Вітаю, Авторе!
Гарне оповідання. Дуже сподобалась ідея перетворення малюнків на монстрів. До того ж ідея вельми вишукана: це не просто малюнки перетворюються на монстрів, а монстри зроблені під кожну людину особисто, ще й мають свого Творця… Це оригінально, і зустріти такий твір приємно. До того ж добре написано, вправно використовуються діалоги, у кожному підрозділі є якась активна дія або подія – тобто, читати цікаво. До того ж це треба робити уважно, бо кожна деталь у творі працює на загальне розкриття «головоломки», і треба правильно ці деталі розшифровувати. Це теж, як на мене, привабливо, і створює таку собі щільну інформаційну мережку, в якій треба розбиратись. Мені особисто таке подобається – хоча, може, для читачів з іншим сприйняттям здасться важкуватим. Але у кожного твору є свої читачі, тож це цілком природно.
Але вже після прочитання лишається відчуття деякої незавершеності і навіть поверхневості зображення – попри те, що всі елементи наче виписані дуже ретельно. Позаяк Автор висловив прохання дати докладний розбір стосовно зображення підтексту і психології – спробую висловити свою думку. Одразу кажу, що я не філолог, тобто це буде суто особисте враження. Але, може, на щось корисне придасться.
Отже, чого, на мій погляд, бракує?
Стосовно недоліків розвитку сюжету все дуже точно і фахово описав Дракотик. Це варто взяти до уваги. Тобто, є така собі візерунчасте, барвисте полотно, але сюжет в ньому справді доводиться відшукувати. Наче живописна або графічна робота, в якій купа дрібних, тонких і гарно виписаних деталей, але за ними розмазується загальна форма, і погляд «грузне». От саме цю форму, об’ємність варто б загострити й підкреслити.
Що саме спричиняє таке композиційне «мерехтіння»? Забагато персонажів. Тобто, вони всі цікаві – і Євген, і Даруня, і колеги Ліни по роботі, і Дарунина бабця, і священик… Але вони виступають у ролі оздоби – з’являються, виконують якусь функцію і зникають. Тобто, надто мало задіяні в сюжеті, недостатньо розкриті, і тому виглядають радше «функціями», ніж живими особами. Якби твір розширити і надати їм більш дієві ролі – було б краще. Але в обсязі конкурсного твору можуть, по суті, активно діяти лише 2-3 персонажі, і десь до п’яти статистів, для всіх інших вже «не знайдеться роботи». Є таке правило, що «не треба плодити зайві сутності». Тобто, якщо «сутність» включена в текст – вона або мусить діяти на повну і працювати на сюжет, або краще вже обійтись без неї.
Стосовно психологічного моменту. Що помітно одразу: нібито у творі описуються речі, які мусять викликати у читача яскраві емоції – всі ці монстри (і намальовані, і матеріалізовані), цікаві персонажі (Харон, художник у барі), моторошні події (раптова смерть Гната). Але… не викликають. Чому? Тому що всі ці речі не мають відгуку і в сприйнятті героїв. Немає того, що називається «саспенс» - тобто психологічної напруги. А позаяк цього немає – читач не сприймає ці речі як те, чому можна співчувати, відчути, пропустити через себе. Все це сприймається відсторонено, як щось казкове і нестрашне. Тобто, переживання Ліни через те, що їй доводиться сідати на дієту, виглядають яскравішими, ніж у тих місцях, де за нею женеться пес-монстр. Але ж так не мусить бути! І от цього творові дуже бракує. Мабуть, це найголовніше, чого бракує – емоційної вірогідності описаного світу. Отут, як на мене, варто б було допрацювати.
І у зв’язку з цим стосовно монстрів. Насправді лякають не якісь фізіологічні подробиці, а те, коли щось відбувається не так, як читач або герой очікує. Неправильно, незвично – а тому страшно. А у творі начебто і монстри колоритні – але вся їх колоритність сходить нанівець, тому що вони настільки «занадто страшні», шо вже не лякають. Тут діє ще одне правило: мусить бути точна міра між об’єктами і емоціями, які вони викликають. Що занадто, то не здраво. Цербер міг би бути і не в формі напівзогнилого трупа – і все одно лякати. А якщо він отакий напівзогнилий, то в цьому мусить бути якийсь сенс, який працює на сюжет. А не лише моторошна картинка.
Ще трохи стосовно загадковості. З одного боку, цікаво, коли вона є. З іншого, вона все ж таки мусить розшифровуватись трохи докладніше. Загадки ваблять, але надміру загадок, навпаки, спантеличує. От наприклад: зрозуміло, що Харон мав здатність до створення монстрів ще з тієї історії зі своїм другом, який виграв перше місце. Але як Харон нині визначає, для кого саме він малює монстрів? Як він обирає людей? У барі? А як дізнається, де вони мешкають, і де треба малювати? Пес знаходить? Отут варто б зробити це трохи зрозумілішим. Далі: насправді ж кошеня Баська зроблено для Даруні, а не для Ліни? А де тоді Лінин особистий монстр? А чого саме так злякався Гнат? Отут трохи бракує пояснень - хай коротеньких, але чітких.
Перепрошую за многабукафф. Але, може, щось із цього стане у пригоді.
Та загалом твір цікавий, тож бажаю успіху!