 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
- Якщо зустрінеш каргомена, ти маєш його вбити.
– Чому?
- Чому ми вбиваємо куріпу, якщо на неї натрапимо?
- Але ж... - Ханна знітилася під суворим поглядом Вчителя.
Куріпу при зустрічі необхідно вбити негайно, адже інакше вона вб'є тебе. Так само й пісоку, алаку й більшість інших лісових мешканців, здатних пересуватися. До тих, хто, на перший погляд, до переміщення не здатний, підходити необхідно з обережністю, а краще взагалі не підходити. Але якщо з'явиться можливість - все одно вбити.
Та й рослини подекуди трапляються набагато небезпечніші за тварин. Тварини зазвичай просто хочуть тебе з'їсти: тобто, крім смерті від їхніх іклів, пазурів або отрути, нічого такого необережному подорожньому не загрожує. А рослини мають магію. Рослини і каргомени.
На що перетворить тебе магія, можна тільки гадати. Але на ніч цим краще не займатися. А Ханна про це просте правило геть забула.
Після сьогоднішнього уроку в общинній школі вона не могла заснути довго. Крутилася, втягуючи носом свіжий аромат м'якого сіна й розмірковувала. Не можна вбивати своїх соплемінників. А здалеку каргоменів від соплемінників Ханни й не відрізниш. Ну, якщо не дуже придивлятися. Якщо придивитися, то можна помітити майже повну відсутність волосся, і головну ознаку всіх каргоменів - більмо на одному оці.
Звісно, ніяке це не більмо, а мітка від нечистих каргоменівських ритуалів, але на вигляд дуже схоже. Принаймні так сказав Учитель. Ані сама Ханна, ані хтось із нині живих справжнього каргомена не бачив, але перекази про них передаються багато поколінь.
Ханні важко було уявити, навіщо добровільно обзаводитися більмом, адже й обома очима, навіть такими молодими й пильними, як у неї, часом буває складно вчасно помітити небезпеку. Адже аби вижити в лісі, доводиться завжди бути напоготові. А каргомени, як відомо, у лісі й живуть.
Вчитель розписував каргоменів як найгірший прояв магії, що існує в світі. Адже рослини не винні, що виросли хижими – така їхня природа. Точніше, природа місця, де розташована община. Це воно робить із мирних рослин монстрів. А ось каргомени свідомо прагнуть отримати магію. Вони не народжуються такими. За словами вчителя, кожен каргомен, досягнувши повноліття, починає здійснювати брудні ритуали, прагнучи загарбати собі якнайбільше магії. І здійснює доти, доки не отримає бажане.
Найогидніше, що ритуали ці включають жертвоприношення. Гаразд, якусь травринку штибу алаки не шкода. Або ту ж куріпу - ця дрібна тварюка нападає ззаду й випиває мозок через дірочку в потилиці, яку робить гострим, тонким і довгим, як соломинка, дзьобом. Гидота.
Куріпу Ханна і сама вбиває майже зі задоволенням. Їй якось трапилося проґавити одну, що причаїлася на нижній гілці розлогого дерева, яке виглядало цілком мирно. Ох і натерпілася вона страху! Якби Ханна пішла тоді за синькою одна, як вона це зазвичай і робила, то її тіло з добряче полегшалою головою там би й залишилося. Якби, звісно, на нього пісока не натрапила - цій все одно, що гризти, нехай і падаль, яка пролежала дюжину днів під кущем.
Лінн тоді їй життя врятував, хоч і безглуздо: побачивши куріпу, що порхнула з гілки, закричав чимдуж. Ханна встигла повернутися в останню мить і відбити нападницю куробойкою. Лупанула з переляку так, що порвала вогненну сітку, натягнену на міцну дерев'яну раму на обмотаній шкірою довгій рукоятці. Синьки вони тоді так і не набрали, без куробойки далі йти було небезпечно. Та й розлякав Лінн усіх синьок своїм криком. Зате Ханна згадала, чому воліє ходити за синькою сама, без галасливих помічників.
Але ж подейкують, що в гонитві за магією жадібні каргомени приносять у жертву й розумних. Ще ніхто з тих, хто потрапляв до їхніх лап, назад не повертався. Після останнього випадку старійшини оголосили стежку, що веде до місць, де водяться каргомени, забороненою.
А нещодавно, лише три дні тому, зник один із найкращих мисливців общини. Його напарник повернувся наляканий: досі тремтить і путньо пояснити, що трапилося, не може. Ханина матінка за ці дні змарніла від хвилювань, адже зниклий Андрій готувався стати батьком її нової дитини, яка вже наступного Зеленого місяця народитися має. А сьогодні мисливця знайшли у лісі.
Він лежав на самісінькій забороненій стежці. Точніше там лежала половина від нього, оплавлена синьою магією. Голова та друга половина тіла були відсутні.
По забороненій стежці вже п'ять дюжин Пурпурових місяців ніхто не ходить, і спочатку нікому й на думку не спало шукати зниклого там. Тому коли пошуковий загін знайшов тіло, було вже запізно. Хоча Ханна припускала, що запізно було вже тоді, коли Андрій ще тільки-но зібрався перетнути шлях одного з каргоменів.
Як каргоменам вдалося підібратися настільки близько до общини, ніхто не знав. Жовтий туман вони не можуть подолати. Тільки тому ще й не перевели весь нарід на свої брудні ритуали - їм доводилося задовольнятися мисливцями, які в гонитві за здобиччю втрачали обережність та йшли за туман. Старійшини виглядали розгубленими, дітям заборонили виходити за огорожу, а мисливці відтепер ходили цілими загонами.
Ханна злилася. Її замкнули в Училищі разом із малечею та змусили повторювати уроки, які вона давним-давно засвоїла.
Це геть несправедливо, що повноліття у дівчаток настає тільки з першою кров'ю. Не провина Ханни, що в її кров ще не прийшла. У цьому вона в матінчин рудий рід удалася. Раніше навіть раділа з цього: адже повнолітнім не можна ходити до лісу разом зі старшими дітьми та старими. Жінка, здатна дати потомство, має бути у безпеці. А Ханна ліс любить. Навіть незважаючи на всі небезпеки, які там чатують, а, можливо, і саме за них. Але зараз її прирівняли до нетямущих дітлахів і все одно замкнули.
– Це просто не чесно! - Ханні кортіло випустити образу, що слізьми набігала на очі весь день, і вона, намагаючись не шуміти, стукнула кулачком у стіну, біля якої лежала.
- Тихо ти! - зло прошипіла Вана. - Якщо зараз же не перестанеш схлипувати, я матінці розкажу, що ти на тіло Андра бігала дивитись.
Ця може. Ханна сестру, звісно, любить, але дружити з нею не стане. Ба більше: ніколи її на вилазку не візьме. Вана – ябеда. До того ж упевнена, що дівчатка тільки тим і мають займатися, що дбати про свою красу, щоби після повноліття здобути найкращих чоловіків.
Вони часто сперечалися, навіть до бійок справа доходила, коли сестра намагалася наставляти Ханну. Матінка раніше не встрягала в дівочі суперечки, але останнім часом чомусь почала все частіше ставати на бік Вани. “Тобі час закінчувати з біганиною лісами та іншими дурницями. Бери приклад із сестри, ти ж хочеш мати велику гарну хатину й багато різних діточок”, - такого удару нижче пояса від рідної матінки Ханна не чекала. Адже та завжди раділа, коли старша донька приходила з багатою здобиччю, пишалася її спритністю. А тут раптом почала заводити розмови про те, що Ханні час дорослішати.
Ну подорослішає вона, і що далі? Матінка сама повинна розуміти, що Ханна має мало шансів. Нехай вона й вродилася міцною та сильною, але немає в ній родзинки. Ані корисної, ані просто, щоб від інших відрізнятись. Та й хто батько – невідомо достеменно. А це означає, що будь-хто подумає, перш ніж з такою нащадків плодити: раптом ріднею близькою виявляться, і діти браковані вийдуть. Та й якщо немає родзинки, то може вийти будь-що, передбачити неможливо.
Матінка, коли Ханну народила, молода і статна була, перебирала. Мисливців багато ходило до неї, але жодного вона не хотіла залишити надовго. Потім вже, коли в неї Ханна з'явилася, матінка зрозуміла, що треба як усі бути: спершу нехай доведе, що в господарстві корисний і може подбати про дитину, а потім уже запрошувати в батьки, та так, щоб жодних сумнівів не було, чийого сина під серцем носить.
Так усі жінки робили, але тільки Ханна бачила, що не завжди й не в усіх виходить. Ось із Ванькиним батьком матінці поталанило - той справно видобуток усім своїм дітям носив, та їхнім матінкам по господарству допомагав. Навіть Ханні нову куробойку справив, хоч і не повинен був. А з Андрієм - оно як вийшло. І як тепер матінці – з трьома дітьми, про двох з яких подбати нікому?
От якби могла жінка полювати сама, жодні батьки не потрібні були б. Та ж Ханна й для сім'ї їжу добувала, і до общини долю здавала, як належить.
Та вона краще за багатьох дорослих мисливців у лісі орієнтується! І вже точно жодній куріпі більше не дасть до себе підібратися, і стежки в жовтому тумані Ханна вміє роздивитися. І рослини її не чіпають.
Та й нехай їй ніхто не повірив, а хлопці насмішками дошкуляли. Не стане Ханна їм нічого доводити. Адже лише напередодні вона повз лопухило, що біля забороненої стежки виріс, за три кроки пройшла - і хоч би що. Він навіть листя не розгорнув, так і стояв із щільно згорнутим. Ханна навмисно кілька разів туди-сюди пройшлася. Лопухило спав і на неї не звертав уваги, навіть, здавалося, побачивши здобич, відвертався, ніби погано йому було.
Ні, не бути Ханні шановною матінкою, якою Вана стати мріє. Та й не мріє про це Ханна. Якби то від неї залежало, вона мисливцем воліла би стати, навіть, якщо для цього потрібно було б хлопчиком народитися. Але народитися наново навряд чи вийде, а ось...
Ханна тихенько звелася на четвереньки, намагаючись не потривожити сестру, яка вже солодко сопіла, і вибралася з ліжка.
Сьогодні - ніч Пурпурового місяця. Отже, алаки вийдуть на нерест. Саме час набити побільше товстих, з круглими від розпираючих боки ікринок пузиками, молодих алак. Ханна уявила, як матінка буде такій здобичі радіти. У її стані свіжі алаки – саме те, що треба. Вагітність проходила складно, і матінка сподівалася, що буде хлопчик. А для майбутнього хлопчика немає нічого кращого за ікру алаки в материнській тарілці.
***
Нічний ліс причаївся, зустрічаючи оманливим спокоєм.
Вибратися за огорожу виявилося простіше, ніж Ханна думала. Вартовий напевно задрімав: ворота були прочинені, а світ за ними здавався не таким вже й страшним.
Ханна поправила кошик за спиною, перехопила куробойку лівою рукою, а правою міцніше стиснула рукоятку алаколовки й нечутною тінню ковзнула на стежку. У темряві вона сяк-так орієнтується - ноги не переламає. Та й дорогу знає як свої п'ять пальців, із заплющеними очима може до яру, де алаки нерестяться, дійти.
Звісно, заплющувати очі Ханна не стала - і без цього далі кінчика носу не видно. Пурпуровий місяць на те й пурпуровий, що світла майже не дає, стирчить блідою плямою на нічному небосхилі, наче лишайник. Але й світлячильник відкривати вона не квапилася, доки не відійшла на порядну відстань від воріт.
Тупати довелося чимало: коли Ханна відійшла туди, де вартовий її вже не побачить, почула голоси. Довелося пірнати в хащі - добре, хоч в такій близькості від селища нічого занадто хижого не росло - і чекати, поки мисливці пройдуть. Щойно вона зібралася повернутися на стежку, як голоси пролунали знову. Ще один загін мисливців повертається до селища? Голоси здалися незнайомими, і Ханна подивувалася, як ніч спотворює не тільки тіні, а й звуки.
Потрапити їм на око дуже не хотілося: знайомі чи ні, але мисливці точно повернуть збирачку до поселення. А світлячильник, як його не прикривай, видно здалеку - стежка тут пряма. Тож Ханна зважилася пройти в темряві подалі та повернути на ледь помітну стежку до алачого яру, перш, ніж знову відкрити світло.
Світлячильник тихенько загудів: світляки радісно затремтіли, роздмухуючись і наливаючись зеленуватим світлом.
Інстинкти не підвели: Ханна відскочила точнісінько в той момент, коли лист лопухила опустився на місце, де вона щойно стояла. Світлячильник жалібно хруснув. Стемніло. Двадцять ударів серця, що зірвалося в галоп, світло з'явилося знову, розпливаючись і тьмяніючи. Світляки поквапцем розтікалися в боки від світлячильника, що тріснув.
Розгублений погляд Ханни ковзнув вгору вздовж товстих - товщіх за її руки - стебел, покритих сивими волосками. Лопухило був здоровезний: вище дорослого мисливця, з листям, здатним прихлопнути Ханну в один удар. Забарися вона - перетворилася би на криваву начинку для тугого рулету з м'ясистого листа, утиканого шипами. В якому вигляді він би потім те, що було Ханною, виплюнув - уявити страшно.
Звідки тут узявся такий величезний лопухило? Ну не міг він за пару днів вирости. Ще передучора Ханна разом із хлопцями бігала до яру, перевіряла, чи почали алаки готувати нори для нересту. Жодних лопухил там і близько не було, навіть паростків.
Рослина завмерла, гігантське листя сонно пом'якшало, закрутилося по краях - світляки з їхнім світлом синьої магії вочевидь припали йому не до смаку. Намагаючись рухатися якомога повільніше й плавніше і не відводячи уважного погляду від лопухила, Ханна присіла і почала збирати світляків. Розбитий світлячильник полагодити навряд чи вдасться, але одна з колб уціліла. Можна буде заткнути отвір пальцем.
З десяток світляків відловити й запхати до колби їй удалося - і то щастя. Інші розповзлися. Рухалися жуки швидше, ніж Ханна могла собі дозволити, не побоюючись, що лопухило знову помітить здобич. А він таку велику не пропустить – тіла Ханни вистачить, щоб живити рослину кілька днів.
- Куріпу мені в потилицю! - вилаялася Ханна, наслідуючи дорослих мисливців.
Яр, тьмяно освітлений залишками світлячильника, був їй зовсім не знайомий. Якщо лопухило й міг за пару днів вирости, пощасти йому потрапити у місце, в якому магія ключем з-під землі б'є, то звичайні, не магічні, дерева ніяк не зуміли би викопатися й на нове місце перебратися. А таких кедрів у алаковому ярі точно ніколи не водилося.
Відійшовши на безпечну відстань, Ханна замислилася. У тому, що сталося, загадки немає: повернула не туди, граючи в хованки з мисливцями общини. Розкажеш удома – хлопці засміють. Як же, "Лісова Ханна", найспритніша, околиці знає як свої п'ять пальців, і так далі. Найрозумнішим зараз було би знайти місце, де можна пересидіти до світанку у відносній безпеці, але... Це ж хлопці! Ні, такий удар по своїй репутації вона не може пропустити. Доведеться повертатися своїми слідами й шукати правильний яр.
Нахилившись нижче і підсвічуючи собі світляками, що приємно лоскотали палець, Ханна почала розглядати землю, вкриту опалим листям та голками, що хрустіли під ногами.
Сліди знаходитися не бажали. Яка іронія. Вміння ходити лісом, не зламавши ні стеблинки, яким так хизувалась Ханна, тепер утнуло з нею злий жарт. Але ж дійсно смішно! Вона пирснула, але одразу осіклася.
Смішно. Було би, смійся Ханна сама. А коли в темному нічному лісі разом із тобою сміються сусідні кущі – вже не весело. Але й перестати сміятися не виходить.
Вона просто бігла, істерично хихикаючи й відчайдушно намагаючись вивільнити свій застряглий палець з колби світлячильника. Куробойка - слабка зброя проти піщаної мишки, пісоки. Але краще в руках мати її, аніж геть марних світляків.
Пісоки, схоже, зголодніли. На мисливців ці невеликі, але сильні звірі нападали рідко, віддаючи перевагу дрібній здобичі. Часто й падаллю не гидували. Але якщо мисливець поранений і ослаблений, то такий сміх за спиною – це найгірше, що він може почути. Сміються пісоки тільки, коли полюють. Ханна, звісно, не поранена, але порівняно із дорослим чоловіком на "дрібну здобич" потягне.
І зараз пісоки полювали - сміх наближався, оточуючи з боків. Ханна мчала, не розбираючи шляху. Ліс вів: стелив під ноги вузькі, ледь помітні стежки й відлякував стіною туману від непрохідних чагарників.
Тільки не зупинятись! Пісоки бігають не надто швидко, та й дихання у них коротке. Якщо Ханна протримається доти, доки зграя видихнеться, вона має шанс. Як потім знайде дорогу додому, вона намагалася не думати. Якщо переживе ніч, ранкове сонце та мшальник на деревах підкажуть, у якому боці шукати поселення общини.
- Стій, стрілятиму! - різкий окрик змусив збитися з кроку та кинутися вбік.
І тільки відновивши рівновагу, Ханна зрозуміла: врятована. Мисливці відженуть пісок. А хлопці... та хай їм пусто буде, якщо насміхатимуться.
- Зграя... там, - насилу видихнувши з пересохлого горла слова, вона махнула рукою назад, озираючись.
Стіна мерехтливого, отруйно-жовтого світла, що відрізала шлях до відступу, стала останнім, що Ханна побачила.
***
- Забавна. Вони всі там такі?
- Ні, в інших зміни помітніші.
- Дивись, а вона руденька.
– Бачу. Дивно, звісно. Таких раніше не траплялося.
- Ага, дивно. То що з нею робити? Дулітлу, начебто, тільки змінені потрібні.
- Немає сенсу зайві роти годувати. Невідомо, скільки ще ми на цій каменюці стирчатимемо. Добивай.
Голова боліла, ніби в ній всередині розвели багаття, але Ханна щодо такої пропозиції змовчати не могла. Так, у неї лише колір не такий, не як у всіх, і що? Нехай без родзинок, зате ні зрощених пальців, ані іншого дефекту. Якби батько не залишився невідомим, завидною нареченою була б.
- Агов! - обурилася вона. - Не смішно.
- А дядьки і не жартують, любонько, - нахилився до неї один із співрозмовників, той, що запропонував убити.
Другий засміявся десь поза полем її зору, але відразу замовк і зауважив:
- Стривай добивати. Доку спершу покажемо.
Ханні було не до сміху: у мисливця, що нахилився до неї, жодного волоска на обличчі не було. Зате було більмо. Якраз на лівому оці. Світилося тьмяним магічним світлом, мов мишачий вогонь.
"Якщо зустріну каргомена, я повинна його вбити", - прошепотіла Ханна та спробувала намацати впущену на землю куробойку. Слабка зброя проти двох дорослих каргоменів, але іншої вона не має.
Мав рацію вчитель: якщо Ханна їх не вб'є, то каргомени вб'ють Ханну. Дивно, що досі цього не зробили, тягнуть. Втім, нехай вони й каргомени, але це не значить, що дурнями бути не можуть.
- Стер-рво! - зашипів каргомен, хапаючись за обпалене куробойкою обличчя.
Удар-відповідь прилетів збоку й трохи ззаду. Перед тим, як згасло тьмяне більмо каргомена, що схилився над нею, і Ханна поринула в безпам'ятство, вона встигла подумати: “Було запитати вчителя, як правильно вбивати каргомена куробойкою”.
***
Світло пробиралося під стулені повіки. Голова розколювалася.
Ханна застогнала, але одразу замовкла - згадала, що каргомена вона так і не вбила, а значить, не варто привертати до себе зайву увагу. Не розплющуючи очей, почала намацувати куробойку.
Замість звичайно теплої рукоятки, обмотаної шкірою, пальці натрапили на щось тверде, тонке й холодне. Довелося розплющувати очі. Денне світло спочатку засліпило, але Ханна - старанна учениця й уроки, що допомагають вижити та вціліти в лісі, пам'ятає добре. Якщо знову чимдуж замружитися, то очі до яскравого світла після темряви звикнуть швидше.
З усіх боків Ханну оточували ґрати. Зенітне сонце грало відблисками на матеріалі прутів, дуже схожому на небесний метал. Але хто витрачатиме стільки дорогоцінного металу на якусь клітку? Тільки каргомени. З їхніми здібностями до магії вони, напевно, можуть начарувати собі скільки завгодно металу. У народу його не так багато, і запаси громада витрачає тільки на зброю для кращих мисливців, які зуміли своєю вправністю довести, що вони гідні.
- Ти жива? - удар, що струсонув клітку, змусив Ханну клацнути зубами, ледь не прикусивши язика.
- На твоє нещастя, чаклунське поріддя, - прошипіла вона, розвертаючись до того, хто говорив.
Хлопчик-каргомен був не старший за Ханну. Як і всі каргомени, закутаний від шиї до п'ят у дивне вбрання, покликане приховати відсутність волосся на тілі, зі смішними кучерями лише на самій верхівці голови та рудуватими цятками на лисому носі. Ані більма на прозоро-блакитному лівому оці, ані металевого головного убору, як у каргоменів-мисливців, що полонили Ханну.
- Ого! - здивувався юний каргомен, відсуваючись подалі від клітки.
І вірно. Нехай і куробойку, і алаколовку в Ханни відібрали, але нігті у неї міцні, та й зуби в разі потреби використає. За своє життя вона боротиметься.
- А ти кумедна, - знову наважився хлопчик. – І на людину майже схожа. Тільки все одно звірятко.
- Це каргомени - звірі! - Ханна визвірилася. - Це не ми, а ви заграєте з проклятої магією.
- Якою такою магією? - хлопчина помітно здивувався.
- Проклятою, - повторила Ханна. - Тією, яка змінила рослини. Тією, яку ви через ритуали та жертвоприношення отримуєте.
- Отакої. Правду кажуть: примітивні ви. Це треба ж - таку кашу в голові мати, - каргомен покрутив пальцем біля скроні, ніби мав намір проколупати там дірку.
- Самі ви це... примітні, - на незнайомому слові Ханна перечепилася.
– Ніі. Ми цивілізовані. А ви мало того, що відсталі, так ще й вироджуєтеся.
- Слухай... Тримаєте в клітці, як дикого звіра - гаразд, чого ще від каргоменів чекати. Але обзиватись навіщо? Обіцяли просто вбити, - Ханні чомусь стало до сліз прикро. Те, що цей каргомен її вважає дикою, Ханна зрозуміла, а решту слів - не дуже. І від цього було ще образливіше.
- Хто обіцяв? - здивувався хлопчик.
- Цей... якого я куробойкою.
- Ліам, чи що? - розсміявся каргомен. - Придурок він. Здорово ти його.
Ханна теж вважала, що здорово, але недостатньо: каргомен був ще живий і, судячи з усього, страшенно злий. Ханна б точно розлютилася, якби її по обличчю куробойкою поцілили. Мав рацію Вчитель - якщо зустрінеш каргоменів, треба їх одразу вбивати. А розбиратися потім.
- Гаразд, піду я. Справ багато, - поважно заявив хлопчик. - І без того з тобою затримався, док лаятися буде. Тримай корм, - на невелику підставку, прикріплену до ґрат клітини, впав полумисок із незрозумілим місивом, що пахло дивно, але смачно.
Ханна хотіла зробити вигляд, що не зацікавлена, але живіт її видав, забурчавши так, що почув, напевно, не тільки рудий хлопчина, але й усі каргомени в окрузі.
- Їсти я чим буду? - пробурчала вона, скоріше щоби повередувати. Після нічних хвилювань і біганини, Ханна готова була їсти навіть руками, навіть цю розмазню, яка, напевно, крізь пальці протече.
- Скажи ще, що звикла користуватися столовим приладдям, - фиркнув юний каргомен.
– Знати не знаю, що за приладля таке. Але ложкою орудувати вмію. На відміну від каргоменів, мабуть, - уїдливо додала вона.
Каргомен знову пирхнув, і відрубав:
- Їж так. Не передбачені в звіринці ложки, - не менш уїдливо, ніж Ханна, відповів він. - Або не їж. Твоє право.
Спека обступала з усіх боків, і сховатися від неї в тісній клітці було неможливо. Каргомени маячили в просвітах між дивно-гладкими округлими будівлями помітного білого кольору. Проте на розчищений від рослинності та ретельно втоптаний майданчик, по краю якого півколом вишикувалися клітки, ніхто з них не заходив.
Спочатку Ханна трималася, сподівалася, що хлопчик одумається, вирішить, що достатньо з неї познущався, і принесе ложку, але той так і не повернувся. Від спеки місиво в полумиску почало тхнути кислим. З'їсти, доки не зіпсувалося остаточно, чи залишитися голодною, але вихованою? Було гидко, але, роззирнувшись, чи не спостерігає хтось, Ханна занурила в місиво палець і обережно лизнула.
А непогано. На смак віддалено нагадувало баналісту. Тільки без жорстких, терпких волокон і насіння, що вічно застрягало в зубах. Як Ханна й припускала, їжа виявилася занадто рідкою, щоб її можна було зачерпнути рукою, але надто густою, щоб випити її з миски, як сік з коконасу.
Жалібне скиглення змусило здригнутися і зупинитися. У глибині клітки ліворуч, майже повністю вкритої величезним шматком щільного темного матеріалу, щось заворушилося. Відставивши полумисок, Ханна припала до ґрат, намагаючись роздивитися сусіда. Скиглення припинилося, в'язень насторожено завмер.
- Агов, - тихенько покликала Ханна.
Розлючене гарчання вдарило хвилею, а сусідня клітка ледь не підстрибнула на опорах, на яких була встановлена. Навіть розуміючи, що відстань між ними більше витягнутої руки, і нічого сусід їй зробити не зможе, Ханна не зуміла стримати інстинкти, відсахнулася подалі від ґрат. Полумисок впав з гучним стукотом, його вміст липкими, солодкими потоками розповзся по обличчю. Серце зайшлося в шаленому ритмі, а Ханна ледь утрималася від вереску.
Між прутами клітки просунулася рука та безпорадно замахала в повітрі. Рука була великою, вочевидь чоловічою. Руде волосся висіло неохайними пасмами, а нігті потворно відросли й загиналися, наче звірячі пазурі.
- Агов, - знову покликала Ханна. - Ти з народу?
Гарчання було єдиною відповіддю.
Трохи ще пошумівши, сусід потяг з підставки свій полумисок, наповнений таким самим місивом, яке було в Ханніному, і втік у темряву свого лігва.
Ханна сумно зітхнула, злизуючи з щоки залишки кашки. Прикро. Адже смачно, набагато солодше за баналісту. І освіжає, навіть незважаючи на запах бродіння, що з'явився на сонці. Ханні пощастило: посудина впала вдало, не перекинулася, і на дні залишалося ще близько третини, навіть більше, якщо зскребти все, що розтеклося по стінках. Чим Ханна й зайнялася, відвернувшись, про всяк випадок, від сусіда. Може, він і озвірів тут у клітці зовсім, але Ханна вихована.
Сонце лупило по маківці пекучими променями, розпечене повітря загусло, обліпивши Ханну важкою, липкою спекою. У сон хилило майже непереборно. Хлопчик не повертався, і Ханна вирішила, що нічого страшного не станеться, якщо вона згорнеться клубочком і подрімає трохи. Сон у неї сторожкий, неодмінно почує, якщо хтось близько підійде.
***
- Та ні, навряд чи вона. Це ж дитинча ще. Швидше за все, Якоб нарвався на одну із хижих рослин. Або ще на яку гидоту, поблизу аномалії останнім часом цього добра валом.
Голоси дзижчали над вухом досить давно, але Ханна ніяк не могла прокинутися - виринала з важкого сну і знову провалювалася в дрімоту, так і не зрозумівши, що її турбує.
- І бластер у нього лопух-мутант відібрав.
- Ага. І з'їв. Метал. Ясна річ.
Ханна не зрозуміла, чому ці двоє, які не дають їй спати, розсміялися такому припущенню, наче вдалому жарту. А що ще рослина могла зробити з відібраним у цього їхнього Якоба незрозумілим “бластером”? Ті ж лопухили переінакшують усе, що потрапляє до них у листя.
В одного з мисливців лопухило ніж із небесного метал з'їв. Тому мисливцеві ніхто з дорослих не повірив - вирішили, що загубив зброю в лісі, і старійшини позбавили його права на нову за необережність. І Ханна з хлопцями пішла на місце. Лопухило, звісно, пожух. Він майже зів'яв - метал не до вподоби впав. Але коли вони зрізали щільно згорнутий, снулий лист, від ножа в ньому знайшли лише недогризок, більше схожий на кривобоку ложку. Будь лопухило трішечки старшим та міцнішим, міг би й впоратися з ножем.
- Ні, я схиляюся до думки, що Якоб з одним із цих зіткнувся. Характер пошкоджень не схожий на роботу безмозкого хижака.
- Все одно. Бластер їх чим зацікавити міг?
- Вони розумнішають. Швидше, ніж ми думали. У цієї вже мова зв'язна. Малий каже, вона ложку до обіду вимагала.
- Живе в зоні аномалії поводиться непередбачувано.
- Цілком передбачувано. Просто деякі не хочуть дослухатися до передбачень, - цей примудрився поєднати невдоволений і переможний тон в одній фразі.
- Дул.. - другий осікся, - Докторе, не починай. Так, ти в нас – геній, ти все знав наперед, і таке інше. Ми проходили це вже. Якщо ти такий розумний, чому не передбачив, що бар'єр виявиться нездоланним?
– Тому що це не так. Якщо ми не можемо його подолати, це не означає, що він непроникний у принципі. Нерозумні тварини ж якось проходять.
- Твій дресирований орангутан не пройшов.
- Або пройшов і повернувся.
- В тебе немає доказів.
- А може й є. На колір подивися. І на вік. Усе співпадає. Та й звідки такий окрас міг узятися?
- Та звідки завгодно. Вони змінюються так швидко, ніби в них за наш день століття пролітають. Останнього коли ми впіймали? Місяць тому? І він був примітивний, розумовий розвиток, як у дворічного. А це дитинча вже говорить зв'язно. І не дуже схоже на мешканців зоопарку з твого багажу.
- Слу-уух, Ліаме, а в тебе теж іноді світлі ідеї бувають, - чомусь зрадів той, якому хлопчисько розбовкав, що ложку Ханні не дав. - А що як і справді, час у аномальній зоні плине швидше… Це пояснює і зміну поколінь, і прискорену еволюцію, і те, що наші менші друзі можуть пройти бар'єр з того боку, а ми з цього б'ємося об нього, наче об стіну.
- Та й в тебе вдалі думки трапляються. Ті, де ти мене розумником назвав. Але як ти односторонню прохідність бар'єру різною швидкістю часових потоків пояснювати зібрався...
Лежати нерухомо в одній позі було незручно, бік затік, і Ханна спробувала непомітно випрямити руку, на якій лежала.
- Та все просто. Проходи, які для нас існують частки секунди, для мешканців зони - протоптані роками стежки. Все, звали. Дія транквілізатора скоро закінчиться, піддослідна вже ворушиться, а мені ще треба провести огляд.
Двері клітки рипнули, відчиняючись, і Ханну вхопила за загривок та потягла до себе сильна рука.
- Іди сюди, моя маленька, аномально розумненька мавпочка, - пробурмотів. - Зараз ми зазирнемо до твоєї лобастої голівки і подивимося, скільки нових звивин у тебе виросло.
Ото вже вигадав! Як він собі уявляє до голови зазирнути? Це що, Ханні череп для того розколють?
Насилу скинувши з себе залишки липкого сну, вона почала брикатися. На мить майнуло здивоване обличчя каргомену, що тримав її. Ханна тільки встигла здивуватися, що біле волосся у цього було не тільки на верху голови, а й на обличчі, нехай і не скрізь, а лише довкола рота. А потім відчула, що хватка на шиї послабшала, і забилася сильніше, вишкіривши зуби в грізному рику і розмахуючи руками.
Стрибати зі стовбурів, на яких стояла клітка, було ніяково - затеклі ноги підігнулися. Ханна не розгубилася і, опустившись рачки, припустила на всіх кінцівках.
Неслася вона зигзагами - частково тому, що залишки дивного важкого сну давалися взнаки, частково, щоб не дати погоні себе схопити. Хвіст збивав повітря, допомагаючи підрулювати на поворотах. Поселення каргоменів навіть огорожі не мало - це Ханну й урятувало. Вирвавшись на відкриту місцевість, вона припустила щодуху туди, де, як підказували інстинкти, знаходився дім.
Колюче-жовте сонце, що вже хилилося до заходу, світило в спину, ззаду чулися крики переслідувачів, низький рев і дивні різкі хлопки.
- Не стріляти!!! - це кричав той, що збирався заглянути в голову Ханні. - Живцем ловіть!
Ну вже немає. Не тільки вона припустилася помилки, не вбивши каргомена одразу при зустрічі. Каргомени допустилися точнчсінько такого ж промаху. Слід було одразу вбивати. Більше Ханна їм до рук не дасться.
Крики й гудіння почали відставати, і дерева, що стояли по краях дивної, надто рівної й широкої стежки, злилися в суцільні зелені смуги. Ніколи в житті Ханна не бігала так швидко. Вітер все більше свистів у вухах, боліла голова. Ганна розплющила вуха — все одно звуків погоні не було вже чутно — і навіть збільшила швидкість. Попереду з розмитого жовтого серпанку туману почала виринати стежка. На тому кінці вже можна було розгледіти прохолодну темряву рідного лісу.
Вуха стуляти було не варто.
І знову Ханна заднім розумом правильні речі думає. Не склади вона вуха - почула б тонкий свист до того, як укол в основі шиї змусив її збитися з кроку.
Ханна спіткнулася і покотилася землею. Навколишній світ почав сповільнюватися: зелені смуги розпалися на окремі дерева, а жовтий туман, навпаки, злився в мерехтливу стіну. У цю стіну Ханна і врізалася з усієї сили.
- Іди сюди, моя мавпочко. Тебе більше не скривдять, обіцяю. Але ми повинні розібратися, яким чином наш живий вантаж для зоопарку за кілька років еволюціонував до cargo sapiens. І як ви примудрилися схрещуватися між видами? По накладній придатних до розмноження пар орангутанів у нас не проходило, значився лише один молодий самець. Решта мавп - шимпанзе. Так що твоє руде забарвлення - та ще загадка. Адже ти мені допоможеш розібратися у своєму родоводі, правда?
Він що, своїм бормотанням хоче Ханну заспокоїти і приспати? Вона не збирається нікому допомагати, тим більше цьому, що тримав її в клітці. І спати не стане! Тільки моргне зараз і знову втече.
- Гей, докторе, але ж не такий ти й геній. Схоже, це не час у зоні рухається швидше, а самі звірятка. Вся справа у швидкості. Здається, я бачив прохід, коли глайдер на межі потужності йшов.
- Одне іншому не заважає.
Зачекайте, ось зараз Ханна моргне. І лише трішечки очі заплющеними потримає, а потім знову побіжить…
|
|
|
|
Время приёма: 11:27 12.01.2022
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев