 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Двісті років тому
Хвилі хазяйнували на палубі, як у своїй рідній морській стихії. У суцільній темряві роздивитися щось навкруги було неможливо.
– Ми недалеко від берега, вже мають бути видні корабельні вогні, – Василь намагався заспокоїти братів.
Він звик, як старший, нести за них відповідальність. Він і вмовив найнятися до команди, щоб заробити грошей за кілька рейсів. Перші два походи виявилися успішними, тому брати погодилися на останній, хоч старий штурман Томас, який давно оселився на теплому одеському березі, попереджав про небезпечні осінні вітри.
– Дивиться, дивіться, – чимдуж заволав найменший – Іван, – там вогні на березі!
– Не може бути, ми не могли дістатися порту так швидко, – заперечив Микола.
– Напевно, нас вітром віднесло в бік, хто розбере в цій чорній завірюсі? – не заспокоювався Іван. І вже голосніше, щоб його всі почули, закричав: – Земля! Можна орієнтуватись на вогні!
Навколо лунали щасливі вигуки, втомлені люди хотіли опинитися на твердій поверхні після кількох годин безперервного шторму.
Вогні явно помітили і з рубки, і корабель почав повертати до світла, до берега. Хвилі додавали ходу, і за півгодини стало зрозуміло, що попереду високий мис, на верхній точці якого палає вогонь. Наступна хвиля шарпонула судно вперед, і корабель ковзнув кілем по одній з величезних кам’яних брил, яких тут було вдосталь. Хвиля пішла, а судно лишилося стояти, наче прибитий голкою метелик. Жахливий тріск став останнім, що запам’ятали чоловіки перед тим, як їх накрило чорною холодною водою.
Наші дні
Борис стояв біля фонтану на Театральній площі і чекав, коли його сестра закінчить екскурсію. Але саме сьогодні знайшовся турист, якого цікаво і скільки разів горів Оперний театр, і де знаходився античний некрополь, і як розрізнати масонську символіку. Хлопець почав дратуватися, бо поспішав. Нарешті Майя завершила відповідати на питання і попрощалася з групою.
– Чого не в настрої? – дівчина обняла брата. – І не дочекавшись відповіді, змінила тему: – Дивись, як сонце відбивається у краплях води! Потримай веселку!
Майя потягла Бориса за руку до різнокольорових бризк прохолодної води. Хлопець посміхнувся, сестра завжди відчувала його настрій.
– Так що сталося? Розповідай, – вже серйозно спитала дівчина, коли вони вмостилися на лавці у Стамбульському парку.
Після смерті батьків головою родини стала молодша сестра Бориса, до якої він завжди прислухався. Майя підгорнула під себе праву ногу, як завжди сідала, коли була зосереджена.
– Ти сьогоднішні новини бачила? – Борис відповів питанням на питання.
Врешті-решт в їхньому рідному місті це давно стало приводом для жартів. Але сестрі було не до сміху. Вона затягнулася електронною сигаретою і продовжила:
– Останнім часом такі новини щодня. Я так розумію, ти про «всіляку стурбованість» європейських політиків щодо багатотисячної армії на наших кордонах? Про це тільки лінивий не говорить. Ти вирішив до диванних аналітиків долучитися?
– Це не смішно, Майю! Ти прекрасно розумієш, що з моря ми не захищені, а Одеса завжди була ласим шматком. Тут, на березі, вистачає тих, хто чекає на кораблі з триколорами на рейді.
Дівчина вмить зібралася й уважно подивилася на брата.
– Ми вже це проходили вісім років тому. Пригадай, як тоді разом встали проти чужинницької хтоні і тих, хто їх підтримав.
– Боюся, зараз бруківкою не обійдемося. І смертей буде набагато більше.
– Ти щось знаєш, братику? Мерщій розповідай. Я ж відчуваю, що не офіційні новини тебе турбують, – Майя задумливо подивилася на портові крани і червоноголову свічку маяка.
– Сьогодні мене викликав Мирон. Наступного тижня на мене чекає ритуал Вартових…
– Але ж це добре! – підстрибнула на лавці Майя. – Ти ж мріяв про це – стати наймолодшим Хранителем в історії нашого міста. Хіба ні?
– Так, мріяв… Але ти не уявляєш, куди вони хочуть мене поставити! Я ж мріяв про Воронцовський маяк або хоч про Великофонтанський. На крайній випадок мене влаштувала будь-яка пожежна вишка. А мене хочуть заперти в ту будку на даху!
– Тебе хочуть зробити Хранителем Створного маяка? – задумливо перепитала Майя.
– Так! Так! Мене хочуть не просто відірвати від моря, а ще й змусити жити серед звичайних людей! Щодня ходити з ними однією вулицею, підніматися нагору одними сходами, жити їхніми емоціями і втратами. Хіба я для цього вчився стільки років і працював у бібліотеці Вартових, щоб поховати себе на горищі старого будинку, підтримуючи світло в його верхньому віконці?
– Борю, але ж Хранитель Створного маяка, Марк Карлович, живий і здоровий. Чого це раптом його вирішили замінити? – на відміну від брата Майя завжди намагалася знайти причину проблеми, а не істерити через наслідки. Не дарма серед Вартових її вважали найкращим аналітиком.
– Марка Карловича разом з іншими відправляють на Жевахову гору…
– А це вже цікаво, – протягнула дівчина.
– Що там може бути цікавого? – розлютився Борис. – Я тобі розповідаю про те, що всі мої мрії і прагнення пішли коту під хвіст, а тебе цікавлять дивні рішення наших старійшин!
Великий смугастий кіт, під хвостом якого жодних мрій не спостерігалося, ліниво застрибнув на лавку і розлігся поруч з дівчиною.
Майя протягнула до нього руку і ледве встигла торкнутися мʼякого хутра, як провалилася в марення. Приморський бульвар заволокло туманом, а коли розвиднілося, вона побачила, як в уповільненій зйомці, напівзруйновані будинки, поранених людей, почула грім вибухів. Перед морським вокзалом палав закинутий багатоповерховий готель, і тільки білосніжний Воронцовський маяк залишався острівцем спокою. Його оминули снаряди, хоч ворожі кораблі цілою ескадрою вже зайшли в Одеський залив. Жодних прапорів на них не було видно, але приналежність не викликала жодних сумнівів. У своєму видінні дівчина завмерла посеред болю і криків рідного міста та втрачала сили: місто живилося її енергією, шукаючи допомоги.
– Майю, Майю, – перелякане обличчя Бориса випливло з туману. – Що з тобою? Отямся! Що ти бачила?
– Коли в тебе ритуал посвяти? – замість відповіді спитала сестра.
– Наступної середи. А чого тебе це цікавить?
– Це занадто пізно! Не можна чекати. Ходімо до Мирона Семеновича!
Борис ледве встигав за сестрою бігти Потьомкінськими сходами. На причалі, на щастя, грівся на сонці, зручно влаштувавшись посеред катеру знайомий водяник.
– Привіт, Владе! – Майя вирішила не марнувати час на зайві розмови. – Нам терміново потрібно до Вежі.
Водяник в секунду зібрався і перетік за кермо. Як усі мешканці моря, він добре відчував емоційний стан співрозмовників.
– Сідайте!
За кілька хвилин брат із сестрою піднімалися гвинтовими сходами нагору. Мирон Семенович саме наливав чай у третю чашку, він на них чекав. Звідси місто здавалося далеким і наче намальованим, але зв’язок з ним не переривався.
– Майю, якщо ти хвилюєшся через можливе призначення Бориса… – почав розмову Мирон Семенович.
Замість відповіді дівчина торкнулася руки старійшини і заплющила очі, передаючи образи зі свого недавнього видіння. Старий важко сів.
– Вам відомо, що мої передбачення сягають максимум кількох днів. На жаль, – тихо сказала Майя. – Мені дуже хотілося б помилитися.
– Нам не можна зволікати з ритуалом! – Петро Семенович звернувся до Бориса: – Я знаю, що тобі не подобається думка про те, щоб провести все життя на останньому поверсі старого будинку, але зараз не до амбіцій. Я гадав, що в нас є кілька тижнів, а то й місяців. Якщо ж кілька днів…
– Кілька днів до чого? – все ще не розумів того, що відбувається, хлопець.
– Кілька днів до того, коли місту знадобляться всі наші сили. Ми Вартові, Борисе. Ми будемо боронити Одесу, скільки стане сил.
– Мироне Семеновичу… – почала Майя.
– Так, він ще не готовий, я знаю. Саме тому, Майю, ритуал пройдеш ти.
– Я? – дівчина спитала, вже розуміючи, що це рішення не було спонтанним.
– Так, а Борис лишається тут. Допомагатиме мені. Ти ж про це мріяв?
– Мріяв, але не ціною свободи своєї сестри. Її ж готували як Провидицю, бо її здібності до передбачення та аналітичний склад розуму…
– Досить, – перервав хлопця старий, – я встигну зібрати всіх старійшин на вечір. Зустрінемося на Створному маяку.
Поверталися мовчки. Борис знав, що раніше жінки ніколи не ставали Хранителями маяків. Чому ж Мирон так вирішив? Старий ніколи не був схильний до дивних рішень.
Вечірня Преображенська вулиця сумно дивилася вогнями ліхтарів. Вона проводжала в останню путь до Першого міського цвинтаря як звичайних одеситів, так і Вартових міста. Давно засипано землею могили охоронців міста, але їхні кістки так і лежать під товщею сміття і глини. Чужинецька хтонь, що прийшла з півночі і сходу, намагалася знищити навіть пам’ять про Вартових, віддавши місце поховання під розваги новим мешканцям міста.
Майя любила блукати алеями Преображенського парку, що виріс на місці старого кладовища, вона чула голоси похованих тут, розповідала про те, як живе місто. Навіть заприятелювала з одним веселим привидом. Але занедбана будівля на початку вулиці навіть їй здалася моторошною. Невже вона приречена провести своє життя саме тут?
Уже друге століття Створний маяк ховався від сторонніх очей на даху звичайного житлового будинку №5 по Преображенській вулиці. І тільки найбільш спостережливі помічали ввечері та вночі рівне червоне світло, що кидало в бік моря потужний промінь. І не просто в бік моря, а утворюючи з Воронцовським маяком дивну пару: за цим променем завжди можна зайти в Одеський порт, не використовуючи жодних навігаційних приладів. І навіть без жодних магічних здібностей. Певно, саме це і стало причиною для дивного рішення старійшин.
Майя піднімалася на останній поверх. Наближаючись до маяка, вона відчувала те саме, що у Вежі: потужна сила наче уважно приглядалася до дівчини. Потім визнавала за свою і лишала у спокої. Зараз це відчуття не минуло, маяк чекав на неї. І не лише маяк.
Вартові зібралися для ритуалу. Декого дівчина зустрічала під час учнівських чергувань на Вежі, декого пам’ятала з кривавого протистояння 2014 року, але все одно хвилювалася. Про ритуал їй нічого не було відомо, бо ця інформація закрита для звичайних Вартових. Дев’ятеро чарівників, на яких останні десятиліття трималася рівновага в місті, підвелися, щоб привітати Майю. Дівчина здивувалася такій реакції на свою особу: чи стане вони Хранителькою маяка залежить не тільки від присутніх. Про цю особливість ритуалу вона читала в одній книзі, знайденій у сховищі бібліотеки, тому чекала. Як і всі старійшини.
Світло потужного ліхтаря заколихалося і кілька разів блимнуло, нібито це був не сучасний електричний прилад, а звичайна свічка. Потягнуло холодом. Майя посміхнулася: навіщо ці театральні ефекти? Але ритуал так ритуал.
Посеред кімнати з’явилися три примарні постаті. Одна з них наблизилася до Майї і видала щось схоже на сміх.
– Привіт! – прозора рука торкнулася обличчя дівчини. – Тепер ти в мене у гостях.
Майя впізнала того привида, з яким любила перекинутися кумедними розповідями у присмерку Преображенського парку.
– Привіт, Іване! – дівчина усміхнулася. – Ти ж жалівся, що брати змушують тебе жити на горищі….
Вже закінчуючи говорити, Майя збагнула, що пазл склався. Примарні брати, псевдовипадкові зустрічі в парку, знайдена стара книжка… Її давно готували до цього. Її, а не Бориса!
Дев’ятеро Вартових стали в коло і з’єднали руки, утворивши ланцюг, всередині якого зайняла місце Майя. Примари так само взялися за руки і пропливли крізь магів, наблизившись впритул до дівчини.
– Не хвилюйся, – підтримав її Іван. – Усе так, як і має бути.
І в цю мить дівчина опинилася на палубі старого корабля. Корабель тонув, його корпус стогнав, розвалюючись під кожного удару хвилі. Тіла загиблих несло до берега. І тільки троє братів понуро дивились на це, стоячи поруч з дівчиною, перетворюючись на перших Вартових міста. Майя бачила, як за кілька років на мису, де було запалене те фатальне вогнище для розваги гостей місцевого князя – господаря цих земель, з’явився перший маяк.
– Правда, довелося трохи підштовхнути його до цієї думки, – долинув крізь мару голос Івана. – Після зустрічі з Василем князь не лише маяк побудував, а й всю землю під монастир віддав. Навіть в гості до Василя ходив, просив пробачення до кінця життя.
Майя бачила, як зводили Воронцовський маяк, як його переносили, підривали, відбудовували.
– А це Миколина зона відповідальності, – промовив Іван. – А тут, як ти зрозуміла, моя оселя. І моя розплата, – вже сумно додав привід.
Усі три примари стиснули руки, наблизилися до дівчини і злилися з нею в одне ціле. Все, що вони бачили і дізналися за роки свого служіння місту, полилося у свідомість майбутньої Хранительки. Не всі витримували таке навантаження, бо не тільки знання тепер повинна була нести Майя, а й той біль, що відчували охоронці міста. Свою провину брати відбували, віддаючи місту сили. Вони раділи і сумували разом з ним. Вони щоразу вмирали з руйнуванням його будинків. Вони заживляли його рани, ховаючи власні. Вони давно не належали цьому світу, але рятували цей світ. Проте без допомоги Хранителів би не впоралися, тому на кожному маяку здавна жив маг-охоронець.
– Єдине, що ми не встигли – побудувати останню ланку. Щоб захистити місто, потрібно об’єднати магічну силу маяків. Останній маяк має з’явитися на Жеваховій горі. Там, де він колись і був, вказуючи шлях давнім мореплавцям, – пояснив Василь.
«Так ось чому відкликали Марка Карловича!» – майнула думка в Майї. Але вголос дівчина промовила інше:
– Ми не встигнемо побудувати маяк за кілька днів. Часу немає.
Вона вже відчувала себе одним цілим з іншими Хранителями. В ній пульсувала та сила, що поєднувала між собою всі охоронні вежі. Справді, цей магічний щит закривав місто з півдня, але лишав відкритим частину заливу з півночі. Одеса чекала рішення на допомогу від своїх охоронців.
– А ми спробуємо, – посміхнувся Микола.
Мовчазний діалог завершився. Привиди відступили від дівчини. Старійшини розімкнули коло. Червоне світло ліхтаря розгорілося сильніше, Створний маяк прийняв свою Хранительку.
– Що мені потрібно робити? – знесилена Майя присіла на стілець.
– У тебе є час, щоб ознайомитися зі своїми обов’язками, – відповів Мирон Семенович. – На щастя, з духом маяка ти вже знайома. І наче ви непогано порозумілися. Якщо у нас вийде, вам доведеться удвох тримати всі лінії захисту: зовнішні маяки утворять захисний щит, який можна буде натягнути, як примарний лук. Лишиться тільки спрямувати стрілу.
– «Коли» у нас вийде, – впевнено додав Василь.
– Завтра ввечері чекаємо всіх на Жеваховій горі. Нам знадобиться допомога на завершальній стадії, – додав старійшина.
На кілька хвилин Майя лишилася одна в напівтемряві невеликої кімнати. У вікно зазирав дперегорнутий догори дригом Місяць.
– Здається, тобі зараз потрібно побути на самоті, – заявив Іван і розчинився у стіні.
Ніч минула спокійно. Навіть Борис почав писати в усі месенджери і телефонувати зранку. Але Майя не поспішала відповідати. Вона заварила собі кави, зробила легкий сніданок і відчинила невелике вікно, впускаючи всередину солоний вітер і гомін ранкової вулиці.
– Борю, заспокойся, – підняла слухавку вже на шостий поспіль дзвінок брата. – Усе гаразд.
– Як це «все гаразд»? Я дзвоню майже годину, як у рельсу. Що там у тебе відбувається? Може, поснідаємо разом? – Борис захлинався від цікавості.
– Я вже снідаю, піднімайся.
– Звідки ти знаєш, що я тут? – спитав після паузи брат. – У Хранителів є такі здібності, щоб відчувати інших вартових?
– Які здібності? – розсміялася Майя. – Звичайна логіка: я знала, що ти не втримаєшся і прибіжиш зранку. Навіть здивувалася, що витримав майже до восьмої. Мене ж не дарма в аналітики готували.
Дівчина відключила телефон. Не казати ж брату, що вона відчуває кожну людину і кожний крок у радіусі кількох кілометрів від «свого» маяка.
Борис просидів до обіду, все йому було цікаво. А ще вчора казав, що це «діра, з якої видно шматочок моря». Коли Івану ця компанія набридла, він жбурнув у хлопця чашку з гарячим чаєм. Звісно, Борис привида не бачив, але додому зібрався швидко.
– Навіщо ти так? Він ще молодий, емоції зашкалюють. Хіба погано, що він зайшов у гості?
Іван матеріалізувався у кріслі навпроти і поставив зустрічне запитання:
– Як ти гадаєш, чому всі погодилися на твою кандидатуру Хранительки? – за роки примарного життя в Одесі Іван перейняв усі звички місцевих мешканців. – Ти молодша за брата, досвіду Вартового тобі бракує, жінки взагалі ніколи не були «маячниками»…
– Як виявилося, в мене є «блат»? – вирішила пожартувати Майя.
– Те, що в тебе не «сестла» – це точно, – Іван згадав один з анекдотів, якими вони обмінювалися, гуляючи алеями Преображенського парку. – А якщо серйозно?
– Я бачу майбутнє? – спробувала вгадати дівчина.
– Ні, цього не досить. Невже ти думаєш, що марення дівчиська спричинили б таку бурхливу діяльність усіх Вартових? Твої видіння лише підтвердили те, що вже давно всім відомо. Не забувай, що перший Воронцовський маяк, розібраний ще понад 100 років тому, тепер стоїть у Криму. Але Микола не розривав з ним зв’язок усі ці роки. І бачив ракетні установки, скеровані в наш бік. Ніхто не вірив, що нас лишать у спокої.
– Невже ніхто? – Майя обурилася. – Ти б чув, що говорить керівництво країни. А місцева влада? Вони зачаїлися в очікуванні.
– Тепер, коли ти стала Хранителькою, я б радив уважно придивитися до цієї «влади». Ти добре знаєш, що вісім років тому наших сил вистачило тільки, щоб зупинити всю нежить, яка пхалася звідусіль. Вони вичікують. Дехто обзавівся тут бізнесом, навіть вдає, що відбудовує місто.
– Добре, я зрозуміла. Збираємося?
Крізь прочинене вікно дівчина добре бачила величезний пагорб по інший бік Одеського заливу. Навіть могла роздивитися літери «Жевахова гора» і залізне серце, що мало б привабити туристів. Але туристи переважно оминали його стороною. І не дивно, бо давнє капище випромінювало темну енергію, посилену стражданнями численних жертв.
І тут Хранителі хотіли поставити маяк? Хоч не визнати зручність такого вибору дівчина не могла. Справді найвища точка, яка б утворила з іншими маяками захисний трикутник.
Жевахова гора зустріла непривітно. Перекопана численними археологами, стражденна земля не дуже прихильно ставилася до людей. Тим більше до магів, які давно облюбовали це місце для своїх обрядів. Але тут же нічого немає, крім старого омфалоса, пропитаного кров’ю жертовних тварин!
– Шукаєш маяк? – зустрів Майю Мирон Семенович.
– Щось типу того, – дівчина озирнулася. – Але нічого не бачу.
– А тепер заплющ очі і згадай, хто ти, Хранителько!
Майя поринула в потойсвіт, борсаючись у хвилях чужих спогадів і емоцій. Її приголомшили крики жертв, відданих на поталу магічним силам на цій горі. Навалилися примари і змусили її шукати порятунку серед старих каменів пагорба. У цій реальності вони здавалися не жовтими, як знайомий з дитинства черепашник, а червоними. І нарешті відчула біль свого міста, злилася з ним в одне ціле й побачила, як на краю гори, майже над прірвою височить дивна вежа.
– Вам вдалося… – видихнула дівчина, ні до кого не звертаючись.
Вежа піднялася над пагорбом на кілька десятків метрів, її живили сили всіх Вартових, які стояли поруч. Мирон Семенович вже завершив складне заклинання, і в іншому вимірі виріс справжній маяк.
– У потойбіччі маяку не потрібен примарний Хранитель, а серед Вартових стати його Хранителем погодився Марк Карлович.
Майя бачила, як колишній господар Створного маяка піднімається в прозорій вежі закрученими сходами. Чиста сила полилася до нього, і за кілька хвилин стовп білого світла вдарив по воді. Промінь наче озирався, щось шукав, потім намацав потрібний напрям і побіг по воді у бік порту.
Щось заколихалося на периферії свідомості: певно, в реальності відбулися зміни. Чорна хмара просочилася навіть у потойбіччя, і Майя знепритомніла. Дівчина не побачила, як білий промінь зустрівся зі своїм братом від Воронцовського маяка, торкнувся світла Великофонтанського маяка та утворив ламану лінію навколо міста.
Іван витягнув її в реальність. Над заливом розкривалися сигнальні ракети, вила сирена.
– Тепер справа за нами, поспішай! – Іван схопив дівчину за руку, і за мить вони опинилися з маленькій кімнаті з червоним ліхтарем.
Майя відчула потужний магічний щит, що утворили між собою маяки вздовж одеського узбережжя. Чорними точками пульсували ворожі кораблі і ракети, що рухалися їй назустріч. Хранителька повернула ліхтар, спрямувавши червоний промінь по центру цього трикутника. Іван взявся за ліхтар з іншого боку. Дівчина бачила, як за його спиною з’являються примарні фігури, що вливають свою силу в червоне смертоносне світло. Червона тятива лягла на магічний лук.
Майя сконцентрувала всю енергію, що вирувала навколо зраненого міста і спрямувала її туди, назовні, в червоний промінь, що несе ворогам погибель. Горизонт за межами щита вибухнув яскравими бризками розірваних у повітрі ворожих ракет і палаючих кораблів.
Хранителька осіла на підлогу, поруч опустився Іван. Сил вистачило лише на те, щоб пересвідчитися: щит тримається. Їм вдалося.
|
|
|
|
Время приёма: 15:54 16.01.2022
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев