 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
1.
Я спав вічність і не бачив жодного сну, а тепер це був суцільний кошмар тривалістю в вічність, без можливості прокинутись. Я біг лісом, минаючи древа та переплигуючи повалені стовбури двометрової висоти, з широко розкритої пащеки текла слина. Я був вовкулаком, тим перевертнем - нічним жахом. Мене гнав голод і я відчував страх своєї майбутньої здобичі, що лише додавало апетиту. Я сам був здобиччю і голод перетинався з власним страхом за своє життя. Кожного разу як я наздоганяв свою ціль, наздоганяли мене і так по колу. Розумом я розумів, що все навколо сон, але тваринні інстинкти не давали мені заспокоїтись та прокинутись. Я продовжував бігти, рвати здобич і своїх переслідувачів на шматки, але ось мене повалили на землю та стали колоти довгими рапірами. Ніби в кінці вистави кориди, я лежав розтягнутий за лапи на землі і був схожий на їжака, так багато рапір мене покривало, мене поглинала темрява та спокій.
Кашель, разом з болем, повернув мене в реальність і тривав він досить довго. Поглинений процесом очищення своїх легень я не відразу помітив, що до мого рота приставлена біла марлева ганчірка, а потилицю притримують чиїсь руки. Сам я був знерухомлений ременями до м’якого лікарняного ліжка. На секунду я навіть зрадів думці, що не було пригод останнього тижня, але мій погляд ковзнув по білому халату лікаря і зупинився на його нелюдському обличчі. Я добре роздивився групу на березі річки і всі вони мали риси зовнішності схожі з людськими і собачими, зараз перед мною знаходився представник котячих. Судячи з округлостей халату в районі грудей, це була особа жіночої статі. Ми б і продовжили дивитись в очі один одному, але лікар помітила залишки крові на підборідді і турботливо витерла її ганчіркою.
- Дякую, - сказав я загальною англійською після того, як ганчірка зникла розташованому біля ліжку відрі.
- Будь ласка – здивовано і з легкою посмішкою відповіла мені лікар – ви говорите англійською.
- Так! – я посміхнувся у відповідь – Хто ви? Що це за місце? Що зі мною сталося?
Насправді мене повністю цікавило лише перше питання, озирнувшись по сторонам можна було зрозуміти, що це лікарняна палата, а рани по всьому тілі були результатом сутички на березі річки.
Двері в палату відчинились, на звук розмови звернули увагу охоронці, що стояли зовні. Вони обидва належали до похідної з одної породи ротвейлера, а зовнішня схожість підсилювалась формою військового однострою. Один з них звернувся до лікаря, отримавши відповідь кивнув своєму напарнику і той зник за дверима. Сам він не залишив кімнату, а розташувався збоку ретельно спостерігаючи за мною.
- Мене звати Марта – я відволікся і не відразу розібрав, що лікарша звертається до мене. – я піклуюсь про вас, поки ваші рани заживають. А хто ви? Ви прилетіли до нас з космосу?
Напевно моє здивування відбилось на обличчі.
- Вибачте, можливо вам важко зрозуміти, те що я кажу – продовжила Марта – мені складно відтворити правильно вимову древньої людини, з часом будова нашої гортані змінилася, але я вважаюсь кращім носієм старої мови. Мурр!
Тепер я звернув увагу, що вона намагається говорити повільно, кожне слово розтягнуте, а фраза завершується характерним для кішок «мурр». Але до різних діалектів мови мені було не звикати, а враховуючи обставини, навіть якщо я зможу зрозуміти половину від сказаного нею, то це вже вважатиметься насиченою бесідою.
- Капітан Гарольд, мурр! - вона кивнула в сторону охоронця, - взагалі слова на древньому сказати не може, але все чудово розуміє. Ой, вибачте! Та про, що це я?... Мурр.
Гарольд зробив вигляд, що образився на зауваження Марти.
- Мене звуть Грег, - моя вимова була ідеальною на контрасті з її мурчанням – я з землі і моя мова не здається мені древньою. Я жив в тому лісі де на березі річки зустрів … осіб схожих на капітана Гарольда.
Я привітався з охоронцем Гарольдом, але у того вираз обличчя став ще суворішим.
- Не звертайте увагу, мррр, капітану доводилось прикласти зусиль щоб тримати вас у спокої, ви могли собі зашкодити. Ваша сила просто вразила його. Але почекайте, древні люди не живуть на Землі вже сотні років. Мрр. На вас був такий досконалий костюм, шолом та зброя то ж ми і вирішили, що ви прийшли до нас із космосу. Є записи, що частина древніх людей, рятуючись від страшного мору, вирушила в космос на побудовану там станцію. Мрр.
Мені було цікаво її слухати, я був радий спілкуванню з розумною істотою, на що ще тиждень тому я мало сподівався, мені хотілось дізнатися більше про світ в якому я опинився, але….
- Марто, вибачте, скільки я тут? Після річки?
-Ам, мурр, - вона переглянулась з капітаном – два дні, вам було дуже погано. Ви втратили багато крові через порізи та укуси і хвороба швидко взяла верх. У вас були прояви перших симптомів, сильний жар весь цей час. Я наважилась ввести вам препарат, він трохи збив температури і заспокоїв вас. Ви спали всю ніч, але часу схоже дійсно обмаль, вибачте. Я сподівалась, якщо ви з космосу, то у вас мають бути ліки.
- Ліків від пандемії, нажаль не вигадали і тисячу років тому, а це саме та хвороба! Не сумуйте, я вже звик. Мені тепер варто поспішати, але ось що? – її вуха нагострилися – я хочу їсти, якщо можна, а поки я буду їсти ви розповісте мені історію , як зникли древні люди і з’явились ви…
- Новолюди – підказала мені Марта
- … Новолюди, дякую. І почніть будь ласка з пандемії хвороби, на яку я зараз хворий, але тисячу років тому.
Я їй посміхнувся і в той самий час двері в палату відкрились і в середину увійшла делегація, судячи з одягу, представників нових людей і на щастя в однієї кішки в руках була таця з їжею. Я засміявся, мені було чомусь важливо ловити радість від подібних дрібниць. Марта теж видала звуки схожі на сміх, до цього я ніколи не чув, як сміється кішка. Поки всі розсідались знаходили собі зручне вільне місце, лікар схоже пояснювала прибулим про мене. Звільняти руки мені не стали і я звернув увагу, що санітарка поводиться з великим острахом, коли кормить мене.
- Отже, мрр – привернула увагу Марта, я якраз проковтнув чергову ложку бульйону – Грег просив мене розповісти про час за тисячу років від тоді, як розпочався людський мор.
- Мені цікаво, людство його пережило – встиг нагадати я – я маю саме той штам, хвороби і якщо є ліки від неї, буду дуже вдячний. Можливо у вас є архіви, напрацювання…
- але… - Марта подивилась на аудиторію, а потім на мене – але ви, мрр.. мені мало відомо про той вірус давнини, а зараз, мрр…. Ви хворі на «собачій сказ», хворобу сучасності!?....
2.
Жарт про те, що «хвороби липнуть до мене, як реп’яхи до собаки», за даних обставин виглядав би расистським. Я не вимовив його в голос, а лише стримано посміхнувся і запросив розпочати урок історії. Розповідала лише лікар, присутні, що чудово її розуміли, періодично призупиняли розповідь і доповнювали щось на своїй мові, а та в свою чергу перекладала мені. Я одразу попередив, що часу в нас мало і треба концентруватись лише на важливих моментах, вона зі мною погодилась і мені здалося, що її очі заблищали від сліз. Я поглинав інформацію і одночасно наповнював шлунок теплою їжею.
Тисячу років тому на землі розгорілася страшна пандемія, що тривала пів століття і майже знищила все людство. Вакцину все ж таки вдалося винайти після багатьох невдалих спроб, вчені вирішили радикально змінити неефективні методи лікування і, скоріше від безвихіддя вдалися до експерименту, що виявився панацеєю для всіх подібних хвороб. Одна світла голова, що працювала в секретній лабораторії під поверхнею землі, помітила, що не було зафіксовано жодного випадку захворювання серед тваринного світу, навіть при примусовому інфікуванні піддослідних щурів, відсоток смертності після важкої фази був мізерно малим, формувався стійкий імунітет до всіх існуючих штамів вірусу. Мешканці лабораторії в своїй більшості були членами родин і нащадками науковців, що були закриті тут на момент початку пандемії. Вони навчались у своїх батьків та продовжували дослідження вже після їх природної смерті. Судячи зі звуків схожих на ім’я, що вимовила Марта, той вчений був китайцем і спеціалістом в генній інженерії, він розробив вакцину, що заміняла людські гени, більш вразливі до хвороби, на відповідні гени братів наших менших.
Масові щеплення залишків людства допомогли перемогти хворобу, але діти через покоління стали народжуватись з зовнішніми ознаками тварин відповідно до прототипів відібраних для вакцини. Різні лабораторії брали за основу тварин, що були у них в наявності тому, як домашні улюбленці, кішки та собаки отримали масове розповсюдження. Багато хто не прийняв нову реальність, траплялись випадки коли батьки відмовлялись від своїх дітей і навіть вкорочували їм віку. Розповідаючи про це, Марта не могла приховати огиду.
Так з’явились «нові люди», що згодом стали «новим людством». Вони швидко заселяли планету, стали рідкими випадками коли в жінки народжувалась лише одна дитина, а термін вагітності скоротився на два місяці. Залишались і «старі люди», що не сприймали настільки радикальні зміни і користувались традиційними вакцинами, традиційним поглядом на зовнішні ознаки людини. Траплялись війни, одна з них була хоч і коротка але світова, з застосуванням ядерної зброї. Двадцяти вибухів було достатньо, щоб показати марність такого задуму і повернути людство на межу кам’яного віку. «Старі люди» самі розкололись, хтось приклав всі зусилля, щоб залишити Землю та вирушити в мандрівку до Марсу, де ще до початку пандемії мешкала група переселенців, про них не відомо нічого. Хтось залишив материкову землю і перебрався в плавучі міста у відкритому океані та підводні міста під куполами. Коли «нові люди» подолали наслідки ядерної зими, а це зайняло п’ятсот років, і дістались морських міст, то знайшли там лише рештки «старих людей», яких погубила чергова невідома хвороба.
Настав період розвитку, поступово заселялися порожні міста та будувались нові. Від кордонів древніх держав відмовились, не зважаючи на те, що були спроби поділити людство на види, але спровокувати нову бійку «кішок та собак» не вийшло. «Нові люди» втратили багато технологій і старанно намагались віднайти їх знову, чи сумлінно копіювали древні артефакти, міняючи незрозумілі елементи або надаючи нових властивостей відомим речам. Вже було згадано, що фізіологічні особливості не дозволяли «ново людям» відтворювати мову старих людей, але її вони вивчали по кінофільмам і розуміли майже всі.
Нова зараза нагнала і «новолюдей», знову змушуючи боротись лише за власне виживання. «Собачий сказ», як його назвала Марта, з’явився відносно недавно, приблизно сто п’ятдесять років тому. Спочатку його вважали психічним розладом, деякі люди деградували до первинних інстинктів і знову перетворювались на звірів, зі збільшеною агресією та жагою до вбивства. Якщо вчасно не помітити та не ізолювати хворого він може вирватись в дику природу, попутно інфікуючи кожного, кого вкусить чи поранить пазуром. На волі подібні вовкулаки збиваються в зграї, знищують всю дичину і свійську худобу, а також нападають на поселення, якщо їх збирається значна кількість.
- Отже, схоже я натрапив на одну з таких зграй на березі тієї річки, що перед цим знищила ваше поселення – підсумував я.
- Не, зовсім так – поправила мене Марта – за словами врятованих вами жінок, що були з того поселення, ви натрапили лише на малу частину тієї зграї, що зараз гуляє цим лісом. Але ми вдячні вам, можливо залишку розуму вовкулак дозволять їм зрозуміти небезпеку нападу на наше поселення.
- Ви сказали, що заражені «собачим сказом» деградують до рівня вовкулак – в моїй голові плутались думки було безліч питань, але чомусь я вирішив задати саме це – тобто, люди з… ознаками котячих, не скаженіють?
- Вони хворіють так само, але.. – вона хитро посміхнулась – котячі хворі, як ви висловились, надають перевагу самотності, але від цього стають ще не безпечнішими. Вони безшумні вбивці одинаки, їх не турбують інші тварини і полють виключно на нас, на людей.
Я закашлявся, відчувалось підвищена температура і я згадав, що давно не приймав ліки. Марта зробила жарознижуючий укол, шприць мав за товсту голку тому місце уколу сильно боліло і було схоже на синець. Мені знадобився час, щоб прийти до тями і присутні чемно чекали поки я заговорю.
- де мій рюкзак? – натомість поцікавився я.
- рюкзак?! – перепитала Марта і подивилась на капітана охорони. Той зробив круглі , здивовані очі.
- На березі річки, де була сутичка, за пагорбом я лишив свій рюкзак та дрон, - поясний я – мені він потрібен, в ньому зберігаються мої ліки і є декілька більш зручніших шприців.
- Небезпечно за ним повертатись – заговорив старий бульдог, він був військовим і говорив зрозумілою англійською, але вдихаючи кожне слово при цьому кожного разу широко розкриваючи рота.
- Довкола блукає зграя, - продовжив він – одна з найбільших за останні десть років, що я бачив. Я не можу ризикувати своїми бійцями, кожен з них на вагу золота і потрібен на стінах, щоб зберегти це селище від можливого нападу. У нас немає подібної вашої броні, а ваша пошматована.
Наковтавшись повітря, він зробив паузу, потім розкрив валізу, що була біля його ніг і продемонстрував мені мій же автомат.
- У нас не має вашої зброї! – це був ніби останній аргумент – людство втратило технологію виробництва вогнепальної зброї, всі справні екземпляри мають не достатньо набоїв, і таких в нашому селищі не має. Як немає набої і в вашому автоматі. Все, що ми маємо для захисту, це самостріли, луки та мечі.
- В рюкзаку є дві пачки набоїв, там є ліки для мене, що допоможуть мені протриматись достатньо, щоб привести вас до мого бункеру. В тому бункеру зберігається база даних різноманітних знань людства, зокрема технологія виготовлення зброї. Створення подібного автомату займе чотири години, більш примітивний буде зроблено за півтори години.
Я міг не продовжувати переконувати, бульдогу Раксу було достатньо перших слів про набої. Він віддав автомат капітану з короткими вказівками і той поспіхом залишив приміщення. Коли все трохи заспокоїлось я вирішив в знак примирення розповісти свою історію. Я згадав про проект яким займався, про Вікторію, про тисячолітній сон і про останні декілька днів, що я провів зовні. Я пообіцяв провести представників селища до бункеру і передати контроль над об’єктом, також я збирався забезпечити їх навчальними матеріалами для повноцінного і швидкого вивчення технологій минулого. В цілому я відчував, що моя місія добігає свого завершення і від цього мені стало приємно на душі, від перспективи позбутися свої ворогів, поліпшився настрій і в представників новолюдей.
Втома вдавалася в знаки і Марта ввічливо попросила всіх дати мені спокій і час поспати.
- Ви теж виглядаєте втомлено, – ми залишились вдвох і лікар турботливо поправляла мою подушку і витерла залишки слизу на підборідді – я звісно не експерт в обличчях «ново люду», але мені так здається.
- Апфррр! – так чхають коти, вона завчасно відставила набраного шприцу прикриваючи рота іншою рукою
. – Будьте здорові! - я провалювався в сон, тримаючись з останніх сил, щоб не бути розбудженим повторно болючим уколом.
- Дякую, - вона витерла ніс – просто я теж не сплю вже другу добу, сподіваюсь скоро відпочину.
- А як ви ізолюєте хворих на «собачий сказ» - я відволікав себе від болючих відчуттів, поки ємність шприцу повільно перебиралась в мою сідницю. – Що ви робите після ї перетворення.
- Ми їх вбиваємо – вона трохи завагалась – вони вже більше не люди, а небезпечні хижаки – вбивці. Але процес перетворення займає час…
- Тобто моя хвороба вб’є мене раніше ніж я перетворюсь, що ви вбили мене?
- Так! Апфррр!
3.
- Прррокидайтесь! Прррошу Вас, прррокиньтесь! – збентежений голос Марти проник в мій сон. Разом з власним пробудженням, в мені прокинулось бажання її вдарити, або відштовхнути від себе. На свою біду вона, одночасно з закликами, розстібувала ремені на мої зап’ястях, але вже звільнену і знесену для удару руку, зупинив один з охоронців. Другий, не гаючи часу, вколов мені болюче заспокійливе і приєднався до свого товариша міцно притиснувши мене до ліжка. В двох вони гарчали, крехтіли і за шматками фраз, які чомусь зрозумів, складалося враження, що їх незадоволення викликала лікарша. Я поступово приходив в свідомість, приступ агресії проходив та залишався лише присмак образи від того, що ніяк не вдається прокинутись за власним бажанням перед цим добряче виспавшись.
- Що трапилось? – нарешті запитав я, спочатку я озирнувся довкола але мій погляд зупинився на Марті, що була в масці. – Щось трапилось?
Охоронці послабили тиск і підвелись з мене, їх рухи супроводжувались шелестом захисних костюмів.
- Я захворіла, - пояснила Марта – схоже вірус яким хворієте Ви подіяв і на мене, але…
Десь зовні пролунав вибух, а за секунду ще один. Темне вікно, що до цього показувало лише ніч, на декілька секунд осяялось червоним світлом. Охоронці схопились за зброю та переглянулись, потім один з них, щось гаркнув і вибіг з приміщення. Другий охоронець підняв свого меча на рівень поясу та став в дверях, спиною до нас. З улиці було чутно крики, як паніки так і чіткий схожі на команди гавкіт.
- …. Але то не найбільша проблема, наразі… – я спіймав себе на думці, що не слухав Марту, як вона деякий час мені, щось пояснювала. – Зграя напала на наше селище. Їх дуже багато і вони вже за стінами, ми маємо вас перевести в більш надійне місце.
- А капітан?
Ввечері ротвеллер, що був одним з моїх охоронців, разом з групою «чоловіків» вирушив на пошуки мого спорядження. В середині рюкзака, який я залишив на березі річки, знаходились набої, що були б дуже доречними при відбитті нападу зграї.
- Вони, ще не повернулись – Марта допомогла мені підвестись з ліжка і підхопивши мене знизу під руку, направляла в сторону дверей. – я боюсь, що група могла натрапити на згаю в лісі раніше, а в такому випадку в них мало шансів на порятунок.
- Де мій костюм? - в моїй голові, ще не до кінця була сформована ідея, але за останні дні без броні я відчував себе наче голим та беззахисним. – мені він потрібен.
- Але від нього мало що залишилось, вовкулаки пошматували його на вас. Лише шолом не ушкоджений, хоча й має безліч подряпин.
- Мені потрібен мій костюм, - я говорив повільно, переводячи погляд то на Марти, то на охоронця – ви знаєте де він?
«Новолюди» переглянулись і чоловік, після кивка в мою сторону, розвернувся та зник в коридорі. Схоже, що мої речі знаходились в іншому будинку.
Ми рухались повільно, часто зупинялись перевести подих і відкашлятись, тож охоронець встиг нагнати нас перед самим виходом. Повернувся він не один, а у супроводі декількох жінок та чоловіків, що теж були озброєні. Всі були налякані, але цікавість в них переборювала страх. Про те, що в їх селищі з’явилась людина з минулого, для них не було новиною, але на показ мене не виставляли.
- Вони захопили західну частину, – доповів охоронець. – хто встиг закрився в будинках, я натрапив на двох біля складу…
Він продемонстрував свій меч зі слідами крові, схоже запал в ньому ще не згас і йому хотілось вихвалятись. А може це була бравада, що приховувала страх. Поки він говорив, я майже видирав з рук переляканих жінок свої речі і не соромлячись переодягався прямо на місці. Від суцільного костюму мало, що залишилось: увесь подертий з довгими слідами від пазурів, місцями тканина була вирвана цілими шматками, але броньовані нарукавники були цілі і це головне. Я натиснув на приховану кнопку і отримав маленьку ін’єкцію стимуляторів в руку.
- Нам доведеться перетнути площу, це вам знадобиться, – охоронець простягнув мені мого кинджала. – тримайтесь позаду і намагайтесь не відставати.
Моя права рука була вже заброньована та міцно вхопилась за руків’я.
- Як тебе звуть?
- Гтор – він гордовито скинув голову, витягнутий ніс та щелепа робила його схожим на вівчарку.
- дай свою руку.
Стимулятора в костюмі було мало, але берегти його не було потреби, тому кожний воїн із присутніх отримав свою порцію. Вони з острахом по черзі просовували свою руку в нарукавник і тепер дивились один на одного, потираючи руку і дивуючись відчуттям, що пробуджувала в них сила препарату. Я посміхнувся, доведеться битися зі звірами втретє і моїм союзникам додаткова стимуляція буде не зайвою.
Я одягнув шолом і одразу його зняв. Зряду було мало і не вистачить на довге використання.
- Марта, - перед самим виходом я покликав лікаршу до себе – зараз будь дуже уважною, ти маєш запам’ятати маршрут, як дістатися до мого бункеру, раптом щось станеться зі мною.
Я увімкнув шолом та одягнув їй на голову, в неї була маленька голова і тому на її шиї замерехтіло світло від зображення, що зараз проектувалось в середині. Після того як, вона підтвердила, що запам’ятала маршрут, я назвав їй код від ліфту.
- Виходимо! – дав команду Гтор і наша різномаста компанія вивалилась на вулицю.
Пристрій нічного бачення у шоломі дозволив мені роздивитись все навколо. Один кінець селища палав і язики полум’я над дахами будинків отримували кислотний зелений колір. Було чутно звуки бою з різних сторін, мимо нас пробігла група воїнів в напрямку однієї з таких сутичок. Чоловіки були озброєні та одягнені в щось схоже на броню, яка закривала їх руки по лікоть, ноги та шию.
- Вовкулаки проникли через східну стіну – уточнював положення Гтор, після того як на бігу перекинувся парою слів з лідером зустрічної групи. – Їх ніби стримують в тому кінці, але їх значно більше перед центральними воротам. Зараз ми вийдемо на центральну прощу, за якою знаходиться сховище де вас залишимо, а самі приєднаємось до наших братів, щоб нищити ворогів.
Він рвався в бій, майже все що він сказав я зрозумів не одразу, але було видно його бажання залишити мене з жінками прямо тут і приєднатись до бою. Так діяли бойові стимулятори на моїх супутників і нам довелося вступити в бій. Велика споруда в кінці центральної площі була побудована з каменю, слугувала безпечним місцем від нападів та пожеж подібних на сьогоднішні. Не зважаючи на бажання триматись в перших рядах, мої поранення цього не дозволяли, я лише плівся позаду групи разом з жінками, коли на середині площі Гтор дав знак зупинитись. По одній з бокових вуличок в сторону фортеці бігла група людей і їм на п’яти наступали жахливі переслідувачі. Чоловік, що супроводжував жінок, бачив відкриті двері сховища та закликаючи рухи руками тих хто був в середині, але їм залишалось пробігти двадцять метрів. Він вирішив затримати наздоганяючих та дати трохи більше часу своїм жінкам, звірі відволіклись на нього не надовго та його жертва таки затримала їх і ті встигли лише полоснути пазурями по металевим дверям, що закрились в них перед носом.
Якщо вовкулаки засмутились, то напевно не на довго, поки не побачили нову ціль з десяти жертв, що зупинилась посеред площі на видноті та без захисту. Їх було з двадцять, якщо не враховувати тих що постійно підходили з бокових вуличок. Я зайняв позицію в центрі нашого «бойового» порядку, як би в мене була зброя, цілий костюм і не така кількість поранень, то з такою кількістю суперників впоратись було не проблематично. Схоже мене впізнали і зграя не квапилась нападати, а лише повільно брала нас в пів коло не зважаючи на поодинокі постріли з арбалетів, що приходили з центральної фортеці.
Це протистояння могло тривати довго, страху не було і залишилась сама рішучість, було видно що страх є у вовкулак. Вони дивились лише на мене, слідкували як я переводжу кинджалом зі сторони в сторону. Їх вожак, був трохи більший та попереду, остерігався давати команду для нападу.
- Смерть!! – не витримав Гтор.
Він вистрілив з маленького самостріла в вожака і поцілив тому в око, вражаюча точність чи просто вдача, але це падіння звіра лицем додолу стало сигналом для атаки і наш маленький острівець зустрів дику хвилю з пазурів, зубів та шерсті.
Ми бились хвилин п’ять, які видались вічністю. Я був більшим за своїх суперників та свої товаришів тому намагався контролювати та допомогти кожному. Жінки били з самострілів вовкулак, що намагались зайти нам в фланги, а хлопці тримались стійко та в запалі бою гарчали як справжні бойові пси. Мені також кортіло гарчати, кусати та рвати, хотілось відчути смак крові своїх жертв, крові що я так багато пролив своїм ножем-пазуром. Раптом я став бачити, як те що відбувається перед мною і так ніби спостерігаю з гори за цією сутичкою і за нашою групою в центрі площі. Було видно, як нам на допомогу поспішають озброєні люди з фортеці та з вулиці, що вела до воріт.
Я бачив за допомогою дрону, що автоматично під єднався до мого шолому і тепер завис в горі, чекаючи подальших команд. Секундне вагання призвело до того, що я пропустив чергову атаку і тепер спостерігав згори, як на мене навалився зверху вовкулака і безжалісно полоскав мене широкими руками своїх лап. Сил піднятись не було, а мої товаришів відтісняли подалі звірі, що підходили і одразу вступали в бій. Мене врятував дрон, я скоригував його піке прямо в голову свого нападника і той мертвий своїм тілом повністю мене знерухомив.
Потемніло в очах! Я не втратив свідомість, ні! Я продовжив чути звуки бійки довкола, відчував рухи навколо, просто закінчився заряд шолому.
А потім я почув, десь здалеку, атоматну чергу!
4.
- Ні! – старий чоловік з рисами вівчарки лагідно, але категорично відмовив моєму проханню.
Після нападу зграї минула доба, палаючі будинки були погашені, вовкулаки одинаки в середині селища були вистежені та знищені, було багато загиблих серед людей та ще більше було поранених. Гортару довелося стати старшим в селищі, рештки «старого бульдога», попереднього мера, ми знайшли на одній з вулиць в оточені тіл звірів і його підлеглих. За нашу тривалу бесіду я встиг призвичаїтись до його вимови і тепер розумів його майже повністю.
- Ліс переповнений цими звірами! Ми не можемо безпечно супроводити Вас до бункеру, не має ні людей ні зброї ні захисту. Пропоную перечекати тут поки зграя не вирушить в інший край.
Як не дивно, але в тій кучі малій, що утворилась на площі, я не втратив свідомість, а з нетерпінням чекав поки мене з неї звільнять. Зняти шолом мені допоміг капітан охорони, він з задоволеним виглядом подякував мені за атомат, передав в руки мій рюкзак і очоливши групу озброєних чоловіків, вирушив на пошуки ворога. Набої закінчились швидко, але сам вигляд фантастичної смертоносної зброї змусив вовкулак рятуватись за межами стін. Я прийняв значну дозу ліків та стимуляторів, щоб мати сили допомагати знаходити поранених та доставляти їх в швидко створений лазарет в якому знайшлося місце і для мене. Не зважаючи на наполягання Марти, спати я не ліг, а натомість зайнявся лагодженням свого шолому, намагаючись об’єднати кола живлення і базу даних місцевих примітивних комп’ютерів. Як мені пояснили, усі технології були відтворенням бачного в відеозаписах минулого, якщо воно працювало там, отже воно в принципі може працювати і сучасні вчені лише винаходили як. Я навіть внутрішньо потішився думці, як вони збираються відтворити космічні польоти з фантастичних фільмів. Руки мої були вільні, але поруч лежав ін’єкційний пістолет з заспокійливим на випадок загострення «собачого сказу». Серед ліків, що я прийняв були і звичайні антибіотики, групу який тисячу років тому використовували також для лікування звичайного сказу, тому я з надією прислуховувався до власних відчуттів, на предмет відсутності симптомів, що проявлялись раніше. Лише кривавий кашель та підвищена температура.
Марта і всі інші, що хотіли зі мною поспілкуватись, капітан щодо озброєння, технік щодо комп’ютера в шоломі і в бункері. Всі вони і сам Гортар, тепер носили захисні маски. І тут також в мені зажевріла надія, адже хоча і було очевидно,що лікарша захворіла від мене, але далі затяжного чихання симптоми не просувались.
- Я залишу вам всі данні, – ця фраза лунала від мене вже не один раз за вечір – я навіть залишу вам шолом, як тільки полагоджу.
- Це небезпечно! – знову захитав головою новий мер.
- А що мене чекає тут? Смерть! Повільна смерть!
- Але… - Гортар не мав, що відповісти.
- Що буде з іншим постраждалими від укусів? – я одвів поглядом велику залу переповнену ліжками, біля кожного пацієнта знаходились родичі та друзі, що не постраждали і їх поведінка була схожа на прощання, прощання з ще живою людиною. – Вони всі з часом перетворяться на звірів і доведеться їх позбавитись.
Це була правда, яку ніхто не наважувався говорити в голос. Поодинокі випадки зараження траплялись і раніше, громада знаходила спосіб позбутись небезпеки, по можливості швидко та безболісно. Тепер страшно уявити, як це буде відбуватись з такою кількістю хворих.
- У мене мало часу, я це відчуваю, - мені вдалось скористатись його секундним ваганням – я просто хочу спробувати дістатись свого дому, підготувати там все до вашого приходу, коли це стане безпечно і лягти спати, щоб потім ще раз прокинутись і побачити, у вас все вийшло!
- Чим ми можемо Вам посприяти! – після довгої паузи, тяжко видихнув Гортар.
Я попросив їжі, обладунків та збої, а також щоб хтось детально розповів, як дістатись до того береги річки де була сутичка, чи першого знищеного поселення, а далі дорогу до бункеру я знайду сам. Шолом я вирішив залишити в розпорядженні місцевих вчених, в ньому також зберігалось багато корисної інформації.
До бункеру, судячи з мапи, що мені нашвидкуруч намалювали, доведеться йти увесь день, тому я вирішив відправитись з самого ранку і сподіватись на те, що вовкулаки надають перевагу нічному полюванню. Я навіть збирався трохи поспати, але чомусь згадав про Гтора.
Марта допомогла мені його віднайти на в іншому кінці нашої лікарні. В ночі охоронець бився як справжня «вівчарка» захищаючи свою отару і тепер на ньому було повно слідів від тієї кривавої сутички. Через білі бинти в деяких місцях проступала кров і не закритими залишались лише очі, що впізнали мене і тепер уважно слідкували за мною. Біля Гтора не було родичів, як сказала лікар потім, він був сиротою і без пари, а майже всі його друзі були воїнами і хто залишився в живих, тепер займав місце на такому ж ліжку десь поруч, або знаходився на стінах забезпечуючи спокій селища. Він був сильним чоловіком і не зважаючи на чисельні рани продовжував боротись за життя…
- Марто, за мною! – коли я залишав Гтора, то ще довго відчував його погляд на своїй потилиці.
Коли ми дістались мого місця, я дочекався доки Марта відчихає свої вже звичних п’ять разів і передав їй інєктор. Потім знайшов в аптечці чотири ампули з ліками.
- Я нічого не можу обіцяти, - поклав ампули їй в вільну руку – але подібні ліки раніше були протидією сказу у «старих людей», коли їх кусала дика тварина. Нічого обіцяти не буду, але спробуй їх на Гторі… колоти в живіт, це дуже боляче…щодня укол потрібно робити… якщо, буде результат, маю на увазі відмінне протікання хвороби у нього від інших… я підготую матеріали в лабораторії, щоб ти змогла їх допрацювати…
- Якщо я щось там зрррозумію… - вона притисла подарунок до тіла і збиралась вже йти, але на останок кинула через плече - … і якщо, зі мною все буде гаразд…
В встановлений час мене розбудив капітан Гарбар, щасливий новий власник мої гвинтівки. Всі були виснажені тому прощались на швидку без довгих промов, лише у Марти були червоні чи то від сліз, чи від нежитю і перевтоми очі. Я сподівався ще раз зустрітись з усіма хоча б ще один раз.
Коли ми йшли до воріт, капітан в голос жалкував, що не можна використати мототрак чи навіть коня, щоб швидше дістатись місця призначення. Я не одразу звернув увагу, що на ньому також були свіжі обладунки, а на плечах висів самостріл, а ж доки ми не порівнялись з групою аналогічно екіпірованих воїнів.
- Ви казали, що у бункері є пристрій, що створрює автомати, - змовницьки пояснив Гарбар - тож наша задача, як найшвидше отримати по одному такому, а потім увесь ліс буде безпечний.
Усі голосно гавкаючи посміялись і перетнувши ворота зосереджено затихли.
Ліс був порожнім і знаючи зворотній маршрут ми рухались дуже швидко, короткі зупинки для перепочинку тривали не більше п’яти хвилин. Втома вдавалась в знаки і мені доводилось тяжко тримати заданий темп, як то не було дивно, але я мало кашляв, сильно прикриваючи рота, а лише страждав на віддишку.
По обіді ми пройшли розорене селище, чоловіки не стали затримуватись, висказали лише щось схоже на лайку і прокльони в сторону вовкулак. Під захід сонця дістались руїн древнього містечка, що було моєю першою ночівлею в цьому новому світі і мені навіть захотілось повірити, що ця подорож пройде без пригод. Але…
Я з ще одним чоловіком віддалились до вітру від групи, що стомлена розляглась на галявині для останнього відпочинку. Нас з ним розділяв залишок стіни з цегли, через яку мій співрозмовник розповідав мені фантазії про безпечне майбутнє без диких, аж раптом фін замовк на пів фразі… Я також перебував у піднесеному настрої, тому не одразу звернув на це увагу, тим більше, що не у всіх «нових людей» вдається без зупинки говорити цілими реченнями. Я його окликнув, але марно….
Обійшовши стіну з іншого боку я закляк на місці. На мене дивились два величезних зелених ока створіння, в якому я відразу впізнав дику кішку з розповідей Марти. Вона гарчала не зводячи з мене очей і не розкриваючи щелеп, що міцно за шию тримали мого супутника. Він вже був мертвий, багряні сліди на пащі звіра і на тілі жертви вказували на це однозначно, хоча тіло продовжувало битись в конвульсіях. Ніж був на ремені, але кішка здавалось була навіть більша за вовкулак, а її оголені пазурі були довшими і зараз міцно притискали агонізуюче тіло до землі. Це була її здобич.
Не встиг я зробити пари кроків назад, як зі сторони табору почулись стурбовані крики та гавкіт. Довелось забути про побачене та мчати на допомогу своїм товаришам.
Вони були оточені і тепер відбиваючись короткими списами відходили подалі від мене до зруйнованої будівлі. Вовкулаки були зайняті своєю загнаною здобиччю і здавалось жоден з двох дюжин зі зграї не помічає мене.
Але помітив Гарбар, що керував діями своїх підлеглих і жестом зупинив мій порив втрутитись в бійку.
- Ні! – крикнув він в сторону, - швидко до бункеру ми їх затримаємо!
А потім повернувся до мене лицем і ще раз застеріг мене від героїчних дій. Він мав рацію, звірів було значно більше і у людей був шанс лише дістатись руїн зайняти там оборону, хаотична бійка була б смертельним вироком усім, так близько до мети. Я підтвердив отриману вказівку, ще раз про себе попрощався з капітаном і чимдуж помчав в сторону бункеру.
Я біг і на ходу знімав з себе обладунки, я біг і задихався жадно хапаючи ротом повітря. Тисячу років тому, я так само біг цими схилами, що ще не були покриті лісом, з пораненою Вікторією на руках, і так само я задихався і поспішав до бункеру. Я бачив свою ціль, розрита земля, що позначала ліфт.
В спину вдарило щось тяжке і моє обличчя зустрілось з травою. Я перевернувся через спину та як міг зайняв бойову стійку. Між при падінні вилетів з мої рук і тепер лежав біля лап величезного звіра. Дика людино-кішка, без хвоста з довгими оголеними пазурами і зкривавленою мордою. Ми з нею вже зустрічались…
-Що ти? – прошипів звір. Це було на справді, чи галюцинація, але вона повторила довгим шипінням кожен звук – щщщоооо цццциии єєє!?
Це було занадто! До ліфту залишалось декілька кроків, але цей звір, що холоднокровно перегриз горло моєму супутнику, явно не збирався мене пропустити повз себе.
- Я звіррррррр!!!
Я кинувся під пазурі кішки, в неї їх було по чотири на кожній лапі, але мені був потрібен один металевий свій. Не було в моїй крові жодного стимулятору, лише адреналін, що гнало по тілу серце. Здалося, що і не дихав я ті декілька хвилин, доки сплетеним клубком ми крутились по землі, б’ючи, кусаючи і ріжучи один одного.
Я дихав потім, коли скинув з себе мертве тіло кішки, я дихав і кашляв коли повз о ліфта, залишаючи за собою кривавий слід на зеленій траві… я дихав через маску чистим киснем в бункері, і робив останні приготування. Відкриті рани замастив спеціальною суміщу, в капсулі вони перестануть кровить самі. Я підготував програму, зробив необхідні ін’єкції, забрався всередину яйця… я робив теж саме тисячу років тому… в цілковитій темряві я ввів собі пристрій для дихання і став чекати, як капсула повільно наповнюється прохолодною рідиною… в на пів сонному стані я пригадував, все що трапилось зі мною за останні дні… а можливо все це було дійсно лише сон… ні, біль був справжнім, рани мінералів в рідині пекли по справжньому.
Зараз буде останній сон, а коли мене розбудять, спати не буде часу.
Печуть рани…
«Але, чому не спрацював дезінфектор в тамбурному приміщені!?»....
Це була моя остання думна перед проваллям в темряву без сновидінь….
ЕПІЛОГ
Капсула-яйце дало тріщину рівно по середині і шкаралупи роз’їхались в різні сторони. На зовні, в спеціально зроблені отвори на підлозі, полилась брудна рідина, а спеціальний механізм виштовхнув на зовні давно захованого всередині пташеня.
Але я не впав на холодну і тверду підлогу. Мене підхопили в польоті декілька пар сильних і мохнатих рук. Апарат для дихання мені також допомогли вийняти і, вкривши теплою ковдрою, поклали на пересувне ліжко.
Я народився на світ в третє!
- Добррррого рррранку! – привітав мене знайомий голос.
-Марта?! – я з зусиллям відкрив очі, так це була Марта, але значно старша за віком.
- Так, це Марррта! – заспокійливо гладила мене по волоссю лікар, а хтось поруч, в подібних білих халатах порався з моїми ранами, що знову почали кровити.
- Але ж ти і загадав мені задач, і все по самовчителю – вона показала на своє сиве волосся – бачиш скільки часу витратила, щоб навчитись. Добре, що Вікторія в цьому кращій помічник.
- Вік… - я не встиг вимовити це ім’я до кінця
- Так, я тут! З Днем Народження! – я лише на мить зумів побачити лице Вікторії, як мої очі знову наповнились слізьми і розгледіти, щось знову стало важко. – А це тобі подарунок!
Вікторія дістала маленький швейцарський ніж і поклала в мою долонь.
- Я берегла цей подарунок тисячу пятдесять років. – вона посміхнулась і поцілувала мене.
- але…. А як? – мене переповнювали питання – чому…. Не спрацював дезінфектор, на мені не було вірусу?!
- Так. – відповіла Марта. – його переміг «собачий сказ».
- А, «собачий сказ»?!....
- Зробимо декілька болючих уколів в живіт… - лікар продовжила – ми перемогли обидві ці хвороби, коли я була впевнена в собі, то змогла пробудити Вікторію і провести операцію, потім її заразили «собачим сказом», а потім вилікували…
- Тобто…. – мої думки не могли зібратись.
- Тобто, - Вікторія повернула мою голову до себе, - скоріше за все, наші майбутні діти, будуть мати трохи більше шерсті на тілі ніж патлатий ти.
Кінець
|
|
|
|
Время приёма: 21:15 15.01.2022
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев