 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
День повільно переходив у вечір. Легенький вітерець ніжно обдував усе довкола, наче попереджував, промовляючи: «Усе, сьогодні більше не буде лагідного тепла».
З вартової вежі йшов дим від двох козаків, що палили люльку. Вони вдивлялись у степ, час від часу обмінюючись словами.
– Нарешті війна скінчилась. Ті бісові турки ніяк не вгомоняться. Може прийдешнє літо вдасться мирно перебути.
– Ага. Ще б позбутися руки московитої. А то бісові діти аж занадто нас тримають, а щоб їм повилазило й згинули усі до одного.
– А ну , Остапе, глянь. Чи то не вовк мчить, ось там-то?
– Е-е-е, дійсно вовк. Та й до нас прямує. Аж цікаво. Як гадаєш, Петре, чого це він надумав?
– Бач, мчить як вітер в полі, наче й землі не відчуває. Щось серйозне на меті має. Йди-но, сповісти старшину.
За кілька митей вовк опинився біля Січі. Перед ним виник земляний вал, а за ним — в’їзна вежа, від якої розходився дубовий частокіл. Здолати вал вовку не виникало труднощів, але в цьому не було сенсу. Він поглянув на вежу й нізвідки взявся дим, наче вовк горів із середини. Вітер розвіяв куряву, а на місці вовка стояв змучений чоловік.
Козак був вбраний у червоні шаровари та сірий жупан. Під жупаном виднілась сіра лляна сорочка. Його суворе обличчя вкривав не один шрам. Чорний як ніч оселедець був закладений за вухо. Карі очі пронизливо поглянули на Остапа, вуста відкрились і пролунав втомлений, але суворий голос:
– Здоров був, козаче.
– Здравія бажаю, пане. — відповів Остап, знявши шапку.
– Впустіть його, — мовив старшина, впізнавши Івана Полийка.
Іван йшов повільно, а за ним рухались інші козаки. Він знав куди йти, бував тут не вперше, але вільний степ був його домом. Для багатьох Іван був таємним незнайомцем, але декотрі зі старшин знали його й відали про його вміння. Впізнали Полийка й характерники, не один рік він навчав їх мудрості, та всіх таємниць не розкрив. Не вагаючись вони прямували за ним, аби довідатись мету його приходу. Іван звернув до будинку кошового. З будинку вийшов убраний у шати отаман.
– Добридень шановне товариство й слава Ісусу, — сказав Полийко.
– Слава навіки, — відповіли запорожці.
– Що привело тебе Іване? — запитав отаман.
– Зібрати Раду й вирішити долю війська запорізького. — відповів Іван.
– Знову війна? З ким на цей раз? З ляхами чи османи захотіли добавки?
– Скликай громаду, а тоді вже я розповім.
Задзвеніли дзвони, скликаючи тих, хто ще не вийшов із куренів. Народ повільно сунув до будинку отамана, перешіптуючись між собою. Усі погляди були прикуті до Івана.
– Бачив видіння я, — сказав Іван, набиваючи люльку, — Цариця, бісова жінка, а щоб їй сказитись, надумала Січ зруйнувати. Османів перемогли, не потрібні ми більш їй, — запорожці загули.
– Ну що ж, дамо бій бісовій бабі, — відповів Отаман.
– Дамо! — підтримали його козаки.
– Не дамо, — перебив їх Іван, й зачекав допоки збуджені голоси не стихнуть. А дочекавшись — продовжив: — Уже завтра по обіді вони прибудуть сюди. Скільки нас тут? Можливо й назбирається п’ять тисяч? А підмоги інших козаків і годі чекати. Навіть якщо назбирається козацьке військо, їм не пробитись крізь багатотисячну облогу, аби їх грім побив. — Козак запалив люльку й продовжив. Та й користь з війська мала. Як я бачу, майже уся старшина тут. А відпустити їх не можна, потрібно Січ боронити. А довго ми не протягнемо. Тому я пропоную мирно здатись і…
– Що? Не бувати такому! — крикнув старшина з натовпу, перебивши Івана, а частина люду його підтримала.
– А чи не підкупила тебе цариця? — мовив інший старшина, хоч і добре знав, що бути такого не могло. Він добре знав Івана, та й від інших запорожців чув про його службу.
– Потрібно битись! — заволали характерники.
– Послухайте мене! — крикнув Іван, та його ніхто не почув окрім кошового.
– Тиша! — крикнув отаман і всі затихли, — хай мовить далі.
– Зробімо ось що: увесь наш флот нехай спуститься вниз по Дунаю, характерники рушать разом із ними. Вони ще їм стануть у пригоді. Домовившись із султаном ви збудуєте нову Січ. Тримаючи облогу, ми дамо час козакам спуститись по ріці. Після того, ми мирно здамося, немає сенсу проливати кров, шанси нерівні. Вони відпустять нас, але не всіх. Одним дадуть трохи землі, іншим — запропонують службу. Щодо старшин і Вас пане отаман значно гірше — вас засудять у зраді, й засудять до каторги. Напевне частина із них там і зустріне свою смерть.
– Я краще проллю свою кров ніж здихатиму у клітці.
– Громадо, — мовив отаман, задумуючись над Івановими словами, — я знаю вас, а ви — мене. Я теж обрав би смерть в бою, але не варто забувати, що заради помсти, бісові діти знищили Батурин. Було винищено все населення міста, де було вбито і малого, і старого, і чоловіка й жінку. Я не боюсь смерті, але я боюсь за наші сім’ї. Тому нумо, голосуймо, або ж шукаймо вихід із цієї ситуації.
Голосування нічого не дало, тому запеклі суперечки лунали до глибокої ночі, наводячи різноманітні аргументи на підтримку тієї чи іншої думки, допоки козаки не розійшлися по куренях. Іван з отаманом ще поговорили кілька хвилин, після чого він узяв із собою сім найкращих бійців і покинув Січ.
Голосування тривало й наступні два дні, а тоді військо запорізьке мирно склало зброю перед російським військом. Запорізьку Січ було знищено.
***
– Смотри, собаки. — вигукнув чоловік до товариша, вказуючи на вовчу зграю.
– Балбес, это волки. — відповів йому. — Это наши волки. С нашей стороны идут.
– Давай подстрелим одного, другого. Вовчатину я еще не пробовал.
– Смотри как идут, и не боятся нас.
Сказавши це, чоловік дістав із-за спини автомат, приложив до плеча і прицілився. Рука міцно обхопила руків’я, а вказівний палець повільно, але впевнено тиснув на гачок.
Вистріл. Куля попала у землю в кількох сантиметрах від лапи вовка. Але жоден із зграї не відреагував на постріл, продовжуючи свій рух.
– Так ты их не испугаешь. Они уже привыкли к выстрелам и взрывам.
– Что тут у вас происходит? — мовив командир, вийшовши із бліндажа.
– Волки, — разом відповіли чоловіки.
– Сколько их там? — запитав командир, споглядаючи як ті зникли за кущами.
– Где-то около десяти.
– Смотрите, они уже здесь, — вигукнув солдат із бліндажа.
– А спорим я одного поглажу, — сказав інший солдат.
– А на что?
– На литр.
– Давай. Степанович, перебей.
– Вот, смотри. — сказав чоловік, вибираючись з окопу. Він вибрав найближчого вовка, напівзігнувшись і простягаючи руку, неначе мав смаколик для нього. Чоловік робив маленькі, але зважені кроки, боячись злякати або ж стривожити звіра, й промовляв у пів голосу: — Иди сюда, собачка. Не бойся меня. Хороший волк.
– Смотри, без руки не останешся, — мовив командир й зареготав.
– Тшшшш… — відповів солдат, приклавши вказівного пальця до губ. — Хороший волк.
Слова наче подіяли на вовка, й він направився до чоловіка з витягнутою рукою. Він йшов спокійно, не відчуваючи ні загрози, ні страху перед людиною. А за кілька метрів — зупинився, похилив голову, наче показуючи свою покору. А тоді повалив дим.
З диму рубанула шабля по витягнутій руці, наче й не відчула її, розділивши передпліччя пополам. Чоловік закричав від болю, й поглянув на козака із шаблею. Але не встиг добре роздивитися його, як шабля від’єднала голову від шиї.
– Огонь! — лиш встиг крикнути командир.
– Слухаюсь, — вигукнув Петро діставши пістоля із-за поясу й пустив кулю в командира. Як не дивно, куля попала в лоб. — Гайда, браття, москалів бити.
П’ятеро запорожців кинулись в окоп, де солдатів зібралось найбільше. Вони з легкістю розправлялись із загарбниками, наче зграя лисів, що пробрались у курник. Інші — веселись нагорі. Чоловік випустив автоматну чергу в Остапа, але той шаблею відбив усі три кулі, відправивши їх назад відправнику.
– Оце так мушкет, — вигукнув Остап, піднявши ворожу зброю. — Візьму його із собою, файна штука.
– Дивись, собі в голову не поціль, — із посмішкою відказав Петро, зі словами пролунала ще одна автоматна черга.
– От бісів син, сорочку зіпсував. — пробурмотів Іван про себе, отримавши кілька куль по собі. А тоді дістав кулі із-під пазухи, й кинув їх назад. Усі дістались своєї цілі, не завадив й бронежилет.
– Не дарма пройшли сотні років тренувань. Шкода, що при Січі такого не вміли. Показали б тим бусурманам та москалям де бісова мати зимує.
***
– Ти чув? — збуджено мовив Демон.
– Здається, автоматна черга, — відповів Бурий.
– Зараз почнеться вакханалія.
– Ні чорта не бачу.
– Дай-но я гляну, — сказав Демон, відштовхнувши побратима. — У них щось там серйозне твориться. Що за фігня?
– Що там?
– Схоже на козаків із шаблями.
– Що за прикол?
– Що там відбувається? Звідки лунають постріли? — мовив командир, увійшовши до посту спостереження. — Ми уже усі напружені, готові давати відсіч.
– Та якась катавасія у них відбувається, — відповів Бурий, передавши бінокля Змію.
– Й справді дивно, — відповів командир, відвівши обличчя від окуляра.
– А може вони знімають відео типу: «Бандерівцям немає чим воювати» або «Розумово відсталі бандерівці із шаблями кинулись на визволителів». — сказав Бурий, видаючи огидний голос і кривлячи обличчя.
– Можливо, — задумливо відповів Змій, не відриваючись від спостережень. — Продовжуйте спостерігати, а я піду повідомлю хлопцям, щоб не розслаблялись.
– Щось заглохли? Напевне вистава скінчилась, — сказав Демон.
– Швидко однак.
– Для зомбі-ящика вистачить.
Солдати вдивлялись крізь дим. Звідки він взявся ніхто не здогадався. Ще такого не бувало. Здавалося, загарбники вчергове порушують режим тиші, проте, жодна куля не прилетіла з їх сторони. Та й затихло все. Не видно нічого окрім втомленої землі та диму.
– Що за чортівня? — нервово мовив один із солдатів, в ту мить як дим розвіявся, а на бруствері стояло вісім козаків.
– Ну гляньте на цих бісових дітей. — сказав Остап. — Поки ми там боронимо неньку, вони повставали у рові й чекають з неба погоди.
– Що, перепрошую? — розгублено сказав командир.
– Ет, ти диви. Що ти свої очі вирячив на мене? — сказав Іван. — Довго ти тут збираєшся сидіти? Чи ти чекаєш допоки усіх грім поб’є? — солдати мовчки й спантеличено дивились на козаків.
– Так не дочекаєтесь, — продовжив Петро. — Хоч Бог і є на світі, та велів долю свою самому вершити.
– А ви хто такі? І звідки тут взялися? — скомандував Змій.
– Ми — січові козаки. — сказав Остап.
– Але то довга історія. — перебив його Полийко. — А часу в нас обмаль. Ми вже як сотні літ маємо спочивати у землі, а не тут підганяти вас копняками.
– Ми не можемо вічно перебувати у цьому часі. — продовжив Остап.
– Це що, зомбі? — прошепотів Бурий до Демона.
– На козаків подібні, — відповів йому побратим.
– Так допоможете нам звільнити землю-неньку від царської руки? — продовжив Іван.
– Ну, вже царської Росії літ як сто не має, — повів Змій, — але один чорт. А з такими козаками й гріх не піти у бій за Україну. Як же довго я чекав цього моменту. Обридло мені сидіти й дивитись як гинуть хлопці у так зване перемир’я. Усім сповістити, що йдемо у наступ.
– Але ж не було наказу атакувати. А що скаже ОБСЄ? Вони ж з нас зроблять цапів відбувайлів. — мовив Бурий.
– До біса те ОБСЄ і начальство туди ж. Пора цю війну закінчувати. Уся Україна цього чекає. — заперечив Демон. — Я з вами, хлопці.
– Я не піду, — сказав Бурий, відкладаючи свою зброю. — Я не готовий. Мені ще кілька тижнів залишилось. Я обіцяв повернутись.
– Діло твоє, — перебив Іван. — Хто неготовий, хай залишається. Я не силую. Мені лиш потрібні сильні й вірні вояки. Скажу як є, без жертв не обійтися. Від ворожої кулі лиш Бог вбереже. Але вже час прогнати загарбницькі руки від землі-неньки. То хто ж зі мною — гайда бити іродів проклятих.
|
|
|
|
Время приёма: 16:02 11.01.2022
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев