 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
– От що робити з бабусею? Вона сьогодні ніяк не заспокоїться… Як би то її розрадити? – зітхнув Барвінок, роззираючись по садку.
Якби люди, що мешкали на цьому обійсті, зараз вийшли надвір, то його б не побачили. Садовички маленькі, завбільшки з горобця, та й людським очам зазвичай невидимі. А от він добре бачив від краю до краю всю садибу, про яку вже понад сто п’ятдесят років ретельно піклувалася його родина. Ще з тих часів, коли біля новенької чепурної мазанки молоде подружжя посадило перші яблуньки. Щоправда, Барвінок тих часів не застав, бо народився пізніше. Але дідусь розповідав. Хизувався тим, що вони з бабусею сюди переселилися навіть раніше, ніж у хаті з’явилися домовики.
Нині старі стіни мазанки зникли під обкладкою з цегли, до будівлі додалася нова, цілком цегляна частина, а також гараж. Хідники на подвір’ї вкрилися кольоровою плиткою, а порепана від часу собача буда зникла, бо нинішні господарі не тримали собак. Перші яблуні, що започаткували садок, давно всохли від віку, і нинішні дерева були молодшими за Барвінкових батьків.
Та от тепер бабуся…
– Ніяк ми її не розрадимо! – визвірилася Барвінкова молодша сестра Малинка й хитнулася на пагоні порічки, наче на гойдалці. – То у неї оце, як його… старечий маразм! Не зважай! Посвариться та й угамується!
– Що, нахапалася в людей дурних слів? У садовичків не буває маразмів! Я й сам би лаявся… Обережно, не зламай! Зараз підморозило, гіллячки крихкі!
– Не зламаю. Еге ж, мороз… А снігу катма!
Барвінок зітхнув.
Те, що відбувалося в садку цієї зими, йому не подобалося. Так само, як його сестрі Малинці, бабусі, та й загалом усій родині.
В кожну пору року садовички мають певну роботу. На відміну від домовиків, які мешкають поруч із людьми і змушені пристосовуватися до їхніх забаганок, охоронці саду значно більш незалежні. Їх навіть не надто цікавить, чи люди взагалі живуть в обійсті,чи ні. Бо їхня справа – порати садок. Дбати про плодові дерева і кущі, вчасно приваблювати бджіл і джмелів, не пускати, куди не треба, кропиву й лободу, оберігати пташині гнізда від котів і ворон. А ще лагодити дренажні системи, якими під корені рослин під час дощів потрапляє вода, не дозволяти розповсюджуватися парші й грибку, дбати про те, щоб кожен мешканець саду – від метеликів і хробаків до щурів і птахів – отримував те, чого потребує. Адже плодові дерева й кущі існують не лише для людей. Їхнє листя та плоди годують ще безліч живих істот – тлю, гусінь, мурашок, бджіл, птахів, щурів, хробаків. А ще й самих садовичків. Тож насправді все не так просто, як вважає більшість люду.
Але то все в теплу пору року. Взимку, звісно, клопотів менше. Зазвичай вже з грудня садовички ховалися в затишній оселі між коренів старої груші. Виходили лише ночами, щоб перевірити, чи все в садку гаразд. Чи не треба підгорнути більше снігу під корені кущів, аби ті не померзли в люті морози, і упевнитися, що щури не розтягли солому з накриття троянд й винограду. Звісно, щурикам і мишам теж треба чимось утеплювати нірки, але ж хай роблять це обережно, не руйнуючи накриття! Втім, якщо кущик чи деревце надто сильно замерзали, садовички могли його відігріти, бо вміють трохи керувати теплом та холодом.
Та, крім цього, в зимовий час не було чого робити. Хіба погуляти й помилуватися пухнастими кучугурами, що іскрилися під місячним сяйвом.
Однак зі снігом вже котрий рік було сутужно…
– Це все через людей, – пробурчала Малинка. – Я ще влітку чула, по людському телевізору розповідали про зміну клімату. Що незабаром взагалі зими не буде, і все посохне.
– Тіпун тобі на язик! – визвірився Барвінок. – «Посохне»… А ми на що?
– А що ми зможемо? Он диви, що робиться! Коли на Новий рік таке було?
Вони похмуро роззирнулися.
Зимовий садок справді не тішив око. Трошки снігу напередодні насипало, проте він спочатку підтанув, а потім задубів від раптового морозу. І тепер нагадував брудну коросту, з якої стирчали чорні стовбури дерев і пагони кущів.
– А колись щороку взимку випадав сніг, – сумно зітхнула Малинка. – Пам’ятаєш? Коли ми ще були маленькі. А на Новий рік робили величезний палац, і в ньому святкували.
Барвінок кивнув.
Новорічні традиції в кожного народу власні. Люди, наприклад, приносять додому й прикрашають ялинки – з погляду садовиків, огидна забаганка, бо вбивати живе дерево заради забавки є дикунством. Щоправда, останнім часом дехто почав використовувати штучні ялинки, а це вже більш-менш прийнятно.
Домовики також здавна запозичили людські звичаї і свята, проте для них в новорічну ніч головне – смачно попоїсти, і найбільшу увагу вони приділяють банкету. А лісовики взагалі вважають святкування серед зими нісенітницею. Адже будь-якому бовдурові відомо, що рік насправді починається навесні, коли рослини й комахи прокидаються після сплячки, а птахи повертаються з вирію. Тому взимку лісовики нічого не святкують, а мирно собі сплять – за винятком нечисленних патрулів, котрі стережуть ліси і дбають про звірів і птахів, що там зимують.
Колись садовики теж святкували Новий рік навесні, на рівнодення – разом із лісовиками, луговиками, людьми і домовиками. Про це лишилося чимало оповідей, що передавалися з покоління в покоління. Однак згодом людям щось гупнуло в голови, і вони почали крутити календарем, як заманеться. Спочатку перенесли свято Нового року на більш ранній час, коли починається рух соків в деревах. Та то ще б ладно – однак пізніше вирішили, що Новий рік тепер відлічуватимуть із другої третини зими. А ще за кілька сторіч раптом зсунули свято ще на чотирнадцять днів. З якого дива саме на цю дату – хтозна. Більш недолугий час насправді годі й уявити. Але людиськи взагалі доволі пришелепуваті істоти, тож не дивно.
Услід за людьми святкувати Новий рік взимку почали й домовики, бо їм до природного циклу байдуже А от садовики ще довго користувалися старим обчисленням. Проте коли мешкаєш поряд із такими істотами, як люди й домовики, то щось та запозичиш. Коли посеред зими починається мигтіння різнокольорових лампочок і вибухи святкових салютів, то рано чи пізно замислишся – а чом би й собі не долучитися?
Принаймні, бабуся була палкою шанувальницею зимового новоріччя. Та й інші родичі його любили. Але в нірці під коренями груші багато не посвяткуєш, там хоч і затишно, проте затісно. Не той розмах. Тому напередодні людського Нового року садовички завжди будували сніговий палац. Щойно увечері сутеніло, родина ставала до роботи, і за годину-дві простора й гарна біла споруда була готова. Спочатку садовики трохи розігрівали сніг, аби той став липким і зручним для будівництва, а потім підморожували готовий палац, щоби той не танув. Будівлі щороку робили різної конструкції, з вишуканим різьбленням та іншим оздобленням. І в новорічну ніч влаштовували там банкет, танці, ігри й розваги. А наступного вечора вирушали на гостини до сусідніх родин – помилуватися їхніми палацами, або приймали гостей у себе.
Це вже перетворилося на традицію, яка всім подобалася. І навіть коли почалося Велике потепління та кількість холодних днів узимку зменшилася, на новорічну ніч сніг зазвичай випадав. Може, й обмаль, однак достатньо, щоб нагребти на такий-сякий палацик. Садовички маленькі, їм багато не треба.
Однак цього року становище склалося катастрофічне. Востаннє сніг випав тиждень тому, а потім майже розтанув. Лишилися плями криги, наполовину врослі в землю, з таких нічого не побудуєш. І жодних ознак того, що сніжку сьогодні таки насиплеться. Чистісіньке небо, яскраві зорі, повня, мов велетенський ліхтар – і ані натяку на бодай якусь хмаринку. Морозець, щоправда, надвечір прихопив добряче, та що з цього користі!
Бабуся, котра була в родині головним упорядником свята, впала в розпач. Але на її «зробіть хоч щось!» тато забурчав:
– А що я можу? Викликати сніговій? Я цього не вмію! То до Небесної канцелярії!
Чи існувала насправді та Небесна канцелярія, ніхто не знав. Але на неї завжди посилалися, коли якусь справу було неможливо зробити.
– Але десь же ж та Віхола швендяє! – лементувала бабуся. – Треба її покликати, хай намете хоч трошки!
– Та хтозна, де вона, і чи ще жива в такому кліматі… – відмахнувся тато. – Може, взагалі пішла на північ…
А тоді хутенько зник із дому – певно, гайнув до свого кабінету під абрикосом. Там татусь ховався від родинних сварок і писав наукові праці про догляд за рослинами. Папір для них виготовляв з опалого листя, той був значно міцніший, ніж людський, і не псувався від вологи.
– А я таки святкуватиму навесні! – повідомив дідусь. – Як усі розумні природні істоти! Бо вигадали оце дурницю – Новий рік узимку!
І теж кудись заподівся. Певно, сховався до дупла в старій яблуні, де мешкали синички. Там всередині зручне гніздечко, вимощене м’яким пір’ям, і дуже затишно. Дідусь любив пташок, а вони його, адже синички не кожному дозволять лазити до своєї домівки.
– Святковий банкет можна влаштувати й удома, – зауважила мама. – А потанцювати просто неба, надворі…
– І що це буде?! – обурилася бабуся. – Поїсти вдома можна й щодня! А як запрошувати гостей? І які танці на отому замерзлому багні? Наче ми якісь злидарі!
– Але зараз в усіх так, не лише в нас… – втрутився був Барвінок.
– То й що? Хіба від цього легше? Он ті жирні зажерливі домовики матимуть справжнє свято! А ми – ні!
– А до чого тут домовики? У нас власне життя, а в них своє…
Однак бабуся вже не слухала. Сіла й заплакала.
На це було сумно дивитися, але чим зарадити, онуки не уявляли. І теж утекли надвір.
Малинка все гойдалася на гілці, а Барвінок роззирався. Він, як і бабуся, любив новорічні розваги. Тому намагався угледіти бодай щось, із чого можна спорудити святковий палац. Гаразд, хай не палац, хоч павільйон. Навіть без даху. Онде майже біля груші, де розташовується вхід до їхнього зимового житла – довгі пагони шипшини, вони нахиляються додолу, мов арка. Їх можна було б використати як накриття для павільйону й повісити згори якісь оздоби. Власне, цей кущ колись уже застосовували як каркас для святкового палацу, коли було багато снігу. В арці між корінням і вигнутими пагонами утворювалася ціла простора зала.
Чомусь ця арка з гілок уперто лізла у вічі…
– Малинко, чуєш? Диви, шипшина схиляється аж до землі. А зараз мороз. Якщо ці гілки закріпити й полити водою… Утвориться крига, вона їх скріпить між собою. І вийде крижаний палац!
Сестра зневажливо пирхнула.
– І де взяти стільки води? Довкола все замерзло, навіть з даху не крапає. З тієї криги, що є, багато води не натопиш. Та й вона брудна… А поливальний водогін на зиму перекрито. Ти ж знаєш.
– Знаю… Але… Можна попросити домовиків, щоб відкрили внутрішній кран водогону! Ненадовго!
– Так вони тобі й погодяться! І ще: глянь, де ми, а де кран. Де ти візьмеш шланг? Він також десь у домі. Та якби й був – уявляєш напір води? Вона просто змиє все довкола! А кригу треба заморожувати потрошку, повільно. Зараз же ж не мінус двадцять, коли лід хапається одразу. Доведеться охолоджувати потрошку, шарами. Навряд чи ти зможеш аж так відрегулювати воду.
– Гм… маєш рацію. Але якщо поливати повільно, з якогось кухлика… Тоді мусить вийти.
– Облиш вигадувати! Все одно немає ні кухлика, ні води.
– Є. В будинку.
– Я не піду до домовиків! Вони пихаті потвори! Не хочу нічого в них просити!
Барвінок понуро зітхнув.
Власне, з домовиками садовички не сварилися, але в останні роки не дуже товаришували. В садку все сторіччями відбувалося згідно з природними чинниками, а домовики вже надто багато запозичили в людей і тепер драли кирпу: мовляв, ми нині прогресивні, а ви там у своєму садку – відсталі селюки. Аж надто цим грішили молодші, які народилися вже за часів газового опалення, водогону й Інтернету. Тому з домовенятами Барвінок і Малинка спілкуватися не любили, а старших хованців взагалі майже ніколи не бачили.
Та як не крути, а воду зараз можна взяти лише в людському будинку. Ані криниць, ані вуличних колонок водогону довкола давно немає. Щоправда, окрема труба з краном для поливу садку виходила з будинку надвір, і влітку садовички часто її вмикали. Але на зиму люди перекривали дворовий водогін зсередини оселі, щоб вода в ньому не замерзла та не пошкодила трубу. Ззовні ніяк не відкрити.
– Як хоч, – пробурчав Барвінок. – Піду сам.
Малинка сплеснула руками й зіскочила з гілки.
– Ти серйозно?
– Так. Бо інакше не буде ніякого свята, і бабуся сердитиметься аж до весни. Чи ти хочеш, щоб вона щодня згадувала…
– Ні! – мала завзято закрутила головою. – Тоді хоч із дому тікай!
– Отож…
***
Проходячи повз будинок, садовички зазирнули у вікно. Побачили пишну штучну ялинку – нинішні люди були не такі відсталі, як їхні попередники, й не псували живі рослини – з блискучими прикрасами і гірляндами. На шибках, запнутих білими мереживними фіранками, наліплені великі блискучі сніжинки. Гарно! Не те що в їхньому садку, холодному й похмурому…
Власне, садовики ніколи не вважали, що в чомусь упосліджені в порівнянні з людьми та домовиками. Такого розмаю природної краси, як у садку, немає більше ніде! Навіть узимку, коли лежить сніг. Хіба можна порівняти з чимось штучно створеним пишні кучугури, що мерехтять міріадами блискіток у виблиску сонця чи ліхтарів, або біле від інею гілля, або неймовірні крижані «скульптури», що утворюються після відлиг!
Та коли снігу немає, і все довкола буро-сіре – справді почуваєшся майже злидарем. Аж надто на Новий рік…
Кватирка у вікні була відчинена, проте вони туди не полізли. Нечемно пертися без запрошення на чужу територію, та й домовики до цього ставилися ревно. Тато колись жартував: «Начебто й безвізовий режим, а спробуй-но туди втрапити!». Тому довелося рушати до дверей і викликати хованців особливим свистом, якого не чують люди.
Якщо домовики й почули виклик, то не надто квапилися. Лише за певний час клацнув замок, і двері на веранду трошки прочинилися. З щілини повіяло затишним теплом і смачними пахощами – бо чимало готових людських харчів, які не вмістилися в холодильник, зараз стояли в мисках на веранді.
– Чого вам? – не надто приязно пробурчав Стецько, наймолодший домовичок. Він щось жував, від нього пахло шоколадом і ваніллю.
– Доброго вечора! – чемно почав розмову Барвінок. – А чи можна у вас позичити кухля з водою?
– З водою? – хованець витріщився на нього й мало не вдавився. – А нащо вам аж стільки?
– Для будівельних потреб, – і Барвінок коротко пояснив, що до чого.
– Не зна-а-аю, – пробурмотів Стецько. – Зараз же ж люди вдома! Колупаються на кухні! Як ми в них візьмемо кухля, ще й туди наллємо воду? Більш годящого часу не знайшов, га?
– Гаразд. А можеш відкрутити вуличний водогін? На дві-три хвилини. Ми наберемо води, і закрутиш назад.
– Ні! – Стецько квапливо закрутив головою. – Тоді та вода замерзне й порве трубу! Таке не можна!
– З якого дива замерзне? Ви внутрішній кран закриєте, а ми зовнішній лишимо відкритим, і вона вся витече…
– Ні! Не вся!
– Що таке? З ким ти розмовляєш? – почувся верескливий голос. Стецько посунувся вбік, і замість нього в отворі намалювалася огрядна постать, розцяцькована блискітками. Барвінок аж замружився: з усіх домовиків він найменше хотів би мати справу з Марусею, яка пихато звала себе «Марго». Звичка хованців використовувати людські імена завжди здавалася садовичкам дивною, та коли ще й іноземщина – взагалі ні в тин, ні в ворота. Марусине обличчя було розфарбоване яскравим макіяжем – косметику вочевидь позичила в людей. Із нею приплинула ціла хмара ароматів – помади, парфумів, сиру і мандаринів.
– Хто тут тиняється проти ночі? Га-а, сусідоньки! Чого припожалували? Води вам? А ще чого? У вас он самих взимку снігу не випросиш!
– Коли то ми вам снігу не давали? – спантеличився Барвінок.
– А коли Стецько хотів зліпити сніговика надворі, а ви його нагнали! – зловтішно закинула домовичка.
– А-а-а! Та він згрібав сніг там, де троянди накриті! Вони б померзли! Ми йому казали – візьми в іншому місці, а він…
– Та начхати мені на ваші троянди! Через вас уже навіть не вийдеш погуляти надвір! А кота нашого навіщо ганяєте?
– Бо він на пташенят полює! І то не ваш кіт, а людський!
– Все, що людське – то й наше! Хіба не знаєш? І незабаром свято, нам нема коли…
Барвінок позадкував і мало не наштовхнувся на знічену Малинку, що стояла позаду. Майнула думка – схоже, сестра мала рацію. Не варто було сюди йти…
Аж раптом двері здригнулися. Підлога веранди теж – так, що вібрація стала відчутна навіть на ганку. Барвінок не встиг розрізнити слова на такій низькій частоті, але Марго раптом аж зіщулилася. Відступила вбік і ширше прочинила двері.
– Ходіть… Прадід вас кличе. Стецьку, проведи…
Барвінок гадав, що вони підуть до кімнат. Ба ні – услід за малим домовиком довелося дряпатися за шафу, що стояла на веранді, а там через щурячий лаз до комори й по полицях. Далі Стецько відсунув задню стінку шухляди, і вони пролізли догори вузьким проміжком між вентиляційною трубою і стелею. Лише коли опинилися в ширшому просторі, Барвінок збагнув, що це горище. Тут було тепло й дуже темно, аж довелося терміново перелаштовувати зір, щоб щось розгледіти.
Стецько провів їх із Малинкою повз великі картонні коробки і звалище старих лиж – еге ж, які в таку погоду лижі! – а тоді лякливо кивнув уперед:
– Ходіть… отам він… біля труби…
Барвінок відчув, як Малинка міцно вхопила його за лікоть. Однак уже не втечеш. Самі ж бо напросилися…
Найстарший домовик сидів на м’якій лежанці біля труби, від якої пашіло теплом – певно, це була витяжка опалення. Величезний, сивий і кошлатий, мов купа хутра, в якій світилися самі очі – жовті й теж здоровезні, мов чашки.
Раніше Барвінок із Малинкою бачили найстарішого хованця лише кілька разів, та й то здаля – влітку, коли той сидів на даху, гріючись на сонечку. Проте зазвичай старигань розташовувався за трубою так, що з саду не розгледиш. Дідусь із бабусею розповідали, що цей домовик колись утратив власну оселю, в якій мешкав кількасот років, й прийшов сюди, на нове місце, вже старим. Ще й приніс із собою крихітне кволеньке домовеня. Садовички тоді допомагали йому лікувати малюка, бо краще знаються на цілющих травах і зіллях, ніж хованці. Від того малого й пішов тутешній рід домовиків, які зрештою заселили кілька найближчих вулиць. А Прадіда досі шанували всі.
– Де ви там, малі? Підійдіть ближче!
Голос старого був тихий, але такий потужний, що від нього, здалося, забриніли лижі на долівці.
– Як там справи у Вишеньки й Горіха? Ви ж їхні онуки, так? Чи вже правнуки?
– Онуки, – повідомив Барвінок. – З бабусею й дідусем усе добре. От тільки свято цього року…
– Еге ж, – покивав старий. – Скрутно зараз. Снігу немає. Вишенька, певно, свариться? Всім уже мізки проїла?
– Та так… – пирхнула Малинка.
Старий теж засміявся.
– Еге ж, вона запальна. І страшенно любить оте зимове свято. Горіхові воно байдуже, він досі, як і я, лічить початок року з рівнодення. А от їй подобається. Та чом би й ні? Нові часи, нові традиції… Можна й посвяткувати, якщо є нагода. То що ви там вигадали?
Коли Барвінок розповів, дідуган схвально кивнув.
– Добра справа. Мої вам знайдуть воду, не переймайтеся. Щось вигадаємо. Я їм дам прочухана, бо геть зледащіли. Колись домовикам не було коли і вгору глянути: ану, встигни попорати і корови, і коні, і вівці! В моєму попередньому обійсті сама лише отара була на двісті голів! А нині що? Вдома все роблять машини, навіть пилосос сам по собі бігає кімнатами та прибирає! Худоби катма, самісінька залізна автівка в гаражі! От мої й розпаскудилися. Остап бодай стежить, щоб ніде не задуло вітром газ чи дах не протік. А правнукам взагалі нема чого робити. Марічка тільки цупить косметику і чепуриться, а Стецько ночами грає в ігри на людському ноутбуці. Якщо повернути екран, то майже не видно, що блимає. Я йому кажу – ти бодай зарядку встромляй, бо зранку люди встануть, а апарат розряджений. Бачте, життя в людей змінюється, а з ними й наше…
– У садовиків теж, – підтвердила Малинка. – Онде через два двори люди чого утнули! Вирубали весь садок, а замість нього зробили моріжок із травичкою. Поставили на нього маленькі штучні деревця й ліхтарики. І що там садовичкам було робити? Вони й пішли…
Барвінок зітхнув. Цю трагічну історію на вулиці обговорювали досі.
– Отож, – згідно кивнув старий. – Зараз чимало людей вважає, що садки їм не потрібні. Звісно, можна жити в чотирьох стінах і купляти фрукти та ягоди в крамниці. Та наскільки вони корисні – це ще питання… А «білий налив» у садку, бачу, досі живий?
– Еге ж, – кивнув Барвінок. – Старий стовбур засох, але від кореня пішов пагін, і тепер із нього вже нове доросле дерево.
– Так, корінь там потужний, – кивнув старий. – Добре розрісся на тому червоноармійцеві, еге ж?
– Е-е… – Барвінок затнувся. Він знав, що глибоко під «білим наливом» є рештки людських кісток. Але вважав їх старезними, майже доісторичними. – А хто то був?
– Зайда, – посміхнувся старий. – Приперся до України грабувати. Бач, вони у себе вчинили «пролетарську революцію», а про пожертоньки для пролетаріїв не подбали. Й вирішили забрати харчі у нас. А цей заблукав, приперся сюди вночі п’яний, вимагав самогону й ліз до хазяйки. Чоловіка тоді вдома не було, а тут таке бидло. Та я його й нагнав із хати…
– Як нагнали? – спитала Малинка.
– Злякав. Створив мару, він сполохався й кинувся навтьоки. А вже в садку випадково… хе-хе… спіткнувся й настромився на власний багнет від гвинтівки, – домовик зловісно гмикнув. – Як-то зараз кажуть – «яке прикре самогубство»…
Великі жовті очі мстиво зблиснули – так, що садовичкам аж стало трохи лячно.
– А щоб хазяйці й дітям через те не було лиха, ми його закопали, – додав старий. – Я та садовики. І ще пес нам допоміг рити яму, бо самим не дуже зручно. А згори Горіх із Вишенькою посадили отой «білий налив». І покликали мурах та жуків, щоб ті прибралися. Щоб не лишилося ані найменшого сліду. А рушницю пес відніс, кому треба. Вона потім добре прислужилася нашим хлопцям, коли вибивали «червоних»… Хіба вам баба з дідом не розповідали?
– Щось казали… але…
– А ви не слухали? Нам із вашими старими чимало що можна згадати! Скільки разів разом рятували своїх осельців від голоду! Я шукав насіння городини, бо ж воно десь обов’язково завалиться – то в коморі по щілинах, то в хліву під стінками. Або птахи приносили, ми їх просили. А садовички те насіння пророщували й охороняли. Отак подивишся – наче ніякого городу, самісінька лобода, а насправді всередині – картопелька, бурячки, морква А ще яблука, груші, абрикоси. Шматок хліба та миска абрикосів – уже незлецька їжа. Тому діти в наших людей виростали здорові, попри ту червону чуму. А хто ще подбає, щоб добрий козачий рід не хирів? Аби не дати себе занапастити тим «совєтам», люди мали бути міцні. А не оті рахіти, що ладні продатися хоч червоним, хоч зеленим за шмат ковбаси! Ганебне ганьбище!
– Еге ж, – підтакнув Барвінок.
– Ми з вашими родичами завжди жили в злагоді, – вів далі старий. – Домовики дбають про добробут людей, а садовики – про виховання. Щоб ті змалечку навчалися бути господарями на власній землі. Бо коли людина не має й не любить нічого свого, коли живе, мов перекотиполе, і чекає, що їй хтось щось дасть задарма – то згодом настає лихо для всіх. Адже такі вони, люди, тупенькі, треба їм усе втовкмачувати в голови… Але щось ми забалакалися. Незабаром свято, а ще повнісінько справ… Остапе, агов! Ходи сюди! Де дітям узяти ту воду?
– Якщо треба багато, то можу й кран відкрутити, – звідкілясь вигулькнув старший домовик, батько Стецька й Марго – теж огрядний, статечний і неквапливий.
– А труби потім не порве?
– Ні, якщо правильно злити. Я ж учив фізику.
– Гаразд. Тоді сходи допоможи малим. Може, й шланг узяти, га?
– Звісно, – вишкірився Остап. – Ото я ще цебра тягатиму!
– От ледацюго! – під’юдив дідуган. – Диви, вже й цебра йому заважкі!
– Ледарі – двигун прогресу, – засміявся хованець. – Не переймайтеся, дідуню. Допоможемо сусідам…
***
– Це має бути сюрприз, – пояснив Барвінок. – Тому треба тихо.
Остап кивнув, накручуючи шланг на кран зовнішнього водогону. Спитав:
– Скільки води подавати?
– Потрошку. Щоб ми встигали морозити.
– Гаразд. Я тут крутитиму, а ти махай рукою. Вгору – литиму більше. Додолу – менше.
Садовички підхопили край шланга й потягнули, намагаючись не надто шарудіти. Добре, що шипшина була недалеко. Барвінок видерся на кущ, а Малинка подала йому шланг.
– Готовий?
– Так. Починаймо.
І махнув рукою.
Віддалік тихо заджеркотіло. Довелося трохи зачекати, поки шланг наповниться. Коли він пружно вигнувся в руках, наче живий, Барвінок насилу спрямував його в потрібне місце й повернув заглушку на кінці. На шипшинові пагони хлюпнув рясний потік, наче водоспад. Плюхнув униз, розтікаючись по землі. Поки вдалося приборкати напір води й прикрутити заглушку, під кущ натекло, мабуть, ціле озерце. Проте не було коли дивитися додолу. Барвінкові ледь вистачало сили утримувати водночас і рівновагу на гілці, й важкий товстий шланг, щоб не давати йому викручуватися. Та зрештою примостив на потрібний напрямок і замахав Остапові, щоб той трохи зменшив потік.
– Мала, морозь! Хутчіш!
Що там робила сестра, Барвінок не бачив. Ох, таки простіше було б із кухлика! Вага шланга тягнула вниз і нахиляла гілки, по яких доводилося перелазити, щоб охопити всю майбутню арку. А ще він майже нічого не міг розгледіти внизу, бо від води, що стрімко охолоджувалася й крижаніла, рясно плинула пара. Орієнтувався лише на голос Малинки – «праворуч», «ліворуч», «вперед» або «назад». Його ноги швидко промокли від бризок і тепер також вкривалися кригою, потрапляючи в межі Малинчиного заморожування. А збивати холодну коросту не було змоги, бо він і так насилу втримував рівновагу. Садовички не надто чутливі до холоду, однак це було неприємно. Щоб менше обливатися, він махнув Остапові, щоб той відкрутив кран дужче, й зробив струмінь потужнішим. Але тримати шланг тепер стало ще важче…
Захопившись роботою, геть забув про час. Схаменувся, лише коли на ялинці в будинку спалахнули різнобарвні вогники, відбилися від бризок води та криги та майже його засліпили.
– Трясця! Що, вже Новий рік? Не встигли?
– Ще не зовсім! – засичала знизу сестра. – Але вже скоро! Припиняй! Годі вже!
– Кидай шланг! – долинуло з боку будинку. – Тільки не закручуй злив! Зараз виллю зайву воду!
Барвінок із полегшенням відпустив важку змію. Шланг востаннє пирхнув бризками й уповз убік і вниз. Він знесилено ухопився за першу-ліпшу гілку, щоб відсапатися. Знизу пурхнула ще одна величезна хмара пари – певно, від решток води, що витікала з шланга на землю – і стало взагалі нічого не видно. Лише чутно, як Малинка розлючено засичала, а тоді гукнула:
– Та що ж ви це робите? Залили геть усе!
– Зараз приберу, – незворушно відгукнувся домовик. По землі зашурхотіло – це спорожнілий шланг поволі сунувся до будинку.
Аж раптом з боку груші долинув гучний, розпачливий крик:
- А-а-а!!! Хто залив тут ковзанку?! Ви моєї смерті хочете?!
Бабуся!..
Малинка злякано зойкнула. Барвінок міцніше ухопився за гілку, звично оминувши гострі шипи, хитнувся на ній й зістрибнув додолу. Крига, що намерзла на ногах, задзенькотіла, ламаючись і осипаючись.
Він струснувся, роззирнувся й нарешті збагнув, що сталося.
Біля самого входу в їхню оселю від бризок води утворилася блискуча, гладенька, мов дзеркало, ковзанка. Певно, бабуся вийшла надвір, послизнулася, гепнулася й покотилася вниз - прямісінько в закрижаніле шипшинове шатро.
Оце так! Схоже, замість свята знову матимуть прочуханку…
Малинка глипнула на нього, злякано затуляючи рота руками. Барвінок квапливо подибуляв до сестри на задубілих ногах, і вони разом зазирнули до шатра. Побачили бабусю, котра сиділа на блискучій крижаній підлозі.
– Бабуню! Ти забилася? Пробач, ми…
– Мої дорогенькі! Яка краса! Як ви це зробили?!
Вони обережно, щоб не послизнутися, ступили всередину – й заклякли.
Видовище справді було неймовірне. Зала з майже прозорим візерунчастим склепінням здавалася вилитою з рідкого скла – наче застиглий водоспад, в який вмуровані шпичасті шипшинові гілочки. Стіни й стеля мерехтіли всіма кольорами веселки від виблиску лампочок з вікна будинку. Справжній кришталевий палац! Долівка, на яку стекла вся зайва вода, теж закрижаніла й нагадувала гладеньке блискуче скло.
– Онучки, які ви молодці! Матимемо гідне свято! Де мої ковзани? Я казна-відколи не каталася!
Барвінок з Малинкою ошелешено перезирнулися. Звісно, очікували, що буде непогано. Але щоб отаке!..
– Це справді ми зробили? – здивовано пробурмотіла Малинка.
– А ти хіба не бачила, що морозила?
– Ні, всюди була пара… я майже навмання…
– Агов, сусіди! – почулося від входу. – Ви де? Прадід вам прислав новорічні гостинці!
Садовички обернулися – навіть бабуся, сидячи на долівці.
Перед входом до палацу стояли Марго зі Стецьком і тримали з двох боків прозорий пакет із яскравими помаранчевими кулями.
– У вас таке не росте в садку… – промимрив малий домовичок, – а в людей ціла миска… вони й не помітять, що ми трохи взяли… З Новим роком!
Аж тут з вулиці в небо злетіли святкові салюти. Ялинка за вікном знову заблимала вогниками, світло всоталося в кригу, відбилося в усі боки, і стінами та підлогою кришталевого палацу ніби прокотився різнокольоровий калейдоскоп.
Коли гуркіт ущух, Стецько поклав важкий пакунок на землю й скинув оком на палац.
– Овва, як гарно! А можна тут у вас покататися?
– Звісно, можна! – бабуся замахала руками, і Барвінок із Малинкою підхопили її з боків, допомагаючи встати. – Барвику, сонечко, сходи-но до комори за ковзанами! У нас їх ціла купа, вистачить на всіх! Які ж ви всі молодці!
– Зачекайте! – почувся з-за спин молодших домовичків лункий бас Остапа. – Треба спочатку підкріпитися! Що за катання на порожній шлунок? Я тут ще трошки дечого приніс…
***
Свято вдалося на славу.
Банкет влаштували, як і належить, в кришталевому палаці. Була купа смаколиків – і людських, і садовичкових, але найбільше всім сподобалися бабусині фруктово-нектарові марципани і велетенські мандарини, які принесли домовички. Вистачило на всіх, і навіть чимало лишилося, адже природні істоти маленькі й багато не їдять. Бабуся була щаслива й ні на кого не сварилася. Навіть дідусь заради такої нагоди виліз зі схованки в синиччиному дуплі. А потім частування з зали прибрали й почали кататися по крижаній підлозі на ковзанах…
А ближче до ранку, почувши сміх і галас, до них завітали сусіди – спочатку садовики, а згодом навіть домовики із найближчих будинків. Як водиться, приносили власні частунки, із захватом роздивлялися й хвалили неймовірний кришталевий палац, і танцювали в сяйливій залі на ковзанах під людську музику, що лунала з вікон. А коли в будинку її вимкнули – заспівали власних пісень, анітрохи не дивуючись, що і в садовичків, і в домовиків вони спільні. Це трошки спантеличило наймолодших хованців, які надто звикли до всього людського – однак і вони, захоплені чарівним багатоголоссям, швидко запам’ятовували слова і мелодії.
Згодом, досхочу наспівавшись, старші заходилися обговорювати хатні й садові справи, зміну клімату й халепи, які вчиняють люди довкіллю й природним істотам.
– А якщо вони знову прийдуть? – почув Барвінок, проходячи повз гурт літніх сусідів. Мимоволі насторожився, бо одразу збагнув, за кого мова. Ті ж самі вороги, про яких оповідав Прадід. Сучасні співвітчизники того, чиї кістки закопані під «білим наливом». Хоч садовики й мали обмаль технічних засобів, однак за подіями в житті людей стежили уважно. Знали про війну, що вже здавна точилася поблизу південно-східного кордону.
– От потвори, вже кількасот років минуло, а вони ніяк не вгамуються!
– Та хіба ми не знаємо, що робити? Он їх скільки порішили свого часу! Мій дід оповідав – якось задушив чадним газом аж п’ятьох, які забрали будинок у його осельців. Ті лягли спати, а він прикрив затулку в пічці...
– Тоді були пічки. А зараз всюди газ.
– То й ще простіше. Вночі відкрутити той газ, і хай ці тварюки якщо не задихнуться, то підірвуться. А коли вони зі зброєю, то теж зручно. Видерти чеку з гранати зможе кожен із нас.
– Або забити злив у водогоні, налити на підлогу води й кинути туди дріт із пошкодженою ізоляцією. Від будь-якого приладу…
– А якщо покликати багато ос чи шершнів, то зажалять на смерть хоч цілу роту…
– Та! Що там твої оси! А уявляєш, що може зробити зграя ворон?
– І це ви ще забули про щурів!..
– Еге ж. Якщо ті кінчені сюди заявляться – знову підуть на добрива. Як завжди…
Барвінок здивовано закліпав. Навіть не уявляв, що старші садовики й хованці так багато знають про боротьбу із загарбниками. Звик, що зазвичай усі мирно копирсаються із власними справами.
Однак думати про погане зараз не хотілося. Принаймні, на свято. Тож пішов до молоді – юні садовики з домовиками вже змайстрували з клаптиків фанери санчата й почали кататися на них по закрижанілому жолобу від ринви до гаража.
Як було чудово стрімко мчати на санках, обіймаючи гарненьку Мальву з протилежного боку вулиці! Та коли вони докочувалися до гаража й зупинялися, Барвінок щоразу поглядав догори, на світлий шиферний дах будинку. Чи йому здавалося, чи під трубою й справді виблискували два великих, наче чашки, жовтих ока на тлі кошлатої сивої копиці?..
Лише коли почало розвиднятися й зацвірінькали синички, гості почали поволі розходитися, домовившись зустрітися наступної ночі.
***
– Тату, диви! Що це таке? Вся шипшина закрижаніла! Наче казковий палацик!
– Мабуть, доню, тут уночі садовики з домовиками святкували Новий рік.
– Ха-ха! А хіба вони існують? Це ж казки! А я вже не маленька!
– Може, й казки. Але бабуся мені таке розповідала… Швидше йди в машину, бо запізнимося!
Барвінок почув крізь сон віддалені людські голоси. Але йому снилася Мальва, тож прокидатися він не став.
Треба як слід виспатися до сутінків. Бо ввечері і хованці, і садовики вирішили спільно відзначити День народження Провідника. Той хоч і людського роду, але чимало зробив для того, щоб і люди, і природні істоти щасливо жили на власній землі…
|
|
|
|
Время приёма: 23:23 14.01.2022
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев