 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
Кажуть, що Земля кругла, але це брехня. Насправді вона чорна і рипить на зубах.
Кажуть, що раніше тут був чистий степ і трава по груди. Трави, пишні степові трави не давали вітру здіймати пил, і повітря було напоєне хіба що запахами. Знаєте, як пахне трава? О, ви не знаєте. І я не знаю. Нема вже такого степу, щоб від ніг й аж до обрію - трави, яри та пагорби. Такого, щоб не зачепитися поглядом за щоглу лінії електропередачі, фабричну трубу або хоча б геодезичну вежу. Всі зіпсували.
І траву теж.
Тепер замість трави у травні гола рілля, в червні жито, в липні комбайн, а у серпні пил. Багато, багато, багато пилу. В очах, в роті. у вухах, у волоссі, поміж пальцями, в пупі, а про ніс я взагалі мовчу. Захочеш висякатись - вилетить щось чорне й сухе.
Я висякався. Чорний кавалок промайнув у повітрі й зник серед недогорілих гілляк. Ще за мить долетів повітряний струмінь з носа - і жарини востаннє блимнули лютими червоними очима - як у Термінатора.
Хороший фільм. Чудовий фільм, один з найкращих фільмів усіх часів та народів. На афішці відеосалону його обізвали "Кібер-убивця", і якби до потяга не лишалося ще три години, то хрін би я пішов на фільм з такою назвою, краще б повештався б Харковом.
Через півтори години вийшов шокований, просвітлений і трохи закоханий в Сару Коннор.
Останнє, на щастя, швидко минулося.
За рік минулися такі ціни. Вже ніщо не коштувало карбованця, навіть коробочка сірників. І всі перейшли на валюту. Навіть бабці з городиною.
Капустина коштувала тридцять три центи, тому продавали три штуки на бакс. Мішок картоплі - п'ятдесят центів, тому продавали два мішки на долар. Пляшка кока-коли тягнула на дев'яносто центів, тому всі, окрім хіба що маленьких дітей, перейшли на пиво. Пиво й коштувало дешевше, й ціну мало круглішу.
Новенька граната РГН коштувала п'ять доларів, копана "лимонка" - два, а РГД-33, та сама, що "ворошилівський кілограм" - чомусь цілих сім. Брали їх, ясна річ, виключно щоб глушити рибу, але щось я ні разу не чув вибухів на Дніпрі, а на вулицях міста чув.
Шмайсер тягнув на тридцять-сорок доларів, залежно від стану, а пістолети чомусь коштували вдвічі-втричі дорожче. Хоча зрозуміло чому - з шмайсерами хлопці хіба на дискотеки їздили в сусіднє село, а з пістолетами зручно було ходити містом. Хоча все одно намагалися ввечері не ходити.
Трьохлінійки попитом не користувалися.
Ствол був ще цілий, але затвор перетворився на іржаву брилу. Приклад згнив. Він ременя лишись самі антабки, та й ті проржавіли.
І копійки не надуть.
Колишній власник гвинтівки докірливо позирав на мене очницями. Не порожніми. В очні ями набилась земля. На касці просто посередині зяяла ще одна дірка - наче ще одне око. Всі три ока пильно дивились на мене.
Одночасно з купою зброї на вулиці вихлюпнулась не менша, а може й більша купа шизотериків. З чакрами, аурами й третім оком. Особливо чомусь дівчат. Можливо, тому що хлопці більше налягали на пиво.
Я користувався нагодою й налягав на дівчат, а на шизотерику не зважав. Хай триндять про чакри, аби давали.
Давали, ще й як давали. Рік тому за еротичний календар могли виписати три роки, а нині можна було запросто виписати порнографічну газету. Рік тому вважалося непристойним залишатися з дівчиною на самоті, а минулого тижня я залишився на самоті одночасно з трьома дівчатами й ледве впорався.
Ох і груди мала одна з них, як тільки поміщалися в пазуху...
За пазухою у розкопаного бійця помістилась земля. Ще були гудзики, але за них теж ніхто й копійки не дасть, так що я їх навіть збирати не став. Грудна клітина бійця ховалася у землі, і я вагався - копати далі, чи ну його. Повагався, хильнув теплої кока-коли з пляшки, й вирішив, що копати.
Даремно.
В його сумці виявилось два кільця від гранат, а гранат не виявилось.
Ноги я розкопувати не став.
Боєць вже не дивився на мене, а дивився в небо. Наче знав, що зараз я знову засиплю яму, і неба не буде. Довгі, довгі, довгі роки не буде для бійця неба, може, ще півсотні, може більше, а може й ніколи. Може, розкопають ще колись, може й ні.
Хотів надивитися. Хотів взяти з собою сліпучу блакить, жовте сонце, білосніжність хмарин. Зелень трави, цвірінькання пташки й гуркіт літака в небі. Може б і мене хотів з собою забрати, але я не дамся.
Хоч і був я ображений на солдата, але все ж вирішив, що не собака переді мною, людина. Десь може, діти-внуки живі. Треба б повідомити, що знайшовся. Покопирсався під нижньою щелепою, намацав медальйон. По ідею там мала бути записка з прізвищем, ім'ям, по батькові й номером, але медальйон розсипався у мене в руках. В прах розсипався, в пил та попіл.
Не повідомлю. Безіменним прийшов ти в світ, безіменним і назад підеш, у землю.
Поганий день. Ні тобі золотої обручки, ні шмайсера, ні гранати, ані навіть ременя з бляхою.
І кока-кола нагрілася.
Я засипав вирву й зітхнув. За кілометр був ставок, за три кілометри річка. У ставку вода тепла, але брудна, у річці холодна, але чистіша. З іншого боку - у ставку можна поплавати, у річці хіба що похлюпатись.
Купатися чи не купатись?..
Я б може ще півгодини вагався, аж раптом побачив за далекою лісосмугою сірий вихрик куряви й радісно зіпхнув вибір на потім.
Вихрик більшав, а за пару хвилин вже долинуло й торохтіння - характерне басовите дир-дир-дир важкого мотоцикла. Чи то "Урал", чи "Дніпро". І перший, і другий в дівоцтві звалися BMW, й відрізнялися лише номером моделі. Давно минуло їхнє дівоцтво, на батьківщині вже, мабуть, і не у всякому музеї знайдеш оригінал, а у нас ще у виробництві. Хоча, кажуть, мотозавод у Києві на межі банкрутства.
Ким, от ким треба бути, щоб прогоріти на мотоциклах?! Кожен другий підліток час від часу мріє осідлати два колеса й гайнути світ за очі. До моря або в Карпати. На схід чи на захід. В сусіднє село або у сусідній мікрорайон. Або хоча б дівчину покатати, відчути спиною, як вона притискається всим чим може. Приємно ж.
Риторичне питання. Змогли. Впорались.
Втім, у цьому випадку був точно "Урал". Відрізнити було неважко, і не по звуку, а по іншим ознакам. Який би ще дурень катався полями на важкому мотоциклі, коли врожай уже зібрано, красти вже нічого і дивитися нема на що? Хіба що з дівкою за плечима, але вже видно, що нема дівки.
Такий як я. Тільки у мене "Ява" замість "Урала".
Зараз будуть розборки.
Хоча ні, не будуть.
"Урал" підгуркотів ближче й з-під шолома зблиснула широка посмішка. Не тому широка, що радісна, а тому що у її власника морда широка.
- Здоров-був! - загорлав власник, ще не заглушивши двигун. - І що?
- Та майже нічого, - я кивнув на діряву каску й рештки гвинтівки.
- А гранати? - з надією в голосі поцікавився власник, посміхаючись вже не так широко.
Я сказав, що саме знайшов замість гранат. Коротко, будь-який мешканець Лаконії схвалив би. У три літери вклався.
- Шкода.
Власника "Урала" звали Вовчиком. Інколи додавали "Братик". Вовчик спочатку казав, що він не той вовчик, а ближчий, скоріш, до ведмедів - он, яка морда! - а потім махнув рукою. За статурою також нагадував ведмедя, причому не якогось там бурого, а білого або гризлі. Кажуть, ведмеді всеїдні - і Вовчик також гріб усе підряд, від кам'яних неандертальских нуклеусів до забутих на полі комбайнів, точніше, запчастин з них.
"Я, - вихвалявся він якось, добряче хильнувши. - Походжу по прямій лінії від Джона Мародера!".
Але як генетичний матеріал Мародера потрапив до України, не признавався. Або брехав, або той Джон відмародерив когось з предків Вовчика по жіночій лінії.
- І що ти з нею робитимеш? - Вовчик, нарешті, заглушив мотор і кивнув на каску.
- А чорт його зна.
- Ну то мені віддай.
- Ну забирай, - кивнув і я. І запізніло поцікавився: - Е-е-е... а ти що з нею робитимеш? Її ж хрін продаси.
- Що, що... На горище закину. Років за десять-двадцять і таке куплятимуть.
- Гм.
Очевидно, Вовчик мав рацію, але свого горища у мене поки що не було, тож і шкодувати про втрачене я не став.
- Ну то бери й гвинтівку.
Вовчик глянув на клубок металу, повагався. Перемогла жадібність.
- Ну дякую.
Очевидно, самого "дякую" здалося йому недостатньо, бо видав ще й пораду.
- Ти про монастир у Козельщині чув?
- Чув, - я знизав плечима. - Але ж там зараз чи то школа, чи то склад. Не полазиш.
- А от і ні. Знову черницям передають.
- Ще гірше. До них точно не залізеш. Неправильно зрозуміють.
Вовчик гигикнув, а потім глянув на мене зверхньо, як третьокласник на першачка.
- Я ж не сказав, що вже передали. Я сказав, що передають. Цебто ті вже поїхали, а ці ще не заїхали.
- Он як?..
Це була інша справа.
- Ну тоді і я дякую!
Вовчик диркнув стартером, двигун завівся з-пів оберта, а я запізніло поцікавився:
- А ти чого не?
Вовчик щось буркнув щось середнє між "а я вже" і "а мені не хочеться" і задиркотів геть.
Я допив колу, кинув пляшку поруч з прикопаним вже бійцем і присипав. Якщо хтось полізе - побачить, що тут уже були мародери, все цінне зняли, копати нема сенсу, тривожити кістки нема потреби. Дякую, солдате, за каску, а я зробив все, що міг. Віднести кістки до сільради для урочистого поховання не можу. Неправильно зрозуміють.
А ще за мить я раптом виявив ще одну неправильність. Зазвичай наостанок Вовчик питав у мене "Ну скажи, як ти їх знаходиш?", а я, відповідно, перепитував: "А як ти мене знайшов?". Вовчик казав, ніби мене здалеку помітно, а я - буцімто мерці самі підказують, де копати.
Він казав “Брешеш!”, я казав “Брешеш!”, ми посміхалися та їхали кожен у своїх справах.
Тільки я не брехав. А він цього разу не спитав.
Щось не так з тим монастирем.
Прогрес не стоїть на місці. Багато хто вже розучився писати й друкує на ПЕОМ. Кажуть, зручно. Може, колись і читати також буде зручно, але поки що від мерехтливих літер очі болять. Може, коли-небудь монітор буде займати не пів-стола, а хоча б сантиметрів десять-п'ятнадцять. В ідеалі стати б йому пласким, як газета, або хоча б як томик радянської енциклопедії, хоча це навряд чи. А якщо й стане, то коштуватиме така іграшка стільки, скільки мені за все життя не накопати. Хіба що "Тигр" трапиться.
Може, коли-небудь всі книжки та газети переведуть в електронну форму, випускатимуть на дискетах і хтось зробить мудру програму, яка зможе шукати ключові слова по всім файлам. Сама. Але це також навряд чи. Дискет не вистачить. Хоча, кажуть, вже з'явилася на прогнилому заході дискета на п'ятсот мегабайт. Валізи таких дискет може й вистачить. Я б купив.
Ще, кажуть, є такий чудернацький пристрій модем, що дозволяє з'єднувати компи один з одним без всяких дискет. Зайшов, скажімо, на бібліотечний обчислювальний центр, набрав "монастир Козельщина", воно й видало все, що є.
Але до такого я точно не доживу.
Поки що джерелом інформації лишались музеї, й найближчий був кілометрів за тридцять, у Верхній Мануйлівці. Був він, правда, не краєзнавчий, а Максима Горького, та все одно середньостатистична музейна працівниця знає місцеву історію краще, ніж середньостатистична доярка чи тракторист.
Практика показала, що музейниці діляться на дві категорії - затяті комуністки й так само затяті комуністоненависниці. Останні, в свою чергу, ділилися на субкатегорії - релігійні й не дуже. Дуже важливо було з першого ж слова правильно визначитися й не дай боже не ляпнути комуністці, що монастир це добре, або не бовкнути релігійній дамочці, що попи знову людям на голову сіли.
Бо не буде кіна, й інформації також не буде.
- Добридень, - радісно привітав я музейну працівницю. - Я кореспондент газети "Вісник Слобожанщини", пишу статтю про відродження монастиря у Козельщині. Не хотілося б наробити ляпів, тож чи не проконсультуєте з цього приводу?
Посвідчення журналіста обійшлася мені в десять доларів, і це мені муляло. Гроші не те що б великі, але міг би, дурень, написати пару статейок для якоїсь обласної підтирачки й отримати ксиву на шару. Ксива окупилася, і не раз, але все одно мені муляло.
Будинок, в якому розташувався музей, був старим і здавався підозріло схожим на панський колишній панський маєток. Колись перед ганком зупинялись карети, а лакей грюкав посохом об підлогу й оголошував про візит дорогих гостей. Колись тут гаяли час за картами відставний майор з відставним поручиком, сварились Іван Іванович з Іваном Никифоровичем, а в бальній залі немолоді поміщиці міркували як би познайомити юного панича з юною панночкою.
А зараз меблі обгороджено червоним шнурком і написом "не торкатись".
Ех, Одягти б нинішню музейницю в старовинне плаття, запалити свічки, гукнути оркестру, щоб врізав мазурку...
Хоч і немолода була музейна жіночка, та погляд ще на ній зупинявся. Чорна коса, як гадюка, причаїлася на плечі, а губи світилися червоним, наче розжарене горно.
Проте віяло від того горна не жаром, а холодом й низкою життєвих розчарувань.
- Ми вже зачиняємося, - тьмяно сказала вона. - Приходьте завтра.
До закриття було ще хвилин сорок.
За часів мого дитинства продавець в магазині був цар і бог, а продавщиця, відповідно, богиня. Як правило, зла. "Вас багато, а я одна!.." - гримала вона на знервований натовп покупців, і це діяло, як наче людей водичкою полили. Демонстрації розганяти таким заклинанням, ніякий водомет не потрібен, і ніякий беркут з кийками.
Кажуть, офіціанти були ще могутніші, але з огляду на дитячі роки я не встиг відчути на собі гуркіт їхнього гніву.
Рік тому все змінилося. Продавці раптом почали усміхатися, дякувати за покупку й пропонували заходити ще. Кудись поділась обідня перерва. Магазини почали працювати майже до самої ночі, а кіоски то й взагалі цілу добу. Особливо ті, що продавали напої.
Може, колись таке саме станеться й з музейними працівницями, але явно не цього разу.
Звісно, можна було поскандалити, пригрозити скаргою до міністерства культури, чи як його там, але тоді хрін ця тітка мені щось розповість. Я зітхнув і задіяв інший підхід.
- Ну й чудово, - вдалося навіть посміхнутися. - Мене не так сам музей цікавить, як ви. Тому прошу до лімузину й продовжимо вечір у більш затишній обстановці. Як щодо кави з амареткою?
- Можна, - жіночка позирнула спочатку навколо, потім на мене. Навколо - сторожко, чи не дивиться хто; а на мене зацікавлено. Й уточнила:
- Тільки не в нашому селі. Щоб не патякали.
Істотною перевагою мотоцикла перед лімузином є можливість оцінити жіночі принади до того як. Звісно, не всі, але ті, що важливі. Трохи пізніше вдалося оцінити й решту. Двічі. А коли трохи відхекались та хильнули ще амаретки, музейниця сама перейшла до справи.
- Все почалося з ікони, - неголосно повела вона, зручно примостивши голову на моєму рамені. Я б може й переклав її трохи інакше, бо сережка кололася, але вирішив не збивати з оповідального настрою. Потерплю.
- ...з ікони козельщанської матері божої. Хоча тоді вона ще козельщанською не була, а скоріш за все, була італійською. Щодо того, як опинилася у Козельщині є дві версії. Перша гарна, друга реалістична. Яку вибираєш?
Голос музейниці був низький, грудний і заколисував, тож запитання пролунало раптово, і я навіть не зрозумів, до чого воно. Що вибирати? Те, що я ліниво погладжував пальцями, було однаковим - що ліва, що права. Не вибереш.
- Ну...
- Гаразд, розповім обидві. За першою, ікону здобув у бою писар Війська Запорізького на прізвище Сіромаха, й не де-небудь, а у самій Софії. Не тій, що в Києві, а тій, що в Стамбулі. От би побувати... Кажуть, там гарно.
- Та як ти туди потрапиш, - я знизав плечима. - Там же турки. Хіба що в якусь урядову делегацію затесатись.
Музейниця зітхнула. Я теж.
- Але сумнівна мені ця версія. Козаки не брали Софію. Стамбул шарпали, так, але до Софії так і не дісталися. Тож насправді ікону, скоріш за все, привезла з Італії якась дворянка, вийшла заміж за писаря Сіромаху, пізніше Сіромахи стали панами Козельскими, а коли рід урвався, то ікона потрапила до Софії Капніст. Чув таке прізвище?
- Щось чув...
- Зрозуміло, - посміхнулась музейниця. - Не чув. Це був письменник такий.
Я зробив вигляд, ніби мені стало соромно. Вийшло не дуже. Втім, у кімнаті панував напівприсмерк, і можна було не придурюватись.
- ...Капністи збудували для ікону капличку, там вона й висіла. Творила чудеса, людей зцілювала, ну, все, як годиться. Аж поки одного разу не зцілила доньку Капністів від якоїсь тяжкої хвороби. Правда, одночасно її лікував професор Шарко, але то таке.
Цього разу ми посміхнулись обидва.
- Капністи збудували спочатку церкву, потім монастир, а на початку двадцятого століття - величний собор. Та як легко здогадатись, проіснував монастир недовго, десь наприкінці двадцятих його прикрили. Кажуть, ігуменю розстріляли десь у Полтаві, а черниці безслідно зникли перед самим арештом. Разом з іконою. Тільки ікона минулого року знайшлась, а черниці ні.
Я зітхнув. Отже, і старовинної ікони мені теж не дістанеться. Не грабувати ж собор, чи де там вона зберігається. Все-таки я скоріш мародер, ніж грабіжник.
- І де вона зараз?
- Десь у Кременчуці, тимчасово в церкві повісили, - байдуже відповіла музейниця. Ворухнулась, видерлася на мене зверху, схопила обома руками за шию й захихотіла:
- Ну що, Джеймс Бонд, вивідав у бідолашної дівчини всі секрети? Тепер мені доведеться тебе задушити!
І придавила трохи, спостерігаючи за реакцією.
- Знаю приємніший спосіб, - висловив я чи то протест, а чи пропозицію, ми негайно перейшли до її реалізації.
На ранок все тіло поболювало, а глянувши у дзеркальце мотоцикла, я виявив на шиї синці. Біс його зна, чи варта була історія монастиря таких жертв.
Що ж, який Джеймс Бонд, такі й секрети.
Але на монастир все одно було варто глянути, бо інакше буду все життя шкодувати.
Може, колись і був той собор величним, але вже перестав. Роки перебування у статусі театру, складу та спортзалу, чи ще там чогось вплинули, скажімо так, не найкращим чином. А на казармах для черниць і взагалі провалився дах, й вибиті вікна дивилися на мене чорними беззубими пащами.
А я, відповідно, роззирався навколо.
Собор розташувався на великій квадратній ділянці, майже без дерев. З одного боку вулиця Дзержинського, з другого Суворова, а з третього Леніна, бо як же без Леніна. На вулиці Леніна сільрада, бо де ж їй ще бути. Де сільрада, там і міліція, а також нахабні тітки середньої керівної ланки - бухгалтериці, секретарі, землевпорядниці та інша наволоч. Тільки десь копни - одразу: "Гей, чоловіче! А що це ви тут робите, га?"
- Гей, чоловіче! - почулося наче у відповідь. - Чого задивився? Красти тут нічого.
Цю сенсаційну новину повідомив товстенький міліціонер з самотньою зірочкою на погонах, невисокий і сильно немолодий. Зірочка також не вражала розміром. Одразу згадався анекдот про п'янючого лейтенанта, що приперся додому, пхнув дружині кітель під носа й ледь спромігся на вказівку - крути, мовляв, отут зірочку, посередині.
Зраділа дружина, що чоловік так швидко по службі просунувся, радісно прикрутила зірку по центру, показує... коли чоловік махає рукою:
- А ці дві знімай нахрін!..
Ну а ким бути дільничому у селі, як не молодшим лейтенантом? Не генералом же.
- Добридень, - розвернувся я до представника влади. - А я не красти. Я з товариства охорони пам'яток.
Ксива була справжня, аж самому дивно. Кілька років тому в це товариство заганяли учнів заганяли силоміць, видавали посвідчення й щомісяця намагалися здерти три копійки членських внесків. У ті часи батьки зазвичай видавали школярам двадцять копійок на коржик і молоко в буфеті. Здаси внески — не купиш коржик, тож боротьба за право не здати розгорялася не на жарт. Напряму, звісно, відмовлятись було небезпечно, але інколи за допомогою "ой-забув-принесу-завтра" вдавалося протягти цілу чверть.
Закінчивши школу, я ксиву зберіг, а півроку тому трохи підправив прізвище, переклеїв фотку й наставив печаток, яких тільки зміг. На досвідченій столичній міліції я випробовувати остерігався, але на провінційних шерифів діяло.
І зараз подіяло.
Дядько довго лупав очима на посвідчення, ворушив губами - не інакше, як намагався запам'ятати прізвище (ну-ну!), потім знову заговорив, але вже іншим тоном.
- Так що шукаєте?
- Та нічого конкретного, - я байдуже здвигнув плечима. - Просто почули, що собор ченцям віддають, то послали оглянути, провести зйомку, задокументувати, що вдасться. А що не вдасться, то й чорт з ним.
- А, - заспокоївся міліціонер. - Ну то корисна справа. Тільки на дах не лазьте, бо обвалитися може.
- Не буду, - чесно запевнив я. - Може, порадите, що тут варте уваги, а що не дуже?
- Та воно все однакова, - махнув рукою міліціонер. - Тільки в деяких місцях пляшок уже накидали, а в деяких ще.
- Шкода, - засмутився я, причому щиро. Де пляшки - там люди, а де люди, там уже все цікаве розікрали до мене.
Але все одно запитав якомога недбаліше:
- А що тут з підземними спорудами? Ну там погріб чи льох якийсь?
- Десь отам льох, - міліціонер тицьнув пальцем ліворуч від собора. І несподівано посміхнувся. - Як малими були, то до нього лазили...
Прикусив язика, споважнішав, кахикнув і буркнувши щось на кшталт: "Ну я пішов..." справді пішов.
А я лишився.
Огляд історичного об'єкту слід починати з горища. Все, що було на першому, другому, третьому і так далі поверхах, уже вкрали. Можна, звісно, простукати стіни, поміряти кімнати й порівняти з розмірами будівлі, пройтися в підозрілих місцях з міношукачем, зробити пробне буріння - але це надовго. А мені нема коли й нема чим.
В підвалах та погребах щось могло зберегтися, але мороки з пошуками там значно більше, тож відкладемо.
На горище виносять всякий непотріб. Років двадцять-тридцять він залишається старим мотлохом, потім стає ретро, а ще через півсотні років починає тягнути на антикваріат й коштувати грошей. Інколи немалих.
Але в монастирі була в’язниця, потім казарма, потім школа. Все, що могло стати антикваріатом було розірване, розтрощене, пущене на підтирачки та самокрутки, зламане навпіл або розбите об стіну. Просто так. На те вони й діти.
Я підібрав книжку без початку й кінця. Судячи з шрифту, друкували її наприкінці дев'ятнадцятого століття. Була б ціла - коштувала б грошей, а в такому вигляді нічого не коштує. Хай ще полежить. Може, років через сто комусь знадобиться.
На горищах бувають криївки. Люди чомусь думають, що бантина хороше місце аби щось сховати; але ті, що шукають теж так думають. І знаходять.
Між бантиною й черепицею причаїлася пачка цигарок "Прима". Колись червона, а тепер сіра від товстого шару пилюки. Мабуть, давно уже виросли ті підлітки, що її тут сховали, уже самі свої дітей лають, щоб не палили.
На іншій бантині знайшовся срібний п'ятак тисяча дев'ятсот чотирнадцятого року. Двадцять доларів, якщо не обдурять під час продажу. Бо нумізмати народ такий, тільки відвернись на хвилинку.
За рештою бантин не виявилося нічого. Окрім пилюки. Але її важко продати.
Що ж, бензин та вечерю з музейницею відбив. Уже непогано.
За льох дільничий збрехав. Вхід виявився не десь там, а зовсім у протилежному напрямку; та, власне, і не вхід то вже був, а влаз. Мабуть, колись замурували від допитливих школярів, але недооцінили допитливість. Пробилися школярі, як же таке прогавити, особливо в хорошій компанії, де всі підбивають один одного на якийсь подвиг.
І я пробився. За компанію мені правили потужний акумуляторний ліхтар, куций ломик, саперна лопата й короткий сталевий штир з дерев'яною ручкою. Ліхтар підбивав залізти якомога глибше, лопата - копнути, а ломик, відповідно, щось зруйнувати. І тільки штир ні на що не підбивав. Він-бо знав, що йому в будь-якому випадку доведеться попрацювати.
Офіційно він звався саперним щупом й призначався для того, аби шукати міни, та я знайшов йому краще використання — шукати скарби. Ну як скарби... Поки що нічого схожого на скриню з піастрами не трапилося, але кілька дрібничок щуп таки допоміг знайти. Одна з дрібничок потягла на сто доларів, і я собою пишався.
Пролізти в завалений льох виявилось не так важко, як брудно. Не знаю, кого збиралися ловити павуки тут, під землею, але постарались на славу — плетиво їхнє висіло сивими пасмами, наче стара гардина. Тут би віника... але я впорався і рукою.
У фільмі жахів за павутинням сидів би велетенський павук, або ще якийсь монстр, який сильно здивував би необачного головного героя, але тут за першим шаром павитини виявився лиш ще один, такий самий. Я змів і його. За цією гардиною причаїлася ще одиа, потім ще, а от за нею я таки здивувався.
Люблю погреби. Свого часу мій дідусь викопав погріб великий та глибокий, хоч конем заїжджай. Неподалік був кар’єр, і стіни погреба було змуроване не якоюсь там плебейською цеглою, а могутніми кам’яними брилами — не всякий середньовічний замок будували з таким розмахом. Склепіння сходів плавно переходило у склепіння підземної зали, а протилежний її кінець ховався у темряві. Звісно, можна було увімкнути світло, але навіщо?
За кілька хвилин очі звикали, й з мороку виступали контури якихось споруд. Уява малювала скрині з скарбами або дибу з прикутим ланцюгами скелетом, зловісні таємниці, ганебні секрети, похмурі сліди минулих епох...
Хоча насправді це були лише полички для консервації, діжка для квашених огірків та картопля.
- Все не як у людей! - сміялась бабуся, пригощаючи мене свіжим компотом. - Он, сусідський Михайлик боїться сам до вбиральні зайти, а ти в темряву лазиш!
Давно нема вже картоплі у погребі, й бабусі нема, а погріб на місці, і стояти йому років триста, якщо тільки навмисне ніхто не зруйнує.
Так що злякатися я не злякався, але здивуватися — так, здивувався сильно.
Цей льох також був великий. Нічого дивного — монастир все-таки, не одна родина. Спробуй-но прогодуй кілька десятків черниць, прочан, жебраків і архієрея, якщо він надумає завітати з інспекцією. А його ж не лише нагодуй, йому ще налити треба. І з собою дати.
Тож нічого дивного, що льох тягнув на добрячу залу. Точніше, мав би тягнути. Бо за четвертою павутинною завісою мене зустріла глуха цегляна стіна.
“Ну що? - так і світилося на ній. - Спіймав облизня?”
Якби стіни вміли хихотіти, ця б хихотіла.
Такого не могло бути. Так льохи не будують.
Я озирнувся ліворуч-праворуч. Так і є, широченька кімната з склепінчастою банею нагорі — наче хрест. Не бетон. Таким склепінням зручно накривати видовжені споруди — тунелі, коридори. Льохи, якщо вони збудовані як положено, а не отак-во. Хто так будує?
Чому льох майже квадратний у плані? Чому не схожий на довгий тунель, як всі нормальні льохи?
Я підійшов до бічної стіни, уважно обстежив кладу, потім перейшов до тієї, що мене здивувала. Так само уважно оглянув і її. Кладка відрізнялася. В дрібницях — трохи шов не такий, трохи цегла інакше, може ще якісь деталі не такі — але точно цю стіну клали пізніше.
Чому льох не льох? Тому що він перегороджений стіною впоперек, ось чому.
І навряд чи це зробили школярі на уроках праці.
Тут уже пахло не срібним п’ятаком, а чимось істотнішим. Можливо навіть скарбами. Можливо навіть сріблом і золотом, монастирським посудом, обладнанням для богослужінь, чи як там воно правильно називається, нагрудними хрестами такої ваги, що не всяка шия витримає, панагіями розміром з мою немаленьку долоню, ланцюгами завтовшки з палець, шапками з дорогоцінним камінням...
Я струснув головою.
З таким же успіхом за стіною могли ховатися акуратно складені в штабель або неакуратно скинуті на купу скелети. З слідами шабельних ударів на ключицях або круглими дірками на потилицях. З руками, скрученими колючим дротом або осколками пляшки на тазовій кістці.
Краще не уявляти, як вони там опинились, і якою смертю загинула та, у якої осколки пляшки на тазовій кістці.
Все ж таки в’язниця, не хрін собачий.
І, нарешті, з таким самим успіхом за стіною могла ховатися ще одна така сама кімната, тільки з проваленим дахом, обваленою стіною, складом мотлоху, який замурували, аби не мозолив очі. Кінець кінцем, не такий уже й великий був монастир, могли обійтися й укороченим льохом.
Я потицяв щупом в землю понад стіною. На глибині десяти сантиметрів під стіною був фундамент. І на глибині двадцяти сантиметрів теж. І на максимальній довжині щупа також.
Якісно будували. Й неспішно. Вистачило часу на фундамент. Підкопати можна, але буде важко та довго. Варто пошукати альтернативний шлях.
Я виліз з льоху, і в процесі вилізання забруднився ще дужче. Ну та нам не звикати. На щастя, поблизу ніхто не вештався й на замазуру уваги не звертав.
А я повештався. Пройшовся дахом льоху, точніше, понад його склепінням. Під ногами вчувалася порожнеча. Натренуватися чути її неважко, майже у кожного вийде. Коти — ті взагалі до таких речей чутливі, тікають і непокояться. Тому ті з копачів, що не дуже чутливі, возять з собою кота.
Один крок, два, три, чотири... вісім і дев’ять. Десь тут льох перегороджує поперечна стіна. Я потицяв щупом позаду й себе й попереду. І там і там щуп уперся в склепіння. Чудово. Не помилився.
Пройшов ще десять кроків, час від часу тицяючи щупом у землю. На одинадцятому кроці щуп провалився по саму ручку.
Значить, льох перегороджено якраз посередині.
Слідів провалу не видно.
Значить, льох перегородили не тому, що в дальній половині його обвалився дах. Значить, таки щось ховали.
Так само, щупом, я окреслив контури льоха. Виходило приблизно так, як і мало бути — видовжений, приблизно шість на дванадцять метрів. Склепіння вкрите півметровим шаром землі. Посередині — стіна. Що за стіною — хтозна.
Але все одно чогось не вистачало.
Душника не вистачало, ось чого.
Погниє капуста й картопля без душника.
А де він міг бути? Гм, тут варіантів небагато якнайдалі від дверей. В ідеалі — у протилежній від входу стіні. Виведений на поверхню, прикритий дерев’яним або жерстяним дашком від дощу й трохи присипаний землею по бокам, щоб утворилося таке, наче горбочок. Щоб вода не затікала.
Від дашка, звісно, не лишилось і сліду, але горбочок біля задньої стіни проглядався. Я хотів-був потицяти його щупом, але з-під трави й так проглядав цементоної труби. Два помахи лопатою — і труба показала протилежний край, а ще один помах — і грудка землі, що закривала отвір, з шурхотом провалилися досередини.
Я прислухався, але звідти ніхто не матюкнувся і навіть не зойкнув.
Про всяк випадок я посвітив в дірку ліхтариком, але, звісно, не побачив нічого, окрім клаптів павутиння.
Кажуть, у контор є такі телекамери розміром з мій кулак, або й менше. Прилаштуєш таку на довгу тичку, засунеш у якусь діру- й роздивляйся. Мені б її у дитинстві, якраз неподалік жіноча лазня була, а вікна зафарбовані...
Що ж, доведеться як завжди.
Я помив руки водою з пляшки, і як був, перемазаний, усівся на мотоцикл. Нема сенсу купатися. Все одно зараз копатиму, перемажуся знову.
Так і вийшло.
Щойно засипана земля піддавалася легко, але й курява піднімалась у повітря неважко. Різала очі, забивала ніс. Мабуть, тому я натиснув дуже, ніж треба, й лопата спочатку розчахнула пластикову пляшку з-під кока-коли, а потім з тріском врізалася у череп.
Та ну що ж це за день сьогодні!
Боєць, що двічі за сьогоднішній день побачив світло, задоволено позирав очницями в небо, й здається, розколотим черепом не переймався.
Ще б пак. Йому що, йому вже нічого. А те, що я надумав, краще працює, коли череп цілий.
За десять хвилин я знову викопав солдата по стегнові кістки. Пухка земля скінчилась, почався злежаний за півстоліття моноліт. Я довбав і відгортав, дихав пилюкою, плювався і матюкався, й щосили сподівався, що воно того варте.
Нарешті з грунту показалися рештки чобіт — спочатку халяви, потім майже цілі підбори, і, нарешті, геть зогнилі носки. Боєць стояв на колінах, і носки чобіт виявились найглибше. Так його і засипало.
Я гадав, що чоботи розсипляться, але ні, кістки довелося витрушувати.
Все помістилося у рюкзак. Бідолашний мій рюкзачок, чого він тільки не возив. Тепер ось і таке.
Сонце сідало, повітря відчутно похолоднішало, і купатися я поїхав до ставка, а не до річки. Та й чистота води все одно не мала великого значення. Один чорт знов перемажусь.
Скупавшись, я розвів невелике багаттячко, підсмажив сосиску. В кишені рюкзака булькала фляжка, але пиячити перед справою я остерігся.
Й підкотив до монастиря, коли сонце вже сіло.
На майдані світився самотній ліхтар. Я думав-був його вимкнути — камінцем, звісно, а не рубильником; але ліхтар розумно світив виключно на селищну раду. Хай світить.
Неподалік, вуркотячи наче зграя голубів навесні, пройшлася закохана парочка. Десь гучно пограла музика, але обірвалася на половині пісні. Сподіваюсь, меломана вбили, а не лише вимкнули магнітофон.
Прилетів кажан, зробив наді мною здивоване коло, полетів. Більшість вікон в будинках згасли.
Я витрусив з рюкзака кістки і ще раз з дажем погойдав на долоні розбитий череп. Без нього буде важче.
Не завадило б поставити когось на шухері, але кого, в чорта, тут поставиш? Не кажана ж.
І аж тоді зловив себе на думці, що всяко відкладаю те, що зібрався робити.
Бо страшно.
Скільки разів уже робив, а все одно страшно.
Мерці дуже злі на живих.
Їм боляче, і це лютий біль, який ніхто з живих навіть уявити собі не може. І він не минає. Десять, двадцять, півсотні, інколи навіть сто років болить безперервно, й лише опісля починає стихати.
Мерці волають — але ніхто їх не чує. Ну, майже ніхто. Є на світі трохи людей, що чують той крик. І ще трохи, які не лише чують, але й дещо вміють.
Їх мерці ненавидять особливо.
Тому мені й страшно.
Було б непогано прислухатись, чи не волають з льоху мерці, але це ще страшніше. Якщо їх там справді складено штабелем — я не витримаю. Ніхто не витримає.
Кістки лежали купою й мовчки волали до мене, до небес, до зірок, до всіх навколо — мабуть, уже знали, що зараз станеться, і їм заздалегідь було дуже боляче.
Я торкнувся найближчої кістки пальцем і зосередився. Кістка стала моїм продовженням, ребра — моїми ребрами, кінцівки — моїми кінцівками, хребет — моїм хребтом, череп, хоч і пошкоджений, але все ж моїм черепом, думки колишнього власника кісток — моїми думками.
Перед очима зблиснуло, прогримів вибух — он, значить, як загинув солдат. Наступним спогадом було як він стрибає у вирву, стає навколішки, смикає затвор гвинтівки. Далі були ще спогади, але я їх дивитись не став.
Кістки ворухнулись. Першою самозібралась ліва рука, потім права, далі обидві ноги, а череп триматися на хребті не захотів.
Безголовий скелет піднявся, похитався трохи, потім обережно ступив крок вперед. Упав.
Все-таки незручно вести його без черепа. Приблизно як мотоцикл з перекошеним рулем, або машину на спущених колесах.
Я підняв кістяк ще раз, зосередився так сильно, як тільки зміг. Походив. Підняв-опустив руки — одну, потім другу. Зробив випад, ніби колов якогось ворога пучками пальців.
Кажуть, в старі добрі часи сильні некроманти вміли керувати одночасно кількома сотнями кістяків, але це, мабуть, брехня. Тут з одним ледве-ледва вдається поратись, а сотня... та вони розірвуть чаклуна ледь він хоч трохи попустить віжки.
Кажуть, були такі майстри, що примудрялися керувати свіжим нерозкладеним трупом. Це взагалі вищий пілотаж. Я б і в голову до такого побоявся залазити.
Кажуть, раніше таких як я багато було. Кажуть, аби нас винищити, хитрі іспанці придумали інквізицію, французи — війну католиків з гугенотами, німці — фашизм та фабрики смерті, а москалі та китайці пішли найдалі — комунізм майже вдався. Майже не лишилося таких, як я.
Думки накотились зовсім невчасно. Я струснув головою, на мить втратив контроль, і скелет розсипався. Як стояв — так і осів на землю купкою старих нецікавих кісток.
Трохи зарано, ну та чорт з ним. Випробування пройшли успішно, можна приступати до роботи.
Я взяв берцову кістку, просунув її в душник і відпустив. Легкий шерех — і кістка зникла у темряві. За нею друга. Третя. І всі інші також. Кілька ребер ще трималися купи, тож довелося їх виламати.
Розколотий череп я пхати в дірку не став, а прикопав поруч.
Якщо все буде гаразд, зараз там, під землею, з купи кісток знову постане цілий (ну, майже цілий) скелет. Очей у нього, звісно, нема, але його руки — мої руки. Я відчую те саме, що й він. Я постараюсь витримати його біль. Я постараюсь не збожеволіти від болю за ту пару хвилин, коли буду ним керувати. Я постараюсь не закричати. Хотів би й не застогнати, але навряд чи це вийде. Я вже пробував.
Натомість я обмацаю все в льоху і постараюсь вгадати, що воно. Якщо штабелі кісток — що ж, значить я все зробив правильно. Якщо скрині з кружальцями всередині — значить, там гроші. Якщо не з кружальцями, а з келихами, хрестами й великим брошками на ланцюгах — як там вони правильно називаються? А, панагії! - значить, церковні скарби.
Якщо нічого, значить, нічого.
І добре, що випробував скелет, перед тим, як пхати його в душник. Зараз перед очима знову зблисне і прогримить вибух, але я вже до такого готовий. Отже...
Перед очима зблиснуло, але не так, а наче потужним ліхтарем посвітили в обличчя.
- Стояти! - прогриміло чи то спереду,чи то трохи збоку.
- На землю! Мордою вниз!
Я б може й не став виконувати, але могутній поштовх і якась перепона в ногах допомогли прийняти правильне рішення.
Щось навалилося зверху, скрутило руки назад й боляче клацнуло на зап’ястках.
Судячи з напрямку, вели мене до сільради, а де сільрада, там і міліція. Її представник тупотів ззаду, хекав і на ходу доповнював протокол:
- ...показав мені, значить, ксиву... тобто, посвідчення. Я дивлюсь — а то посвідчення члена товариства охорони пам’яток. Ну, що школярів туди силоміць заганяють. І фотографія переклеєна. І прізвище з явними слідами підробки.
- Розберемось, - обіцяв другий голос, власника якого так і не вдалося розгледіти. Спочатку завадив ліхтар, потім земля перед носом, а зараз відсутність очей на потилиці. Ех, наскільки корисним було б зараз третє око! Даремно я сміявся з езотеричних дівчат, варто, варто було попрацювати над його відкриттям!..
Може б і помітив, як підкралися ці двоє.
— Я тоді одразу до телефона, - бубонів дільничий, якого я так сильно недооцінив. — І набирати той номер! А там ніхто не бере! Раз, другий, третій...
— Розберемось, — пообіцяв ще раз голос, але це, вже, мабуть, малося на увазі, що розбиратиметься не зі мною, а з тим, хто мав чергувати на телефоні.
Втім, мені від цього не легше. Хоча що вони зможуть мені пришити? Зброї нема, вибухівки нема, наркоти нема. Сплюндрування могили? Ну так я не могилу розрив. Дрібне хуліганство?
Я зітхнув і подумав, що пришити можуть що завгодно, аж до згвалтування колгоспного бугая збоченим способом з смертельними наслідками. А також наркоту, зберігання боїприпасів та зброї, підготовку теракту й кілька скоєних на території району вбивств. У хорошого опера знайдеться, що клієнту повісити.
Зараз будуть вимагати грошей, а грошей нема. Хіба що мотоциклом візьмуть.
Дільничий бубонів далі — мабуть, ніяк не міг нарадіти успішній операції. Голос востаннє сказав “Розберемось”, а потім додав несподіване:
- Ну, все. Давайте ключі, йдіть додому. Далі я сам.
Щось дзенькнуло — наче передали з рук в руки зв’язку ключів.
- І від наручників теж.
- Кхе, - сказав дільничий невпевнено. - Ви б, товаришу... е-е-е... е-е-е...
- Полковник.
- ...товаришу, полковник, з ним обережно. Молодий, спритний...
- Але ж не дурний, - сказав все ще невидимий мені полковник. - Не стане ж він бити мене по голові графином, стрибати у вікно й ховатися в кукурідзі? Він же розуміє, чим це для нього скінчиться, правда?
Я розумів. Розумів, що влип. Розумів, що полковник — це вам не хрін собачий, і не сільский дільничий. Що скоріш за все, він і не з міліції, а з контори. Що мотоциклом не відбудешся. І дрібним хуліганством теж.
Ми увійшли в темне приміщення. Полковник повернув ключ у дверях і клацнув вимикачем. Знову зблиснуло, й знову в очі.
Кімната виявилась тим, на що я й очікував — сільським опорним пунктом. Стіл, давно пересохлий графин на столі, два стільці, сейф. В кутку мишоловка з перебитою мало не навпіл мишею. Все. А, ні, ще портрет Леніна поміж вікнами.
Ілліч зловісно шкірився і якби не борідка,точно був би схожий на череп.
Але піднімати його з Мавзолею я б не став. Такі як я йому на один зуб. Могутній чаклун. Добре, що не стали закопувати, бо могло й лихо статися. Ще більше, ніж те, що сталося.
Все ще невидимий полковник замкнув двері на ключ, побрязкав ключами, а далі мене здивував — бо з якогось дива вирішив зняти з мене наручники. Я машинально скосив погляд на графин.
- Сідай, - почулося ззаду.
Я сів. Графин опинився по ліву руку, а у полі зору, нарешті, з’явився полковник.
Сухорлявий, трохи вище середнього зросту, коротко стрижений. Зранку, мабуть, був ще й поголений, але вже заріс. Ми дивилися один на одного, але він лише на мене, а я ще й на графін.
Нарешті полковник зітхнув, взяв зі столу графин і рушив до підвіконня. Я крадькома посміхнувся — злякався таки. Але ні. Полковник здивував мене друге.
На підвіконні валялися дохлі мухи — а чому ж ще там валятися, не цукеркам же. Полковник підібрав кілька штук, закинув у графин й старанно заткнув його скляною кришкою. Ще й придавив зверху. Поставив графин на стіл, і здивував мене втретє:
- Ну, чого вирячився? Давай, піднімай...
|
|
|
|
Время приёма: 16:09 16.01.2022
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев