11:30 04.08.2020
Вітаємо переможців 54-ого конкурсу!

1 Анастасія Гетманська as012 Блакитна стрічка

2 Христя Хмиз as020 Псун

3 Цьогобіччя as007 Як спіймати Колобка на мінному полі


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Міське фентезі Фінал

  Количество символов: 39195
Міське фентезі Фінал
рассказ открыт для комментариев

at006 Потвори та мрії


    

    Повна спітніла склянка "Текіли санрайз" звабливо відігравала помаранчевим. "Ні, це — остання", — наказала собі Ліна, оглядаючи колег, що задоволено посьрбували свої напої. Євген, або просто — Жека, що навів їх на цей бар, гордо роззирався навкруг: 
    — Я ж казав, що він кльвий, а ви не вірили.
    — Та вірили ми тобі, — осадив його менеджер Макс. — Просто дивно: такий бар у центрі міста.
    — До речі, нагадай назву, — попросила Ліна.
    — "Цвинтар" же, — відповів Жека, крадькома підсунувшись до неї.
    — Справді, — мовила дівчина, поновлюючи дистанцію, — як я могла забути?
    — Ще скажіть, — подав з-за стійки голос худющий бармен у червоній бандані, — що я з нею промахнувся.
    — Та ні, саме влучили, — форкнула білява Оленка, красномовно розглядаючи бар. Усі його стіни булі вкриті розписами, один за одний моторошніше. Прямо перед носом Ліни троє зомбаків у царських одежах розділували, наче курку, немовля. У дальньому кутку причаївся величезний деревоподібний троль, що меланхолійно жував людську ногу. А за спиною бармена прикипіли до діжки з кров'ю двоє синюватих гулів. Питво так їх так захопило, що вони й не помічали, як крізь їхні репнуті животи напій виливається на землю. Перед дверима на вулицю на двох табуретках красувалась здоровенна дерев'яна труна, у якій Ліна вже встигла полежати: жорстко, але зручно, — а серветки стирчали з білого пластикового келиха у формі черепа без тімені. Оленка показово покривилась на його зубату посмішку й мовила: 
    — Здається, людей ви недолюблююте.
    — Та ні, — відповів бармен. — Щедрих на чайові я просто обожнюю. 
    Наче у відповідь, із підсобки пролунав чийсь біснуватий вереск. Ліну аж сіпонуло:
    — А оцей що, пожадував? — вказала вона у напрямку звуку.
    — Ні, — несподіванно холодно відрізав бармен. — То магнітофон. І бібліотека звуків. Для атмосфери.
    Ліна хотіла розпитати деталі, але її перервав передзвін чийогось мобільника. Гнат відставив келиха та поліз у кишеню.
    — Так, мила, — відповів він. — Не знаю, пару годин ще побуду. Так, купив. Звичайно ж, третій розмір. Гаразд, тоді на добраніч.
    Вимкнувши телефона, він сумно вдивився у пиво:
    — Два роки тому Леся теж мені надзвонювала. Тільки тоді вона сумувала, а тепер — питає про підгузки.
    — Розумію, — зітхнув Євген.
    — Та що ти розумієш? В тебе чим удома пахне? Котлетами? Чи кашами молочними?
    — Шкарпетками й пельменями, — пирхнув той. І, трохи охоловши, запитав: — Шкодуєш?
    — Ні, — відрізав Гнат. — Бути батьком — це щастя.
    — Той, — вказала Оленка на зомбі-царів, — хто наробив оце, посперечається.
    — Спитайте самі, — озвався бармен. — Він саме другу кімнату розмальовує.
    — А вартовий не загризе? — кивнула Оленка на здоровенного сенбернара, що мирно дрімав між двох зал.
    — Цербер? Ніколи. Хіба тільки залиже.
    — Жахлива смерть: він такий слинявий, — з'явився у проході бородатий чоловік зі жмутком пензлів. Переступивши через пса, він підійшов до барної стійки та наказав: — "Хіросіму".
    — Через мій труп, — відрізав бармен. — Минула "Хіросіма" обернулась кривоногим упирем. Якого ти досі не виправив.
    — І не збираюсь, — гаркнув художник. — Упир є? Атмосфера є? Страх навіває? В чому проблеми?
    — В тому, Петрику, що той твій зубатий ДЦПшник ніфіга не страшний: дітям ясно, що таке рухатись не зможе.
    — Хароне, ти дістав! — розлютився митець. — Запам'ятай: оформлення — то моя робота. І потвори, і палітра, й анатомія. Мішай своє питво, а мене не повчай.
    — Тоді "хіросіма" тобі точно не світить, — мовив Харон.
    — Ви це бачили? — картинно розвернувся Петро до Ліниної компанії. — Образити художника всяк може.
    — Самі розбирайтесь, — відмахнувся Жека.
    — Краще скажіть, — влізла Оленка, — звідки ця мода на жахастики пішла?
    — Яка мода? — наїжачився художник. — Мій стиль унікальний.
    — Ви що, новини не читаєте? По всьому місту хтось страшні графіті малює. Гола жінка у виразках, чи тигр нутрощами навиворіт. А в мене під домом, саме навпроти телевежі — взагалі зомбак із мізками, що з вух капають. Це флешмоб такий? — вкрадливо примостила Оленка миле обличчя на рученьці. "І до цього клеїться, — відмітила Ліна. — Що ж їй все не йметься?"
    — Нічого не знаю, — форкнув художник й розвернувся до бармена: — Хоч пива наллєш, жадюго?
    — Та будь ласка, — байдуже знизав плечима Харон і взявся наповнювати келих.
    ***
    Тиждень почався депресивно: плюс півкіло на вагах. Вечеря скасовувалась, як і джем до сніданку. Аби розігнати сум, Ліна запустила улюблений плейліст та увімкнула старенькі колонки. Ті хрипнули кілька разів і неохоче заграли. Ліна зітхнула, пригадавши улюблену акустичну систему. Треба вже її в Марка забрати, аби з цим мотлохом не мучитись.
    "Заїду в п'ятницю, — вкотре пообіцяла вона собі. — Аби тільки цієї сучки Томки вдома не було".
    Згадка про Тамару болісно шарпонула по серцю. До неї Ліна щиро вірила в дружбу. Десять років поруч, обмін книжками й секретами, походи, вечірки... І все — собаці під хвіст. З наївним кліпанням: "Я нічого не робила, він сам прийшов". Нічого. На шию не вішалась, на білих танцях не віджимала, теревені у чатах не розводила...
    Відігнавши спогади, Ліна полізла в шафу по одяг. Проігнорувавши рівненький стос нових суконь (а для кого виряджатись?), вона натягнула на себе джинси, влізла у зручну підстаркувату футболку і, зав'язавши на ногах кросівки, пішла на роботу.
    На сходах їй стрілась сусідська третьоклашка.
    — Привіт, Даруню. Як ти? — привіталась Ліна.
    — Та нічого, — знизала дівчинка плечима.
    — Я чула, ти з класом у Львів збираєшся. Це коли?
    — Сьогодні.
    — Як сьогодні? — розгубилась Ліна. — А ти?
    — Воно дорого. А бабуся хвора... Їй ліки потрібні... Я ще поїду, обов'язково.
    — Поїдеш, звичайно, — фальшиво усміхнулась Ліна. Даруня розтягнула губи й зникла у своїй квартирі.
    "Егеж, так тебе й відпустять, — подумала Ліна, вигрібаючи зі скриньки квитанції. — З цим її тиском твоя бабуся хворітиме й десять, й двадцять років. А поїздки з класом хай би раз на рік припадали. Бісові дорослі".
    Не встигла вона спакуватись, як на весь під'їзд розкотився басовитий жіночий вереск:
    — ...Я ж двадцятку давала! Куди ти її поділа?
    — Шоколадку купила, — почувся тихий Дарунін голос. — Дівчат пригостити.
    — Шоколадку? — драматично заверещала мати. — Ошаліти! Де ти такий дорогий шоколад знайшла?
    — У їдальні. Вона велика була.
    — Із золота відлита? Я за такі гроші три шоколадки купити могла. А ти... Ти хоч знаєш, скільки грошей на ліки потрібно? Ти хоч копійку заробила?..
    "Бідолашна дитина, — зітхнула Ліна. — Так її скоріше за бабцю прикопають".
    Робочий день минав у тиші, прямо як на кладовищі, що розкинулось за вікном. Лише під обід її порушив Гнатів мобільник. Той з несподіванки підскочив, а тоді голосно чхнув та прийняв дзвінок:
    — Алло. Як, знову плаче? Вчора ж все гаразд було. Так, розумію, що це нормально. Що купити? Мила, а ти сама ніяк? Та щось мені кепсько, я б хотів додому, без аптек... А, ти лікаря викликала? Ну, гаразд, зайду по дорозі. Може, підкажеш, що мені від грипу взяти? Добре, спитаю на місці. Маску куплю. Бувай.
    Він вимкнув мобільник та процідив:
    — Робити мені нема чого, тільки малого заражати.
    — Вона просто хвилюється, — мовила Ліна. — Не зважай.
    — Мені теж хріново. Чого вона за мене не хвилюється?
    — Ти — дорослий. І для такого вередування теж. Хіба ні?
    - Та нічого, забудь, - відмахнувся Гнат. — Краще глянь, яку чортівню мені під вікном намазюкали, — простягнув він їй мобільник.
    На екрані вона побачила брунатну теплову стінку з графіті. На ньому було зображене голе немовля, пухкі рожеві ручки якого, темніючи й галузячись в районі зап'ясть, переростали в сухі тернові віти. З колін його випліталися звивисті стовбури, що товстими жмутами коренів врізались у землю. Замість очей, в дитячих глазницях буяли дві величезні закривавлені троянди. Здавалось, що маля от-от вирветься з землі й покрокує, розмахуючи своїм колючим гіллям на всі боки. Ліна надовго залипла на фото, дивуючись фантазії автора.
    — Той, хто це намалював, — геній, — нарешті промовила вона.
    — Псих він ненормальний, — буркнув Гнат. — Дурка за ним ридає.
    — Чого?
    Гнат скосив на неї примружені очі й кинув крізь зуби:
    — Второпаєш, як сама дітей заведеш.
    — Псих, чи не псих, — зазирнувши Ліні через плече, зауважив Євген, — але малює він круто. І багато.
    — Еге, читав, — шморгнув Гнат носом. — Вже масові глюки через нього: людям мертв'яки ввижаються. 
    — Отак, як нам зараз? — кивнула Ліна на рівні ряди могил за вікном.
    — Сонечко, — поблажливо озвалась Оленка, — ти що, з іншої планети? Цими малюнками вся стрічка завалена. Трьох бабусь в кардіологію забрали.
    — До біса малюнки, — виник, наче нізвідки, Макс. — Ви працювати збираєтесь? Чи я за тиждень лежатиму поруч із тими бабками?
    — Зайчику, — надула Оленка губки, — ми цілий день працювали. Дай нам трохи відпочити. 
    — Стомишся відпочивати, — буркнув той, втім, набагато м'якіше.
    Гнат знову голосно чхнув. 
    — А можна я піду, — щось мені недобре?
    — Провалюй, — відмахнувся менеджер. — З дому закінчиш.
    — Це навряд чи, — мовив той, кашлянувши на прощання.
    Ліна змахнула йому рукою та з головою поринула в новини. Оленка не брехала: таємничі графіті були повсюди. І у новобудах Осокорків, і у правобережних кварталах хрущовок, і навіть у промзоні на Подолі. Одна на одну несхожі, з людьми, рослинами й тваринами, всі вони видавались моторошно реальними. Як прибульці з іншого, хворого й химерного світу. Ліна розглядала їх, наче загіпнотизована. 
    Вона й не помітила, як до неї підкрався Жека з повною тарілкою цукерок.
    — Будеш? — спитав він.
    — Ні, дякую. Дієта.
    — Нащо тобі? І так однією рукою охопити можна.
    — Тролячою? — Ліна мимоволі пригадала худу, як палиця, Томку.
    — Моєю. Показати?
    — Не треба. Вважай, повірила.
    Євген хотів щось додати, та йому завадив голос секретарки:
    — У нас дзвінок. Потрібен хтось із вашого відділу.
    — Я підійду, — промовив спокусник і зник, нібито випадково поставивши цукерки Ліні на стіл. Вона насупилась та відсунула їх подалі.
    Хвилин за п'ять Жека повернувся. Блідий, як смерть.
    — Гнат загинув, — мовив він.
    Оленка звискнула. Макс з гуркотом закрив ноута.
    — Чого? — не повірила Ліна. — Як? Де?
    — Кажуть, у власному дворі. Зганяю туди, подивлюсь, може, щось наплутали.
    — Я з тобою, — озвався менеджер, зірвавши зі стільця куртку. Дівчата розгублено подивились одна на одну. 
    — А нам як? — спитала Оленка.
    — Йдіть по домах, — махнув Макс, — вам все одно вже не до роботи.
    Механічно зібравши речі, Ліна закинула сумку на плече та почовгала додому. Сюрреалізм якийсь. Був чоловік, жив, працював, вибирався на пиво, і — хлоп! — його нема. Зовсім. Не вірилось. Здавалось, що от вона ляже спати, прокинеться, і все буде по-старому. А це все їй наснилось.
    Отямилась Ліна аж під своїми дверима, перебираючи ключі на зв'язці. Зітхнувши, вона встромила ключа у шпарину, і раптом помітила, як якась тваринка злякано смикнулась і зникла в купі дошок, що валялася під сусідською стіною.
    "Знову чийсь котик загубився", — подумала Ліна й підізвала:
    — Киць-киць.
    Між дошок щось зашаруділо, і у темряві спалахнуло два величезних синюватих ока. "Хіба в котів очі не жовті? — задумалась дівчина. - Втім, є ж якісь там синьоокі".
    — Киць-киць, — повторила вона.
    Істота знову пошаруділа та вийшла за схованки. Ліна підсвітила її телефоном та похолола. Голова його справді була схожа на котячу, тільки величезна, більша за решту тіла, з непропорційними гострими вухами та широко розкритими очима. Мордочка, видавалась би милою, якби не довгі гачкуваті зуби, що витинались з-під нижньої губи й наповзали аж на носа. Тіло істоти було крихітне й худюще, схоже на щенячий кістяк, обтягнутий тонкою шкірою. Абсолютно голою, рожевою й зморшкуватою, як у стареньких людей. Під нею проступали тонюсінькі ниточки сухих м'язів. Наче вловивши вагання дівчини, істота зупинилась та всілась на задні лапи, підвівши на Ліну великі дитячі очі. Тій стало соромно.
    "Підманила — прихисти", — наказала вона собі й вказала на свої двері.
    — Їсти хочеш, Басько? — спитала вона кота (чи хто це був?) розкладаючи вечерю. — Ти ж не проти такого імені? На Мурчика все одно не тягнеш.
    Замість відповіді істота вичікувально на неї глянула. Ліна виловила з супу шматок телятини і, поклавши його на найбільш остогидлу тарілку, підсунула під ніс котові. Той відвернувся. "Вегетаріанець?" — здивувалась Ліна й полізла в холодильник по консервовані сардини. Відкривши бляшанку, вона поставила її перед Баською. Той нюхнув і байдуже всівся поруч.
    — Ти охрінів? — скрикнула Ліна. — Від себе відриваю, а ти носом крутиш?
    Створіння позадкувало й стислось, наче чекало, що його зараз вдарять. Ліні знову стало соромно. Погляд сам собою впав на розкритий шоколад, що вже майже місяць валявся на столі. "Біс із цим, сьогодні можна", — подумала вона, і відламала собі шматок. Та, ледве вона його піднесла до рота, Баська у один стрибок опинився в неї під ногами та втупився їй в очі.
    — Котику, — покрутила вона шоколадом, — а ти впевнений? Ти ж не їси такого.
    Істота пошкрябала кігтями її капці.
    — Гаразд, — здалась Ліна. — Тільки якщо відмовишся — ночуватимеш на вулиці.
    І кинула шматок тварині. Баська аж підстрибнув, вчепився іклами у чорну пластинку й голосно нею хрумнув. На всі боки порснули крихти. Мить, і шоколад зник у шлунку звіра.
    — Ого! Таки з'їв, — видихнула Ліна й скинула йому обгортку із залишками плитки. — Забирай, поки я добра.
    Кіт вдячно вгризся в шоколад, і за хвилину нічого не стало. Облизнувши довжелезним язиком кожне своє ікло, Баська знову підняв на Ліну голодні очі. Та розгубилась: солодкого в домі більше не водилось.
    Раптом задзвонив мобільник. Баська стрепенувся і, похнюпивши вуха, взявся злизувати з підлоги чорні крихти.
    — Лін, — зі слухавки почувся голос Євгена, — я тільки що з моргу: це таки Гнат.
    — Чорт. Як же він так?
    — Давай не телефоном. Я тут недалеко, може, заїду в гості?
    — Ну підвалюй, — погодилась вона, і схопилась: — Тільки це... Дорогою торта прихопи. Великого.
    — Нічого собі, — почулось у слухавці. — Що з тобою? Дієта капут?
    — Та ні, — поглянула Ліна на звіра, що вже шматував рештки пакунку. — Тут в іншому справа.
    ***
    — ...Автівка його збила, — присьорбнув каву Євген. — Під домом.
    — Як так?
    — Хрін його зна, — повів він плечима. — Водій каже, сам на дорогу вибіг.
    — Ну звичайно, — скривилась Ліна. — Що б він ще говорив?
    — Та ні, там реєстратор перевірили. Слухай, — підозріло глянув він на Баську, що догризав вже третій шмат торту, — ти де це чудовисько взяла?
    — Саме приблудилось.
    — Зроду не бачив, щоб кіт так солодке жер. Мутант, чи що?
    — Не знаю, унікум якийсь.
    — Не знаєш, але в дім пустила.
    — В нас друг загинув, а ти про кота хвилюєшся, — відмахнулась вона.
    — Знаєш, Лін, — раптом потупився Євген. — Ти тільки не смійся, але... Пам'ятаєш, нам Гнат фотку показував? З малюнком?
    — Хижий кущ? Звісно пам'ятаю.
    — Так от, вважай мене психом, але це — через нього. Хоч ріж — я впевнений, на всі сто. 
    — З чого це ти взяв? — натужно форкнула Ліна, попри холодок у животі. — Дорослий чоловік злякався стінної мазні?
    — Ні, звичайно, — відвів той очі. — Розумієш... Там одна бабця кружляла, сусідка здається. Вона волала, що бачила, як по двору кущ гуляв. І руками розмахував. Вловила? Не гілками, руками. Ця хрінь точно з тією мазнею пов'язана.
    — Та ну тебе, не бери в голову. 
    — А якщо все ж взяти? От прикинь. Гіпотетично. Що це могло бути?
    — Ну, не знаю, — замислилась Ліна. — Ходячий кущ... Робот, маріонетка, грим... Кому таке на думку могло спасти?
    — Тому, хто це намалював, — автоматично видав Євген, і раптом сполошився: — До речі, зачіпка.
    — Теж мені. Скільки графіті по стінах намальовано?
    — Таких? До минулого місяця я їх взагалі не бачив.
    — Я теж, — замислено промовила Ліна. І ледь не підскочила: — Бар!
    — Який бар? — не зрозумів Євген.
    — Де ми зависали. "Цвинтар". Пам'ятаєш малюнки на стінах, стромні такі? До речі, чого ти нас саме туди потягнув? В нас і так щодня по вісім годин суцільного memento mori.
    — Того й потягнув, — відмахнувся Жека. — Подумав, що там не лише недорого, а й символічно. А малюнки так, пам'ятаю. Тема підходить, і стиль, начебто, схожий.
    — Отож. Може, навідаємось туди?
    — Неодмінно. Завтра після роботи?
    — Давай, — погодилась Ліна. — Їдь відсипатись.
    — Слухай, від тебе ж до роботи рукою подати, — з награною легкістю промовив Євген. — Друга ночі, поки допрусь — третя буде. А завтра вставати рано... Можна, я в тебе на дивані заночую?
    — Ні, — Вона різко встала з місця та покрокувала до виходу. — Їжджай.
    — Як це? — розгубився той.
    — Отак. Машина під вікном. До завтра, — прочинила Ліна двері.
    — Ну, якщо ти так хочеш... На добраніч, — пробурмотів Євген і почовгав на вихід, час від часу кидаючи на неї розчарований засмучений погляд.
    — А тобі страшно не буде? — спитав він вже за порогом.
    — Баська захистить, — відрізала Ліна й зачинила двері зсередини.
    Тільки коли його кроки затихли, вона подумала, що погарячкувала. Чіплятись до неї він би не став — Євген не такий, — а після цієї чортівні ночувати на самоті було й справді моторошно. Тим паче, в компанії Баськи, якого вона таки побоювалась. Та якби й чіплявся? Ну, переспали б вони, може навіть позустрічались, чи у відпустку зганяли. Він би їй квіти на столі позалишав... 
    А що далі?
    Нащо себе дурити? Ледве вона б відтанула, Євгена б якась білява Оленка ляльковими очима переманила. А ій знову його шмаття з квартири вигрібати. Плавали, знаємо.
    Краще вже до котів звикати. Он, перший вже півторта захрумав.
    — Басько, — підізвала вона.
    Потвора підскочила до Ліни і, злизавши з мордяки вершковий крем, потерлась об її ноги.
    ***
    До вечора Євген не зронив ані слова. Від цього було якось ніяково. Вдень Ліна ще рятувалась роботою, але, що більше сутеніло, то сумніше їй ставало. Рівно о шостій хлопець встав із місця та, потушивши екрана, пішов до виходу. Ліна потай зітхнула: схоже, розвідка накривалась.
    Та за півгодини Євген все ще сидів біля виходу.
    — Пішли, — наказав він, ледве її помітивши.
    — А я думала, — мовила Ліна вже в машині, — що ти на мене образився.
    — Угода є угода, — відказав водій, не спускаючи очей з дороги.
    Легше не стало. Ліна спробувала зайти з іншого боку:
    — Щодо Гната... Він же нам ту фотку з кущем не скинув. Що ми цьому Петрові покажемо?
    — Я відзняв, — відрізав той.
    — Молодець, — промовила вона. — І це... Вибач, якщо різка була.
    — Все гаразд. Я не нав'язуюсь.
    — Не в тому справа, — зітхнула Ліна. — Просто я не можу. Поки що.
    Євген покосився на неї:
    — Вже майже рік пройшов. Досі сподіваєшся?
    — Не сподіваюсь. Та й не треба воно мені.
    — Тоді плюнь на них обох, і живи далі.
    — А я й живу. Просто не хочу знову вляпатись.
    Євген змірив її красномовним поглядом й повернувся до керування.
    "Цвинтар" саме відчинявся. Бармен за стійкою протирав склянки, Цербер розвалився на спині, блаженно підставляючи кудлате пузо всім охочим. Ліна не втрималась і, нахилившись, потріпала його за шию.
    — Доброго дня, — помітивши гостей боковим зором, мовив Харон. Пес привітно підгавкнув. — Пива, соку, чаю?
    — Нічого, — відказав Євген. — Ми поговорити.
    — Я весь ваш, — відставив той склянку.
    — Не з вами. З вашим художником.
    — Отам, — вказав бармен на сусідню залу.
    Жека покрокував туди, Ліна, на превелике розчарування сенбернара, теж.
    Петро саме вимальовував здоровенного демона, що застиг у польоті над найдовшою стіною.
    — Куди ви? — суворо озвався він, помітивши гостей. — Залу зачинено.
    — Ми до вас, — відгукнувся Євген. — Питання є, щодо мистецтва.
    — О, це завжди будь ласка, — потеплішав той. — Яке?
    — Ваша робота? — простягнув йому мобільника Євген.
    Петро надовго залип на екран, вивчаючи кожен піксель.
    — На жаль, ні, — нарешті зітхнув він.
    — На жаль? — перепитала Ліна.
    — Звісно. Самі подивіться. Синез анатомії людини й рослини. Поєднання живого й неживого. Кольори, відчуття текстур і матеріалів... Я так не вмію.
    — А ви не прибідняєтесь? — примружився Євген.
    — Самі подивіться, — розвів руками художник, вказуючи на недомальованого демона. — Це — найкраща моя робота. Поки що.
    Ліна підійшла до стіни впритул, аби не пропустити жодної деталі. Демон був намальований товстими, жирними мазками, які, радше, окреслювали його химерно-імпресивні обриси. На відміну від куща, що аж ряснів тонісінькими лініями й деталями. Художник казав правду: його рука б на це не спромоглась. Ліна розвернулась до Євгена й покрутила головою. Той кивнув.
    — Ваша правда. Вибачте, що потурбували, — промовив хлопець і пішов до виходу. Ліна пішла слідом.
    — То як воно? — поцікавився Харон.
    — Ніяк, — форкнув Євген. — Фальшивий алярм.
    — Буває. Я можу допомогти?
    — Навряд чи: я за кермом.
    — А підказати щось?
    — Гаразд, — не витримала Ліна. — Наш друг кинувся під машину. Насмерть. Чому?
    Харон закляк з напіврозкритим ротом. Цербер перевернувся на живіт і здивованно вилупився на господаря.
    — Не знаю, — промямлив бармен.
    — Шкода, — картинно розвела вона руками. — Маякніть, як буде якась ідея.
    Харон механічно угукнув. Жека хитро їй підморгнув.
    — Тебе підкинути? — спитав він вже на вулиці.
    — Ні, дякую, — відповіла вона. — Я тролейбусом.
    — Ліно, припини, — зітхнув Євген.
    — Мені справді прогулятись хочеться. 
    — Я не про це. Годі хреста на собі ставити.
    — Зі мною все гаразд. До завтра, — відмахнулась вона і поспішила до зупинки, потай сподіваючись, що людей буде небагато.
    Тролейбус виявився напівпорожнім. Ліна зайшла всередину і, не знайшовши одвічних бабусь, всілась на вільному місці. Інші пасажири не звернули на неї уваги, лише священник, що стояв поруч, не зводив з неї колючого похмурого погляду. Ліна зиркнула на нього та затулилась книжкою.
    — Ви помолились? — суворо спитав він. 
    Ліну аж смикнуло:
    — Ні.
    — А пора, — наказав він. — Починайте, поки Він ще кличе.
    — Я не вірю в бога, — форкнула Ліна.
    В очах священника спалахнув гнів:
    — Це через вас. І таких, як ви. Брудних, нечестивих потвор, що чинять зло в ім'я Звіра.
    — Я не чиню зла.
    Чоловік зловтішно посміхнувся:
    — Руки вмиваєте? Бажаю щастя у вашому забутті: Апокаліпсис вже почався. Пекельні потвори полонили вулиці цього Содома.
    — Це лише малюнки.
    — Я на власні очі бачив демона, — аж спалахнув священик. — Обличчям — невинний, але нутром — гибельний.
    — І як же цей ваш демон виглядав? — напружилась Ліна.
    Обличчя священника на мить пом'якшало, але швидко повернуло колишню суворість:
    — Юнак. Молодий, ще зовсім хлопчик. Із золотим волоссям, милою привітною усмішкою й світлими, наче в янгола, очима. А за цим усім... — Очі його викотились: — Непроглядна чорнота пекла.
    — Так, звичайно, — скривилась Ліна.
    Чоловік стрепенувся:
    — Дарма ви смієтесь, жінко. Коли він підійшов до мене, я подумав, що то — посланець Неба. Я слухав його медовий голос і вдивлявся у його чисті очі, аж поки, — священник аж захрипів, — вони не засочились гноєм. І волосся його обернулось на п'явок, і з вуст його полізли гади, і тіло його струпами вкрилось, і...
    — Ой, це моя зупинка, — пробурмотіла Ліна та прожогом вислизнула крізь зникаючу шпарину між дверей.
    — Моліться, поки не пізно! — донеслось їй услід.
    — Пішов нахрін, педофіл чортів, — прошепотіла вона й чимдуж покрокувала геть.
    Прогулянка була безнадійно зіпсута. Єдине, чого тепер хотілось — опинитись удома, в знайомому затишку, почухуючи ненажерливу лису приблуду.
    Тільки вже у дворі Ліна заспокоїлась. Кілька разів вдихнувши на повні груди, вона потягнулась та покрокувала у бік дверей.
    — От паскуди капостні! — почувся чоловічий голос. — Тільки б лайном все обмазюкати.
    Ліна крутонулась та вгледіла старого бородатого двірника, що з банкою фарби вовтузився перед під'їздом.
    — Доброго дня, дядьку Василь, — гукнула вона. — Що трапилось?
    — Та от, — трухонув чоловік пензлем, — стіну загидили. І якби ж хоч щось гарненьке малювали: пташок там, квіточок, білочок... Так ні ж! Не хочуть білочок. Упирів їм подавай! Тьху!
    — А що там таке? — все не знаходила обурливого зображення Ліна.
    — Сама глянь! — махнув він у бік землі.
    Ліна опустила очі й нарешті побачила біля самісінького асфальту невеличкий малюнок із знайомими обрисами. Двірник ще раз плюнув і зачерпнув фарбу пензлем.
    — Дядьку Василь, зачекайте, — промовила дівчина. — Дайте роздивитись.
    — Та нащо тобі це страховидло далось? — буркнув той, але посунувся.
    Ліна нахилилась до графіті. Точно. Величезна котяча голова, гострі криві зуби й тонісінькі ніжки, вкриті павутинням сухих м'язів.
    Саме така потвора чекала на неї вдома.
    ***
    — Хто ти? — спитала вона "кота", вломившись до квартири.
    Баська здивовано викотив на неї свої здоровенні очі.
    — Не прикидайся, що не розумієш! — розлютилась Ліна. — Хто ти? Демон? Мутант? Монстр? Звідки ти взявся? Хто тебе призвав?
    Істота схлипнула й перелякано позадкувала, наче вибачаючись за свою німоту. Дівчина знесилено притулилась спиною до дверей та сповзла на підлогу:
    — Чорт забирай, я розпитую кота, хто він. Збожеволіти можна. 
    Баська підійшов та боязко потерся головою об її ногу. Ліна механічно почухала його за вухом, дивуючись неприродній гладкості його шкіри. Та й з іклами такими справжній кіт довго не протягнув би.
    — Що ж ти за істота така, страшна, лиса й ласкава? — зітхнула вона.
    Раптом пролунав дзвінок. Баська стрепенувся й чкурнув на кухню. Ліна неохоче підвелась і, побряцавши ключами, відчинила квартиру. На порозі стояла Даруня:
    — Тітко Ліно, мама просила у вас цукор позичити. З півкіло, до понеділка.
    — Знову? — зітхнула Ліна, пропускаючи дівчинку всередину. — Коли ж вона запам'ятає, що я цукор не купляю?
    — Я їй казала, — вибачилась дівчинка. — Але ж це зовсім трошки...
    — Гаразд, пошукаю. Проходь туди, — змахнула вона в бік кухні.
    Але, не встигла Ліна клацнути замком, як тишу розірвав тоненький вереск. "Баська!" — здогадалась вона й у два стрибки опинилась на кухні. Даруня заклякла на порозі з червоним покривленим обличчям, гіпнотизуючи дальню табуретку, під якою блищав іклами переляканий Баська.
    — Що сталось? — випалила Ліна. — Він тебе вкусив? Подряпав?
    — Ні. Просто налякав.
    — Як? Шипів, зубами клацав?
    — Ні-ні, — опанувала себе дівчинка. — Просто сидів. А я не чекала. Хто це у вас? Котик?
    — Типу того, — протягнула Ліна. — Баською звати.
    — Такий дивний. А погладити його можна?
    — Можна, він не кусається. Киць-киць.
    Повагавшись, тварина вилізла зі своєї схованки та підійшла до дівчинки. Даруня сіла навпочіпки й обережно погладила Баську між очей. Створіння тявкнуло, а потім почало ластитись, незграбно переступаючи з лапи на лапу.
    — Який милий! — вигукнула дівчинка. — А що він їсть? Рибку? Чи молочко?
    — Шоколад.
    Даруня здивовано глянула на неї:
    — Це ви жартуєте, так?
    — Сама перевір, — усміхнулась Ліна.
    Вона дістала із сумки величезну плитку й простягнула її дівчинці. Та покрутила шоколадку в руках.
    — А можна й мені шматочок? — нерішуче спитала вона.
    — Скільки хочеш, — відмахнулась Ліна. — Тільки про Баську не забудь.
    Даруня похапцем розірвала обгортку та, відламавши ледь не півплитки, сунула її під ніс Басьці. Той коротко нюхнув їжу, й радісно вчепився у неї іклами.
    — Їсть! Здорово! Йому подобається! — звискнула Даруня, механічно відламавши собі чорний шматочок. Але, не донісши його до рота на якихось пару сантиметрів, завмерла й поклала назад. Перехопивши погляд Ліни, Даруня потупилась і прошепотіла:
    — Дякую, я не буду.
    — Чого так?
    — Не хочу. Зовсім. Чесно-чесно.
    "Ага, — подумала Ліна, — так я тобі й повірила".
    — А все ж? — хитро скривилась вона. — Я мамі не скажу.
    — Все одно не треба. Я не хочу стати поганою дівчинкою.
    "Оце поворот!" — здивувалась Ліна.
    — Хіба хтось може бути поганим лише від того, що любить шоколад?
    — Ну... — пом'ялась дівчинка. — Його неможна їсти, якщо комусь зле. А ще це дорого. І шкідливо. І взагалі — він для тупих і страшних. Його неможна хорошим дівчаткам. Особливо таким товстим, як я.
    — Це тобі мама сказала?
    — Так. Вона завжди це повторює.
    — А ти шоколадки любиш?
    — Так! — випалила Даруня, і засоромилась. — Дуже люблю. Зовсім як ваш котик. Але ж це погано, правда?
    — Ні, — усміхнулась їй Ліна. — Кожному потрібен свій шматочок щастя. А люди таке лай... таку дурню творять, особливо дорослі, що шоколад — це просто дрібниці.
    — Ви не жартуєте?
    — Ні в якому разі, — підморгнула Ліна й простягнула їй пакет із залишками цукру. — Давай, іди, поки твоя мама не озвіріла.
    — Дякую, — усміхнулась Даруня. І, вже стоячи на порозі, спитала: — А можна мені до вас завтра зайти? Чи післязавтра?
    — Та хоч кожен день. Ми тобі завжди раді.
    Баська ствердно тявкнув дівчинці услід.
    ***
    — Алло, — шморгнула Ліна в слухавку. — Жеко, я чогось розкисла. Передавай, що я сьогодні з дому.
    — Як це ти? — відповів той. — Вчора ж цвіла й буяла.
    — Та нічого, буває. День відсидітись, і знову зацвіту. 
    — Меду-лимонів завезти? 
    — Не треба, впораюсь. Бувай, — промовила вона й обірвала дзвінок. Баська потерся об її ногу. Ліна почухала його за вухом та, наливши собі чаю, влаштувалась за компом.
    Робота не клеїлась: очі все відволікались. То на запилений стіл, то на засохлу квітку в горщику, то на стілець із одягом посеред кімнати. "Хоч його треба розібрати", — зітхнула Ліна та мимоволі зиркнула у вікно. І раптом зойкнула: перед опорною стіною навпроти вовтузився якийсь худий чоловік у капюшоні. Під його ногами стояло кілька заляпаних фарбою банок. На стіні вимальовувалась якась химерна, схожа на жіночу постать. Рука художника впевнено й швидко виводила сіру пазурясту лапу.  
    "Попався!" — прошепотіла Ліна.
    Нежить зник, наче й не було. За дві хвилини одягнувшись, Ліна вискочила на двір та неспішно попрямувала до художника. Чоловік покосився на неї, і раптом чкурнув геть. Ліна рвонула за ним.
    Чоловік нісся як скажений, біг через двори та вулиці, перестрибував через паркани, прошмигував між авто на парковках, але Ліна не відставала. Відстань між ними повільно, але невпинно скорочувалась, залишалось якихось пару хвилин до перемоги... І тут організм почав здавати. Сили наче розтанули, дихання збилось, під ребрами закололо. 
    "Втече, — глянула вона на клятого бігуна. — Стопудів втече".
    Позаду почувся чийсь тупіт. Когось великого. Та не людини. Ніг забагато. Ліна покосилась назад, і ледь не заволала: за нею гнався монстр. Здоровенний, наполовину зогнилий пес, що наче розрився із собачої могили. Оголена шкіра, ряба від виразок та хутряних жмутків, замість ніг — кістки та скривавлені розірвані м'язи, на місці мордяки — місиво з острівками черепа та величезними очними яблуками, що наче зирили аж під шкіру. І величезні жовті ікла, що стирчали з роззявленої пащеки.
    "Пекельний пес! — стрільнуло в голові. — Той, у рясі, не брехав! Гряде! І він прийшов за мною!"
    Сили миттю поновились. П'яти відлітали від землі, наче не встигали її торкнутись. Чоловік попереду став наближатись, та Ліні вже було начхати. Квартал, ще один, іще інший... І сили знову скінчились. Ноги наче стали підламлюватись.
    "Все, більше не можу! -- видихнула Ліна. — Жери, потворо!"
    І рухнула на найближчу клумбу та перевернулась на спину. Монстр миттю застрибнув їй на груди. З його пащеки випав розкуйовджений брунатний язик. Ліна відчайдушно виставила вперед праву руку. Пес легко її відсунув кістяною лапою і... лизнув її. Розмашисто, аж від шиї до лоба. Наче здоровий слинявий сенбернар.
    — Годі! — почувся неподалік захеканий голос. — Годі, друже. Досить цілуватись.
    Пекельний пес заскавулив, але позадкував. Ліна полегшено всілась та втупилась у колишнього втікача.
    — До... ноги.., — наказав він, вирівнюючи подих. Пес відбіг та слухняно всівся поруч із господарем. Той почухав його за розкуйовдженим вухом і, відкинувши капюшона, повернув до Ліни лису голову.
    Жінка криво посміхнулась: це був Харон.
    ***
    Людей у сквері не було. Хіба що якась старшокласниця, сівши навпочіпки, годувала з долоні величезну відважну білку.
    Ліна сиділа на лаві, накинувши на плечі Харонову олімпійку. Той прилаштувався поруч і, не зважаючи на сирість, навіть не тремтів. Пекельний пес влігся у нього в ногах, зиркаючи на всі боки очними яблуками. Перехожі проходили собі поруч, наче нічого не бачили. Навіть білці було все одно.
    — Що це за створіння? — дивлячись у інший бік, ткнула Ліна в пса пальцем. — Людські гріхи?
    — Гріхи у кримінальній хроніці. А це — лише витіснені бажання. Я їх називаю жагунами.
    — Нащо ви їх створюєте?
    — Їх створюють люди. Я тільки пропускаю їх у наш світ.
    — І ким себе почуваєте? Мечем божим? Чи інквізитором?
    — Інквізитором? — гірко перепитав Харон. — Чому?
    — Напускати на людей монстрів? — покосилась Ліна на потвору. — Що ж це, якщо не це?
    — А якщо так? — Харон зробив якийсь невловимий жест рукою — і пес миттю заріс хутром. Тепер на Ліну ласкаво зирив кошлатий сенбернар.
    — Цербер? — впізнала вона. — То він - ваш?
    Харон кивнув та погладив пса по кудлатій голові.
    — Я все одно розкажу.
    — Не треба, — вказав Харон на свою лису голову. — Пухлина мозку, четверта стадія. Якби не вона, я б і не згадав про малювання.
    — Ви? — вирвалось у Ліни.
    Харон сумно глянув у відповідь:
    — Це зараз я — бармен. А колись я вчився у художці. В мене там друг був. Ми всюди були разом: на парах, на перервах, після... І на конкурс теж разом подались. Призом було стажування за кордоном, у скандинавській дизайн-студії. Я розраховував на перемогу, але виявився другим. А переміг він.
    — Невже другий — це так мало? — подала голос Ліна.
    — Все одно — не перший. Все могло бути моїм: стажування, визнання, слава... Якби тільки його не існувало.
    Харон дістав з кишені фляжку та зробив з неї здоровенний ковток:
    — І знаєте, що сталось? Він загинув. Послизнувся на сходах і зламав шию. Стажування відійшло мені. Деканат вмовляв погодитись, але я не міг. Я покинув академію, і десять років не брав пензля в руки. Змінював міста, професії, аж поки не опинився за стійкою. Не те щоб я став щасливим, ні. Але тут я знайшов спокій. Повз мене проходили сотні людей зі своїми бажаннями. Тими, яких вони на тверезу голову жахались. Виявилось, що я — не чудовиськом. Я був звичайною людиною. Якби ви тільки знали, яким це було полегшенням. Я навіть вирішив відкрити власний бар. Та, ледве я назбирав гроші й взявся за роботу, в мене заболіла голова. Півроку я не зважав. А потім мені поставили діагноз.
    Цербер заскавулив. Харон покошлатив його пузо:
    — Того вечора я знову дістав мольберт. Хотів намалювати моторошного, напівзгнилого пса, який вже півроку мені снився. Картина була готова опівночі, а наранок Цербер вже дрімав перед моїм ліжком. Коли я його побачив, мене ледь Кондратій не вхопив. Але обійшлось. Півдня я відганяв чудовисько від себе. А потім випадково глянув йому в очі, й перестав. Вони були такими віданними... Він був моїм другом. Навіть мертвий.
    — І ви вирішили заповнити місто потворами? — різко запитала Ліна.
    — Одним потрібні друзі. Іншим — господарі. Я лише допомагаю їм зустрітись.
    — Невже серед них нема чудовисьок?
    — Їх я не випускаю, — мовив Харон. — А з бажаннями хай люди самі розбираються.
    Старшокласниця тим часом скинула з рук горіхові крихти та, прощально змахнувши білці рукою, підвелась та покрокувала геть. Звірятко озирнулось навколо і, вгледівши Харона, застрибало у його напрямі.
    — Ви вважаєте це гарною ідеєю? — спитала Ліна.
    — А чому б і ні? Дивіться, — Харон підставив білочці долоню та, ледве та на неї застрибнула, вирівнявся на лаві. Той самий невловимий жест — і білка обернулась химерним створінням, схожим на крихітну мавпу із довжелезними пальцатими руками.
    — То вона теж жагун? — ахнула Ліна.
    — Як бачите, — повів Харон плечима. — Ота дівчинка, — кивнув він услід старшокласниці, — дуже хотіла бабусине намисто. Так, що вже думала його вкрасти. Але замість неї це зробила оця, — знову змахнув він рукою, — зухвала білочка. І коли дівчинка примудрилась бабусі повернути її скарб, та його їй просто подарувала. На знак вдячності. А дівчинка тепер завжди годує білочок. Розумієте? 
    — Все одно ні, — зізналась Ліна. — Отой кущ із немовлям, нащо він? Це ж для Гната було, так?
    — Так, — відповів Харон. — Коли в нього задзвонив телефон, я ледь не оглух від дитячого плачу. Я мав поспішити, поки не сталось невиправне. Та я не чекав, що з переляку він вискочить під колеса.
    — І чого він хотів?
    — Вбити свою дитину.
    — Брешете! — аж скрикнула Ліна. — Він любив її!
    — Вам звідки знати? 
    Ліна розкрила рота, але, не зронивши ані слова, розгублено його закрила. Бармен скосив на неї очі:
    — Немовля відібрало його ідеальне життя.
    — Він би ніколи його не вбив. 
    — Можливо, — погодився Харон. — Та невже він став би хорошим батьком?
    Ліна не знайшла, що відповісти. Натомість запитала:
    — Скільки у вас є часу?
    — Небагато. Півроку, рік, — не знаю. І скільки ще встингу, теж. Сотню, чи менше?
    — А скільки їх ще залишиться? Отам?
    — Скільки людей. Навіть більше, — розвів Харон руками.
    — І що з ними буде?
    — Цього я вже не дізнаюсь. 
    Вони довго просиділи в тиші. Потім Ліна підвелася та, скинувши з плечей олімпійку, простягнула її Харонові:
    — Мені вже час.
    — Можна прохання? — раптом спитав Харон.
    — Яке?
    — Дозвольте, я закінчу той малюнок, що для вас робив?
    — Гадаєте, він все ще мені потрібен?
    — Думаю, ви порозумієтесь. А мені, знаєте, дуже потрібна офіціантка.
    — А отой, Гнатів "жагун", — наважилась Ліна, — де він тепер?
    — Як будете біля "Цвинтаря", — промовив Харон, — гляньте на клумбу справа. Там тепер росте чудовий кущ шипшини.
    ***
    Додому Ліна йшла пішки, дивуючись власній апатії. По місту бродять потойбічні химерні потвори, а їй якось байдуже. Лише на графіті у дворі вона зупинилась. Треба ж його роздивитись, поки дядько Василь не замалював.
    На стіні була зображена двоголова жінка з високими круглими грудьми, осиною талією й крутими стегнами. У вузькій червоній сукні, панчохах і туфлях на шпильках. Її личку позаздрила б будь-яка femme fatale. Та й всьому іншому теж. Окрім другого обличчя. Точніше, морди. Лев'ячої. Хижої, ікластої, з налитими кров'ю очима. У руках, більше схожих на лапи вурдалака, жінка тримала здерту людську шкіру. Жіночу. Шматуючи іклами гарненьке лялькове личко, що застигло у тупому здивуванні.
    Ліна довго роздивлялась обличчя, що звисало з пащі. Харон мав рацію: вона й справді хотіла зробити щось подібне. Щоразу, як з фальшивою усмішкою віталась на вулиці з Томкою.
    Вдома вона першим ділом полізла в свої сукні. Обравши одну, Ліна переодяглась та покрутилась перед дзеркалом. Чому б не піти у ній завтра на роботу? Хоча б щоб обличчя Євгена побачити?
    Її роздуми перервав дзвінок. Ліна стрепенулась та відчинила двері.
    На порозі стояла Даруня.
    — Тітко Ліно, — рішуче спитала вона, — можна мені вашого котика додому взяти?
    — Котика? — здивувалось Ліна. — Навіщо?
    — Ну, — потупилась дівчинка, — ви ж цілий день на роботі. Йому тут самотньо. А я, як зі школи прийду, не виходжу нікуди. І бабуся вдома. Та й ми вже подружились. Правда, котику? — раптом спитала вона.
    Ліна глянула донизу і побачила там жагуна, що благально викотив на неї свої величезні очі. Серце несподіванно стислось: вона й гадки не мала, як сильно до нього прив'язалась.
    — А твоя мама? Вона не буде проти?
    — Не знаю, — розгубилась дівчинка. Але, глянувши на Баську, миттю набула колишньої рішучості: — Але я з нею розберусь. Обов'язково.
    — Вона ж не любить тварин.
    — Не любить. Але розумієте... Це — не просто котик. Він — мій. Мій, — повторила вона. — Я турбуватимусь про нього. І шоколадками годуватиму. Чесно-чесно.
    — Тоді забирай, — відрізала Ліна. Баська радісно тявкнув та застрибнув Даруні на руки. Дівчинка обійняла і ніжно притулилась до нього щокою. Ліна мимоволі замилувалась.
    — А ти його не боїшся? — спитала вона про всяк випадок.
    — Ні в якому разі. Він же такий гарний. Самі подивіться, - прибрала дівчинка одну руку, відкривши істоту світові.
    На руках у Даруні кліпав синіми очима пухнастий білий котик.