 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
На третій день подружнього життя я вирішив написати заповіт. Вийшло трішки не так як я очікував, ба більше, я раптом відчув, що життя моє може стати нещасним і доволі коротким. Все почалось відразу ж в першу шлюбну ніч. Чи то обряд так вплинув на мою Полонею, чи різниця в наших культурах зіграла свою роль, не знаю. Знаю, що було страшно, от прямо до холоду в п’ятках, і було не до прелюдій – основна задача була вижити.
Коли ми заходили до нашого будинку, старого будинку, побудованого ще напевне гномами Туманних схилів, все було прекрасно. Ми були справді щасливі, Полонея усміхалася до мене, я до неї – ідилія. Переступивши поріг, ми відразу відчули запах польових квітів, якими родичі прикрасили кожен куток, десятки ламп і свічок горіли яскравим теплим світлом і тиша, лиш наші двоє сердець порушували ту тишу своїм збудженим калатанням.
Ми не втрачали часу і потонули в поцілунках, невпинно рухаючись до сходів. Потім, я підняв мою Полонею на руки і поніс нагору до нашої спальні. Вся кімната була буквально залита яскравим світлом, на підлозі розстелена сцена із червоного грубого полотна. Я, напевне, не розповідав, що в моїй культурі перша шлюбна ніч відрізняється від шлюбних ночей у інших культурах тим, що перед самим процесом ми розігруємо сцену з епохальної драми «Ерміохен». Сюжет переказувати не буду, а от в кінці цієї історії Ерміохен і його ворог Іренор вступають в смертельний бій один з одним. Вони нещадно наносять один одному удари, з нестримною люттю ріжуть мечами, кусаються і борються. Чим далі, тим все менше на них лишається одягу. І коли вкінці вони зривають один з одного останні елементи одягу – рубахи, геть знесилені і смертельно поранені, то Ерміохен бачить, що Іренор насправді не чоловік, а Анріона – жінка, яку він кохає більш за все, але з якою доля розлучила його. В останні хвилини життя вони миряться, займаються коханням і помирають від ран. Страшно красива історія.
Отже, так як ця історія відіграє важливо роль в моїй культурі і релігії, всі хлопці і дівчата з нетерпінням чекають на свою першу шлюбну ніч, коли вони зможуть відтворити всі ті граційні рухи, сповнені пристрасті і тваринної дикої енергії. Для цього в спальні стелять червону сцену і кладуть два каучукові гнучкі прути, це типу замінники мечів. В принципі, більше ніяких реквізитів.
В передчутті неймовірного дійства, я вискочив на імпровізовану сцену і почав завзято планувати:
– Люба, давай-но сюди, будеш на мене нападати, а я стоятиму спиною, ніби нічого не підозрюючи, а в останню мить…
– Ти це серйозно? – здивовано запитала вона.
– Що, про що ти?
– Я думала, що ти жартував, коли розповідав про цей звичай, тобто я знаю, що така традиція є і старовірці Гокену притримуються її, але не думала, що ми з тобою… – Тут вона розсміялася, прикривши рот рукою.
– Що смішного? – обурився я.
– Я просто уявила, як ми з тобою тут скачемо і махаємо цими півметровими фіговинами.
– Це мечі.
Тут її взагалі понесло, вона сміялася мов навіжена, потім взяла каучуковий прут, затисла його між рукою і ребрами, впала на ліжко, вдаючи поранену і нестримно реготала далі. Я не міг стерпіти це знущання, ще одна традиція є в мого народу – чоловік головний, його слово закон.
– Так, ану візьми його в руки і ставай тут.
Вона не відреагувала, тоді я сказав голосніше:
– Іди сюди, я сказав!
Вона вмить змінилася на обличчі, їй явно не подобалось, коли до неї звертаються в такому тоні, але я відступив, я робив як мене вчили, в перший же час треба показати хто тут король і бог.
– А ти не кричи на мене, – грізно відповіла вона, – я хотіла аби вперше у нас було спокійно, без всіх цих запалених ламп, в напівтемряві. Ти, я і тиша, розумієш. Ти все псуєш, я не хочу всієї цієї маячні…
– Маячні, та як ти можеш таке казати. Іди і стань тут, куди я показую!
– Не вказуй!
– Я сказав!
– Іди в дупу!
– Ах ти ж…
Я хотів продовжити показувати за ким тут останнє слово, але Полонея раптом стала навкарачки і почала перетворюватися у вовчицю. Забув розповісти: Полонея народилася з міткою богині Вівіан, а значить має здібності метаморфів – перетворюватися у всіляких істот. Зазвичай метаморфи йдуть на службу до ордену Гелен, що на півночі Лакрії, але деякі закохуються, або ж просто хочуть спокійного мирського життя, тому проходять обряд зняття мітки і втрачають здібності до перетворення. Що і зробила Полонея. Проте, здібності втрачаються не завжди моментально, іноді необхідно кілька днів, а то й тижнів, в дуже рідких випадках мета морф не може себе контролювати в цей період, але це в дуже рідких – десь один до тисячі.
Я взяв каучуковий прут і задкував до дверей, а вона гарчала і розривала свій одяг на клапті. Я на мить подумав, що це була б непогана інтерпретація драми «Ерміохен», аж тут Полонея ледь зігнула лапи стрибнула в мій бік, намагаючись попасти іклами прямісінько в мою шию. На щастя, точний удар прутом, який я тренував останні два роки зупинив мою обраницю і вона відлетіла до кута ліжка. Поки вона оговтувалась я вибіг до коридору і помчався до горища, це було найбезпечніше місце в будинку з міцними дубовими дверима.
Вона легко мене знайшла, але я був в цілковитій безпеці, жодному звіру не впоратись з такими потужними дверима. Цілу ніж вона ходила з одного боку коридору в інший, збуджено гарчала, іноді дерла кігтями по стіні, а я сидів і чекав – рано чи пізно вона ж поверне свою минулу форму.
На ранок, як тільки я закуняв, почув голос Полонеї:
– Можеш виходити.
Я повільно відчинив двері, переконався, що вона справді в людській подобі і вийшов до коридору. Вона стояла у моєму новому халаті геть знесилена зі скуйовдженим волоссям.
– Вибач, - мовила вона.
– І ти мене вибач, - відповів я, хоча ми ж з вами розуміємо, що у всій тій ситуації абсолютно повністю винна вона.
Цілий день вона спала. Я ходив у місто у важливих справах, зустрівся зі знайомими, трохи погомоніли, випили. Вони все розпитували – як воно пройшло, як вистава, а я що? Не міг же я розказати правду: трохи обману, трохи фантазії і до кінця нашої розмови всі вже заздрили – в цій справі головне, щоб всі хлопці заздрили.
Потім, зайшов до батьків пообідати. Мама все розпитувала про те, як сніданок, яка вона господарка. Ну… трохи обману, трохи фантазії – головне щоб мама була щаслива.
Потім ходив до своїх колег лісників, треба було виставитися за весілля. Багато випивки не брав, зазвичай опісля обіду вони вже всі врізані, та й закуски не треба – їм аби був шматок хіба занюхати. Враз всі позбігалися, почали розпитувати – трохи обману і фантазії – головне, щоб мужикам було весело.
Додому прийшов геть знесилений, а то – стільки справ порішав. А Полонея все спала. Я присів біля неї, вона відкрила очі, взяла мою руку і пригорнула до себе. Вона дивилася на мене ніжно і та ніжність обволікала мене, в ту мить я відчував себе неймовірно щасливим, як при першій нашій зустрічі, при перші прогулянці місячної ночі, як при першому поцілунку… Вона ледь усміхнулася, її щоки заграли збудженим румянцем і я спитав:
– Ти приготувала вечерю, чи ні?
Вона миттю змінилася на обличчі, ніби я вимовив якісь смертельно жахливі слова, ніби я її образив і збентежив водночас.
– В мене не було сил, я ледь тільки прокинулася.
– Їдрить-перетудить, це мені що, голодним сидіть?
– Можемо зараз щось нашвидкуруч приготувать, не сердись.
– Я? Готувати? Я що баба якась?
– То це я мабуть баба, так ти мене ще не називав.
– Перестань, я не так висловився, ти знаєш, що я маю на увазі.
Ці жінки, в перші рік-два мама казала, що треба себе поставити, бо потім на шию сяде і ноги звісить, не для цього мама орла ростила.
– Що ти маєш на увазі?
– А те, я може і прибирать сам повинен і прати.
– Коли матимеш час то і з цим поможеш, корона не впаде.
– Фіга собі.
– Фіга тобі!
– Ану не підвищуй голос, коли з мужиком говориш!
Тут вона сіла, в неї почали рости ікла і дивні гострі вуха, замість рук – крила… Це був якийсь велетенський кажан, що бажав моєї крові, тому я миттю побіг на горище. Швидко забіг, зачинив двері, приліг в своє нагромаджене зі старих речей «кубло» і думав так собі заснути до ранку, а там будемо далі будувати сімейне щастя.
Закрив очі, почав мугикати якусь веселу мелодію собі під носа, якась гроза ще насунулася, а на дощ так швидко склеюються очі, а вона як залетить у мансардне вікно, віконна рама і шибка в друзки, блискавка мигає, вона ричить, чи гарчить, чи що там кажани роблять, кидається на мене. Я обв’язав руку якоюсь грубою шкіряною накидкою і коли вона зробила смертоносний випад, то всунув між ікла обмотане передпліччя. Вона не змогла його прокусити. Я наближався до дверей, а вона почала махати крилами, піднялася аж до стелі і каменем кинулася на мене, але я вдало відчинив двері та вислизну у коридор. Решту ночі я провів у комірчині, без вікон.
Прокинувся я від того, що сусідські півні безжально дерли собі горла і спати було вже неможливо. Не став чекати, поки Полонея прийде до мене, сам обережно вийшов з комірчини і пішов до зали. Вона спала на килимі біля каміну, геть без одягу. Це вперше я побачив її абсолютно голою, але, як справжній мужчина, я взагалі не дивився, не розглядав її і мені навіть не цікаво було, скористатися ситуацією було б непристойно і аморально, я вважаю. Взяв ковдру, накрив і все. От прямо так і було.
Поки Полонея спала, я сходив на ринок, купив трохи м’яса та овочів на рагу, пляшку вина, фрукти. Швидко повернувся додому, приготував непоганий, як мені здавалося обід, накрив стіл, тихенько розпалив камін і став чекати моменту, коли моя кохана прокинеться.
Невдовзі вона відкривала очі, розгублено оглянула кімнату і сіла, прикриваючись ковдрою. Вона глянула на мене і лиш хотіла щось мовити, як її перебив:
– Не треба слів, я чекатиму на кухні, ти мабуть голодна?
Наш спільний обід був прекрасний, ми їли, пили, багато розмовляли про весілля, згадували всі витівки свої родичів, що від випитого ледь втратили контроль. Згадували наш танець, наш поцілунок, нашу взаємне довгоочікуване «так», а потім наше знайомство, знайомство наших друзів, наших батьків. Все повернулося в норму, ніби й не було цих двох кошмарних ночей. Після, вона пішла до ліжка, я швиденько помив посуд і побіг до неї.
Сходу я зірвав з себе сорочку і плигнув в ліжко. Полонея, напевне, на мить закуняла і злякалась такого неочікуваного нальоту. Я почав пристрасно погладжувати її по стегну, а потім все вище, і вище, і вище, в напрямку грудей, а вона така:
– Ой, мені б ще трохи відпочити, я не проти, але так болить все. Може ввечері, не хочеться, щоб все було оттак.
– Увечері? Та це ж ще достобіса часу.
– Ну, вибач.
– Та при чому тут, просто вже третій день, в мене вже терпіння нема.
– Все буде, мій хороший, дай лиш висплюся.
– Так цей обід дарма готував, - напівпошепки мовив я.
– Що?
– Я про своє.
– Ти готував тільки щоб купити цим секс, тільки для цього?
– Ну, як це – тільки… Такий собі бартер. Розумієш.
– Бляха, я думала ти мене пожалів, колупав два дні мізок, а тут вирішив зробити приємне, обдумав все, зробив висновки.
– Висновки, що ти неконтрольована метаморфка, яка ледь не вбила мене, двічі?
– А треба вести себе нормально, бо таки ще й вб’ю.
– Це ти мені погрожуєш, жіночко.
Тут вона якось так дивно вигнулась, потім скрутилась кільцем під ковдрою, а через мить величезна гадюка увіпилася мені в плече. Добре, що каучуковий старий добрий прут лежав поруч і я ним зміг на мить відбитися від нападниці, аби втекти в комірчину.
Довго я сидів в темноті наодинці сам з собою і все розмірковував про подружнє життя, відповідальність, взаємоповагу, взаєморозуміння. Я співставляв факти, аналізував події і весь час міркував про неї, а потім про себе. Згодом, в завершення роздумів, в мене назріло важливе кульмінаційне питання, і це було питання номер один, від якого залежало майбутнє нашого подружжя. Та врешті я знайшов відповідь на нього у глибинах пам’яті, мені відкрилась істина, суть всієї цієї історії: сіра змія з жовтими плямами за очима не отруйна – можна не париться.
|
|
|
|
Время приёма: 10:40 16.01.2022
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев