bb017 Потойбіччя

    Окурив кадилом звіздицю, дискос та жертовник.
    У кишені завібрував телефон. Сподіваюся, нічого термінового. Завершу проскомидію – подивлюся.
    Обійшов з кадилом храм, окурив.
    Акуратно склав реквізит, ізняв хрест та рясу. Витягнув телефон. Дисплей висвітив повідомлення від Бурштину: «Зайди».
    Накинув бронік, бо ж в часи всеохоплюючого одностороннього перемир’я «прилетіли» могло щомиті. Рушив на вихід.
    Храм на позиціях особливо не було де обладнати, а місцеву церкву ласкава рука узкоміра зрівняла із землею ще у п’ятнадцятому, вчавила у ґрунт снарядами, утворивши вирви. З них і досі проглядав скалічений скелет фундаменту – земля ніяк не могла заростити шрами війни. Тому, за загальною згодою, храм облаштували у звичайній польовій палатці, проміж кількох інших.
    День видався сльотавим, дрібна сніжна крупа, густо замішана на крижаному дощу, сікла обличчя й сипала за комір. Я втиснув голову у плечі й пришвидшив кроки, ледь не переходячи на легкий біг.
    Місцевий штаб розташувався у колишньому будинку культури. На високих східцях курили й щось жваво обговорювали двійко незнайомих бійців без жодних знаків розрізнення. Помітивши мене припинили розмову. Стримано привіталися. Я кивнув, охрестив їх і ковзнув за двері. Більше до кабінету Бурштина нікого не стрів.
    «Цікаво, що то за козарлюги немісцеві, – подумав мимоволі, – не бачив тут раніше. Ротація, а чи підсилення з інших частин? Ніби ж нема загострення, тож, певно не підкріплення…»
    Додумати не встиг. Рвучко спинився, ледь не луснувшись лобом у двері. Ач…
    Прочинив без стуку, увійшов.
    – Слава Україні! – я гучно привітався.
    – Героям слава! – відгукнувся Бурштин. – Вільно, Отче. Проходь, сідай.
    Примостився на стільчик навпроти столу Бурштина, зазирнув у обличчя. Жодних емоцій, ніби направду лице висікли із каменю. Проте, позивний отримав через інше. За сім років на війні він досі лишався молодшим лейтенантом. Інші, хто приходив у такому ж чині, давно виросли в званнях. Бурштин же, здається у п’ятнадцятому, не виконав наказ іншого «піджака» відступити й покинути напризволяще хлопців під вогнем. Витягнув. Відтак і животів на «нулях» молодшим лейтенантом. Хтось після тих подій пожартував, що застигнув Сергій Андрійович у званні, як жук у бурштині. Так і прилипло.
    – Що трапилося? – запитав я.
    – Хлопців на ґанку бачив? Повернуться – розкажуть. – Він пошкріб п’ятірнею чорного «їжака» на голові, вже добряче припорошеного сивиною.
    – Хто такі?
    – Вовки.
    Я присвиснув. Здається, щось намічається серйозне, коли вже їх прислали.
    Двері прочинилися буз стуку і увійшли бійці, прокрокували до стільців обабіч столу Бурштина.
    – Сантана.
    – Ботан.
    – Отче, – я відрекомендувався і потиснув руки.
    Розсілися.
    – Ну, до діла, – мовив Сантана, певно, був за головного, – ми знаємо про твої здібності. Нам вони можуть дуже знадобитися в одній справі. Вірніше, навіть не так – без них ми не зможемо провернути її.
    Я спідлоб’я зиркнув на Бурштина. Той кивнув, ніби визнаючи, що дійсно він розповів. Хто ж тебе за язик тягне, командире? Уголос же мовив:
    – Що за справа?
    – Рейд по той бік. Треба декого витягнути з полону.
    – А конкретніше?
    – Гм… розумієш, яка справа… – Сантана затнувся.
    – Нас там нєт, – скривився Ботан, – мигдальничаєш ото.
    Я повів бровою:
    –Тобто, не санкціонована операція?
    Сантана кивнув, скреготнув зубами, вилиці напружилися:
    – Теперішньому командуванню чхати на все. Витягувати наших з катівень, це, брате, не відосіки в інсту постити, тут яйця треба мати. Бажано сталеві. Тож… Маєш рацію, операція не санкціонована. Ба більше, якщо хтось там, – він недбало тицьнув пальцем угору, – дізнається – з нас усіх позривають погони. Це в кращому випадку. В гіршому… Гнитимемо у буцегарнях. Сам розумієш – подробиці лише після згоди.
    Я замислився. Звісно, рейд у потойбіччі – справа ризикована. Навіть із надздібностями, бо ж в іхтамнєтів, як показує практика, теж є шамани усіх мастей та й іншої нечисті купа. Узяти бодай бавовників – «відбиті» на всю голову відморозки, за вибриком долі наділені силами. І могли б до чогось корисного докласти, створити та примножити. Та де там! Тільки нищити й руйнувати, самостверджуватися та принижувати слабших і ладні. Упіймали ми з Бурштином одного нещодавно – то ледь штаб не розніс. Очі скляні, в голові – червона бавовна, густо замішана на  «гуманності» Йосі, пиха й нице вєлічіє. Довелося вгамувати, як міг… Щоправда, сили витратив чимало, тож якщо доведеться протистояти більш сильним, чи багатьом слабеньким – справа швах. Давній, ще на «великій землі» випадок, коли мені вдалося випалити цілу кодлу бавовників на чолі з барином зараз видавався дивною випадковістю. Певно, там діяли слабенькі запроданці, тут же – доволі треновані… екземпляри.
    З іншого боку, коли вже хлопці з ССО беруться до справи в обхід командування – полонений дійсно важливий. І для них, і для країни, певно. Принаймні, ніколи не повірю, що їхнє пряме командування не санкціонувало операцію.
    – Час на підготовку?
    – Немає, – Сантана криво всміхнувся, – рушаємо одразу. Або з тобою, або самі.
    – А як же узгодження дій, бойове злагодження?
    – Їй-бо, як дитина, – втрутився Ботан. – Нам не твоє вміння стріляти потрібне.
    – Але..
    Сантана обірвав мене на півслові:
    – Ми працювали з містиками. Знаємо нюанси. Ботан правий, коли стане потреба – стрілятимемо ми.
    – Та який містик?! – обурився я.
    – Ми всіх так називаємо, незалежно від здібностей – перевертень ти чи мольфар, чугайстер чи характерник, – Сантана підморгнув. – То що, ти з нами?
    Я зиркнув на Бурштина. Той погляду не відвів, відказав спокійно:
    – Вирішувати тобі. Захочеш піти – я прикрию якось. Хіба от служби твої.
    – Служби – не проблема. Бійці вірять, то й добре. Коли що – скажеш, що я служитиму, гм… у інших храмах.
    – Добре, – кивнув командир, – вирішуй.
    А що вирішувати? Зловити кулю можна й тут. Їй байдуже, де тебе наздогнати – по цей чи по той бік нулів. Але якщо я можу захистити вовків від смерті – то чому цього не зробити? Врешті, за тим і пішов воювати.
    – Рушаймо, чи що?
     

    ***

     
    Старенька «Нива» підстрибувала і трусилася на ритвинах. Водій час від часу лаявся, проте вправно вів автівку полями. Добре, ніч видалася ясна і сяк-так дала можливість рухатися з вимкненим світлом.
    – Повторимо ще раз, – Сантана розгорнув помальовану мапу, і тицьнув пальцем у червону лінію, – ти проникаєш звідси. Тут і тут – камери. Найперше – нейтралізуємо їх.
    Я торкнувся кишені «розгрузки», у якій ховалася невеличка коробочка з матового пластику із дротами, увінчаними голками на кінцях. Ботанова розробка, як пояснив сам боєць. Навдивовижу, на позивний він не ображався, здається, навіть пишався ним.
    – Після камер, – вів далі Сантана, – знімаєш вартового. Решту брудної роботи ми з Ботаном робимо самі, ти страхуєш. Питання?
    Я стенув плечима. Які ж тут питання, ясно як Божий день – тихо прийшов, тихо пішов.
    Авто загальмувало.
    – Приїхали, – обернувся до нас водій, – далі пішки. Ген, за «зеленкою» крайні сільські хати. І не забудьте – ешелон через село о п’ятій проходить, тож слідкуйте за часом.
    Повиходили з машини. Вантажу не мали, хіба в Ботана на грудях висів легкий наплічник. Найнеобхідніше – пістолети й ножі, патрони і медикаменти розіпхані по численних кишенях та підсумках.
    – Дякую, Євшане[1], – Сантана обійняв водія, поплескав по спині, – бережи себе.
    – І ви бережіть себе. Щасти, вовки.
    Ми з Ботаном міцно потиснули йому руку.
    Євшан сів за кермо, щось наспівуючи собі під носа. Я дослухався і розчув:
    – Батько наш Бандера, Україна – мати…
    Подумки подякував йому за це. Цікаво, він щось знає, чи то підсвідома намовка?
    Двигун загарчав, «Нива» хвацько розвернулася і помчала в ніч.
    – Про який ешелон казав Євшан? – поцікавився я.
    – З вугіллям. Яке ми самі зовсім не купуємо, – Ботан злісно сплюнув на землю, – але Гетьманові держраду за нього чомусь шиємо. Рушили?
    – Благослови нас, Отче, – попросив Сантана.
    – Не вмію, то ж тільки прикриття, – винувато всміхнувся я.
    Вовки перезирнулися.
    – Тоді – просто вперед, – скомандував Сантана.
     

    ***

     
     У закинутому від початку війни дитячому садочку орки облаштували в’язницю. Звісно, усі гойдалки, павільйони у інше залізяччя хвацькі вояки давно вирізали на брухт. Пощастило хіба кривобокому паркану, понад яким натягнули колючий дріт. Так і стояв, гротескною пародією на потойбічну демократію і свободу.
    Я трусонув головою, роззирнувся. Ботан витягнув з наплічника планшет і щось над ним чаклував. Сантана діловито пригвинчував до «Форту» [2] глушник.
    Ми сховалися за магазином, що розташувався навпроти дитсадка.
    – Ботане, ти відстань прорахував? – напровсяк уточнив я.
    Той кивнув, не відриваючи погляду від планшету.
    Я визирнув з-за рогу, намагаючись второпати, як саме проникнути та вимкнути кляті камери. Погляд вартовому то відведу, але на електроніку, на жаль, чари не діють. Злевітувати на дах, чи що? А звідти вже до камер. Ні, забагато сили витрачу, а хтозна, скільки мені її ще може знадобитися.
    – Я готовий, – прошепотів Ботан, – можемо починати.
    Розлога липа кидала криві тіні на стіни садочку. Дивно, що її не спиляли. Навдивовижу, дерева орки чомусь не чіпали. Перекинутися вороною і на дерево? А там у тінях… Тінь! Ледь не плеснув себе по лобі. Ось же воно!
    – Починаю, – пошепки відказав я.
    Дістав з кишені прилад, стиснув у кулаці. Заходився пригадувати потрібну пісню. Зосередився і тихо заспівав:
    – Like a shadow on the wall[3].
    Світ затопила імла, на мить запаморочилося, а коли я отямився – побачив усе з іншого боку паркану. Почувався дивно – сповнювала полегкість і одночасно із тим відчуття пласкості. І нудоти – вестибулярний апарат отримав добрячий стусан.
    Роззирнувся, наскільки дозволяла пласкість. Аж ось камера, тільки руку простягни. Але ж не простягнеш, адже тінь має щось відкинути. Добре хоч, вітер погойдує гілляччя і за хвилину-другу хитне до камери. Головне – не проґавити момент. І поцілити так, щоб дроти від приладу лишилися в тіні лінії електропередач. Завдання не з легких, але хто ті прості шляхи шукатиме?
    Ворухнув пальцями, наскільки дозволяла крива пляма, наготував голки. Дмухнув вітер. Так, перша пара є. Трясця, виявляється не надто це і важко втнути, коли ти безтілесний. Повторити трюк видалося навіть легше, ніж вперше. Лишилося найважче ­– якось матеріалізуватися і подати сигнал Ботану. При тому не потрапити на очі вартовому й об’єктивам.
    Ну чому орки не люблять тварин? Бігав би якийсь пес чи кіт хоча б по дворі. Але ж нікого. Стоп. А якщо?.. Що в нас є годящого?
    – Stalks his prey in the night, and he's watching us all, with the eye of the tiger[4].
    Трясця, не спрацювало. А я собі вже намріяв. І що ж робити?
    Раптом з-за паркану зблиснули два жовті ока. За мить під огорожею прошмигнув здоровезний пухнастик і з голосним нявом помчав по подвір’ю. Вартовий перелякано підстрибнув і вихопив зброю.
    – Сволочь, напугал! – вилаявся орк.
    Кіт вчкурив попід стіною, продовжуючи перелякано нявчати.
    «Друже, ближче», – змолився я. Втім, даремно, бо пухнастий саме повз мене і пробігав. Я ковзнув у його тінь.
    Кіт промчав повз двері з козирком над входом. Півкруглий навіс відкидав на землю густу темну пляму і я викотився у неї. Провів поглядом чотирилапого друга. Зібрався з думками –сподіваюся, тут сліпа зона камер. Врешті, виходу не маю.
    Вартовий закурив, мабуть, вгамовуючи раптовий переляк – вогник цигарки тремтів. Видивлявся щось у магазині. «Невже хлопців помітив?» – майнула думка.
    Я виокремився з тіні, повертаючись до нормального стану. Впав навкарачки. Глибоко вдихнув, гамуючи майже нестерпну нудоту. Прохрипів:
    – Плюс!
    За мить почув у навушнику відповідь Ботана.
    – Плюс!
    Намацав на поясі ніж, вихопив. Чаклувати не міг – усі сили зайняла боротьба зі шлунком і відчайдушними спробами не обблюватися зараз.
    Хитаючись рушив до вартового. Крок, другий, третій. Той почав повертатися. Я стрибнув і вдарив. Орк забулькав. Я притримав тіло й обережно поклав. Більше сил стримуватися не було і мене знудило просто на нього.
    Відсапався і почвалав відчиняти ворота.
    Хлопці вже мчали назустріч. Обличчя під балаклавами, в руках ножі й пістолети.
    Пробігаючи повз мене, Сантана вказав на тіло. Я кивнув, мовляв зараз заховаю. Он, здається, вуличний туалет похилився будкою. Там йому саме місце й буде. Кесарю – кесареве.
    Ухопив мерця за ноги і потягнув. Тіло лишало кривавий слід, втім, когось із середини хлопці, певно, не випустять. Ззовні ж не варто остерігатися – глупа ніч надворі, навряд місцеві, якщо такі ще лишилися, вештатимуться селом.
    Повернувся, ковзнув у прочинені двері садочку, зачинив їх. Дослухався. З середини долинало поодиноке сухе клацання.
    «Тихо працюють», – відмітив я із захопленням, і прихилився до стіни. Слабкість досі відчувалася, шлунок крутили слабкі спазми. Не критично, проте й неприємно. Шкода, що в аптечці немає протинудотних препаратів, треба обов’язково додати. Зиркнув на годинник – пів на четверту. Ніби йдемо за графіком, якщо більше не трапиться ніяких негараздів.
    Поступово відступала нудота, а з нею і вестибулярний шок. Нарешті й сам дістав пістолет і нагвинтив глушник. Подумав, і відкрутив знову. Раптом хто сунеться – хлопці мають почути, бо ж можу не встигнути попередити.
    Постріли затихли, певно, вовки поклали усіх орків. Й одразу ожив навушник:
    – Отче! – голос Сантани бринів.
    – Слухаю!
    – В тебе чисто?
    – Цілком.
    – Ми вже, зараз виходимо.
    Щось муляло. Надто все легко, надто просто. Обережно визирнув назовні, щомиті очікуючи зловити кулю. Проте, двір був чистий. Починав сипати дрібний сніг, що навіть і на краще – припорошить сліди. Проте, відчуття неспокою наростало.
    Долинули кроки, я обернувся. Першим важко йшов Сантана, руки заведені за спину, згорблений та похилений вперед. Трясця, коридор же вузький, не розминемося.
    Я вискочив зовні, притримуючи двері. Повз мене, на нашвидкуруч змайстрованих із уламків ліжок, матрацу й простирадла, ношах пропливло тіло. Дівчина. Світле волосся обрамлювало обличчя. Власне, з довгого волосся й виснував, що жінка, бо більше нічого й роздивитися не зміг – темно-синє, ледь не до чорного, лице набрякло, подекуди шкіра була розсічена. Ніс неприродно вивернутий, вуста розбиті й радше вгадувалися, ніж направду виднілися на суцільному місиві.
    – Почвари! – я скреготнув зубами так, що вони ледь не викришилися.
    – Братнє ставлення, хай йому грець, – із ненавистю прохрипів Ботан.
    – Давайте допоможу, мінятиму вас.
    – Донесемо, – безживний голос Сантани лякав, – сили тобі ще можуть знадобитися. Що по часу?
    Я зиркнув на годинник.
    – За чверть четверта. Встигаємо.
    – Тоді рушили. І, Отче, хоч не вмієш – все одно благослови.
     
    ***
     
    Станцією бетонну коробку із прокладеною повз неї колією можна було назвати доволі умовно. Колись тут ходила електричка, але з приходом вєсни блага цивілізації полишили цю місцину. Кістяк платформи щирився навсібіч вищербленим кулями бетоном і заіржавілою арматурою. За кілька метрів від залізничного полотна, шириною в чотири колії, тягнулася в небо смужка підліску.
    Я чатував проміж дерев, допоки хлопці відсапувалися й розминали втомлені спини і руки, отримавши нетривалий перепочинок.
    Вдалині зачувся перестук коліс.
    – Готові? – гукнув я.
    – Так, – видихнув Сантана і присів біля нош.
    – Чекайте. Як тільки проходе локомотив і три вагони – працюємо.
    – Плюс!
    Очікування затягувалося, здавалося, перестук не наближався, а зовсім навпаки. Аж ні, онде темряву розсік конус світла.
    «Тук-тук», – стукало серце. «Тук-тук», – відгукувалася колія.
    Поїзд знижував швидкість, проходячи повз примару станції. Я глибоко вдихнув. Як там у дитячій лічилочці – раз-два-три – почали?
    – Вперед! – гукнув я і заплющив очі. Зібрав рештки сили і затягнув: – We were born to fly, to reach beyond the sky[5].
    Хлопці саме вчасно дісталися до мене. І ми злетіли. Вітер вдарив у груди, жбурнув сніг у обличчя, ніби намагаючись відволікти.
    Хитнуло, коли ми опустилися на вугілля. Одразу заходилися його розкидати, копаючи подобу окопів. За кілька хвилин впоралися, вклали полонянку, повлягалися самі.
    Шумно видихнув Сантана, весело розсміявся Ботан. Але мені не давало спокою тривожне відчуття. Навряд від напруження, за цим щось інше. Аби відволіктися запитав:
    – Чому ти Сантана?
    – Вчасне питання, ага, – відгукнувся замість нього Ботан, – дай йому гітару – ото й зрозумієш. А ще – співає чудово.
    Ніби на підтвердження слів побратима, Сантана заспівав:
    – Рушаймо, Ребе, нічною залізницею, вночі вокзали пахнуть смертю і корицею. Жінки лягають спати з духами-іконами, давай вибиратися товарними вагонами[6].
    – Актуальненько, – всміхнувся я.
    – А то, – відказав Ботан, – як повернемося – приїзди в гості, дасть концерт.
    – То ще треба вибратися. Щось мені муляє. Якось усе надто просто вийшло, – озвучив я тривожні думки.
    – Просто – бо з тобою, самі б ми так легко не впоралися. А щодо концерту – дійсно приїзди, не тільки послухати. Взагалі, гайда до нас.
    – Я подумаю. Сантано, хто ця дівчина? Наречена?
    Він пирхнув.
    – Я б за нареченою сам пішов, а не групу збирав. Та й в мене вдома дружина і син малий, тож вже не до амурних пригод. А дівчина – вона багатьом нашим допомагала. Втікачам з полону, заблукалим пораненим – виводила на блокпости, чи через Євшана. Я от... теж їй життям завдячую. Тому не міг лишитися осторонь.
    – Зрозуміло, – простягнув я і втупився у небо.
    Важкі хмари дедалі дужче сипали снігом. І наростало тривожне відчуття. Раптом дівчина застогнала, прохрипіла:
    – Дар-рем-но. Паст-ка.
    І зайшлася хрипким кашлем.
    Пастка? На кого? На вовків, чи на мне? Пазлики складалися у чітку картинку. Звісно там все легко пройшло, бо ж гарматного м’яса не жаліли. А ми витрачали час і ресурси. Найперше – патрони. І я – силу. Чому тільки нас на виході не накрили? Не розрахували з часом, чи…
    Додумати не встиг, вагон різко сіпнувся, заскреготіли гальма.
    – Твою ж дивізію! – скрикнув Ботан вихоплюючи «Форт».
    Сантана вже лежав поруч побратима, сторожко водячи дулом пістолета по «зеленці». Я теж перекотився до них, вихоплюючи зброю. Визирнув, лайнувся.
    Із підліску перли орки. Відкрито, не ховаючись. У вагон дзенькнула перша куля, друга, третя. Заторохтіли черги.
    – Мачі украв! – злетів клич.
    За мить оратор захлинувся, спинений вовчою кулею. Хто стріляв – я не роздивився. Та вже й байдуже. Сам натиснув гачок, вицілюючи ворога. Над головою засвистіло, певно, орки врешті зрозуміли, в якому саме ми вагоні.
    – Отче, вигадай щось, – гарячково прошепотів Сантана, – інакше – каюк. Не втримаємося. Патронів не вистачить на усіх.
    – You'll never escape thunder and lightning! [7]
    Блискавка розколола небо, осяяла поле бою і вдарила у ворогів. Проте, десь за метр понад їхніми головами ніби наштовхнулася на щось, розлетілася міріадами іскор і осипалася долі, не завдавши жодної шкоди.
    Нападники радісно заголосили і з подвоєною силою пішли в наступ. Важко зітхнув Ботан і з загальної вереїмії зникло тихе клацання одного «Форту».
    Трясця! З ними сильний, а мені вже нічого йому протиставити. І нема де взяти бодай дещицю сили. Невже, все дарма? Невже й наша кров напоїть багатостраждальну землю, а кістки додадуться до кісток сотень і тисяч предків, що полягли в боях із потойбічною навалою?
    Згадка про предків відгукнулася теплом у грудях. Чи то від іншого? Байдуже! Скільки вас тут? Вбитих, закатованих, замордованих у підвалах, заморених голодом, забитих насмерть активістів за проукраїнську позицію? Дужих бійців, малих дітей, сивих старців, прекрасних жінок, добровольців з одним на трьох автоматом, волонтерів?
    Відчув їхню лють і жагу помсти, черпнув із неї повні пригорщі й затягнув тужливо:
    – І стоять тіні їх, постаті, високо в небеснім лузі...
    Раптом до мого співу вплівся густий голос Сантани і вже в унісон із ним ми продовжили:
    – Вогняні шаблі, вогняні пістолі у долонях, мчать наші козаки на небесних конях!.. [8]
    Поруч нападників вигулькнули прозорі постаті – козаки з вогнистими шаблями, княжі дружинники з короткими мечами, селяни із вилами, старці й жінки стали до бою голіруч.
    Ворог заголосив, заскімлили перелякані голоси. Орки падали, їх спопеляла сила нашої землі, сила тих, хто тисячоліттями вмирав за неї.
    – Ботан, – прошипів я Сантані, – глянь, що з ним. Допоки я…
    – В строю, – голос бійця хрипів, – зачепило трішки.
    Продерло морозом. Я відчув на собі гнівний погляд, кінцівки почало сковувати кригою. Вирахував таки сильний. Ой, не простий то бавовник. І навіть не барин. Мінімум – граф. Нічого, ми ще поборемося!
    Я помітив його. Той ішов, не криючись, загорнутий в плащ чорної ненависті. Кривавий слід за ним вчувався ледь не фізично. Недбалим порухом руки змів душі, що кинулися до нього. Ті спалахнули свічками, закричали і всоталися в землю.
    Ну вже ні! Цього я тобі точно не дозволю. Вистрілив. Куля відскочила, хоча жодної броні зайда не мав. Він скинув руку, з пальців зірвалися блискавки, вдарили у вагон.
    – Прикривайте! – гукнув вовкам і зіскочив на землю. Згріб жменю землі, здираючи пальці. Най вона навіть і сплюндрована, але вона – наша сила.
    Рухатися ставало дедалі важче. Сильний щось наспівував, що саме – я не чув. Вуха позакладало, огорнуло драглистим, щільним коконом.
    Земля припікала долоню, і це допомагало. Коли тебе не беруть кулі – є й інша зброя. Набагато могутніша, набагато давніша.
    – Тримав Гатило – Богом даний, тримали витязі-князі, тримали лицарі-гетьмани. А зараз він в твоїй руці[9].
    Відчув гаряче руків’я меча у долоні, якою щойно стискав землю.
    – Гримне Небо – і тремтить Земля!
    Кокон луснув, повертаючи свободу рухів.
    – Меч Арея Русь з неволі визволя!
    Мороз у членах зник, тепло руків’я топило його завиграшки.
    – На Вкраїні хай пощезне враг!
    Крок вперед, другий, третій. Спиною відчув, як три тонкі цівки сили вливаються в мене, передані вдячними і захопленими поглядами. Ділилася навіть заледве жива полонянка. Ділилася добровільно, бо ж інакше не можна. Бо ж ми – не потойбічні упирі, що беруть, видирають із м’ясом, ґвалтують…
    – Меч Арея поверне нам рідний стяг!
    Я вдарив.
    І провалився у пітьму.
     
    ***
     
    Темрява розсипалася, прохромлена тонкими шпичаками світла. Я застогнав.
    – Отямився, – долинув радісний голос.
    Перед очима плавали каламутні плями, застили погляд і заважали роздивитися навкруги.
    – Д-де я?
    – Вдома. Вже вдома.
    Голос вдавався віддалено знайомим.
    «Сантана», – згадав я. І одразу пам’ять підкинула останні спогади.
    – Дівчин-на? Бот-тан?
    – Обидва в нормі. В Ботана – легке, навиліт, пощастило, що кістку не зачепило.
    На жаль, не міг нічого пригадати після того, як зістрибнув із вагону.
    – Як?
    – Це треба було бачити, – в голосі Сантани відчувалася глибока повага, – ти став полум’яним архангелом. Усе як годиться – крила, палаючий меч… Ботан навіть намагався за фільмувати, проте, електроніка вигоріла. Не витримала.
    – А… Зайда?
    – Я не знаю, що ти з ним зробив. Лише раз вдарив мечем і там, де він стояв тільки земля запарувала.
    – Сюди… як?
    – Довелося з Євшаном зв’язатися. Трьох поранених на одного напівживого трохи забагато.
    Тепер у голосі вчувалася посмішка. Плями перед очима потроху стишували хоровод, вдалося розгледіти білу стелю.
    – Отче…
    – Станіслав я…
    – Михайло. Стасе, я розумію, що тобі зараз не надто до цього, але… Я мушу повертатися. Ти… подумай над пропозицією. Звісно, не зараз, згодом. Нам потрібні такі бійці. Вовки намагаються вкомплектувати загони з надзвичайними здібностями. Мали досвід із групою містиків, на жаль, негативний через зрадника. Зараз ведемо перемовини із групою вовкулаків – ті чудово снайперів зачищають. Тож – зазирай на вогник. Бодай, заспіваємо разом.
    Я кивнув.
    – Вибач, мушу йти. Одужуй… Брате.
    – Дяк-кую, вовче. Бережи себе.
    «Бодай заспіваємо разом». Еге ж, заспіваємо, ще й як. І не одноразово. Он який в нас чудовий дует вийшов.
     
    _____________________________________________
    1 – Відсилка до одного із псевдонімів Литвиненка Івана Даниловича («Данило Солончак», «Мама», «Євшан», «Морозенко») – українського військового діяча, розвідника Армії УНР та УПА, одним із завдань якого було перекидання агентів на радянський бік.
    2 – «Форт-14ТП» – самозарядний пістолет, тактичний пістолетний комплекс, виробництва НВО «Форт». Перебуває на озброєні СБУ та розвідувальних підрозділів ЗСУ.
    3 – Mike Oldfield - Shadow on the wall. В дослівному перекладі – ніби тінь на стіні.
    4 – Survivor – Eye of the tiger. В дослівному перекладі – переслідує жертву вночі й спостерігає за нами всіма оком тигра.
    5 – Scorpions – We were born to fly. В дослівному перекладі – ми народжені літати, у небо злітати.
    6 – Жадан і Собаки – Ребе
    7 – Motörhead - Thunder & Lightning. В дослівному перекладі – ви ніколи не втечете від грому і блискавки.
    8 – Тінь Сонця – Мчать козаки.
    9 – Тут і далі: Тінь Сонця –  Меч Арея.