 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
1.
Темрява в приміщенні була майже суцільна, тому маленька червона лампочка, яка рівномірно блимала під товстим шаром пилу, створювала враження першого світла в найвіддаленішій частині всесвіту, що подолавши безкінечну відстань, нарешті дісталися цієї чорноти. Блимання самотньої «зірки», за багато років, вже було чимось звичним і тому звуковий сигнал, що передував ввімкненню приладів, з одночасним спалахом сотень інших індикаторів, моніторів та ламп, створювали враження «великого вибуху» кімнатної галактики. Деякі «зоряні системи» проіснували секунди, видавши феєрверк іскор, що розлетілись в різні боки, згасли назавжди. Запрацювали вентилятори під стелею, міняючи застояле повітря на свіже, після довгого гудіння з водопровідного крану в раковину полилась коричнева від іржі вода, що поступово ставала більш прозорою. На момент коли фільтр вирішив, що вода прийнятно чиста, вона ще мала неприємній відтінок. Розвішані по стінам та встановлені на штативах обігрівачі, через одного, почали створювати комфортні умови для життя, що було сховане в яйцеподібних контейнерах в центрі кімнати.
Сьогодні я народився вдруге! З великої, схожої на яйце динозавра, кріогенної камери, куди сам себе помістив. «Яйце» дало рівну вертикальну тріщину на всю свою висоту і одночасно з відкриттям дверей на зовні полилась наповнюючи в’язка рідина. Її в себе всмоктала дренажна система, а от неприємний запах залишиться на довго. Спеціальний механізм виштовхнув мене в реальність, а біль від зустрічі з холодним кахлем пробудила мене і одночасно дала зрозуміти, що тепер я прийшов в цей світ на одинці. Я завченими до рівня безумовного рефлексу рухами, вийняв з гортані фільтр, що допомагав моєму організму дихати в «яйці» і тепер, жадібно їв кисень легенями. Я відчував тепло від обігрівача і дуже бажав опинитись ближче до нього, але дія мускульних стимуляторів, що завчасно була введена мені перед пробудженням, ще не почалась, тому я деякий час лежав не в змозі зробити зайвий рух, б’ючись в сильному холодному треморі. Це були неприємні відчуття життя.
Але я був живий. Можливо на деякий час, але точно живий!
2.
«Я спав довго, занадто довго!» - ці панічні думки по колу повторювались в моїй голові. До свого пробудження, до варіанту коли це зробить розумний будильник, а не інша людина, я готувався. Але, від дії часу заготовлений спеціальний одяг став лахміттям, а стимулюючі коктейлі пересохли в своїх герметичних контейнерах. Тому зараз, закутавшись в рештки термоковдри з фольги, я сидів чекаючи коли спеціальний пристрій синтезує новий коктейль. З кожним скрипом, скрежетом та довгою паузою я лякався, що цей процес йому не вдасться.
Можливо я вказав не той час!?
- Так і було, - заговорив я сам до себе зовсім чужим мені голосом - треба перевіряти текст команди і не повторювати помилки.
Я далі продовжив розмовляти з собою вже після уколу, добре що знайшлась не пошкоджена голка. Я в голос повторював пункти плану і послідовність дій, завчених і виконаних автоматично ще до озвучування. На деякі команди реагувала апаратура, її комп’ютерний мозок міркував швидше вишукуючи логіку в моєму бурмотінні. Монітор біля другого «яйця» вивів данні про свого пташеня : «максимально сповільненні життєві процеси, стабільно тяжкий стан».
Я заплакав, можливо то були сльози від напруження зору, що повертався і мені здавалось я не переставав плакати навіть у вісні. Скільки б на пройшло часу в реальності, для мене це були свіжі емоції. Лише «чотири дні» тому я поклав Вікторію в першу камеру. Непритомну, ледь живу та з ножем в грудях. Тоді я врятував її, але без допомоги вона пробуде в такому стані довічно. Інформація з третього яйця мене не цікавила, воно було пусте.
- Кома, - натомість шепотів я, переходячи на істерику, - яка в бісу кома. То я був в «комі» коли писав цю програму, чи інші придурки-програмісти коли створювали інтерфейс. Крапка.
Я автоматично став міняти позначки в формулі на потрібні. Це очевидно не мало сенсу, але була звична для мене особисто самокритична дія. Через інтерфейс програми, в моєму запаленому мозку цифра один, кома, нуль нуль, перетворилась на один, крапка, нуль нуль. А так як я, напевно дуже щедрий, то ось тобі ще один нуль. Замість одного року, моя власна «кома» тривала….
- Тисячу!!! А чого одразу не мільйон!? – з пересердя я зламав клавіатуру. Стимулятори в крові вимагали дії.
Плакати вже не було чим. Фізична дія допомогла більше.
Перегляд поштових повідомлень все ж змусив мене посміхнутись. Я був найстаршою людиною на планеті, що отримувала останнього свого листа ще тисячоріччя назад. Майже все як і лишав: ось звіт про ситуацію, про стан Вікторії, довга переписка про доцільність операцію і рішення про кріонічну заморозку. Далі лист про мій стан і побажання солодких снів з центру. Тут ми умовились вийти на зв'язок через рік. І три нових не прочитаних.
«- Доброго ранку! Грег, вибач не має змоги надіслати допомогу на ваш об’єкт. Хвороба разом з хворими на голову, створює хаос. Обговорювалось рішення про евакуацію ваших капсул і зміну доглядачів об’єкту. Але не має можливості відволікати ресурси… Розуміємо в тебе мало часу, тому якщо третя капсула готова, а вона має бути готова, лягай спати ще на рік» і так ніби хотів вибачитись додав текст: «З кращими побажаннями, Волтер.»
Пройшла тисяча років. Недоторканий стан речей навколо створював жирний спойлер відносно результатів місії порятунку зі сторони Центру. Наступне було написане не через рік, а через чотири місяці:
«Знаю що ти спиш Грег. З інших лабораторій повідомляють про перспективні вакцини, їх зараз активно випробовують на тваринах. Сподіваюсь у них щось вийде і ми нарешті переможемо і цей вірус.
Але поки перемагає він. – він помовчав, а потім додав - В Центрі хвороба. Не знаю як вона сюди потрапила, але схоже ми всі приречені. Еліот та Сара вже. Ми на карантині.
Знаю в тебе буде мало часу, тому наступним файлом, поки ще є зв'язок, я скину координати інших центрів. Ваші дані я теж передав на всі можливі сервера. Ваш об’єкт дуже важливий. Якщо ти це читаєш, то це приклад того що і кріокамери придатні для людей, це ж які перспективи… Головне прочитай цього листа! І вибач за все! Волтер»
Третього листа я читати не став. Не було сенсу в вивченні координат нині не існуючих з часом об’єктів. Стало зрозуміло, що якщо такий важливий для людства об’єкт не знайшли за тисячу років то його просто нема кому шукати.
Температура тіла поступово підвищувалась.
3.
В залежності від імунітету та процедур лікування, у хворої людини було тижні два від проявів перших симптомів до смерті. Залишався шанс видужування, але з кожним наступним штамом вірусу процент хворих, яким це вдалося невпинно скорочувався. Останнє століття, моєї пам’яті, людство живе з відчуттям постійного страху нової пандемії. Після кожної мутації, що завжди супроводжувалась мільйонами померлих, вченим вдавалось винайти вакцину і наступав період «мирного» життя. Але щоразу він тривав все менше.
Страх змінив світ. Люди більше не бажали збиратись в великі групи, поселення стали маленькими та розкиданими на великих площах. Мегаполіси спорожніли та були схожими на привиди, улюбленим місцем поживи різноманітних стакерів одинаків, що нишпорили по них в пошуках артефактів минулого. Розвивалась робототехніка, людина за допомогою пульту керування, що знаходився в її кабінеті, могла давати накази маніпуляторам на іншому кінці світу. Зі зменшенням кількості населення, зменшувалась потреба в ресурсах, в кількості сільськогосподарських продуктів, не було дефіциту в морепродуктах.
Але ця стабільність, після кожного спалаху хаосу та паніки, наступила не одразу. В деяких країнах від безладів кількість загиблих була навіть більшою за кількість померлих від хвороб. Світ об’єднувався для боротьби з хворобою, що приводило до об’єднаного світу, з владою в одних руках. Абсолютна влада призводила до виникнення руху спротиву на місцях, масові скупчення людей, як наслідок - мутація хвороби, що знову перетворилась на світову пандемію з підсиленням карантинних заходів. Подібний випадок був зафіксований після третьої хвилі хвороби.
У людства була спільна мета – виживання, тому йому треба було тримати дистанцію. Якщо в одній частинні світу вирувала хвороба був шанс, що вона не зачепить інший регіон. Мій об’єкт, наш з Вікторією об’єкт, взагалі був майже останнім форпостом в битві за існування людства. У віддалені від населених пунктів по всій планеті була створена мережа підземних бункерів зберігання. В них розміщувались бази даних, зразки рослинного світу, різні види зернових та інших сільськогосподарських культур з описанням особливості і умов їх вирощування. Але основні ресурси були закладені в наш об’єкт, єдиний що обслуговувався персоналом постійно і на мою роботу по створенню кріогенних камер зберігання зразків живих організмів. Три підземні поверхи, не враховуючі системи живлення та життєзабезпечення, були розміром з футбольне поле кожен. В численних холодильниках чекали свого часу живі створіння у вигляді ембріонів та повноцінних невеличких тваринок.
Це була праця мого життя, створення кріонічних камер, що була розпочата для проектів космічних подорожей.. Після перших вдалих експериментів мене перевели на цей об’єкт з завданням вкладати «спати» і контролювати сон всіх екземплярів. Через рік моєї роботи на одинці, Центр виступив в ролі «свахи» і надіслав мені в допомогу Вікторію. Вона була спеціалістом з репродуктивної медицини і тепер бункер був доповнений необхідним обладнанням і декількома шафами запліднених яйцеклітин. Частина цього матеріалу, була від наших меценатів.
Можливо спеціалісти психоаналізу в Центрі цілеспрямовано підбирали мені пару, але Вікторія мені сподобалась одразу. «А як по іншому, - жартувала потім вона – дивись яка я гарна, а ти вже рік на одинці!». За три місця після її появи, після моїх чисельних незграбних залицянь, що без умов замкнутого простору не спрацювали б, Волтер в режимі відео конференції офіційно задокументував наші відносини.
Головною умовою власного виживання було можливість реалізації своїх талантів на суспільно корисну працю. Я міг би зробити стрімку військову кар’єру, коли вступивши до лав збройних сил в чотиринадцяти річному віці, до своїх двадцяти вже мав звання капітан і досвід не одного збройного конфлікту з представниками залишків ворожих держав і звичайними бандами, що процвітали в часи хаосу. Але мені пощастило, що на одній дослідницьких цитаделей-лікарень, де я проходив реабілітацію після поранення, проявились моя схильність до науки, наукових розробок і підкріплена технічними навичками. З часом я доріс до власних проектів та особистих лабораторій, що стали частиною великої програми захисних бункерів.
В бункері були створені всі умови для комфортного існування та роботи впродовж тривалого часу. Житлових приміщень було достатньо, Центр ділився планами про заселення об’єкту ще трьома молодими родинами, що також були сформовані з представників потрібних наукових сфер. Це було продовження стратегії збереження людського потенціалу на випадок нового спалаху світової пандемії. Але не встигли!
Наш об’єкт вже сім місяців як знаходився режимі повної самоізоляції, зв'язок зберігався лише з Центром. Залишалось продовжувати виконувати свою роботу та спостерігати за новинами з зовнішнього світу. Я готувався розпочати експерименти по кріогеніці людського організму, Вікторія готувалась брати участь в ньому в якості піддослідного. Це було її рішення і мої заперечення не приймались.
Я звик до ізоляції, звик по рутинної роботи і навіть не звертав уваги, що відбувається зовні логічно розуміючи, що хвороба рано чи пізніше піде на спад… Але протилежності притягуються, Вікторія до такого не звикла. За день до «сну» вона вирішила «прогулятись». Робила вона це і раніше, будучи впевненою, що це залишаються для мене таємницею.
Але в той раз все пішло шкереберть…
4.
Спроможність тверезо мислити, як і в випадку звичайного сп’яніння, поверталась поступово. Первинний план мого, нашого, порятунку полягав в тому, що за час сну вченим вдасться винайти необхідну дієву вакцину, пробудити мене та вилікувати, потім підготувавшись до невідкладної операції, розбудити Вікторію, в присутності кращих хірургів, вилікувати її від поранення та хвороби. Після відновлювальних процедур та дезінфекції ми мали б продовжити дослідження в нашому «домі» - бункері.
Але цього не сталося ні за «рік» ні за більш тривалий період. Та що там казати, якщо зараза проникла навіть на суперсекретний та суперзахищений об’єкт Центру. Дані про наше місце знаходження та стан мали берігатись в різних подібних Центрах, наукових лабораторіях та секретних базах даних. Виходить не було кому витягнути всю цю інформацію, або вона вже не була нікому не потрібна.
Усвідомлюючи всю безнадійність ситуації, свою самотність та приреченість свого подальшого існування, я тим не менш не піддався відчаю. Вірніше - картання, прокльони та сльози, зайняли менше часу ніж могло здатися в подібній ситуації. Рушійною силою стала цікавість, вона не дала мені обійнявши ноги в душі плакати під коричневими потоками води до свого скону і змусила діяти, створювати новий план.
Через деякий час, розмістившись перед монітором, я уважно стежив за діагностикою системи та помічаючи несправності, що потребують негайного виправлення, короткотривалого ремонту чи не потрібні взагалі. Я не був впевнений скільки маю точно часу тому орієнтувався, що всі роботи на базі займуть дві доби. План дій в моїй голові сформувався після першої чашки «кави», ні ту бридоту, що я найшов в запасах не можна називати кавою, але напій збадьорив добре. Час знищив всі продукти, що в нас були, термін зберігання консерви вийшов і перша відкрита для перевірки, змусила «каву» вийти на зовні. Я завжди пишався тим, що добре робив декілька справ одночасно, концентруючись на кожній достатньої міри для отримання результату. От і зараз паралельно я в пів ока стежив, як готується третя капсула-яйце, синтезуються необхідні мені ліки та стимулятори, готується в мультиварці рагу з кролятини. Розморозити одного кролика я міг собі дозволити.
Перші дні хвороба протікає без ускладнень, тому я збирався дослідити зовнішній світ наскільки можливо, а потім повернутись в бункер та зайнятись самолікуванням. Залишався мізерний шанс, що я зможу перемогти хворобу за допомогою імунітету в сукупності з ліками. Оптимістичне майбутнє: я одужую, вчусь оперувати на піддослідних заморожених тваринах і безпечно вилучаю з Вікторії ніж, але шансів на те, що вона впорається з хворобою, втративши стільки крові та сил зовсім не має; то ж я одужую, вчуся оперувати, винаходжу вакцину, так би мовити за допомогою палки та ізоленти, але її шанси в цьому випадку трохи більші за десять відсотків; я одужую, не виходить врятувати Вікторію і, я або втрачаю глузд та кінчаю з собою, або вивчаю репродуктивну медицину на її рівні та за допомогою її апарату самотужки заселяю світ. «Старий бородатий дідусь, а навколо бігає малеча, ну прямо - батько року!» остання озвучена думка голосом Вікторії в голові вказував на те, що перше «або» трапиться скоріше.
Але… враховуючи всі фактори, остання хвороба здається знищила людство, треба було виходити з варіанту без одужання, тому за декілька днів до кінці, ще маючи сили, я вчергове ляжу спати, знову на тисячу років і там або без болі помру у вісні, або в останнє вийду зовні. А Вікторія так і залишиться «принцесою в кришталевій труні».
Профілактика систем життєзабезпечення та живлення зайняли трохи більше часу, тому багато справ довелось перенести на моє повернення. В ядерному реакторі я розбирався набагато «трохи» менше ніж зовсім, тому зелені показники на моніторі комп’ютера мене заспокоїли, як і симуляція роботи на найближчі тисячу та дві років. Треба було лише почистити резервуари з водою та виявити пошкоджений кабель , для своєчасного пере направлення живлення у випадку його виходу з ладу. Після всіх робіт я дозволив собі дванадцятигодинний відновлювальний сон. Перевтома організму теж впливала на протікання хвороби, зараз була температура 37 та не було необхідності її збивати.
На ранок четвертого дня після пробудження я сповнений сил та рішучості чекав на відкриття нового-старого світу. Чекав біля ліфта підйомника, що вже втретє спускався згори, тестуючи систему, було б прикро застрягти в ліфті. Я крутнув головою, відганяю неприємні спогади, вирішив востаннє перевірити амуніцію, що мав на собі. Подорож планувалась на чотири – п’ять днів. Розморожувати ще одного кролика, чи іншу тваринку не став, обмежився вже приготованими поживними сумішами. Поруч з ними в рюкзаку знаходились засоби надання першої допомоги, ліки, стимулятори, дезінфектори для води, паливні брикети та сама вода. Чашка, тарілка, ложка та виделка, звичайний такий похід до лісу, не вистачало гітари. Для зручності, я одягнув не звичайний захисний медичний костюм, а підсилений спеціальний військовий суцільний, набагато досконаліший ніж той, що доводилось носити під час служби в спецпідрозділі. Матеріал з якого він був зроблений, майже витримав перевірку часом, він мав властивості до самовідновлення, але все ж таки всі виявлені мною маленькі тріщинки були ретельно усунуті за допомогою клея. Дрон-розвідник кріпився окремим модулем на спину костюма, але був єдиною системою, разом з шоломом. З одного боку на нозі знадився армійський ніж, мій улюблений, сталь майже не піддалась іржі і його чистка та заточка були приємним ритуалом. А ось автомат з правого боку був новеньким, щойно надрукованим на 3Д принтері. Його механізми я перевірив та змазав, але все одно він вимагав перевірки боєм. Попередника я реанімувати на став, після останньої прогулянки в якій він побував під дощем і в болоті, я його чистити не став, а час та іржа зїли його майже повністю. Добре, що набоїв було достатньо і зберігались вони краще, в спеціальних промаслених цинках. Один такий я ніс в рюкзаку. В спеціальний відсік на костюмі я поклав металеву плитку, що залежно від ситуації могла стати ініціатором вибуху, гранатою або міною.
Двері ліфта відкрилися, завченим рефлексом я підвів зброю і став озиратись довкола. Пил вже осів, гідравлічні ворота пересилили грунт, молоді дерева та траву і тепер запрошували мене на вихід. Я не зловив жодного супутника, жодної радіохвилі, за даними датчиків була трохи завищена загальний радіаційний фон, але при цьому сам склад повітря був чистішим, хотілось зняти шолом та вдихнути на повні груди. Що я і зробив.
Це була моя Земля, трохи інша, набагато зеленіша ніж в минулому, але звуки природи ті ж самі, хмари вгорі ті ж самі і це був початок весни, такий як і раніше. Видихнувши я прицілився в недалеку гілку та вистрелив, від неї відлетіли друзки.
- АААААА!!! – пролунав мій голос, що підсилив відлуння пострілу. Можливо це були перші звуки людини в цьому лісі за багато століть?!
5.
Природа забрала те, що їй належить, повністю стерши будь-які ознаки, того що вона ділила цю планету з кимось ще. Тяжко було знайти вільну від лісу галявину, щоб запустити дрона для повітряної розвідки. Дрон облетів довкола, наскільки вистачало сигналу, але на монітору шолома я бачив лише суцільну ковдру зеленого океану з хвилями верхівок дерев, що колихав вітер. Ліс був переповнений життям, зразки флори та фауни, що мені зустрічались автоматично порівнювались комп’ютером з базою даних і майже не відрізнялись від оригіналів тисячолітньої давнини. Єдина що було в них спільне це більший розмір: дерева були вищими з більшою площею листя; лисиця, що якийсь час розглядала мене з цікавістю була відсотків на тридцять крупнішою; декілька мурах, розміром з вказівний палець, тягли свою здобич – жука, що був пропорційно схожим на маленьку диню. Ватага комарів обліпила мене в пошуках слабких місць в моїй броні та з впертістю ламала об неї свої хоботи. Було б їх трішки більше вони б напевно гуртом спробували віднести мене на своїх великих крилах до свого гнізда. Я рефлекторно відмахнувся від комарів, але це була не єдина причина, чому я вирішив не знімати шолома. Повітря, хоч і було свіже та чисте, але через насиченість киснем швидко викликало сонливість в комбінації с кашлем.
В день, коли поранили Вікторію її сигнал біди та навігатор комп’ютера, довів мене сюди за годину. Сьогодні, якби не анімація, що проектувала дороги та будівлі минулого на реальність, сказати що тут був населений пункт, з п’ятю тисячами мешканців, було б не можливо. Дерев’яні конструкції перегнили повністю, на рештках пластику та полімерів були ознаки пожежі, можливо неодноразової, так як їх зустрічалось мало, руїни кам’яних стін покривала ковдра суцільного плюща. Від туристичного магазину, де я знайшов Вікторію, не залишилось нічого, лише примарний периметр фундаменту. Не було зрозуміло, чого вона прийшла саме до цього магазину, але те що вона вирушила в місто перед повною ізоляцією, могло бути пов’язано з тим, що вона бажала знайти когось не зараженого, щоб прихистити їх. Вона неодноразово висувала подібні пропозиції, але Центр щоразу відмовляв. Були сподівання, що хвороба не дістанеться в таке віддалене місце. Можливо хвороби і не було, але паніка заразила місто повністю. Я пам’ятаю той хаос, що творився довкола, довелося навіть зробити декілька попереджувальних пострілів, щоб відвадити занадто зухвалих персонажів на шляху повернення до бункеру з пораненою на руках.
Я вирішив залишитись тут на ночівлю, в лісі темрява наступає швидше і сенсу продовжувати подорож в пітьмі не було . Розчистивши місце під однією з уцілілих стін, я декілька разів щосили вдарив по ній підошвою берцю, оцінюючи шанси на те чи не впаде вона мені на голову у вісні. У розведені вогню не було потреби, кевларові вставки костюму ще на базі були замінені на термоелементи, які тепер пристосовувались до температури організму та зігрівали його. Їх резерву вистачить на три доби навіть якщо доведеться сохнути після дощу. По периметру табору, на достатній відстані, я встановив датчики руху. Таке створіння, як я могло викликати зацікавленість у місцевих хижаків, а на тридцять відсотків більший ведмідь чи вовк міг стати небезпечним противником. Ліжко з трави, гілок та сіна було зручним, а втома за день і від хвороби спонукали до дрімоти…
«Ауууу!»…. заклик вовка, змусив мене зняти автомат з запобіжника. До цього тривожний сон, що інколи переривався кашлем, вивітрився повністю. Тримаючи автомат напоготові через пристрій нічного бачення я озирнувся довкола, добре що я не розвів багаття з запрошенням на вечерю. Пролунало ще одне затяжне виття, а за ним і ще, велика зграя на щастя знаходилась дуже далеко і лише завдяки безвітряній нічній тиші звуки її полювання доходили до мене. Уява малювала картини загнаної здобичі і останні звуки жертви ніби виринали в проміжках між завиванням. Стало моторошно і для сну тепер не було місці і було ще якесь тривожне відчуття. Я зняв шолом, мене знову огорнула темрява ночі але зі сторони звідки лунали звуки, над верхівками дерев здавалось була заграва.
У дрона було не багато заряду і підживлення від сонячної батареї не було змоги отримати, але за пів години польоту в напрямну вогню дали мені зрозуміти, що то була не звичайна лісова пожежа. Перед тим як я втратив зв'язок з дроном, на екрані вдалося розгледіти щось схоже на палаючі будівлі та силуети, що бігали в різні сторони відкидаючи довгі тіні від вогню.
Повторний перегляд запису, навіть з кратним збільшенням, не давав змоги розгледіти деталей, а значить маршрут на завтра був сформований і тепер треба було вести більш обережніший спосіб пересування.
6.
Вранішнє сонце, що пробиваючись через густе листя, починало гріти мою спину. Підібраний раніше дрон, тепер відпочивав на плечах, прокинувся і висвітив індикатор заряду в кутку монітора. Розташувавшись на краю лісу я, розглядав спалене поселення. Галявина була очищена від дерев, ділянки землі зі слідами сільськогосподарської діяльності були обперезані тонкими стежинами. Щось схоже на шестиколісний трактор з відкритою кабіною знаходилось біля дерев’яної споруди, що можливо слугувало складом чи гаражем. Саме селище розташовувалось посередині відкритої місцевості і було обперезане стіною з частоколу, при цьому ворота не мали ознак пошкодження. Висота стін дозволяла розгледіти лише верхівки вцілілих стріх та клуби диму, що йшли з середини.
Логічніше було дочекатись заряду дрона та виконати розвідку з гори, але скоріше за все трагедія, що сталась тут минулої ночі, вже закінчилась і не було ні видно, ні чутно погорільців. Дивно було проявляти обережність людині приреченій на смерть, та тепер залишки мого життя набували сенс. За всіма ознаками цивілізація в достатньому вигляді збереглась на планеті і моя задача передати всі надбання минулого, що зберігались на базі, поколінню майбутнього. Це була базова програма нашого проекту, його ідея полягала саме в збереженні знань, ресурсів та технології на випадок, якщо людство в боротьбі за існування все це втратить. Залишалось з’ясувати кому з «сучасників» це більш потрібно.
Я вийшов на відкрите місце, якщо мене помітить випадковий спостерігач і його реакція виявиться ворожою, буде достатньо часу щоб сховатись назад в ліс. Тихо, лише каркання воронів, що злітались на поживу в селище. Воно було досить великим, я обійшов довкола оглядаючи стіни інколи прислуховуючись до звуків всередині, інших воріт не знайшов. Стіна була висотою метра три з половиною і, за допомогою кішки, натренованій людині перевалити через неї не викликало б труднощів…
Я ледь не впав зі зворотної сторони, коли перекинув ногу на тонку платформу. Втома нахлинула дуже швидко навіть від такого малого фізичного навантаження, не підготовлене серце гнало кров до голови і в вуха звучало відлуння кожного його удару. Комп’ютер костюма відреагував миттєво, попередивши втрату свідомості, видав «рецепт» на стимулятор, але дихати все одно було тяжко. Я оглянувся довкола з піднятим автоматом і приціл гойдався в такт моєму диханню.
Цілими залишилось чотири споруди, можливо їм пощастило, а можливо вони були зроблені з менш займистого матеріалу. Інші будівлі, чорними руїнами видавали в небо сажу. На центральній площі гуляла свійська птиця безтурботно порпаючись в землі, а дикі ворони влаштовували собі сніданок на столі з якоїсь, не визначеної комп’ютером, покритої тонким хутром тварини. Сама земля в багатьох місцях була зволожена слідами крові. Стало моторошно, жодного тіла нападника чи місцевого видно не було.
Я намагався запам’ятати панораму побаченого. Повільно переводячи погляд з одного об’єкту на інший, я порівнював його зі схожим, раніше баченим або занесеним в базу даних комп’ютеру шолома. Не зважаючи на примітивізм фортифікаційної конструкції з дерев’яними стінами, внутрішнє оздоблення мало футуристичний вигляд з широкими пластиковими панелями по периметру. Було багато елементів, що також грали на контрасті, примітивний ручний сільськогосподарський інструмент, що розкиданий я бачив на полі, перетинався з тим же трактором там і ще двома схожими всередині селища. На місці одного спаленого будинку чітко виднівся силует ковальської печі, при цьому вцілілі будівля мали скляні вітрини-вікна. Лампи накалювання, закріплені де не де на будівлях, стінах та стовпах, вказували на те, що людство не втратило знання електрики. Деякі елементи були невідомі і про їх призначення можна було лише здогадуватись. В цілому складалось враження, що розвиток цивілізації проходив з комбінацією на основі базових технологій, нових ідей та переплітанням залишків старих, простих в вивчені і реалізації знань попередників. Це давало надію, що «сучасники» зможуть освоїти та зрозуміти мій дар їм. Треба було дослідити будинки, живих знайти я не сподівався, але можливо виявлю якісь підказки чи мапу, що допоможе мені вийти на інше поселення і це трохи поліпшить мій настрій, зважаючи на гнітючу атмосферу навколо.
Спускаючись по драбині спиною вперед, я на декілька секунд втратив пильність, а тому повернувшись завмер без руху, навіть не зводячи зброю. Невідомо звідки, на досі пустій площі, з’явились два жахливих створіння. Їх фігури висвітились червоним на моніторі, як знак небезпеки і того, що вони були не класифіковані як вид. Перша асоціація, що це вовки тим більше, що після нічного виття вони мені так і не траплялись. Але… еволюція за тисячу років, навіть на десять тисяч не змогла би так змінити вид. Ці дві особини були схожі на вовків, але більше на перевертнів з містичних творів. Рухались вони, як прямо ходячі, лиш іноді спираючись на занадто довгі передні лапи. Більший з них зростом був мені по плечі, а мене при зрості 180см, низеньким не назвеш, він мав обпечену морду зі здертим вухом з однією сторони. Напевно тому мене і не помітив. Другий виглядав слабкішим, кульгав на одну задню лапу та притиснув підбиту передню до себе, цьому теж було не до мене. Рухаючи передніми лапами, як горила, на правах сильнішого більший «вовк» розігнав воронів від хутряного тіла, що слугувало обіднім столом. Настала їх черга перекусити. Я розумів, що тепер краще повернутись на стіну, поки хижаки зайняті і на далі бути обережнішим в лісі.
Почулось гарчання з уцілілого будинку ліворуч від мене і відразу на порозі з’явився силует ще одного вовкулаки, його жахливий образ підкріплювався закривавленою пащекою та відірваною кінцівкою тварини схожою на ту, що була посеред площі. Напевно він загнав її всередині і не кваплячись догризав, поки не з’явились його друзі. Цей був, ще більший схожий на перевертня, стоячи більш прямо на задніх лапах він здавався одного зі мною зростом. Страх пересилив в мені заціпеніння та дозволив підняти зброю і переводячи прицілом то з одного вовкулаки, то на іншого, я одночасно намагався не проґавити небезпеку нападу і спиною притиснутись до драбини, щоб знову опинитись на стіні.
Вовк біля будинку не рухався, не випустив м'ясо з передніх лап, а лише оскалив свої яскраво білі, на фоні закривавленої пащеки, зуби і уважно спостерігав за мною. Обпечений підвівся та зробив пару кроків в мою сторону, утворивши лінію між мною та своїм скаліченим товаришем. Можливо їх збентежив мій камуфляж та шолом під яким вони не бачили переляк в моїх очах, але небезпеку для себе не відчували точно, як і не звертали увагу на зброю в моїх руках. Можливо в зі зброєю вони не були знайомі і це було дуже погано, для них.
Перша перекладина драбини гучно тріснула під моєю ногою, я на долю секунди втратив рівновагу і це стало сигналом для нападу. Той що був зліва в два стрибки здолав відстань, що нас розділяла і був зупинений довгою чергою впритул, хижак так і не зрозумів, що його збило з ніг, спробував підвестись, але так і завмер без життя зі звірячим оскалом. Обпечений здалося не помітив, що сталося з його товаришем і продовжив напад. Нажаль від адреналіну мої руки тряслись і це заважало прицілитись, але одна куля таки зачепила плече звіра а інша вирвала трохи землі перед ним, тим самим змусивши його зреагувати та змінити траєкторію атаки. Скінчився магазин і тепер автомат, диво технологій та вершина зброярського мистецтва, послужив для мене лише палицею, яку я вставив поперек відкритої пащеки вовка. Пощастило використати інерцію стрибка, щоб перекинути звіра через себе не зважаючи на те, що йому таки вдалося мене задіти здоровенною лапою. Ми впали разом, але підвівся я швидше, завченим рухом вивільнив свій ніж на нозі і тепер сам перейшов в наступ, стрибнувши на вовка почав його кусати одним єдиним металевим зубом.
Чомусь останнього противника я не боявся, в тому стані я, напевно, взагалі б з ним впорався голіруч. Каліка навіть не пробував напасти, коли я підвівся з перезарядженим автоматом і пішов на нього. Не зважаючи на незвично великі розміри він заскавчав, як поранений цуцик та дременув десь в сторону розвалин. Його я так і не знайшов, але знайшов велику нору-підкоп звідки можливо він і йому подібні проникли в селище.
Коли все закінчилось і нервова напруга трохи спала я скрутився в приступі кашлю, не відразу допомогли ліки і вода. Я зняв шолом і тепер збоку на ньому чітко відбилась червона від крові долоня… Треба було знайти річку, щоб вимитись.
7.
Вода зняла нервове напруження і навіть трохи додала сил, але натомість тепер я тремтів від холоду кутаючись в ковдру на березі невеличкої річки. Згідно навігатору в даному районі було декілька річок і для водних процедур я вибрав ту, що вела мене подалі від бази і відвіданого мною селища. Я вирішив і надалі рухатись вздовж одного з берегів, що підвищувало шанси натрапити на інші поселення, а не блукати в густому лісі без орієнтирів з загрозою зустріти місцеву фауну. Для купання та відпочинку була вибрана невеличка балка, добре освітлення теплим весняним сонцем та не примітна для будь якого хижака, що захоче вийти до водопою. Військовий костюм вдалося відмити від бруду, але без спеціальної суміші плями крові залишаться на ньому надовго. Поруч з костюмом «засмагав» дрон, його батарея за годинку зарядиться повністю і йому знову доведеться політати, тепер в пошуках конкретної цілі.
Я прийняв значну дозу ліків, особливо проти кашлю, не вистачало лише видати себе звуком бухикання, що не можна приглушити шоломом. Температура тіла трималась підвищеною на контрасту від холодної води, що викликала тремор з «мурахами» по всьому тілу. Мої думки повертались в селище і тепер, заспокоївшись, кожна деталь сутички пригадувалась яскравіше, усвідомлення страху та небезпеки, в якій я перебував в той момент, змушувала лише сильніше закутатись в ковдру. Швидкий огляд згарища та всередині вцілілих будівель важливих деталей в загальну картину не додав, лише особисті та побутові речі, посуд, дитячі іграшки. До знайденої нори з усіх сторін селища вели криваві сліди, досліджувати її не було жодного бажання, а інший вихід з неї я помітив за допомогою тих же слідів крові та волочіння, що зникали за деревами. На свіжий молодій траві, густо залитою червоною «фарбою», будь які сліди було чітко виднота та всі, що мені траплялись залишили вовкулаки.
Десь дуже близько пролунав голос і я подумки вилаяв себе, що знову втратив пильність. Не виникло сумнівів, що це була свідома мова, а звук від якоїсь тварини, йому відповіли. Від несподіванки та збудження, що одразу мною заволоділо, я навіть не став одягатись і за декілька рухів опинився на краю балки, щоб розгледіти своїх гостей. Їх було більше двох, це була невеличка зграя мало схожих на людей створінь.
Після подорожі довжиною в тисячоліття, після пережитого вранці, мені не варто було дивуватись будь чому, але мої очі вперто лізли до лоба. Спочатку здалося, що це вовкулаки подібні до тих, яких я бачив в селищі, я навіть встиг злякатись думки, що каліка вивів на мене своїх. Та поведінка прибулих мала ознаки притаманні лише думаючим створінням. Їх було з десяток, двоє з них, більш кремезні та статурні, були схожі на самців і тримали в передніх лапах-руках подібну на спис зброю, а самки, майже як людські матусі, вели до води менших. На них була перемазана сажею та брудом одежа, на грудях одного воїна проступала кров, а неприкриті тканиною ділянки покривала тонка шерсть. Це були вцілілі мешканці селища, тіло одного з них я прийняв за свійську тварину, яку обгризали вовкулаки.
Двоє стояли на варті чатуючи небезпеку з лісу поки інші черпали долонями воду з річки вмивались та втамовували спрагу. Вони перемовлялись один з одним, але робили це досить тихо і незрозумілою мені мовою. Треба було дати їм час перепочити перед своєю появою, а можливо таємно прослідкувати за ними, сподіваючись що тепер вони направляться до нового поселення.
Малеча потрохи розігралась і тепер самки на них гарчали закликаючи до тиші, ну зовсім як у людей. Їх обличчя, було б неетичного називати їх мордами, чітко передавали емоцію, вони були не схожі одне на одне. Ніс одного самця був приплющений від чого його лице набувало рис бульдога, дві самиці були викапані вівчарки, у однієї плями по хутру ніби далматинець та інші суміші порід. Було цікаво спостерігати за їх рухами і поведінкою, паралельно створюючи теорії, як еволюція змогла створити людиноподібних собак та наділити їх розумом.
Бульдог витягнув шию та нагострив вуха, а його напарник підняв догори витягнуте лице і став принюхуватись до повітря. Вони не могли відчути мене, вітер дув на нас з лісу, а значить і небезпека наступала звідти.
- Аагрррр! – викрикнув бульдог своїм, привертаючи увагу.
Самці перехопили списи зручніше і стали відступати ближче до зграї, самиці саме збирали менших до купи. Одна з них дістала з сумки пристрій з антеною, невже рація!?, і стала гарчати в неї слова очевидно закликаючи на допомогу. Я пошкодував, що не одягнув шолома, було б можливо перехопити частоту, пошкодував що не одягнув захисний костюм. Тепер коли на краю лісу стали з’являтись силуети «перевертнів», я кинувся виправляти свою помилку. Якщо це була війна двох ворогуючих видів на планеті, собак та вовків, то я прийняв сторону.
Вовкулаки дали мені час, зграя людинособак для них здавалась легкою здобиччю, їх було більше і тепер вони грались, оточуючи приречених широким півколом біля самою води. Дві самиці стали в ряд зі своїми «чоловіками», а одна продовжувала викликати в рацію допомогу і однією рукою притискала до себе переляканих цуценят. Галявина наповнювалась гарчанням, викриками, реготом гієни від нападників. З першим пострілом, на мить все стихло! Всі повернулись в мою сторону, вовки переводили погляд з мене на тіло свого товариша, підступно застреленого в спину, оцінюючи нову небезпеку. Собаки просто були раді новому союзнику і не стали витрачати час ринулись в атаку.
Наступним пострілом я «стратив» раніше знайомого каліку, що стояв подалі від основної зграї, але занадто близько до мене. Можливо варто було витрати набій на більшу та сильнішу мішень, але втретє зустрітись зі старим «приятелем» я не бажав. Набої на всіх не вистачить в будь якому випадку і залишалось сподіватись на паніку, що змусить тікати вовкулаків від мого вогню. Так не сталось, кожна втрата викликала в них ще більшу лють, моя позиція і відстань дозволила випустити два магазина одиночними пострілами. Такої влучності та холоднокровності в мене не було навіть підчас бойових дій, в яких я приймав участь підчас обов’язкової служби у війську. Можливо таку впевненість давало те, що противник сьогодні не мав вогнепальної зброї, а військовий костюм був майже невразливий навіть до ножів, не те що пазурів. Про те що костюм був дуже старий, а кевларові вставки мною були замінені, я згадав лише коли справа дійшла рукопашної.
Сили удару вовкулаки було досить, щоб збити мене з ніг, а двоє інших вхопили мене за кінцівки, розтягуючи в різні боки. Костюм був в бойовому режимі, вбудованих стимуляторів було достатньо, щоб перетворити мене на смертельну машину. Відбиваючись ногами і крутячись в різні сторони мені вдалося вивільнити одну руку, цього було досить щоб перемкнути режим автомата з повним магазином. Довга черга розкидала нападників, автомат спорожнів, але дав час щоб підвестись та вихопити ніж.
. Шолом допоміг не втратити концентрацію, не було потреби захищати очі, вентиляція гнала свіже повітря, а комп’ютер методично підраховував ворогів. Їх кількість невпинно зменшувалась і це давало надію, що і на цей раз мені пощастить. Я падав і піднімався ще декілька разів, захист ледь тримався, відчувалась біль з відкритих ран. Весь цей час я просувався в сторону своїх союзників і було видно що справи в них не кращі, обидва самці і одна самка були мертві, їх зброя тепер була в руках жінок, що лишилась і ті хаотично водили списами зі сторони в сторону притискались до дітей. В одну мить вороги скінчились, ті що були біля оточених вирішили не зв’язуватись і тепер стрімко зикали в лісі.
Жінки не опускали зброю і ми деякий час просто дивились один на одного. Запал бою відступав, біль перемагала. Спеціальний костюм був повністю просякнутий червоною фарбою, я не знав скільки втратив крові і характер ран.. Пазурі, якщо не пробивали захист тканини, то сила їх тиску могла переламати кістки, все тіло з часом покриється гематомами. Я зняв шолом і встиг помітити, як очі самки здалося розширились ще більше, а зброя випала з рук. Свіже повітря викликало приступ кашлю і в долонь, що була розкрита для привітання, полетіли краплинки крові з легень. Наступний симптом, а значить настав час сильніших препаратів.
В очах потемніло і я втратив свідомість…
|
|
|
|
Время приёма: 21:04 15.01.2022
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев