 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
Він двічі вдарив пальцем по екрану смартфона. 13-29. Більше нічого. Навіть звичні ранкові спам-реклами: “Вам нараховано 250 фрі спінів”, “Не впусти свій шанс виграти мільйон" чи “Ви перемогли в акції “Лох року”” його не турбували сьогодні. Якось прикро стало, начебто він вже виграв звання “Лох року”, навіть не бравши участі в акції.
Знічев'я він завантажив один із популярних застосунків для онлайн знайомств. Багато хто ним вже давно користувався. Дехто знаходив собі пару на все життя, а дехто секс на одну ніч. Чіткої цілі він не мав, конкретика це взагалі не про нього.
Він ліниво заповнив свої особисті дані й перейшов до пункту “Аватар”. Завантажити з галереї — Тека “Камера”: фото титульної сторінки закордонного паспорта, фасад якогось стародавнього замку (коли це він в ньому був?), ще кілька фото незрозумілої тематики та змісту. Ще одна тека з кількома листівками із месенджера. Тека “Download” виявилася взагалі порожньою (невже він ніколи нічого не завантажував з інтернету? Дивно). Ні одного його особистого фото. Він провів рукою по щоці — пальці вколола тижнева щетина. Він поплівся до ванної, глянув на себе в дзеркало і скривився.
“Ну і фейс. І так зійде.” — махнув він рукою і наклацав кілька однакових фото на фоні зеленої плитки — єдина придатна фотозона в його холостяцькім барлозі. Вибрав найкраще з них і закинув на аватарку. Готово.
Не встиг він заблокувати свій телефон, як екран осяяло сповіщення “У вас нове повідомлення”. Він натиснув на іконку нового застосунку, у вікні діалогів світилася одиничка.
— Я вже думала, що не знайду тебе. Куди ти пропав, Йілап? — відправник без аватара з чудернацьким іменем Ашам.
Він здивувався та стояв кілька хвилин в роздумах. “”
— Цікавий в тебе спосіб для знайомства. Але звати мене Ігор. А звідки я тебе можу знати — Ігор знервовано поглядав на екран — “Ашам друкує повідомлення” З одного боку його чоловіче самолюбство підігрівала та думка, що особа протилежної статі написала до нього — отже його крутезне фото спрацювало, а з іншого — таргани всією ватагою перебігли з голови в низ живота і наробили там такого переполоху, що аж почало нудити від хвилювання.
— Ну нарешті ти відповів. У мене немає часу на пояснення. Ми й так його забагато втратили. Просто натисни на смайл великим пальцем правої руки. — Наступним повідомленням з”явився усміхнений смайл.
— Ти що розводиш мене? Що за ігри?
— Просто натисни на смайл. Не будь дурнем.
— Я ще й дурень. Романтика з тебе так і пре.
— Тисни на смайл, ідіоте!
— Ей, давай без образ. Сама така. Чи може й сам. Звідки я знаю, хто по той бік ховається. Хто ти така взагалі? І чого це я маю на нього тиснути?
— Я пршу тебе. Ча спл
— Що? Пиши зрозуміліше.
Відповіді не було. Ігор зачекав ще шість хвилин. “Ашам була онлайн 5 хвилин тому.”
“ Дивна якась. Цікаво день розпочинається. Певно хтось зі знайомих вирішив мене підколоти. Але я ж тільки завантажив фото. Надто швидка реакція. Та ну його, воно мені треба?” — він приєднав кабель зарядки до телефону і залишив його на столі, а сам пішов на кухню готувати обід.
Апетит в Ігоря зник, так само як і загадкова незнайомка. Він пожбурив виделку в тарілку і стрімголов кинувся в кімнату. Телефон так само непорушно заряджався.
“Хоч би відповіла, хоч би відповіла”, — Ігор запустив застосунок: “Ашам була онлайн 26 хвилин тому”. Він відкрив діалог, на його місці біліла порожня сторінка. Він перезавантажив програму — “Профіль видалено”. Перезавантажив ще раз, ще і ще. Десь на десятий раз він
зрозумів, що нічого не зміниться від його марних спроб. Ігор струсонув головою, ніби відганяючи якесь видіння.
“І що це було? Чийсь невдалий жарт чи може просто помилка? А може то мене конкретно зашторило”, — цікавість розпирала Ігоря, а безсилля щось вдіяти в цій дурнуватій ситуації довела його до точки кипіння. Ось вже двадцять п’ять років, як тільки він переїхав до цього міста, його ніхто і ніщо так не вибивало з колії. В його житті не було нікого, хто б цікавився ним і ким би він міг зацікавитися. Він працював на занудній роботі, на якій навіть не розумів своїх обов’язків: просто працівник, якому казали куди йти та що робити. Ігор мав знайомих, навіть деяких знав за ім’ям. Правда зовсім небагатьох. Скоріше вони були статистами. Як актори масовки, які нічим особливим не вирізняються. З Антоном чи Олегом він навіть ходив в спортбар дивитися футбол чи баскетбол. На рецепції сиділи завжди усміхнені дівчата. Хм, хоч би одне ім’я виринуло в пам’яті. Ні, марно. Тільки однакові пластикові усмішки. Але ніякої Ашам він не пригадував. Таке незвичне ім’я він не забув би.
Так в роздумах Ігор не помітив, як опинився на пустинній вулиці. Вечоріло. Хоча ніби не так давно була обідня пора. Ігор начебто провалився в часі, чи то, можливо, час розчинився в ньому. Теплий вітер здійняв опале листя з асфальту і різнобарвні вихорці закружляли у нього під ногами. Ігор старався обійти їх аби не забруднитися. Та вони почали його переслідувати, наче перехоплювали на льоту. Два невеличкі та один більший вихори крутили перед ним свій дивний танець, як раптом вітер вщух і листя опустилося на пішохідну доріжку. Ігор, не зупиняючись, продовжив свою неспішну подорож в нікуди. Та голова, мов на автоматичному шарнірі зробила півоберт в бік, де ще хвилину тому гуляв вітер. Дві менші купки листя майже ідеальними колами лежали за пів кроку одна від одної, а третя дугою оперезала перші дві. Хіба сліпий не побачив би там усміхнене обличчя. Брови Ігоря злетіли, нижня щелепа відвисла. Він протер очі. Зображення смайлу не зникло. Він дістав телефон, глянув на нього, ніби шукаючи там якоїсь підказки. 18-15. Більше нічого. Відкрив застосунок — без змін. Ігор роззирнувся навколо: тендітна жіночка середніх років гуляла на сусідній алеї зі своїм кімнатним песиком аля “дивіться уважно під ноги, а то роздавите”, під ліхтарем стояв дід і розкурював трубку, пара патлатих підлітків в “оверсайз” куртках і штанах цілувалися на лавочці, троє молодих матусь теревенили, допоки їх чада гралися на дитячому майданчику. Ніби нічого надзвичайного, стандартний собі вечір в осінньому парку. Але ж ця триклята усміхнена фізія! Звідкіля вона тут взялася? “Ашам, Ашам, — кров бемкала в скронях, мов набат перед пожежею. — Натисни на смайл, ідіоте”
Ігор несміло підійшов до нього. І тільки він хотів наступити на ліве око імпровізованого зображення, як з-за спини вигулькнули два велосипеди і пронеслися повз нього, ледь не збивши з ніг.
— Очі роззуй, телепню. Не бачиш — велосипедна доріжка,— кинув один з веловершників.
Ігор хотів було щось кинути йому навздогін, та не придумав влучної фрази, тому просто подумки показав йому “фак”. І другому також. На доріжці лежало листя, та уже не у вигляді смайлу — колеса розвіяли його. Ігор вирішив не відступати та увійшов в цю уже безформну купу. Нічого не відбулося. Він пройшов з одного кінця в інший, потупцювався на місці, де ще нещодавно йому усміхалася листяна пика. Ніякої реакції. Він знову і знову проходив по 3-4 кроки туди-назад, здіймав ногами листя в повітря, стрибав по ньому, викрикуючи “Ашам, Ашам”. І тоді до нього дійшло. Він нахилився додолу і почав згрібати листя в таку потрібну йому фігуру.
— Владику, не підходь до дядька.
— Ма, а що дядько таке робить?
— Він грається, синку. Краще не будемо йому заважати.
Одна мама із тих, що стояли на дитячому майданчику силоміць тягнула свого сина якомога далі від дивакуватого дядька.
— Білочка, — авторитетно підкреслив дід із люлькою в зубах. — Закусувати треба, юначе.
Ігор сидів на асфальті посеред трьох куп. Смайл вийшов нічим не гіршим першого. Мега усмішка до вух. Та Ігорю було не до сміху.
“Точно. Потрібно випити, а то мої мізки зараз вибухнуть”, — він піднявся, обтрусив із себе залишки свого творіння і пішов в пошуках бару.
Вночі йому снилися вертольоти та смайли, різних розмірів і відтінків. На одному з таких він летів між велетенським листям і втікав від кімнатного песика верхом на люльці. Десь вдалині лунав ніжний жіночий голос: “Йілап, Йілап”. І якраз в цей момент зазвучав дзвінок будильника. 7-07. Більше нічого. Голова гуділа. Та сьогодні був понеділок, початок тижня. Отже, потрібно було їхати на роботу. Ігор не міг пригадати, як і коли потрапив вчора додому. Пив він вчора багато, а от поради діда не прислухався — закусував тільки лимоном. Від спогаду вилиці звела оскома.
“Дурний сон. Весь вчорашній день — це просто дурний сон. Головне зараз добратися до роботи, а там день за днем і все піде своїм ходом. Чорт потягнув мене завантажити той непотріб, — Ігор натиснув на пункт видалити та застосунок зник з екрана. — От так буде спокійніше”
На робочому столі височіли стоси документів у файлах і теках. Перед Ігорем відкритою на першій сторінці лежала одна із них, погляд даремно вишукував знайомі йому знаки. Очі ніби марлею заслали. Зоровий нерв надсилав імпульси у мозок, та на дверях його головного офісу висіла табличка “Інвентаризація”. До обіду перша тека так і не змінила своє положення.
— Ей, Ігора, на обід йдеш? — в двері зазирнула чиясь кругла червона пика.
“Антон? Хоча ні, Олег.” — та правильної відповіді мозок не згенерував.
— Прям робітник року, — Антон-Олег окинув поглядом незайману гору документів. — Ого, чоловіче, то ти вчора накидався? Тобі терміново потрібен мій антипохмільний коктейль.
В кафе через дорогу від офісу фірми було велелюдно. Антон-Олег знайшов вільний столик біля вікна.
— Кидай свої кості тут, а я піду воду в акваріумі поміняю.
Ігор безпристрасно розглядав меню, в голові все ще гугнів рій бджіл.
— Ну що полікуємо тебе?
— Та ні, ще треба день допрацювати.
— Так я ж не про алкоголь. Ей Людка, а ну принеси нам два комплексних і зроби один антипохмелін.
Не першої свіжості, але все ще досить чепурна офіціантка поставила тацю з наїдками на стіл.
— Людка, щось ти, сумна сьогодні. Сідай, щось веселе тобі розкажу, — Антон-Олег виставив одну ногу і поплескав по коліну.
— Антон, пішов ти к єдрєні фені. Нема часу на твої анєкдоти, — Людка забрала тацю і пішла в бік кухні
— О баба, кров з молоком, — прицмокнув невдачливий залицяльник.
— Слухай, Антоне, — долею випадку Ігор все ж таки зміг дізнатися справжнє ім’я свого співбесідника, — ти не знаєш Ашам?
— Кого? — Антон здивовано перевів погляд на Ігоря
— У нас у відділі не працює ніхто з таким іменем? Чи може десь на інших поверхах? Ти ж добре знаєш усіх жінок в нашій компанії.
— Хм, Ашам, кажеш? — Антон нахмурився і прийняв позу Мислителя. — Та щось не чув такого ніби. Адам-охоронець є, так то мужик. Дві азійки в приймальному — Гульшат і Діля. А так з заморськими іменами, то немає більше нікого в нас. А чого питаєш?
— Та так, не зважай, щось мені примарилося вчора сп’яну, — про Йілапа Ігор вирішив не запитувати.
— Ну ти й дивак, не можна тебе одного пускати на п’янку. Пий коктейльчик — одразу полегшає.
Ігор без ентузіазму глянув в стакан томатного соку, в яке Людка розбила яйце та добряче поперчила й посолила
— Ти не дивись на нього. Одним махом — ковть і як заново на світ народився.
Ковть — і мікроспазм пройшовся всім тілом. “Гидота” - промайнула тільки одна думка. Все нутро запалало пекельними вогнями, цього разу сигнал надійшов таки до мозку і він відновив свою роботу. Дивне відчуття, наче хтось перезавантажив його процесор, а то й взагалі відновив до заводських налаштувань. В голові виринали розмиті спогади, які відбувалися з ним, але не з тим Ігорем, який тут зараз сидить і конає від похмілля, а з кимось іншим, який живе десь далеко. Картинки мінялися одна за одною, наче слайди старого діафільму. Пейзажі, мов картонні декорації шкільного театру здавалися несправжніми й незнайомими. Але він був там, він як одна з тих картонок стояв посеред конусоподібних будівель із широкими пласкими дахами, на які здійснювали посадку, якісь літальні об’єкти. Вертоліт, літак? Неможливо було розгледіти. І ось Ігор вже летить в одному з них. Він відчуває чиюсь руку. Хтось є там, окрім нього. Він повертає голову — затертий гумкою силует, з якого вирізняється тільки посмішка. Вже знайома йому посмішка. “Так, так! Це ж смайл, той самий. Я вже бачив тебе раніше. Я знав, знав! Хто ти?” Червоний спалах! Все враз стає червоним. Червоне заполонює все навколо, залазить йому десь глибоко-глибоко і розтікається по усім звивинах, змінює кров в його жилах. Щось — ні — хтось в ньому. Якась іншість в ньому.
— Йілап, ти тут? Озвися, прошу тебе!
“Так, я тут, але де ж ти? Де ти, забутий мною голос? Ашам? Я не бачу тебе, я тепер більше нічого не бачу. Але я чую тебе. Зажди, я зараз. Де ти, Ашам?“ Він кричить. Він думає, що кричить. Губи ледь рухаються. Беззвучно. Він витягує руки, шарить ними в червоній порожнечі. Нічого. Нікого. Наче хтось велетенським вакууматором викачав все живе: звуки, запахи, порухи, слова. Навіть думки, через вуха, ніс, очі висмоктувала якась невідома сила. Він тепер просто оболонка, наповненою червоним нічим. Субстанція, яка тепер він. Він — субстанція. Що? Чи хто? Він не знає. Він більше нічого не знає і не відчуває.
— Я знайду тебе, Йілап. Де б ти не був! Знайду! Чуєш?
— Чуєш, нє? Ігора, ей! Ти чуєш? Очухався? Альо? — Антон добряче струсонув Ігоря за плече, а для більшої впевненості ще й поклацав пальцями перед його кам’яним лицем. — О це тебе вштирило! Ти чого це?
Аромат кави перемішувався зі смородом смаженої риби і цибулі. Диктор на одній із місцевих радіохвиль передавав спортивні новини. Сірий осінній дощ струменів по блискучій чорній бруківці. Запахи, звуки, навіть думки повернулися. Ігор сидів за столом біля вікна у дешевій забігайлівці. В руках він тримав порожній стакан, в якому нещодавно був томатний сік.
— Нє, ну я знав, що коктейльчик то що треба. Ну але щоби так. Ти на хвилини три тупо завис. Всьо ок?
— Так. Просто важке похмілля. Щось в голові трохи забаламутилося.
— Ааа, ну ти кадр. Налякав мене не на жарт. Ну що погнали в офіс?
— Ти знаєш, я, мабуть, додому піду. Щось мені зле. Прикриєш мене? — Ігор піднявся з-за столу і вирушив до виходу
— Питань нема. З тебе причитається! — крикнув Антон навздогін. — Ей Людка, а ну неси сюди свої булочки. І печені з вишнями також!
Ігор не розумів, що з ним коїться. Ці дивні видіння. Звідкіля вони взялися? Хтось з ним так грає? Можливо просто підсвідомість? Можливо він сходить з розуму? Так! Саме так! Він поступово втрачає здоровий глузд. Через кілька днів за ним приїдуть, зв’яжуть йому руки за спиною і заберуть в дурку. Там йому і місце. Там йому обов’язково допоможуть. Але він не хотів, щоби йому допомагали в такий спосіб. Він хотів сам дізнатися, що з ним. “Я не псих, я не псих”. Ігор всю дорогу додому повторював цю фразу, як заклинання. Здавалося усі навколо дивилися на нього і тицяли пальцем: “Псих! Гляньте псих пішов. Агов, тут божевільний прогулюється нашою вулицею! Хапайте його! Його потрібно відправити в психлікарню!”
Ігор поспіхом зайшов у будинок і застрибнув у ліфт. Вказівний палець застиг в повітрі перед панеллю з кнопками. Він забув номер поверху. Чи в той під’їзд він взагалі забіг? Він
притулився до холодної металевої стінки, мокра від поту футболка обліпила спину. Швидкісними потягами проносилися думки в голові. Хоч би один зупинився на його станції. Та всі вони курсували транзитом. 8! Вагон номер вісім — на мить він вловив його поглядом. Ігор натиснув потрібну кнопку.
Як тільки він замкнув двері на ключ стало спокійніше. Серце ще калатало, та він вже був вдома. У своїй власній квартирі, у своєму просторі захищеному з усіх сторін чотирма стінами. Ігор стояв посеред вітальні й роздивлявся навкруг. Звичайна стінка, ніша з телевізором, навпроти диван, біля нього журнальний столик, під ногами сірий килим. Відчинивши двері у спальню, він побачив своє ліжко і шафу-купе. На кухні гарнітура, плита, холодильник, стіл зі стільцями. У ванній все також на своїх місцях. Все як завжди. Начебто.
Він присів на диван, відкинув голову назад і закрив очі. “Що з тобою, Ігор? Не втрачай голову. Зберися.” Він витяг із кишені свій телефон. 14-23. Більше нічого. “Ашам. Дійсно. Чого ж я одразу не подумав про це”. Він вів в пошуковику слово. Можливо, ви мали на увазі: ашан. “Можливо я сам знаю, що я мав на увазі?” Він натиснув “відмовитися від автозаміни”. З”єднання втрачено, Він перезавантажив сторінку — немає інтернету. Повторна спроба не увінчалася успіхом. “Але я ж поповнював рахунок минулого тижня. Чи ні? ”
І тут Ігор зрозумів, що йому здалося дивним у його власній квартирі. Тут не було нічого його. Ні фото в рамках на комоді, ні дурнуватих сувенірних статуеток в серванті, ні магнітів на холодильнику із незабутніх подорожей. Нічого купленого ним чи подарованого йому. Він заглядав у шухляди, відчиняв дверцята, та там було порожньо. В шафі висіли сім однакових синіх сорочок і така ж кількість сірих штанів, на полиці біла спідня білизна та футболки. Три темно-зелені куртки висіли в коридорі на вішалці, під ними на лінолеумі три пари коричневих туфель. Він глянув на своє зображення в дзеркалі: синя сорочка і сірі штани.
В голову полізли нові думки, хоча там і для старих вже не було місця. Та його роздуми перервав дзвінок у двері. Потім в них почали настирно гупати.
— Ігора, відкривай! Я ж знаю, що ти вдома. Ти там, що знову бухаєш? — пролунав по той бік дверей голос Антона. — Нам треба поговорити, чуєш?
Ігор стояв посеред кімнати. Він розумів, що з ним відбувається щось дивне, та не міг второпати що саме не так з його життям? Йому стало важко дихати, тіло набрякло, піт цівками стікав по обличчі. Ігор підійшов до вікна, крізь жалюзі пробивалися сонячні промені. Він потягнув за клямку і разом зі свіжим повітрям до квартири увірвалося яскраво-біле сяйво. Його джерелом було зовсім не сонце. Сонця не було, не було неба, не було крихітних людей на вулицях міста, не було того світу, до якого він звик за двадцять п’ять років. Не було нічого. Тільки біле світло, суцільна пелена, яка захопила весь простір навколо, частинки світла проникали в нього. Ігор захотів проникнути в нього.
У двері почали гатити ще дуже, але уже не просто кулаками, а чимось важким та великим. Останній поштовх вибив дерево з петель і, перестрибуючи знівечені двері, в кімнату ввірвався захеканий Антон.
— Ігора, чуєш, не будь дурнем, зійди з підвіконня. Ще є шанс все виправити. Чуєш ти, мудак, я кому кажу!
Та Ігор вже не чув. Не чув та не бачив нічого. Крім білого сяйва, яке витіснило все з його голови та тіла. Він зробив крок вперед, та замість того, щоби впасти донизу його невагоме тіло на мить зависло в повітрі.
— Людка, роби коктейль, швидко! — Антон кинувся до вікна, намагаючись схопити Ігоря за ногу. За спиною стояла Людка зі склянкою антипохмільного пійла.
***
— Люда, два кубики епінефрину. Людо, давай швидше. Розряд! Триста! Розряд! Ще раз! Давай триста п’ятдесят! Я сказав триста п’ятдесят, мать вашу! Ви що, бля, поглухли всі!
— Але, Антон Олегович, пацієнт...
— Ні, замовкни, закрий свою пащеку! Відійшли всі нахрін! Я сам! Ігора, давай, дорогенький мій! І раз, і два, і три, і чотири! Ще є шанс, чуєш? І раз, і два, і три, і чотири. Я тебе тримаю, я витягну тебе! Залишайся тут! І раз, і два, і три...
***
Ігор востаннє глянув на розмиту фігуру Антона, який все ще намагався схопити його за напівпрозору ногу. Він знав, що ця червона кругла пика у вікні була його другом, якого він так і не зміг пригадати і, якого він вже ніколи не побачить. Ігор хотів було щось сказати на прощання, та потік білих частинок підхопив його, мов сухий листок і поніс десь у простір. Вікно стало звужуватися та перетворюватися в чорну точку поставлену в центрі білого аркуша паперу.
За якусь мить Ігор все зрозумів. В одну секунду йому відкрилися всі таємниці, яких він не зміг пізнати за своє існування у цьому не рідному йому світі. У цьому вимірі, де йому прийшлося затриматися на цілих двадцять п’ять років без своєї Ашам. Ігор усміхнувся, адже знав, що все уже закінчилося, все позаду, а попереду його чекає...
— Йілап, я знайшла тебе, мій любий Йілап!
***
“І знову новини з гарячої точки нашої країни. Вчора о 13-29 ворожими силами був збитий наш гвинтокрил, який доставляв боєприпаси та провізію на лінію фронту. На борту перебував відомий волонтер Ігор Палій та його дружина Марія. На жаль, Марія та пілот загинули при падінні. За життя Ігоря лікарі...”
— Антон Олегович, час смерті?
Антон безсило схилив голову на груди, взяв із лікарняної тумбочки смартфон свого мертвого друга та двічі вдарив пальцем по екрану:
— 15-48.
На екрані світилося останнє повідомлення від Марії Палій — великий усміхнений смайлик. І більше нічого.
|
|
|
|
Время приёма: 16:59 16.01.2022
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев