 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Змії повзуть містом — сотні, тисячі змій. Срібляста й зелена луска виблискує на сонці. День сьогодні випав спекотний, і шурхотіння багатьох тіл схоже на рипіння пороху на зубах.
— Аби одна-єдина блискавиця! — сміється Хоан-Гор, підходячи ззаду. Шрами на його руках також нагадують змій: вони обвивають м’язи, йдуть горбками, смикаються, наче живі, варто Хоанові поворушитися. Блискавок і справді немає. А мали б блищати, адже просто зараз під Благословенними небесами вчиняється богозневага — однак небо ясне, блідаво-блакитне, вицвіле від жароти.
Хоан-Горові випала важча доля, аніж усім нам: його покарали за зв’язок із людською жінкою. Наче там навіть була дитина. Ясне діло, дитинча на науку іншим умертвили, так само як коханку Хоана. В цьому наші закони безжальні. Мені хочеться спитати, як він ставиться до нашого плану, що передбачає вбивство сили-силенної людей, але я відмовляюся від цієї ідеї. Деяким словам ліпше залишитися невимовленими.
— На все свій час, — шипить Тає-Кієн. Я ледь не пересмикуюсь: от хто вміє підкрастися тихцем! Гідний прізвиська «Летючий змій», яке йому колись дав напутник. Втім, куди частіше його кличуть «плазовитою пошестю». Це йому теж личить. Без Тає наш план не втілився б у життя. Йому не притаманна сентиментальність, він на всіх і кожного дивиться як на об’єкт для нових експериментів. Він абсолютно холоднокровний і безжальний, зі збоченим розумом. До слова, його я питала, за що Направники так розізлилися на нього. Він не забажав відповісти, його право.
— На все свій час, Хоане. Вже згодом нас осяє світло блискавок. Шкода лишень, — Тає тоненько гиготить, — стільки сил буде змарновано.
Він бреше. Йому анітрішечки не шкода.
Я дивлюся, як змії спускаються з пагорба, як розтікаються міськими вулицями. Замислено киваю, щойно лунає перший крик. Благословенні небеса обіцяли цим людям захист взамін на дотримання законів і цілком помірну данину. Тепер подивимося, як вийде додержати обіцянки.
Втім, ніде правди діти — я знаю: вийде кепсько. Як і в двох попередніх містах. Як до того — в сімох селах. Благословенні небеса надто зайняті собою, своїми дріб’язковими сварами, своїми пихатими промовами про необхідність поводитися доброчесно... Вони не знають, як упоратися з реальною загрозою.
Не знають, як упоратися з нами.
Чутки про це повзуть по всіх землях Шести повітів, наче змії. І вражають не гірше за блискавки. Доброчесні крилаті пани, уособлення шляхетности й порядности, виявляється, безпорадніші за сліпих цуценят, яких вкинули в калюжу. Якщо так триватиме й надалі, чекає на них приблизно те саме, що й на цуценят.
Питання в тому, як довго вони лишатимуться безпорадними. Точніше, як довго вагатимуться. Бруднити кров’ю білосніжне вбрання мало хто забажає, чи ж не мені про те знати. Але якщо Благословенні небеса цього не зроблять, вони програють. Утім, якщо зроблять, програють так само.
Чутки, чутки, перешепти... Згодом вони перетворяться на вигуки гніву й розпачу. Люди багаті й родовиті донині жили безтурботно, переклавши весь тягар по виплаті данини на плечі бідноти. Та змії не милують нікого. Палаци, кам’яні будинки купців, халупи й руйновища — їм байдуже. Отже, захищатися від змій також доводиться всім разом.
Доведеться домовлятися. Або почнуться бунти.
Подейкують, що в двох повітах торгові палати вже всерйоз обговорювали, чи варто сплачувати данину Небесам. Чи не краще спрямувати ці гроші на те, щоб винайняти справжніх захисників? А може, варто домовитися з господарями змій?
Коли люди хочуть жити, їм начхати на доброчесність і на красиві слова. В цьому — їхня перевага перед Благословенними небесами. Перевага, яку я готова визнати. Заради якої готова залишити в живих... багатьох.
Якщо тільки люди почнуть цією перевагою користуватися.
Що тоді зроблять Благословенні небеса? Відступлять? Сумніваюся. Найімовірніше, застосують силу.
Ми — вигнанці. Наше існування внизу, на брудній землі, поза чистим світлом Небес, — це покарання, якого бояться більше за смерть. Ми викреслені з усіх списків, про нас навіть заборонено говорити тим, хто має ранг нижчий за Напутника — вважається, що чистоту більш високорангових істот згадування наших імен вже не зможе зганьбити. В моєї матері ніколи не було дочки, котру по досягненні повноліття назвали Лен-Ха; в батьків моїх товаришів ніколи не було дітей з іменами, що так легко злітають з моїх вуст. Так вирішили Напутники — й усі підкорилися цьому рішенню. Навіть ми — втім, якраз нам не лишили вибору.
Ніколи не пробачу цього. Нікому.
І лише кілька років потому, не без допомоги Летючого Змія, чий розум дійсно незрівнянний, я усвідомила просту істину: те, що вигнанців для Благословенних небес не існує, робить нас практично невидимими й невразливими. Яка іронія долі! Нас не можуть убити, бо це значить визнати нас нехай не суперниками, але кимось більш серйозним, ніж ми, на думку Напутників, заслуговуємо. Нас не можуть покарати, адже для Небес не існує покарання, гіршого за вже застосоване до нас. Так кумедно...
Навіть цікаво, що буде далі. Адже якось Благословенні небеса мусять виконувати зобов’язання перед безкрилими людьми. Інакше не вдасться тримати їх у покорі.
Ну, або доведеться визнати, що без людей і їх праці не обійтися, й відкинути байки про доброчесність. Коли хочеться їсти, ідеали тьмяніють. А заробляти на хліб щоденний важкою працею наші мудрі й чесні друзі з Небес якось не звикли. Куди простіше й вигідніше залякати людей, може, вбити десяток-два бунтівників, а тоді продовжувати самовдосконалення в небесних обителях. В усякому разі, таке рішення може виглядати вкрай привабливим.
Чого там варті ті людиська порівняно з тисячолітніми традиціями?
І ось тоді Благословенні небеса остаточно програють.
Мені водночас і хочеться цього, і лячно... Навіть смішно: я, вигнанка, котра за мету має цілковите руйнування Небес, відчайдушно боюся, що в мене все вийде. Що Напутники — не мудрі й шляхетні вищі створіння, готові поступитися власним життям заради обіцянок, даних людям, а... такі самі, як я сама. Істоти без совісті й моралі.
Чому я так боюся розчаруватися в них?
Справді смішно. До корчів, до гикавки. Я посміхаюся, дивлячись на хаос, що коїться внизу. Помічаю, як супиться Хоан Гор. Пояснювати йому щось у мене зараз немає щонайменшого бажання. Допоки він мовчить, можна вдавати, наче все гаразд.
Внизу, в місті, світ перевертається. Люди, обліплені зміями, випадають з вікон, бігають вулицями, марно намагаються знайти укриття — й заклякають незграбними зламаними ляльками, поки змії шукають інші жертви. Людям не боляче — такою була умова Хоана, й я на неї погодилася; Тає-Кієн скривився, але зробив, як сказано. Для нього це всього лише одне з удосконалень отрути, не більше. Проте відсутність болю не дорівнює відсутності страху. Певно, вмирати страшно. Особливо людям, яких ніхто й ніколи не виганяв з Небес. Для них це — найбільше покарання.
Хоан, не витримавши, відвертається. Я припиняю дивитися на нього, зосередившись на тому, що відбувається внизу. Не можна відвертатися. Не можна брехати собі. Іншим можна, лише не собі. Вбивство є вбивство, і якщо намагатися приховати це за наскільки завгодно красивими фразами, то згодом нічим не відрізнятимешся від тих, з ким б’єшся.
Я не можу стати кращою за Напутників — годі й намагатися. Лишається стати набагато гіршою.
— Лен-Ха, ми переможемо! Обов’язково переможемо! — сміється Сої-Нан. Він з-поміж моїх товаришів наймолодший — і найнебезпечніший. Єдиний, кого спонукає не особиста образа чи прагнення поставити ще один божевільний експеримент, а ідеали, помножені на запальність юності. З ідеалістів виходять найжорстокіші кати — і найжахливіші правителі. Він дуже скидається в цьому сенсі на Напутників. Коли прийде час, я обов’язково його позбудуся. Зараз же мені потрібний кожен, на кого можна покластися, й Сої-Нан не підведе. Отже, я киваю йому. Авжеж, ми переможемо. Як інакше?
З блакитних небес беззвучно злітає блискавка, майже невидима в яскравому, сліпучому сонячному світлі. Одна зі змій скручується в спіраль, а тоді падає, розрубана навпіл. Секунду потому лунає грім.
Вони все-таки з’явилися, захисники беззаступних і знедолених. Невже до них долинули благання з землі?
Але чому тобі блискавок так мало?
— Один, — у голосі Хоан-Гора чути неприховане розчарування. — Лише один!
Так, звісно. Заради чого б найшляхетнішим із шляхетних шикуватися рівними колонами й летіти туди, де куйовдяться борошняні хробаки? Надіслати одного ще можна, але не більше.
Якщо взагалі його хтось надсилав, а не сам він вирішив втрутитися. Гість, що спускається з небес, молоденький; шкіра сяє кришталевою білизною, яка з часом зміниться звичайною блідавістю, й жодні хитрощі не допомагають Небесному племені вповільнити цей процес. Клановий малюнок на крилах мені невідомий, але, судячи з того, як примружився Тає-Кієн, хлоп з його місцини. Можливо, вони навіть були знайомі — в тому, минулому житті. Що ж, тим краще. Мені легше бути мати справу... з ними обома.
Блискавки б’ють дедалі частіше, дедалі більше змій падають нерухомими. Деякі з людей, що лишилися живими, з надією простягають руки до неба. Марна справа. Втім, кожен має право на сподівання. Мені потрібні виключно їхні життя — мрії та бажання вмираючі можуть лишити собі.
— Лен-Ха, дозволь поставити експеримент! — не витримує Тає-Києн. Я киваю. Для Тає весь світ — лише майданчик для дослідів, але чому б не дати йому розважитися? Тим більше щось підказує мені: цього разу він отримає куди більше задоволення.
Тає дивиться на Сої-Нана, і той широко посміхається. Після вигнання кожен із нас лишився майже беззахисним, втративши більшу частину здібностей. Але Сої-Нан зумів зберегти блискавки, й тепер вони жахають з його рук. Так, слабенькі, незрівнянні з тими, які він випускав, коли був гордістю свого клану, але їх достатньо, щоб крила прибульця затремтіли, й він спустився нижче.
Це певним чином символічно: блискавки, що б’ють з землі в небеса. Сподіваюся, якась із таких блискавок згодом влучить не в молодого й вочевидь наївного хлопця, а в когось більш... значущого.
— Чудово! — Тає-Кієн вже не всміхається, а вишкіряється, наче гієна, що відчула кров. — Тепер моя черга.
І ще кілька блискавок — цього разу зелених і шиплячих — злітають з землі й обвиваються навколо рук, ніг і крил розгубленого посланця Небес. Луска змій виблискує на сонці, ікла шматують плоть. Красивий політ захисника людей обривається, крила безглуздо вимахують врізнобій, потім юнак падає униз незграбним паком. Тає-Кієн зловтішно гиготить. Схоже, експеримент успішний.
— Ходімо до нього? — очі Сої-Нана запально блищать. Тає знизує плечима й відвертається: змії вже довели свою корисність, подальше його мало цікавить. Хоан-Гор важко позітхає й хитає головою, вочевидь перекладаючи рішення на мене.
— Гаразд, — я роблю перший крок шляхом, що веде до міста. — Ходімо.
Змії доробляють свою роботу, крики людей поступово стихають. Але посланець Благословенних небес ще напевно живий. Отрути нас так просто не беруть. Міська брама розчинена навстіж: варта загинула першою, зачинити важкі стулки не було кому. Я ступаю на бруковану вулицу, що веде від брами до центральної площі. Наче хлопчина впав туди чи десь поблизу.
Він лежить на бруківці, біля підсохлих патьоків крові — навряд чи його власної; радше хтось із людей невдало вистрибнув з вікна міської ратуші, а тоді примудрився відповзти убік. Я кидаю погляд наліво — так і є, там лежить тіло в довгому жупані, розшитому срібними нитками й дрібними перлинами. Змії встигли розповзтися, проте навряд чи хлопець здатен зараз опиратися. Цікаво, скільки кісток у нього зламано — десять, більше? Вітерець ліниво бавиться кінчиком колись білосніжного крила. Я кривлюся й наступаю на нього.
Звісно, хлоп ще живий і намагається підвестися. Його очі каламутні від болю, на щоці — кривава подряпина, але в цілому він не схожий на істоту, готову вмерти просто зараз. Годі й казати, живучість тих, хто народився на Благословенних небесах, вже давно увійшла до багатьох прислів’їв.
— Назви своє ім’я.
— Ненавиджу вас! Прокляті, кляті... — голос парня ламається, коли Сої-Нан з хрускотом наступає важким чоботом на друге крило.
— Пані звеліла тобі назвати своє ім’я!
— Поміркуй, — голос Хоан-Гора лунає спокійно, тільки ледь помітне посмикування пальців видає хвилювання, — чи буде комусь завдано шкоди, якщо ти назвешся?
— Єн-Кієн з клану Сутінкових вершин.
О, родич Тає! Зрозуміло, чому той був настільки зацікавлений в експерименті. І чому не квапився за мною до міста. Якщо я хоч щось тямлю в політиці Благословенних небес, власний клан Тає зрікся його.
Сої менш делікатний, ніж я; від голосно регоче. Що ж, дійсно кумедна вийшла штука.
— Що робитимемо з ним, пані? Вб’ємо? Чи залишимо, хай передасть Небесам наше послання?
Послання? От же ж, ці ідеалісти всюди однакові. Не можуть спати й їсти, якщо не принизять супротивника, причому так, щоб він обов’язково про це дізнався. Інакше їм несмачно.
Я стеную плечима.
— Про що мені говорити з шановними Напутниками? Якщо це, — широким жестом обводжу мертве місто, — не є для них гідним уваги посланням, то слова тим більше не матимуть користі.
Єн-Кієн пересмикується — чи то від болю, чи то через те, що мої слова змушують його страждати сильніше, ніж рани. Від всієї душі сподіваюся на друге. Бо це змусить хлопця власноруч розбити свої кришталеві мрії.
Цікаво, чи достатньо в нього міці? Чи достатньо він загартований для того, щоб знести випробування, котрі випадуть на його долю?
Які я йому подарую.
— Ви... не маєте права... прокляті вигнанці, ви не маєте права грати в богів!
Сої-Нан заносить руку для удара. Я зупиняю його.
— Ти правий, — хлопчисько здивовано підводить очі. Я посміхаюся, і щось у моїй посмішці змушує його затремтіти. — Ніхто не має права грати в богів. Тим паче ми, прокляті вигнанці.
За моїм плечем Хоан-Гор вибухає хрипким реготом, в якому не чути й дещиці радості. Йому вторує гиготіння Тає-Кієна — й коли він встиг підійти?
— Ти правий, — повторюю я, потім схиляюся і пильно вдивляюся Єн-Кієнові в очі. Він намагається відвернутися; я хапаю його за підборіддя, рвучко розвертаю голову. — Ти правий. І як ти зупиниш нас? Як зробиш, щоб ми припинили грати в богів?
Я відштовхую хлопчисько. Його крило хрускотить під моїм підбором.
— Ніяк, вірно? Що ж, це теж правда. Змирися з нею — або чини спротив, якщо бажаєш. Але поки ти — чи хтось інший — не зупиниш нас, ми продовжуватимемо.
— Чому? — крик Єн-Кієна схожий на лемент смертельно пораненої тварини. Я повертаюся до своїх товаришів.
— Чому? Скажіть йому!
— Тому що вважаємо за потрібне, — голос Сої-Нана твердий. Ця дитина ні на мить не сумнівається у власній правоті.
— Тому що можемо, — Хоан-Гор тужливо вдивляється в небеса.
— Тому що хочемо! — солодко видихає Тає-Кієн.
— Тому що нас нема кому зупинити, — підсумовую я. Потім рвучко вимовляю: — Допоможіть мені. Переверніть його та потримайте.
Тає-Кієн кидається виконувати мій наказ першим. Він уже вже зрозумів. Миттю пізніше йому на допомогу приходить Сої-Нан. Хоан-Гор не бажає брати в тому участі, проте не заперечує, коли я витягую в нього з-за поясу важкий різницький тесак — пам’ять про когось з рідні його коханої. Здається, брат, а може, батько — яка різниця? Головне, цей чоловік намагався заступитися за сестру — чи то дочку — й був убитий. Хоан-Гор так поки що й не помстився. То нічого, коли Напутники спустяться з Благословенних небес, я подарую Хоанові того, хто віддав наказ про страту. А може, ще й його рідню. Нехай перед смертю дізнається, як це — дивитися на загибель близьких.
Зойк дурного хлопчиська злітає до Благословенних небес.
— Тебе не почують, — мій голос холодніший за сталь, якою я шматую суглоби й сухожилки. — Як не почули волання вмираючих у цьому місті. Як не почули мене. Тебе не почують, Єн-Кієне, колишній учень Напутника клана Кієн. Небеса не чують безкрилих. Ніколи. Це ще одна правда.
Змирися з нею, Єн-Кієне, — або чини спротив, якщо бажаєш.
Небеса не чують безкрилих, і не має значення, чому ти втратив крила. Мої очі пече, але це не сльози, а безсила лють, якій не знайти виходу. Поки що. Я сподіваюся, поки що.
Безкрилі негідні. Такою є істина Благословенних небес. Перед нею схиляються всі. Всі, окрім мене й моїх товаришів.
Втім, нехай. Нехай ми негідні. Але зрештою ми переможемо. І чи буде тоді важливо, хто гідний, а хто — ні?
Чи буде тоді це важливо?
— Відпустіть його.
Попередні мої... експерименти закінчувалися смертю піддослідних. Безкрилі обирали вкоротити собі віку. Але я дивлюся в очі Єн-Кієна, в яких блищать непролиті сльози й злі блискавки, та сподіваюся. Хотілося б мені збагнути, на що саме.
Може, на те, що в мене з’явиться ще один товариш. А може, на щось геть інше. На небеса, розрізані блискавкою — тією справедливою блискавкою, яка карає грішників незалежно від наявності в них тріпотливих крил. На те, що мертві жінка й дитина Хоан-Гора встануть з могил і всміхнуться. На безтурботний регіт Тає-Кієна й розум Сої-Нана. На диво.
Ти вже спробуй не розчарувати мене, Єн-Кієне. Я знаю, в тебе не вийде — досі не виходило ні в кого. Але все-таки спробуй.
— Ходімо. В нас іще багато справ.
Я розвертаюся й іду назад до міської брами, відчуваючи, як під час кожного кроку болять нерівні шрами у вигляді блискавок в мене на спині.
Шрами, що лишилися від крил. |
|
|
|
Время приёма: 23:26 14.01.2022
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев