Трояндовий кущ оповив альтанку, ніби хотів обійняти. Рожеві китиці квітів зазирали всередину і слухали розмови. О, вони багато чули! Тут, у сквері біля міської лікарні люди говорили те, що зазвичай приховували, а ще плакали, сміялись, вражено або втішено мовчали і троянди мовчали з ними, нічому не дивуючись.
Зараз на лавочці серед квітів сиділи чоловік років 40 в темних окулярах і доволі юна дівчина.
- Задавайте ваші питання і не хвилюйтесь так сильно, будь ласка, - підбадьорливо усміхнувся Степан.
- Та я не хвилююсь... - заявила Аліна, але через мить роздумів додала: - А як ви знаєте, що я хвилююся?
- Ви дуже швидко дихаєте.
- Я... Вибачте будь ласка. Це моє перше самостійне інтерв’ю...
- Зате моє п’яте чи шосте. Мене навіть “2+2” для свого “Загубленого світу” знімали. І з російського НТВ дзвонили, але я їх послав, звісно ж. Моя історія втрачає свою привабливість, раз цього разу до мене послали стажерку.
- Літо просто, усі у відпустках, - зітхнула дівчина.
- Хочете, я вам сам все розповім? Чи ви підготували якісь каверзні цікаві запитання?
- Та ні, звичайні, як нас вчили...
- Тоді слухайте. Можете здивовано витріщатися або закочувати очі - я все одно не побачу, - чоловік торкнувся своїх окулярів. - Отже, я був звичайним собі чоловіком. Народився, вчився, одружився. Став спеціалістом з елекромеханічних систем автоматизації, але потім взяв у дружини фотоапарат - познімати її день народження - і зрозумів, що я люблю працювати з людьми і що в мене це гарно виходить.
Розповідь лилась плавно, на диктофоні блимала червона лампочка, літнє ранкове сонце ласкаво торкалося шкіри, гріючи та заколисуючи.
- Знаєте, а я ж став хорошим фотографом. Спочатку знімав репортажі для нашої міської газети, а коли вони зажадали, щоб фотограф ще й тексти писав - кинув їх і пішов у вільне плавання. Я можу поговорити, але потім записати - це вже не до мене. Трохи заздрю вам, що ви з балаканини історію творите... Отже, я почав знімати весілля. Знаєте, це не так легко, як здається. Наречена нервує, нареченому все остогидло, гості лізуть зі своїми смартфонами, свідок уже тихенько підбухнув, а батьки постійно висять на телефоні, бо діджей запізнюється, а кум привіз ящик сусідського самогону замість нормальної горілки.
Аліна чмихнула, здивовано піднявши брови. Вона перебувала на стадії принцеси - коли тобі хочеться пишну білу сукню, коханого поруч і ні про що не думати, адже цілий набір родичів існує для того, щоб вирішити дурні організаційні питання. Про весілля як колотнечу та нервування дівчина не думала. Тепер задумалась. А Степан продовжував, ні на мить не перериваючи свою оповідь.
- Я почав придивлятися до молодят. Шукав, чим одна пара відрізняється від іншої. Знайомився, пив з ними каву, вивчав, як вони рухаються. Пропонував незвичні локації - возив їх за місто до річки, у промзону, у балку на околиці. Почав знімати одиночні портрети і одного дня прочитав в коментарях до своєї сторінки в інсті, що фотосесія зі мною заміняє годину терапії у психолога.
Магію розповіді зненацька перервав телефонний дзвінок. Повз альтанку якраз йшла жінка з великим пакетом. Напнуті ручки торби та вміст кубічної форми натякали, що там судочки з їжею. Жінка дістала телефон, чортихнулась і прошипіла у трубку:
- Уже йду. Майже прийшла. Давай спускайся зі своєї хірургії! Шо? Ти вже не лежачий, братику, сам донесеш свій хавчик нагору. Досить того, що я кожного дня їжджу сюди до тебе через все місто!
Аліна провела роздратовану жінку поглядом, а Степан продовжив дивитися перед собою, точніше всередину себе, бо тільки там тепер залишались знайомі образи.
- Я накупив собі книжок із психології, прочитав їх і між кадрами почав розмовляти зі своїми клієнтами. Звісно, ціну підвищив майже вдвічі, - усміхнувся чоловік, зробивши паузу. - Але диво дивне - бажаючі не закінчилися, їх ще більше стало. Я слухав про мужиків-козлів та баб-дуреп, слухав про нахабних керівників та тупих підлеглих, про вчителів-хабарників та лікарів-неуків. Слухав і примудрявся робити портрети, які розривали глянцеву реальність штучних посмішок. Бюджетні весілля залишились в минулому. Я купив комплект освітлення, орендував квартиру в центрі і відкрив власну студію. За якихось десять років я перетворився із хлопчика-побігайчика на солідного спеціаліста на крутій тачці. Дружина кинула роботу, діти ходили у приватний садочок-пансіон, а я мотався по світу. Щось у цьому було неймовірно мажорне - поїхати на Балі, жити на вілі, купатися в океані, їсти місцеву екзотичну гидоту, знімати там наших на їх ретритах і повертатися додому ще й плюсах. Фінансових, - Степан уточнив про всяк випадок. - Звісно, я стирчав за компом годинами, ретушуючи і додаючи магії до звичайних кадрів. Потім докупив собі захисний кейс від дощу і почав знімати у зливу. Драматизм зашкалював. Якось ми виїхали за місто у шторм. Я довіку не забуду ті срані чорні хмари! Вибачте, емоції беруть гору. Але то справді був епічний шторм. Я б не здивувався, якби побачив торнадо - як ото в голівудських фільмах-катастрофах. Потемніло так, наче сонце вже сіло. Здійнявся шалений вітер. Знаєте вираз - дощ ллє як з відра? От саме так він і лив тоді. Стіна води. За десять метрів уже нічого не видно. Але ми знімали! Пам’ятаю, як реготали і кричали, наче навіжені. Природа шаленіла, і ми також. Щоправда, не всі - моя кохана сховалась від зливи у машину. Я ще тоді подумав, чи правильно я оженився - так кайфово було працювати там під дощем і відчувати на собі силу небесного водоспаду. А потім вдарив грім. Це не перша гроза в моєму житті, але перша, коли я справді злякався. Знаєте, я ж навіть у дитинстві не боявся грози - думав, що Боженька феєрверки запускає, як мій татко у новорічну ніч. Але це були не божествені петарди, а якісь диявольські бомби. Гриміло так, що закладало вуха. Поки той грім був далеко, він гуркотів і перекочувався з хмари у хмару. Навіть мелодійно якось. Але ж ми дурні були - шторм наближався, а ми не тікали. І навіть коли ударило так, що між світлом і звуком не залишилось ані секунди, ми не втікли. Кажу ж - дурні. Наступного удару грому я уже не почув. Стовп світла упав з неба на землю якраз там, де стояв я. Мені потім сказали, що в мене ударила блискавка.
Журналістка-стажерка слухала так уважно, що не помічала нічого й нікого навколо. Повз альтанку пройшла назад та жінка, що не хотіла нести нагору наїдки для свого хворого брата. Вона спіткнулася і в пакеті заторохтіли порожні судочки. Цей звук був надто тихим порівняно з тим громом, який звучав зараз в Алінчиній уяві. Навіть якби такий грім ударив зараз просто над альтанкою, вона могла б і не помітити - так захопилась історією. Зате до реальності повернувся Степан. Він смикнувся, замовк на хвилину, а потім продовжив, похиливши голову:
- Я вижив. Моя модель - дівчина, яку я знімав під час того шторму - ні. Її звали Оксана і вона колись училась разом з моєю дружиною. Була веселою і спонтанною. Могла сьогодні вирішити, що хоче стрибнути з парашутом, завтра записатись на курси, а по їх закінченню стрибнути без інструктора. Могла закохатись в байкера і гайнути з ним на край світу. А могла прийти посидіти з дітьми, якщо хтось її просив про таке. Ми жартували, що колись вона залізе на дах електрички, бо їй захочеться, і там її лупане струмом. Ми майже вгадали. Струм був, але в чистому полі.
На очах Аліни виступили сльози і вона рефлекторно шмигнула носом.
- Не плачте. Це життя, - зауважив сліпий чоловік. - Моя кохана тоді викликала швидку. Мене непритомного відвезли до лікарні.
- Але ж з вами нічого страшного не сталося, правда? Я читала вашу історію.
- Ви абсолютно праві. Я провалявся на лікарняному ліжку десь добу, а потім опритомнів і попросив пожерти. Як в кіно. Мене обстежили, але нічого загрозливого не виявили. Холестерин підвищений був. Але до удару блискавки він не мав ніякого стосунку. Мене виписали. Я трошки побайдикував, як того просила кохана, і знову взявся до роботи. За поганої погоди більше ніхто не хотів влаштовувати фотосесії, але погода і не була поганою. Я зустрівся зі своїми наступними клієнтами - гарною і заможною парою. Ми пили каву, я задавав питання про життя, щоб краще їх зрозуміти, а коли слухав відповіді, раптом помітив якесь жовтогаряче сяйво навколо тої дівчини, потім і навколо хлопця. Жовтогаряче з вкрапленнями срібного. Подумав, що зарано повернувся до роботи і в мене якісь глюки, які не знайшли лікарі. Хотів все кинути, відкланятись і втекти, але це світіння було таке гарне, що зовсім не здавалось загрозливим. У кав’ярні було повно людей і я тоді подумав, що якщо в мене інсульт і зі мною зараз щось станеться - буде кому викликати мені швидку. Але дівчина продовжувала розповідати історію їх знайомства, хлопець сьорбав каву й усміхався, у мене нічого не боліло і загалом я почувався нормально. Ми ще погомоніли, домовились про зйомку і розійшлись. Ніяких зайвих кольорів я більше не бачив. Поки не зустрів ту пару знову. Я мав знімати їх на людній вулиці, тож ми стояли на Шевченка - отам, знаєте, де потік людей зранку йде від автостанції до зупинки біля ТРЦ?
Аліна кивнула, забувши, що її співрозмовник не може це побачити. Але йому і не потрібна була відповідь. Степан продовжував говорити.
- І люди йшли. Потоками, як гірська річка. З одного автобуса на інший, з маршрутки на тролейбус. І всі були такі заклопотані, якісь сірі, а моя пара аж сяяла серед них отим своїм жовтогарячим світлом. Я спочатку розгубився, а потім за робою перестав звертати увагу на свої глюки. Тим більше, що вони нікому не шкодили, навіть мені. Ввечері я продивився відзняті кадри - ніякого світіння. Просто усміхнена пара серед натовпу задовбаних людей, що поспішають на роботу. Я промовчав. Нікому не сказав, що побачив щось дивне. Ні цього разу, ні наступного, ні будь-якого іншого.
- А їх було багато? - Аліна забула свій нотатник з питаннями у сумочці, цілком віддалася історії, зачаровано витріщившись на чоловіка, що розповідав неймовірні речі.
- Кого багато? Людей чи кольорів?
- Ееее...
- Так, їх було багато, усіх. Майже кожні мої клієнти світилися, наче новорічні ялинки. Причому по-різному. Інколи одна людина могла мати кілька кольорів у своїй аурі. Так, я зрозумів, що це я бачив аури. Ніколи не вірив у цю езотеричну маячню, але ж я мав якось пояснити для себе, що відбувається. Погуглив, знайшов багато дивного, але під опис моїх симптомів підпадало лише те, що я став таким собі екстрасенсом. Ви закотили зараз очі? - раптом запитав чоловік.
- Ні, що ви!
- Значить ви або крутий спеціаліст з покер-фейсом, або настільки наївна, що мені повірили. Або тільки що збрехали.
- Я... я повірила. Я ніколи нічого такого не бачила, але я вірю, що кожна людина має ауру. А ще вірю в НЛО та чупакабру.
Степан реготнув. Аліна насупилась.
- Не ображайтесь, будь ласка, - заговорив чоловік, вгамувавши сміх. - Я все ще залишився скептиком, хоч і навчився бачити аури. Я не вірю, що десь там бігає чупакабра та смокче кров з корів.
- Звідки ви тоді знаєте, що ця тварина харчується кров’ю?
- А ви станете чудовою журналісткою, - зауважив Степан. - Звідки знаю? Гуглив купу маячні, поки намагався з&$$$39;ясувати, що зі мною.
- А мою ауру ви бачите? - запитала Аліна.
- Ні. Я більше не бачу - ані аури, ані взагалі.
- Ви розкажете, як так сталося?
- Звісно. Для того ви зараз тут, правда? Якби ви спитали мене про це рік тому, я просто розповів би вам, як мене ще раз довбануло струмом. Серед білого дня, на подвір’ї нашого будиночка. Тоді також налетів шторм. Не такий могутній і страшний, як під час зйомки у степу, але все-таки доволі сильний. Аж електрику вирубило, а вітром зламало гілку старого горіха, що ріс у нас біля оселі. Я пішов подивитися, чи не пошкодила та гілка дах, бо щось сильно загуркотіло по шиферу. Дах був цілий, але той клятий горіх порвав електричний дріт, що йшов від стовпа до нашого будинку. Кохана каже, що я, дурень такий, занадто близько підійшов тоді до дроту. Але сусіди сказали, що під час тієї грози кілька разів ударив страшний грім - ніби просто над нашими головами, а блискавки засліплювали навіть крізь вікна з фіранками. Я ж стояв мало не за десять метрів від дроту. Я впевнений, що мене ще раз поцілила блискавка. І не даремно.
- Як це? Що ви маєте на увазі?
- Зараз я можу відповісти вам на це питання. Бачте, я просрав, вибачте, знехтував подарованою мені силою. Гірше того, я намагався обернути цю силу собі на користь. Я почав помічати, що яскравий срібний колір в аурі означає, що в людини нема проблем з грошима, а брудно-сірий - що людина занадто обережна та скептична. Люди з чорним кольором навколо серця були злими, вимогливими і нахабними. І я почав відсіювати клієнтів після розмови, беручи до уваги їхні аури. Я безбожно драв гроші з багатих і відразу відмовляв вимогливим та обережним, яких було важко знімати, бо вони соромилися чи просто не знали, як поводитись перед камерою. Я більше не був фотографом-психологом, що вмів забалакати найсором’язливішу дівчину і зробити її прекрасний портрет. Я спростив собі життя, забувши, що часто сором’язливі розквітали найяскравіше, а вимогливі ставали щедрими після гарної роботи і гарної розмови. Ви вирите у божественне призначення? Та що я питаю, звісно вірите. А я не повірив спочатку. Я ж допомагав людям. Навчився цього сам, отримував за це хороші гроші. Тепер я думаю, що це було моїм призначенням. І якісь вищі сили вирішили допомогти мені, подарувавши здатність краще розуміти людей. І що зробив я? Просрав. Вибачте.
- Вищі сили дали вам здатність бачити аури, а коли ви не використали цю здатність як слід, забрали у вас здатність бачити не тільки аури, а й весь світ.
- Ви правильно мене зрозуміли.
- Але ж... Але ж це нереально. Хіба таке буває?!
- А чупакабра буває?
Аліна не знайшла в собі сил відповісти ствердно. Її послали розпитати сліпого чоловіка з зірчастою катарактою, в якого двічі влучала блискавка, про його стан здоров’я і надії на одужання. Це мало бути зовсім просте інтерв&$$$39;ю і проста, хоч і щемка, історія. Натомість молода журналістка отримала філософську притчу, від якої світ перевертався догори дригом.
- Маєте якісь питання? - діловито поцікавився Степан, ніби не він щойно розкрив свою душу незнайомці.
- Ні. Тобто так. Що вам сказали сьогодні лікарі?
- Це називається металізація рогівки і вона невиліковна. Хочете подивитися?
Не чекаючи відповіді, чоловік зняв окуляри. Аліна охнула. Райдужка Степанових очей була відразливо-червоною, а зіниця - великою, каламутною і зі смужками, які мовби утворювали зірку по зовнішньому краю.
- Це тепер до кінця життя, - констатував Степан. - Я безпомічне маля. Досі не навчився навіть яєчню сам собі посмажити.
- Мені дуже шкода.
- Дякую.
Запала тиша. Сонце уже піднялося досить високо і почало припікати. За деревом неподалік стояли два чоловіки в шортах і капцях і курили, озираючись, наче підлітки. Квітли троянди.
Раптом Степан усвідомив, що суцільна темрява, в якій він жив останній рік, змінила колір. Десь справа від нього тремтів світло-фіолетовий серпанок - такий легкий і нечутний, що його можна було прийняти за оман зору. От тільки зору не було. Була чорнота і лавандова хмарка на тому місці реальності, де у видимому світі сиділа на лавочці розчулена та вражена журналістка-стажерка Аліна. Степан згадав, що його клієнти з таким кольором аури були співчутливі, мрійливі та проникливі.
- Дякую, - повторив чоловік, сам не знаючи, кому. - Дякую! |
Рассказ открыт для комментариев