 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
З об’ємного фото, що є скринсейвером мого монітора, дивляться Тетяна та Оленка. Дружина та донька дуже схожі між собою ‒ маю однакові зелені очі, обрамлені довгими русявими віями, маленькі кирпаті носики, навіть ямочки на щоках ‒ й ті однакові. Тільки в жінки на чолі помітно кілька зморщок. В серці щемить ‒ то сліди її хвилювань за чоловіка, хоч нічого небезпечного зі мною ще не траплялось.
Що ж розповісти моїм найдорожчим, коли повернусь на Землю? Я наче й причетний до найвизначнішої події сучасності, але слава перших людей, що побували в чужинському кораблі, дістанеться іншим. Бо я сидів на «Пандорі» поки колеги ризикували життям.
І все через клятий плазмостріл! Знічев’я знімаю з пояса зброю: в умовах невагомості вона нічого не важить. Не те, щоб пістолет зовсім зламався. Та біля відсотка екземплярів цього гарного, у всіх інших відношеннях, винаходу з часом можуть давати осічку. І того, чи наступний постріл буде сповнений смертоносної енергії, чи безпечний для ворога ‒ ніхто не знає. Така собі рулетка, в основі якої принцип квантової невизначеності.
Мені не пощастило: вбудований чіп повідомив про проблеми із зброєю за хвилину до старту дослідницького човна. Ларсен одразу ж виключив мене з абордажної групи, хоча можна було б знайти запасний плазмостріл. Сперечатись з кепом не було сенсу, всі знали про його схильність вірити у всілякі прикмети та забобони. В підсумку ‒ я проґавив шанс долучитись до великого відкриття. Ймовірно, єдиний у житті.
Відчуваю, як об ліву ногу щось настирно треться. Кіт Мурло виводить мене з сумної думи, вимагаючи годівлі. І навіщо за мною закріпили цього кудлатого мучителя?
Розумію, що в кожного з членів екіпажу крім основних обов’язків є ще й купа другорядних, але на мене спихнули найбезглуздіші експерименти, як, наприклад, оцей. Вченим на Землі вкотре пекло перевірити, як на різних тварин діятиме тривала невагомість, космічне випромінювання, раціон, режим освітлення й таке інше. А можливо, керівництво ставило досліди, як на нас впливатимуть капосні представники фауни.
‒ Геть! ‒ відганяю я Мурла, та він і не думає слухатись. Струшую його з ноги: та де там! Замість того, щоб відлетіти до протилежної стінки, хитрий котяра чіпляється кігтями за кожух панелі керування і щосили ображено волає «Ня-я-яв! Ва-у-ув!».
Ще вереску на весь корабель бракувало! Й так всі кому не лінь через рудого ненажеру з мене сміються. Наче я не планетолог, а якийсь аматор-натураліст. Он Віолеті, як добре: доглядає колонію мурашок. Вони сумирно копирсаються в штучному мурашнику й не репетують, як скажені. Ще й їдять мало: жменьки корму вистачає на всенький рейс.
‒ Дай їсти звірюці, інакше ‒ барабані перетинки луснуть, ‒ гукає до мене з протилежного кінця відсіку керування інженер «Пандори» Томас Тафт.
‒ Зараз! ‒ повідомляю роздратовано, стараючись перекричати котяру.
І помічаю ‒ з колегою діється неймовірне. Обличчя Томаса сіріє, знайомі риси тремтять, наче віддзеркалення у воді, з-під них проступає щось потворне, нелюдське. Страх, могутній та нестримний, як перевантаження на старті, прокочується з голови до п’ят. Чомусь сам-собою замовкає бешкетник Мурло. А мені навпаки кортить щосили зойкнути.
Оглядаюсь: чужинський зореліт, що скидається на сірий куб, грубо витесаний зі скелі, зловісно бовваніє у центральному ілюмінаторі. Обережно підводжуся з крісла. Відштовхуюсь з таким розрахунком, щоб не випускаючи з поля зору те, що імітувало інженера, дістатись виходу. Невже зі всіма, хто був на об’єкті Х, сталось подібне? Треба тихцем дістатись капітана, який спочиває в своїй каюті, та все йому розповісти.
‒ Що з тобою? ‒ турботливо цікавиться Томас, і при цьому хижо, по-вовчому, вишкірюється. А потім і собі підводиться із робочого місця. ‒ Ти куди?
Жах відбирає мову. Та й теревенити з монстром ‒ невдячна справа.
Відчиняю двері, кидаюсь у прохід, що з’єднує відсік керування із житловим сектором. Назустріч поспішає Віолета. Її довге чорне волосся, яким завжди милувався увесь екіпаж, нагадує гігантський клубок ядовитих змій, як у легендарної Медузи Горгони. Із роззявленої пащі фахівчини по мінералам видніються акулячі зуби. Не жінка ‒ гаргулья!
‒ Юрію, тобі зле? ‒ цікавиться колишня красуня, тягнучи до мене кігтисті руки.
Озираюсь: з відсіку керування за мною слідує вовкулака!
Це ж засідка! Який я наївний! Страховидла роздеруть мене на шматки!
Зненацька усвідомлюю, що в правиці стискаю зброю. Це напевно й стримує підступних чужаків від негайної агресії. Смикаю руку, націлюючись то на того, хто іменувався Томасом Тафтом, то на ту, що звалась Віолетою Крачковською.
«Чи стрілятиме клятий пістолет?», ‒ думки мчать майже зі швидкістю світла. ‒ «Якщо зброя не спрацює, то за ту мить, поки вона перезаряджатиметься, хтось із почвар кинеться на мене. І не факт, що другий чи третій постріли не виявляться холостими».
Коли вказівний палець вже готовий натиснути спусковий гачок, я вдаряюсь коліном об якийсь виступ й згадую: справа і зліва по коридорі розташовані рятувальної капсули. Стрес вимкнув пам'ять, а порятунок тут, поряд! Зриваю найближчу пломбу. Натискаю на важіль й кидаюсь вперед ногами у вузький освітлений лаз, що з’явився з-піл люка.
Все, я врятований! Далі розумна автоматика зробить все сама!
‒ Куди? Повернись! ‒ чую на прощання зловісний дует. В інтонації почвар вчувається роздратування, що жертва в останню мить зуміла втекти від неминучої розправи.
Відчувши поштовх, я посміхаюсь: рятувальний апарат успішно відділився від «Пандори». Потім починаю реготати все сильніше і сильніше. Від надміру пережитого моє тіло зводить судома, а душу – ейфорія. Такий перехід емоційного стану зрозуміє лиш той, хто був за крок од наглої смерті. Від сміху стає навіть зле, я задихаюсь, кашляю. Та поволі й цей минає. Його місце заступає невідома досі байдужість.
Капсула увімкне аварійний сигнал, за тринадцять годин його отримають на Землі. Поки організують рятувальну місію і прилетять ‒ мине багато часу. Зате тут є медикаменти для тривалого сну: таким чином зекономлю ресурси й психіку.
Що трапилось з екіпажом «Пандори» ‒ тепер не мій клопіт. Надиктую докладну доповідну про всі події на додачу до стандартного сигналу про порятунок. Хай керівництво чухає потилицю, а не безталанний вчений, якого використовували в якості котячої няньки.
А як же Ларсен? Він теж не відвідував чужинського корабля, тому мав лишитись нормальним. Десь має бути термінал: комунікаційні системи капсули синхронізовані з робочими частотами корабля і викликати на зв'язок каюту командира не є проблемою.
Тягнуся пальцями до мініатюрної сенсорної панелі, аж раптом відчуваю кілька дрібних поштовхів, характерних для короткочасної роботи маневрових двигунів. Чому капсула змінює напрям руху? Страх крижаною долонею знову стискає серце.
‒ Агов! Юрію! ‒ чується з динаміків, вмонтованих у переборку неподалік мене.
Здригаюсь від несподіванки. Впізнаю голос Генріха Ларсена. Тільки він міг наказати комп’ютеру повернути мій апарат назад у корабель. Маю попередити його про чужопланетних монстрів. Він дядько тямовитий, можливо щось вигадає.
‒ Капітане! На «Пандорі» ‒ чужинці! Заблокуйте двері й нікого не впускайте!
‒ Чоловіче, що з тобою? ‒ в голосі Ларсена бринить щире хвилювання. ‒ Мариш?
‒ Вони маскуються під наших. Або наші чимось лихим заразились. Точно не знаю… ‒ плутано пояснюю я. ‒ Але хто був на об’єкті Х ‒ небезпечні! Повірте…
‒ Не мели дурниць! ‒ перебиває Генріх. ‒ З екіпажом все добре. Вони всі поряд зі мною. Це з тобою ‒ біда. Наскільки серйозна, ми дізнаємось, як тільки капсула повернеться на борт, а ти ‒ відвідаєш медичний відсік. А поки відпочинь, прийми релаксанта. І заради всього святого, тримай подалі від себе того клятого плазмостріла!
Невже почвари встигли дістались й кепа? Тоді мені вже точно гаплик!
***
…Ми дізнались про існування об’єкта Х після того, як Ларсен розпочав планове гальмування «Пандори». До прибуття на Ериду зоставалось багатенько часу. І хоча нової інформації про планетоїд, до якого була націлена наша місія, ставало все більше, та постійно споглядати колонки свіжих чисел, чи милуватися метановим снігом рівнин й етановою кригою високогірних районів, швидко набридло навіть мені, планетологу.
Кортіло дістатись поверхні цієї невеличкої й дуже холодної планетки, яка колись претендувала на статус повноцінної десятої, погратись у сніжки, з’їхати з крутого пагорба… Відкриття ще одного, на додачу до Дисномії, супутника Ериди, який обертався по віддаленій орбіті, і нагадував кривобоку, брудну, всіяну численними вічками-кратерами кам’яну картоплину, додало нам ентузіазму, та ненадовго.
Я налаштував сенсори «Пандори» таким чином, щоб вони відслідковували і саму карликову планету, і обидва супутники, адже сподівався відшукати третього в інтервалі між двома першими. Звичайно, на щось солідне розраховувати не доводилося: золоті часи відкриттів в межах Сонячної системи давно минули. Хіба що на отаких, як ця, окраїнах зостались усілякі дрібнички: планетоїди, астероїди та ядра комет.
Через осоружну монотонність, екіпаж мало не щодня чубився, ледь капітан встигав розбирати суперечки про те, хто перший має користуватися спортивним тренажером, яку музику слухати під час прийому їжі чи взагалі не вмикати ніякої, й чому переможець будь-якої гри з точки зору переможених майже завжди шахрай.
‒ Забери котяру! Скільки маю терпіти? ‒ невдоволено пробурчала Віолета, зганяючи Мурла з м’якого диванчику, де він, відвиклий від стану вагомості, дрімав у пів-ока. ‒ Хіба важко зачинити його у трюмі чи посадити в клітку, щоби всюди не шастав?
‒ А ти сама не хотіла б посидіти за ґратами? ‒ заступився за мого піддослідного Яо Мін, який, окрім основної роботи по вивченню Сонячної магнітосфери, вирощував у спеціальному відсіку сотню видів одноклітинних водоростей, а була б його воля ‒ обклав би фітотронами весь корабель, включно зі шлюзом, і навіть дослідницький човен.
‒ Що? Ставите мене на один щабель із твариною? ‒ занервувала Крачковська. ‒ Та якщо хочете знати, я обрала свій фах тільки, щоб триматись подалі від усіх цих метеликів, горобчиків й песиків! А тут виявляється, що для довгострокового підтримання здоров’я людини у космосі потрібна збалансована екосистема! Ха!
‒ Аякже! Без братів наших менших ми перестанемо бути людьми!
‒ І що, перетворимось на монстрів? ‒ задерла ніс наша красуня. ‒ Деякі люди все життя просиджують у мегаполісах, а тваринок чи рослин бачать тільки у супермаркетах, та ще по відео. І нічого, якось обходяться. Не скаженіють, не кидаються один на одного…
‒ Виключення тільки підтверджують правило! ‒ підморгнув мені Мін. ‒ Хто знає, наскільки краще ми би почувались в оточенні повноцінного біологічного різноманіття?
‒ Знаєте, Ерида ‒ чи не останній претендент на місце під чужинську базу, ‒ я змінив тему, відчувши, що градус комунікації підіймається занадто високо. Взяв Мурла на коліна, лагідно його погладив. Той вдоволено замуркотів, що з ним траплялось досить нечасто.
‒ Чом би ні? ‒ підтримав Яо Мін. ‒ Що не заборонене фізичними законами ‒ може існувати. Про подібне говорили перед тим, як сфотографували зворотній бік Місяця, дістались Марса, Венери, супутників Юпітера, Сатурна, та інших тіл. Однак, якщо й шукати прибульців в межах Сонячної системи ‒ я б обрав нашу Землю. Там і тепліше, і харчів досить. Замаскуйся під людину й живи скільки влізе!
‒ Є давня гіпотеза, що вампіри, вовкулаки та інша нечиста сила ‒ чужопланетяни, ‒ зауважив я, ‒ І якщо добряче покопирсатися у казках та міфах…
Продовжити думку мені не дав сигнал загального збору. Від несподіванки кіт чкурнув під улюблений диван Віолети. Певно Генріх, що зараз відбував вахту, натрапив на щось цікаве, або щось скоїлося з «Пандорою». Хоча, ні. Якби сталася аварія, екіпаж, оглушений завиванням сирен, мчав би до рятувальних капсул чи скафандрів.
Ми застали Ларсена за напруженою роботою. Навіть коли на «Пандорі» стався збій у системі вентиляції ‒ й те він не був таким заклопотаним. Невже трапилось щось справді кепське? Одразу згадалась Тетянка та Оленка. Перед відльотом я нагнувся поцілувати доньку, а вона прошепотіла мені на вухо: «Все буде добре! Навіть з найважчої ситуації завжди є вихід. І його обов’язково знайде той, хто не здасться».
‒ Через тебе маємо велику проблему! ‒ ще більше насупив густі брови командир, ледь мене побачивши. ‒ Навіть і не знаю, як тепер бути…
Я терміново перелопатив у пам’яті спогади від старту й до сьогодні, проте нічого осоружного не згадалось. Ну, один раз задрімав на вахті. А ще, зламав у душовій вентиль. Колеги також знизували плечима, типу, вони нічого не знали, навіть не здогадувались. Тільки Віолета криво посміхнулась. Певно її аж розпирало наябедничати: «І кіт його шкідник, і він такий самий. Два чоботи ‒ пара!»
‒ Сенсори, які ти налаштував на пошук ще одного супутника Ериди зафіксували дивний об’єкт, ‒ Генріх пояснив причину зіпсутого настрою. ‒ Він за кілька діб пролетить через оцей сектор, а потім, ймовірно, назавжди покине межі Сонячної системи.
Капітан вивів на центральний проектор темний силует на фоні далеких зірок. За кілька секунд комп’ютер здійснив обробку, налаштував контрастність й деталізацію зображення. Тепер об’єкт нагадував кубічної форми брилу, вкриту численними кратерами та рубцями. Космос з нею не панькався: гриз, жував, та розламати так і не зміг.
‒ Десь розвалилась піраміда й до нас долетів її фрагмент? ‒ пожартував Мін.
‒ Я бачила астероїди набагато вигадливішої форми, ‒ пробурчала Крачковська, яка шкодувала за улюбленим диванчиком. ‒ Наприклад, у формі сердечка чи смайлика.
‒ Я теж подумав ‒ гра випадку, ‒ кивнув Генріх й потер скроні. ‒ Але… ця штука посилає радіосигнали. Коротенькі, примітивно модульовані. Наче древній маяк.
Коли ще людство освоїть міжзоряні мандрівки, а тут, під боком, летить загадковий посланець далеких світів! Нас очікують неймовірні відкриття! Певно, Коперник, довівши геліоцентричну будову нашої планетної системи, не був таким вдоволеним, як я зараз.
‒ Вітаю присутніх! ‒ поздоровив усіх Яо Мін. ‒ Нарешті це сталося! Ура!
‒ Порадіти ще встигнете, ‒ капітан так суворо зиркнув на астрофізика, наче інквізитор на Галілея, що той аж зіщулився. ‒ Я зібрав вас, щоб обговорити ситуацію.
‒ Летимо навперейми! ‒ одразу відгукнувся Томас Тафт. ‒ Й вирушати слід негайно, в об’єкта швидкість пристойна. Як зволікатимемо ‒ палива на зворотну дорогу не вистачить.
‒ Це унікальний випадок. Якщо не скористаємось ‒ до кінця життя шкодуватимемо, ‒ висловився Мін. ‒ А Ерида нікуди не дінеться. До неї можна дістатись й пізніше.
‒ Навіть, якщо на чужинському зорельоті не залишилось нікого в живих ‒ все-одно ми зможемо багато дізнатися про його господарів, ‒ припустив я.
‒ А які селфі можна зробити всередині! Всі подружки від заздрості аж позеленіють, ‒ вирвалось у Віолети. Вона прикусила язика, однак було вже пізно.
Від слів чорнокосої красуні Ларсен аж скривився, мов скуштував кислицю:
‒ Так і думав, що вам забагнеться погнатися за примарною мрією. А от я ‒ проти!
‒ Чому? ‒ від здивування мені важко було второпати позицію Генріха.
‒ Бо не маю права ризикувати екіпажем! ‒ відрізав командир. ‒ Ми уявлення не маємо, що чекає на чужинському кораблі, й абсолютно не готові до такого візиту!
Ларсен по-своєму правий, на ньому лежить відповідальність за наші життя. Однак людство ніколи не буде готовим до контакту з позаземною цивілізацією. У нас просто не існує фахівців у цій царині. Вони можуть з’явитися, тільки після зустрічі з іншопланетянами.
Стало сумно, захотілось зачинитися у каюті й просидіти там до повернення додому. Напевно й інші мої колеги відчули таке ж розчарування, бо стояли похнюплені, наче марсіанські колоністи, які дізналися про затримку вантажного корабля із Землі.
Зненацька комп’ютер відобразив на центральному проекторі повідомлення із Юпітеріанського кластера космічних досліджень, який моніторив та координував наш рейс:
«Згорнути місію на Ериду. Пріоритет досліджень ‒ об’єкт Х161616…». Далі йшли колонки чисел із характеристиками та координатами. «Чекайте детальних інструкцій».
Ага! Вони також відслідкували чудернацького гостя з міжзоряного простору й вирішили, що наша «Пандора» цілком підходить для його дослідження, тим більше, що інші кораблі у цьому секторі просто відсутні. Це знімає відповідальність з нашого кепа, наскільки це взагалі можливо в даній ситуації. Що ж, тепер можна й порадіти!
***
…Стискаю плазмостріл, аж біліють пальці. Не зовсім справна зброя ‒ наче іграшка супроти монстрів. В прочитаних книгах чи побачених фільмах герой, виступаючи наодинці на боротьбу з ворогами, мав чим їх знешкодити. А я ‒ ні. Згадується дружина й донечка. Що там Олечка казала перед моїм відльотом? З будь-якої ситуації є вихід? Гарно її навчила Тетянка! Шкода, що в реальному житті все зовсім не так.
Горло болісно стискається від думки, що більше не побачу сім’ю. Невже все, що можу ‒ добряче розрюмсатись? Ні, якщо гинути, то з честю! Оглядаю вузеньку кабінку. Нічого корисного не знаходжу. Судячи з написів у нішах ховаються ємкості з провіантом та медикаментами ‒ не кидатимусь же я у чужопланетних виродків білковими концентратами чи снодійним, а часнику та святої води тут катма.
Капсула хилитається, гуркотить. Це звістка проте, що її повернули на борт «Пандори». Кидаю погляд на люк. За хвилину звідти полізуть кляті мутанти. Прицілююсь, готовий до останнього бою. Хоча… З’являється ідея, яка дещо відстрочить зустріч зі смертю. Натискаю пусковий гачок, спрямовуючи дуло плазмостріла на механізми сервоприводів люку. Жмурюся від яскравого спалаху. Влучний постріл!
Тисну ще раз. Нічого. І знов ‒ нічого. А ще раз? Знову сліпучий спалах. Хай там як, а тепер сюди так просто не дістатись. Сплавлені деталі не дадуть відчинити люка. Хіба що агресори розріжуть метал. Звичайно, ніхто не завадить їм поцілити в мене чимось потужним й розвалити капсулу на друзки. Однак, страховища явно бажають роздерти мене живцем. Можливо їм просто до вподоби коли жертва довше страждає?
Протяжно брязкає метал. Ззовні силкуються дістатись до мого останнього прихистку.
‒ Юрію! Відчиняй! ‒ динаміки транслюють голос капітана. ‒ Не грайся у хованки!
Хочу відповісти йому щось їдке, образливе, щоб чужопланетяни не вважали за наївного дурника, але чую… ще один голосок. Він кволий, деякі слова звучать кумедно, інколи між ними занадто довгі інтервали, наче зі мною розмовляє іноземець, якому тяжко підшукувати відповідні лексеми, або його власник дуже втомлений чи хворий.
«Вибач за попереднє… То ‒ побічний ефект… на твою психіку… А команда рано чи пізно… сюди добереться. І тоді… якщо ти відстрілюватимешся… ми загинемо… Я занадто старий…В мене не вистачить… сил. Хіба, на… ще один перехід. Краще ‒ здайся… Скажи ‒ був ображений, що не взяли на… чужинський корабель. Тому й усіх… розіграв».
Ледве не зупиняється серце: «Ми загинемо…». МИ!
Виходить ‒ я з’їхав з глузду? Роздвоєння особистості? Патякаю сам із собою?
Значить для довгострокового підтримання здоров’я людини у космосі такі потрібна збалансована екосистема? Випадки нервових зривів не були рідкістю для людей, що подовгу й напружено працювали далеко від Землі. От про збожеволілих, мені ще не доводилось чути. Слід негайно вибиратися, поки хвороба остаточно не доконала.
Стоп! Щось тут не так! Занадто вже дивний голос. А що, як я не хворий, а…
«Здогадався?», ‒ продовжує розмову той, хто сидить тепер в моєму тілі, ‒ «Нарешті!».
Все пізнається в порівнянні. Те, що переживав я в цю мить було в рази жахливіше, ніж все, що було до цього разом узяте. Незрозумілі фрагменти склались у єдину картинку. Це я ‒ вже не зовсім людина. Це в мені є щось чужерідне та, ймовірно, лихе.
Тільки, як воно потрапило до організму? Я ж і кінчика носа не запхав на чужинський корабель. Лише спостерігав за абордажною групою по відео. Враз гнітючий спомин б’є мене не гірше, ніж потужний розряд електричного струму.
Коли товариші повернулися з чужинського зорельоту ‒ я злився на них. Та цікавість перемогла і я активно допомагав розвантажувати човена. В умовах невагомості це легка робота, але й вона потребувала зусиль і спеціальних навичок: цінний вантаж, який транспортувався для вивчення у спеціальних лабораторіях, міг пошкодитись в результаті навіть незначних ударів об стіни трюму, так само, як і неякісне кріплення могло у майбутньому послужити причиною руйнування чужинських артефактів.
Один із контейнерів, коли я його тягнув, чомусь розкрився, хоч мав бути герметично запечатаним. Мій зойк так і застряг у горлянці: я побачив чужинця. Особливо мене вразила огидна голова. Ні жовтява, наче старий пергамент, шкіра, ні ріденьке сиве волосся, ні навіть страхітливі очі не розклалися. У мене втупились великі чорні зіниці, обрамлені багрянцем. Такі ж бездонні, як і сам Усесвіт. Здавалось, космічна прірва хоче мене схопити й потягнути туди, звідки немає вороття. Туди де сходяться початок і кінець.
По відео все здавалось хоча і досить лячним, але не настільки, щоб бути на межі втрати свідомості. А в реальності труп прибульця виглядав настільки живим, наче ще трішки ‒ і гуманоїд кліпне, скривить губи у презирливій посмішці. Запитає, чого його спокій плюндрують людиська? Я відчув у грудях різкий біль, руки й ноги стали наче з вати. Наступної миті я всім тілом навалився на кришку й зачинив її. Екіпаж займався розвантаженням, а я не хотів, щоб мене вважали боягузом, тож нічого їм не розповів.
Те, що в мені сиділо, явно вміло не тільки спілкуватися телепатично, але й парпатись у моїй свідомості. Від всього цього й справді можна збожеволіти. Чому? Чим завинив? За які гріхи? Запитую швидше вищі сили, ніж чужинця, усвідомлюючи, що я найнещасніший серед усіх мільярдів людей, що населяють Землю й Сонячну систему.
«Ти дивишся на це… з неправильного боку… Тобі неймовірно... пощастило. Бути носієм… то цінна перевага… Ти будеш жити… В десятки разів… довше, ніж звичайні… люди. А твій інтелект… з часом… перевершить найкращих… співвітчизників».
‒ Хто ти? ‒ запитую пошепки, аби хоч якось відділити свої думки від чужинських.
«Я представник… настільки древньої раси, що… тобі важко уявити… Ми вже подорожували… у космосі … коли ви тільки… приручили вогонь… Я єдиний хто… вижив на кораблі… На інших носія… всі мої… побратими давно загинули… Та це зараз… не важливо. У нас… ще буде нагода, щоб ти пізнав все… що треба».
‒ Юрію! Який чортяка тебе за ногу вхопив? ‒ чується з динаміків роздратовано. ‒ Що там бубниш? Тобі зле? Поговори з нами!
Це Ларсен намагається зрозуміти, що зі мною діється. А на рахунок Нечистого, то він наче у воду глядить. Якби командир «Пандори» знав, на якого монстра я перетворився ‒ не втягував би рятувальну капсулу назад у корабель. Що ж мені робити?
«Якщо розповіси екіпажу усе, як є… то до смерті сидітимеш… в лабораторній клітці… на найвіддаленішій станції… Навіть чихнути без свідків… не зможеш. У твого кота й те зараз більше… свободи. А про Тетянку та Оленку… забудеш назавжди».
Проте, як вчиню за порадою чужака, то стану зрадником. Найбільшим в історії, бо хто знає, що у міжзоряного мандрівника на умі? Невже особисте щастя вартує того, щоб ризикнути долею людства? Коли читаєш вигадану історію, у якій головний персонаж потрапляє в лещата вибору ‒ все здається очевидним. А коли сам опиняєшся у подібній ситуації ‒ стає непереливки. Що я б не обрав ‒ обов’язково втрачу щось важливе. А вирішити, яке зло прийнятніше ‒ найпекельніше страждання у світі.
«Якщо не скажеш про мене… То вся Земля з часом… Буде під нашим… кон… опікою. Ти станеш… Найславетнішим благодійником… Разом ми зможемо… побудувати новий прекрасний світ… І дістатися… зараз недосяжний для вас… зірок».
Намальована картина вельми приваблива. Древній прибулець й справді може володіти неймовірними знаннями та технологіями, які допоможуть людству вирішити існуючі проблеми, створити новий рай та розселитися по Галактиці. Але чому він не хоче відкрито заявити про себе? Чому обирає шлях маскування й таємничості?
«На вашій планеті… знайдеться багато тих… які не захочуть змін… Вони з підозрою ставитимуться до чужака... Вигадають купу причини… аби мене зачорнити… й знищити. Невідоме завжди страшить… істот з невисоким інтелектом».
Зі сторони люка долинає шарудіння. Раптом помічаю багряну крапку, яка розростається у пляму, стає жовтою, потім білою й поволі рухається, повторюючи контури люка. Це Генріх вирішив застосувати іонний різак. Часу на роздуми обмаль.
«Вирішуй!» ‒ кров так сильно гупає у мозкові, що темніє в очах.
‒ Капітане! ‒ зву я, не впізнаючи власного голосу, такий він слабкий. Здається, що легеням бракує повітря. ‒ Зі мною все добре. Я пожартував. Вибачте, що так вчинив…
‒ Чоловіче, маєш совість? Ми ж усі за тебе хвилюємось, ‒ каже Ларсен з полегшенням. ‒ Навіть Мурло, й те сюди прибіг, хоч ми його й зачиняли в каюті.
‒ Я… Я більше не буду.
‒ За часів моєї молодості й за меншу провину назавжди списували на Землю, ‒ розпікає мене Генріх. ‒ Хутко відчиняй люк!
‒ Не можу, ‒ кажу я правду. ‒ Дорізайте до кінця.
‒ Тоді ‒ відсунься подалі, ‒ добрий командир й у цьому дбає про мою безпеку.
Невже я і справді дурна істота, бо боюсь усього невідомого, навіть того, що в перспективі може принести грандіозну користь? Чи якраз навпаки, в мене достатньо розуму, щоб убезпечити співвітчизників від ймовірних ризиків? Безвихідь та і тільки! Оленко, сонечко! Як же не хочеться прийняти хибне рішення. Зненацька рятівна ідея засяяла блискавкою яскравіше, за розрізаний метал, що вже окреслив півмісяця.
«Що надумав? Я ‒ єдиний твій шанс… щасливого й тривалого життя! Єдиний шанс для землян… очиститись від слабаків й дурнів… щоб стати могутньою космічною расою».
Я не відповідаю прибульцю з далекий світів. Боюсь, що розмова відволіче, зменшить мою рішучість, яка мені теперечки потрібна, як ніколи раніше.
‒ Кепе, можете трохи відігнути метал, й впустити до мене Мурла?
‒ Нащо він тобі? ‒ не розуміє Генріх.
‒ Я скучив за котом, ‒ це також правда. Проте не вся. Всю ‒ розуміє тільки чужинська істота. Коли ворог всередині ‒ від нього нічого не приховаєш. А от він міг казати все, що завгодно. Тільки б спрямувати на потрібний йому шлях.
‒ Ще встигнеш ним награтися, ‒ сердито бурчить Ларсен. ‒ Коли сидітимеш під домашнім арештом в якості покарання.
‒ Якщо цього не зробите ‒ вистрілю собі в голову, ‒ твердо обіцяю я.
‒ Ти знову за своє? ‒ дратується керівник «Пандори».
‒ Хіба важко виконати маленьке прохання?
‒ З тобою й справді щось не те діється, ‒ зауважує капітан заклопотано. ‒ Гаразд. Але після цього ‒ кинеш зброю у мій бік. Домовились?
‒ Авжеж, ‒ погоджуюсь я. А подумки додаю: «Якщо зможу».
«Ти ризикуєш усім», ‒ нажахано попереджає чужинський старець у моєму розумі.
«Як і ти», ‒ відповідаю йому я.
Тим часом надрізана частина люка з немилосердним скреготом вгинається у мій бік й у кабінку проштовхується рудий клубок з радісним «Ня-я-яв!». Невже маленький друг так сильно прив’язався до мене? Ловлю його, притискаю до грудей, заглядаю у вічі.
‒ Викинь зброю! ‒ нагадує командир, обережно зазираючи через отвір.
‒ Вибач за все, ‒ звертаюсь скоріше до Мурла, ніж до командира.
Й швидко, щоб не було спокуси передумати, прикладаю плазмостріла до скроні. Шанси що він вистрілить ‒ пядесять на пядесять. Гадаю, чужинця таке зовсім не влаштовує. «Я занадто старий… В мене не вистачить… сил. Хіба, на… ще один перехід», ‒ так він здається казав, тож у нього є зараз альтернатива, шкода тільки бідолашної тварини.
Навіть, якщо мені судилось загинути, древній прибулець буде надійно замкнутий у коті, наче у скринці, й не заподіє людству шкоди. А як виживу ‒ ми вивчимо й використаємо на свою користь те, що подорожувало у космосі мільйон років.
Мить… і я натискаю спусковий гачок.
***
Вітерець куйовдить волосся Тетяни та Оленки. Збігаю по трапу їм назустріч.
‒ Коханий! Нарешті! Ми тебе так чекали!
‒ Любий татку! Я так скучила за тобою! ‒ радо щебече донечка. ‒ А ти тепер ще й найзнаменитіший у світі. Перший контактер з позаземною розумною істотою!
Як же схудла й змарніла моя дружина, а Оленка виросла. По відеозв’язку то не так добре помітно… Міцно пригортаю до себе обох. Цілую, мало не плачучи від щастя.
‒ Дякую за те, що радила перед відльотом. Мені дуже знадобилось, ‒ шепочу дочці.
‒ А Мурчик? З ним все добре? Він з нами точно не лишиться?
Я сумно посміхаюсь, пригадуючи численні кумедні капості рудого бешкетник.
‒ На жаль. Та не хвилюйся, він буде жити дуже довго. Може й тисячу років. Про нього піклуватимуться так, як ніколи за жодного іншого кота. А ще він може з часом заговорити, зважаючи на стрімкий розвиток його інтелекту. Не по нашому, звісно, бо голосові зв’язки у нас різної будови, а за допомогою спеціальних пристроїв.
‒ Що він розкаже? ‒ загорається Оленка. ‒ Я хотіла б послухати!
‒ То буде цікавезно, запевняю! Однак на ту історію доведеться ще почекати…
|
|
|
|
Время приёма: 16:28 16.01.2022
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев