Прохолодний вересневий вечір опустився на село. У віконцях будинків загорілося тепле жовте світло і швидко згасло — селяни лягають спати рано. Світилося лише у великому двоповерховому будинку на околиці. Високий металевий паркан надійно закривав особняк від сторонніх очей, а камери на воротах охоплювали все навколо, не даючи навіть шансу пробратися сюди сторонньому. А якби хтось сюди все ж таки прокрався, то побачив би, що у дворі зібралася весела компанія. Смачно пахло м'ясо в мангалі, за маленьким столиком сиділи троє немолодих чоловіків та пили коньяк, закусуючи різними делікатесами.
— Ну що там, Петровичу, з шашликом? Ану піди глянь, — один з компанії, товстий здоровань, поплескав по спині сивого вусатого товариша.
— Зараз гляну, — Петрович поворушив м'ясо. — Скоро будуть готові!
— О, наїмося нарешті! — здоровань прицмокнув. — А то ці креветки — на один зуб, хіба їжа?
— Найкращі креветки — це шашлик! — третій з друзів, худий та високий, загиготів зі своєї дотепності.
— Нарешті поїмо як годиться, а то все справи, зустрічі, наради, — видихнув здоровань. — Нормально з друзями посидіти ніколи!
— Все тобі не так, Ігорю. Так не ішов би в депутати, сидів би щовечора та випивав з друзями під грушкою, — кольнув його Петрович. — Он бідолашний Серьога в депутатах вже схуд, як тростина став, — кивнув на високого.
— Така вона — депутатська справа, — зітхнув Серьога. — Поїсти ніколи, не те, що відпочити нормально. Он завтра зранку на нараду, потім зустріч з виборцями, потім до офісу партії… Замахався я.
— Та не кажи, гаруємо, як воли! — басовито зареготав Ігор, голосно стукнувши чаркою об стіл.
— Я з вами шашлик поїм, ще трохи посиджу, тоді додому, — сказав Петрович. — А то жінка знову буде лаяти.
— Ой, ну ти як дитина! — гигикнув Ігор. — Додому він. Відпочинь хоч з друзями нормально. Жінку таку злу вибрав, а тепер навіть з товаришами посидіти не можеш.
— І зовсім вона не зла! Не наговорюй! Просто турботлива. І хвилюється за мене. От якби не вона, мене б у тому році від серцевого нападу не відкачали. Чи ви забули?
— Та не забули. Але зараз із тобою все добре. Нащо поспішати додому? Бурчання жінки слухати?
— Посидь з нами, а то всім розкажемо, що дівчат замовляли! — підморгнув Серьога.
— Ой приколіст, не можу! Ну добре, залишуся вже з вами, — кивнув Петрович.
Компанія прийнялася за шашлик. Але ледь встигли з'їсти по два шматочки, як за воротами почувся звук мотора. Машина зупинилася, хлопнули двері, загомоніли кілька жіночих голосів. Автівка поїхала в бік лісу. Пролунав дзвоник.
— І кого це принесло? — пробурчав Ігор. — Поїсти спокійно не дають.
Він підійшов до воріт та голосно запитав, хто там. Почувся жіночий смішок.
— Так, я не зрозумів, хто це? Ану відповідайте! Ми нікого не запрошували! — розгнівався Ігор.
— Сюрприз! — промовив ніжний голосок.
— Який ще сюрприз? Ми нікого не запрошували. Хто ви?
— Відчиняй, хлопчику, сам побачиш! — промовила інша жінка.
— Досить жартів! Хто ви?
— Подарунок від твого хорошого друга!
— Який іще подарунок? Від якого друга? Досить мене дратувати!
— Я кажу: відчини, сам побачиш!
— А якщо ти нас уб'єш? Диви, яка зухвала!
— Ігорю, та давай вже глянемо, хто там, — запропонував Серьога. — Ти так іще годину будеш стояти та розмовляти через ворота? Що нам зробить жінка? У мене пістолет є, не боїсь!
— Ну, добре, вмовив, — видихнув Ігор та відчинив складний замок на воротах.
На вулиці стояли три дівчини. Одягнені відверто та незвично для села, що явно натякало на їх рід занять: мініспіднички, туфлі на височенних підборах, панчохи в сіточку, глибокі декольте, що виглядали з-під коротеньких шкіряних курточок.
— О, дівчата, а ви до кого? — запитав Петрович.
— До вас, хіхіхі! — посміхнулася чорнява дівчина, найвища та найгрудастіша з усіх.
— Та ми ніби дівчат не запрошували, — почухав потилицю Ігор. — Може, ви будинок переплутали?
— Ображаєш, хлопчику, ми ніколи нічого не плутаємо! — вишкірилася низенька білявка. — Це ж будинок Ігоря Матвійчука?
— Так, це я. А хто вам сказав цю адресу?
— Ваш хороший друг, — загадково усміхнулася третя, руденька з бігаючими оченятами.
— Який друг?
— Ми ж сказали: це сюрприз! — відповіла чорнява.
— Що значить сюрприз? — запитав Петрович. — Ви нам подарунки принесли? Щось не бачу у вас мішків!
— Ну ти й дурник! — загиготіла білявка. — Ваш друг замовив вам подарунок, сюрприз. Ми — ваш подарунок.
— А, ну тоді все ясно, — кивнув Ігор. — А ви не брешете?
— Ні, просто аби скоротати час приперлися сюди вас потролити, — роздратовано відповіла руда. — Час — це гроші, дорогенький.
— Ну коли так, то заходьте, — Ігор жестом запросив дівчат у двір.
Ті одразу ж прийняли запрошення. Серьога, хтиво посміхався, розглядаючи їх принади. А подивитися було на що. Всі трі дівчини відрізнялися розкішними фігурами. Хоч вони були різного зросту, різної статури та мали різні обличчя, але всі мали дуже привабливу зовнішність, наче зійшли з обкладинки журналу. "Плейбой" чи "Пентхаус", чи які там ще є, Петрович не знався на цьому. Він сам з захопленням розглядав красиві лялькові личка, пишні стегна, пружні груди та довгі стройні ножки дівчат.
Петрович дивився на все дійство з подивом.
— А гроші? — діловито запитав Ігор.
— Подарунок. Вже за все заплачено, — втомлено відповіла чорнява.
— Заплачено? За що саме? І що за друг такий щедрий?
— За все, що забажаєте, на ціну ніч. Ім'я друга не скажемо — сюрпризу не буде.
— Ого, оце так подарунок, — облизнувся Серьога. — Ну, якщо це не розіграш, то передасте велику подяку такому щедрому другові!
— Чекайте, щось тут нечисто, — занепокоївся Петрович. — Хто це в нас такий багатий та щедрий, що таке подарує? Та ще й без попередження.
— Та заспокойся ти! — Ігор хлопнув його по плечу. — Дають — бери! Мені вже колись робили такий подарунок. Правда, дівчина була одна.
— Ну що, ходімо тоді на другий поверх? — посміхнувся Серьога та пішов до будинку.
— Так, заходьте, дівчата, будьте, як удома, — запросив їх Ігор. — На другому поверсі можете переодягнутися, приготуватися. Покличете, як будете готові.
Дівчата закивали та зайшли в будинок. Ігор з Серьогою доїли шашлики та зібралися за ними. Петрович так і сидів за столом, крутячи келих у руці.
— А ти чого задумався? Заходь уже! — покликав Ігор.
— Та ні…Не можу я. У мене жінка є, чекає вдома. Негарно це. Та й не люблю я цих повій.
— Та що ти такий правильний під старість став, гайда уже до них!
— Ні, не буду. Я депутат все-таки, повинен мати хорошу репутацію. Вже раз попався, скандал був. А як той таємний друг потім усе опублікує? Може, ті дівчата з камерами прихованими? Я б не ризикував. Та й вік уже не той, щоб з повіями розважатися. Краще тут посиджу, повітрям подихаю. А ви йдіть, розважайтеся.
— Ну як хочеш, — знизав плечима Ігор та пішов у будинок.
Петрович залишився сам. Доїв усю їжу, бо вдома жінка за здорове харчування, такого не приготує. Допив коньяк, бо вдома алкоголь під забороною. Видихнув від щастя: як добре в гостях у давніх друзів! І як добре там, де він не під пильним оком громадськості! От треба було йти в ті депутати? Тепер труситься, щоб раптом нічого не сталося, що підпсує репутацію — потім не відмитися!
Надворі зовсім стемніло. Де-не-де в кущах сюрчали коники. Петрович замріяно дивився на зоряне небо. Він такий заклопотаний, що навіть забув про відпочинок, про красу навколо… Тепер випала нагода трохи побути наодинці. З другого поверху лунали крики, виски та охи — видно, користування сюрпризом було в самому розпалі. Ну і грець із ними! Йому й тут добре. От посидить ще трохи, тоді додому поїде. А вони хай собі розважаються.
Раптом крики на другому поверсі стали голосніші. Петрович відірвався від роздумів та прислухався. Може, збоченнями там зайнялися? Хай собі займаються, яке йому діло! Але крики не припинялися, стали відчайдушними, криками болю та страху. Петровичу здалося, що він почув “Допоможіть! Рятуйте!”
— Казав же я, що тут щось не те! — вилаявся він, схопив ножа та зайшов у будинок.
Ігор з Серьогою верещали несамовито. Петрович стис руків'я ножа та бігом піднявся нагору. Картина, що відкрилася очам, налякала Петровича до оніміння. Дівчата змінилися, сталі зовсім не схожі на себе. Шкіра позеленіла, виросли довгі зуби та кігті, очі палали, як ліхтарі. Вони душили нещасних чоловіків, впивалися в їх горлянки, навколо бризкала кров. Голі та закривавлені Ігор та Серьога намагалися вирватися, але марно. Потвори мали неабияку силу та лють. Петрович розрив рота від жаху та мовчки дивився на муки товаришів, що конали. Нарешті він прийшов до тями, метнув ніж, але не попав. Заволав від жаху та побіг донизу. Він же казав, попереджав! Хтиві придурки! Сюрприз для них! От вам і сюрприз! Ще й додумався Ігор відпустити охоронця додому на вихідні! Дурень! Так, слід негайно дзвонити в поліцію! Петрович намагався згадати, де залишив телефон, але не зміг. Руки струсилися зі страху. Тіло вкрилося холодним потом. Що робити? Бігти? Їхати звідси? Але машина зачинена в гаражі.
Крики нагорі стихли. Петрович прислухався. Невже їх убили? А як зараз і з ним розправляться? Треба бігти в село, до людей! Зараза, Ігор закрив ворота на ключ! І де ті ключі? Перелазити паркан?
Не встиг Петрович видертися на огорожу, як дівчата вибігли з будинку. Ні, не дівчата, вони так і залишилися в вигляді чудовиськ. Червоні очі світилися в темряві, вони бігли до нього, зловісно сміючись і простягаючи кігтисті руки. Петрович заволав.
— Благаю, не вбивайте! Я заплачу, що хочете, вам віддам, тільки залиште живим!
— А хіба ти гідний того, щоб жити? — голос звучав, наче з колодязя. Нелюдський, моторошний, низький.
— Гідний! Я депутат! Я не краду! Я побудував три майданчики для дітей, а ще купив ліжка в лікарню! Пощадіть!
— Тебе залишимо в живих, — зашипіла друга потвора. — А твої дружки понесли заслужену кару, бо знищили наше озеро…
— Яке ще озеро?
— Забув? Висушили озера в тому році. Щоб там побудувати свій будинок! Загинув водяник, якому було вже тисячу літ! Загинуло безліч русалок! А риби? А жаби? Вам плювати на природу! А ми все пам'ятаємо. І не прощаємо!
— Я не сушив озеро!
— Знаємо.Тебе залишимо живим. Але так щоб не робив.
Істоти загиготіли, в них виросли крила, наче в кажанів. Вони злетіли в повітря та зникли, а Петрович сидів на землі, вирячивши очі та відкривши рота… |
Рассказ открыт для комментариев