- «Піно-Нуар»! – одітий в ковпак бородатий мужик з орлиним носом змахнув на бокал, що стояв посеред столу і той наповнився червоним вином відповідного сорту. Інший, такий самий бородач з орлиним носом, взяв цей повний бокал та залпом випив його.
- Тааак! – протягнув Говард, - Отже, на «Р»! Ну тоді – «Рислінг»!
Бородач у ковпаку змахнув рукою і в цей момент інший бокал наповнився білим вином та колега, що сидів навпроти нього, службовець третього рангу відділу дитячих мрій Небесної канцелярії, підняв цей бокал і так само залпом його спустошив.
- На «Г». Гаразд, нехай буде «Грог», - Гарольд змахнув і наступний бокал наповнився ароматним міцним напоєм. Говард вже протягнув руку до бокалу і одночасно вже задумав «Глінтвейн» своєму колезі, але одразу ж відсмикнув руку від удару хлиста.
- Алкашня! Канун Різдва! Роботи не навперейми, а вони очі собі заливають! – Перед ними стояла на височенних підборах низенька, але з величезною зачіскою із блакитного кольору волосся мадам Базарь, їхній бос та начальник усієї Небесної канцелярії. Личко її, і без тогорум’яне, розчервонілося від гніву та скривилося гримасою обурення.
- Ви розібрали усі запити вашого відділу?! Усі дитячі бажання будуть виконані?! Або, як завжди, прийдеться підключати Резервуар втілень?! – мадам Базарь кричала так, що два службовця відділу дитячих мрій обмочилися, як їхні найменші підопічні.
- Але мадам, - почав було Гарольд, - батьки наших підопічних цілком самостійні у майновому відношенні, щоб обійтись і без нашого втручання.
- Ах ви ж лодарі! Без їхнього втручання! А якого біса ви взагалі потрібні?! У це Різдво розберете запити іншого порядку. Там ви батьківськими гаманцями не відбудетесь! От вам ваша ділянка на це Різдво – Дитячий будинок «Падаюча зірка».
- Але мадам, ми витратили всю нашу магічну силу. Було багато запитів перед святами, – застогнав Гарольд вибачливим тоном.
- Чи не на ці бокальчики запити були?! – мадам Базарь змахнула магічною указкою в бік бокалів і ті одразу ж з тріском луснули, залишивши після себе лише дзвін розбитого скла.
- Накази виконуються, а не обговорюються! – продовжила мадам. – Ану хутко втілювати мрії, п’яні засранці! – очільниця Небесної канцелярії топнула ногою так, що гострий підбор зі скреготом продряпав кришталеву підлогу. – Щоб усе було виконано і нехай хоч одна мрія зависне, бороди повідриваю! – скомандувала мадам Базарь.
– А де взагалі Звіздар? – раптом запитала мадам сама себе, обернулась та в мить зникла так само неочікувано, як і з’явилась.
Гарольд та Говард сумно поплелися по нескінченних гвинтових сходах Небесної канцелярії до Резервуару втілень. Коли службовці пройшли декілька рівнів, вони таки спустились до прохідної к резервуару, де зберігалася плазма задоволення бажань.
- Де ваші замовлення? – суворо запитав хранитель резервуару у довгому сірому плащі із зірочками.
- Замовлень немає. Екстрений випадок. Мадам Базарь наказала забезпечити виконанням дитячий будинок, – жалібно пролепетав Говард.
- О, ну це ви круто проштрафились. Але резервуар вже пустий, перед святами усе вичистили. Треба було подавати замовлення завчасно. Тому вам потрібен обламувач. Без нього не обійтись, – заявив хранитель.
- Потрібен обламувач, - зітхаючи повторив Гарольд. – Що ж нам робити?
- Та є тут один. – Заявив хранитель. – Але з ним доведеться попрацювати. Та от власне і він.
Прямо перед службовцями з’явилась хмара, посеред якого засвітився екран, на якому вони побачили таке… *** Освітленою святковими вогнями вулицею квапливим кроком йшов електрик першого розряду Сергій Іванович Хмаринка. Свята він не святкував, вважав їх маркетинговими заходами для продажу усілякого непотребу. У дива не вірив, оскільки вважав, що усі блага заробляються важкою працею, а негаразди відбуваються самі собою. Втім додаткові вихідні, звичайно, полюбляв. Напередодні йому заявили, що в це Різдво буде його зміна, через що настрій у Сергія Івановича був препаскудний, а вираз обличчя повністю відповідав його прізвищу. Електрик Хмаринка підійшов до освітленої вітрини кондитерської, де звірята-іграшки – заєць, білка, ведмежа – тримали свої подарункові пакунки.
«Ну що за маячня! – подумав Сергій Іванович. – Усі ці звірі не їдять цукерки, ну може хіба що ведмідь – і то не факт. Усе розраховано на споживача: діти полюбляють звірят і цукерки та будуть випрошувати у батьків, а ті не зможуть встояти та все їм куплять, забезпечивши тим самим колообіг бабла у природі. Суцільний обман!»
Тут до вітрини підійшов маленький хлопчик та почав пальцем вказувати на зайця.
- Хочу зайченя! – занив хлопчина, повернувшись до батьків, що слідували за ним.
Сергій Іванович повернувся до хлопця та з усією серйозністю промовив:
- Хлопчик, тобі не потрібна ця ганчірна лялька, від неї жодної користі. Це є не справжній заєць. Коли-небудь ти виростеш, навчився стріляти з рушниці, підеш зимовим вечором із друзями на полювання, пристрелиш справжнього зайця, з якого твоя дружина приготує смачну печеню.
Хлопчина, почувши таке майбутнє, заплакав.
- Але я не хочу вбивати зайченя. Це ж помічник Санти! Він буде мені другом! – заскиглила дитина.
- Так ти і в Санту віриш? – не вгамовувався Сергій Іванович. – Повинен тебе запевнити, що ніякого Санти не існує. Це просто мужик в костюмі із приклеєною бородою.
- Та як же ж не існує? Он же ж він! – хлопчина вказав на іншому боці вулиці на чоловіка в костюмі Санта Клауса.
- Аааа, цей, ряжений, ось зараз побачиш, – сказав скептично електрик Хмаринка і звернувся безпосередньо до мужика. – Гей, Санта Клаус! Іди до нас.
Санта Клаус, побачивши дитину з чоловіком, поквапився виконати свою роботу та підійшов ближче.
- Слухай-но, мужик, зізнайся малому, що ти вдягнув костюм на свято і що робота твоя – обман, – сказав електрик.
- Та ні, я Санта Клаус та дарую людям подарунки на Різдво! – Санта вирішив, що він навпаки покликаний розсіяти сумніви хлопчика, а чоловік йому в цьому підіграє.
- Навіщо ж так нахабно брехати дітям, мужик! Ти ж знаєш, що років через два хлопець дізнається правди та гірко розчарується. – Сергій Іванович продовжував впевнено руйнувати дитячу віру.
– Ось, дивись, малий! – електрик підійшов до Санти і з усієї сили смикнув того за білу бороду. Борода з легкістю відділилася від Санти та залишилась в руці у Сергій Івановича, а на її місці відкрилося широке квадратне підборіддя із рудою щетиною.
- Чуваааак! Та що ж ти чудиш?! – закричав викритий Санта.
- Але ж у нього ще є мішок з подарунками! – не бажаючи розставатися із мрією, хлопець вказав на великий червоний мішок, що був у Санти за спиною.
- Та немає там ніяких подарунків. Ось дивись! – Й електрик Хмаринка із силою висмикнув мішок та висипав вміст. На тротуар висипалися шматки пінопласту.
- Чувааааак! – вже розлючено заорав Лже-Санта та замахнувшись кулаком з одного удару вирубив електрика.
Хлопчина розплакався та побіг собі далі вулицею, назавжди втративши віру у святкового Санта Клауса. *** У цей час десь у Небесній канцелярії…
- Це те, що нам треба! – сказав Гарольд.
- Це те, що нам треба! – повторив Говард.
- Хто з ним буде працювати? – запитав Гарольд.
- Знов монета? – запитав Говард.
- Так, знов монета, - підтвердив Гарольд і одразу ж запитав – Орел чи решка?
- Решка. – відповів Говард.
На такі випадки у Гарольда було в кишені дві монети: одна з гербами на обох боках та друга – з числом «25». Він завжди так дурив Говарда і завжди вигравав. Гарольд дістав ту монету, що була з двома гербами, підкинув її, пригорнув долонею, потім відкрив і показав Говарду, що монета була гербом до верху.
- От так завжди! – ображено промовив Говард. *** Сергій Іванович Хмаринка прокинувся від дзвінка мобільного у кишені куртки, лежачи на тротуарі. Він ще не оговтався від удару викритого Лже-Санти. У тій самій кишені разом з мобільним електрик знайшов зім’яту записку із написом «Не відмовляйся не від чого у цей вечір та будеш воістину винагороджений!». Сергій Іванович, за натурою скептик, вирішив, що це якийсь розіграш. Він прийняв виклик з мобільного, з якого дізнався, що у святкову зміну він повинен був відремонтувати стару проводку у дитячому будинку, де через включену гірлянду декілька годин поспіль вона і перегоріла.
Отже, виконуючи свою роботу, в рахунок заслуженого вихідного на майбутнє, Сергій Іванович вирушив у дитячий будинок. Там він швидко все відремонтував і вже збирався йти, коли директорка будинку Світлана Костянтинівна звернулось із проханням:
- А чи не будете Ви такі ласкаві одягти костюм Діда Мороза та розібрати побажання від дітлахів?
Електрик Хмаринка, заради забави погодився. А може, зміст тієї загадкової записки, що він знайшов у кишені, якимсь чином подіяв на скептичного дядьку.
- А що саме мені треба зробити? – запитав Сергій Іванович.
- А Ви візьміть отой коробок із дитячими записками та прочитайте вголос, ким вони хочуть стати, коли виростуть. Діти через двері за Вами спостерігатимуть та думатимуть, що справжній Дід Мороз збирає їхні мрії. А потім наш завгосп Гаврило Гаврилович передасть Вам ялинкові іграшки, які відповідатимуть їхнім бажанням та Ви урочисто повісите їх на ялинку, - пояснила Світлана Костянтинівна.
Сергій Іванович подивився на ялинку та помітив, що там були лише різнокольорові кульки та гірлянда, без інших іграшок. «Ага, тобто іграшки одночасно повинні бути і подарунками» - подумав електрик.
- Діточки, побачивши на ялинці іграшки – втілення своїх мрій – повірять у те, що їхні мрії здійсняться та будуть щасливими.- повідомила директорка будинку.
- Якщо це і все, то я згоден, – сказав Сергій Іванович, явно сумніваючись у реальності цієї наївної ідеї.
- Прекрасно. Ми Вам будемо дуже вдячні. Тоді за подарунками зверніться до Гаврили Гавриловича, або Гав-Ґава, як його називають діти. – Світлана Костянтинівна вказала на бородатого завгоспа із орлиним носом, який у цей момент увійшов до зали.
- Тоді я вас покину – сказала Світлана Костянтинівна та залишила приміщення.
Завгосп Гаврило Гаврилович, або Гав-Гав, звернувся до електрика Хмаринки:
- Ну що ж, давайте тоді дивиться, що у нас там замовили діточки і – за подарунками!
- Яка маячня! Це ж суцільний обман! Звичайно ж, ніхто з дитячого будинку не стане тим, ким він хоче. Не так вже і просто без старту вибитися в люди. Я от, наприклад, хіба мало ким хотів стати у дитинстві. А до сивого волосся так і залишився електриком, електриком і помру.
Гаврило Гаврилович примружився та змовницьки промовив:
- А якщо у дітлахів все вийде? Якщо ти сам так зробиш, що кожна дитяча мрія здійсниться?
- Та як же ж таке можливо? Я ж не чарівник якийсь! Навіщо взагалі таке пропонувати?! Повна маячня! – обурився Сергій Іванович.
- А ось і не маячня. Уяви собі, що у світі є певна рівновага втілених мрій, такий собі тотальний еквілібріум. Якщо у когось мрія не здійсниться, то хтось обов’язково отримує бажане. Ось, наприклад, мріє хтось стати електриком, а руки в нього – з одного місця. От він отримає один заряд, другий та нарешті відмовиться від задуманого, а ти у цей час став електриком і непоганим, – пояснив завгосп Гав-Гав.
- Тобто, за твоєю логікою, щоб у когось щось здійснилось, треба щоб хтось інший відмовився від своєї мрії? – здивувався електрик Хмаринка.
- Так і є.
- І яким чином хтось відмовиться від мрії, яку загадала дитина?
- А от у цьому ти і допоможеш, – заявив завгосп.
- Це яким чином? – недовірливо спитав електрик.
- А ти впевниш людину, що це не її справа, розчаруєш у її силах та здібностях, змусиш засумніватися в обраному шляху. Не всім буде корисно, щоб їх задуми здійснилися. Деякі не здатні бути тими, ким хочуть, та втілення їх мрій буде їм навпаки на шкоду. А ти їм і допоможеш це зрозуміти.,– виклав загадкове завдання Гаврило Гаврилович.
- Ну а як же мені знайти та потрапити до такої людини, яка має таку саму мрію, як і дитина? – здивувався електрик.
- А ось це вже моя турбота, – суворо відповів Гаврило Гаврилович. – Давай бери коробок із записками та читай. *** Сергій Іванович так і зробив. У першій записці маленька Алінка написала, що мріє стати балериною.
Гаврила Гаврилович взяв жменю конфетті, розкрив долоню, підніс її до обличчя електрика та дмухнув. Перед очима Сергій Івановича закружляв барвистий калейдоскоп, а коли усе конфетті розлетілось він опинився у партері оперного театру, де проходила репетиція балету.
На сцену вийшла балетна трупа танцівниць, серед яких, вочевидь, була прима, яка виконувала сольну партію разом з партнером. Виконали начебто непогано. Та і взагалі – Сергій Іванович у балеті не тямив геть нічого, а тому як би вони не виконали, його б усе влаштувало. На балет електрик Хмаринка потрапив вперше в житті.
Прима повернулася до Сергія Івановича, на якому був твідовий костюм, також перший раз у житті, та запитала:
- Адольф Христофорович, ну як Вам на цей раз?
Ага, тобто я і є Адольф Христофорович, балетмейстер. І я повинен її відмовити від мрії стати балериною. Та я ж геть нічого в цьому не тямлю. Що вона робить не так? Сергій Іванович погукав дівчину, яка граціозними рухами буквально підпливла до нього, та зробила кніксен елетрику Хмаринці.
- Слухай-но, дівчино, а навіщо тобі все це? Виснажливі тренування, дієта, стреси перед виступами, інтриги колег? Та й балетом чи ти зможеш займатися все життя? Ну максимум років до тридцяти п’яти. А потім що? Ти вже будеш пенсіонерка! Сама будеш вчити таких самих – вимотувати їм тіло та душу? У світі ж є стільки цікавих справ! Може, хай йому грець? – зробив, яку міг, промову електрик Хмаринка.
- Адольф Хритофорович, Ви що? Ви ж самі мене наставляли та вмоляли йти у великий балет?! – слізно застогнала молоденька балерина.
Саме у цей момент у димці зали з’явився Гаврила Гаврилович, якого побачив та почув лише електрик Хмаринка.
- Це взагалі що зараз було? Не розчаровуй мене! Це ти гнилими умовляннями збираєшся когось позбавити мрії? Кричи, як скажений, принижуй, ображай! Чи ти не хочеш, щоб мрія маленької Алінки здійснилася? – промовив завгосп.
- Так, я – скептик, - сказав електрик Хмаринка, - але ж я не мудак?!
Гаврило Гаврилович подивився на електрика з-під лоба та із загадковою посмішкою сказав:
- Та годі тобі! Не мудак? А нещодавно із Санта Клаусом у тебе непогано вийшло.
- Звідки ти зна… - почав було і запнувся, розуміючи, що тут взагалі все не вписується в хоч якесь логічне пояснення.
- Давай, я в тебе вірю, – підбадьорив Гаврило Гаврилович. – Дістань маленькій Алінці мрію стати балериною! – і службовець третього рангу Небесної канцелярії раптово зник, так само як і з’явився.
«Ну що ж – подумав електрик – гугл на допомогу». Він зробив пошуковий запит «помилки в балеті». Довго шукати не довелось. Прочитавши невеличку статтю Сергій Іванович вже міг видати себе за спеца. Електрик хлопнув долонями та крикнув балетній трупі:
- Давайте все спочатку!
На сцену стали випливати танцівниці, а разом з ними і солістка. Сергій Іванович помітив, що прима як на балерину була величенька. Не дочекавшись завершення Сергій Іванович закричав як несамовитий:
- Гей, ти лебідь чи курка-бройлер?! Ти ж не випливла, а вивалися із сідала! Давайте всі заново!
Поникла балерина зайшла знову за куліси, знов залунала музика та лебеді почали випливати на сцену. Постановка тривала трохи довше та солістка завершила партію та, зігнувшись у граціозній розтяжці, склалась навпіл.
- Це взагалі що таке?! – закричав новоявлений балетмейстер. – Звідки в тебе горб? Ти ж лебідь, а не Квазімодо! Ти що не можеш спину вирівняти? Так я надам глядачу з першого ряду дубинку, щоб він підійшов та тобі допоміг! А колені?! Вони ж у тебе стирчать, як шипи! Уся дерев’яна, як Піноккіо. Доведеться тебе замінити кимось іншим!
Після цих слів балерина залилась сльозами:
- Адольф Христофорович, ну будь ласка, дайте ще один шанс! Я не підведу – благала нещасна дівчина.
- Гаразд, останній раз – так останній раз, – суворо промовив електрик, але скомандував замінити партнера. – Виходьте усі чоловіки у трико, які готові стати зірками балету!
На сцену вийшли балеруни, з яких електрик Хмаринка обрав самого щуплого. Ідея була в тому, що сама прима була величенька та важкувата та слабенький партнер міг її і не втримати під час чергового підйому. На те й був розрахунок.
- Ось ти, малий, будеш її партнером. Давайте, ставимо все ще раз.
Знов залунала музика та було видно, що прима старалася, як могла, але у найвідповідальніший момент партнер її впустив та «лебідь» із гуркотом звалився на дерев’яну підлогу. Дівчина не встигла підставити руки та розбила носа. Вся у сльозах та з кровавою юшкою на обличчі вона вибігла зі сцени, куди більш не повернулася ніколи.
Сергій Іванович опинився знов у залі дитячого будинку, поряд з ялинкою та завгоспом Гав-Гавом.
- Мої вітання! Ти зміг! Маленька Алінка стане балериною! – і з цими словами службовець Небесної канцелярії запалив бенгальський вогник та намалював ним у повітрі силует балерини і в цей самий момент на ялинці з’явилася іграшка – балеринка у білій спідниці.
«Гарний обламувач з нього вийшов. Ми точно не помилились» - подумав Говард. *** Діставай наступну записку, – скомандував завгосп Гаврило Гаврилович.
Сергій Іванович запустив руку у коробку та витягнув побажання маленького Ігоря стати водієм. Знов завгосп взяв жменю конфетті, дмухнув перед обличчям електрика Хмаринки і той одразу ж опинився на передньому сидінні автомобіля, але не на водійському місці. Під ногами була додаткова педаль гальм. Автівка знаходилася посеред майданчика, на якому були виставлені фішки.
«Ага, тобто на цей раз я– інструктор» – здогадався Сергій Іванович та оцінив обстановку в салоні. На водійському сидінні був юнак років вісімнадцяти, а по ліву руку електрик помітив, що коробка передач була – автомат.
«Та чому тут взагалі вчитися? Немає навіть педалі зчеплення!» - обурився подумки Сергій Іванович, який вже років тридцять проїздив «на механіці».
- Тааак, яке це в нас заняття? – запитав вголос електрик.
- Перше, – не без здивування відповів юнак.
«Прийдеться знищити в зародку» – подумав Сергій Іванович та вигукнув:
- Поїхали!
Юнак повільно та плавно почав вести машину поміж фішок. Електрик Хмаринка став підганяти:
- Ну що ти, як сонна муха?! Хуткіше!
Юнак почав вести швидше, але фішки обходив так само акуратно.
Тоді Сергій Іванович почав своєю педаллю гальм пригальмовувати у найбільш незручні моменти, коли юнак лишень починав набирати швидкість.
- Ну що ж ти смикаєш машину?! В тебе що – нервовий тик?
- Та нічого я не смикаю – огризнувся юнак, не розуміючи, що відбувається. Учень явно починав нервувати та наїхав на фішку.
- Ну я тебе вітаю! Ти збив свого першого пішохода! Та що косий?! Не можеш об’їхати перешкоду? Давай знов, тепер заднім ходом, – натискав Сергій Іванович.
Юнак знов поїхав «змійку», тепер вже заднім ходом, а Сергій Іванович «допомагав» своєю педаллю гальм, як тільки міг. Юнак вже не вписувався у проїзди між фішками.
- Давайте на сьогодні завершимо? Я не дуже добре себе почуваю, – попросив учень.
- Слабак! Заняття ще тільки починається. Ми ще не відпрацювали проїжджу частину! Їдемо на виїзд з майданчика! – скомандував антиінструктор.
Юнак слухняно повів авто до проїжджої частини. Сергій Іванович перед цим поставив дзеркала так, щоб з водійського місця по них було видно лише дверцята авто.
- Тебе що – не навчили на теорії дзеркала налаштовувати? – супроводив свої дії електрик.
Перед виїздом на проїжджу частину Сергій Іванович почекав, коли по головній дорозі буде їхати інше авто та скомандував на виїзд. Юнак послухався, не побачивши нічого у боковому дзеркалі та ледь не підставив авто під боковий удар. Машина на швидкості об’їхала учбову машину, гучно просигналивши.
- Придурок! Ти що не бачив, що треба було пропустити?
- Та Ви ж сказали їхати? – здивувався юнак.
- Дивитись треба! – закричав Сергій Іванович, – ситуація на дорозі змінюється кожну секунду. Якщо б я не загальмував, ти б уже ласти склеїв!
Далі вони виїхали на широку дорогу проспекту у чотири смуги відпрацьовувати перешиковування. Кожен раз антиінструктор командував зміщуватися на сусідню смугу саме в той момент, коли там проносився інший автомобіль. Виходило, що юнак кожен раз підрізав чергове авто на сусідній смузі. Все це супроводжувалося відбірною лайкою антиінструктора. А навіть більше – коли їхнє учбове авто їхало по лівій смузі, поряд із подвійною суцільною розміткою, Сергій Іванович навіть скомандував зміститись ліворуч, щоб пропустити авто позаду. Хлопець послухався та виїхав на зустрічну смугу, після чого лоб в лоб ледь не зустрівся із вантажівкою. Сергій Іванович у цю мить схопив руля та різко повернув праворуч.
- Ти що з глузду з’їхав?! Жити перехотілося?! Тебе хто, такого бовдура, вчив на зустрічну полосу заїжджати?!
Хлопець вже був мокрий від поту. Нерви були на межі. Але Сергій Іванович вважав, що треба було дотиснути. І все заради мрії маленького Ігоря з дитячого будинку!
На черговому перешикуванні, коли лівий передній бік машини вже вийшов на сусідню смугу, Сергій Іванович різко натиснув на свою педаль гальм та авто зупинилось посеред шляху. Машина, яка їхала на швидкості по цій смузі, ледь не протаранила учбове авто та дивом зупинилось у двох сантиметрах від водійської двері. Навіть в електрика Хмаринки йокнуло серце. Двері цієї машини відчинилися, вибіг розлючений кремезний чоловік, підбіг до учбового авто, силою рвонув двері, витяг за шкірку нещасного юнака та дав йому ляпаса, після якого у того запаморочилося в голові.
Сергій Іванович, звичайно, став на сторону водія, якого підрізали:
- Дивись, що ти твориш! Аварійна ситуація! Ледь не з летальним кінцем!
Але той водій зрозумів, що була й вина інструктора та почав обходити машину з іншого боку, щоб розправитись і з Сергієм Івановичем.
- А ти, дурень, куди дивишся?! Зараз також від мене отримаєш!
Сергій Іванович завів авто та крикнув своєму підопічному, який вже повернувся на водійське місце: «Газуй щосили!». Той послухався та божевільний екіпаж рушив далі.
- Але я ж не гальмував! – вже отямившись здивовано жалівся юнак. – Як же так вийшло?
- Гальмував-гальмував, гальмував, тому що ти – по життю тормоз! – «заспокійливо» сказав Сергій Іванович.
Із юнака вже градом котився піт. «Ну що ж, залишилася остання крапля» - подумав електрик Хмаринка.
- Що ти рухаєшся, як черепаха?! Затримуєш потік! Давай, тисни на газ!
Юнак, вже не знаючи, що він робить правильно, а що – ні, набрав на нервах швидкість під сто. І тоді, перед перехрестям, причому на зелене світло, Сергій Іванович різко натиснув на педаль гальм, а новенький фоксваген пассат, що їхав позаду, «наздогнав» учбове авто. Внаслідок поштовху юний водій розквасив ніс о лобове скло.
- Ну все, хлопче, попав та на серйозні бабки! – сказав похитуючи головою Сергій Іванович.
Юнак, заливши кров’ю з носа салон автівки, тремтів від жаху, а Сергій Іванович все похитував головою, дратівливо цокаючи язиком та примовляючи:
- Ех, не бути тобі, фраєрок, водієм, не бути!
Реальність поплила перед очима в електрика Хмаринки та він знов опинився біля ялинки у дитячому будинку, побачивши сяюче обличчя завгоспа Гаврили Гавриловича.
- Красень! Ти просто красень! – хвалив Сергія Івановича завгосп. – Вітаю, ти подарував маленькому Ігорю його мрію – він стане першокласним водієм, коли виросте!
Службовець Небесної канцелярії намалював у повітрі бенгальським вогнем червону машинку й іграшка зайняла своє місце на різдвяній ялинці. *** - Ну що ж? Рухаємось далі! Такий талант не повинен пропадати задарма! Бери наступну записку! – сказав задоволений Гаврило Гаврилович!
Сергій Іванович витягнув зім’ятий папірець із наступною мрією всього життя: «Хочу стати відомим музикантом-скрипалем, як мій дід. Віра, 6 років».
Говард знов дмухнув на жменю конфетті і в той самий час електрик Хмаринка перенісся у світле приміщення музичної школи, де він стояв у пюпітра з нотами, а поряд був десятирічний хлопчина зі скрипкою в руках.
Сергій Іванович і сам в дитинстві ходив у музичну школу, а тому дуже добре знав як відбити охоту займатись на інструменті.
На нотах була «Гумореска» Дворжака, твір непростий для початківця. Це означало, що хлопець, мабуть, був талановитий. «Ну нічого, - подумав електрик Хмаринка, - не можу ж я Вірочку позбавити такої світлої мрії!».
- Ну-с, починаєм! – скомандував Сергій Іванович.
Хлопець впевнено почав виконувати п’єсу.
- Так, стоп, стоп, стоп! – вигукнув Сергій Іванович, – Це що ж таке? Чому ти граєш лише нижньою частиною смичка? Лікоть висить скручений! А ну випрями!
Хлопець випрямив лікоть, а Сергій Іванович взяв ноти та поклав на розпрямлений лікоть руки, що тримала смичок.
- Грай так, щоб ноти не падали! – скомандував наставник.
Хлопчик почав грати, але вже не так впевнено. Ноти час від часу сповзали з ліктя та падали на підлогу, а Сергій Іванович піднімав їх, клав знов на лікоть хлопчини та командував починати спочатку, і так - разів п'ятнадцять.
Змилений хлопець вже не слідкував за виконанням, а лише тримав лікоть, щоб ноти з нього знов не впали, що звісно вплинуло на якість виконання.
- Ти не витримуєш паузи! – заявив згодом Сергій Іванович. – Як казав мій вчитель, що грав першу скрипку у симфонічному оркестрі філармонії, «паузи також треба вміти грати!».
- А Ви самі зіграйте паузи, а я послухаю, як треба! – зухвало сказав хлопчина.
- Так, ти мені тут не виступай! Ти диви – який артист! Скрипку тримати не вміє, а вчителеві вже грубить! - обурився електрик Хмаринка. – Давай спочатку!
Хлопець знов почав грати «Гумореску» та вже дійшов до акордів і тут Сергій Іванович помітив іншу розповсюджену помилку скрипаля – хлопчина став рухати скрипкою, а не лише смичком.
- Е-е-е, хлопець! А чого в тебе скрипка ходором ходить? Ти що - розучився смичком грати?! Права рука калічна?! Інструмент повинен бути нерухомим! Нумо, підходь до стіни! – електрик Хмаринка вже повністю увійшов у роль.
Хлопець послухався, а Сергій Іванович притулив скрипку з боку грифа до стіни.
- Виконуй так, поки не навчишся!
Хлопець знов почав виконувати Дворжака, але вже із притуленою до стіни скрипкою.
Але Сергій Іванович не вгамовувався і вирішив ускладнити завдання: він поставив метроном на темп у два рази швидше, ніж було задумано композитором. Метроном став відбивати удвічі швидше. Хлопець став не встигати за метрономом і дуже нервував.
- Так, це що у нас таке? Швидше! Ти як сонна муха! Будеш так грати – тобі у переході метро десять копійок ніхто не кине! – розважався Сергій Іванович, розриваючи далі свій талант.
- Навіщо ти розриваєш легато?! Кантилену треба грати плавно, співати, а ти немовби кашляєш, а не співаєш!
Хлопець намагався з усієї сили виконувати п’єсу, як задумано композитором, але із притиснутою до стіни скрипкою та подвійним темпом, що відбивав метроном, це було вкрай складно.
А Сергій Іванович стояв над хлопчиком та кричав йому у вухо, який той невдалий, корявий і яке невтішне майбутнє скрипаля його чекає. Хлопець, звичайно, запинався. Електрик Хмаринка не спиняв метроном, витяг із кишені повний коробок сірників.
- Тримай, як виконаєш від початку до кінця без запинки, можеш витягнути з коробка один сірник. Коли ж коробок буде пустий, можеш залишити клас. І не чіпай метроном! – скомандував Сергій Іванович, а сам вийшов із класу. При цьому не пішов далі, а заховався за дверима. Почувши як хлопець після виконання виймає сірник, електрик вбіг до класу та закричав:
- А ну клади назад! У шостому такті це що таке було?! Думаєш, я глухий?! Дворжак якби почув, як ти граєш, у труні б перевернувся! Виймати сірник можна, якщо все ідеально! Давай починай знов! – Сергій Іванович вийшов із класу та пішов на вулицю палити. Повернувшись через пів години він побачив, що коробок сірників був вже на третину пустий, а на підлозі валялася розбита о стіну скрипка. Хлопця не було і сліду.
«Прекрасно! – подумав електрик Хмаринка. – Вірочка стане справжнім віртуозом! Та я ж чортів Санта Клаус – втілювач дитячих мрій!».
Сергій Іванович перенісся назад у залу дитячого будинку під схвальні аплодисменти службовця Небесної канцелярії Говарда. На ялинці засяяла маленька іграшка у вигляді витонченої скрипочки. *** Впорався електрик Хмаринка і з іншими дитячими мріями. Він виступив у ролі старшини, змусивши новобранця бігти у протигазі по морозу крос: цим втілив мрію маленького Богданчика стати військовим, а на ялинці з’явилась іграшка маленького солдатика. Блискуче зіграв Сергій Іванович роль сварливої дружини, яка насміхалася над чоловіком, що вирішив побудувати будинок своїми руками: на ялинці з’явився красивий будиночок, а мрія Данилка стати будівельником через роки втілилась. Інші мрії Сергій Іванович також з успіхом дістав дітям та нарешті вся ялинка заповнилася іграшками.
У залу зайшла директорка Світлана Костянтинівна.
- Прекрасно! – у захваті вигукнула жінка. – Просто прекрасно! Які красиві іграшки! Ви подарували нашим діточкам щастя! Але де ж звіздар? Треба ще звіздаря.
З цими словами жінка вийшла із зали.
У коробці залишилась остання записка із дивною мрією: маленький Назарчик побажав звіздаря.
- Що за чудне бажання? – здивувався електрик. – Який ще звіздар?
- Та він просто хоче, щоб в нього був батько. – відповів завгосп Гаврило Гаврилович – Колись він запитав, ким був його батько, а Світлана Костянтинівна візьми і ляпни, що той був звіздарем – знизав плечима завгосп.
- Та як же я роздобуду таку мрію? – запитав розгублений електрик.
- Та всинови малого! – випалив завгосп. – В тебе ж немає нікого: ні дружини, ні дітей. А хлопцю потрібен батько.
Електрик задумався і, хоч в нього не були і крихти сентиментальності, по щоці стекла сльоза.
- Та мені тут залишилось місяця три-чотири, лікарі сказали. На що йому такий батько? Цю мрію втілити я не зможу, – пригнічено сказав Сергій Іванович.
- Можеш! – заявив завгосп Гаврило. – Якщо ти прямо зараз відмовишся від мрії жити, подаруєш Назарчику живу людину, батька. Твоя мрія про життя буде обміняна на його, Назарчика, мрію отримати рідну людину.
Сергій Іванович підняв голову та, без сумнівів, сказав:
- Тоді я готовий! Як ми це влаштуємо?
Службовець Небесної канцелярії дістав величезну скриню, відкрив її та витяг з неї костюм звіздаря зі словами:
- Одягай та лізь у скриню!
Сергій Іванович одяг костюм із зірочками, ковпак та заліз у скриню. Говард із гуркотом захлопнув скриню та однією рукою задав їй рух наверх, у небо. Скриня полетіла прямо до Небесної канцелярії, а на ялинці з’явилась остання іграшка – сяюча фігурка звіздаря. *** Через декілька днів після святкування Різдва у дитячий будинок прийшов чоловік, замовлення якого на всиновлення Назарчика погодили.
Десь у Небесній канцелярії…
Троє службовців – Гарольд, Говард та звіздар Серж сиділи та грали у карти. Гарольд звернувся до двох своїх колег:
- Знаєте, а Назарчика вчора всиновили.
- Так ми і не сумнівались, – сказав Говард.
- І хто ж це був? – запитав Серж.
- Та, кажуть астроном якийсь, - відповів Гарольд.
- Так он де, виявилося, звіздар! – із посмішкою сказав Говард та підморгнув Сержу. |
Рассказ открыт для комментариев