 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
Тонке гілля тихо хруснуло під черевиком юнака. Останній нервово озирнувся на купку вкритих слизом отруйно-зелених дівчат, які, як зграйка механічних пташечок (чи йолопкуватих пліткарок, як досить цинічно підмітив парубок), нашіптували одна одній щось у загостренні вушка та заливчасто гиготіли. Хлопець марно нервував – жодна із потворних створінь не звернула уваги на незграбну худорляву постать у чорному, яка, відповідно до їхніх стандартів краси та моди, була звичайнісіньким фріком.
Сад дурману засліпляв юнака своїми барвами. Зачіски дівчат нагадували кошик фруктів та ягід: вітер колихав волосся апельсинового, журавлинового, лаймового та виноградного кольорів. Під вічно чорною хмарою, яка простелилася над цілим Утопічним світом, хвилястою гирляндою застигли тисячі золотистих кульок-ламп. Повітря, у якому і так вже вібрувала задуха, було насичене запахом кориці та терпкого вина.
«Трясця, мене зараз знудить! Чим же іще ці гульвіски вміють займатися, окрім як п’янкування та вакханалій?» – молодик шарахнувся від зграйки напівроздягнутих створінь, що вибухнули невпинним хихотінням.
Як-не-як парубок героїчно пробрався крізь натовп незрозумілих йому істот і опинився перед Легендарним древом, біля якого вперше і востаннє Ульпус – один із останніх представників людської раси – переміг велетенського рептилоїда Квінта. На гойдалці, що звисала із однієї з гілок Древа, сиділа молода жінка. Голова з волоссям, яке наче тільки-но пережило вибух сімох енергетичних станцій, низько схилилася над книженцією; із чорних вуст виривалися дивні гортанні звуки, віддалено схожі на каркання.
– Марго, – юнак махнув долонею у знак вітання, на що мотузки гойдалки миттєво задзеленчали тривожну мелодію.
– Це ти, – флегматично кліпнула відьма. – Привіт, – грива воронячого кольору знову занурилася в том.
– Кхм-кхм, – молодик безрезультатно спробував привернути увагу дівчини.
– Марго, мені потрібна твоя допомога, – нарешті сказав парубок, і вже пошепки додав: – Ти обіцяла відвести мене до Ульпуса!
На що відьма закотила очі, але як-не-як підняла дупцю.
– Ок’ей, – дівчина шпурнула книгу в пошарпий рюкзак, в якому почулася вібрація, та пристібнула біля нього гітару.
– Ми пішки? – з полегшенням запитав юнак.
– Після того, як тебе знудило під час льоту на моєму скейті – так.
***
Центральна площа столиці Утопічного світу була як ніколи живучою. Над головами перехожих невпинно пролітали скейти та скутери, з яких чулася найнепристойніша лайка; вуличну музику час від час притлумлювало ревіння дирижаблів, які вміло оминали повітряні кулі з екскурсійними групами. Біля Фонтану з сиреною купка гобліноїдів жонглювала феєрверками-плюваками, один із яких вистрілив угору і приземлився під ноги Марго. У карманах дівчини почувся дивний скрегіт, і наступної миті звідти смужкою почали вилазити невеличкі арахноподи. Істоти розсипалися по бруківці, акуратною лінією уникаючи наповп перехожих.
– Вони знайдуть шлях додому, – невимушено запевнила відьма, навіть не озирнувшись у бік втеклих створінь.
Юнак та Марго завернули на Провулок астрохіміків. По обидві сторони вулиці з несиметрично нахиленних цегляних будинків лунало ляскання. Вікна осяювали завулок фіолетово-гранатовим, сапфіровим та отруйно-зеленим – то найбільш обдаровані розуми столиці намагалися віднайти більше секретів науки. «Наче ці бовдури чогось варті», – зловтішно подумав молодик, ледве ухилившись від блискавки, яка, розтрощивши кватирку лабораторії, зигзагом полетіла геть. Зліва від парочки почувся вереск манірної на вигляд дамзелі, чия спідниця зайнялася полум’ям.
– Знаєш, ці вчені давно тратили здоровий глузд, – фиркнула Марго.
Пройшовши декілька вулиць – серед них були Алея квантів, Провулок повійок та Бульвар балістичних ракет – молодик та Марго зупинилися перед закрутистими воротами, за якими притаїлася вежа-маєток, верхівка якої сягала вище вічно чорної хмари. Парубок відчув відголоски вібрації, що струйками рухалася по залізним виткам.
– Пароль, – проскрипіли ворота.
– Дихлордифенілтрихлорметилметан, – юнак не зміг стримати пирхання, дивлячись, як із зосередженим виразом обличчя дівчина вимовляє найбезглуздіше слово, яке хлопець коли-небудь чув.
– Бовдур, – буркнула дівчина у відповідь.
Ворота із скреготінням почали розсуватися. Справа від доріжки до вежі виднілася теплиця, зліва – постамент з лазерним світінням довкола. Юнак уже було зробив декілька кроків у той бік, коли Марго схопила його за зап’ясток:
– Стій! Ти активуєш телепорт.
Удвох вони наблизилися до дверей вежі. Не встигла молода жінка натиснути на дзвоник, як ті розчахнулися.
– О-ля-ля! – талію Марго обвили руки з набряклими жилами. – Панна Марго, панночка Маргоооошааа!!
На подив юнака, дівчина, чиє обличчя вміло виражати лише емоцію нудьги, розтягнула вуста у чеширській посмішці та загиготіла, як дурнувате дівчисько:
– Привіт, Лідіє!
– Я знала, що моє любе дитятко прийде! – заверещала пухненька бабця, від пістрявого лахміття якої завертіло в очах. – Моя-то кулька-роботок віщує: «Скоро, скоро вже панночка Маргоша навідає нас». І я мершій-хутко біжу до пана Ульпуса, кажу-мовля: «Ваша онученька, вродливіша за будь-яку циганочку-гадалочку, оп-ля-ля, прийде сьогодні. А не сьогодні – так завтра чи післязавтра!» – з кожним словом стара все гучніше та радісніше верещала.
– Але кулька-роботок моя та ще бестія-то, – гадалка якось дивно глипнула на юнака, – не каже старій, що моє любе дитятко прийде не одна, леле-леле, а з молодиком-вродиком, – в невизначений напрямок підморгнула бабця.
– Лідіє, ми просто знайомі, – певне, зрозумівши, що старушенцію не переконати в цьому, Марго буркнула: – Нам потрібен Ульпус. Ми піднімемось до нього.
– Лідія не моя бабця, а економка Ульпуса, – для чогось прошепотіла юнакові Марго.
***
Пройшовши невеликий хол, юнак та Марго опинилися у колодязі вежі. На стінах де-не-де виднілися важелі; гвинтові сходи, здавалося, не мали кінця-краю: замість стелі над гостями височіле зоряне небо, з якого спіралькою падали сніжинки.
– Зоряний пил, – наче прочитавши думки хлопця, прошепотіла відьма.
Вони почали підійматися гвинтовими сходинами.
– Шістдесят чотири, шістдесят п’ять, – бубоніла Марго, здіймаючись на кожну наступну сходинку, – шістдесят шість, – тут відьма зупинилася і, обернувшись до стіни, смикнула один із важелів.
Цегляні двері із скреготінням від’їхали вбік. Юнака обійняла хвиля тепла, що потоками йшла з яскраво осяяної майстерні.
– А архітектор непогано попрацював з цією хатиною, – хлопець спробував сказати щось дотепне, але Марго проігнорувала його. Натомість її очі були прикуті до фігури, яка тільки-но підвелася з-за широкого крісла. Перед парою стояв той самий Ульпус – найвідоміша людина Утопічного світу; легендарний герой, який у свої сімнадцять зітнувся у кривавій битві з рептилоїдом Квінтом та силою трьох блискавок, випущених з гігаавтомату, переміг його. Історія закарбувала його наступні, не менш достойні перемоги над потворами.
Молодик уперше зустрічався з героєм Ульпусом. Хлопець очікував побачити старого із статною фігурою та пошрамованим обличчям, одягом, обвішаним медалями, та – без цього атрибуту юнак не уявляв легенду Утопічного світу – моногоглем. Натомість перед юнаком повстав низенький рудощокий дідок із животом, за яким чоловік аж ніяк не міг бачити свої ноги. Замість одягу з медалями товсте тільце було вбране у твідовий костюм. «Гм, які ці шви ще не тріснули?», – гмукнув подумки парубок, із зацікавленням рахуючи кількість важких золотих перстнів на пальчищах господаря.
– Маргоша! – писклявим голосом заверещав герой Утопічного світу. Акуратно підстрижена борідка та пишні вуса кумедно засмикалися, а очі під круглими скельцями окулярів заблищали сльозами.
«Ну він і фрукт...».
– Діду! – вдруге за день (та за декілька років, що хлопець її знав) Марго розтягнулася губи в посмішку. І знову сцена з рожевими шмарклями та причитанням про те, «що Маргоша зовсім забула про старих, ееех».
Не маючи бажання дивитися на цих двох, юнак неспішно оглянув приміщення. Як фотоапарат, очі хлопця фіксували всі деталі кімнати: громіздка книжкова шафа з наваленими поруч грудами списаних паперів; письмовий стіл з червоного дерева, на якому лежали механізм із переплетених мідних трубок та модель дредноута; металевий арахно-подібний годинник на стіні; кавовий столик із шахівницею та спорожненим келихом...
– А Вас, юначе, я бачу вперше, – десь під вухом хлопця прозвучав писклявий голос, відволікаючи від спостереження.
– Так, я, ем-м... Я, е-е-е-е, – парубок не міг зрозуміти, чому його серце так несподівано почало калатати об ребра, а у вилицях дивно скоротило м’язи. – Я Фелікс, – нарешті вичавив молодик. – Фелікс Смертус.
– Приємно – ні, дуже приємно познайомитися з тобою, Феліксе! – радісно вибухнув коротун, долонею запрошуючи гостей сісти. – Нарешті моя відлюдкувата онука знайшла собі друга! Я, правду кажучи, волів, аби це була якесь дівча, з якою Маргоша пліткувала би та ходила до крамничок. Але в неї з дитинства нетиповий смак. Тож насуплений гот – так насуплений гот! – Ульпус щасливо вишкірився. – Хех, то чим можу бути корисний вашій компанії? Я-то Маргошу знаю: вона просто так у гості ніколи не приходить, – на що дівчина закотила очі.
– Ви.., – юнак зробив глибокий вдих та видих, – нам потрібна Ваша допомога. Мені потрібна допомога, – виправив себе Фелікс під строгим поглядом подруги. – Я хочу пройти крізь портал у паралельний світ.
Посмішка спала з обличчя Ульпуса. Він мовчки дивився на юнака. П’ять секунд, десять, п’ятнадцять.
– Навіщо тобі це потрібно? – старий нарешті перервав тишу.
– Я хочу знати більше, ніж знають інші. Побувати там, куди до мене майже ніхто раніше не заходив, – із запалом відповів юнак. Він вперше за недовге знайомство з Ульпусом відчув впевненість у своїх словах. – Мені не вистачає одного Утопічного світу; я мрію дізнатися про все, що тільки може існувати.
– Я розумію твоє поривання, – Ульпус здавався більш розслабленим, але в його голосі бриніли сумні нотки. – Але переміщення в інші всесвіти – дуже небезпечна витівка. Ти можеш потрапити у ворожий вимір, не підготований до того, що там криється. Чи загубити шлях до порталу, коли будеш по той бік. Є й інші ризики: від пережитого ти втратиш здоровий глузд! А, ще на додочу портал може заблокувати вхід та вихід з тобою всередині нього. Це темна зона в науці; забудь про неї та знайди чим зайнятися у «нудному», – чоловік незграбно зігнув вказівний та середній пальці на обох долонях, – Утопічному світі.
Юнак вперто мотнув головою.
– Так-так, є деякі потенційні неприємні моменти. Я готовий до цього. Але мені потрібна допомога! Ви єдиний, хто коли-небудь відкривав портал. Принаймні єдиний, про кого стало відомо, – не кліпаючи, Фелікс дивився прямо в схожі на піщані бурі очі старого. Хлопець відчував: ще трохи – і він схилить Ульпуса на свій бік.
Молодик помилився. Як на зло, герой вирішив позмагатися з юнаком у впертості.
– Ні.
– Але чому?
Ульпус тяжко видихнув:
– Я відкривав портал один лише раз. І ця спроба закінчилася, м’яко кажучи, плачевно, – помітивши, що гості не розуміють, про що саме йде мова, він пояснив: – Я також був колись аж надто допитливим, і мені не вистачало тієї слави, яку я здобув у перемогах над потворами. Стефан – мій найближчий, якщо не єдиний, друг – завжди підтримував мої витівки; чим божевільнішою була ідея, тим з більшим запалом він працював над її втіленням. Ми вирішили, що він пройде в інший світ, поки я пильнуватиму за порталом, – Ульпус зробив паузу, і Феліксу здалося, що в очах старого блиснули сльози. – Я ніколи не забуду той день, коли портал виплюнув тіло Стефана з роздертим одягом, забрьохананим його кров’ю. Я не знаю, у який всесвіт потрапив мій друг; але те, що там було, повернуло мого ліпшого товариша пошматованим мертвяком.
Марго пересіла на підлокітик крісла дідуся, і, обнявши широкі плечі, заколихала його, як дитинча.
– Мені дуже шкода Вашого друга, – Фелікс намагався виглядати скорботно. Йому і правда було жаль, що старому довелося бачити смерть друга. Ба більше, юнак був впевнений у тому, що Ульпус відчував провину за це. Але, хай йому трясця, нещасні випадки трапляються на кожному кроці. Хлопець не збирався залишити свій намір через чийсь невдалий досвід. – Та невже воно того варто? Невже смерть Стефана була даремною, і Ви ніколи не дізнаєтеся, за що він віддав своє життя? Невже Ви дозволите цьому спогаду, хай яким би болісним він не був, завадити пізнанню чогось неосяжного, у тисячі разів більшого за нас? – очі молодика перетворилися на дві таці, які світилися божевіллям.
Ульпус вагався. Він невпевнено переводив погляд з Фелікса на Марго, з Марго на пляшки з абсентом та медовухою, та знову на юнака.
– Добре, – після тривалої паузи приречено пробулькотів. – Я допоможу відкрити портал.
***
Фелікс та Ульпус стояли на невеличкій площадці на верхівці вежі старого. Внизу стелилася вічно чорна хмара; над ними височіли тисячі цяток – гірлянда зірок, які кликали на космічний карнавал.
– Гарна погода, – Фелікс зробив спробу розпочати діалог.
Ульпус мовчки налаштовував портал. Герой видряпав нагору дивної природи пристрій – металеву коробку із купою трубок, як влучно підмітив молодик. Золотисті зубчасті колеса, прикріплені до бокових сторін апарату, оберталися все швидше і швидше; на циферблаті з передньої частини приладу годинникова та хвилинна стрілки завмерли на позначці «12», лише секундна рухалася зліва направо: «9», «8», «7»...
– Готовий? – під вухом хлопця прозвучав писклявий голос.
Серце юнака несамовито закалатало, всередині живота все затягнулося у неприємний клубок, мізки від нервування відмовилися входити в робочий режим, а худорляві ноги статуєю приросли до підлоги.
– Угу, – невиразно вичавив парубок.
– Чудово, – так само знервовано відповів старий.
Секундна стрілка перемістилася з «1» на «12».
Все навкруги завмерло. Боячись зробити крок, Фелікс обвів місцевість поглядом. Вона була такою самою, як і хвилину тому.
– Я не розумію, – лице Ульпуса так само відзеркалювало спантеличення. – Я все зробив, як минулого разу. Але де ця арка із сяйвом всередині? Ге? – Він протер свої окуляри-кульки. І несподівано схопив хлопця за лікоть. – Диви-но!
Удвох вони устромили погляд на цятку, яка стрімко наближалася до них з кільця зірок угорі. Коли цятка була досять близько, Фелікс зміг розгледіти двох білосніжних коней, запряжених у колісницю. Вродлива жінка в тозі, що оголяла ліве персо, смикнула вуздечка за мить до того, як тварини промчали б повз вежі.
– Вітаю! – пропищав Ульпус, підозріло розглядаючи постать перед собою.
Жінка мовчки дивилася перед собою, не зважаючи на коротуна.
– Доброї ночі! – вже голосніше вигукнув Ульпус. І знову жодної реакції із боку прибулої.
– Знаєш, я би на твоєму місці не дуже б то довіряв мовчазній кралі з розхристаними грудьми, – пошепки повідомив Феліксу старий. – Чого вона взагалі голою їздить?! Ненормальна!
– Ви за мною приїхали? – проігнорувавши буботіння, хлопець звернувся до гості.
Вона кивнула.
– Ви проведете мене крізь портал?
Знову кивок.
Під схвильване голосіння Ульпуса Фелікс заліз на колісницю.
– Бувайте!
Удвох із мовчазною жінкою вони погнали по нічному небу. Коні здіймалися по наче невидимій горі, залишаючи вежу героя та вічно чорну хмару десь далеко внизу.
– Не хочу здатися панікером, але ми не задихнемося без кисню??
У відповідь жінка хльоснула тварин канчуком, і ті збільшили швидкість.
«Стерво».
Раптом все навкруги почало розчинятися. Фелікс затулив лице рукою, аби захиститися від шквалу пилу, який мчав назустріч колісниці.
«Най його трясця, краще вже бути зжертим якимось монстром, як герой, аніж вдавитися піском».
Так само несподівано, як здійнялася, завірюха вщухла.
– Розплющи очі і йди за мною, – наче просяклий важким металом голос звернувся до юнака. Напівроздягнена жінка якимось чином стояла не в колісниці, а на мармурових сходинах, які вели до найбільшої будівлі-палацу, яку юнак бачив у житті.
Фелікс та жінка пройшли повз величні колони, біля яких стояли купки крилатих створінь, одягнених або в чорні, або в білі костюми.
– Попрошу, – до юнака долетів схвильований тенор одного з янголів, – мій клієнт ні разу не зустрічався з цим свідком!
– Хутчіш, – невдоволено обізвалася супутниця Фелікса.
Коли юнак зайшов до просякнутого димом кабінету, до якого його привела жінка, фігура в центрі підвелася з-за столу та привітала молодика, як давнього приятеля:
– Я радий нашій зустрічі! Вітаю!
– Е-е-ем, я теж? – Фелікс виглядав спантеличеним, хоча – що тут казати? – варто було вже звикнути до всього незвичного. Що за створіння стояло перед ним?
– Я демо-янгол, – відповів на думки хлопця чоловік з ореолом над білявими кучерями та іклами звіра. На додачу до цього, у незнайомця були пишні крила грифових розмірів – чорне ліве, біле право. – Звати мене Дарій, між іншим.
– Де я?
– У моєму кабінеті, одному з найбільших у Палаці правосуддя Потойбічного світу, – із нотками гордості в голосі повідомив демо-янгол.
– А-а-а-а.
– Перейду до суті справи, – діловито продовжив хазяїн кімнати. – У мене, як представника Гільдії справедливих – які вирішують, куди саме потраплять померлі душі з паралельних світів, до яких ми маємо досуп проходити – є пропозиція. Кількість переманювачів душ, які переводять померлі душі-привиди з інших вимірів, за останній час почала різко спадати – а це означає, що Пекельне місто не поповнюється новими рабами, чиєю працею користувалися б як демони, так і янголи. Подібна ситуація обурює обидва класи духовних створінь, які самі-то і пальцем не поворухнуть. Моя пропозиція, Феліксе...
«Я ж наче не називав своє ім’я. Ге?»
– ... стати одним із переманювачів душ. Робота гарно оплачується, наявні бонуси та квартира поруч із Пекельним містом, – Дарій підсунув у бік юнака стос паперів. – Спеціалізація: забирати душі померлих із Світу людей та приводити їх сюди...
«Де після швидкого та справедливого суду майже всі будуть відправлені на примусові роботи», – ледь не ляпнув демо-янгол.
– ... Все це прописано в контракті.
Фелікс намагався якнайшвидше вигадати привід втекти з цієї дивної будівлі (а краще з Потойбічного світу), коли погляд хлопця впав на документи перед ним.
– Ви серйозно готові стільки платити мені?!
Губи демо-янгола розтягнулися в страхітливій посмішці.
– Так.
***
Декілька років потому
Сухе гілля тихо хруснуло під черевиком юнака.
У Світі людей була пізня осінь, і холодний вітер, від свисту якого закладало у вухах, запустив армію опалої листви на Фелікса. Останній не зважав на цю перешкоду, продовжуючи йти повз похмурі дерева.
На межі між неторкнутим загарбницького рукою людини лісом та бруківчастою доріжкою, що вела до воріт у місто, стояв одноповерховий кам’яний будинок.
Юнак вже звично зайшов усередину, не питаючи на це дозволу господині.
Мелодія шкатулки тужливо привітала хлопця. На сходинці-платформі в центрі майстерні повільно оберталася дівчина, ні на секунду не зупиняючись за два роки свого існування. Вона мала стати вершиною майстерності талановитого митця шкатулок: хоча й металева, балерина в людський зріст була наділена розумом та серцем – вона була особистістю. Найчарівнішою у будь-якому світі, як із замиранням серця подумав байдужий до краси внутрішнього світу інших юнак.
– Ти все ж таки прийшов, – балерина привітала його сумною посмішкою.
Фелікс мовчки обіперся о стіну, спостерігаючи за рухами фігури.
– Ти знаєш, як мені нестерпно жити! – раптом емоційно вигукнула балерина. – Батько мав зробити так, щоб я була не просто статуеткою, яка кружляла на залізячці під тілікання дзвіночків та колес; він не покладав рук над тим, аби зробити мене такою ж, як і всі живі істоти – вільною, здатною ходити, відчувати кожен крок та бачити мінливі пейзажі в мандрівках. Але батько помер – і ти забрав його туди, звідки жоден, навіть ти, не дізнається ніколи, як звільнити мене, – в її голосі бриніла гіркота, струмок сліз яскравою смужкою виблискував на металевому лиці.
– Я не знав, що все так вийде, – почуття провини душило Фелікса. Але він дійсно не знав, що суд демо-янголів нещасним старцем завершиться вироком: «Пекло!» – за гріх з юності, коли майбутній майстер музичних шкатулок жорстоко побив двох підлітків, які в провулку знущалися з жебрака-каліки.
– Ти це вже казав. Але, навіть якщо так, ти винен мені. Ніхто, окрім батька, не зможе завершити його роботу. Та будь-хто може зупинити обертання.
– Але якщо я зупиню обертання, тоді зупинишся ти. І я не зможу знову включити цей мехінізм, і ти...ти, – юнак у розпачі вигукнув останнє слово, – помреш!
– Я знаю. Цього я і хочу.
Їхні погляди зустрілись. Фелікс намагався відмовити балерину від заміру та жити далі так, як зараз. Але зрештою її рішучість та голос, сповнений болем, взяли своє.
Юнак тремтливо взяв кліщі із запиленої коробки з інструментами, яка весь час лежала на дерев’яному столі, де її залишив померлий майстер шкатулок.
– Ти впевнена?
– Так.
Кліщі клацнули о дротик біля сходинки-платформи.
Обертання та меланхолійна мелодія враз припинилися. Фелікс підвів погляд на балерину; одна сльоза, яка повільно рухалася вниз, нарешті впала з металевої щоки. Але вже ніщо не свідчило про життя в цій дивовижній фігурі: ні застиглі навіки очі, ні позбавлене емоцій обличчя.
– Бувай, – Фелікс невагомо торкнувся вустами простягнутої в повітрі долоні і, боючись озирнутися, швидко залишив майстерню.
***
– І що далі, колишній переманювач душ? – Марго присіла біля юнака у крісло свого діда.
Фелікс підвів погляд на дівчину. Хлопець почувався паскудно, як ніколи. Але слова, зовсім не схожі на його настрій, вирвалися із вуст:
– Старатимуся не повторяти своїх помилок. Життя продовжується – тож житиму далі. І що б там не було, намагатимуся принести більше краси у світи.
|
|
|
|
Время приёма: 17:04 16.01.2022
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев