 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
Ірма ніби аж пурхала. Їй і досі не вірилось, що візьмуть на таку гарну, легку й вигідну роботу. Але ж узяли! А хто б міг подумати, що простеньке рекламне оголошення і коротеньке відео-тестування й справді можуть відкрити такі можливості?
– А раптом то хтось просто зле пожартував..? – захмарилась Ірма, роздивляючись вже зблизька величну скляну споруду всевітньовідомого „Щастя на продаж”. – То ж, все-таки, якось дивно, що от так одразу взяли й найняли…
– Пані Ірмо? – перервала її вагання дівчина схожа на пташку – у яскравій і ніби невагомій формі. – Я Марія, і нині вас супроводжуватиму. Ми всі з нетерпінням чекаємо чи вам тут сподобається.
– О… Перепрошую. Мені не призначали якийсь певний час. Лише порадили виспатись і приїхати у найзручніший. То я і вибрала, коли вже менше людей в автобусах… – зніяковіла Ірма.
– Напрочуд мудре рішення! – засяяла Марія. – Так і продовжуйте надалі.
– Як це..? Кожного робочого дня? – розгубилась Ірма.
– Звісно ж. У нас тут не конвеєр виснаження, а творча, суспільно важлива праця, хай там що ниють всілякі злостивці. А отже – ваші відчуття мають вирішальне значення. Дехто з працівників найщасливіший після пробудження. То вони тут і ночують – де їм більше до смаку. В кабінеті, чи кемпінгу. Потім працюють. А далі вже беруть день чи два відпустки. Чи місяць. Хто як хоче.
– Цікаво… А ще я читала на вашому сайті, що ви радо надаєте скорочений робочий тиждень. Я от якраз хотіла би такий, але на попередніх роботах його чомусь доводилось добувати його в муках і стражданнях… – засумувала Ірма.
– У сльозах і стогонах..? Ага, ага, ми про це багато наслухались. Але віднині про такі пережитки додинозаврової епохи можете забути. Ми навпаки – всіляко закликаємо працівників більше відпочивати й приходити на роботу лише коли почуваються свіжими, радісними й здоровими.
– Дивовижно. Бо ще я читала, що ваше зростання стримується лише нестачею працівників, і побоювалась, що буде ніби як у Китаї, де айтішників випалюють дотла, й інколи доводять до самогубства, не даючи й продиху…
– Ні-ні. Можете бути спокійні. Навіть якби хтось зі нового й недосвідченого керівництва й хотів таке вдіяти – то у нас це неможливо – маємо безліч запобіжників. Аж до примусового викупу акцій і права голосу. Бо нещасливі працівники не здатні будуть виробляти щастя. Це вже відомо. І ніколи знову… – посуворішала Марія. – А ось і кабінет з якого почнете працювати. Ми намагались врахувати всі ваші побажання і зацікавлення, вказані у профілях, – показала вона просторе, світле приміщення, з вікнами до підлоги, за якими був не ще один будинок, як то чомусь зазвичай – а справжнісінький ліс, і навіть небо! Втім, з вікнами успішно конкурував величезний акваріум у кутку, що повільно стікав водоспадиками по обидвох краях.
– Ох… – вражено завмерла Ірма. – Окрема кімната??
– Так, звісно ж. Якщо ви не проти. Зазвичай працівники хочуть окрему. Втім, дехто таки навіть більше любить товариство. Кажуть, що це додає їм щастя. І ми, звісно ж, йдемо назустріч. А вам як краще?
– Дякую. Так добре. Змін не треба! – похапцем відповіла Ірма.
– Що ж. Тоді розташовуйтесь зручніше. І ще покажу вам наше типове „церебро”, хі-хі. – Марія вказала на велике, позірно зручне крісло.
– Ого… А я очікувала чогось страшнішого. Десь як у стоматолога… – здивувалась Ірма.
– Ні. Ми від такого вже давно відмовились. Воно було якось несумісне зі щастям. – заспокоїла її Марія.
– А як з цим працювати? Мені хтось покаже й розкаже?
– О. Тут все просто. Лише вдягніть всі ці прикраси. Обруч і браслети.
– Ніби у стародавніх принцес… – замилувалась Ірма.
– Це теж згідно ваших вподобань. Якщо набриднуть, то змінимо. Ось цей браслет легенько кольне, але не лякайтесь – то просто аналіз крові. Лише вдягайте його щоразу інакше.
– А у кріслі як треба сидіти? – й далі непокоїлась Ірма, турбуючись як же ж впоруватись з такою незвичною працею.
– Сидіти не обов’язково. Просто будьте у приміщенні де побачите одне з таких крісел. Будь-де у будівлі. Можете бігати, стрибати, от і вікна робляться дзеркальними якщо схочете. Також є і спортзал. Але тут – двері закриваються. І ззовні їх вже не відкрити. Крім як двома ключами і кодами зі служби безпеки. Одночасно. От як на ядерних об’єктах. А потім ще й виламувати внутрішню засувку, якщо замкнете і на неї. Ось цю, масивну. Досі такої потреби не виникало… Тому, за бажання – можете навіть спокійно спати. Все від чого вам краще працюватиметься – все у вашому розпорядженні.
– Це так незвично… – й Ірма аж схлипнуна від надміру почуттів. – Ще ніде працедавців не цікавило від чого мені краще працюватиметься…
– Що ж… Сумно. Але може саме тому на записане щастя і маємо такий шалений попит? Ви зараз освоюйтесь, а після обіду обговоримо решту подробиць.
– А коли у вас обід? – стрепенулась Ірма. – На сайті я не знайшла…
– Ха… – зраділа Марія. – Але ви не перша. Всі так помиляються. Обід не у нас, а у вас. Коли буде зручно. А у відділу кадрів, та й у всіх інших – перерви на обід нема – вона розпорошена впродовж дня між усіма працівниками. Ваше ж завдання – записувати щастя. А у кінці бажано зазначати якого воно типу. Як-от у бджіл є мед: акація, липа, чи, може й різнотрав’я. А от якщо раптом відчуваєтесь втомленою чи навіть нещасною – то ось тут, біля монітору, є кнопка зупинки запису. Не соромтесь нею користуватись. За час перерви можете почитати поради з „Книги Щастя” – і вона вказала на розкішно оздоблену скриню посеред столу.
– О! То це книга!? – ошаліла Ірма. – А чому така велика? Може, аби не винесли..?
– Власне, і це теж, мабуть. Дехто вважає, що ці книги – витвір мистецтва й закликає передати їх музеям… Але передусім задумувалось, що вона налаштовуватиме на аж казкове щастя. Особливих таємниць у ній ніби й нема. Принаймні, ми не обмежуємо поширення електронної версії – можливо вам її буде зручніше гортати й читати. Тут передусім описи, які щастя ми цінуємо найбільше, і як налаштуватись на них. Ще от погляньте – є вкрай корисний розділ, але трохи згодом, коли почнете отримувати зарплату – „як не втратити щастя розбагатівши”.
– Невже це й справді проблема? – недовірливо прожебоніла Ірма.
– Та вже бували прикрі випадки, коли ми втрачали цінних працівників, якщо вони надто загрузали в усіляке ризикове інвестування, і починали повсякчас ним гризтися. Та й навіть пересічне ожиріння після переїдання бувало… – неохоче визнала Марія. – Але вірю, що ви цього уникнете. Отже, до праці. А обруч і браслети знімайте лише коли йдете далеко й надовго з будівлі. Так – ніби все.
*
– Ого! А новенька нівроку… – вихопилось у дегустатора Максиміліана через пару годин.
– Справді..? Дай перевіримо! – зашурхотіли колеги.
– Я вам зара дам! Та тут кожна крапля на вагу золота, мабуть. На перший погляд – вроджена щасливість як тло, а ще є сильна нотка зачудування прекрасною новою роботою, і краєвид з вікна таки явно спрацював – вона ніби невагомо ширяє над ним. Якраз те, про що безутішно мріють перенасичені багатії…
– Ого. – схвалили колеги, але вже втративши ентузіазм.
– Але цікаво, наскільки її вистачить. Всі ж вони потім починають вередувати та й по всьому… – почав пророкувати керівник відділу.
– Та ніби не бачу ознак зародкового невдоволення. Можливо, вона таки не зіпсується?
– Ох. Це той випадок, коли краще не зачаровуватись. Потім не так сумно буде. – протягнув керівник, поринувши у якісь важкі спогади.
*
На обіді Ірма заблукала. До відділу кадрів ще йшла по карті, а потім повернула кудись не туди.
– Ви нервуєтесь? – раптом вистрибнуло повідомлення на робочому планшетику.
– Заблукала… – визнала Ірма.
– Не біда! Поблукати в перший день – це давня, добра звичка. Вже майже традиція у нас. А якщо набридне, то ось тримайте посилання на карту всього кампусу.
– О… Дякую.
– Але, може, ще якусь підказку хочете?
– Та… Добре було би десь поїсти.
– Це легко. Ось просто вводьте запит "десь поїсти" в карту і найближчі місця підсвічує.
– Хто б міг подумати…
*
Харчівня „під Дубом” і справді виявилась під Дубом. І, схоже, що багатовіковим…
Ірма сторожко обійшла довкола, і дійшла висновку, що жоден столик не виходить за межі крони. Але незатінені таки були. Втім, з табличками „вибачте за незручності – прохолоджувальні напої за рахунок закладу!”
Ірма спокусилась і тихо засмагала, потягуючи нектар, коли раптом до неї підсіла дівчина з меткими очима і яскравезним сайвом від купи чогось схожого на дорогоцінності.
– Новенька? – сяйвиста одразу взяла козу, чи то пак Ірму, за роги.
– Еее… Так. – зізналась Ірма. – А хіба так помітно?
– Трохи є. Зазвичай саме новенькі поводяться ніби привиди, ги-ги-ги… А я Вероніка. Вже пів року тут щастя творю!
– О. І я теж цим займатимусь, мабуть. Не праця, а ніби казка! – зізналась і зніяковіла Ірма, нарешті збагнувши що то за "дорогоцінності".
– Але особливо не розмріюйся… Платять ніби добре, але тут особливо не заробиш – постійно треба робити перерви, а про бокал перекинути чи косяк курнути – навіть мови нема. Такий простий спосіб видати на гору щасливість – а вони одразу відсилають в неоплачуваний вихідний…
– Ого… – підтримала розмову Ірма не дуже розуміючи, навіщо ті бокали і косяки.
– І це ж ще не все – з такою роботою навіть кредити не візьмеш. Банк телефонує їм, а вони і банку щось брешуть, і нам потім щось нудять, про недопустимість боргових зобов’язань для щасливих людей…
– О… А для чого був кредит? – необачно влізла Ірма в цю трагедію. – Хоча, це, звісно ж, не моя справа.
– Та які тут таємниці. Просто хотіла зробити ремонт в квартирі…
– О. А що зламалось?
– Вже років зо п’ять не ремонтована! А я ж не абихто, а генератор щастя! І от, замість того, аби все й одразу відремонтувати й огонутись щастям – я мушу робити все шматочками. А потім ще й зосереджуватись на зробленому, переконувати себе, що цього наразі досить і щасливішати… Намагалась пояснити кадровикам, аби дозволили взяти кредит – то ці вівці вперлись копитами і ні в яку… А потім ще й робочі години порізали!
– Ти ба… А що аж так багато грошей треба? – здивувалась Ірма.
– Та є таке… Лише німецькі дизайнери й бригади гарантують все ідеально рівно. Допуски в частках проміле вимірюють! Але ж і коштують… Ой, все, пора бігти, концентруватись на щасті. Інакше – заплатять менше…
– Ага. Хай щастить. – побажала Ірма в спину. Й продовжила потягувати нектар. Думка, що може і їй треба "ремонт" для повного щастя – зринула, скулилась під оглядом, і шаснула назад в глибини мозку. Десь до мрій „про мир у всьому світі” і подібних. Мабуть, звичне і приємне середовище – то теж добре. І не треба буде аж так нервуватись.
*
Дні минали ніби у маренні. Але – приємному.
Не вірилось, що це правда. Часто здавалось, що все зникне, як мильна бульбашка. Але допомагала, хоч як це й не дивно – Вероніка. Ірмі важко було повірити, що комусь можуть муляти саме такі робочі обмеження, але повсякчасне ниття про них – принаймні нагадувало про реальний світ. І що він і досі неподалік. Принаймні, хоч для когось…
Тож Ірма вирішила й далі ширяти в небесах. З якорем типу Вероніки – це має бути безпечно, думалось їй.
– А ти чула, що антимонопольний хоче взятись за нашу фірму? – раптом збилось на манівці звичне ниття Вероніки.
– О! А чому? – злякалась Ірма.
– „Щастя – суспільно важливий продукт”! – так вони написали. – І його виробництво має бути збільшене в рази!! А „Щастя на продаж” повинне виставити формулу щастевловлюючої рідини на продаж. Аби на ринку була конкуренція.
– А нам це чим грозить? – спохмурніла Ірма. – Звільнять??
– Ха! Навпаки! Ми давно про це думали і впевнені, що більше працедавців – то вища оплата, і кращі умови. От щойно десь дозволять працювати більше і брати кредити – я одразу йду туди. Бо це черпання ложечкою мене вже заколупало…
*
– Щастя! Щастя народу!! Народ теж має право на щастя без побічних ефектів і залежності!!! Смерть клятим баригам, що обмежують виробництво… – скандував натовп перед воротами.
Максиміліан, розіславши щастеробам поради добре позамикатись, тепер тримав оборону і вже вкотре переглядав порядок дій активації пожежного гідранта. Якщо раптом прорвуться. Довга праця у контролі якості вже давно привчила до думки, що зайва перевірка не зашкодить. Всюди де може втрутитись людський чинник – він так і зробить. Та й просту охорону, яка слабо уявляє роботу фірми – може розжалобити цей "народний" протест. То ще добре, якщо не здадуться ніби афганці – в солодкому очікуванні повернення до "старого й доброго" середньовіччя. І воно то запросто повернеться, хоч може й буде не таке вже й добре. А от роки бережного вирощування всіляких щасть підуть з димом…
– Виламали головні ворота! – розпачливо заверещало з рації.
– Я прикрию! – відгукнувся Максиміліан, тягнучи шланг у потрібний край даху. – Бачу їх. Всім нашим треба розбігтись. Чекаю не більше десяти секунд!
– Там біля самих воріт заступник голови правління! Хотів вийти для переговорів… – повідомив керівник.
– Добре. Тоді таки знижу тиск до несмертельного рівня…
*
Кампус видавався спорожнілим.
Чи, може, то раніше там було надто людно?
Втім, Ірма не нарікала. Хоч і було лячніше після втрати купи колег. Мабуть, злякались, коли натовп намагався виламувати двері, в своєму завзятому полюванні на щастерідину. Хоч двері й витримали – але приємного у той день було мало… А потім ще й Вероніка-якір зникла. Ірма сумувала, але, водночас і дивувалась – невже Ніка була аж настільки вразливою? Чи, може, щось не так з нею самою? Довкола заворушення, муки нещасних, страждання народу, скиглення від усіх разлм – а вона тут всілася і щастя записує. Хвора, чи що? І чи піде таке хворе щастя хоч комусь на користь? Може краще би покинути то все..?
Але кадровики, чи ще хтось, ніби відчули ці душевні терзання, і запронували всілякі бонуси, аварійну кнопку для посилення відчуття безпеки як „особливо цінній працівниці”, та ще й довготроковий контракт на бажану тематику. Ірма набралась нахабства і вибрала дослідження стратосферного щастя. А чом би і ні? От і вивчала як домогтись приємної знемоги, аж до невагомості, як зробити стрибок, як вловлювати висхідні щасте-потоки, як зависати, а плавно, колись, спускатись донизу. Складно. Але цікаво. Тож Ірма зосередилась на дослідженнях і більше майже й не відволікалась на зовнішній світ. Він не пропаде. Завжди ж так було.
*
З Веронікою зустрілась випадково.
Мабуть.
Якось і не попрощались тоді.
Ніколи було, вочевидь. Щастероби просто зникали – а потім виринали десь у новинах про нові, щедрі, й невимогливі фірмочки щастя. Але частіше – у "смажених відео" про гучні гулянки, забави, наркооргії…
Цікаво, мабуть. Але Ірму чомусь і досі не тягнуло.
Вероніка у блискучій і сяйливій подобі одягу привітно усміхалась натовпові шанувальників, що миттю скупчився у крамниці. Навіть очі у неї блищали. Ніби й несправжні…
– Чи існує блиск для очей, от для нанесення прямо аж на рогівку – замислилась Ірма, хоч і не вірилось, що очі таке дозволять. Вони ж такі примхливі. Ледь щось – і, якщо вірити надписам на всіх етикетках, вже треба "промивати у великій кількості проточної води, і звертатись до лікаря…"
– Ірмуська! – висмикнув її із задуми, викрик. – Давненько не бачились. Як ти? Де працюєш?
– Та там же ж…
– Ееее… Нудно. А хочеш до мене? Я замовлю слівце!
Навіщо було те "слівце" – Ірма якось не дуже розуміла – вмілі щастероби і досі ж добре цінувались. Хоча, ходили чутки, що вже навіть і невмілі почали цим займатись. Хто зна як… Отже, може й справді конкуренція зросла, й потрібні "слівця"?
– О. Дякую. Але я, ще, мабуть, не готова…
– Ех, маленька, гальмівненька Ірмочка. – захихотіла Вероніка. – Але як надумаєшся, то телефонуй. Зарплата ж більша!
*
Небо нависало розбухлою бочкою, але розбурхана Ірма й не помічала – занурившись у думки і прикута поглядом до землі.
– А що як і справді то є кращий шлях!? Навіщо йти повільно й довго? А, може, я теж хочу "ремонт"? Вже і зразу! От як у всіх. Але ще кращий. Рівнесенько, гладесенько, дорогесенько – так, аби й торкнутись було страшнесенько. Боже, як же ж це все складно… Боже, чому ж не подаш знак, як краще…!?
Спалах вибілив все довкола. Ірма аж спіткнулась і завмерла – так кинулись в очі всі нерівності й щербинки бруківки – ті що навіть і вдень невидимі. Але, зрештою, гупнув грім – і ніби не у вуха, а по всьому тілу – змусив отямитись і побігти у пошуках прихистку.
– Ох… – зіщулилась Ірма, коли холодний, вогкий вітер заввиграшки наздогнав і ляснув по дупі. – Боже… То це і є знак? Знак, що треба перейти на більшу зарплату, зробити "ремонт", завести машину з водіє… – нова, ще потужніша блискавка, і грім, і рвучкий вітер – перервали планування.
– Це було так, я правильно зрозу… – блискавка, грім, вітер – всі повторились.
– А може й ні… – й Ірма сторожко подріботіла до автобусної зупинки.
– Але, може й так… – блискавка, грім, вітер вже не стримувались. А ще хтось ніби перевернув велетенське відро і додалась злива.
– Йойой… – Ірма забігла під дашок і скрутилась у куточку.
– Хоча…, але ж так вчасно знайшовся дах! – блискавка влучила ближче й Ірма вирішила не розвивати думку. Краще дочекатись автобуса, якщо вже видана на роботі аварійна кнопка не спрацює. Але чи їздять автобуси, коли так мокро? І, чисто… Як же ж чисто! Вода змивала увесь бруд і десь щезала.
– Цікаво… – ризикнула Ірма. – А от ламінат так не помиєш. Боїться води як дурний… Може мені таки краще і без нього? Краще ж, мабуть, якщо можна спокійно пройтись як завгодно мокрою шваброю… – секунда, друга минули, але блискавки все не було.
– Гм… А от стіни й стелю – там вже можна і по-модному, рівнесенько, гладесенько… – блискавка розцвіла прямо перед розслабленими, розширеними очима Ірми, й ніби аж влізла їй у мозок всіма своїми кривульками, зламами й відгалуженнями. Ірма закліпала, але це помогло. Блискавка вперто висіла перед очима. Прийшов грім – висить! Відгриміло – висить!! Слабша трохи, але ж чи не задовго!?
– Ааааа… Дійшло! Дійшло!! У природі нема прямих ліній… Правду, мабуть, писав Вотс у тому дивному "СліпоБаченні". Ті лінії настільки нездорові – що можуть навіть вимикати мозок. Принаймні, якщо той мозок таки є. Мабуть і мені вимкнули… – й Ірма почекала. Але реакції не було.
– Але, хоча би пофарбувати, як усі то роблять, можна ж… – наступна блискавка гупнула вже далі, десь збоку й за деревами, й освітила мерехтливу стіну дощу між ними.
– Ааа… Це, мабуть, натяк, що нема у Природі плоских і однотонних поверхонь. Крім, хіба що, мабуть, мертвого болота десь у лісі? А й справді – нащо мені таке вдома? Причому на стіні! Ще й за гроші. Хоч би не наснилось… – й Ірма вичекала доречну, як їй здавалось, паузу.
– Отже, якщо я правильно все зрозуміла, варто уникати довкола себе всіляких геометричних і гравітаційних аномалій? І тим більше – не платити за них дурні гроші. Цікаво… Хоча, чесно кажучи, комунікація могла би бути й простішою…
У відповідь обурено заблискало, загуркотіло і хльостнуло дощем, намагаючись влучити під дашок.
– Та просто ж думки вголос, що тут такого? – вже не розгубилась Ірма, бо й аварійна кнопка схоже таки спрацювала, і Максиміліан не підвів – якраз докочувався до зупинки.
*
Вероніка з’явилась якось несподівано…
Вже не така яскрава й блискуча. Хіба що очі – так само, як і минулого разу. І навіть ше страшніше…
– Ірмусько! Виручи подруго! – недовго витримувала інтригу пожмакана Вероніка. – Мене дилер підвів, а потім на роботі сказали, що погане щастя видаю. І зарплату ще більше порізали, аніж до того, падлюки. Треба трошечки готівки – і я вже знаю кращого дилера! 100% бізнес-план. Все поверну, ще й з %!
Ірма зависла, але потім згадала всілякі страшні історії й слушні поради – не сперечатись з деякими видами хворих…
*
Наступного дня Ірма вже діяла розважливіше й не відчиняла двері, хоч цього разу і була не сама.
– Ірмо, тут дощ, та впусти ж… – скиглила Вероніка.
– Ти мене не чуєш…
– Ірмище! Тема безпрограшна! Я ж тобі кажу, що ще лише трошки треба!! – вило в домофоні щось у тілі Веріноніки. – Відкрий! Давай по людськи поговоримо!!
– Ще раз кажу – я згодна лише оплатити тобі лікування. І в борг. І лише там, де дають 100% гарантію. Так і називаються: "100% лікування наркозалежності". Їдь туди. Там повно наркотиків. Валяються всюди…
– То паскудство! Я чула про них… Там битимуть струмом щоразу коли потягнешся хоча би трошечки взяти…
– То не тягнись!
– Ти свинюка!!
– Боже, та де ж ти, коли треба… – застогнала Ірма. Десь далеко в небі обурено блиснуло. Але істота перед дверима цього ніби й не відчула. Схоже було, що її особистий світ вже не переймався ні безмежною неповторністю довкілля, ні, навіть, точністю прямих кутів чи плоскістю площин у дверях попереду. Мабуть, всі вони виявились надто складними. Й непотрібними. А тому той світ вирішив стати зовсім простим, лінійним, і зрозумілим. Прямим і коротким. Чи, може, й узагалі точковим. Як і ті уколи, що забезпечували його ін’єкціями "щастя".
– А у тебе ж все було, все необхідне і навіть у рази більше, Ніко... – застогнала Ірма й заплющила очі.
Скиглення не вщухало, але, на щастя, зрештою хтось вимкнув зв’язок. Найімовірніше – Максиміліан. – Ох же ж ця опіка. Чи не занадто? – на мить залютувала Ірма. Але швидко охолола. Може та опіка таки й краще – бо надалі був сенс лише чекати дзвінок з наркоклініки для підтвердження. А краще – й не сподіватись що очікування щось дасть… Бо то вже – як кому пощастить.
|
|
|
|
Время приёма: 12:40 16.01.2022
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев