bb025 Мачуха Земля

     Директор школи-інтернату важко зітхнув. Справа неприємна, але ж відкладати нема куди.
     До кабінету зайшли четверо... ні, п'ятеро хлопчаків та розсілися навколо столу.
     - Отже, панове, маєте радіти. Спромігся дістати вам направлення так, щоб усі разом полетіли. Тобто, на одну планету. Саме так, як ви й хотіли, - проголосив директор й одразу скривився від власної, напрочуд брехливої посмішки.
     - Але ж куди? Пане директоре, куди? - аж підскочив найменший, щуплявий та нетерплячий Кузик.
     - До Галілеї. Там золоті копальні. Золото видобувають. Будете керувати роботами-копачами...
     - Пане директоре, а хіба не там землетруси мало не кожен день? - втрутився Кузик.
     - А ти звідки знаєш? - мимоволі прохопився директор.
     - Це не я, це Розумник. Він усе знає.
     Розумник, як завжди, мовчки вдивлявся у підлогу. Ще в п'ять років хлопця мали забрати у заклад для дітей із вадами розвитку — він майже не розмовляв, нікому не дивився в очі та ніби й не розумів, що відбувається навколо. Товариша врятував Локі, беззаперечний ватажок п'ятірки друзів. З'ясувалося, що Розумник вміє напряму підключатись до інформаційних мереж, а також охоче спілкується. Щоправда, не вголос, а подумки. Найбільш охоче — з Кузиком.
     - Пане Богдане, то це правда — щодо землетрусів? - поважно перепитав Здоровко. Цей хлопець, попри свої тринадцять, виглядав вдвічі старшим, був напрочуд фізично сильним та готовим захищати друзів до останнього подиху.
     - Немає більше направлень на п'ять осіб разом. Є на трьох і на двох. Окремо. Чудові планети, але — не всім разом, - відповів директор, який направду зробив усе можливе й не дуже. Розшукав старих друзів, вимагав, благав — марно.
     - Нам не можна так, щоб два і три. Тільки разом, - дуже серйозно проказав Локі й уважно поглянув на директора. - Ви щось від нас приховуєте. Кажіть.
     Директор зітхнув. І що маєш робити з тими телепатами? Нічого не приховаєш.
     - То не важливе. Так, службові дрібниці.
     - Ні, то важливе, - тепер вже й Кузик нашорошився.
     - Дідько. За місяць матиму ювілей — п'ятдесят років. І пенсію за віком. А ви — нового директора. Вже є наказ. То ж я більше нічого не зможу для вас зробити. Або ви згодні на Галілею зараз, або отримаєте направлення на різні планети. Новий директор з вами панькатися не буде.
     - А може, ви залишитесь? - запитав Кузик з надією в очах.
     - Ні, так не можна. Є закон. Не можна порушувати закони.
     - А мені байдуже. Законам до дупи на те, як швидко ця ваша Галілея стане нашим цвинтарем.
     - І мені байдуже, - підтримав Кузика Локі. - Законам до дупи на те, що ми хочемо вивчати астронавтику на Академії, бо довбаним законам потрібні копачі на Галілеї. Вщент байдуже!
     - І мені, - додав Здоровко.
     Розумник хитнув головою на знак згоди.
     Зі столу раптом злетіла вверх кулькова ручка та сама по собі написала “І мені також!”
     - Невидимчику, цур тобі! Це важливий лист... був.
     Із кутка долинуло хихотіння.
     - Не смішно анітрохи. Отже, за два дні чекаю на ваше рішення. Або ви всі разом летите на Галілею, або...
     - Зрозуміло. Будемо думати, - Локі підвівся та вийшов з кабінету. За ним одразу — Кузик, Розумник та Здоровко.
     - Чекаєш на окреме запрошення? - запитав директор в кабінеті, де нібито нікого не залишилось.
     Невидимчик на мить з'явився на стільці, знову зник, з'явився на порозі та вийшов за двері.
     - Дитячий садочок, - пробурмотів директор.
    
    
     Зранку наступного дня з'ясувалось, що п'ятірка друзів втекла зі школи.
     - Я мав би це передбачити, - докоряв собі директор. - Вони майже не сперечалися, а отже — мали заздалегідь заготований план.
     Втечу хлопці здійснили завдяки майстрам, які ремонтували шкільну їдальню. Повикидали з фургона частину знаряддя й заховались під рештою. Майстри чи то не помітили, чи то були не проти посприяти втечі.
     Треба було доповідати керівництву і шукати втікачів. Якщо не повернуться за добу — згідно закону, замість Галілеї на хлопців чекатиме один із тюремних астероїдів. А якщо не доповісти — той самий астероїд чекатиме на відповідальну особу.
     - Тобто, на мене, - сам собі проказав директор. - До біса. Швидко шукаю хлопців, нікому нічого не доповідаю, і хай вони там всі повиздихають зі своїми дурними законами. І до речі, я знаю, де шукати.
     Директор викликав службову автівку і наказав рушати до космопорту, аж раптом відчув, ніби став частиною чогось великого, дуже складного і.. не людського. Ніби почав дивитися на світ чужими очима і бачити замість дерев обабіч дороги сріблясті ангари, різнокольорові вежі зорельотів...
     - Яструбе! - прошепотів директор і відчув, як видовище перед очима стрімко змінюється. На сірому тлі — стрімкі постаті. Одна, дві, три, чотири і п'ята, напівпрозора.
     - Невидимчику! Хлопці! Яструбе, затримай їх, благаю! Я вже в дорозі, затримай!
    
    
     В кабінеті п'ятеро хлопців мовчки розсілися по стільцях, а директор похмуро крокував від дверей до вікна й назад.
     - Ви ніколи не казали, що маєте власний зореліт, - порушив тишу Локі.
     - Що, знову Розумник? - запитав директор.
     - Так. Знайшов якусь шпарину у базі даних космопорту. Нам треба було дізнатись, яким зорельотом дістатися до Академії. Ваше ім'я випадково потрапило нам на очі, бо ви нещодавно сплачували за паркування зорельоту.
     - То ж ви прийняли рішення поцупити мій зореліт?
     - Просто хотіли подивитися. Кузик знайшов дірку в огорожі, але Здоровко в ній застряг...
     - Наче той ведмідь! - втрутився Кузик. Хлопець не вмів довго сумувати і вже ряснів усмішкою. - Вінні-Здоровко!
     - Пане директоре, чому ви ніколи не казали, що маєте власний зореліт? - запитав Локі.
     - І чому ви нікуди не літаєте? - підскочив на стільці Кузик. - Якби у мене був зореліт, я би жодного зайвого дня тут не зостався! “Яструб”, так? А чому саме “Яструб”? Чому ви його так назвали?
     - Це він сам, - втрутився Локі. - Коли на зорельоті вперше приходить до тями штучний інтелект, він сам обирає собі ім'я.
     - А чому людина не може сама собі обрати ім'я? І чому ви не літаєте разом з “Яструбом”, пане директоре?
     - Я не можу. “Яструб”... у нього є проблема.
     Розумник, який досі звично сидів, втупившись у підлогу, раптом змахнув рукою. Кузик поглянув на товариша і на деякий час ніби завмер.
     - Розумник каже, що ви з ним... посварилися? - недовірливо запитав Кузик у директора. - Пане Богдане, ви посварилися з Розумником? Ні! Стривайте! Ви посварилися з “Яструбом”! Направду? А хіба можна посваритись із зорельотом?
     “Можна, ще й як можна”, - подумки відповів директор. Можна, якщо тобі вкрай терміново потрібна велика, величезна, астрономічна купа грошей і ти в розпачі приймаєш відчайдушне рішення продати зореліт. А твій зореліт, на той час за “віком” ще зовсім дитинча, вщент на тебе ображається і відмовляється з тобою навіть розмовляти. І з потенційними покупцями — також. І руйнує твій останній шанс роздобутися неймовірною, жахливо потрібною купою грошей, а потім трапляється найгірше, невиправне, і тепер вже ти ображаєшся на власний зореліт...
     - А з нами він розмовляв!
     - Що? - перепитав директор. - Кузику, що ти сказав?
     - Ваш “Яструб” з нами розмовляв! Зі мною, з Локі, з Розумником також.
     - Ти сам його чув? Ти чув “Яструба”?
     - Авжеж. Він порадив, де можна сховатися, бо нас вже помітили охоронці, мало не упіймали. А ще запитував, як нас звати та хто наші батьки. Хоча мені здалося, що він і так знає. Він дуже розумний, так?
     - Так, дуже, - без тями відповів директор. “Яструб” розмовляв із хлопцями! І навіть підказав, де їх шукати, і дуже вчасно! Може, ще є надія...
     - Пане Богдане, а давайте ми візьмемо “Яструба” у вас в аренду! - Кузик благально дивився на директора.
     - В аренду?
     - Так! Будемо літати, заробимо грошей і потроху з вами розрахуємось!
     Директор ледве утримався від посмішки.
     - А права на керування зорельотом ви маєте? Чи вважаєте, що “Яструб” такий розумний, що все сам робитиме? І взагалі...
     - І взагалі, до чотирнадцяти років закони Землі забороняють нам працювати, - впевнено проказав Локі. - Ми знаємо. А за місяць до чотирнадцяти нас примусово запнуть на старий транспортувальник та закинуть на Галілею абощо. І ми будемо там гарувати у копальнях доти, доки не задихнемося під завалами у черговому землетрусі. Чому ми не маємо вибору?
     - Ми не просили наших батьків народжувати нас поза законом, - несподівано додав Здоровко. - Принаймні, я не точно не просив. Локі, а ти?
     - Ні. Я теж не просив. А ти, Кузик?
     - Теж ні. А ти, Невидимчику?
     - Ніт. Розумник?
     - Розумник теж не просив, - як завжди, відповів замість товариша Кузик. - Жоден з нас не просив. І жоден із нас нічого поганого не робив. Тоді за що нас покарано?
     - Покарали... ваших батьків, - через силу відповів директор. - А вас ніхто не карає. Живете в пристойних умовах. Про вас піклуються...
     - До чотирнадцяти років, - неочікувано жорстко додав Кузик. - А з чотирнадцяти — на Галілею. В копальні.
     - Земля не має можливості надавати робочі місця громадянам, народженим поза законом, - пан Богдан замовк, добре розуміючи, що звичний бюрократичний вислів звучить радше знущанням, ніж поясненням. Що насправді карають не лише батьків. Що копальні на Галілеї — це справжнє покарання. Смердюча правда в законних лаштунках.
     - Пане директоре, але ж ми ще раз спробуємо втекти. Якщо не зараз, то з космопорту. Або з Галілеї... якщо встигнемо до чергового землетрусу, - зажурено і якось дуже по-дорослому промовив Локі. - Вам як буде краще? Щоб ми з Галілеї спробували втекти? Щоб у вас не було зайвих клопотів і ви спокійно собі вийшли на пенсію? Чи вам за місяць вже буде байдуже?
     - Ні, мені не байдуже, - відповів директор. - Якщо “Яструб” погодиться, ми полетимо з вами на Академію. У мене там працюють давні друзі. Сподіваюсь, вони допоможуть і вас буде прийнято на навчання.
     - Хей-хо! Ми будемо астронавтами! - Кузик м'ячиком почав стрибати по стільцях.
     - Якщо складемо іспити, - буркнув Здоровко.
     - Пане Богдане, а ви потім зможете повернутися на Землю? - тихо запитав Локі.
     - Мені немає до кого повертатись, - так само стиха відповів директор.
    
    
     День відльоту призначили за тиждень до офіційного урочистого заходу на честь ювілею пана Богдана. Заздалегідь, разом із Локі та Кузиком, тихцем відвідали космопорт, поспілкуватися з “Яструбом”. Власне, з “Яструбом” говорив Локі. Спершу ображений зореліт відмовлявся приймати на борт свого власника. Потім неохоче погодився, але за умови, що капітаном буде призначено Розумника, який (через Кузика) навідріз відмовився. То ж вирішили, що капітаном буде Локі, першим замісником — Розумник, а пана Богдана “Яструб” знехотя дозволив призначити другим замісником.
     Власне, за документами, капітаном залишався пан Богдан. “Яструб” не заперечував, але й досі розмовляв лише з хлопцями.
     - Пане Богдане, ви впевнені, що у вас не буде через нас неприємностей? - ще раз запитав Локі по дорозі назад до школи-інтернату.
     - “Яструб” - мій зореліт. Я — його законний власник. Я маю право летіти разом з “Яструбом” куди лишень мені заманеться. Ви офіційно зійдете на борт як учні, для практичного заняття з астронавігації. Затвердимо офіційний маршрут до Поясу Астероїдів... а потім проскочимо наскрізь, на інший бік Поясу. Там важко до ладу патрулювати, тому здебільшого вартують, щоб ніякий чужинець не наблизився без дозволу до Землі. Якщо нас помітять і зупинять — буду наполягати, що давно не кермував зорельотом, втратив навички, помилився та не розрахував до ладу маршрут. Повернемося на Землю і згодом спробуємо ще раз.
     - А потім? Що ви будете робити потім, після того, як ми залишимось на Академії? - переймався Локі.
     - А потім буде суп з котом.
     - Ч-ч-ому — з котом? - нажахано перепитав Локі.
     - Є такий старий вислів. Жарт такий. Не зважай, Локі. І не турбуйся за мене. Я — доросла людина. Я сам вирішу, що мені робити. Краще подбай, щоб твої друзі не забували готуватися до іспитів. Ви з Розумником і так все вдало здасте. І Невидимчик також. А Кузику та Здоровкові треба буде попрацювати.
     - Підтягнемо їх, пане Богдане, не переймайтеся! Вступлять, бо ми ж — команда.
    
    
     У космопорті втікачі, на щастя, не зустріли жодних перешкод. Документи були виправлені до ладу, і навіть Кузик та Невидимчик поводились дуже розсудливо і намагались не привертати зайвої уваги.
     Пан Богдан тримався на позір впевнено, але насправді нервувався. Це була справжня авантюра. Летіти перший раз за десять років, на зорельоті, досі ображеному на свого власника, з командою, яка досі літала лише на комп'ютерних програмах-імітаторах... але ж не було з чого обирати. Або так — або на хлопців чекали копальні Галілеї.
     Злетіли посередньо, але могло бути й гірше. Попри всі образи, “Яструб” певно втомився скніти в занедбаному кутку космопорту, то ж він старався як міг.
     - Прощавай, мачухо Земле, - стиха промовив пан Богдан, коли вже вийшли на орбіту.
     Капітанського кашкета урочисто вдягли на Локі. Щоправда, хлопцеві кашкет виявився завеликий, то ж довелось залишити в капітанському кубрику, в якому розмістився новоспечений “капітан”. Розумник та Кузик зайняли кубрик старшого помічника, а Здоровко з Невидимчиком та пан Богдан — два найменші помешкання.
     “Яструб” спілкувався з Розумником та з Локі. Якщо потрібно було, Локі адресував питання до пана Богдана, який плекав надію, що “Яструбу” набридне ображатися, і можна вже буде без посередників обговорити подальші плани.
    
    
     До Поясу Астероїдів дісталися швидко. Одного разу помітили патрульний крейсер, але той вчасно зацікавився інопланетним зорельотом, схожим на дивну грушку, і на маленького “Яструба” не звернув жодної уваги. Можна було видихати та ставати на курс до Академії.
     Тим часом хлопці наполегливо готувалися до іспитів, і все частіше зверталися по допомогу до “Яструба”, ніж до свого колишнього директора. То ж у пана Богдана було досить вільного часу... і забагато спогадів.
     Про те, як двадцять років тому вперше побачив “Яструба”. Як підписав папери і став володарем новенького блискучого зорельота. Як літали з “Яструбом” та невеличкою дружньою командою, за гроші виконували всілякі доручення, складні й не дуже — бо треба було повертати кредит, та ще й відкладати на весілля з коханою дівчиною.
     Пан Богдан завжди мріяв про велику родину, то ж пропонував нареченій перебратися на одну з віддалених планет, де закони були дуже простими: чим більше в родині дітей, тим краще. Але наречена, корінна землянка в “надцятому” поколінні землян, навідріз відмовилась.
     Відгуляли весілля, народився такий бажаний первісток, і перший місяць все було складно, але чудово. А потім — грім серед безхмарного неба. У дружини вже була дитина, в юнацьких нещасливих стосунках.
     Те, перше дитинча, народилось завчасно й прожило на білому світі не більше доби. Дідусь, тобто майбутній тесть пана Богдана, за гроші владнав справу так, що дитина ніби народилась мертвою, ніби її й не було. Але вона була. І вона жила. Чергова перевірка виявила підробку паперів, а отже, первісток пана Павла був другою, незаконною дитиною його коханої дружини.
     Порушницю закону швидко засудили та ув'язнили на одному з астероїдів. Пану Богдану натякнули, що величезна, нереальна, астрономічна сума грошей може виправити ситуацію. Дані про першу дитину зникнуть з бази даних, а вирок дружині визнають помилковим.
     І саме тоді пан Богдан вирішив продати “Яструба”. І зореліт, зовсім ще дитина, образився, замовк — і покупці, звісно, обрали інший космічний корабель.
     Доки пан Богдан, ніби у лихоманці, шукав нових, менш прискіпливих покупців, дружина загинула. Астероїди-в'язниці зіштовхувались один з одним саме так часто, як будь-які інші.
    
    
     Посадку “Яструба” в космопорту Академії Розумник та Локі провели майже без допомоги пана Богдана. За час польоту хлопці непогано підготувалися, й навіть підтягнули Здоровка, якому навчання давалося найважче.
     Пан Богдан одразу з космопорту нагострився на зустріч із деканом факультету астронавтики, колишнім однокурсником, товаришем за студентськими витівками. Товариш постаршав, погладшав, майже облисів, але пана Богдана впізнав одразу.
     - Бодику! Як ти тут? Літаєш? Не знав, не знав!
     - Давно не літав, але то таке. Як сам?
     Теревенили про спільних знайомих, згадували юнацькі роки. Та коли настав час перейти до справи — нічого втішного пан Богдан не почув.
     За останні роки правила суттєво змінились, і вступити до будь-якого факультету, розташованого на Академії, можна було лише за направленням від будь-якої планети. Або ж за дуже великі кошти. Без жодних виключень.
     - Але ж як так... коли ми навчались, головне було — скласти іспити. Хто ти, звідки — не мало значення. Лише твої власні знання, лише ти сам і твоє бажання вчитися. Академія завжди цим пишалась...
     - Зараз інакші часи, Богдане. Кожен факультет має бути прибутковим, розумієш? Мало прилетіти та сказати “хочу бути астронавтом”. З того “хочу” факультет новий корпус не побудує, нову навчальну програму не розробить. То ж одного хотіння, ба навіть знань, зараз вже замало.
     - Так, часи змінюються. Це я вже давно зрозумів.
    
    
     На “Яструбі” радісне очікування змінилося журбою та зневірою.
     - І тут ми теж зайві, так? - порушив тишу Здоровко. - Так само, як на Землі?
     - Може, нас ще візьмуть на Галілею, - журно всміхнувся Кузик. - Хоча б там нас чекають.
     - Ніякої Галілеї. Ми — команда. Ми потрібні одне одному, а це ген як важливо! Ви мені вірите?
     Хлопці переглянулися.
     - Пане Богдане, - почав Локі напрочуд серйозно, - “Яструб” нам усе розповів. Ну, майже все. Одне маленьке запитання. Хто саме з нас — ваш син?
     Серце тріпнулося, в грудях захолонуло. От балакуча купа залізяччя!
     - Це не важливо. Зовсім не важливо. Наразі ви всі — мої діти, - впевнено відповів пан Богдан і мимохіть, майже непомітно, поглянув на Розумника.
     Локі та Кузик одночасно гмикнули.
     - До речі, а що ви тут робите усі разом? Чия зараз варта? - нарочито суворо запитав колишній директор.
     “Дуже мені тут вартові потрібні”, - пан Богдан почув у голові голос “Яструба”.
     “Знаю, що не потрібні. Все одно лад має бути”, - так само подумки відповів командир і старанно насупив брови.