— Я простий етнолог, у хімії-фізиці не тямлю, тому навіть зараз не поясню до ладу, чому в них там вода легша за повітря. Якісь там у ній ніночасточки, які відштовхують довкружпланетну рідину подалі від ядра, от вона і заповнює небо. По суті, плаває собі у зоні стратосфер, там, де в нас на Землі “мешкають” хмари…
— І саме тому Лаке близько семидесяти років вважалася повністю неживою, — не спитала, а ствердно хитнула головою блогерка. Рожеві кучерики-пружинки від того руху дружно сіпнулися вперед, на мить приховавши неоново-зелені очиська жінки. — Але не розумію, чому її так назвали — поверхня ж зовсім не густа і не блискуча…
“І чому тільки цих нероб в університетах навчають? — Вадим леве стримався, щоб не скривитися. Ображати гостю не хотілося… В усякому разі, до того, як вона опублікує у бложику оцю свою розвідку. — А от у наш час…”
— Тому, що в перекладі з латини “lac” — молоко. Достоту, як поверхня планети, густа і біляста, — терпляче пояснив він. Потрібно нарешті привчитися брати себе в руки — он, сивину нажив, зморшок заробив цілий клубок, а досі при зустрічі з отакою-от красивою, доглянутою феєчкою язик аж свербить. Новинарка, ти ба! Та якби не винайшли диктофон, який усну мову одразу в письмову перетворює (враховуючи всі розділові знаки і складні випадки правопису), ти б навіть слово “довкружпланетна” не спромоглася без помилок написати! А все туди ж пнешся — у блогери, інфлюенсери, у вагомі люди. Як і більшість сучасних феєчок. Як Ліза.
Ох, Лізо…
Важко піднявся, посунув у бік кухонного відмежування:
— Я ще не снідав, а на голій каві в моєму віці недовго набалакаєшся… Пригостити вас чимось? У мене вареники з м’ясом, налистники з маком і родзинками. Заморожені, але хороші, домашні — беру тут у однієї жіночки...
Блогерка зиркнула мало не з жахом. А-а-а, забув — у їх поколінні вже не заведено пригощати гостей, особливо некликаних. Якесь толерантне правило, пов’язане зі свободою волі (не можна нав’язувати харчові смаки господарів будинку гостям, чи щось типу того). Дикі люди ця молодь. Ну, та що ж — самому більше залишиться, тим більше, що вареники справді гарні, з полтавського тіста, начинені телятиною зі свининою навпіл, та ще й із маслечком та смаженою цибулькою — все, як він любить.
Дівка обсмикнула помережану модними дірочками спідницю і ковтнула слину, намагаючись зробити це якомога непомітніше. Ага, пахне тобі? То не треба було відмовлятися. Добре хоч, їх покоління досі намагається поважати старість, тож не осудить його за свідому відмову від веганства. Хоч якась йому користь від того, що життя на рахунку щодня залишається все менше — суспільство нарешті дозволило бути собою. Він вже навіть може голосно осуджувати шлюби людей і роботів. А от був би молодшим — захейтили б усеньким інфопростором задля торжества толерантності…
— …І коли експедиція Жатецької-Лі нарешті зважилася опуститися на максимальну глибину безкінечного океану Лаке, щоб по можливості скласти уявлення про планетарне дно, яке наша техніка на той час не змогла нормально просканувати через химерні властивості ніночасточок, вони дуже здивувалися, випавши з мокрого неба десь посеред лісу, — продовжив Вадим, клацаючи добряче замацаними дверцятами мікрохвильовки.
— ...І оці дивовижні світлові “риби”… — замріяно видихнула блогерка.
— Ет, просто туристичні принади! — відмахнувся Вадим. — “Летімо до Лаке” ТМ публікує їх у кожному буклеті, але насправді цих “риб” можна побачити тільки в столичних садах, та ще, може, десь у віддалених маєтках. Як і танцюючі квіти ся, як і кучеряві верби лао. Такі декоративні види культивувалися для знатних дворів і досі існують тільки в випещених парках дорогих міст. А так природа Лаке примітивна і не дивує красою. Ну, крупнофактурний сяючий пісок, ну, променясті “водорості”, які завдяки високому вмісту води з ніночасточками постійно тягнуться вгору, колихаючись на місцевих вітрах. Карликові “деревця” ще є, більш схожі на наше перекотиполе. Камінці різних розмірів і форм. І ніякої темряви, ніяких ночей, навіть якщо ти дуже стомився… От і вся екзотика. Дивує і захоплює мандрівників у перший день, видається безконечно нудною і одноманітною в усі інші дев’ять днів відпустки, або того гірше — шістдесят днів відрядження…
Кучерява зиркнула одночасно сердито і ображено. Ти ба, а вона таки дійсно фанатіла від Затопленої планети. Мабуть, на політ ще не нашкребла, от і намріяла собі казку про рай небачений, а турфірми тільки присмачили ці юнацькі фантазії талановито підфотошопленими голограмками. Ну, та що ж — не вона перша, не вона й остання розчарується завдяки чиємусь хитрому маркетингу.
— Драглистих і зеленавих маханів спочатку сприйняли за тупих представників місцевої фауни. А коли їх делегація відповідальних вчених особин пішла на рішучий контакт з людьми, навіть стався конфуз — нашого човна необачно посадовили на хвоста котрогось із булонів, аспірантів по-нашому. Ну, тут вже аборигени не стерпіли — задерли псевдовуха і дружно напустили в повітря свого паралізуючого чорнильного туману. Нашим воно не нашкодило, скафандри захистили і від їдких токсинів, і від дестабілізуючої дії того бойового розчину. Єдине, що рухатися в абсолютній чорноті ніхто не зміг — антрацитову бездонність маханської завіси жоден ліхтар не прорізав. А коли нарешті розвиднілося, керівниця експедиції завважила, що залишилася у прикрій меньшості посеред розбурханого моря, чи то пак — маханського натовпу. І що працелюбні місцеві встигли тишком-нишком наносити піску, тож бідолашна жінка вже й смикнутися не може, бо закопана по самісінькі груди. І по цій “козачій могилі” з усіх боків до неї повзуть четверо найгабаритніших тубільців, а у відростках стискають якісь загрозливі гаківниці… Кажуть, її крик на нашій плавучій платформі чули хвилин з десять, дарма, що ніночасточки океану глушили радіозв’язок.
— Але ж преса досі пише, що маханці зустріли землян поштиво і дипломатично! — якби блогерський самописець не був оснащений левітаційною подушкою, от саме в цю мить він драматично гепнувся б із круглих колін дівчини і розбився на друзки, зіткнувшись із старомодною плиткою “під дерево”, якою була викладена вся долівка Вадимового помешкання. Ні, дівчина не скочила на рівні — просто кумедно смикнула ногами, розпростуючи гомілки в різні боки. Коліна при цьому залишилися міцно стиснутими — навіть у шоковому стані феєчка пам’ятала про пристойність. А що, може, і будуть з неї люди.
— А що, хіба ні? — скинув брови чоловік. — Те, що наших трохи прикопали, щоб не плуталися під ногами, то правда. Так після розмови відкопали ж і відпустили! І отой прилад, монолінгв, що його бідолашна вчена за знаряддя тортур сприйняла...Це ж просто прорив науки! Наші за нього того ж дня віддали два квадроцикли, опріснювач і світлову установку з урановою батарейкою. І повірте мені, цей прилад насправді вартував значно більшого! Не минуло й місяця, як наші відперли його на Землю, протестували, розібрали по ґвинтиках, а далі й на потік поставили…
— ...Але ви відволіклися? — тактовно кахикнула сакуроволоса.
А, так… Що їй та техніка чудернацька, особливості пласкої маханської архітектури чи навіть тонкощі анатомії мешканців Затопленої планети… Їй не цікаві розумні зелені "шмарклі", що какають знизу вгору. Час таки розповісти про Лізу, а там будь, що буде.
Вадим клацнув пальцями, ожививши голоекран. Порився у папках з фото, видобув кілька об'ємних знімків: група людей у старомодних облягаючих скафандрах на фоні вічнотанцюючих трав Лаке. Смикнув рукою, одночасно розширяючи галерею на весь екран і направляючи копії на інфобраслет візитерки:
— Ось ця життєрадісна блондинка — докторка Жатецька. Мініатюрний азіат, як ви вже здогадалися, її колега Лі Мін. Мене на знімках завжди бракує, тому що я погано на них вдаюся, тож і беру на себе функцію фотографа… Оце два аспіранти, я й тоді їх імен не пам'ятав… Ну, а крайня праворуч — Єлизавета Жучок.
Очі блогерки прикипіли до фото, що повільно оберталося посеред кімнати, демонструючи повну панораму кадру:
— То це… вона? Та, котра… — майже побожно видихнула дівчина.
— Вона. Ліза…
Минуле м'якою хвилею накотилося на притлумлені часом спогади і немовби змило з них пил давності. Картинки стали чіткіші, слова гучніші, а її сміх… Як давно він перестав снитися Вадимові? Такий дзвінкий і щирий… То от чому світ жевріє в безкінечній сірості — у ньому перестали звучати сріблясті октави Лізиного сміху!
...Вона була доброю і щедрою ще з інституту. Де то бачено, щоб яскрава відмінниця просто так засиджувалася після пар з плюгавим трієшником, терпляче пояснюючи йому релігійні догми народностей дохристиянських епох? Ліза ж морочилася з ним, немов з підібраним на смітнику кошеням — врятувала од відчислення за неуспіхи в першому ж семестрі, допомогла добитися стипендії, а згодом — влаштуватися на стажування в амбітну компанію, що тільки починала вивчати міжзоряні етноси.
Звісно, він не міг не закохатися. І вона відповідала взаємністю, янгольськи пробачаючи погані звички, загравання з іншими колегами, хронічне небажання створювати родину.
— Я тоді всіма кінцівками хапався за свою хлопачу свободу, шостим, підшкірним чуттям відчуваючи: закохана Ліза нікуди від мене не дінеться. Навіть коли ми сварилися і на певний час розходилися, вона не зраджувала, занурюючись у роботу з головою… От так і на Лаке ми прибули у різний час — вона першою, я через місяць. Ліза, познайомившись з дивовижною культурою маханів і вже тоді відчуваючи її значущість для земної науки, вибила для мене запрошення. Не всі й розібралися, що ми пара, надто фривольно я себе вів, дозволяючи собі і мало прихований роман зі співробітницею служби безпеки, і бурхливі парубоцькі вечірки щоп'ятниці... Ой, та що там, не намагайтеся приховати гнівного погляду, все правда: був козел козлом.
Ми працювали у скафандрах, на той момент — вже укомплектованих монолінгвами. Повітря на Лаке хоч і було за складом близьке до земного, але для нашого дихання воно тоді виявилося заважким, бракувало кисню, чи що? Я не дуже в це заглиблювався. Ну, сказали без скафандра і запасної маски не виходити, я й не виходив, життя дороге.
Так от…
Був на нашій базі маленький Джончик, хлопчик кухарки — прилетів зайцем, забившись у відсік з крупами. Якби космічні кораблі все ще злітали без отих левіподушок, щосили долаючи земне тяжіння, йому б у тій шафі смерть прийшла ще на рідній орбіті. Але вже панували нові технології, і малий це врахував — розумний був, хоч і шибеник. Його на станції всі любили, особливо дівчата, а Ліза — більше всіх. Вона тоді як затялася, все про сім'ю, дітей говорила. Я ж — анічичирк, от вона всю свою ніжність на того школяра і транслювала — то шапочку йому сплете, то іграшку від маханів принесе…
Перемазали негідника! Став він зовсім безкарним, аж дратувало. І дострибався-таки одного разу. Уявіть собі: без дозволу натягнув маминого запасного скафандра, завів офіцерського квадроцикла і поїхав кататися. Але отут вже не розрахував, кисень у резервуарі закінчився у семи кілометрах від бази. Його охололе тіло знайшли тільки під вечір. Кажуть, він маску зірвав, але все, що дала йому Лаке — гостру гіпоксію перед смертю. Синюшний, весь у блювотинні… Ми не хотіли б, щоб дівчата бачили, бо і самим було не по собі. Але Жатецька, як керівник експедиції, особисто очолила пошуки. Ліза, звісно, була з нею…
Траур був, аж прапори спускали. Вбита горем кухарка проплакала три дні, а далі вже не злазила з антидепресантів.
І треба ж, щоб якраз нагодилися ті капосні маханські вчені особини! Почали говорити, що мають знання, здатні виправити місцеве повітря — зробити його все ще хорошим для них, але придатним і для нас. Я не повірив, але що я! Дослідники наші тут же нашорошили вуха. І Ліза…
Щоправда, потім виповзли якісь етичні моменти, через які Жатецька відмовилася від дослідів. Лі згодився, але його тіло не пройшло тестових випробувань. "Потрібні жіночі одиниці", — сказали вчені особини.
Я навіть сваритися намагався, однак Ліза погодилась на маханський експеримент без жодних роздумів.
Технологія була засекречена, і, звісно, мені, простому етнографу, її не розкривали. Може, були б ми офіційною родиною… А так — ми ж навіть у окремих блоках мешкали…
Усім оголосили, що людина, яка пройде весь ритуал, стане незмінним послом Землі на Лаке, але після цього не зможе залишити планету. Звісно, я заперечував проти такого призначення своєї подруги — на той момент в одному з радіоз'єднань я вже навіть батькам розповів про Лізу, і вони неодноразово запрошували нас у Бориспіль після закінчення місії. От тільки їй самій все не встигав про це сказати — після отримання партії монолінгвів ми працювали більше чотирнадцяти годин на добу без вихідних. А після загибелі Джончика вона якось віддалилася, охолола вся… От я й вирішив: хай тестується, може, це її хоч трохи відволіче. А раптом що, то відмовитися від посольства вона завжди встигне. Знаючи наших, земних бюрократів, я свято вважав, що при позитивних тестах аборигенів-маханців навіть такій дипломованій землянці, як доктор Жучок, цього дипломатичного призначення доведеться чекати не менше року.
Але не тільки я! Ми всі тоді працювали, як прокляті — каталогізували добуті знання, зводили два додаткові крила для станції. Потім човник полетів… ну, тобто накрився, зламався…
Я досі не розумію, скільки минуло днів — сім, десять?
…І от одного дня ми нарешті доробили все. Все! І так незвично було зібратися командою за столом і поснідати не на ходу, а як нормальні люди. Саме тоді, теревенячи про щось неважливе з котримсь із пілотів, тримаючи в руках чашку з кавою, я раптом завважив, що між нами немає Лізи.
Я розпитував колег, телефонував їй на інфобраслет — тиша. Ніхто не бачив дівчини вже бозна коли. І тільки Жатецька раптом змовкла і опустила погляд… а потім, коли ніхто не дивився, кинула мені координати печери, де ми колись записували ритуали місцевого шлюбу. Маханське місце шани, в нас би сказали — святилище.
Жатецька змовчала, але потім прийшло повідомлення: "Поки ми тут, нічого нікому не кажи. Вже на Землі опублікуємо її монографію. Ліза про це попрохала".
"Це якийсь секрет?" Я чомусь вирішив, що моя подруга пройшла тест (інакшого з її високоінтелектуальною тямкою і бути не могло!) і дуже пишається цим. Завжди скромна і толерантна, звісно ж, вона жаліла почуття доктора Лі!
"Можна і так сказати, — відписала Жатецька. — Поки що про це ніхто не має знати. Наполягаю! Це її бажання. Пишу тільки тобі, бо Єлизавета про це попрохала"...
Дурень! Після того сніданку я не кинувся до печери. Пішов до свого блоку, повідсилав тижневі звіти. Зв'язався з ремонтниками, спитав, чи не треба ще де допомогти. Дочекався обіду, посидів з колегами, опісля взяв у їдальні каву на виніс, улюблені вишневі кекси. І тільки після того вибрався...
Блогерка сиділа, вся перетворившись на слух. Вадим нервово піднявся, заходився міряти кімнату кроками. Зупинився перед вікном — за склом їздили автівки, голуби туркотіли на даху ресторанчика з овочевою кухнею, в парку каталися дитячі велосипедики… Але його розширені очі бачили тільки сяючий пісок під колесами квадроцикла, танцюючі трави обабіч дороги, густий матовий океан, нависаючий над головою, і скорботно-сірі скелі з трикутним вирізом рукотворної печери, що все наближалися, наближалися…
— ...Я вже знав, що то за в'язка рожева рідина — махани використовують її у якості колиски для своїх немовлят. Драглисті тіла дорослих мешканців Лаке містять мало ніночасточок, тож міцно притискаються до плаского дна рідної планети. Вагітні ж особини і немовлята надто накопичують у собі місцеву воду, тому їх часом "краде океан". От махани і "приклеюють" їх до суші, поміщаючи в емкості з рожевими драглями. Ця субстанція поживна і не шкідлива — якщо, скажімо, немовля перевернеться і впаде носом у калюжу, воно спокійно дихатиме в ній…
Коли я зайшов до печери, одразу помітив Лізу. Мені здалось, що її посадили в велетенський чан з тими рожевими шмарклями. Дівчина плакала навзрид, відкинувши обличчя вгору, і по обох щоках зміїлося по кілька доріжок сліз.
Побачивши той біль, я страшенно розлютився. Вони ж обстригли її, ще й так незграбно! Розкішне шоколадне волосся, що хвилястим водограєм спадало нижче її талії і плавно танцювало в такт кожному руху, зникло. Натомість вусібіч стирчали короткі пучки, перемащені драглистим слизом. Мої руки стислися в кулаки так сильно, що сліди від нігтів ще три дні поспіль не сходили з долонь.
"Досить! — крикнув я, рвучко підступаючи до неї. — Що це за експерименти такі? Хай беруть інших добровольців. Це не наука, а просто катівня якась! Подай руку, я забираю тебе додому!"
Вона повела очима. І цей погляд!
"Вадиме… — прошепотіла одними губами. Тихо і приречено. — Вадиме… Я чекала тебе вчора… але ти не прийшов, і я…"
"Вибач! Лівий двигун зафонив, я зголосився допомагати ремонтній бригаді. Ти була права — я страшний ледацюга і завжди тільки користувався плодами чужої праці. Але я переламаю цю дурну звичку! Ти знаєш, я вчора навчився з'єднувати контакти, паяти плати… Я... я датчик пального підремонтував, сам!"
"...Вадиме… — вона дивилася кудись крізь мене і, здається, не бачила моєї простягнутої руки і не чула жодного слова. — Вчора ввечері я остаточно наважилася. Довго думала, але нарешті віддала його. Моє тіло. Вони його розпісочили. Тепер я — повноправна частина місцевої екосистеми. Йтимеш на станцію, не вдягай скафандра, Вадиме. Я вже відчуваю, як перетворюю повітря… Ви не задихнетеся… ніхто тут більше не задихнеться…"
Вона говорила так дивно, що я вирішив: махани обпоїли її чимось, і Ліза марить… Нагнувся над чаном, бажаючи пошвидше висмикнути її звідти, взяти на руки і понести додому… І тільки тоді помітив, що насправді переді мною — ніякий не чан, а високий столик з широкою тацею зверху. Пласкою, мілкою тацею, наповненою рожевими драглями. І на тій таці…
Я відсахнувся, вдарився спиною об стіну печери і вражено завмер, не в змозі навіть вдихнути.
Вдихнути?
У цій печері ми завжди носили скафандри! Чому ж вона без маски, з незахищеним обличчям?
І де…
Ліза більше не плакала — сумно дивилася мені в очі і, здається, просто терпляче чекала, коли я впораюся з шоком.
Де ж її…?
Ця таця така пласка! Я і зараз бачу її дно, максимум на десятисантиметровій глибині.
Лізо!
Де твоє тіло?!
Здається, шок виявився сильнішим за мене. В очах попливло, і останнє, що я пам'ятаю — як світиться пісок між тонкими ніжками того столика.
Цієї затяжної тиші блогерка вже не витримала — делікатно кахикнула, прошепотіла:
— Ви ще приходили до неї? І… не видали колегам її секрету?
— Звісно ж! — це була відповідь на обидва її питання.
Вадим потягнувся до останнього, вже повністю охололого вареника. Передумав, відсунув тарілку:
— Після того, як прийшов до тями в руках маханок-доглядальниць, що винесли мене з печери… Ці варварки стягли скафандр і тицьнули мене головою в міжпланетний океан! ...Після того я не спав усю ніч — бездумно тинявся планетою, багато і важко думав, щось кричав до камінців, гилив їх ногами. Коли скінчився кисень, гатив маскою, по чому бачив… Не дивувався, що таки так, дихаю тут сам. Ох, скільки гарячих емоцій вирували тієї пори в моїй душі! На ранок, звісно, я знову був біля Лізи. Здається, плакав. І вона плакала. Кляті маханки виштовхали, заборонили приходити в печеру "таким" і "приносити на собі горе". Як же я тоді ненавидів тих черствих драглистих бабів, а якими словами лаявся! Добре хоч, монолінгв не впорався з перекладом найпаскудніших земних матюків.
Вадим ударив кулаком стільницю, посуд винувато зашурхотів.
— Але мені довелося послухатися тубілок. Наступного разу прийшов через тиждень, з більш холодною головою. За цей час я встиг насмерть пересваритися з Жатецькою — негідниця тішилася дослідам оновленої атмосфери Лаке, немовби зовсім забувши, якою ціною були досягнуті ці зміни. "Ліза ще жива, і це був її свідомий, власний вибір," — от все, що я почув від цієї всохлої лабораторної щурихи… Я йшов до печери сповненим рішучості! Напитав хлопців з вантажного відсіку, зібрав речі. Я знав, що наш корабель летить до Землі завтра. Мав готовий план: ось цим квадриком везу Лізу на базу, оця шумова гармата допоможе відбитися від тубілок-доглядальниць, якщо вони надумають завадити. Звісно, наші науковці не підтримають мого плану, зате прості роботяги з доків за нескромну плату закриють очі на двох космічних зайців. А вже вдома, на Землі…
Вадим важко зітхнув. Емоції, які щойно краяли його обличчя, неначе вимерли на ньому:
— Ліза більше не плакала. Почувши мій гарячий план, який я, крадькома озираючись, переказав їй з неймовірною гордістю, тихо відповіла, що я божевільний. І якщо я по-справжньому кохаю її, то привезу з бази чашку еспресо, бо маханки хоч і носять сюди нашу воду, але так і не навчилися варити міцну каву. І що її замучили фантомні відчуття — скажімо, постійно свербить права п'ятка, якої в неї більше нема. Але вона вигадала собі помічника — кокер-спаніеля Тузю. Як тільки починається це свербіння, вона кличе Тузю, щоб почухав ногу. Після цього стає легше…
Вадим гірко зітхнув:
— Я вибіг страшенно сердитий. Як вона могла! Я цілий тиждень нервуюся, щось планую, стільки часу витратив на перемовини. А вона..! Невже їй зовсім плювати на мої почуття? Звісно, нікуди я не полетів. І нічого не робив. Пив три дні. Все чекав… Чого? Що вона одумається, пошле когось по мене, вибачиться, попросить допомоги? Але Ліза мовчала і ні про що не просила.
— І ви прийшли втретє?
— Утретє й востаннє, — на обличчі старого відбився гіркий холод того дня. — Не знаю, що хотів побачити і почути. Що їй зле без мене? Що вона померла? Що щаслива? А Ліза… вона спокійно глянула мені в обличчя і запитала, чому я не приніс каву. І було в тому погляді все, так, наче вона вже бачила квиток на корабель додому, який я куплю того ж вечора. І я пішов, мовчки...
Вадим піднявся, викинув до сміттєвого відра недоїденого вареника разом із одноразовою тарілкою з реліф паперу.
Помовчав.
Потім, немовби з серця гній видавив — перейшов на спокійніший, виважений тембр:
— Махани вірять, що час — це пісок. Їх релігійні погляди доволі примітивні, тому не знайшли відклику на Землі. Утім, часом, прокидаючись від кошмару, в якому я незмінно намагаюся втримати мою дівчинку в обіймах, але вона розвіюється, мов дим...а потім я або тону в тій рожево-драглистій таці, або задихаюся під гострими ніжками того столика… Прокидаючись, я потім до ранку лежу в темряві і молюся. Не знаю, кому — нашому богу, їхнім чотирьом… а може, самій Лізі. Прошу одного — щоб мені відсипали побільше часу. Не здохнути від якогось раку, не загнутися від нещасного випадку… Щоб пережити власні страх, безпомічність, нерішучість — і таки злітати і побачити її.
— А хіба вона досі не..? — злякано і трохи винувато (таке питати!) змахнула віями сакуроволоса блогерка. — Адже стільки років минуло…
— Це так, багато… — пригладив свою поріділу сивину Вадим. — Але я твердо впевнений — вона досі там і досі чекає на мене. Може, в перші тижні вона й дозволяла собі відчай і слабкість. Але ви не знаєте мою Лізу! Та й подивіться самі: скільки туристів щороку висаджується на Затоплену планету, і хоч комусь радять брати з собою скафандр? З роками моя дівчинка тільки сильнішою стала! Готовий заприсягтися, що її навіть старість не торкнулася…
...Інтерв'юерка відкрила сумочку, левітаційний мікрофон пірнув досередини, немов дресирована пташка.
Дівчина піднялася, ще раз обсмикнула ажурно порізану спідницю, ступнула до виходу.
Нерішуче спинилася, повернулася в кирпатий профіль:
— А… Чому ви досі хочете її побачити? Щоб… Що?
— Був би я мужчиною, усе життя поклав би на досліди, — більше цієї правди не буде кому розповісти — і сусіди, і далекі родичі давно забили на небагатого, хронічно самотнього діда, а обрости близькими родичами та друзями так і не вдалося. Тож що вже підбріхувати, приховуючи свій задавнений сором! — Я мав би вивчити маханську науку, додати до неї земну, залучити кращих учених і таки примусити той ритуал прийняти чоловіче тіло. Я мусив би покласти життя на те, щоб звільнити Лізу і лягти на її місце… І жити там довгими роками, достойно, щоб не осоромити обраної докторкою Жучок місії. Але я не робив того… Знаєте, чому?
— Вам бракувало практичних даних? — наївно кліпнула блогерка.
Хрипкий сміх Вадима нагадав каркання осиротілого чорного птаха на вимерзлій насмерть ниві:
— Даних? В еру онлайн-освіти і нейрочипів?! Ні, дівчинко, не тому. Я знав! Знав, що не зможу. Ні, не здійснити науковий прорив — тут мені могло б і пощастити… А от принести своє побите цирозом, потаскане усіма можливими легальними і напівлегальними розвагами тіло в жертву міжпланетним стосункам, у жертву науки… Так, навіть ви не заперечуватимете, що Лаке — це тільки 20% туристичних принад, а переважна користь від цієї планети наукова, медична, технічна! І навіть загризений совістю до стану алкогольної білочки, навіть розуміючи, що такої дівчини, як Ліза, я більше не зустріну, тож прирікаю себе на довічну самотність… Навіть у такому стані я палець об палець не вдарив.
Вадим важко зітхнув, і, з натугою спершись на руки, піднявся з-за столу. Пильно подивився в очі співрозмовниці:
— Я маю сказати їй, що вона завжди була права — я нікчемний егоїст. Тупа пиятика в космічних барах, яку я гордо називав свободою, виявилася для мене важливішою за життя поряд з ідеальною дівчиною, якій я — єдиний на весь усесвіт — був тоді по-справжньому потрібен. І що вона перемогла. Вся та омріяна свобода перетворила моє життя на лайно, а вона — отак просто і чесно, як завжди жила — стала легендою і провідною зіркою для багатьох земних учених.
Коліна захрустіли, лікті тут же додали своє дружне "крум-крум". Дарма він пив ту каву, ввечері серце знову порадує тахікардією. Мерзенна намічається нічка… Але він ще не помре. Поки що він ще не заслужив такої честі.
— Єлизавета Жучок! Розкажіть про неї гарно, чуєте? У тому вашому подкасті…
— Влозі! А ваше прізвище..?
— Не треба. Ні прізвища, ні імені, ні тіні згадки. Нехай я відсиплюся весь, і ніхто й не знатиме, що колись ще й такий коптив земне небо…
Цок-цок — кумедні тонкі, куці підборчики зупинилися перед кабіною ліфту. Важка коробка зі скла і металу хутко опустила візитерку на вихід.
У квартирі нарешті стало зовсім тихо…
Ні, не так. Гучніше залунали голоси автівок з вікна, джеркіт горобців у крислатій липі, сміх дітей біля під'їзду… А головне — тепер ніхто не заважав слухати, як він сиплеться — пісок його часу, його життя.
Останніми тижнями цей шурхіт звучав якось невпевнено, так, немов у жменях чотирьох маханських богів його залишилося зовсім мало. Вадим потягнувся рукою до голоекрану ПК. Незважаючи на скромне життя, він мав достатньо заощаджень, прихованих задля Тієї Самої Зустрічі, тож хоч зараз міг би замовити квиток до Лаке. Та хоч у першому класі полетіти, з шампанським і лобстерами на обід!
Потягнувся… і звичним рухом відсахнувся.
Ні, він ще не готовий подивитися в очі Лізи.
Ні, не сьогодні.
Ще не підібрані Ті Самі Слова.
Ще хоча б день, а ліпше — тиждень…
— Відсипте мені ще трохи часу, чуєте? — вимогливо видихнув Вадим у вечірні сутінки, сам не знаючи, до кого звертається.
"Сип-сип", — відповіло йому рожеве, немов волосся тієї блогерки, вечорове небо.
А потім кімнату заполонила густа, абсолютна, віковічна тиша… |
Рассказ открыт для комментариев