20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.

13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.

   
 
 
    запомнить

Автор: Сильно_Грамотный Число символов: 19879
Конкурс №61 Фінал
Рассказ открыт для комментариев

bb023 Знай наших


    

    Садок вишневий коло хати,
    Хрущі над вишнями гудуть...
    


    Довгий літній день добігав кінця. Сонце неквапно, якось навіть поважно, зникало за обрієм. Понад ним небо палахкотіло багрянцем, а з іншого боку оксамитову гладінь рясно вкрили розсипи яскравих зірок. Прохолодний вітерець накочувався хвилями, проганяючи денну спеку.
    — Хороше як... — зітхнув Василь, проводжаючи поглядом кучеряві хмарки. Підсвічені останніми променями сонця, вони пливли в далечінь.
    Павло нічого не сказав, тільки кивнув. Слова тут видавалися зайві.
    — Оце б на річку зараз... — мовив Гриць, як завжди, наче сам до себе.
    — Та як до неділі з усім упораємось, — докинув Арсен, — може й сходимо.
    Згори долинуло басовите гудіння.
    — А величенькі хрущі цього року, — зауважив Павло.
    — От би картопля так уродила.
    — От би вареники були великими-великими й самі до рота стрибали. Мріяти — то мріяти.
    Сяйво на заході повільно тануло, втрачало барви. Не дочекавшись повної темряви, на небо викотився місяць, кругловидий та червоний.
    Хтось удалині затягнув:
    
    По небесній дорозі
    місячне колесо
    місячно котиться...
    
    Від хатинки, що стояла неподалік, ледь помітна серед пишної зелені, долинуло тринькання гітари. Ну звісно, Сашко не терпів посягань на свій статус найголосистішого місцевого барда.
    До мотиву приєднався глибокий баритон:
    
    Останній промінь світла
    Поглинула пітьма.
    Між нами непохитна
    Враз виросла стіна.
    
    Ніч пройде, настане ранок ясний.
    Знаю, щастя нас поблизу жде.
    Ніч пройде, настане час прекрасний
    Сонце зійде.
    
    — А хороше співає, — схвалив Василь.
    — Бо не працював разом із нами — от і сили має.
    — Що там сили... Просто хист у нього.
    
    Пташки уже поснули
    Та я не сплю, о ні.
    Ти крізь фортечні мури
    Почуєш голос мій.
    
    Ніч пройде, настане ранок ясний.
    Знаю, щастя нас поблизу жде.
    Ніч пройде, настане час прекрасний...
    
    — До речі, — раптом спохопився Арсен, — люди казали, поблизу пасовиська ведмедя бачили. Чуєш, Павле, ти ж завтра вільний. Може, сходиш та подивишся — ти ж знаєшся на цьому.
    — Як треба, то піду, — Павло ліниво потягнувся та позіхнув на повні груди. — Це за струмком біля пагорбу?
    — Десь там. Семена спитаєш, він знає.
    Завжди той Семен усе знає. Та хоч він і в літах — зі справжнім ведмедем ніколи не стрічався. Давно вже люди оселилися на цій планеті, звикли до неї. Вже не зосталося нікого, хто народився на Прадавній Батьківщині, на Землі. А тут — багато особливого, своєрідного; одні тварини чого варті. Отож, хоч і назви для багатьох речей лишилися старі, вони не завжди позначають те саме. Як-от ведмідь...
    Добре, що в цьому світі місяць є. Можна про нього давні пісні співати, нічого в них не змінюючи. Ще й повітря чисте, зірок на небі багато.
    
    Ніч яка місячна, зоряна, ясная
    Видно, хоч голки збирай...
    
    От, якраз до речі.
    Час було йти, але не хотілося. Й Павло ще довго сидів із хлопцями під вербою, слухаючи пісні та й собі намагаючись щось співати. Ніч така, що вже тут поробиш.
    
    Сонце вже залізло височенько, коли Павло вирушив у дорогу. Аби йти проти ведмедя, треба приготуватися як слід.
    Власне, дороги як такої не було, хіба що ледь помітні стежини. Але хлопець добре знав ці місця. Піднявшись на високий пагорб, він зупинився, аби роззирнутись довкола.
    Селища вже не було видно, як і загалом слідів людської присутності. Навкруги, куди не кинь оком, скрізь буяло дике життя — зелене, пишне, квітуче. Десь над головою гули хрущі, вітер доносив ароматні пахощі лугових трав. Хороше тут. Але він не відпочивати прийшов.
    Павло уважно придивився до темної плямки, яку затуляла купка дерев. Варто перевірити. Він рушив із місця... тобто спробував рушити, та не вийшло. Щось міцно охопило його зусібіч, стисло й не пускало. Павло шарпнувся, однак невидимі пута лише зміцніли.
    Отакої — йшов полювати, та сам втрапив у пастку.
    За мить його ноги відірвалися від землі. Нагорі почулося неприємне дзижчання, воно все посилювалося. Задерши голову, Павло побачив сіру металеву поверхню, яка стрімко наближалася. Ще трохи — і його втягнуло в темний отвір посередині.
    Хлопець уже второпав, що й до чого, тому не здивувався, побачивши перед собою кількох суворих чоловіків у військових одностроях. Їх літальній апарат зсередини також виглядав суворо й непривітно.
    Металеві лабети надійно скували руки й ноги бранця, після чого якісь складні прилади вилізли зі стелі та почали вивчати його, переморгуючись різнокольоровими вогниками. Боляче не було, тож Павло мовчки терпів.
    Нарешті прилади зникли. Чоловіки стиха погомоніли, вивчаючи інформацію на великому екрані. Схоже, вони були задоволені. Один із них підійшов до хлопця, зміряв його холодним поглядом, поправив обруч універсального перекладача на шиї та заговорив владним тоном:
    — Ти мене чуєш? Ти розумієш мене? Відповідай.
    Що ж, мову вони знають добре.
    І загалом схожі на вояків, а не на піратів. Отже, їх цікавить не здобич. Це завойовники.
    Судячи з невеликих розмірів корабля, він прибув сюди для розвідки. Екіпаж встановив, що тут можна жити, і що тутешня цивілізація навряд чи здатна чинити опір справжній армії. А перед початком вторгнення вони про всяк випадок хочуть допитати місцевого мешканця. Так уже склалося, що вибір упав на нього.
    Що тепер робити?
    Перш за все — прикинутись дурником. Нехай думають, що він цілком безпечний. Отримати деяку свободу дій також не завадить.
    — Е-е-е... так, я... теє... — забелькотів Павло. — Розумію, еге ж. А ви... хто?
    Чоловік виструнчився.
    — Ми — представники переможної армії Арказанської Імперії. Вона невпинно росте й розширюється, тож ваша планета опинилась у сфері її впливу. За результатами наших спостережень, ви — невелика й незалежна колонія. Це так?
    — Ну... е-е-е.. так, виходить, — Павло зморщив лоба, показуючи, як важко йому дається розумова діяльність. — Ми тут самі живемо... е-е... давно вже...
    — Аграрна спрямованість? Тобто — чим ви тут переважно займаєтесь?
    — Е-е-е... ну-у... вирощуємо жито, гречку... городину всяку... Худобу... мед робимо...
    — Промисловість у вас є?
    — Та... наче є трохи... Реманент всякий робимо самі — купувати ж-бо дорого. Цеглу там... теє... Ліс рубаємо...
    Імперець перезирнувся зі своїми товаришами.
    — Після входження до складу Імперії, — пафосно виголосив він, — ви станете жити набагато краще. Ми вміємо давати раду таким відсталим світам. У вас з’являться...
    — До речі, — перервав його інший офіцер, — а міста хоч якісь у вас є? Ми з орбіти наче нічого такого не бачили.
    — Е-е-е...
    Раптом згадалося, що коли Павла втягувало досередини, перед очима промайнув вишневий гайок. Поруч, на узліссі...
    Ось воно!
    — Ну... так, є містечка... Одне тут, неподалік... можу показати, — він хитнув головою в бік ілюмінатору. — А ви там теє... нічого поганого не зробите?
    — Ми не вдаватимемось до насилля, якщо ви нас не змусите, — відкарбував офіцер. У його голосі чулося, що він і не проти, аби змусили.
    Лабети повільно, мовби неохоче, розійшлись.
    Павло глянув назовні. На щастя, вони знаходились на тому самому місці, тільки злетіли трохи вище. Ось він, гайок. Ось вони, вишеньки червоніють.
    А де вишні — там і хрущі.
    — Отуди-он прямуйте, до лісу, — він тицьнув пальцем. — Отамечки воно... під деревами. Так, знаєте... щоб затишно було...
    Схоже, повірили. Чоловік за пультом керування щось зробив — і зелене розмаїття почало наближатись. Ще трошечки... ще...
    Коли Павла викрадали, він добре розчув високий звук — вочевидь, його видавав двигун корабля. Глушити те деренчання навряд чи будуть, бо на землі воно все одно не чутне. Звідки чужинцям знати, що саме таке «бз-з-з-з-з» дратує хрущів?!
    — А де тут у вас... — почав було один із імперців, та вдовольнити свою цікавість не встиг.
    Велике, розташоване спереду вікно розлетілося на друзки. Величезний хрущ просунувся в отвір, ухопив пілота за голову міцними жвалами та висмикнув із крісла. Корабель захитало. Ззовні чулися потужні удари, скрегіт, оглушливе гудіння розлючених хрущів. Інстинкт змушував їх рішуче атакувати непроханого гостя, захищаючи вишні, з якими комахи знаходились у тісному симбіозі.
    За ілюмінаторами наче мигтіли блискавиці — певно, системи автоматичного захисту відкрили вогонь. Однак хрущів було надто багато. До того ж, навіть гинучи, вони вперто мчали вперед, врізаючись у корабель усією вагою.
    Підлога раптом вистрибнула з-під ніг — Павла аж притисло до стелі. Наступної миті він гепнувся донизу; добре хоч, нічого не зламав. Не намагаючись встати, хлопець чіплявся, за що тільки міг.
    Корабель струснуло кілька разів. Він помчав геть, водночас знижуючись — спочатку плавно, потім усе більш стрімко. Зрештою спуск перейшов у падіння, яке завершилося раптовою зупинкою. Павло ледь памороки не втратив. Він так і залишався на підлозі, напружено міркуючи: як же його виправдатись, якщо питатимуть про несподіваний напад комах. Мабуть, треба й далі вдавати дурника. «А ви що, не знали, що до хрущів слід наближатись обережно? Ну як же так?! У нас про це й малим дітям відомо!»
    Однак розпитувати його не стали. Схоже, чужинці вирішили спершу розглянутися, дослідити місцевість. Їхні голоси віддалялися... ось вони вже долинають ззовні через вибиті ілюмінатори. Справді, чого б не погуляти під сонечком — хрущів уже не видно, а місцевих мешканців боятись не варто. Що їм зроблять якісь дурні селюки?!
    Може, Павло й не геній, та все ж дечого домігся. Корабель виведено з ладу — і скидається на те, що полагодити його самотужки не вийде. Так, чужинці все ще озброєні та небезпечні. Але, якщо йому трошки пощастить...
    Жахливий крик рознісся навкруги. Одразу затим — ще один, і ще...
    А таки пощастило.
    Втім, від того дикого вереску Павлові стало не по собі. Вони, хоч і загарбники, однак усе ж таки живі люди.
    На щастя, все швидко скінчилося.
    Хлопець зачекав ще трохи, потім підвівся, сторожко озираючись. Нікого не видно. Він неквапно пройшовся туди-сюди, роздивився численні прилади. Виглядати назовні не хотілося. Рано чи пізно, звісно, доведеться...
    Ззаду почулось якесь шарудіння. Павло обернувся.
    Стоячи біля прочинених дверей, що вели до іншого приміщення, імперець в однострої цілився в нього з якоїсь зброї, вельми грізної на вигляд.
    — Ти б краще опустив це, — спокійно мовив Павло. Чужинець мав універсального перекладача, тож мусив його розуміти.
    — Що воно... там?! — чоловік гойднув зброєю в бік ілюмінатору. — Що з ними сталося? Чому вони... всі?..
    Павло підійшов до віконця.
    Як він і очікував, кілька темних постатей лежали на землі й не ворушились. Хоча ні — придивившись, можна було побачити, як злегка посмикується одіж.
    — То хробаки, — коротко пояснив він. — Живуть у землі, а як почують людину чи тварин — вистрибують та кидаються. Швидко проникають досередини й починають там яйця відкладати.
    Чужинець виразно здригнувся.
    — Ну, сюди вони не вскочать, — заспокоїв його Павло. — Але залишатися тут усе одно небезпечно. У вас був тільки один корабель?
    Судячи з виразу обличчя, імперець і хотів був відповісти, та не міг. Ясна річ — військова таємниця, таке-сяке. Але цю обставину конче треба з’ясувати.
    — За тобою хтось прилетить до вечора? — прямо запитав Павло.
    — Н-ні, — видушив той.
    — Тоді треба рушати. Раніше вийдемо — раніше встигнемо.
    — А... навіщо?
    — Бо вночі стане по-справжньому небезпечно. Я, може, й доживу до ранку, а от ти — точно ні.
    Імперець завагався.
    Павло вже почав подумки складати переконливу промову, однак знадвору раптом долинуло гучне рохкання.
    Схоже, свиня нагодилась. Якраз вчасно.
    Хлопець знову визирнув назовні. Імперець, явно наляканий, тримався позаду.
    До корабля сунула величезна, тлуста, яскраво-рожева туша. На передньому кінці — назвати це головою було важко — виблискувало з десяток маленьких очиць. Важкі щелепи невпинно рухалися. Придивившись, можна було побачити, як хробаки випорскують з-під ратиць та одразу ж падають назад, не в змозі вчепитись у міцну гладеньку шкіру.
    Краєчком ока Павло помітив, що імперець підвів зброю.
    — Облиш це! — суворо наказав хлопець. — Тільки гірше буде.
    Свиня зупинилась, порохкуючи та злегка розгойдуючись. Погано. Якщо вона зараз розшукає мертвяків та почне їх жерти, до сутінків вона звідси точно не піде. А виходити, коли свиня пасеться поруч, небезпечно. Може, вона й не зверне уваги на людей, а може, схоче ними поласувати — хтозна, що їй на думку спаде. Треба її якось відігнати.
    Павло пошукав щось, чим можна пожбурити в те одоробло. Не знайшов. Довелося зняти черевика.
    Коли перед писком щось пролетіло, свиня лише очицями кліпнула. От ледащо! Павло кинув і другого черевика — як то кажуть, нам для вас нічого не шкода.
    Нарешті вдалося — довгий язик спіймав взувачку на льоту та доправив у пащу. Свиня зжерла його вмить, постояла, невдоволено форкнула. Несмачно, еге ж. Неквапно розвернувшись, вона затупотіла геть.
    От і чудово. А тепер — час рушати.
    Вихід назовні був прочинений, земля близенько. Що ж, згадаємо босоноге дитинство. Зістрибнувши донизу, Павло швидко притупнув лівою п’ятою, потім двічі — правою.
    Імперець спостерігав за хлопцем із непідробним жахом.
    — Як можна ходити тут, де оці?.. Та ще й без взуття?!
    — Та просто. Треба лишень йти не в такт. Зачувши неритмічні звуки, хробаки думають, що то дощ, і ховаються поглибше. Вони ж просто дурні комахи.
    Повагавшись, чоловік таки наважився покинути корабель. Й одразу затупцював на місці. Аякже, жити хочеш — ще й не так затанцюєш.
    — Отак, добре... А пукавку свою залиш. Проти тварин вона навряд чи допоможе, а в людей стріляти не варто.
    Йти далі з голими руками чужинцеві явно не хотілося, та що поробиш. Напевне, він уже зрозумів, що вижити тут без порад місцевого мешканця буде важкувато. Імперець поклав зброю на підлогу біля входу та запитально глянув на хлопця.
    — Ну що, пішли, — сяк-так зорієнтувавшись, Павло рушив на південний схід, до вервечки низеньких пагорбів за просторою лукою. Імперець тримався поруч, старанно намагаючись йти не в ногу та повсякчас сторожко оглядаючись.
    На блакитному ясному небі сяяло сонце, пропливали легенькі хмарки. Зелена трава, розколихана вітерцем, стелилася під ноги.
    Спочатку обидва йшли мовчки — було не до балачок. Острах перед хробаками, що чигають у землі, дослухаючись до їх кроків, не давав розслабитись.
    Десь за пів години Павло полегшено зітхнув та пояснив:
    — Тепер можна йти нормально. Тут хробаків нема — у цієї трави дуже цупке коріння, вони його не люблять. Але треба бути обачними. Ось ці жовті рослини, їх легко помітити, то обліпиха. Чіпляється за ноги так, що не віддереш, може сильно обпекти.
    — А он там що? — чоловік тицьнув пальцем туди, де рівниною неквапно котилася ажурна, мовби плетена з лози, куля.
    — То кульбаба. Зараз вона безпечна, але восени, коли розсипає насіння, відрощує отруйні шпичаки.
    Імперець похитав головою.
    — Як ви тільки тут живете?
    — Та, знаєте... якось звикли. Наші предки й на Прадавній Землі не дуже розкошували.
    — Але все ж таки... тут стільки небезпек. Зайвий крок ступити лячно.
    — Ну, це з незвички. Ми тут виросли, тож змалку знаємо, що й до чого. А от чужинцям справді непереливки. Тутешня природа добре боронить нас від нападників. Ви не перші, хто думав, що невелика колонія — то легка здобич.
    — Але ж уся ця флора з фауною не захистять вас від кораблів на орбіті.
    — То нехай собі висять на орбіті, доки не набридне. А як сядуть... Ви не змогли впоратись із хрущами, а вони ж загалом сумирні, поряд із людьми мирно живуть. Є тут комахи, значно небезпечніші — й не тільки комахи.
    Павло повів рукою вздовж видноколу.
    — Люди, які тут живуть, люблять цю планету й готові битись за неї. Так, у нас немає великих міст — але саме тому ми можемо швидко покинути свої поселення та сховатись у лісі. Все, що отримають загарбники — чужу, незнайому землю, де найменша необережність загрожує життю. Та й ми не будемо сидіти склавши руки, тим паче що для партизанської боротьби нам і зброя не потрібна. Уяви, наприклад, що на ділянці, яка вважалась безпечною, непомітно розсипали відро хробаків. І це лише для початку.
    — Отже, вас не раз намагались завоювати? — замислено мовив чоловік.
    — Так отож. Були тут і федерації, і конфедерації, і імперії — всі спершу тягнули до нас руки, але зрештою залишали в спокої. Так усім краще.
    Далі вони йшли мовчки. Піднявшись на пагорб, Павло впевнився, що обрав правильний напрям. Ось і знайомі місця. Наче й небагато часу минуло з тих пір, коли він полишив селище, а скільки всього трапилось!
    — А зі мною що буде? — поцікавився імперець.
    — Ну, що... дістанешся космопорту, а там якось доберешся до своїх. Квиток тобі купимо на найближчий рейс. Щоб розповів, як тут усе було.
    — Тож до вас кораблі часто залітають?
    — Чом би й ні? Ми, все ж таки, не дикуни якісь. А що живемо близько до природи — так то для здоров’я корисно.
    Імперець хотів запитати ще щось, однак Павло раптом зупинився, помітивши дещо незвичне. Навкруг усе мирно та спокійно, але... Земля під босими ногами відчутно здригнулась — раз, другий, третій, знову і знову. Поштовхи наче посилювались...
    Так і є — ведмідь.
    — Стій тихо, — попередив Павло свого супутника. Той злякано озирався, зрозумівши, що наближається якась халепа. Певно, шкодує, що залишив зброю. Але так краще...
    Земля задвигтіла. Праворуч, зовсім неподалік, у небо раптом вдарив чорний фонтан. Грудки чорнозему та жмути вирваної з коренем трави злетіли догори та рясним дощем посипались донизу.
    З дірки, якої ще мить тому не було, випнулася велика брунатна голова, здіймаючись усе вище й вище. Її підпихало довге тіло, вкрите лискучою темною шерстю. Коротенькі ніжки з кривими кігтями безладно смикались. Погойдавшись у різні боки, голова повільно схилилася та націлила на людей потворний писок. Між м’язистими щупальцями, що безнастанно ворушилися, чорніли примхливо вигнуті зубчасті щелепи.
    — Що це? — злякано прошепотів імперець, задкуючи кудись за спину хлопця.
    — Тихо!
    Ну от, за чим ішов — те й отримав. На жаль, вполювати ведмедя нема чим — що мав при собі, те відібрали при викраденні, а потім, покидаючи корабель, забув відшукати. Але дещо вдіяти можна.
    Відступивши на крок, Павло вийняв із кишені саморобний пищик. Обшукуючи полоненого, імперці, певно, й уваги не звернули на невеликий шматочок дерева. А користь від нього неабияка. Ось як зараз.
    Набравши повні груди повітря, хлопець підніс пищика до губ та засвистів, раз-по-раз перекриваючи отвір пальцем.
    Голова сахнулася назад, щелепи судомно заклацали. Павло старанно висвистував уривчасту, безладну мелодію, намагаючись дмухати якомога сильніше. Він давно спізнав із власного досвіду, що ведмеді, як і хрущі, дуже не люблять високі деренчливі звуки. Однак у хрущів вони викликають лють, а от у ведмедів, навпаки, острах.
    Пружне тіло почало вигинатися, наче йому припікало. Павло вже приготувався відстрибнути, але підземний мешканець раптом засмикався та почав втягуватись у свою нору.
    Імперець переводив погляд із ведмедя на хлопця, явно не ймучи віри своїм очам.
    — Невже цю здоровезну тварюку можна перелякати ось так просто?
    — Річ у тім, — зі знанням справи пояснив Павло, — що дуже схожий звук видають у польоті бджоли. А вони тут такі... Кого завгодно злякають.
    Посеред квітучої луки залишилася чорна вирва. Земля тремтіла, але судоми все слабшали, доки не вщухли зовсім.
    — Ну от, — Павло сховав пищика. — Все гаразд, можемо йти далі.
    Чоловік тяжко зітхнув.
    — Щоб тут жити, — переконано заявив він, — треба бути зовсім схибленим.
    — Може й так, — знизав плечима Павло.
    
    Вечоріло. Сонце, налившись червоним золотом, статечно сідало за небокрай. Променисте сяйво відступало, звільняючи шлях темряві, але її одразу розцвічували вогники незліченних зірок.
    — От би полетіти туди... — розмріявся Гриць.
    — Що, вдома не сидиться?
    — Не тільки того світу, що у вікні...
    Павло дивився вгору, на небо, мовби бачив його вперше. Стільки інших сонць, інших світів. Різних людей, народів... А й справді, полетіти б!
    — А не страшно тобі буде? — поцікавився Василь. — Оце прилетів сільський хлопчина, весь такий простий, скромний, на іншу планету, до великого міста...
    — Ну й що там такого вже страшного? — Павло вказав угору, де чулося низьке гудіння. — Он що в нас тут літає — а ми не боїмося. Ми тут уже лякані-перелякані.
    — А таки твоя правда, — Арсен відкинувся назад та заклав руки за голову. — Нехай вони там нас бояться.
    Подув легкий вітерець, зашелестів листям у садочку. Звідкілясь здалеку долинув гучний гуркіт — падали достиглі яблука.
    
    _______
    
    Переклад пісні «Луч солнца золотого» виконано автором твору.
    
    

  Время приёма: 16:11 16.01.2022

 
     
[an error occurred while processing the directive]