bb028 Вивір

    Лисий схил розтріснувся яскравою ламаною лінією розряду. Гарячий опік від спалаху одразу загноївся чорною раною розтопленого снігу. Раз за разом блискавки шмагали тіло підйому, вириваючись з  його підніжжя та гублячись у моторошній тісноті лісного гребню.
    Врешті, вичерпавши весь заряд люті, зникли. Дозволяючи пагорбам в спокої гоїти свої шрами морозним повітрям світанку.
    – Грім. Має ж бути грім.
    Лейтенант, не повертаючи голови до співрозмовника, потиснув плечима:
    – Який тут… грім? Розряди рухаються вздовж поверхні. Знизу вгору. Чухня якась! – Помовчав і вже офіційно додав: – Дозвольте провести рекогносцировку.
    Капітан не відповідав. Шкрябав зубами обвітрену верхню губу. Нарешті потер підборіддя долонею і спитав:
    – Ти не думаєш, що це… хм… природнє явище?
    – Природне? Яким боком?
    – Ну, незвичне… але все-таки природнє.
    Лейтенант мовчав. Капітан сплюнув, розтер замерзлі руки і віддав команду:
    – Рекогносцировку дозволяю. Двома групами. При виявленні противника в контакт не вступати. Своєї присутності не виказувати.
    Глянув на схил, вкритий талим снігом, і додав:
    – Якщо можливо.
    Лейтенант козирнув і покинув командира.
     
    ***
     
    Гектор проповз ще кілька кроків і підняв очі. Погляд вперся в чорний отвір дула гвинтівки. Похилив на бік голову, снайпер усміхнувся і теж похилив на бік свою, дзеркально відбиваючи жест. Цікаво, про що зараз думає Гектор. Про те, як холодно ворогу отак лежати, запорпаному у сніг? А взагалі, чи він про щось коли-небудь думає?
    Вилізти прямо мордою на ствол і… придуркувато кліпати та… Гектор стукнув пальцем по цівці та похилив голову на інший бік. Спина снайпера затрусилась. Сміється, дурень. Я відпустила гілку і полетіла вільним падінням додолу.
    У-ух. Гуп. Точно між лопаток. Від болю та несподіванки снайпер скинув голову, роззявив рот і встиг лиш коротко хрюкнути. Капюшон білого маск-халату прикрасився багряними плямами. Гектор відсторонився від шиї убитого ним чоловіка і перекинувся на спину, хижо та млосно шкірячи зуби.
    Я сповзла з трупа і легко пнула руду самовдоволену пику соратника. Продовжуючи посміюватись над моїм роздратуванням, Гектор піднявся та занадився обтирати снігом з себе кров. Жахлива манера все робити на вістрі леза – за мить до провалу. Гектор підморгнув. Недоумок.
    Поступово гулке насвистування вітру набрякло густим гудінням. Ми перезирнулись. Рефлекторно відступили. Всі снайперські пари знешкоджені, і милувати слух має лише гнітюче підвивання вітру під моторошні аплодисменти зламаних ним гілок.
    Дрон. Маленька безпілотна механічна потвора. Пленталась п’яною, спантеличеною мухою між вогких стовбурів. Незграбно смикалась і несподівано зависала, недоумкувато погойдуючись в такт наспівування загульних протягів.
    Як завжди, театрально та придуркувато, Гектор завалився на спину і скотився в ярок. Зло сплюнувши в його бік, я шмигнула до найближчого дерева і видерлась догори.
    Електронний шпигун розгублено поблукав, доки не натрапив на тіло снайпера. Зацікавився. Позаглядав на труп з усіх доступних боків під час створення посмертного портфоліо. Обережно набрав висоту, покрутився на останок, роззираючись і не вловивши нічого цікавого, подався геть…
     
    ***
     
    Складка намету відхилилась, і косі промені відкинули довгі тіні від поодиноких предметів на столику. Різким жестом, запрошуючи присісти на лавку проти себе, капітан перервав офіційну доповідь лейтенанта.
    – Коротко давай, – чи то попросив, чи то наказав підлеглому.
    Лейтенант сів, мовчки пожував губи в задумі.
    – Ну, не так вже коротко, – хмикнув командир.
    Чим у відповідь викликав короткий усміх, схожий на зойк.
    – На пагорбах виявлено шість пар снайперів. На добре вивірених і підготовлених позиціях. Засідка. Наша колона б не пройшла… Розстріляли б, як на полігоні..
    – Тобто? Б-би-и?.. Не пройшла б? Розстріляли б?
    – Мертві… Всі снайпери мертві. Знешкоджені. Акуратно. Професійно.
    Лейтенант зробив паузу, даючи змогу співрозмовнику переварити сказане. Тонкі, гідні піаніста пальці підняли олівець, поганяли ним по мапі коробку сірників і вперли тупий край у висунуте вольове підборіддя капітана.
    – Куди ведуть сліди?
    – Сліди… А от сліди… Відсутні сліди, – лейтенант зітхнув, – крім тих своїх… їхніх… снайперів тобто. Труп і калюжа крові.
    – Труп і калюжа крові… – олівець ковзнув по підборіддю і вперся в кінчик носа.
    – У всіх, як по шаблону, розірвана ліва сонна артерія.
    Відбивши олівцем короткий ритм по зім’ятій пачці сигарет, капітан підсунув її до лейтенанта. Закурили.
    – Дві пари докладно оглянули. Решта по фото з безпілотника. Форма не має розпізнавальної атрибутики, – лейтенант випустив дим лівою ніздрею, права назавжди залишилась перекрита зламаним хрящем. – Так наче хтось звалився з неба, шарпнув і вознісся.
    Капітан здув попіл з вуглику цигарки, піднявся та визирнув з намету. Повернувся:
    – Думаєш, це якось пов’язано з раковими розрядами?
    Брови лейтенанта смикнулись, розігнав рукою хмарку диму. Кинув та затоптав недопалок. Добув нову сигарету і лише тоді відповів:
    – Не думаю… бо не знаю… Але колоною йти туди? Не думаю!.. Не знаю!..
    – А ти подумай, – капітан хмикнув, – головою… В радіусі діє якась диверсійно-розвідувальна група.
    – Наша? Розчищає нам дорогу? А ми не інформовані?
    – Може, і наша. А, може, не наша? Снайпери були без розпізнавальних знаків!? – Командир потер мізинцем повіку, – якась неузгодженість дій польових командирів… Або не польових.
    – Наших?
    – Чого ти вчепився? Наших, не наших. Хтось, десь, чогось добре нахомутав. При будь-якому розкладі цей шлях для нас вже заказаний.
    Підсунув до лейтенанта мапу:
    – Позиції пар?
    Неприпалена цигарка в порепаних пальцях лейтенанта затанцювала по карті в парі з тупим олівцем.
    – Ось так… і… тут… Ось…
    – Угу… Имги… Прекрасно…
    Витягнуті в трубочку губи капітана чмокнули:
    – І?..
    Лейтенант потиснув плечами. Олівець, керований капітаном, побіг по карті, окреслюючи несподіваний маневр, кілька разів пристукнув у різних місцях і висунувся на потрібну позицію. Не кліпаючи, очі лейтенанта відірвались від мапи та повним здивованої поваги поглядом приклеїлись до усміхненого обличчя командира.
    Врешті сплюнув собі під ноги та припалив свою «указку». Вражений ідеєю командира, глибокою затяжкою наповнив легені димом.
     
    ***
     
    Я провела пальцями по очах, глянула крізь них на оточуючих. Всі адекватно серйозні, крім незмінного Гектора.
    Діяльність нашого спецпідрозділу виявлена, що практично еквівалентно викриттю присутності самого загону. Як наслідок, командний склад підопічної нам колони приймає хибне рішення. Спантеличені знахідкою знешкодженої засідки та не маючи достатніх розвідданих, пускає колону обхідним маневром. Прямо на замасковану ворожу батарею.
    – Ми їм розчистили шлях, а вони пруться в саму сра…
    Нетерплячим помахом хвоста обірвала репліку Гектора. Повернулась в бік і, ні до кого конкретно не звертаючись, сипала:
    – Пропозиції? Конструктивні.
    – Шугнути їх знову.
    – Тобто?
    Гектор потиснув плечами та піднявся на задні лапки.
    – Ми попалились на блискавичному переміщенні по пагорбах до снайперських позицій. Можна влаштувати епічний електронно-розрядний парад, щоб… навернути в… потрібне… русло… колону… хм…
    Останні слова вимовив через паузи, зрозумівши безглуздість своєї ідеї з непередбачуваними наслідками. Всівся.
    – Досягнення колоною наміченої їм локації є життєво необхідним для…
    Швидкі роздратовані погляди диверсантів обсікли мої канцелярсько-кабінетні потуги. Заткнулась. Вивірки понуро потупились перед собою. Мовчали. Пауза тяглась. Припинивши люто обскубувати бурульки з хвоста, Харам підняв своє єдине вціліле око на мене і прохрипів низьким басом.
    – Нейтралізаваць варожую батарэю! І гамон! /нейтралізувати ворожу батарею! Тай грець! (білоруська)/
    Ніхто не підвів очей. Гектор хмикнув.
    – А што? Калона выйдзе на батарэю, – продовжив Харам, – а там ўжо застануцца толькі мёртвые з косамі ля дорог…  і ля арудій. Падзівуююцца некалькі і далей папхнуць свае праваздіць. /А що? Колона вийде на батаерю, а там уже зилишуться лише метрві з косами поряд дороги та техніки. Дещо здивуються та підуть далі робити свою справу. (білоруська)/
    – Харам… Ти серйозно?
    Поліська білка ствердно харкнула в центр кола крізь косо надщерблені різці.
    – Чого? Нормальний спосіб померти, – підтримав ідею Гектор.
    Огледіла коло. Дехто схвально кивав. Більшість байдуже роззиралась. Їх нудили наради.
    Я вагалась. Врешті вирішила:
    – Розділимось на дві групи. Диверсійну та супроводжуючу…
    – В калоне не грудные, самі даберуцца, – перебив мене Харам, встав, – а нас мала…Ты лепш вядзі давай нас хутка. У нас няшмат часу засталось. /В колоні не грудні немовлята, самі якось доберуться. Нас і так мало… Ти краще веди хутчіш, мало часу залишилось (білоруська)/
    Не очікуючи команди, відділення піднялось. Жодної субординації. Я люто клацнула язиком, повернулась і мовчки рушила.
     
    – Та ти так не лютуй, – півголосом звернувся Гектор, нишком озираючись на дещо розсіяну групу позаду.
    – Мужики просто за тебе трохи переймаються, – продовжив.
    Якийсь час рухались поряд мовчки.
    – Просто загін такий, одні суєцидники,– хихикнув і додав, – бач, на себе їм насра… е… байдуже тобто. А за тебе хвилюються. Ти ж штабний офіцер.
    Я зло зиркнула на нього.
    – Бойовий, тобто… Ну, реально бойовий. Підготовлений… Ну, ти… Ну, розумієш?.. Е-ев… в-ва…
    – Гектор, займи свою позицію.
    – Той… особливо… я… ось… во… нервую… за тебе. А от субординація для нас то святе! Ти накажи – так ми один одного загризем.
    – Тебе особисто я на розправу Хараму віддам. Займи свою позицію!
    Лукаво смикаючи кутиками губ, Гектор віддалився. Рудий обскубаний дурень. Переймається він за мене? Блазень. Але зло вже якось відтануло. Озирнулась. Усі рухались у суворо вивіреному порядку, чітко дотримуючись моїх вказівок. Навіть придуркуватий Гектор. Справді завжди чітка, зразково викарбувана дисципліна розчинялась лише в нетерплячих поглядах під час нарад і ніде-інде.
    Харам постійно дорікав: «Ты брыгадзір табе і карты в рукі – кіруй давай. А наша справа слухаць табе ды паміраць ў баю, а не раяць усякіе дурніцы.» /Ти бригадир тобі і карти в руки – керуй. А наша справа слухати тебе та в бою гинути, а не дурниці радити (білоруська)/
    Вийшли на позицію. Зупинила жестом пересування. Далі…
     
    ***
     
    Серед забризканої болотом паніки беззвучно розривались кульові блискавки, матеріалізуючись у біснуватих вивірок. Руді демони диверсійного загону «Вивір» німо зривались із калюж талого снігу, влипали стрибком в обличчя і рвали різцями сонні артерії.
    Умиті яскраво червоними струменями крові, жбурляли свої тіла вділ і тріскучою ламаною ниткою електричного розряду проорювали кромку брудного снігу в напрямку наступної жертви.
    Зацьковані навалою незбагненого кошмару в захоплюючому атракціоні смерті, солдати колінами втоптували в багнюку трупи колишніх поплічників. Скидали до неба нажахані голови, відкриваючи пульсуючі страхом судини гострим зубам розправи.
    Виплюнувши шматок жили, Гектор шмигнув з обличчя на погон і перестрибнув з ураженого офіцера на спину новій жертві. Ошелешений рядовий пронизливо заверещав, охоплюючи шию та падаючи навзнак. Ще живий офіцер волею останнього зусилля підійняв автомат і в падінні вгатив штик-ножем по рудому, закривавленому комочку на потилиці уже мертвого солдата…
     
    …Простір загус… Закляк… Крізь тягуче желе повітря я силою протискала своє заніміле тіло. Поруч застигали спалахи розрядів. Повільно, відірваними від гілля життя листками, опускались на землю тіла солдатів…
    Ігноруючи категоричний жест Гектора, я наблизилась. Спробувала підвести його на задні лапки, котрих уже не було. Гектор, тамуючи крик болю, рішуче та сердито відштовхнув мене. Опанував емоції. Схопив мою лапку і посміхнувся. Кумедно так, дурнувато. Так, як посміхався все своє безладне та спонтанне життя. Інфантильний недоумок. Доросле немовля.
    Хотіла схопити його тупу морду і дати ляпаса… та зрозуміла… нарешті зрозуміла, що хвіст… запецьканий багном та кров’ю хвіст… і все… лапки… таз… Все… Знаходиться неприродньо… Надто далеко… Надто далеко від самого Гектора. Гектора… Роздертого навпів… Гектора.
    Харам повільно розвернув мене в густому просторі та злегка штовхнув… Я машинально покрокувала… Хруст зламаних шийних хребців батогом шмагнув мене у спину. Вибухнула блискавкою і рвонула електричним розрядом в бій видобувати назовні жили та кров…
     
    ***
     
    Навколо понуро стогнали протягами спустошених квартир понівечені почвари багатоповерхівок, вкриті випаленими виразками вікон. Іноді між темними проймами на мить розтягалась яскрава нитка блискавки-вивірки, тепер вже відверто та неприховано.
    Недалеко попереду ще тривали локальні бої, ламаючи останній кволий опір. А я неквапно плелась по розгромленому спальному масиву колись могутньої імперської столиці та іронічно наспівувала:
    «А я иду шагаю по Москве,
    И я ещё пройти смогу,
    Солёный Тихий океан
    И тундру, и тайгу…»*
    /А я йду крокую Москвою,
    І я ще пройти зможу,
    Солоний Тихий океан
    І тундру, і тайгу (рос.)/
    Звісно, в складі відповідного спеціалізованого військового підрозділу.
    Мої сумбурні думки разом зі мною накрила широка тінь. Я підвела мордочку. Геть молоденький солдат з неохайним шрамом через чоло присів та простягував мені горішок. Де він тут знайшов волоський горішок?! Я підсунулась та прийняла подарунок. Зирнула на рукав його куртки. Чорне тло шеврону витісняло жовті літери напису «Воля або смерть».
    Цікаво, то він розрізняє мою міміку і відповідає усмішкою на усмішку, чи просто тішиться з химерної вивірки? Покрутила та попідкидала в лапках горішок, розважаючи солдата, і розколола шкарлупку різцями. Хруст…
    Хруст… По синаптичних зв’язках, шпортаючись об нервові закінчення, промчав болючий асоціативний імпульс. Розірвався кульовою блискавкою в мозку.
    Гектор.
    Гектор!
    Гектор…
    Горішок розкришився в моїх обіймах. Притиснений до грудки, збентеженої тримером стиснутого ридання. З хрипом спробувала втягнути повітря в зведені судомою легені. Не вдавалось. Заточилась. Повалилась на бік. Здригнулась. Знову. Та забилась в конвульсіях розпачу. Світ задрижав. Розмазався в брудно-сіру ляпку. Клейку беззмістовну калюжу. Втратив обриси, об’єм, наповнення. Спорожнів… Все втратило зміст. Сенс! Все… Війна… Перемога… Все! Все витіснив біль втрати…
    Гектор!!!
    Розмита темна пляма нависла наді мною. Гострі, холодні кристали льодяної кромки припинили дряпати тіло. М’яке тепло тремтячих пальців бережливо скрутило мене в калачик, взяло в долоню. Струшуючись усім тілом, я заливала потоками сліз розгризений в кров хвіст. Лише зараз я… я усвідомила… я відчула… я… ніколи… більше ніколи… його… я…
    Гектор!!!
    …Останній погляд… потиск лапки… той дурнуватий усміх…
    Гектор…
    Димка свідомості розчинилась у зеленкуватій темряві. Довкілля захопила мряка. Я зімліла, остаточно втративши зв’язок із дійсністю під швидкий гулкий ритм солдатського серця. Серця хлопчини, котрий кудись поспішав, акуратно притискаючи під курткою до грудей руде непритомне скупчення відчаю.
     
    *Автор Микита Міхалков 1963р.