 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Леон звірився з маршрутом. Так, це має бути тут, але нічого схожого на ігровий клуб не видно. Лише прості пластикові двері, щільно закриті, майже не помітні на стіні, розмальованій графіті. На самих дверях теж виднілися якісь розводи й химерні літери поверх малюнків. Леон не знав, навіщо погодився й прийшов, хотів вертати, та кислотно-рожеві літери, що на них він витріщався, склалися в слово «Інна». Це й була назва клубу, отже він знайшов його. Двері не замкнені, легкий поштовх відчинив їх всередину, до типового лофту.
- Пане Леоне, прошу! – здавалося, тільки на нього тут і чекали. Дівчина з помаранчевим волоссям привітно усміхалася й запрошувала до гурту. Десятеро чи більше людей віталися з Леоном і уважно розглядали його. Всі вони виглядали звичайно для гравців, та поводилися не зовсім так, як належить цьому прошарку . Щось муляло, Леон не розумів, що саме.
- Може мені хтось пояснить? – він почав нервувати. – Може ваша гра мені не сподобається, та й піду собі?
- Гаразд! – високий хлопець запросив всіх далі в приміщення, де чекали м’які меблі й пляшки з напоями. Хлопці й дівчата розсілися, хтось ввімкнув тиху музику, хтось перемовлявся, і все це скидалося на вечірку.
- Леоне, розкажи, чому ти погодився, - високий хлопець очевидно був за головного.
- Тому що ця гра мене виснажила, - тільки тут Леон відчув, як давно хотів поділитися з кимось. – Я дуже втомився, та все ж не зрозумів, в чому її сенс. Вона лише здається простою, - всі присутні уважно слухали, і він продовжив, - та це пастка. Ти маєш робити все, щоб перейти на вищий рівень, та ніколи не можеш цього зробити. В останній момент трапляється хвороба, пожежа, інфляція, скорочення, банкрутство, і ти починаєш спочатку. Знову береш кредити, знову працюєш, будуєш, намагаєшся вирватися… Та все марно. Навіщо придумали таку гру? Вона не розважає, лише провокує депресію.
- В тому й справа. Гра має розважати. Коли ти працюєш на нудній і важкій роботі, коли тебе затягує рутина, коли з тобою поводяться несправедливо, ти не аналізуєш все це. Твоя свідомість постійно в грі, ти переймаєшся вигаданим світом.
- Так легше й цікавіше, всі або грають, або переглядають щось. Тільки не в цій грі, вона лякає.
- Ми всі були налякані, - високий помовчав, ніби добираючи слова. – Ми знайшли спосіб відмикати свідомість людини від ігрового поля. Ніхто з нас не грає. Ти теж. Все, що ти бачиш останнім часом, все, що тебе лякає, - не гра.
- А що? – Леон готовий був розсміятися, та ніхто не жартував.
- Це життя, - високий важко зітхнув, - без прикрашань. Реальність.
Леон тупо дивився на співрозмовника, потім перевів погляд на інших. Ніхто не посміхався, проте вирази облич були співчутливі чи може так здавалося.
- Всі ми відчували щось схоже, - високий вирішив продовжити. – Реальне життя здатне лякати, в ньому повно дуже прикрих речей. Втім, не всі з них неможливо змінити. Безкінечні ігрові простори, або серіали відео-книжок, або ілюзорні подорожі занурюють нас в приємний стан, який здається більш справжнім. Ми споживаємо все це і не замислюємося про власне життя. Ми задоволені лише обіцянками, ми не помічаємо, як нас дурять, і віримо наступним обіцянкам.
- Чекай, - Леон нарешті зрозумів, що всі присутні виглядають сумними, тоді як гравці зазвичай випромінюють ейфорію. – Чекай, ти хочеш сказати, що хтось навмисне все це вигадав?
- Браво! Вигадав і користується з цього. Всі люди тепер слухняні споживачі, легко керовані виборці, охоронці свого світу. Якщо вони чимось і незадоволені, то не можуть чинити спротив.
- А ви, виходить, можете?
- Хочеш знати, як це сталося? Одна людина зробила дещо для нас, і не лише для нас, а для всіх, хто захоче звільнитися. Зараз ми не знаємо, де перебуває цей чоловік. Про нього розповідають різне. Одну розповідь можна вважати його власною, ми не маємо підстав не вірити цьому. Всі тут присутні чули її не раз. Але радо прослухають ще разом з тобою.
Тиха музика змовкла, а тоді ввімкнули запис.
«Чому я погодився на експеримент? А біс його знає. Я не вірив, що мистецтво вичерпало себе, як дехто стверджував. Дійсно, в наш час ця справа зробилася значно легшою. Варто кинути ідею в жерло штучного інтелекту, він перетравить її , а потім виготовить хоч роман, хоч оперу, хоч картину. Можна навіть не вигадувати, а скористатися спадком минулих епох. Зібрати кілька тем, найвіддаленіших за жанрами, і подивитися, якого гібрида утворить штучний розум з цієї поживи. Дуже корисно в якості тренування творчих м’язів вгадувати, що створено з участю генератора творів, а що самою людиною. Останній варіант зустрічається все рідше, та я належу саме до нього.
Мій дебют відбувся ще в студентські роки і був вдалим. Я дуже багато читав і запозичував ідеї в старих майстрів. Колись їхня слава гриміла на весь населений світ, а зараз майже ні в кого не вистачає часу копирсатися в цьому кладовищі. Тільки такі самі археологи як я могли впізнати в модерному творінні допотопній зразок, очищений від нашарувань автентичного колориту. Мої твори мали успіх, і доказ тому – полиця відео книжок. Кожна з них – окремий світ, несхожа на інші реальність, що захоплює читача-глядача цілком, робить його свідком і учасником найнеймовірніших пригод. Охочі до таких розваг вправно купують кожен мій винахід. Треба лише тримати цю хвилю і вчасно видавати новий витвір. Саме тут і спіткало мене лихо, через яке, напевне, трапилося і все інше.
Чудово пам’ятаю день, коли вирішив братися до роботи. Нічого так не бадьорить, як відчуття дедлайну, який насувається невідворотно. Останнім часом я свідомо відкладав працю як можна довше, щоб потім кидатися до неї з головою і не відволікатися, поки не закінчу. Мій мозок щойно отримав оновлення і додаткове місце для пам’яті. Це коштує недешево, та успішний митець може собі дозволити необхідний в роботі апгрейт. Свого часу я не пошкодував молодих років, щоб загрузити собі в голову гігабайти чужих тестів. І не тільки прискорено, з атласних сервісів просто в мозок, а і повільним древнім способом – гортав паперові сторінки і підвалах старовинних сховищ.
Тепер всього за годину медитації я вмикав всі нейронні зв’язки, які дозволяли миттєво згадувати будь-яку інформацію в тому вигляді і так яскраво, як і в той момент, коли я її споживав. Фактично це було поверненням в минуле, в ту мить, коли читав щось, або сам переживав якусь подію. Так, інколи я додавав і власних свіжих вражень до компоту з чужих сухофруктів. Ще за годину я знаходив елементи, які можна поєднати, і вони одразу змішувалися в тугу закваску задуму. Я заново народжую спалахи далеких зірок, бузкові небеса і смарагдові океани, а потім населяю їх химерами. Вулкани вибухають вогнем і вкотре нищать ті самі міста, щоб утворити ті самі нові світи. Цивілізації хвилями змінюють одна одну, зникають в водах морських і заселюють інші планети. Кожного разу я готую нову страву, і куди там китайській кухні до мого мистецтва. Споживач ніколи не здогадається, з якого концентрату я видобув і подав створіння, що нагадує одночасно лева, орла і тільця, і має душу ягняти.
- Коханий, чому з твоїх історіях немає місця для мене? – кожна дівчина рано чи пізно ставила це питання. Ця протрималася довше інших, було б шкода розлучатися з нею.
- Невже ти хочеш, щоб тебе всі розглядали, обговорювали твоє життя? – я зайшов здалеку.
- Так, звісно! Кожен хоче бути знаменитим, – схоже вона не замислювалася над пересічністю свого життя, вважала себе особливою.
- От що, - я стримався, вирішив не ображати, - це мій принцип. Я не пишу ані про себе, ані про своїх близьких.
- Це що, забобон? Ти перечитав давніх легенд? Я читала колись, що всього двісті років тому люди вірили прикметам. А ще вони вірили в надприродні сили! Може тобі якийсь дух заборонив відвести мені роль? Чи може ти просто не кохаєш мене?
- Кохаю! Прошу, заспокойся. Зараз я маю термінове завдання, а після цього… - та вона не слухала, вибігла з кімнати.
‘А я дійсно мав термінову роботу. Нове завдання стало викликом. Замовник побажав зберегти інкогніто, при цьому запропонував умови кращі, ніж будь-хто з попередніх видавців. Винахід відео-книжки – це можливість сприймати текст зі всіма його нюансами й одночасно бачити картинку так, ніби ви знаходитеся всередині іншої реальності. Новий замовник здивував мене, пропонуючи більшу, ніж зазвичай ціну, і надаючи для розробки незвичну тему. І те, і те приваблювало. Я ще не досяг того рівня багатства, про який мріяв, а вже стомився від одноманітних розповідей, які штампував на вимогу видавців.
Експеримент полягав в тому, щоб зробити самого себе головним героєм розповіді. При цьому бути максимально відвертим, не приховувати думок, почуттів, якими б вони не були. В цій новій книжці герой має дослідити питання честі, а також віри. Задля того, щоб отримати відповідь, вдається до різноманітних засобів, притаманних різним культурам. Це досить цікаво, бо культи минулого часто вимагали ризикованих дій з непередбачуваним результатом, могли впливати на особистість, цілком змінивши її. Тепер я маю дослідити, як це відбувається, причому зсередини.
Що ж, я налаштував все одразу так, щоб самому брати участь в подіях і зберігати запис всього, що говоритиму. Людей минулого було шкода, вони не мали таких розваг, тренажерів тіла і свідомості, тому мусили робити все в реальності. Вже давно в мене з’явилася підозра, що в давнину все було складніше, ніж нам розповіла сучасна наука. Я використовував готові сюжети про викрадення, втечу і повернення, зраду, нерівне кохання, заздрість, вдало змішуючи їх між собою. Чи були ці теми чимось крім казок, нікого не хвилювало. Та не все можна легко зрозуміти. Траплялися дивні фрази, наприклад «над двадцятим віком кукіль і парцифаль». Це всього три віки тому, а сенсу я не міг вхопити, хоч і відчував в цих словах трагічний підсумок і вирок.
Краще зануритися глибше в минуле. Подумки гортав зображення, коли трапилася фреска із зображенням лева, що розривав людину. Потім погляд затримався на зображенні старовинних мечів, один з них привернув увагу красою, руків’я оздоблене кольоровим камінням, а вздовж леза нанесено якийсь напис. Я хотів прочитати ці літери… Не помітив, коли мозок перемикнувся в робочий стан, це сталося надто швидко. Відчув, що мене закуто в панцир, важкий і незграбний, він заважав рухатися, але я рухався. Мало того, я рухався дуже швидко, бо сидів на коні, який нісся полем. Я примудрявся керувати конем однією рукою, другою тримати меч. Найважче було не впасти, а куди саме несе мене кінь, не було часу подумати. Я не чекав, що все запрацює так раптово, навіть без моєї команди…
Раніше я спостерігав за героями відсторонено, вигадував для них пригоди, керував історіями. Цього разу я почувався так, ніби зовнішня сила керувала мною, і невідомо було, що чекає попереду. Власне, попереду чекав ліс. Кінь домчав мене до нього і зупинився, бо проходу між деревами не було, тільки щільна стіна кущів. Розвернувся, і тут побачив, від кого тікав, бо, виявляється, це була втеча. Мене переслідував закутий в залізо лицар на страшному чорному коні, кругом них здіймалися хмари пилу і на всі боки летіли грудки землі. Лицар щось кричав, від його голосу стало моторошно.
Лицарі в книжках завжди піднімали меч і сміливо йшли на ворога. Я вчинив так само. Хоча «сміливо» не дуже пасує до моєї ситуації, більше нічого мені не лишалося. Поїхав назустріч ворогу, який не припиняв кричати щось загрозливе, він просто розривався, хоча я й слова не міг розібрати. Він зупинився, чекаючи мене, і все промовляв свій нудний речитатив, очевидно, сповнений зневаги до мене. Промова зробилася нестерпною, я відчув роздратування, навіть гнів. Наблизився і махнув мечем. Лицар, видно, не чекав, що я зроблю це до кінця його виступу, тому й не захищався. Він лежав на землі й харчав, а з-під шолома лилася кров, я добряче вдарив його по шиї. Мій меч був в крові, мене нудило. Це виглядало занадто реально, я пожалкував, що погодився.
Лицар на землі стік кров’ю і затих. З поля прибіг чоловік в темному одязі. Він побивався біля вбитого, раз по раз поглядаючи на мене. Тоді взяв його меч і тремтячими руками простягнув мені. Я вирішив, що зброю краще тримати в себе, і взяв меч. Тоді той чоловік показав на чорного коня, мовляв, теж моя здобич. Я заперечно похитав головою, бо і зі своїм конем не знав, що робити. Чоловік зітхнув і повів коня за собою, а я теж посунув слідом. В цей час небо заволокли хмари, зробилося майже зовсім темно. Подув сильний вітер, схоже, він ніс грозу. Мені боліло все тіло, на душі було препаскудно, наче вбивство відбулося справді. Я відчував важкий тягар, і не знав, куди можу сховатися від бурі, що насувалася.
Раптом небо спалахнуло, блискавка наче розлоге дерево освітила похмуре небо, чорне поле і мертве тіло на ньому. Мене наче осяяло, я зрозумів одразу все. Цей лицар захистив мене від ворогів, бився з ними, поки я тікав, а потім наздоганяв, щоб запросити до себе в замок. Він говорив до мене довгими поетичними фразами, та я не розумів тієї мови, сприйняв його слова як погрози. Це був шок. Мало того, що в нападі непояснимої люті я вдарив людину, яка жахливо сконала просто на очах, так ще виявилося, це був друг, який захистив і пропонував притулок.
Небо все більше темніло, гримало й зблискувало. Вітер вже приніс перші краплі, той чоловік, очевидно, слуга вбитого, заскочив на коня і махнув рукою, мовляв, їдь за мною. Можливо, він взяв мене в полон і доправить до суду й покарання, та я все одно поїхав за ним, бо не мав уявлення, що робити. В моїх історіях завжди з’являлася допомога, які-небудь чарівні істоти виникали в скрутні хвилини просто з-під землі або озброєна група підтримки виходила на найближчий пагорб. Тут, в чистому полі, під грозовим небом, сподіватися було ні на що.
Ми швидко дісталися кам’яної брами і встигли сховатися під дах, перш ніж почалася злива. Слуга допоміг злізти з коня, а потім почав знімати з мене залізні обладунки. За це я був надзвичайно вдячний, бо не мав уявлення, як їх позбутися. Далі мене провадили до кімнати, де можна було обмитися в невеличкій купелі, й переодягтися. Чистий одяг лежав на ліжку, а поруч з одягом обидва мечі. Це певно мало означати, що мене не стратять як злочинця. Що я не можу впливати звичним чином на розвиток подій, було ясно. Той, хто сюди мене запроторив, вигадав жорстоку гру.
За вікном раз по раз сяяли блискавки. Дерева хиталися і били гілками об скло, темні хмари ніби обступили замок, з них зривалися краплі, та справжній дощ все не починався. Підлога з кам’яних чорних і білих плит нагадувала шахівницю. Хотілося, щоб шахова королева виникла в центрі підлоги і пояснила, куди я потрапив. Правда, згадалося, що шахові королеви полюбляють рубати голови, тому зрадів, коли побачив того самого слугу, який зайшов звичним способом, в двері. Звуки його вимови були незвичні, але сенс слів в цілому зрозумілим. Схоже, мене запрошували не на допит, а на вечерю.
Мовчазний слуга провадив мене до зали. Її центр займав стіл з металевим і скляним посудом вигадливих форм, наповненим фруктами, хлібом і м’ясом. З високої стелі звисали світильники зі свічками. За столом, який міг би вмістити людей зі тридцять, сиділо всього двоє, старий в капелюсі з пером і молодик з довгим в’юнким волоссям. Вони встали й вклонилися мені, я теж відповів поклоном, хоча і незграбним. Слуги продовжували носити на стіл страви, двоє панів мовчали, і відчувалося, що ми чогось чекаємо.
Звісно, вечеря в замку – це приємно, але до чого тут культи, які за угодою я мав досліджувати? Певно, я зв’язався з якимось дилетантом або схибленим багатієм, який хотів розважитися, запустивши живу людину до вигаданого світу. Але, чорт забирай, цей світ здавався більш справжнім, ніж все, що я бачив раніше. Ще ніколи мені не доводилося так гостро відчувати біль у м’язах, розпач і жаль від скоєного злочину, адже я ще ніколи не бився на мечах і не вбивав. Разом з цим дражливі запахи їжі і цікавість до двох людей за столом теж були дуже сильними відчуттями. Коли двоє чоловіків підхопилися, я зробив так само і поглянув в той бік, що й вони.
До зали ввійшла, точніше, впливла Панна. Описати її складно, на думку приходять такі слова: сяюча, прекрасна, неземна, велична. Вона посміхнулася і всі свічки засяяли яскравіше. Вона кивнула головою, і перо на капелюсі в старого затріпотіло, а в мене затріпотіло серце. Молодик при цьому голосно зітхнув. Вона підняла келих, і ми підняли свої теж. Ох, що то було за вино! В роті розірвалися виноградні ягоди, а сік з них зробився моєю кров’ю. Мої руки стали дужими лозами, а ноги - коренями, голову й тіло вкрило зелене листя, чутливе й ніжне, а серед нього з’явилися нові грона, і моя кров наповнювала їх. Марення тривало якусь мить, але встигло злякати. Ніби до цього я був недостатньо зляканий!
По хвилі я знову сидів за столом з келихом в руці, здавалося, що ніхто не помітив перетворення, яке відбулося щойно. Панна щось говорила, вона тепер сиділа в кріслі, до якого вели три сходинки. Старший пан наблизився до трону і низько вклонився. Тоді почав декламувати поему про самого себе. Він безсоромно вихвалявся і дійшов до того, що ніби то бився з драконом і переміг його. Як доказ він висипав на стіл зі своєї торби цілу гору золотих монет, забраних ним в чудовиська. Панна кивнула головою і пан знову сів за стіл.
Одразу підвівся молодик, вклонився і заспівав. Цей теж оспівував самого себе і свої вчинки, такі ж неймовірні. А саме - полювання, напад скаженого однорога і, ясна річ, вбивство небезпечної тварини ним самим. На завершення хлопець видобув з-під столу довгий спис з вирізьбленими візерунками й оголосив, що з рогу вийшов магічний жезл. Панна кивнула і цьому виконавцю.
Настала мить, коли всі запитально подивилися на мене. Жодним подвигом я похвалитися не міг. Довелося встати й розповісти про те, як створюю нові книжки зі старими героями і переплутаними сюжетами, і як вже стомився від цього. Бажання створити щось власне ніколи не полишало мене, та хіба цим я міг би заробити… Невимовний жаль огорнув мене, здалося, що все життя змарноване на дурниці й гонитву за грошима, яких ніколи не вистачає. Я говорив щиро, ніби сповідався, і розповів, як вбив лицаря. А також показав його меч. Проти всіх сподівань Панна широко усміхнулася мені.
По цьому вона оголосила, цінує наші подвиги і хоче віддячити. В руках її з’явився великий і дуже гарний келих або чаша, вогні відблискували від її золотистих боків, створюючи сяйво. Обидва чоловіка з великою пошаною, навіть з трепетом, наблизилися до Панни. Вони не наважувалися торкнутися чаші, Панна обережно піднесла кожному її до рота, і кожен зробив ковток. Знову всі поглянули на мене. Згадалася дія вина, я не хотів знову перетворитися на виноградний кущ або на щось гірше, і заперечливо похитав головою. В очах Панни застиг такий сум, що я відчув фізичний біль в грудях. Стіни попливли в мене перед очима, ніби потоки дощу розмивали їх, вся зала посіріла і захиталася, а тоді гримнув грім.
- Агов! Прокидайся! – хтось торсав мене, в голові гуділо, і я знову не розумів, куди потрапив. Якийсь старий плескав мене по обличчю, приводячи до тями. Від замку не лишилося і сліду, навкруги нас оточували камені, а попереду виднілася вода, озеро чи річка.
- Дякую, - єдине що я зміг сказати чоловіку, що опікувався мною тут.
- Ходи до намету, бо зараз піде дощ, - старий махнув рукою в бік, і там серед валунів я побачив великий намет і перевернутий човен біля нього.
Ми рушили, та дощ пішов раніше. Я загорнувся в довгий плащ, який невідомо як опинився на моїх плечах, і натяг на голову каптур. Старий з подивом глянув на мій одяг.
- Що це, кукіль? Якого ти ордену, монаше?
- Ні, я не монах, - відчутно було, що старого напружила моя подібність до духовної особи.
- А хто ти?
Це просте питання змусило зупинити ходу. Я поглянув на берег, човен біля намету, і його володаря. Очевидно він був рибалкою. Згадав вбитого, він без всякого сумніву був лицарем. Подумав про двох чоловіків, що прагнули отримати дарунок від Панни. Вони були артистами в широкому сенсі, приносили жертви, плекали свої таланти, перетворювали своє життя на мистецтво.
Ким були видавці, які змусили мене до конвеєрного виробництва розважального непотребу? Лише дільцями, їх цікавили прибутки від продажів і те, щоб прибутки зростали. Задля цього вони обмежили доступ до старих книжок, зробивши читання застарілим і немодним, а згодом і до освіти. Тепер старі історії назагал сприймалися як нові, просто тому, що ніхто не цікавився минулим. Майже ніхто.
Хтось таки цікавився і закинув мене до дивного світу. Божевільний багатій? Віра, ордени й братства давно були в минулому. В іграх і відео-книжках з’являлися релігійні фанатики або таємні спільноти воїнів-ченців, та це були такі самі персонажі як ельфи або чарівники. Всіх цікавили тільки розваги. Люди сумлінно працювали, завзято споживали, а потім захоплено розважалися. Звісно, для кожного класу суспільства існують свої рівні, та вони не перетинаються. Хтось дбає про це. Як і про те, щоб не виникало зайвих питань, а зайва енергія спрямовувалася на участь у відеогрі або переживання в відео-книжці. Все моє життя пішло на створювання умовних світів, про вигадану реальність, в яку вірили люди. Хіба це не можна назвати релігією? Ні, це її штучний замінник. Отже, той, хто замовив дослідити справжні культи, надумав перевернути світ. Він, мій замовник, вирішив відкрити людям очі на несправедливість світу. Він був революціонером.
А хто я? На голові в мене кукіль, на руках кров вбитого, на серці розпач. Старий рибалка дивиться мені в очі, питаю його прямо:
- Ви можете щось пояснити?
- Що саме? – він зовсім не здивований питанням.
- Що це за місце? Куди подівся замок? І хто така та панна, що влаштувала там бенкет?
- Це берег озера, для мене скелі наче стіни замку, - рибалка лишався напрочуд спокійним. – Якщо та панна щось подарувала тобі, ти маєш берегти це.
- Здається, я відмовився від подарунка.
Останнє зізнання нарешті вивело старого з рівноваги, він відсахнувся від мене й зіщулився. Та по хвилині я й сам здригнувся, бо знову почалася гроза, блискавки били в землю зовсім поруч, а від грому закладало вуха.
Не пригадую, як потрапив додому. Замовник не виходив на зв’язок. Все ще лишалося незрозумілим, як він керував моєю уявою, куди її направив. Не хотілося повертатися до звичних справ, і полиця з моїми відео-книжками більше не радувала, а скоріше дратувала. Уявну пригоду я пам’ятав так, ніби вона була справжньою, і не міг позбутися почуття провини. Хтозна звідки прийшла впевненість в поразці. Було ясно, що я припустився помилки, коли відмовився від дару.
Надходили нові замовлення, та не було ані сил, ані бажання відповідати. Лікар прописав пігулки, порадив прогулянки, і я став ходити пішки все далі. Одного разу приліг просто на траву і заснув. Вві сні побачив Панну, її очі дивилися сумно, а тендітна рука простягала мені білу з блакитним відливом троянду. Прокинувся від болю, шипи кололи руку, та тримав я не троянду, а якусь колючу бур’янину, щоправда з рожевою квіткою.
Вдома замість того, щоб взятися за працю, взявся шукати назву рослини. Рожева квітка не лишала сумніву, це кукіль, її отруйні зерна схожі на пшеничні. В одному зі старовинних культів, який брав початки від хліборобських культур, він слугував символом гріха й нечестивців. Пшеничні зерна тоді означали синів світлої сили, а кукіль, або плевели, або полова відповідно слуг темних сил. Нічого дивного, адже хліб дорівнював життю, а замаскована отрута призводила до смерті. Дивним було інше. В цьому таки культі існували аскетичні напрямки, адепти яких відмовлялися від звичайного життя задля духовного розвитку. Деякі з цих аскетів носили на голові чорні ковпаки, які мали ту саму назву – кукіль. Зараз таке важко уявити, але в давні часи люди могли відмовлятися від їжі і розваг, вони вірили, що так звільняються від зайвого. А ще траплялося, морили голодом інших, і так знищували цілі народи. Це був засіб війни.
Тексти тієї доби всі без винятку дивні. Часто це віршовані чи поетизовані твори, де вигадку вже не відрізнити від історичних фактів. Один з таких дивних віршів нагадав мою пригоду. Я знову думаю, що пустився на пошуки невідомого і не зрозумів, що треба було зробити. Коли той поет пише «над двадцятим віком кукіль…» , чи він має на увазі демонів, чи отруту, чи голод, чи чернечий клобук? Можливо, все це разом, і це ще більше переконує, що той вірш і про мене також. Я знаю, що змінився і передчуваю, що скоро зміниться весь світ.
Кілька днів тому мені трапилася на очі реклама нового шоу. Проекції артистів показували уривок виступу просто посеред торгівельного центру. Соліст співав дуже гарно, він страшно походив на молодика з моєї пригоди, і явно розвинув свої таланти. Я пішов звідти без покупок. Щось смикнуло мене озирнутися, і звісно як раз з’явилася проекція композитора схожого на старого в береті з пером. Зараз він був без берета, виглядав впевнено і задоволено. Що ж, це шоу дійсно було гарним, і квитки на нього розкуповували за кілька місяців.
Нікого схожого на Панну мені не зустрілося. Давня моя подруга пішла, коли зрозуміла, що моя депресія затягується і нічого нового я не створюю. На прощання вона сказала, що не знає тієї людини, якою я став. Серед жіночих облич не траплялося схожого, Панна була інакшою. Інколи вона з’являлася у снах. Я став звати її подумки Панна Інна. Вона дивилася з жалем, сумно усміхалася, коли гладила мене по голові й зітхала: «Бідний Парсифаль!»
Тепер мене не цікавить мішанка, з якої нові автори виготовляють напівфабрикати за моїм рецептом. То там, то там з’являються ознаки незадоволення, уявна реальність втрачає владу. Люди бачать, що світ відрізняється від казок, які їм нав’язали, відчувають, що їх одурили й примусили до існування без розвитку. Не знаю, скільки знадобиться часу, щоб раби повстали. Для прозріння не треба багато – всього лише вимкнути прилади, не грати, не дивитися в монітори, не вдягати шоломи і не споживати інформаційну жуйку.
Відео-книжки існують не лише для розваги, і я хочу створити зовсім іншу історію. Не зважаючи на поразку, можна сказати, що експеримент вдався, адже мені вдалося зрозуміти, як присвятити себе служінню. Тепер я розумів тих, хто жертвував собою в давнину. Заради звільнення інших і порятунку від брехні я маю розказати правду. Адже я сам творив цю брехню і був її частиною. Мабуть, доля вдруге не пропонуватиме той самий дар, від якого я відмовився. Та якщо заради правди доведеться йти на спротив, чинити опір, загинути, я готовий, бо не хочу більше нікого дурити. Коли розваги зробилися зброєю, такі як я перетворилися на солдатів. Ми полонили душі людей, користалися з них і дозволили перетворити це на систему неволі. Та час звільнитися.
Якби зараз з’явилася Панна Інна й наказала б кинутися до левів, я б з радістю виконав наказ. Втрачені можливості, невикористані шанси теж можуть стати дарами, хоча часом і гіркими. Можливо, Панна явилася лише одного разу й більше не прийде до мене. Та я більше не той, яким був раніше. Тепер я писатиму лише правду і зможу створити й справжню історію Парсифаля».
|
|
|
|
Время приёма: 17:03 11.01.2022
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев