 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Кілька днів уже бачу, як вони вдивляються у вікно. Коли це почалося? Мабуть, тиждень тому. Вдавали закоханих і наполегливо обіймалися, проте хіба ж не видно, яку огиду викликали одне в одного. Так, вони по мою душу. Коли йду повз них додому – зневажливо дивляться вслід.
Ось така вона, війна нервів, останній акт найзахоплюючого з полювань – на людей. Чекають, аби я зірвався, й тоді…
А тоді – годі! Ще повоюємо. Бо ж я навіть ще не людина. Янгол-охоронець п’ятого ступеню, практично з «вовчим квитком», тобто з записом про службовий злочин у обліковій картці. Місяць тому я мусив обрати – «вмити руки» та повернутись на базу за новим призначенням, або рятувати підопічного з порушенням усіх інструкцій. Звісно, що обрав друге. Тільки для цього мав мутувати в людину. Щоби віддати нирку тому довбню. Пошкодував, бо зовсім юнак, двадцять років. Іншим чином було не врятувати. Та мені що, технічно я безсмертний. Тільки після операції щось змінилося, забракло сил, аби повернутися до звичайного стану. Виходить, мутація досі триває. Так завжди в нас, боляче й довго. З усіма земними хворобами. Це закон – якщо ти порушив «правило дистанції», то запускаєш цим ланцюжок незворотних подій.Отже, відтепер я списаний з корабля. Земля наразі не робота, а чужий дім. А нещодавно з’явилися й ті, хто допоміг тоді з пересадкою нирки. Вочевидь, вони зрозуміли, що мають справу з непростою людиною, і запропонували співпрацю. Приводити до них інших охоронців, яких я бачу, а далі вони вже з ними «розберуться». Звичайно, відмовився. Спустив їх зі сходів.
Але тепер через кляту мутацію мені зле. Невеликий вибір – конати вдома чи йти до лікарні, де на мене чекають. Та хай їм грець! Піду. Вже нема ні надії, ні страху. Я їх не боюся. Байдуже майбутнє, яке зосталося десь у минулому.
Виходжу з дому. Ті двоє йдуть услід, сідають у машину. Чи попросити підвезти?.. Я в автобусі. Вони їдуть сусідньою смугою, вже відкрито дивляться в очі, регочуть, лускають насіння. Проте біля лікарні швидко завертають за ріг.
Приймальний покій, шпитальний візочок. Мені тривожно й незатишно, тільки виходу немає.
Моя палата – на другому поверсі. Білий тунель коридору, слизька підлога. Під стелею – блякле світло брудних молочних плафонів. Операційна – в протилежному боці, поруч із нею двері вантажного ліфта.
Вночі прокидаюся від тупотіння в коридорі. Під вікном надворі хтось спілкується матом. Обережно піднімаюся з ліжка, підхожу до вікна, відгинаю краєчок пильної фіранки.
У світлі ліхтаря, горілиць, лежить небіжчик. Придивляюся – мій підопічний… над ним стовбичить високий худорлявий лікар – це той, що сьогодні в нас чергує.
Хлопця вкладають на ноші, натягують на обличчя білу тканину, уносять. Я плачу й матюкаюся, скорчившись у безнадійний клубок на підлозі. Але відтепер я вільний!
Зранку мимоволі чую забагато безглуздих балачок про того, хто вночі зірвався з вікна. Впав? Допомогли? Але ж ніхто не замислився, чи можна вбитись отак, лише зістрибнувши з другого поверху на талу й м’яку весняну землю. На цій планеті забагато моторошних речей, удвічі моторошних своєю буденністю. Через те до них легко звикають, і навіть янголи.
Опівдні тихого суботнього дня про нічну біду вже всі забули, в лікарні сонна тиша. Аж тут за речами хлопця приїхав старий. Через двері бачу, як вони удвох із тим самим черговим лікарем вийшли з ординаторської та зупинилися біля палати. Старого я бачив зі спини. Потім він повернувся. Ач! Очі не брешуть – здається, він теж із їхньої компанії. Бува ж таке. Кепська справа! Зиркнув у мій бик і швидко відвернувся.
Лікар провів старого до сходів, постояв там, а тоді повернувся до мене. Близько підійшов. Я роздивився його руку – рожеві від води пальці з пласкими блискучими нігтями, затертими йодом. Хірург.
- На понеділок готуймо вас до операції.
Лікар чекав від мене відповіді чи іншої реакції. Я мовчав. Він теж, і тільки переступав з ноги на ногу. Нервує, це добре.
Нарешті я промовив:
- Ви з іншої лікарні, так?
- Так, - він поморщився. – З області.
- З області чого?
- Вибачте, мене чекають.
Він розвернувся, не приховуючи неприязні, повільно дійшов до торця коридору й увійшов у операційну. Слідом звідти викотили візочок і поставили біля ліфта. Обличчя того, хто лежав на візочку, було закрите простирадлом. За дверима операційної хтось голосно сміявся.
Нічого. Ще подивимося, чия візьме.
Я трохи почекав і вийшов із корпусу. Кінець квітня, зовсім тепло. За воротами на стоянці торохтів мотором линялий салатовий фургончик. Старий сидів за кермом, зігнувся, наче під вітром. Я обійшов кабіну, розчахнув дверцята й нахабно всівся поруч. Подивився на старого «скрізь», скляними очима, як нас колись навчали. Той і бровою не ворухнув. На задньому сидінні лежав пакунок.
- Його речі?
Старий кивнув:
- Так… Важко, синку.
- Там нічого… такого?
- Записка? – він замислився, наче щойно очманів, розтер скроні. – Ні. Раптом що й було, витрусили.
- То я піду?
- Сиди вже, коли прийшов. Бач, сам я залишився…
- Знаю. Як він тут опинився?
- Від твоєї нирки він немов увесь змінився. Безстрашний став, наче безсмертний. Я здогадався, що далі буде, кажу йому – тікай звідси. Він зібрався був, а два дні тому ввечері у парку його хтось сильно побив, і «швидка» сюди привезла.
- Добре, мені вже час, - я прочинив дверцята.
Старий злякано вхопив мене за лікоть. Я бачив, що не помиляюся – йому конче треба розповісти комусь усе, що було. Тоді, мабуть, полегшає. Мабуть.
- Це мені перший дзвіночок. Я ж усе про них знаю, водієм у них працював.
- Мафія? – хмикнув я.
- Не смійся. Гірше. Свої люди. Це головне. А чим свої переймаються – завжди друге питання.
- Помоститися кортить?
- Звісно! Тільки як? У мене вже сили нема. Ти хворий, та ще й їм потрібний на запчастини. Скажи, що в тобі такого, що вони на тебе полюють?
- Янгол я.
- Хто? – старий відсахнувся й подивився на мене презирливо. – Я серйозно з тобою…
- Я теж. І якщо не ворушитися, то мене теж у понеділок заріжуть. На операції. – Старий вперіщив у мене очі. – Ти гадав, я тут нерви лікую? Отак. З одного боку, мені не шкода. Все одно це життя – не моє. Як погляд із іншого берегу. Тільки здаватися зарано.
- Викрутяться знову!
- Де їх можна накрити?
Старий довго грав у мовчанку, нарешті, вичавив:
- Добре… Сьогодні ввечері в них перемовини з посередником. Але в місті вони зараз не зустрічаються, небезпечно.
- То де?
- На очисних спорудах. Там таке амбре, що й охорони не треба – ніхто сторонній не вештається. В головнім залі зазвичай зійдуться й бесідують. Та й холодильники з «товаром» теж там, аби таке обладнання не кидалося в очі.
- Я все зроблю. А ти йди. Завтра зранку в поліцію зателефонуй. Про всяк, заради очистки совісті.
- Добре, - тихо сказав старик. – Усе зроблю як треба.
Я вийшов, старий поїхав. Шкода, що більше його не побачу. Ми з ним, і справді, як то кажуть, обоє рябоє.
Чекаю ночі. В лікарні мають відчинити чорний хід – я бачив, як звідти привозять їжу з харчоблока. Тихо щезну через нього. Поруч гаражі, мені туди. Зручно, що поки я не людина, я янгол, нехай і п’ятого ступеню. Коли засутеніє – я стану очима їхнього страху. Бездонний Усесвіт без образу, безформний і безбарвний, одним лише звуком і диханням розчахнеться в мене. З усіх шляхів я оберу єдиний, який приведе до мети. В них за плечима – сила, влада, задушена совість і нерозтрачене мерзенство. Я, на жаль, за плечима не маю крил, їх не було ніколи. Проте маю голову, руки та старенький мотоцикл, у якого чхає мотор. А ще я не впевнений, чи є справедливою моя помста.
О восьмій вечора я вже за містом, у лісі, біля станції очисних споруд. Дорога місцями вкрита льодом, тож треба бути обережним. Тривожно та легко на душі. Спиняюся, ховаю мотоцикла в чагарях, іду пішки десь зо кілометр. Почуваюся не дуже, проте немає сенсу заощаджувати сили – це зараз не на часі.
Ті покидьки вже приїхали. З іншого боку там шосе. Поруч із прохідною стоять кілька машин. Не ховаються.
Очисні споруди від мене відділяє глибокий струмок, над яким перекинуто хиткий залізний місток. Ліхтарі – тільки біля воріт, усю споруду оминає ржавий дебаркадер. Отам має бути щитова, в пітьмі не розібрати. Це все, що видно з мого боку. Звісно, місток такий, що ах – дерев’яна тимчасова споруда з напівзогнилим настилом. Під ним чорна вода, від якої тягне холодом, як у трубу. Зі зворотного боку – нормальна дорога, та впирається вона в оці ворота – сторож, лампи, собака, сигналізація…
Підхожу до самої води, дивлюся вниз. Оглядаюся – тихо, нікого. Та все ж маю бути обережніше – я не вмію плавати, янголів навчають тільки літати. Чи вийти з «гри»? позбавити зайвого клопоту їх і себе? Ба ні, подалі, подалі від води…
Веду мотоцикл мостом. Отже, я на місці. Охоронець на прохідній втупився в телевізор, у нього в кімнаті яскраве світло, тож навколо він нічого, вочевидь, не бачить. Камери? Можливо, але запис вони побачать потім. Якщо побачать.
Йду навколо машинного залу. Двері щитової не замкнути, навіть замків немає. А навіщо? Територія ж охороняється. З ліхтариком розбираюся, що до чого. Збоку – загальний щит, рубильник, от секція зовнішнього освітлення, насосний щит… А це воно – керування дверями залу. Чорна водотривка завіса відріже всю компанію. На підлозі бачу дерев’яний штир – оце файно! Хапаю його, вдавлюю у кнопку. Щось клацнуло, вниз пішла важка заслінка. За хвилину той великий рубильник – униз! Готово, станція знеструмлена. Клітку зачинено.
Машинний зал розташований у підвалі, він невисокий. На рівні стелі, трохи вище землі, тягнеться рядок порожнистих склоблоків. Такі що в лазнях були за радянські часи. Шукаю серед них розбитий, тихо дістаю дрібні скалочки. Хай не відразу зрозуміють, звідки йде гар. Дебаркадером веду мотоцикл, ставлю вихлопною трубою в діру. Має вистачити бензину, щоби за чверть години вони відчули смак до життя.
Зсередини долинув звук розбитого скла. Правильно, зметикували, намагаються розбити віконця. Ну, це дрібниці – ставлю мотоцикл таким чином, аби вихлоп ішов по всьому короткому ряду вікон. Колись це мало здатися страшним сном. Як легко і просто переступити через себе. Легко і просто... То хто я, вже людина?
Тягучий біль у боці. Знову щось, не залежне від мене, руйнує плани. Вже боляче дихати та часом байдуже, що коїться навколо. Навіщо я тримаю цю рукоятку?.. Перед очима все пливе, але мотор захлинається наяву, і я знову викручую газ. Все, валюся в сідло, головою на кермо. Темрява.
Скільки минуло часу? Холодний піт, туманна слабкість, але вже легше дихати й голова страшно ясна. Як там вони? Глушу мотор. Спочатку – тиша, потім долинають нерозбірливі звуки. Живі. І хто б ще знав, як я тому радий! Від шосе, все ближче, сирена. Отже, старий таки подзвонив ментам. Як би мисливця не переплутали зі здобиччю. Даю газ, відпускаю зчеплення. Бувайте!
Попереду міст. Чи здатен я роздивитися цілі дошки, чи однієї-двох у темряві, раптом, забракне? Байдуже... Здається, проїхав. Далі – повільно, без фар, порожнім шляхом, і бажано ближче до греблі, яка погасить шум мотора. За спиною в нічній чорноті залишається очисна станція.
Дивно, що легко пішов біль – не пам’ятаю такого короткого нападу. Але ж мені було легше, ніж їм – вони задихалися, в них була паніка через те, що так безглуздо потрапили у пастку. Та мені цього вистачило, щоби подарувати їм життя. Бо ангел я, врешті-решт, чи ні? Нехай викрутяться в черговий раз. Навіть якщо їхнє життя – помилка, дарую ним його, нехай користуються.
Я не знаю, скільки залишилося мені та в чому мій виграш. Тепер я знаю нещастя, але не впевнений, що в щасті мені було б легше. Відмовляюся приймати це маленьке земне щастя. Чому? Бо боюся втратити. Я більше не ангел, я смертна людина, і не залежить щастя від мене. Рветься з язика – люди, будьте щасливі. А душа шепоче – ваші біди то ваша опора. І ніякі ви, по суті, не злі. То що ж, добрі, бо нещасні?
Ні. Нещасні, бо добрі. |
|
|
|
Время приёма: 11:20 15.01.2022
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев