 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
– Даю за малого дві монети.
– Дві монети й курку! – вигукували з юрби.
– Дві курки й монету, – докинула невисока постать у каптурі.
– Продано!
Хлопчик років дев’яти обережно зліз з помосту, притримуючи довгу брудно-білу сорочку за поділ, і пішов до чоловіка в каптурі. Той вхопив малого за підборіддя, підтягнув обличчя до себе різким рухом, покрутив вліво-вправо і, задоволено хмикнувши, повів юнака за собою.
***
За селом тупцяв чорний кінь з двома мішками по обидва боки. Постать зняла каптур і під ним виявилося суворе, чисто виголене обличчя. Волосся було грубо обстрижене і виглядало так, ніби його невміло обскубли поспіхом. Хлопчик мимоволі пригладив свої довгі русяві кучері та спробував зазирнути новому господареві в очі. Ті зустріли його холодним поглядом.
– Називай мене Вітром, – відповів чоловік і розв’язав один з мішків, діставши звідти брудний сувій, – твоя пика?
Хлопчик уважно вдивлявся в малюнок, звідки на нього вирячився пихатий світловолосий молодий панич, весь у парчі та золоті. Очевидно, змальовували з картини, причому змальовували доволі халтурно: одне око було вище за інше, а гримаса нагадувала швидше блазнювання, а не благородну усмішку. Дивно було як цей незнайомець впізнав його по такому вбогенькому нарисові.
– Нашкрябано жалюгідно, зовсім не передає моїх шляхетних рис, – гордовито випрямився хлопчик, – але так, це я, принц Олесь, прізвище ти знаєш. Бачу недарма ти віддав за мене дві курки. Ти від мого батька. Слуго, вклонися своєму володареві й відвези мене додому.
– Дві курки й монету, – виправив Вітер, насупившись. Трохи помовчавши, він швидко заскочив у сідло і підтюпцем почвалав по дорозі.
– Наказую тобі спинитися! – заверещав хлопчина.
Олесь озирнувся на село, там досі торгували кріпаками й так само не вірили в його царське походження. Єдиний чоловік, що знав, хто він насправді, з кожною хвилиною віддалявся запиленою дорогою. Хлопчина, зваживши всі за і проти, підтягнув довгу сорочку до колін і щосили побіг за вершником.
– Наказую дати мені коня! – кричав він навздогін, – Коня мені… коня… Я все розкажу моєму батькові!
Вітер трохи стишив ходу, чекаючи панича.
– Наш принцик хоче конячку? Може йому поні з червоною попоною привести? – засюсюкав Вітер.
Олесь на хвильку замовк, обдумуючи пропозицію, потім серйозно відповів:
– Краще з зеленою, – зелений мій улюблений колір.
Вітер нахилився до хлопця так низько, що було дивно як він взагалі тримається в сідлі. Олесь міг розгледіти кожну жилку на його гладкому обвітреному обличчі. Шия спереду і ззаду була вкрита тонкими червоними візерунками, що хаотично розросталися, немов свавільні гілки дерева. Візерунок проглядався навіть на долонях і хлопець зрозумів, що увесь Вітер поріс тими гілками від маківки аж до п’ят. Він знав, що це значить. Його визволитель був позначений блискавкою: вигнанець серед своїх, чужий серед чужих, без права на нічліг у пристойному домі, без права на майно і на дружину, вічний розбійник і вічний мандрівник. Таке прокляття накладали за велику провину.
Олесь мимоволі сахнувся убік, але відразу опанував себе.
– Слухай мене уважно, малий. Я тобі не слуга і твоєму батькові не слуга. Я відведу тебе додому, отримаю свою плату і забуду як тебе звали. Якщо буде треба, я засуну тебе в мішок, перекину через дупу коня і трястиму тебе доти, доки ти не благатимеш мене бігти поруч. Тому користайся своїм правом переставляти ноги, поки я тобі дозволяю.
Хлопчина прикусив язика і поплентався за Вітром.
Він вже втратив лік скільки часу вони йшли й скільки разів Олесю доводилося переходити на біг. Ноги в нього гуділи так, ніби в них завелися великі бджоли та влаштували гучний бенкет. Хлопчина вдивлявся в постать Вітру, вкриту цупким сірим плащем. Невисокого зросту, чоловік мав доволі вузькі плечі та тонкі руки, як на того, хто виживав розбоєм. За спиною висів різьблений лук і сагайдак зі стрілами без оперення. Олесь проклинав усе на світі, ледве переставляючи ноги, та міркуючи яке ж таке покарання вигадати своєму супутнику за знущання з великого принца.
Коли Олесь почав думати що ще трошки й дупа коня здаватиметься йому не найгіршим варіантом, Вітер зупинився і почав розкладатися на нічліг.
– Я вполюю нам вечерю, стережи коня, – наказав чоловік, – якщо хтось буде наближатися, крикни двічі зозулею і тричі совою.
– Звідки я знаю як ті зозулі чи сови кричать?
– Ну тоді вищи як нерізане порося, поки всі розбійники навколо не прибіжать і не вкрадуть все що в нас є. За тебе можна вручити на кріпацькому ринку дві курки, – відрубав Вітер.
– І монету, – буркнув Олесь і вмостився біля дерева.
Випроставши змучені ноги, він тренувався кувати як зозуля “Ку-ку, ку-ку”, поки Вітер зник в гущавині. Сонце вже зайшло за обрій, і Олесь від нудьги спробував розвести багаття, але тільки боляче подряпав собі пальці. Повернувся Вітер з кількома дикими білками за пазухою і почав їх старанно свіжувати. Олесь поморщився, від запаху крові його нудило. Чоловік акуратно відпиляв білячі роги й, поки жирні тушки, нанизані на палиці, смажилися на невеличкому вогні, взявся майструвати щось схоже на намисто.
– Для твоєї дівчини? – діловито запитав Олесь. – Облиш, коли я повернуся, мій батько обдарує тебе найкоштовнішими самоцвітами, золотом і перлами, твоїй дівчині це більше сподобається ніж намисто з білячих рогів.
Вітер похмуро глянув на хлопчиська з-під лоба, але змовчав.
Олесь довго длубався в тушці білки, потім спробував знову зав’язати розмову.
– А що ти попросиш в мого батька? Ти ж знаєш, він може дати будь-що за рятунок свого сина. Наприклад, забрати знак блискавки? Зможеш зі своєю дівкою одружитися якщо захочеш.
Вітер мовчав, спершись спиною на один зі своїх подорожніх мішків. Очі його дивилися кудись повз Олеся.
Хлопчик потягнувся рукою до шкури білки. Велика мов пес, швидка мов стріла, – зловити таку дичину означало бути неабияким мисливцем. Він занурив руки у густу руду шерсть і, підібгавши ноги, влаштувався спати. Очевидно, Вітер вже давно спав. З розплющеними очима і з рукою за пазухою, в якій, без сумніву, був напоготові мисливський ніж. Завжди на сторожі, завжди просто неба. На хвильку Олесю стало шкода свого суворого супутника, а потім він згадав про цілий день знущань з його царської особи й вирішив лише трошки послабити свої плани з покарання невірного слуги.
***
Прокинувся принц від того, що його різко шарпонули вбік і вгору. Тонкі Вітрові руки виявилися напрочуд сильними, коли йшлося про закидання дітей на жеребців на бігу.
“О ні, дупа коня,” – спросоння подумав Олесь, роздираючи очі. Було темно і хлопця підкидувало вгору-вниз так сильно, що аж цокотіли зуби. На диво, розгледівшись, хлопчик зрозумів що сидить у сідлі поруч зі своїм супутником. Вітер гнав коня вперед і, хтозна, як та нещасна тварина знаходила куди бігти в цій темряві. Позаду просвистіли стріли, кінь рвонув убік.
– Хто це?
– Конем керувати вмієш?
– Я принц, звісно вмію!
Вітер хвацько розвернувся і почав відстрілюватися. Судячи з тупоту, за ними гналося з десяток вершників. Олесь відразу пошкодував, що взявся керувати. Ні вуздечки, ні шпор не було. Як ним керував Вітер принц не знав, і тому просто сподівався, що кінь достатньо розумний, щоб не вбігти в якусь каменюку. Погоня не відставала і, судячи зі звуків, переслідувачів стало вдвічі менше. Закінчилися стріли й Вітер знову перебрав керування на себе.
– Це ворота лісовиків, – запримітив два дерев’яних стовпи Олесь. – Їдьмо туди, вони нас прихистять, вони віддані слуги мого батька.
Вітер вагався: потикатися до лісовиків за інших обставин він би не став, але зараз варіантів було небагато.
– Це найкоротший шлях до палацу, – додав Олесь, але Вітер вже повертав до воріт.
Тільки-но вони переступили поріг лісу, як тупіт погоні розтанув позаду. Серед дерев панувала тиша, перші промені пробивалися крізь густе брунатне листя. Як і думав Вітер, розбійники не стали потикатися у володіння лісового князя.
Олесь швиденько зіскочив з коня, зняв чоботи й босоніж підійшов до великого плаского каменю за воротами.
– Хліб маєш? – запитав він.
Вітер дістав з мішка окраєць і простягнув хлопчику. Той поклав скибку на камінь.
– Лісовий князю, ми шануємо тебе, прийми наш скромний дар. Я, принц Олесь, і мій супутник, Вітер, просимо твого дозволу пройти через ліс. Покажи нам стежку додому. Прошу в ім’я мого батька.
Після цих слів принц схилив голову в поважному жесті. Вітер здивовано на нього вирячився, наче вперше бачив. Окраєць хліба зник і від каменю в глиб лісу побігла вузенька стежка, вкрита густим м’яким мохом.
– Що? – стенув плечима Олесь. – Ґречності в мене в царській крові.
Вітер спішився, про всяк випадок теж роззувся, і вони рушили стежкою вперед.
***
Вийшли вони на широку галявину, навколишні дерева вже осявав ніжний світанок. Під ногами тихо шурхотіла трава, колишучись у своєму власному танці. Де-не-де розпустилися крихітні білосніжні квіти, схожі на зірочки. Подорожні рушили вперед, намагаючись не затоптати таку красу, але щойно їхні босі ноги відривалися від землі, як рослини відразу підіймалися.
– Отже, принце, ти прийшов на випробування, – грізно промовив лісовий князь.
Вітер все не міг зрозуміти чи то трон князя вріс в землю, чи то сам князь. До пояса огрядний зелений чоловік був вкритий сумішшю товстих коренів та дрібних гілочок із жовтогарячим листям. В руках він тримав щось на кшталт булави, що нагадувала старе кореневище. Біля князя стояла неймовірно гарна жінка з довгим зеленим волоссям, у сукні кольору темного золота. Придивившись уважніше, Вітер зауважив, що сукня зшита з дрібнесеньких круглих листочків, а візерунок нагадує візерунок кольчуги. Жінка теж уважно вивчала чоловіка, не криючись, вона дивилася Вітру прямо в очі. Той з викликом відповів поглядом, а жінка лише усміхнулася і, нахилившись до лісового князя, прошепотіла йому щось на вухо.
– Ем, напевно вийшло якесь непорозуміння, – виступив вперед Олесь. – Ми будемо вдячні якщо проведете нас через ліс до Кривого мосту, а далі ми вже самі. Ні на які випробування ми не підписувалися. Дякую.
– Значить на випробування прийшли, – повторив князь, ще більше насупивши кущисті брови. – Проведіть їх до Діброви Терпіння.
– Це якась помилка, я ваш принц, слухайте мене... – кричав Олесь, але їх вже вели попід руки четверо здоровецьких лісовиків.
Вітер вирішив поки не втручатися, особливо в присутності до зубів озброєних лісовиків. Він покірно йшов на випробування, чим би воно не було, а в голові стояв образ золотавої княгині. Образ не змусив себе чекати довго, бо панна вже стояла на галявині, тримаючи в руках невеличкий згорток.
Вітер міг би заприсягнутися, що не бачив нічого вищого ніж дерева навколо. Розлогі віти утворювали склепінчасті арки, верхівки яких губилися високо вгорі. Кожна гілка була вкрита безліччю довгих червонуватих грон квіток, які розвівалися від найменшого подиху вітру. Він подумав що знає з якого листя зроблена сукня княгині. Дрібненьке як кільця кольчуги, на деревах воно виглядало мов пух.
– Вітаю вас, принце, – вимовила княгиня, звертаючись до Олеся, але не зводячи погляду з Вітру. – Я даю вам клинок терпіння. Ваше випробування здобути останній подих листка, перед тим як він торкнеться землі.
– Я тут, – замахав руками принц, забираючи із рук княгині клинок і привертаючи увагу до себе. – Легше не буває! Чув, Вітре, тут я завиграшки без тебе впораюсь.
Вітер присів на золотаву траву і примружив очі. Княгиня стояла обабіч, не підходила і не говорила з ним. Просто дивилася, і від цього ставало якось незручно. Олесь гасав по галявині, розмахуючи дерев’яним клинком. Так продовжувалося понад годину: хлопчина намагався впіймати листя на льоту, але маленькі золоті кружальця грайливо відлітали убік від різких помахів зброї.
– Малий, тобі ніколи не спадало на думку, що галявина не просто так зветься галявиною Терпіння? І ця дерев’яшка в тебе в руках теж має подібну назву? Може лупити повітря, як навіжений, не найкраща стратегія?
– Якщо такий розумний, то сам спробуй, – ображено буркнув Олесь і простягнув зброю.
Вітер покрутив в руках клинок: легенький, як висушена гілка. Княгиня так само стояла в тіні дерев і спостерігала з поблажливою посмішкою. Чоловік кілька разів спробував зловити листя, а потім просто сів по центру галявини, поклавши клинок перед собою і став чекати.
Чуття йому підказувало, що в цьому завданні має бути якась таємниця, щось більше ніж просте збирання мертвого листя. Вітер глибоко вдихнув, на мить затримавши повітря всередині, уявляючи себе тим самим листком, що висить на дереві. Потім голосно видихнув і йому здалось, що сусідні гілки сколихнулися від легенького вітерцю.
Вдих.
Він прищеплений міцно до гілки, в його жилах тече золотий солодкуватий сік.
Видих.
Вітер підхоплює його так легко, що він вперше у житті почуває себе вільним. Невагомим. Неважливим і найважливішим водночас. Це його час.
Вдих.
Він кружляє в хитрому танці, біля нього безліч таких як він, але він знає, що саме він важливий. Найважливіший. Від його долі залежить доля багатьох.
Видих.
Він відчуває землю. Ще не бачить, але знає що вона там внизу і все скінченне. Все має свою мету і свій кінець. Його життя насправді не центр всесвіту, але без нього все було б не таким як зраз.
Вдих.
Він не існує. Залишилася лише його оболонка, пусті жили без краплі життя всередині.
Видих.
Маленький золотавий листочок приземлився прямісінько на центр дерев’яного клинка від чого той ледве засвітився і здійнявся в повітря.
Вітер підхопив зброю і простягнув її княгині.
– Це твій останній порух, ти здобув його, – мелодійно промовила вона. – Я покажу вам дорогу до мосту.
Олесь ошелешено дивився і не міг зрозуміти що відбулося.
– А що так можна було? – тільки й спромігся видушити він.
***
Мохова доріжка вивела подорожніх на узлісся і перед ними постало море, синє і безмежне. По хвилях бігали білосніжні морські коні, тихо шурхочучи своїми довжелезними пінистими хвостами. На горизонті височів острів, що навис над морем, мов бджола над квіткою.
– Ось палац Чотирьох Вітрів, – мій дім і дім мого батька, – гордо промовив Олесь.
Вітер замилувався височенними баштами, що виростали з летючого острова. Над баштами кружляли велетенські птахи, а йому на хвильку здалося, що то крилаті люди. Між берегом і палацом простягнулася водяна глибінь і Вітер подумав, що чогось тут не вистачає.
– Ну і де твій Кривий міст?
– Клянуся, він був тут, – з розпачем відповів Олесь і почав обмацувати землю, де колись був міст, а зараз того і сліду не було. Жодного тобі камінчика чи дощечки.
– Чуєш, Вітре, я знаю тут один брід недалечко, – згодом сказав принц.
– Дай-но вгадаю, короткий шлях?
– Щось на кшталт того, але доведеться трохи поплавати.
Вітер насупився. До палацу, як палицею кинути, якщо йти через міст. Ворота палацу були розчинені навстіж і, якщо добре придивитися, можна було побачити навіть вартових на стінах.
– А ще варіанти є? Човен, наприклад, в когось позичити. І ще, малий, допливемо ми до того острова, а далі як? Він же в повітрі висить.
– Через це не переживай, там внизу є вартові, вони мене одразу впізнають і доставлять нас до батька, – запевнив Олесь.
– І ти отримаєш свою дуже-дуже велику нагороду за мій рятунок, – улесливо додав він. – До того ж морські люди човнів не пропускають без царської печатки, – якомога тихіше сказав Олесь так, щоб Вітер його не почув.
Вітер вже знімав мішки з коня і ховав їх на дереві. Знявши сідло, він нахилився до свого вороного і щось зашепотів йому на вухо. Кінь легенько заіржав і побіг берегом.
– Що ти йому сказав? – вражено запитав хлопчик.
– Що він вільний доки я його не покличу. А якщо не покличу зовсім, то вільний назавжди.
– Е-е-е-е, та не бійся, все буде добре. Мій батько має, ем, складний характер, але за свого сина він віддасть будь-що, – розмірковував Олесь, знімаючи свою довгу сорочку. – Роздягатися не будеш? Кольчуги, наскільки мені відомо плавають не дуже.
Вітер зняв чоботи та кольчугу, але плаща, сорочку і шкіряний жилет залишив. Про всяк випадок захопив дерев’яний клинок, подарований лісовою княгинею, хоч користі в бою з нього було мало.
– Хотів тебе запитати, чому ти вуздечки й шпор не маєш? Твоїм конем неможливо керувати! – обурився Олесь.
– Волю в залізо не закуєш, – таємничо відповів Вітер.
Спустившись аж до самої води, Олесь спритно застрибнув на одного з морських коней, ніби все життя тільки те й робив, і його гола дупа замиготіла серед хвиль.
– Я ж казав, що гарно керую конями!
Вітер теж застрибнув на коня, але не втримавши його вагу, той розпався на дрібні хвильки. Тоді чоловік підстеріг коня побільше і поплив за принцом. Час від часу на них набігали інші коні, тоді доводилося знову видиратися на горбаті спини й хлебтати солону воду. Кінь Олеся круто повернув убік до скелястих каменів обабіч замку. Принц нісся до гострих скель. Вітер бачив, як інші коні розбивалися об камені, розбризкуючи море довкола. Чоловік зашепотів на вухо морському коню, як часто робив своєму вороному і, о диво, кінь миттєво послухався.
Попереду було чути як верещить Олесь, намагаючись зіскочити зі свого коня, але його відразу підхоплював інший. До каменів залишалося зовсім трішки, коли Вітер перестрибнув на дрібного жеребця принца і пішов разом з ним під воду. Пірнувши, він потягнув хлопчика якомога далі від чорних скель. Здавалося, вони пливли цілу вічність, аж поки Олесь не замахав руками, вказуючи на велику світлу пляму попереду. Якби Вітер міг читати думки, він би точно почув що Олесь каже про короткий шлях. За хвильку вони вже відхекувалися у затишній печері.
– Значить на випробування прийшли, – засміявся мелодійний голос, відбиваючись луною від стін.
– А щоб тобі… – лайнувся Вітер. – Зізнавайся, шмаркачу, це ти все підлаштував? І в лісі й тут?
Але Олесь на нього не дивився, його погляд прикипів до русалки, що бавилася поряд, перебираючи свої довгі коси.
– Не випустимо доки не пройдете випробування, – відбилося луною.
Навколо подорожніх завирувала вода, звідти десятками повилазили русалки, дзвінко сміючись. Принц стояв з таким дурнуватим виглядом, ніби пізнав найбільше щастя у світі.
– То хоч скажіть яке завдання, – приречено запитав Вітер.
– Знайди брижі на воді від русалчиної сльози, – засміявся голос.
– Що не день, то ліпше…
Вітер важко зітхнув і почав думати, чим це таким жалісливим вразити морських красунь. Його погляд упав на русалку, що притулилася до Олеся: луската синя шкіра на руках, товстий слизький хвіст, довжелезне волосся, за яким майже не видно обличчя, тільки тонкі губи, що постійно щось шепочуть, сміються, або співають. Русалка відкинула голову назад, прибравши пасмо з обличчя, і тоді Вітер зрозумів, що саме не так із завданням, – у русалок не було очей.
***
– Малий, отямся! Мені треба знати все, що ти знаєш про них. Ти ж тут виріс! – трусив Олеся Вітер, але той тільки дурнувато посміхався і простягав руки до русалок.
Вітер відчув, як до ніг притулилося щось холодне і слизьке. Біля нього випірнула дівчина і почала пестити його своїми лускатими руками. Він тільки здригнувся і відштовхнув русалку від себе якомога далі, але на її місці випірнули ще троє дівчат.
– Не пручайся, – дівчата стягнули з Вітру шкіряний жилет і розплутували зав’язки сорочки. – Жоден муж, старий чи малий не може встояти перед нашою красою.
Русалки засміялися, відкинувши свої патлаті голови, і зняли сорочку з Вітру, оголивши невеличкі опуклі груди, вкриті візерунками блискавки.
– Не хотілося б розчаровувати вас, дівчата, але я не муж, – Вітер дістала невеличкий дерев’яний клинок з-за пазухи й рубонула найближчу русалку по лускатій руці.
Русалки злісно засичали й затягнули Олеся під воду. Не гаючи ні хвилини, Вітер ринулася за ними, але обігнати морських красунь їй було не під силу. Вони тягнули хлопця все глибше і глибше. На дні, серед водоростей були дивні хатинки, старанно обкладені мушлями. Де-не-де у дворах були прив’язані за мотузочки зубаті риби. Дівчина пливла що було сили, але товща води тиснула на неї важким тягарем. Повітря закінчувалося.
Русалки допливли до великого плаского каменю, схожого на жертовний стіл, і поклали Олеся на самий його центр. Руки й ноги хлопця відразу вросли в камінь. З рота вирвалися останні краплі повітря. Вітер з останніх сил намагалася висмикнути Олеся з кам’яної пастки, але це було те саме що намагатися зрушити з місця гору. Вітер востаннє сіпнулася й очі застелила пітьма.
***
Вітер відчула всередині холоднечу, ніби її наповнювала сама глибінь моря: безмежна і печальна. Вона вдихнула, в легенях приємно запульсувала вода, пробираючи все її єство. Позаду звивався товстий хвіст, а поверх знаку блискавки поросла синя луска. Глибінь моря озвалася в ній тугою й болем десь всередині так різко, що захотілося кричати.
– Смійся! – заговорили поруч інші русалки. – Смійся, тоді не буде боляче. Смійся, тоді не буде страшно. Смійся, тоді не буде сумно.
– Де хлопчик? – злякано запитала Вітер, роззираючись навколо невидющими очима.
– Ти потопельниця, він потопельник. Ти русалка, він мрець. Смійся! – захихотіли русалки.
– Де він? – перед очима пропливали тіні. Вітер почала розрізняти обриси, так ніби очі застелили товстою темною тканиною.
– Він нагорі, де йому й місце.
Вітер попливла вверх, звідки долинало слабке світло, але глибінь все кликала її, всередині щоразу сильніше розгорталася печаль і самотність.
– Смійся! – кричали позаду русалки. – Смійся, інакше помреш. Вдруге, назавжди.
Туга огортала Вітер, наче саван, але думка про Олеся гнала її вперед. Випірнувши на поверхню, вона побачила маленьку фігурку серед скель. Вона не бачила хлопчика, але знала, що його світле русяве волосся злиплося від солоної води й мокрими кучерями спадає донизу.
Печаль в ній підійшла до горла, здушила колючими пазурами. Вітер хотіла плакати, але в неї не було очей. Вона виповзла на камінь біля тіла хлопчика і дала глибині поглинути її усю.
– Сестро, смійся, тоді не буде боляче. Смійся, тоді не буде страшно. Смійся, тоді не буде сумно, – благали поруч русалки.
– Біль, страх і сум – це все що в мене є і коли-небудь було, вони мені не страшні. По цих словах Вітер заспівала пісню, слова якої пам’ятала з дитинства:
Ой на річку пішла дівчина
Зайшла по пояс, вмилася.
Ой у річці втопилася дівчина,
А батьки її зажурилися.
Зажурилися, закрутилися
та й забулися.
Прийшла русалка додому, дивиться
А батьки її віджахнулися,
Віджахнулися, відвернулися,
та й забулися.
Ой на річку вийшла дівчина,
Сині руки, мертве серце.
Ой заспівала русалка,
Та знала що ніхто не озветься.
Співаючи, вітер відчувала що глибінь відступає, луска сходить з тіла, а хвіст перетворюється назад на ноги. Коло неї повилазили на берег інші русалки, підспівуючи. Це вже були не морські панни, а звичайні дівчата, які тужать за своїм земним минулим. Вони стояли поруч Олеся і плакали, але найбільше плакала Вітер. Ніколи не думала що їй так полюбиться цей малий пихатий хлопчина.
Закапотіли сльози в море, здіймаючи брижі, і хлопчик розплющив очі. Русалки доспівали пісню і пірнули назад у воду, бризкаючи своїми товстими хвостами.
– Завдання виконано, – хихотіли вони, простягаючи маленьку синю пляшечку.
– О, то ти дівчина, – здивовано прохрипів принц, а потім, опанувавши себе, додав: я завжди підозрював.
Вітер усміхнулася і підняла очі нагору: над ними височів острів палацу Чотирьох Вітрів.
***
– Якщо ти ще раз вмреш, – я тебе задушу, – сказала Вітер деручись кам’янистою стежкою вгору. – То де там твої охоронці?
– Мали бути десь тут.
– Моста нема, очей нема, охоронців нема. Що за чортівня? Ти хоч спадкоємець? Чи я дарма деру дупу, щоб тебе додому доправити? – не витримала Вітер.
– Нуууу… – протягнув Олесь, – технічно я принц, але не до кінця спадкоємець.
Поки Вітер думала ляснути малого по пиці чи ні, вони видерлися на невеличкий майданчик. Далі сходів не було, острів висів прямо над ними: ніяких драбин, ніяких таємних входів, просто купа каменюк посеред повітря.
Перед ними спустилися двоє крилатих дівчат.
– А ось і сторожа, – радісно мовив Олесь.
– Значить за випробу…
– Заткніться! – гаркнула Вітер. – Ніяких більше випробувань, ведіть малого до його батька, віддайте мені мою нагороду і тоді проводьте які хочете собі випробування. Я вмиваю руки.
– Може хоч вислухаємо їх, це вже останнє випробування, – запевнив Олесь.
– А ти звідки знаєш? Твоїх рук справа? Забув сказати що в тебе в охоронцях дурнуваті повітрулі? Яке цього разу завдання, стрибати зі скелі сторч головою?
Олесь стояв, потупивши погляд.
Повітрулі здивовано крутили головами, час від часу злітаючи в повітря, ніби їм було незручно на землі. В руках одна тримала жовту лампадку.
– Віддамо тобі лампадку, якщо відгадаєш нашу загадку, – сказала перша.
– В лампадці тепло весняного сонця, щоб те, що сказала Доля, збулося, – доповнила друга.
– Віднесемо вас у палац до царя, ще до того як зійде перша зоря.
Вітер уривався терпець.
– Давай, малий, загадку і сам зможеш розгадати, це ти у нас випробування проходиш чи як?
– Без рук, без ніг, під вікном стукає, в хату проситься, – сказала перша.
– Гуляє в полі, та не кінь. Літає на волі, та не птиця, – додала друга.
Олесь замислився і почав напружено думати, раз по раз важко зітхаючи й потираючи лоба. Міркуючи, Олесь взяв паличку і почав виводити на землі чийсь портрет. Одне око в намальованого було вище за інше. Час спливав, а Олесь все ніяк не міг зрозуміти відгадку.
– Ти справді такий тупий чи просто гарно прикидаєшся? – роздратовано сказала дівчина. – Загадки повітрулі знає як відгадувати кожна дитина, в них на всі загадки одна відгадка, – вітер.
– Правильно! – захоплено скрикнули повітрулі, плескаючи у долоні, і понесли подорожніх до палацу.
Вітер могла заприсягтися, що Олесь хитро посміхався.
***
В палаці їх зустріла справжня сторожа. Олеся відразу повели до батька, а Вітер наказали одягнутися пристойно для аудієнції з царем. В кімнаті на неї чекала смарагдова сукня з довгими рукавами та плетеним паском.
– Його величність дарує вам цю сукню на знак вдячності, – сказав вельможа, якого приставили до Вітер.
– А його величність не бажає заплатити мені за мою роботу? – уїдливо запитала дівчина. – Я не одягатиму цього.
– Але його величність наказували…
Вітер окинула вельможу з ніг до голови й зняла пасок з сукні:
– Роздягайтесь.
За хвилину Вітер крокувала до головної зали одягнена в білу лляну сорочку і широкі штани, підперезані плетеним паском. Обскубане волосся гордо стирчало на всі боки, дівчина закотила рукава, оголивши обвітрену пошрамовану шкіру. У велетенській кімнаті було повно людей, на троні сидів високий чоловік з довгою бородою. Справа біля нього стояв Олесь, пишно вбраний, як і належить царському сину, а зліва сиділа лісова княгиня у своїй золотій сукні-кольчузі.
Вітер здивувалася, жінка так само пильно на неї дивилася, таємничо посміхаючись. Дівчина вирішила довго не зволікати й забрати те, по що прийшла.
– Ваша величносте, царе-Стрибоже, я привела вашого сина додому.
– Бачу, – роздратовано сказав цар, – проси що хочеш. Чого тобі? Золота? Статків? Зняти мітку блискавки?
Дівчина не очікувала теплої зустрічі, але голос царя важко було назвати дружнім.
– Мітка в мене скільки себе пам’ятаю. Жилося мені через неї нелегко, але знімати я її не бажаю, бо це те, ким я є зараз. Лиш хочу дізнатися хто і за що залишив цю мітку на маленькій дитині, в якої й так не було ні батьків, ні майна, – з викликом сказала Вітер. – Ну і золото теж прийму, я не принципова.
Цар Стрибог швидко глянув на жінку поряд, потім на Олеся, що зіщулився біля трону.
– Ах ти ж малий паскудник! – закричав Стрибог. – Я йому трон, а він мені дівку підсовує.
– Я ніколи не хотів правити. Чужу долю не зміниш, батьку, тільки свою. Її доля тут, так як і було сказано, – промовив Олесь.
– Я! Я залишив тобі мітку, – крикнув Стрибог. – Сказали що дівчисько сяде на трон, а не мої сини. Думав довго не протягнеш, а ти бач, живуча. Отримала що хотіла? Можеш іти, золота тобі насиплю по самі вінця, тільки б очі мої тебе не бачили.
Вітер стояла ошелешена. Не те щоб вона коли-небудь хотіла знайти своїх батьків, які її покинули в дитинстві, але тепер бажання помсти та сумнів боролися всередині.
– Хочу тобі нагадати, що наша донька пройшла всі три випробування, чого не зміг жоден з твоїх синів. Як і казала Доля. За законами трон належить їй, – сказала лісова княгиня, чи, як виявилося, цариця.
– А чорти б її побрали, я що дарма стільки синів робив? І сльозу русалки має? – з недовірою перепитав Стрибог.
Вітер виклала перед себе три нагороди: дерев’яний клинок, синю пляшечку і жовту лампадку.
– Значить терпелива, співчутлива і розумна? – пробурмотів цар і почав загинати пальці: Сівер, північний вітер, і Вітрило, південний вітер, не здобули сльозу, – друге випробування. Літник-Олесь нетерпеливий, – провалив перше. Вітройка боги розумом обділили, не пройшов третє. А яке то в нас третє випробування було, я забув?
– Повітрулі, – швидко відповів Олесь.
– А щоб йому, тупі створіння, досі? І що в них ті самі дві загадки що й завжди?
– Ті самі.
– Сором-сором… – захитав головою Стрибог.
Вираз його обличчя пом’якшився.
– Може ти добровільно відмовишся від трону? – улесливо запропонував Стрибог. – Можеш навіть в палаці залишитися. Знайдемо тобі чоловіка хорошого, матимеш стільки суконь, скільки захочеш.
– Ну якщо ви так просите, – так само улесливо відповіла Вітер, – то я прийму трон. Так вже й бути. Не планувала брати на себе такі обов’язки, але бачу це на краще. Якщо в нас такий цар, то не дивно що люди так живуть.
Дівчина рушила вперед. Залом пронісся схвильований гул.
– Це її доля, – сказала цариця. – Стрибоже, не сором себе.
Цар підвівся і кинув корону на підлогу. Жінка в золотій сукні, дбайливо підняла її чекала.
– Вітаю тебе, Стриго, донько Стрибога.
– Взагалі-то, мене звати Вітер.
– Сестро, ми всі тут вітер, точніше вітри, – прошепотів збоку Олесь.
– Я з тобою ще розберуся, – зашипіла у відповідь дівчина.
Жінка опустила корону їй на голову і зал сколихнувся:
– Нехай добре править, Стрига, цариця східних вітрів!
|
|
|
|
Время приёма: 12:22 09.01.2022
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев