— Блискавка?! Ви серйозно?
Айріс знала, що переривати доповідача не можна, але не стрималася. Це було настільки неймовірно, що слова самі вискочили з її вуст. Інші теж загомоніли, здивовані не менш за неї.
— Я сам спочатку не вірив, — зізнався Тихон. — Шукав сенс у дивному символі. Але потім мій нанодрон залетів у вікно їхньої головної святині, вони називають її Томґен. А там на постаменті, в такій, — він підгледів у свої записи, — це називається «рака», не знаю, як вони називають... По суті, це захисний футляр з прозорою кришкою, щоб можна було дивитись. Так от, там лежить у цій раці така собі звичайнісінька блискавка, світло-сіра, на вигляд доволі стара. Я перевірив, чи використовувались такі під час першої експедиції, і знайшов цікаву доповідь, навколо якої свого часу здійнялося чимало галасу. Ті, хто споряджав першу експедицію, хизувалися, що весь одяг і всі речі, які будуть виноситися з корабля, — екологічні й біорозкладні. Аж раптом виявилося, що застібки на одязі були зроблені зі звичайного, не біорозкладного пластику. Ну пройшла така дрібниця повз увагу контролюючої установи. У доповіді були зображення й того одягу, й тих застібок, так от: вони дуже схожі на святиню талторганців.
Члени екіпажу розгублено переглядалися. В тісному приміщенні конференц-залу зібралися всі, адже доповідь Тихона мала істотне значення для подальших дій. Як саме налагоджувати контакт? На що спиратися?
Якщо місцеві вклоняються застібці з одягу прибульців, значить, вони щонайменше знають про першу експедицію; можливо, бачили корабель. «Люди з неба», радше за все, будуть сприйняті ними позитивно. Але є й інший бік: варто їм сказати щось не те, прихильність легко перетвориться на ворожість. Адже з неба можуть прийти не лише божества, але й демони.
— По-моєму, ви все надто ускладнюєте, — сказав Франсуа, коли перші обговорення трохи вщухли. — Це суспільство перебуває на достатньо високому рівні, щоб до його представників можна було донести певні прості істини. Тим більше ми ж не претендуємо на духовне провідництво щодо них, не збираємося заміщати їхніх богів. До того ж, щось вирішувати ми все одно не зможемо: в нас весь одяг на блискавках, й інший нема де взяти. Так чи інакше доведеться з цим жити.
— Як можна бути настільки легковажним? — втрутилася Инсу. — А якщо ми все зіпсуєм?
Франсуа розвів руками.
— Значить, зіпсуєм.
Инсу задихнулася від обурення й уже була готова прочитати Франсуа мораль, але її зупинив Тихон.
— Заспокойся, він має рацію. Власне, він намагається сказати, що ми, звісно, зробимо все можливе, але в нас замало інформації. Якщо ми, як ти кажеш, усе зіпсуємо — значить, зробити краще в нас не було шансу. Як кажуть у нас на Кубані, не корову продаєм. Якщо ми не досягнемо успіху в контакті з цією цивілізацією, за кілька десятиліть прилетять інші. Зрештою, нашою головною метою є не контакт, а з’ясування долі першої експедиції та відібрання зразків для дослідження.
— Так-так, на цьому й я хочу наголосити, — втрутився в розмову капітан Оуен. — Вдалий контакт — це прекрасно, але це другорядна мета, і її недосягнення не є чимось критичним. Пам’ятайте про це, не зосереджуйтесь на другорядному замість першочергового. Навіть якщо контакт ми провалимо, в наступної експедиції завдяки нам уже буде більше інформації про це суспільство, тож, їй буде легше.
Инсу вочевидь була ладна ще сперечатися, але, мабуть, збагнула, що це призведе лише до позачергового візиту до психолога, який порадить їй вгамовувати свій перфекціонізм, і промовчала.
Команда розійшлася по місцях. Друга експедиція на Талторган готувалася до висадки.
***
Айріс здавалося, що вона хвилюється найбільше з усієї команди. Водночас вона усвідомлювала, що це суб’єктивне і, радше за все, хибне відчуття. В кожного були свої мотивації, свої підстави для хвилювання. Для Айріс це був прапра... далекий предок Роберт. В її родині не пам’ятали майже нікого з настільки далеких пращурів — окрім Роберта. Він входив до складу першої експедиції на Талторган і, звісно ж, зник безвісти разом з усіма. Розкрити таємницю його зникнення для Айріс було справою особистою. А необхідність взяти-таки проби на Талторгані, дослідити його геологію, з’ясувати, чи не стане ця планета джерелом донині незнайомого матеріалу, — це було, звісно, теж важливо, бо пов’язане з її роботою, втім, ніде правди діти, другорядне. Таких планет у Всесвіті хоч греблю гати, а Талторган — один-єдиний.
Тихон, доповідь якого вони щойно слухали, мав іншу мету. Він входив до складу групи, присутність якої на кораблі визначалася політичною доцільністю. І хоча він і говорив про те, що успішне встановлення контакту не таке вже й важливе, Айріс розуміла: він дещо кривить душею. Чи радше озвучує не так свою особисту, як офіційну позицію. Насправді політична ситуація вимагала негайного встановлення контакту, провал цієї місії означав би, що Земля втратить усю прилеглу до Талторгана ділянку космосу. Однак визнавати нагальність цієї проблеми означало нариватися на обвинувачення в експансіонізмі, мілітаризмі та казна-чому ще. Тому й змушені були що політики, що їхні посланці раз у раз повторювати: «То не першочергове завдання, ми не збираємося будь-що поширювати територію Альянсу, і так само ми не підозрюємо своїх колег по Міжгалактичній Унії в злих намірах».
Насправді підозрювали. Ходили чутки, не підтверджені, проте й не спростовані, що деякі планети Кола Анґежу мають сліди нищівного тераформування, котре зруйнувало не лише прадавні екосистеми, але й цивілізації, надто несхожі на рептилоїдів. Щодо Спілки Уйя, то факт знищення уйянцями силіційорганічної розумної раси на планеті, яку вони вирішили заселити, був доведений. Вони визнавали цей злочин, але наполягали на тому, що це трапилося в сиву давнину й зараз вони такого собі не дозволятимуть.
Тепер Міжгалактична Унія схвалила рішення, відповідно до якого першочергове право на нову, ще не приєднану до Унії планету, мешканці якої були розумними, але не досягли космічної ери, мали цивілізації, фізіологічно ближчі до тубільців. Якщо їм вдавалося домовитися про мирне, добровільне приєднання планети до їх мегадержави, ніхто не міг стати їм на заваді. Якщо ж ні — всі інші цивілізації отримували право за допомогою дипломатичних важелів впливу домагатися приєднання планети до себе. Мабуть, у кожній цивілізації були свої журналісти, які патосно попереджали, мовляв, бідні тубільці з недорозвинених суспільств, безперечно, не зможуть опиратися підступним чужинським дипломатам, ті їх ошукають і винищать, звільнюючи місце для своїх співвітчизників, а отже, ми зобов’язані всі споріднені з нами суспільства переконати увійти саме до нашої спільноти.
Навіть якщо відкинути подібні побоювання, це було дійсно логічно: гуманоїдам об’єднуватись з гуманоїдами, рептилоїдам з рептилоїдами. Але як пояснити тубільцям, котрі вклоняються блискавці з пластику, що таке міжпланетна спільнота та навіщо їм до неї долучатися?
Айріс щиро раділа, що пояснювати це доведеться не їй. Її справа — проби, хімія, фізика, а проблеми контакту її не бентежать. Хоча Тихона і його підлеглих було шкода: це ж уявити лишень, як вони хвилюються!
Приземлення запланували на певній відстані від найближчого поселення. Причин для цього було кілька, й уся команда визнала таке рішення правильним. По-перше, так місцеві менше злякаються. По-друге, якщо вони поставляться до прибульців вороже, у тих буде час на безпечне відібрання проб і пошуки першої експедиції. Адже знайти сліди корабля друга експедиція поки що не змогла. Втім, дуже далеко від людей забиратися не стали, аби не затягувати контакт.
Талторган зустрів прибульців буйною зеленню, пташиним співом і дивними звуками, які зрештою виявилися голосами особливих співочих рослин. Птахи тут були дуже схожі на земних, а от рослини — геть відмінні. Запилювалися вони не комахами, що прагнули напитись нектару, а невеликими летючими тваринами; спочатку Инсу, провідна ксенобіологиня команди, вважала, що то специфічні птахи, але чудернацькі тварини виявилися радше літаючими ссавцями, яких приваблював до дерев саме їхній спів. Чим він їм так подобався, Инсу ще не розібралася, а Айріс та інші члени експедиції просто слухали ці дивовижні, ні на що не схожі пісні, поки досліджували повітря, ґрунт і воду.
Автоматика на кораблі теж працювала, намагаючись відшукати сліди корабля першої експедиції. Але він зник, наче його тут ніколи й не було.
Тихон і його шістка спеціалістів готувалися до першого контакту, але, як то часто трапляється, сталося не як гадалося. Першою з місцевим населенням зустрілася Айріс.
Вона стрибала по камінцях, намагаючись зайти у глибину дзюркотливого струмочку й подивитися, чи нема там особливих, ще не досліджених каменів, чи, можливо, намивного матеріалу, якого вона ще не бачила. Аж раптом з берега її хтось гукнув. Мова була незнайома, та спершу Айріс не звернула на це уваги: їх експедиція складалася з представників різних земних народів, й іноді хтось міг вигукнути щось рідною мовою. Головне, щоб у контексті було зрозуміло, а що її саме гукають, Айріс зрозуміла прекрасно. Втім, розігнувшись і подивившись у той бік, звідки пролунав голос, вона перелякано заклякла. На березі струмочка стояло троє людей, одягнених у тканий одяг. В одного з них у руках було дещо, схоже на великий кошик, друга — жінка — тримала букет квітів. Вони посміхалися й махали їй руками, вочевидь показуючи, що не становлять небезпеки.
Їх вигляд, одяг, речі, жести й міміка були дуже схожі на земні, дослідники відмічали це з самого першого дня, коли їхні засоби спостереження зафіксували тубільців. Це давало підстави говорити про земне походження місцевих мешканців, можливо, про те, що вони є нащадками перших, давно забутих космічних експедицій землян. І — сподіватися, що це полегшить як контакт, так і подальше порозуміння, і входження Талторгану до Земного Альянсу.
— У мене тут тубільці, — швидко проговорила Айріс у мікрофон, як завжди, почеплений на комір. — Зробіть що-небудь, пришліть когось!
Потім підвела голову, посміхнулася та теж махнула рукою у привітному жесті. Підібрала з великого плаского каменя сумку з пробами й неквапливо, намагаючись не стільки не робити нервучких рухів, скільки потягнути час, рушила назустріч гостям. Точніше, господарям — це вони, земляни, були тут гостями.
Як із ними спілкуватися, не знаючи мови? Тихона якось вчили розбиратися з цим, але не її! Контактна група надіслала силу-силенну нанодронів до найближчих поселень, аби вивчити місцеву говірку, проте Айріс цим не надто цікавилася, знала лише кілька слів. Як взагалі могло статися, що вони підійшли сюди непоміченими? Їх повинна була зафіксувати апаратура й попередити, що треба висилати контактерів...
— Вітання, вітання! — закричали тубільці, коли Айріс підійшла достатньо близько. Це слово було одним з небагатьох, які вона встигла дізнатися. Тепер краяла себе несамовито. Адже Оуен постійно говорив про те, що вони — не різні відділи, котрі займаються різними справами, а одна команда, й здобутки однієї групи не можуть бути не потрібними іншій. Капітан був правий, а вона, надто захоплена своєю справою, зараз, може статися, зруйнує політичні амбіції Альянсу.
— Вітання, — повторила вона, трохи незграбно вклонившись і не припиняючи посміхатися. Чи вони вклоняються один одному? Чорт, вона не пам’ятала!
Тубільці щось заговорили по-своєму, активно жестикулюючи, але вона могла лише розвести руками й ніяково посміхнутися.
— Я не розумію, — сказала винувато рідною мовою, сподіваючись, що сенс її слів цілком прозорий. — Не розумію, — повторила ще раз, всезагальною, про всяк випадок. — Вибачте.
Вони закивали головами й замахали руками у незрозумілому жесті, як їй здалося, намагаючись показати, що сенс її слів дійшов до них. Продовжуючи посміхатися, простягнули їй квіти й кошик, повний ягід. Ані таких квітів, ані цих ягід вона поблизу не бачила.
— Дякую, — сказала Айріс спочатку рідною мовою, потім, спохопившись, згадала, як це буде місцевою. — Дякую.
Взяла дарунок — і, нарешті, полегшено зітхнула: з боку корабля на великій швидкості летів човен. Мабуть, там Тихон й інші контактери.
Айріс вказала на човен рукою, старанно пригадуючи ті нечисленні слова їхньої мови, які знала.
— Там. Люди. Говорити ви. Я ні. Вони так. Дякую. Приємно.
Здається, вони зрозуміли. Часто-часто закивали; третій з них — молодий чоловік — приклав долоню до лоба, роздивляючись човен, що підлітав.
Зрештою допомогла прийшла, і Айріс полегшено зітхнула.
— Я наче нічого не зіпсувала, — схвильована сказала вона Тихонові, що вистрибнув з човна першим, — подякувала, сказала, що не розумію їх і онде ви з ними поговорите. Ми ніби порозумілися.
Тубільці теж тихенько балакали між собою. Безумовно, вони помітили блискавки на одязі прибульців і тепер обговорювали саме їх, потай показуючи один одному на незнайомців.
— Добре, добре, молодець, — скоромовкою заторохкотів Тихон і попрямував до тубільців, щось промовляючи до них їхньою мовою.
— А він непогано говорить, — сказала Айріс до Джузеппе, який залишав човен останнім.
— Він каже, наче в їх мові є якісь слова, схожі на його рідну мову, — відповів той. — Йому стало цікаво, і він буквально ночей не досипає, заглибившись в оте все. Ми всі гірше говоримо, хоча й намагаємось.
— Можеш мені пояснити, що там відбувається?
Тубільці, двоє чоловіків і жінка, активно жестикулювали та чітко, повільно промовляли слова. Тихон кивав і щось їм відповідав, судячи з інтонацій, час від часу вибачаючись за кепське володіння мовою.
— Вони кажуть, що раді бачити людей, осяяних блискавкою. До речі, блискавку вони вимовляють як «зіпка», тож слово це явно почули від першої експедиції. Кажуть, в їхніх священних текстах містяться пророцтва про те, що ми з’явимося, й вони дуже пишаються, що саме на їхню долю випала така честь. Розказують, де розташоване поселення, і запрошують нас туди як дорогих гостей. Кажуть: «ви, мабуть, довго летіли по небу й не мали нормального харчу, тож ми вас нагодуємо і вмостимо у комфорті». Стверджують, наче їх послали старійшини, які хочуть говорити з нами. Наче поки все непогано складається.
— Можна я повернуся на корабель? Мені страшно. Одне зайве слово — і...
— Звісно, звісно, повертайся. Ми тут самі упораємося. Чи зачекай у човні; ми ж зараз нікуди не підемо з ними, тільки домовимося про урочисту зустріч. Посидь там у спокої, ти перехвилювалася.
Так Айріс і зробила. Сиділа, дивилася на свої тремтячі руки, обсипані квітковим пилком, і молилася так палко і щиро, як не робила цього з дитинства. Насправді в Бога Айріс не вірила, хіба в певну надприродну силу на кшталт чистого розуму, але зараз давно забуті слова самі просилися на язика. Так згадуєш Божу матір, вжахнувшись чогось або ледь не вилетівши з вікна двадцятого поверху: не від релігійності, а з переляку.
Невже небезпека позаду? Невже перший контакт відбувся, і все вийшло добре? І вона дізнається, нарешті, про долю першої експедиції і свого предка, а Талторган благополучно увійде до складу Земного Альянсу? Це було якось надто добре, щось у це так просто повірити.
Айріс щиро сподівалася, що на урочисту зустріч, про яку зараз домовлялися колеги, її не візьмуть. Краще вона по струмках пострибає й по пагорбах полазить, поки інші будуть спілкуватися з тутешніми.
***
Инсу, навпаки, прагнула опинитися у складі групи, що відвідає тубільців. По-перше, як провідна біологиня, вона хотіла подивитися, які види тварин і рослин тут окультурені й яким чином вони змінилися під впливом штучного добору. По-друге, Инсу, вірна дочка корейського народу, вважала необхідним для астронавтів опанування багатьох спеціальностей принаймні на середньому рівні. В основному вона займається біологією, але це не означає, що їй можна стояти осторонь вивчення мови талторганців або не прагнути зрозуміти їхні культурні особливості. Хоча вона ані слівцем не дорікнула Айріс, однак у душі вважала її безвідповідальною. Як можна було вільно пересуватися поверхнею планети, не вміючи говорити по-тутешньому навіть на тому примітивному рівні, який забезпечили їм нанодрони, спостерігаючи за поселенням?! Инсу ніколи, ніколи б собі такого не дозволила!
Звісно, вона не була спеціалісткою з контактів, але хотіла трохи подивитися, як працюють спеціалісти. Посидіти певний час з усіма, скільки потребують правила пристойности, а тоді піти дивитися на худобу й культурні рослини. Й наче про це навіть домовилися. Але коли зустріч почалася й місцеві розповідали про свої звичаї, зрозуміла, що не може зрушити з місця. Вона сиділа та слухала, а перед очима пробігали сторінки історичних книжок, де розповідалося про минуле її власного народу; поставало зморшкувате обличчя прабабусі, яка досі без сліз не могла розповідати про власну молодість; згадувався перший чоловік, з яким Инсу прожила у шлюбі рівно два місяці, бо після весілля раптом з’ясувалося, що він геть консервативний...
На жаль, вона розуміла не всі слова, однак у більшости випадків зміст сказаного був очевидний за контекстом. І він їй геть не подобався.
— Ми знаємо, — промовляв пихатий старійшина, — що блискавка, наш священний символ, пов’язана з людьми з неба. Маємо прадавні тексти, котрі вказують, що прибульці носили її на собі, як-от носите ви. Потім зустрічі з ними забулися, й деякі невігласи навіть обвинувачували мудрих у тому, ніби вони вигадали людей з неба заради власної слави. Якийсь час у це вірили, й перші пророки померли зганьбленими. Однак багато років потому ми знайшли блискавку. Ніхто не міг зрозуміти, з чого вона зроблена, і зрештою згадали розповіді предків про людей з неба. Вдалося відшукати їхній спадок — тексти, в яких вони описували свої зустрічі. Вірні нащадки зберегли їх. І тоді все стало на свої місця. Ми багато зрозуміли, а ті з наших предків, хто першими доторкнувся до святині, збагнули її істинний зміст і передали його іншим. І ми щасливі, що ви, другі прибульці, з якими ми зустрілися, зберігаєте на собі цей знак. Це означає, що ми правильно витлумачили волю богів.
— Те, що ви говорите, вельми цікаво, — відповів сяючому старійшині Тихон, і жоден мускул на його обличчі не видав його розгубленості, — втім, ми б хотіли докладніше почути про особливості вашого тлумачення цього символу. Адже наша першочергова мета — дослідити вашу сьогоднішню культуру, збагнути ваші традиції й осягнути розумом ваше світосприйняття.
Инсу прекрасно його розуміла. Блискавка як священний символ, це ж треба було таке вигадати! Звісно, цікаво дізнатися, якими сенсами можна наділити звичайну застібку.
— Ми усвідомили сутність людського буття, — урочисто й дуже серйозно промовив старійшина. — Дві половинки роз’єднаної блискавки не є самостійними предметами, вони — лише чернетка, сировина, деталі. І лише коли вони сполучаються, утворюючи єдине, нероз’єднуване ціле, виникає нарешті певна цілісність. Так само і людина, допоки вона не знайде свою другу половинку, котра ідеально з нею співпаде, не є повною мірою людиною, а є лише частиною майбутнього цілого. Тому наші молоді, ще не одружені, не є повноцінними членами суспільства, й лише взяття шлюбу робить їх повноправними. Як ви можете побачити, кожен з нас носить на собі знак: або половинки блискавки — якщо ще не став справжньою людиною, або цілої — якщо диво возз’єднання вже відбулося.
Тихон тримав обличчя; Инсу розуміла, що зараз він так само вражений, як вона, але його завданням було завоювати прихильність цих людей. Тому він висловлювався обережно.
— Що ж, ми вдячні вам за таке шанобливе ставлення до наших символів. Але є ще одне важливе питання, з яким ви можете нам допомогти. Справа в тому, що багато років тому ми, точніше, наші предки в далекому краї, до якого треба довго летіти по небу, втратили зв’язок з тими, хто прибув сюди. Ми б хотіли дізнатися, що сталося. Ви можете нам допомогти? Можливо, залишилися рештки корабля, на якому вони прилетіли? Він, імовірно, недалеко від того місця, де ви знайшли блискавку, що зберігається в Томґені.
— Так-так, ми знаємо! — відповів інший старійшина. — Їхній корабель стоїть у Гроті Чистоти. Він схований від усіх ворогів, так казали прибульці. От, я прочитаю це місце в священній книзі Тарк.
Він розкрив товстенну книжку й почав читати:
— Бан Томміж розповів, що по дорозі на Талторган небесні люди зустріли ворогів, і ті намагалися знищити їх. Урятувалися вони завдяки невидимій парасольці, що сховала їхній корабель від демонських очей. Долетівши до Талторгану, вони не стали знімати цю парасольку, щоб злі демони не прийшли за ними й не знищили і їх, і талторганців. Так він і стоїть у Гроті Чистоти, куди його заховали згодом після прибуття. Грот Чистоти осяяний силою, що не пропускає будь-які злі погляди та боронить від впливу демонів. Тому саме туди, народе, приходьте, аби міркувати над складними речами та шукати правду.
— Ми завдяки Гроту Чистоти вас знайшли, — тихо промовила молода жінка, що сиділа поруч і захоплено розглядала прибульців. — Ми всі троє були там, кожен зі своїм питанням до Правдивого Ока душі, котре живе всередині людини. А отримавши відповіді, захотіли прогулятися, щоб обміркувати їх і змиритися з їхньою правдивістю. Вийшли з протилежного боку Гроту — а там ви.
Тихон кивнув, і Инсу зловила себе на тому самому. От, значить, чому жоден прилад не зафіксував цих трьох! Це ж треба — корабель першої експедиції весь час був поруч із ними, а вони не могли його знайти!
Але чому прадавня стелс-технологія досі працює? І чому її не бере сучасна автоматика? Її якось вдосконалили?
Инсу знала, що слід робити: стулити пельку й посміхатися. Тутешнє людство, наскільки вона встигла зрозуміти, було розпорошене, не мало якогось керівного центру, не організовувалося в державні утворення. Первісне суспільство. Однак те селище, де стояв величний Томґен, шанували як релігійний центр, і не виключено, що перша держава — або одна ж перших держав — мала утворитися навколо нього. Якщо тутешні Жреці Блискавки оголосять, що прилетіли божественні посланці, більшість поселень єдиного материка Талторгану, де жили люди, повірить. А це практично гарантує схвальне рішення про приєднання до Земного Альянсу. Вже потім, коли вони приєднаються, можна буде говорити про те, що їхні релігійні переконання — повна нісенітниця. Та не зараз же! Не зараз...
Неподалік від прикрашеної квітами площі, де зустрічали дорогих гостей, крутилися змарнілі жінки з половиною блискавки, нашитою на дрантя, що ледве прикривало їхні тіла. Вони вдавали, ніби дуже зайняті порпанням на смітнику, але насправді витріщалися на прибульців, хоча звідти їх напевно було погано видно. Похилого віку чоловік — теж із половинкою блискавки — підійшов збоку, щоб тихенько, не потурбувавши поважних перемовців, прибрати брудний посуд. З хатини, розташованої неподалік, визирали діти, підлітки й юнаки, цілий натовп. Їм вочевидь не можна було сюди — адже вони ще не люди, а так, сировина, несправна поки що деталь...
Горло стислося. Инсу нічим було дихати, наче хтось заткнув корком її дихальні шляхи. Вона беззвучно вилаялася крізь зціплені зуби й рвонула кляту блискавку, розстібуючи костюм. Повітря, їй потрібне повітря!
Перед очима знову постала бабуся. Її гіркі слова про те, як її вважали нещасливою, негодящою й безталанною лише через те, що довго не виходила заміж. В неї вже був докторський ступінь, але для рідні вона лишалася «дурною дівкою, що досі не виконала свого призначення». А її власний дід лише повторював: «Жінка без чоловіка — не людина»...
Тихон кинув на неї погляд, і раптом вона зрозуміла — чи здалося? — що він усе розуміє. Розуміє її почуття, знає, що вона зараз прагне зробити.
І мовчить.
Не схвалює. Не забороняє. Мовчить.
Покладає на неї відповідальність? Вважає, що вона впорається краще? Сподівається, що схаменеться? Тихоне, скажи що-небудь!
— Скажи що-небудь, чорти тебе роздери, — пробубоніла вона всезагальною.
Тихон мовчав. Дивився на неї замислено — і ні пари з вуст.
Инсу прокашлялася — стало трохи легше. Повітря наче почало все-таки знову заповнювати її легені.
— Люди, — почала вона, сподіваючись, що їй вистачить запасу слів, — ми вдячні вам за ту шану і турботливість, з якою ви зберегли згадки про тих гостей з небес, які прилітали сюди до нас. Але я не можу мовчати й приховувати від вас, що певні знаки ви прочитали неправильно. Мабуть, вам недостатньо пояснили. То, безперечно, наша вина. Нашого народу. Тепер ми тут, щоб виправити помилку. Ці блискавки... вони не про сутність людей. Вони геть про інше. Жодна людина не є несправжньою, не цілою, не повноцінною, допоки не одружиться. Не існує жодних «половинок», які шукають одна одну. Кожна людина — особистість. Так, двоє можуть гарно підходити один одному, і їхнє спільне життя буде щасливим. Але це будуть дві окремі особи, а не одна повноцінна. Всі є гідними й повноцінними — і ті, в кого велика родина, і ті, хто обрав життя на самоті, і ті, хто втратив кохану людину й не хоче жодної іншої. Блискавки — не про те. Вони про... — вона зупинилася, підшукуючи слово; Тихон пошепки підказав. — Вони про науку! Про те, як має розвиватися знання в людей. Наука буває різною. Можна винайти спосіб будувати великі теплі будинки, а можна — спосіб вбити в одну мить мешканців цілого поселення. Блискавка — про те, що правильна, схвалена богами наука має робити життя людей зручнішим, легшим, приємнішим. Це застібка, розумієте? Застібка для одягу! Вона дозволяє одним легким рухом застібнути одяг або звільнитися від нього, отак! — вона показала, як розстібується і застібується її комбінезон. — Бачите, як зручно? Я впевнена, ви зможете пригадати ще інші зручні речі, які були в людей з небес. Якщо захочете, ми можемо показати безліч таких зручних речей у себе на кораблі. Вони роблять складні речі простими — от як ця блискавка. Ми стаємо вільнішими від повсякденних турбот і можемо витрачати час на щось інше — наприклад, на будівництво летючих кораблів.
Вона замовкла. Навкруги запала тиша, тільки чути було, як неподалік співає дерево, а йому наче озивається якась пташка. Старійшини збентежено кліпали очима, земляни теж явно не знали, як реагувати. Лише Тихон сидів незворушний, наче нічого не сталося.
— Ми... не знаємо, що тобі сказати, людино з неба, — нарешті вичавив з себе старійшина, котрий говорив першим. — Нам треба об... обміркувати все це.
— Між іншим, — нарешті озвався Тихон, — я неодружений.
— Я теж, — кивнула Инсу.
— А я одружений, — всміхнувся Франсуа. — Але він — мій начальник. А про живі створіння ніхто з нас не знає краще за неї. До речі, про живі створіння: а можна подивитися на вашу худобу? Вона така цікавезна, ніколи таких тварин не бачив!
Старійшини радо погодилися — їм кортіло припинити незручну розмову.
— Вибач, — тихо сказала Инсу, коли вони з Тихоном ішли поруч.
— Та нічого. Ти не могла змовчати. Я тебе надто добре знаю, ти не могла.
— О. Аж настільки добре?
— Колего, я провідний спеціаліст з комунікацій! Не принижуй мої професійні здібності! Мені шкода, що ти так засмутилася. Не треба було брати тебе з собою, але хто ж знав. Мені б у дурному сні не наснилося.
— Що тепер буде?
— Сподіваюся, все буде добре. Ми намагатимемося витягнути з цієї ситуації максимум користі, зрештою, це наша робота. Не хвилюйся, вихід є.
— Який? — тепер Инсу було соромно. Її емоційність заступила раціональність, яка ганьба!
Тихон знизав плечима.
— Розіграємо карту месіанства, друге пришестя, я приніс вам новий закон, всі діла. Ти гарно оце сказала: ми тут, щоб виправити помилку й допояснити недопояснене. На цьому й гратимемо.
— Скажи мені, — вичавила з себе червона, мов рак, Инсу, — от просто чесно скажи: я права чи ні?
— Я не Господь всезнаючий, щоб таке говорити, — гмикнув Тихон. — Але я, безперечно, згоден з тобою, що вважати людину лише чиєюсь незнайденою половинкою — нісенітниця. І свого часу вона багатьом зіпсувала життя. Але дехто ховатиметься за ширму цієї нісенітниці, бо це прекрасний спосіб ні за що не відповідати. Така особлива порода інфантильності. Я неповноцінна людина, отже, я не буду нічого вирішувати. Втім, нічого така людина й не матиме, але таких напевно є немало. Ну і, звісно, одружені не захочуть втрачати свій статус, адже можна нічого не вартувати, лишень взяти шлюб, — і от ти вже кращий за того митаря. Але так працює будь-яка дискримінація, нічого нового.
— Ти так... спокійно на це реагуєш.
— А як мені реагувати? Це все одно б сталося, якщо не до приєднання до Альянсу, так одразу після. Не переймайся. І не з таким доводилося впоратись.
***
Тихон заспокоював Инсу радше рефлекторно, бо такою була робота спеціаліста з комунікацій. Думками він уже був далеко — у тих перемовинах, які доведеться вести, аби пом’якшити конфлікт. Він дійсно не звинувачував запальну кореянку — не вона, так хтось інший почав би сперечатися з талторганцями. До того ж, Тихон розділяв точку зору, відповідно до якої не можна заманювати іншопланетян до Альянсу будь-якою ціною. Потім це коштуватиме дорожче, аніж довгі перемовини на початку. Краще чесно розкрити всі карти й намагатися переконати місцевих, що їм варто змінитися, аби отримати всі ті переваги, які мають члени Альянсу. Це полегшить процес адаптації.
Тихонові було всього тридцять шість, але він уже встиг взяти участь у приєднанні до Альянсу трьох планет. Всі три кейси були успішними, і тепер, нарешті очоливши групу контактерів, Тихон збирався діяти так само, як його вчителі. Инсу йому трохи допомогла — що ж, спасибі, Инсу.
Мову талторганців він засвоював швидко — без цього знання неможливо гарно провести перемовини. Вона дійсно дещо скидалася на його рідну мову, українську, але не граматикою, а лексикою. Тихон висунув гіпотезу про запозичення — і не помилився: «бан Томміж», що неодноразово згадувався у священній книзі талторганців, безперечно, був паном Томашем Замоські, головою групи контактерів першої експедиції. Талторганці і донині шанобливо називали один одного «бан» і «бані» — спотворене «пан» і «пані». Отже, слова, схожі на українські, вочевидь були запозичені з польської. Їх було не так вже й багато, однак Тихон у пошуку цих запозичень занурився в місцеву мову настільки глибоко, що дійсно розумів її краще за своїх товаришів.
Тепер це йому допомагало, бо він розумів настрої мешканців поселення, які передавали один одному те, що сказала Инсу. Вся гама почуттів, від: «Яка гидота, як сміли вуста людини вимовити таке?!» до: «Невже то правда?! Щастя яке!», слухняно вловлювалася апаратурою, налаштованою «чути» навіть найтихіші розмови.
Поки що все було в межах норми. Тихон ввічливо кивав і посміхався, розпитуючи талторганців про їхню культуру й традиції. Поки що все ішло як слід.
***
Після першої зустрічі минув уже тиждень, але корабель першої експедиції ще не був досліджений навіть на чверть. Айріс поринула в цю роботу з головою, хоча жодного стосунку до геології та не мала. Але ж Роберт! Нарешті вона дізнається про долю свого предка! І всієї експедиції. Корабель був дуже старий, і не все, що в ньому лишилося, було придатне для дослідження. Але й того, над чим змилостивився час, було достатньо, щоб зробити певні висновки.
Стелс-режим вочевидь був увімкнений для захисту від рептилоїдів з Кола Анґежу. Тоді Коло ще тільки почало формуватися, й рептилоїди поводилися доволі агресивно: нападали на кораблі цивілізацій, з якими не мали угоди про співробітництво, аби викрасти невідомі їхній расі технології. Свідків своїх нападів не лишали. Принаймні, за часів першої експедиції про це було відомо достеменно: описуючи інцидент у корабельному журналі, капітан згадував про кілька аналогічних. Сьогодні про них і згадки не залишилося — кривомудре «право на забуття» допомагало агресорові відчистити репутацію й виглядати гідно.
Стелс-режим дійсно був доопрацьований спеціалістами корабля, причому, судячи з усього, вдосконалення мали на меті саме запобігти демаскувальній апаратурі Анґежу. А запобігли, виходить, навіть сучасним антистелс-радарам. На щастя, докладний опис тих удосконалень містився на корабельному сервері, що зберігся найкраще. Фізики вже взяли його в розробку. Айріс раділа, немов дитинча: серед авторів вдосконаленого маскувального щита був і її предок Роберт, і навіть було вказано, що саме він робив! Знайшла вона й іншу інформацію, зокрема про те, де саме знаходилася його каюта. Там мало що вдалося відновити, однак частково збереглися листи, які він писав дружині й дітям, які залишилися на Землі. На своїх місцях лежали його речі, і хай до них не можна було доторкнутися, щоб вони не розсипалися на порох, але завдяки їм Айріс бачила свого предка наче вживу. Знала, що він любив, а шо ненавидів, які книжки перечитував для душі. Навіть дізналася, що в нього на стіні висіла та сама класична картина Лариси Емброуз «Море літнього ранку», яку обожнювала вона сама.
Що ж сталося далі? Чому корабель так і залишився тут? Прямої відповіді ані Айріс, ані її колеги не знайшли. Втім, в якості провідної розглядали гіпотезу про брак енергії. Корабель надто довго простояв у режимі стелс, і йому, радше за все, було вже не злетіти. Найдивовижніше, що реактор працював досі, й енергії, яку він виробляв, вистачало, щоб підтримувати стелс-купол. Палива у ньому мало б вистачити ще років на триста, якщо не п’ятсот. Але це був лише один реактор з трьох; решта вочевидь припинили працювати майже одразу після посадки на Талторган. Чи, може, навіть до неї? Чи могла ця посадка стати аварійною?
Так чи інакше, потужності одного реактора було достатньо для підтримання захисного поля, але недостатньо, щоб зрушити корабель з місця і пройти атмосферу планети. Ймовірно, земляни вирішили залишитися тут. В усілякому разі, листи Роберта явно натякали: він не вірив, що колись вони дістануться адресатів. Просто писав їх, бо хотів висловити свою любов і тугу. Контактери першої експедиції активно спілкувалися з місцевими, однак в ті часи діяла сувора заборона на передання технологій тубільцям, тому єдиний спадок, який залишили талторганцям прибульці, — це лояльне ставлення до людей з небес і застереження проти контактів з рептилоїдами. Тихон говорив, що в талторганській культурі та релігії демони, злі боги й просто поширені у фольклорі антигерої мали рептилоїдні риси.
Чи мали члени експедиції нащадків? Можливо, хтось із них узяв шлюб з місцевими? Чи якась пара сформувалася всередині команди, а їхні діти вже пішли жити до тубільців? На жаль, таких відомостей поки що знайти не вдалося. Частина інформації загубилася назавжди, частину намагалися врятувати з пошкоджених часом носіїв. Місцеві вказали їм місце, де знайшли блискавку багато століть потому — там був смітник, куди, ймовірно, викинули старий одяг. З часом він розклався, а блискавка залишилася.
Щодня Айріс і її колеги приходили до корабля, щоб крихта за крихтою розкривати його таємниці. І щодня вони бачили тут місцевих. Вони сиділи у своєму Гроті Чистоти, занурені в роздуми. Зустріч з прибульцями поставила перед ними багато питань, на які вони шукали відповіді. Деякі з них не зважали на людей з небес, деякі, навпаки, посміхалися їм, віталися, перекидалися стандартними ввічливими реченнями, намагаючись зав’язати дружні стосунки. Айріс завжди радо підтримувала такі бесіди, посміхалася у відповідь. В неї навіть уже була власна прикмета: якщо вранці помітить знайоме обличчя, значить, пошуки будуть вдалими.
Сьогодні знайомих облич було аж цілих три. Це були ті троє, які зустріли її тоді, біля струмка. Два чоловіки й молода жінка. Вони не просто замахали руками, а підвелися з місць і рушили до неї, наче до доброї знайомої.
— Здрастуйте, — трохи ніяково посміхнулася вона. Чи ввічливо розмовляти прямо тут? Чи не заважає це іншим? Треба, мабуть, прямо запитати. — Ми не заважатимемо розмовою?
— Мабуть... — знітилася дівчина. — А можна якось поговорити... може, там? — вона показала рукою на корабель.
Тубільці не сміли туди заходити, хоча в корпусі сяяли дірки, а захисне поле було легко проникним для фізичних предметів, тож подолати його міг кожен бажаючий. Однак якщо люди з небес запросто заходять до святині, напевно, боги не карають за це?
— Гадаю, можна, — кивнула Айріс. Цікаво, чого вони хочуть?
Інші члени команди теж посміхалися талторганцям, вочевидь заохочуючи зайти до корабля. Ті, тримаючись біля Айріс, обережно, лякливо озираючись, зайшли всередину.
— Ми хотіли поговорити, — рішуче сказав один з чоловіків, поки решта жадібно оглядала нутрощі корабля. — Ми... слухали вас. Потім слухали себе у Гроті. Й усі почули різне, і тепер хочемо... порадитись?
— Але чому зі мною? — здивувалася Айріс.
— Бо ти — перша, кого ми побачили з вас. Це... — він зробив жест рукою, наче хотів описати те, для чого не знав слів. — Ти для нас тепер наче пророчиця, розумієш?
— Так каже ваша релігія?
— Так. Може, це теж неправильно, може, то наші забобони... Але ж ми не про долю свого народу хочемо радитись. Лишень про себе.
Айріс з розумінням закивала.
— І що ж у вас за питання?
Вони кинули оком один на одного, потім заговорив другий чоловік:
— Скажи, людино з неба, чи може справді таке бути, щоб на одне й те саме питання Грот давав різним людям різні відповіді? Чи просто хтось із нас неправильно тлумачить почуте?
— Дивлячись яке питання, — обережно відповіла Айріс. — Якщо запитаєш: «Скільки днів у тижні?», певно, відповідь має бути незмінна. А якщо запитаєш: «Чи одружуватися мені з тією людиною, яку порадив батько?», відповіді найімовірніше будуть різними, бо ж про різних людей. Але це ви вочевидь не гірше за мене розумієте.
— Розуміємо, — продовжував другий чоловік. — Але тут питання було про те, що ви сказали... Ну, що сказала та жінка. Ми всі троє задали одне питання, й відповіді були різними. Він, — чоловік вказав на свого товариша, — отримав таку відповідь, що не має значення, істинний символ чи ні, то є його переконання, та й по всьому. Вона — що та жінка права і люди справді цілісні, але щойно вони об’єднуються в шлюбі, виникає нова цілісність, яку ми називаємо сім’єю. А я — що ми дійсно марно сприйняли ту блискавку як сповнену глибинного символічного значення річ, навигадували собі дурниць і повірили в них. Як таке може бути?
Айріс ненадовго замислилась.
— Знаєте, — нарешті сказала вона, — більшість із нас живе так: кожен вирішує для себе, в що вірити. Вибудовує життя відповідно до власного світогляду. Мої співвітчизники сказали б, що ви всі праві, допоки говорите кожен про свою долю та не змушуєте інших вірити в те, в що вірите самі.
Всі троє закліпали очима. Здається, пояснити не вдалося.
— Замість відповіді ти завдала нам ще одне питання, — сказав перший чоловік. — Тепер нам знову доведеться сидіти в Гроті й думати.
Айріс розвела руками.
— Вибачте. Ми, пророки, часто говоримо незрозумілі речі.
— А ти сама... — раптом спитала жінка, — ти одружена?
— Ні. Але на батьківщині на мене чекає наречений. Ми зіграємо весілля, щойно я повернуся.
Всі троє кивнули, наче отримали якусь важливу відповідь, подякували й пішли.
— І що то було? — спитала Айріс, знаючи, що її почують.
— Звичайний етап самопізнання, притаманний всім людям, чого ти дивуєшся? — відповів у її навушнику капітан Оуен.
— Слухай, я точно нічого не зіпсувала?
— Авжеж, нічого. Люди думають, переоцінюють власні переконання, це добре. Вони гарно сприйняли саму ідею критичного ставлення до того, що знали, і того, що почули. Гарно впишуться в Альянс, от побачиш.
— Гадаєш?
— Певен. Тихон каже, вже є троє з визначених законом п’яти представників з різних територій Талторгану, готових виступити представниками планети й підписати входження до Альянсу. Ми молодці, Айріс, ми упорались.
Айріс посміхнулася. Її пошуки ще не закінчилися, але вона вже не сумнівалася, що дізнається, як і коли закінчилося життя Роберта, де його було поховано — адже все інше про нього вона вже з’ясувала. А заодно розкриє ще багато таємниць, пов’язаних з першою експедицією.
Вона натиснула кнопку на пульті. Приємний електронний голос сказав: «Вмикаю режим читання журналу. Введіть дату або діапазон дат, які вас цікавлять». На цьому місці він, як завжди, хрипко закашлявся, зображення на міні-екрані замиготіло, але потім все виправилося. Стара техніка намагалася працювати якнайкраще. Сьогоднішні пошуки мають бути вдалими, чи не так?
— Дванадцяте липня третього року після приземлення на Талторган, — сказала Айріс.
І розстібнула блискавку: вентиляція працювала не надто добре, і всередині корабля було спекотно. |
Рассказ открыт для комментариев