bb014 Куля

    Крізь хащі, поміж дерев пробивалася молода дівчина, роблячи обережні кроки. Вона знала куди йти. Поклик, цей дивний голос виникав нізвідки, але вона покірно йшла за ним. Опале сухе гілля тріщало, відчуваючи невелику та все ж згубну для них вагу. Але не все гілля піддавалося, залишаючи на ногах молодиці подряпини та неглибокі рани. Спалах блискавки на кілька секунд освітив їй шлях і дівчина пришвидшилась допоки темрява не повернулася. А тоді знову: виважені кроки, один за одним.
    Ще кілька метрів і перед нею відкриється зелена галявина, де можна спокійно рухатись. А зараз немає куди поспішати, хоча часу й обмаль. Головне вберегти кулю. Вона сховала її за хутряним жилетом, огорнувши її руками, наче оберігаючи своє ще ненароджене дитя.
    Вибравшись з-поміж дерев дівчина відчула на собі потік нестримного вітру. Та й наче й темрява уже не така непроглядна. Лишилось зовсім трішки. Її ноги залишали вузьку стежину у високій траві. Блискавка розгорнулась по нічному небі, й молодиця побачила його.
    Самотній дуб височів посеред галявини, розкинувши своє могутнє гілля. Крона неначе сягала неба. Заради нього вона прямувала сюди, крізь кляті хащі. Але не для того, щоб ним полюбуватися, а щоб побачити його крах. Дуб, який пережив не одне століття, сьогодні згине. Дівчина знала це, й знала що погубить могутнє дерево блискавиця. Саме блискавка була її метою.
    Молодиця наблизилася до широкого стовбура, відчуваючи коріння, що розлягалось по землі. Вона вдивлялась у гілля крізь темряву, намагаючись побачити найнижчу гілку дуба, і це їй вдалося, коли знову спалахнула блискавка. Дві гілки, що росли пліч-о-пліч — ідеальне місце для скляної кулі. Можна було б залишити й біля стовбура, але страх, що куля відкотиться, чи блискавка не досягне землі, лякали куди більше ніж невтілені мрії. Дівчина обхопила  кулю руками, піднесла до вуст і прошепотіла:
    –       Магічна куля ти служи
    Й блискавицю мені злови.
    Буде бити — ти тримай,
    Й без таємного слова не відпускай.
    Молодиця підійшла до стовбура й потягнулась до гілок. Вона відчула як куля торкається гілля, а руки ні. Піднявшись на пальчиках, дівчина повторила спробу, й ніготь зачепився за кору. Чергові спроби не закінчились успіхом. Здавалося, вони так низько, але лічених сантиметрів не вистачало їй. Залишився один вихід — легенько підштовхнути кулю, аби та попала у западину між двох гілок. Дівчина піднялась на носочки й штовхнула кулю, завмерши, готуючись ловити її. Але та покірно вмостилась на призначеному їй місці. Молодиця посміхнулась, показавши свої білосніжні зуби, а тоді чкурнула чимдуж.
    Блискавиця прорізала небо й уразила старий дуб, розколовши його навпіл. З тужливим скреготом дерево повалилось на землю. Скляна куля повільно котилась по землі, допоки не зупинилась.
    Дівчина споглядала за цією картиною. Вона здригнулась, коли блискавка влучила в дерево, але не зрушила з місця. Лише гучне гуркотіння грому вивільнило із трансу молодицю, й та рушила до поваленого дерева. Вона підняла кулю, спостерігаючи як тоненькі білосніжні промені розбиваються об скляні стінки кулі.
    На землю линув дощ. Блискавка більше не з’являлась тієї ночі.
     

    ***

     
    –         А-а-а-а-а-а!
    Прокричала дівчина, всівшись на ліжку, намагаючись зорієнтуватись в просторі. А за мить перед нею постали знайомі речі.
    –          Маша, ти чого розкричалась? — сонно мовила Настя, натягуючи покривало на голову. — Яка вже година?
    –          Пів на восьму, — відповіла Марія, поглянувши на екран смартфону, після чого відкинулась назад. — Сон страшний приснився. І цей дивний голос, що постійно промовляв: «Знайди себе. Звільни блискавку».
    –          Маш, давай потім. Ще можна поспати. Сьогодні ж вихідний, — відповіла подруга, відвернувшись до стіни.
    Та бажання до сну у Марії як вітром здуло. Вона намагалась згадати усі деталі нічного кошмару, але нічого крім таємничої дівчини із кулею і таємного голосу не вдалося згадати.
    «Знайди себе. Звільни блискавку».
    Маша по кілька разів прокручувала в голові повідомлення, але знайти в ньому бодай хоч маленький сенс не змогла.
    Кожен сон — це голос наших пращурів, які намагаються нам щось сказати, — постійно говорила її бабуся. Але дуже важко зрозуміти, що вони хочуть цим сказати. Вони наче ребуси складають для нас. Та й усе не вдається запам’ятати.
    –       Настя, я йду прогуляюсь, — та подруга й вухом не повела.
     
    Сонячне проміння огорнуло бліде дівоче обличчя. Вона посміхнулась, примруживши очі. На небі не було ні хмаринки. Легкий вітерець віяв свіжістю. Доволі теплий жовтень, та Маша не проти, аби так тривало до кінця осені. Вона полюбляла поніжитись на сонці, але час для цього рідко знаходився.
    Не дивлячись на ранній час людей на вулиці було багацько. Хтось поспішав до церкви, хтось на ринок. Маша зовсім цьому не зраділа, вона хотіла тиші, аби як слід подумати. Вона перейшла дорогу й зайшла у парк. Колись загиджене місце кишіло п’яницями й безхатьками. Наркомани тут теж були не рідкість, сумнівів у цьому не було. Слава новому забудовнику, який побудував не одну багатоповерхівку, й перевтілив свинюшник у парк. Марія роздумувала над людьми і їх вчинками, поступово заходячи у глушину парку. Вона всілась на лавку, відкинувши голову, повторюючи загадкові рядки.
    Звук нового повідомлення вибив дівчину із роздумів. Вона нехотя дістала телефон із сумочки й переглянула повідомлення:
    «Терміново приїдь на автодром. Не телефонна розмова. При зустрічі усе розповім».
    Не роздумуючи Марія попрямувала до найближчої автобусної зупинки.
     

    ***

     
    Серед розкиданого сміття, під бетонним накриттям впершись об стовп стояла Маша. Це найкраще місце під накриттям, на думку Марії, де, хоча в радіусі двох метрів не валявся якийсь непотріб. Вона вела очима по звивистій ґрунтовій дорозі занедбаного автодрому, наче рухалась по ній на ралійному авто. Уявляючи як виконує кожен поворот. Як її підтримують сотні вболівальників.
    –       Ну що ж, привіт, сестричко.
    Від несподіванки Маша здригнулась. Вона поглянула на незнайомку й втратила дар мови. Марія побачила таке ж обличчя як і у неї. Від здивування вона привідкрила рот, але не в змозі бодай щось сказати.
    –       Не очікувала? Я знала про тебе. А тобі що нічого стара не розповіла про мене? — та Марія лиш мовчки похитала головою. — Чесно говорячи, я думала ти знаєш про моє існування, я в шоці від нашої бабулі.
    –       Вона померла коли мені було п’ять, — беземоційно відповіла Марія.
    –       Аааа, ну це міняє діло. Я — Анна, твоя сестра близнючка. — продовжила дівчина. — Але не обманюй, ти відчувала мене, або ж принаймні підозрювала, що маєш сестру. Ну або брата.
    –       Як ти мене знайшла?
    –       Це все дуже просто. У соцмережах знайти людину досить просто, хоч і видає десятки варіантів. Але знайти людину із такою ж зовнішністю, куди легше ніж, наприклад знайти втрачену молодшу сестру. Тут і хакером не треба бути, щоб знайти тебе по прізвищу у вступній кампанії. Там все чітко пише в який університет ти поступила. З того часу я слідкувала за тобою не один тиждень. Я знала де ти поселилась і в якій кімнаті. Згодом роздобула твій номер телефону, дізналась про твоїх подруг.
    –       Давно ви планували цю зустріч з Настею? — ще спантеличено запитала Марія.
    –       Я її не знаю.
    –       А як же це повідомлення?
    –       Це було навіть легше ніж я думала. Варто було лише дочекатися потрібного моменту, коли ти підеш і впевнитись, що ти нічого не забудеш. А тоді чимдуж забігти у гуртожиток, знайти 507 кімнату й мовити: «Терміново дай мені свій телефон». Як бачиш, навіть імена не потрібні, вона побачить лиш стурбовану подругу й не зможе відмовити. У неї виникне мільйон питань, а мені залишилось відправити загадкове повідомлення на твій номер й видалити, аби та нічого не запідозрила. Аби уникнути зайвих запитань, лише потрібно віддати телефон й залишити кімнату зі словами: «Не питай, потім усе розповім». Був маленький шанс, що помітить не той одяг, в якому ти залишила кімнату. Але у неї в голові й так забагато питань без відповідей, щоб роздумувати над такими дрібницями. Були інші ризики, але то дурниці. Головне, що ти тут.
    –       Але чому ж ти не відразу зв’язалася зі мною? Скільки часу ти стежила за мною і не звісточки про себе. Чому?
    –       У мене був план, лиш не вистачало важливої дрібниці.
    –       Який ще план? — ще більш здивовано мовила Марія. — Якої ще дрібниці? Ти про що?
    –       Ходімо. Я тобі покажу дещо.
    Дівчата спустились до ґрунтової дороги й не поспішаючи, перетинали її, рухаючись до піщаного насипу у центрі автодрому. Насип поріс одинокими чагарниками. Місцями його покривав зелений пирій.
    –       А де мама? — раптова запитала Марія.
    –       Вона покинула мене, залишивши посеред прогнивших людей, — відповіла із посмішкою їй сестра. — Лиш ця стара підвіска залишилася. Я б її давно викинула, але подумала, може ти захочеш залишити її собі. Хочеш? — Анна простягнула круглу срібну підвіску з кованим ланцюжком.
    –       Так.
    –       Надіюсь вона у пеклі горить. — задимлено сказала Анна, вдивляючись у небо.
    –       Чому ти так про неї говориш? — Марія зупинилась, чекаючи відповіді від сестри.
    –       А ти не в образі, що вона залишила тебе з старою? — підвищеним тоном відказала Анна.
    –       Ні, я не засуджую її. Я з цим давно змирилась. У житті усіляке буває. — спокійно відповіла Марія.
    –       А я так зла на неї. Бісова відьма. Дивись, що вона мені залишила. — сказала Анна, показуючи невеликий шрам біля губи. Знаєш як мені було тяжко після її смерті? Вона шість днів не могла відійти на той світ, допоки хтось не пробив каменем дірку в шифері. А залатати її було нікому. Знаєш як це воно, коли ти йдеш вулицею, а всі відводять погляд й плюються у твою сторону. А дехто й кілька теплих слів додасть. Школу я покинула, й втекла у село. Там була материна знайому, ще одна відьма. То я у неї залишилась. Прислужувала й навчалась.
    Дівчата піднялися на піщаний насип. Анна пішла вперед, Марія — за нею. Вони йшли поміж пожовклої трави, допоки одна з них не зупинилась біля невеличкого хрестика, зробленого із двох гілок, перев’язаних помаранчевою стрічкою. Анна взялася відгортати пісок, а Маша лиш розгублено спостерігала. Робота не зайняла й двох хвилин, як з’явилося на поверхні сукно. Аня потягла за нього, аби швидше дістатися скарбу. І ось перед нею з’явилась скляна куля.
    –       Що це?
    –       Блискавка. Я її спіймала. Ось, дивись, що вона може. — відказала дівчина, беручи скарб до рук.
    Анна випрямила руки, направивши кулю на бетонне накриття і примружила одне око, нібито дивилась крізь приціл гвинтівки. Білосніжний промінь, яскравіший дня виринув з скляної кулі й уразив занедбанні плити, розпустивши своє гілля по холодній поверхні. Накриття вкрилося тріщинами, підкидаючи в повітря дрібні частинки бетону, й оголивши частину ржавої арматури, та все ж, конструкція продовжила стояти.
    –       Тепер ми можемо з усіма поквитатися.
    –       Її потрібно знищити, — вигукнула Марія, згадавши загадкові слова. — Ми повинні звільнити блискавку, інакше… — й раптово замовкла не в змозі знайти потрібні слова.
    –       Інакше що? — бурхливо вигукнула Анна.
    –       Я не знаю. Мені снився сон. Там говорилося: «Знайди себе і звільни блискавку». Ти — це я, а ось і блискавка. Кулю потрібно розбити, — сказала Марія, взявшись руками за кулю.
    –       Ні! Не віддам!
    З кулі вистрілила ще одна блискавиця, відкинувши Марію на кілька метрів. Анна відвела погляд від світлового вибуху. Навколо Маши утворилась прозора куля, що стримувала сотні електричних пальчиків, що шукали хоча б найменшу тріщину аби дістатися до дівчини. Анна розгублено спостерігала за дійством. Вона сховала кулю у наплічник й підійшла до сестри. Груди Марії повільно підіймались й опускались.
    –       Жива, — тихо промовила Анна
    Це аж ніяк не входило у її плани. Нестандартна ситуація збила Анну з пантелику. Поспостерігавши кілька секунд за сестрою, вона кинулась геть.
     

    ***

     
    –       Ну давай, приходь до тями. З поверненням, подруго.
    Перед Марією навколішках стояла Настя з напівпорожньою пляшкою води. Вона мовчки простягнула пляшку, та Маша лиш похитала головою, відмовляючись від пропозиції. Голова йшла обертом. Настя допомогла їй підвестися, й підтримуючи повела під руку з насипу.
    –       Де я? — хрипко запитала Марія.
    –       Це довга історія, як будемо в гуртожитку — розповім. Якби не твоя червона кофта, то ще б довго я тебе шукала.
     

    ***

     
    –       Навіть не знаю з чого почати. Напевно ти знаєш, що є білі та чорні маги. До білих належала твоя бабуся — Магдалина. Моя теж була білою й вони були подругами. Мою матір проминув дар, але дістався він мені. Ще з дитинства мене бабуся навчала мудрості, розвивати дар та допомагати іншим людям. У вашій сім’ї кожен отримав дар. Але на жаль, попри усі старання твоєї бабусі, твоя мама стала чорним магом. На кілька років вона зникла, допоки раптом не з’явилася і не передала тебе на виховання. Магдалина казала, що ти теж володієш даром і тебе теж потрібно буде навчати. І ще казала, що у тебе є сестра близнючка, і що вона з великою ймовірністю теж має силу. Проте вона не сказала, чому твоя матір віддала лише тебе. А ще через кілька років твоєї бабусі не стало. Твоя матір так і не з’явилась. Тебе забрали в інтернат, а вдочерити тебе не було можливості. Цю історію розказала моя бабуся — Галина, кілька років тому. А минулої зими їй приснився сон, що тобі потрібно допомогти і що від цього залежатиме життя кількох людей. Вона не назвала чи двом чи десятьом, але ми вирішили, що потрібно знайти тебе. Проте, було одне «але». Ми не знали як тобі розповісти усе, щоб ти не прийняла нас за безумців. Тоді мені прийшла думка вступити туди ж куди й ти й спостерігати за тобою. Не дивлячись на те, що ми швидко подружилися, я довго не могла знайти момент, щоб тобі усе розповісти. До сьогодні.
    –       А звідки ти дізналась де мене шукати? — сказала Марія, перемішуючи ложкою гарячий чай.
    –       Правду кажучи, я не помітила коли ти пішла. Але тут увірвалась твоя сестра, точна копія тебе й взяла мій телефон. Мене збив з пантелику її одяг, ніколи його у тебе не помічала, але її видав шрам на губі. Такі за мить не з’являються і їх неможливо не помітити протягом кількох місяців. А коли вона побігла геть, я попрямувала за нею, правда мені потрібно було нашвидку зібратись. Я намагалась наздогнати, але їй пощастило, приїхала 103 маршрутка і вона зайшла у неї, але я не встигла. Водій чи то не помітив, що я бігла, чи то не захотів мене чекати й рушив. А мені прийшлось чекати наступної. І вже через двадцять хвилин я сиділа у салоні. Моє чуття підказало, що потрібно вийти у Дачному. А далі внутрішній голос мовчав, то ж мені довелося поблукати селом. Але на щастя я помітила блискавку посеред чистого неба, й поспішила у напрямку блискавиці. Тоді вже й знайшла тебе, та твоєї сестри застати не вдалося. Але цікаво, звідки узялася блискавка.
    –       Із кулі. — відповіла дівчина.
    –       Якої ще кулі?
    –       Скляна. Знаєш як показують у фільмах про ворожок. А ще мені приснився сон. І у ньому голос постійно повторював: «Знайди себе. Звільни блискавку».
    –       Треба поговорити з бабусею, вона нам точно допоможе.
     

    ***

     
    Маленька хатинка виділялась від будинків села й водночас була непомітною для місцевих людей. Лиш коли приходила біда, люди звертались по допомогу до господині мазанки. Подруги сміючись розмовляли між собою, повільно наближались до оселі.
    –       Ого, — мовила Марія, — я думала, що таких будинків уже немає. Лиш у книжках такі бачила.
    –       Та то все бабуся. Скільки її мама не просила перейти у нову хату, але  її не переконати.
    –       Але чудово пахне. Люблю свіжоспечені пиріжки.
    –       У неї найкраща випічка, яку я тільки пробувала у своєму житті. Вона завжди щось пече.
    Дівчата зайшли до хати. Маленька охайна кімната-кухня наповнилась чудовими ароматами. В оселі відчувався затишок. Маленькі вікна вкривали такі ж старі фіранки як і сам будинок. У кімнаті подруг зустрічала господиня домівки.
    –       Доброго дня! — сказали разом дівчата.
    –       Знайомся, це баба Галина, а це Марійка, — додала Настя.
    –       Ой, внученьки мої, — проказала стара, обіймаючи й цілуючи дівчат. — Марійка так підросла, я тебе ще пам’ятаю коли ти була в пелюшках. Шкода, що покійна Магдалина тебе не бачить, царство їй небесне. Сідайте, миленькі. Мабуть, голодні з дороги, а тоді розповісте усе.
    Стіл був як завжди щедро накритий. Лиш не було пиріжків, які відчула Марія, замість них були пироги з маком. Дівчата наївшись досхочу почали свою оповідь.
    –       Це Магдалини захист. Вона наклала його аби тебе захистити. Сильний,  й досі діє. Не здивуюсь, що вона стежить за тобою й оберігає тебе. — відказала Галина. — Але голос із твого сну каже правду, треба звільнити блискавку, не мало зла вона може натворити у невмілих руках. Шкода, що потрібно йти проти твоєї сестри. Можливо вдасться її переконати. Але перш за все потрібно її знайти, от би мати якусь її річ, це б полегшило нам пошуки.
    –       Я маю мамину срібну підвіску, але багато часу вона була в Ані.
    –       Це може допомогти. Давай її сюди.
    Дівчина передала підвіску старій, а та взяла її поміж долонь й піднесла до рота. Галина пробурмотіла щось незрозуміле й звела очі догори. Очі старої закотились за орбіти, а підвіска маятником почала хилитись в сторону. Марія зблідла від побаченого, а Настя ніяк не відреагувала. Вона покірно чекала коли бабуся повернеться з трансу. Не один раз вона бачила як та це робить, та й сама вчилась входити у транс, хоч і вдалої спроби ще не було. Стара продовжувала бурмотіння, а підвіска хилилась зі сторони в сторону, а разом із нею і стара.
    –       Як відбереш кулю — раптово мовила стара, —  то промов:
    «Куля, миленька пусти,
    Блискавицю не держи.
    Досить в темниці її тримати
    Час у висі їй блукати.»
    А тоді кидай чим сили об землю.
    Очі повернулися до нормального стану й вдивлялись у Марію, ніби вивчали кожну рису її обличчя.  Шкіра Маши вкрилася сиротами, наче прохолодний протяг пройшовся її тілом. Дівчина здригнулась від навіяного холоду.
    –       Я не змогла знайти її, — засмучено вела стара. —  Але знаю, що скоро ви зустрінетесь. Ви почаюйте ще, а я піду полежу. Щось втомилась я.
    –       Вона мене лякає, — прошепотіла Марія подрузі на вухо.
    –       Якщо чесно, я вперше таке бачу. Раніше такого не траплялося. Але вже маємо рішення як звільнити блискавку. Проте, ще одна проблема залишилась невирішеною. Як нам знайти твою сестру і як видурити кулю.
    –       Вона знайшла мене у соціальних мережах, можливо нам теж спробувати. Я чула, що є додатки, які показують хто переглядав твій профіль, серед них куди простіше буде шукати її.
    –       А якщо це буде не вона.
    –       Можна трішки схитрувати: написати так, щоб зрозуміла тільки вона. Щось типу: Я подумала над твоїми словами, ти мала рацію. Зустріньмося на тому ж місці.
     

    ***

     
    Небо вкрилось багряним тоном, пропускаючи крізь хмари сонячне світло. Ще сонце не встигло сховатись за обрій, а молодий місяць уже височів на вечірньому небі. Помірний вітерець віяв, піднімаючи пил у повітря й розвіюючи Марії волосся. Вона накинула капюшон на голову, аби хоч якось сховатись від вітру. Дівчина придивлялась до ближніх будинків. Нічого цікавого, але кудись треба спрямувати свій погляд, лише б не до чагарників за автодромом.  
    –       Було б класно тут поганяти, як думаєш? — сказала Анна зайшовши із-за спини Марії. Та аж здригнулась від несподіванки.
    –       Як ти мене налякала. — відповіла дівчина, поклавши руку на груди.
    –       Кажеш передумала? Чого б це раптом?
    –       Є людина, яку на дух не переношу. Не одну ніч сльози лила через нього. А ти вже комусь помстилася?
    –       Ні, — ніяково відповіла Анна. — Все ніяк не можу визначитись з кого розпочати. Та й помста має бути красивою.
    –       А як ти змушуєш кулю пускати блискавки? Можеш мене навчити?
    –       Спробуємо, — відказала Анна, дістаючи кулю із наплічника. — Ось, тримай, — неохоче мовила дівчина. Марія обережно взяла кулю в руки й застигла, вдивляючись крізь скло. — Вибери ціль, направ кулю так ніби-то цілишся крізь неї, а тоді подумки промов: «Вогонь!».
    –       Трішки страшно.
    –       Не хвилюйся. — заспокоїла Анна. Марія витягнула руки, направивши їх на бетонне накриття, зажмурилась і відвернула обличчя у сторону. — Е-е-е, так нічого не вийде, — з посмішкою сказала дівчина, остаточно заспокоївшись, що сестра не побіжить із кулею. — Ти боїшся. А страх потрібно проганяти. Тепер ти маєш силу, яка непідвладна нікому окрім нас.
    –       Зараз, я ще раз спробую.  — Дівчина міцно стиснула кулю, заплющила очі й стиха додала: — Я зможу…
    Слова Марії раптово обірвалися. Хтось вирвав кулю з рук, а позаду пролунало «Віддай!». Марія розгублено поглянула на обличчя Насті, яка біжучи оглянулась. Вона кинулась за нею, але Анна вже була попереду. Проте, саме вона повинна наздогнати подругу, хоч і не розуміла її дій. Лиш сам Бог відає, що Анна може зробити з Настею. Головне — знищити кулю. Наче Бог почув Машині слова й Аня спотикнулася, покотившись пагорбом. А Марія продовжила переслідувати подругу.
    Біг по піску забирав багато сил, але та не здавалась. Настя знову обернулась, залишаючи трек автодрому, подарувавши подрузі співчутливий вираз й кинулась до асфальтного покриття.  
    У Марії поколювало в боку; задишка мучила легені, а сил бігти далі не було. Діставшись до дороги, вона зробила останні кроки й перегнулась навпіл, уперлась руками об коліна, намагаючись відновити дихання. Вона змучено поглянула на подругу у світлі ліхтарів, та уже не бігла, але продовжувала йти від неї. Настя голосувала, але авто проїхало, наче й не помітило дівчину.
    Із-за спини з’явилась Анна, вона бігла, наче сил у неї вистачить ще на цілий марафон. Маша йшла, час від часу намагаючись підбігти. Відстань між Анною та Настею швидко скорочувалась, допоки та не наздогнала дівчину. Аня штовхнула Настю і та за інерцією розплескалась на асфальті. Куля випала з рук й покотилась з дороги. Анна не помічаючи дівчини, пішла за кулею. Настя схопилась за Аніну ногу й потягла на себе, але звалити дівчину не вдалося. У відповідь Анна вдарила вільною ногою по руках суперниці, й руки звільнили її ногу. Вона обережно підняла кулю й уважно оглянула скло, на скільки дозволяло тьмяне світло ліхтаря. Воно було ціле, навіть подряпини не залишилось після зіткнення з асфальтованим покриттям. А Настя крізь сльози дивилась на подерті руки. До неї наблизилась Марія, але нічого не промовила.
    –       Її потрібно вбити. Вона хотіла вкрасти кулю. — спокійно промовила Анна.
    –       Будь ласка, ні. — відповіла Настя.
    –       Можна це я зроблю? — запропонувала Марія.
    –       Ні, — стиха, крізь сльози промовила Настя.
    –       А ти зможеш її вбити?
    –       Спробую. Якщо зараз їй не вб’ю, то, мабуть нікому не зможу помститись.
    Анна задумалась над Маріїними словами. Вона згадала свої спроби помсти, але завжди не вистачало духу зробити це. Аня спокійно передала кулю сестрі. Та взяла її, обійняла й погладжувала неначе пухнастого кота, який ось-ось уже замурчить. Вона заплющила очі й тихо прошепотіла:
    –       «Куля, миленька пусти,
    Блискавицю не держи.
    Досить в темниці її тримати,
    Час у висі їй блукати».
    –       Молитви не допоможуть, просто направ на неї кулю й вистріли. Нехай прикінчить її блискавка. — холодно промовила Анна.
    Настя жалібно поглянула на подругу, не вірячи, що та зможе так просто вбити її. Сльози залишили на її обличчі білосніжні лінії. Марія поглянула на подругу, тоді на сестру, а тоді здійняла руки з кулею догори й кинула кулю об асфальт. Скло розлетілось дрібними скельцями по дорожньому покриттю, а в небі розпустилась блискавиця.
    –       Ні! — закричала Анна й впала на коліна, заплакала, вперше показавши свої сльози. Марія підійшла до сестри, присіла й обійняла її.
    –       Все буде добре. Помста лиш на мить принесе тобі задоволення. Наступні дії не принесуть навіть граму насолоди. Я допоможу тобі влитися у цей світ, полюбити його. І у тебе все налагодиться.
    Та Анна лиш відштовхнула сестру, підвелась й понуро пішла дорогою, не піднімаючи голови. Марія кинулась за нею, але несподівано відчула потиск у руці. Це Настя схопила її долоню й промовила:
    –       Їй потрібен час подумати, облиш її.
    Але Марія не звернула уваги на її слова. Вона кинулась слідом за Анною, й сильно обійняла.
    –       Залишись. Будь ласка. Мені тебе бракуватиме.
    Анна мовчки відповіла на сестрині обійми.