Ти чуєш світло?
Бачиш шум дощів, що приходить з вітром?
(із шкільного вірша автора)
Артур
Весна прийшла!
Артур обожнював цю пору. Після кількох місяців чорного і сірого: дощу, болота і мокрого снігу, у світ нарешті поверталися кольори. Хмари, що всю зиму затуляли сонце, розступилися і звільнили синь неба. Цвіли вишні та жовті нарциси, дерева розпускали свої зелені листочки, а в озерце посеред парку повернулися білі та чорні лебеді.
Артур любив кольори. Він ішов парком залитим сонячним світлом і спостерігав за грою фарб навколо. Пообідній легкий вітерець приємно лоскотав відкриту шкіру на обличчі і руках.
В кіоску хлопець купив булочку з сосискою і поглядом шукав вільну лавочку, щоб сісти і нарешті втамувати свій голодний шлунок. Запах їжі його вже зводив з розуму – він сьогодні ще нічого не їв.
Погляд вихопив з цілісної картинки світу пару, що зібралася вставати з лавочки і йти. Артур миттю пішов в їхню сторону. Та разом з ним до лавочки підійшов дивний чолов’яга похилого віку з рюкзаком на спині. Він усміхнувся до Артура і його губи швидко заворушилися.
Артур не дуже добре читав по губах, особливо, коли співрозмовник говорив швидко. З потоку слів, які сказав чоловік, хлопець зрозумів лише "разом" і кивнув. Вони сіли на різні краї лавочки і дістали кожен свої харчі.
Булочку Артур ум’яв за півхвилини і зрозумів, що хоче ще. Вставати не хотілося, але шлунок невдоволено вібрував, що йому мало.
Хлопець спостерігав за грайливими голубами, що то злітали, то сідали біля лавочки очікуючи на крихту від людей, та подумки намагався зібратися з силами і піти купити ще поїсти.
Він відчув доторк і обернувся. Чоловік, що сидів поруч простягав йому бутерброд.
"Пригощайся, студенте" – виводили його губи.
В ніс вдарив нестерпний сморід і Артур скривився.
"Це сир – дуже смачний, - усміхнувся чоловік у відповідь на його кривляння, - Донька з Франції передала".
Артур похитав головою. Чоловік знизив плечима і сам відкусив бутерброд. Він знову почав щось швидко говорити. Артур рукою показав, що не чує.
"Зараз", - чоловік посміхнувся і витягнув з сумки маркер та блокнот. Але замість того, щоб писати в блокноті, він взяв руку Артура і на тильній стороні долоні почав малювати.
Артур від такої наглості аж відкрив рота, але не встиг нічого зробити, бо чоловік вже за мить відпустив його руку.
"Вікно", - сказали його губи.
Артур поглянув на малюнок на долоні. Це був знак у формі паралелограма в який вписана блискавка. Кінці блискавки з’єднували діагональні кути.
Хлопець здивовано поглянув на чоловіка. Той лише повторив "вікно" і повільно додав "в інший вимір". А потім похлопав Артура по спині, встав і пішов.
Артур ще кілька хвилин шоковано дивився йому услід. До тями його привела вібрація від телефону, що досі мирно спав у кишені. Прийшло повідомлення від Олега:
"У мене вдома піца і пиво – приходь."
"У світі багато дивних людей", - подумав Артур ще раз поглянувши в ту сторону, в яку пішов чоловік, - і це нормально".
Хлопець встав з лавочки і попрямував на зупинку.
Люди снували туди-сюди як ті мурахи. Артур був один з них. Такий унікальний, як стверджував Олег, і такий непомітний серед решти.
Поруч з зупинкою грала дівчина на скрипці. Артуру подобалося спостерігати за вуличними музикантами. Він не чув звуків, але бачив і відчував вібрації, які ішли від їхніх інструментів.
Хлопець на ходу дістав смартфон і почав писати Олегу відповідь: "Скоро буду. Захоплю чіпсів".
Раптом його хтось штовхнув. Телефон вискочив з рук і полетів до землі. Артур підхопив його в останню мить і обурливо поглянув на винуватця.
Він побачив лише спину дівчини в короткій білій сукні. Її волосся було зібране у високу гульку, а на задній стороні шиї на почервонілій шкірі було татуювання… той самий символ, що й на його руці.
Артуру здалося, що символ засвітився і щось важенне і болюче вдарило по його мізках. Він присів на місці, заплющив очі і взявся за голову. Здавалося, що тяжкі вібрації вулиці заполонили його череп і тепер намагаються проникнути в кожну клітину тіла. Але серед цих вібрацій було щось приємне, щось тонке і світле. Щось, що змусило Артура через силу відкрити очі і поглянути туди, звідки надходили ці вібрації.
Скрипка.
Звуки?
Його мозок зумів приборкати зайві вібрації і виділив ту одну, яка приносила і біль і насолоду.
Та нові відчуття почали слабшати і за секунду зникли.
Хтось з людей-мурашок підійшов до нього і взяв за плече. Артур піднявся і на запитання мурашки, яке не почув відповів знаком "ок". В далині він побачив дівчину в білій сукні, що заходила в автобус разом з рудим псом дворянської породи на повідку.
Вириваючись з рук небайдужих перехожих він побіг вперед та не встиг - автобус поїхав.
– Дідько, - сказав він вголос одне з тих небагатьох слів, які навчив його говорити Олег.
Олег
Вся історія здавалася повною маячнею. Але на руці в Артура дійсно був намальований символ, а сам хлопець здавався неймовірно стривоженим. Хто хто, а Артур ніколи не піддавався емоціям без причини.
Артур терпляче дивися на Олега чекаючи на його реакцію та відповідь.
"Пошукаємо", - показав він жестами.
Олег взяв свій телефон і почав вводити слова "вікно в інший вимір".
Артур смикнув його за рукав і прожестикулював:
"Я шукав - нічого".
"Спробую все одно", - відповів Олег і продовжив пошук. Кілька хвилин він серфив мережею, але по запиту знаходилося все, що завгодно окрім самого символу.
"Я ж казав", - Артур усміхнувся.
"А по фото шукав?"
Артур похитав головою.
Тоді Олег взяв його руку і сфотографував знак. А тоді поглянув на Артура і сказав повільно вголос:
– Якщо в інтернеті щось є – я знайду!
Артур зрозумів і кивнув.
"Шкіра навколо тату була червона", - раптом згадав він.
"Свіже?"
Артур кивнув. Олег відклав телефон.
"Сподіваюся у нашому місті небагато тату-майстрів".
"Але нащо тобі це?" – спитав Артур.
Олег знизив плечима.
Артур побув у нього ще з годину. Вони доїли піцу, допили пиво і Артур заспокоєний і розслаблений пішов додому в сусідній будинок.
"А дійсно – нащо йому це все?" – думав Олег.
Дванадцять років назад він підійшов на дитячому майданчику до глухонімого хлопчика, що на самоті ліпив з піску пасочки, і витягнув гратися з усіма у піжмурки. Жалість? Мабуть. От тільки не Олега - в дитинстві його змусила так вчинити мама.
Потім виявилося, що в Артура були цікаві настільні ігри і що він добре ганяв на велику. І взагалі з ним було весело гратися навіть у тиші. А коли Олег опанував мову жестів – Артур все менше і менша здавався йому інакшим.
Інакшість стала проявлятися тоді, коли Олег завів нових не глухонімих друзів. У їхніх спільних тусовках Артур завжди стояв осторонь. Він не міг насолодитися музикою, потеревенити про дівчат, сказати вголос тост. Він нікому не заважав на цих тусовках, але нікому і не був цікавим окрім Олега.
Олег трохи вчив Артура говорити. Він міг сказати вголос близько 50-ти слів. Серед них було його ім’я та кілька матюків. Коли він промовляв їх – це неабияк тішило його друзів, але самому Артуру було байдуже. Тож зрештою вони припинили навчання.
Олегу було шкода Артура. Жалість його матері переросла у його власну через дванадцять років. Тож він зайшов в інсту і почав шукати тату-майстрів, щоб знайти для Артура дівчину.
Артур
Наступного дня Артур вже жалкував, що розповів все Олегу. Тепер друг подумає, що він взагалі втратив розум. Хоча можливо так і було.
Знак на долоні він так і не змив. "Вікно в інший вимір" – казав той чоловік. А якщо той інший вимір – вимір звуків і йому вдалося на нього поглянути? Хлопець постійно про це думав. Звісно ж, Олег тепер вважатиме його божевільним, але нічого не скаже. Буде шукати інформацію, питати на форумах, розглядати варіанти, як йому допомогти. Інколи Артуру здавалося, що Олег поступово стає його батьком.
Олег ходив з ним подавати документи в універ, сварився з керівництвом, вимагаючи право Артура вчитися на загальних засадах і навіть на перших порах відвідував з ним пари і перекладав лекції, поки Артур не знайшов іншого перекладача.
Чи це нормально?
Чи зможе Артур вижити сам у цьому жорстокому світі, якщо Олег раптом зникне?
Артур сидів на лавочці в парку і розглядав знак на долоні.Коли завібрував телефон хлопець аж підскочив від несподіванки. Прийшло повідомлення від Олега.
Коли Артур його відкрив, по тілу пробігли мурашки. В повідомленні було фото Вікна. Тільки не з його руки, а з шиї тієї дівчини. Олег писав:
"Я зв’язався з усіма тату – майстрам, яких знайшов в інтернеті. Цей відповів, що вже малював цей знак. Впізнаєш?"
"Так - це він", - відповів Артур.
"Запишуся до нього на завтра. Ми її знайдемо! А ось, що майстер написав про сам знак:".
МИ її знайдемо.
Чомусь ця фраза засмутила Артура.
До повідомлення був прикріплений скрін з чату. Майстер писав:
"Це Вікно в інший вимір. Сліпий через нього побачить, глухий почує, черствий відчує. Принаймні так казала дівчина, якій я робив це тату".
Артур шоковано втупився в екран.
Зустріч
Тату-майстер був кремезним чоловіком років сорока. Він уважно слухав розповідь Олега про те як Артур зустрів "дівчину своєї мрії" і не зміг з нею заговорити. Артур теж слухав, точніше читав по губах, те що говорив Олег і від здивування його рот відкривався все ширше і ширше.
‑ Я розумію, як це звучить, але він голову від неї втратив. Не спить, не їсть, нею марить.
Артур округлив очі і запитально поглянув на Олега. Той штурхнув його вбік і жестами показав "підігруй".
‑ Треба було знайти метод познайомитися з дівчиною, коли він її побачив. Я не збираюся зливати незнайомим людям інформацію про клієнтів. Може ви маніяки якісь, - відповів майстер, - Він по губах читає?
‑ Трохи, - відповів Олег.
Майстер нахилився до Артура і повільно промовив.
‑ Я нічого не скажу. Можете йти.
‑ Господи, ну хоч щось, хоч маленьку зачіпку дайте, - почав благати Олег.
‑ До побачення, - гиркнув майстер.
Олег сумно знизив плечима. Артур взяв його за руку і жестами наказав "Перекладай". Олег кивнув.
‑ Справа не в коханні, - неохоче почав перекладати Олег, - Він почув звук, почув музику, коли її побачив і думає, що знак дійсно магічний.
Майстер співчутливо поглянув на Артура, а той дивився йому прямо в очі виражаючи поглядом найбільше благання, на яке був здатен. Майстер тяжко зітхнув.
‑ Вона навчається в музичному. І це все, більше нічого не просіть. Якщо що – я вам нічого не говорив.
Хлопці встали. Артур вдячно простяг руку майстру і той неохоче її потиснув.
‑ Дякую, клянусь ми адекватні, - запевнив Олег і теж простяг йому руку.
Майстер зловив руку Олега і прошепотів на вухо.
‑ Вони – не пара один одному. Тому готуйся заспокоювати його після розчарування.
Олег висмикнув руку і кинув на майстра злий погляд.
‑ Це ми ще побачимо, - просичав крізь зуби.
"Що він сказав? ", - спитав Артур.
"Щоб ми його не згадували, якщо нас посадять" - усміхнувся Олег.
***
Вони пішли в музичний шукати дівчину вже наступного дня.
Якимось дивом пройшли повз суворого охоронця, що вимагав в кожного показати студентський і почали бродити коридорами універу.
Олег підходив до студентів тикав їм під носа фото знаку і питав чи є серед їхніх знайомих дівчина з таким татуюванням.
Більшість крутила пальцем біля скроні та ігнорувала. Дехто грубо їх посилав.
Артур вже був готовий здатися, але Олег продовжував чіплятися до студентів.
"Ми дійсно як маніяки". – сумно констатував Артур.
Олег підійшов до групи дівчат, що стояли біля вікна в коридорі.
‑ Привіт, красуні. Як справи? – Олег вирішив цього разу почати здалеку.
‑ Добре, - відповіла одна з них, - а ви звідки? На концерт прийшли?
Ця дівчина здалася Артуру знайомою. Він руками зобразив уявну скрипку і вказав на неї пальцем.
"Ти?"
Дівчина засміялася і закивала головою.
‑ Так, я часом граю на вулиці на скрипці, якщо ти про це.
‑ То може ти знаєш дівчину з таким тату, - Олег показав їй фото на телефоні, - мій друг її шукає. Не переживайте, ми не рекетири чи щось таке – прості хлопці.
Дівчина-скрипачка спохмурніла.
‑ Навіщо вам Мар’яна?
Олег задоволено усміхнувся і переклав Артуру: "її звуть Мар’яна".
‑ Як тебе звати? – спитав Олег.
‑ Настя, - відповіла дівчина.
‑ А давай ми з тобою, а також Артур з Мар’яною сходимо на побачення вчотирьох. Тільки скажи, де нам її знайти?
Артур вже не слідкував за губами Олега. Він відчув звуки. Не так, як тоді на зупинці. Він відчув вібрації повітря, що йшли звідкись з іншого кінця коридору.
‑ У неї сьогодні концерт в актовому залі, - відповіла Настя, - але навряд чи вона захоче піти на побачення з твоїм другом.
Артур вдивлявся у вібрації і рукою намагався прощупати їх. Він повільно пішов у напрямку звідки вони приходили.
‑ Може мій друг і глухонімий, але він чудова людина і цікава особистість, - обурився Олег на слова Насті.
‑ Я не про те, - відповіла дівчина.
Олег раптом помітив, що Артур відійшов і вже зникав за поворотом коридору.
‑ Артур! – крикнув він, хоча розумів, що це було даремно.
‑ Сіськи, - відгукнулися на його клич двоє хлопців, що проходили мимо, і зареготали.
Дівчати теж почали хіхікати.
Олег пішов за Артуром.
Артур біг за вібрацією. Часу від часу вона переростала у те нове відчуття, яке він пізнав на зупинці.
Музика. Скрипка. Вона то з’являлася в його голові то зникала.
На стінах де-не-де з’являлися вказівники до актового залу. Артур зрозумів, що вібрації ведуть туди. На мить звук змінився. Це вже була не скрипка. Він не розумів його природу тож шоковано став і втупився поглядом у вазон на вікні. Звук не був приємним, але на кілька секунд його переповнило відчуття щастя і тріумфу. А тоді все знову затихло…
Він побіг по вказівниках до актового залу.
"Концерт уже закінчився", - прочитав Артур по губах прибиральниці, що нетерпляче чекала, коли останні люди вийдуть з залу.
Артур заглянув крізь вхідні двері – сцена була порожня. А останні глядачі вже йшли геть.
Його наздогнав Олег.
"Ти куди дівся", - обурився він.
"Вона була тут, - відповів Артур, - Я… чув".
Вони відійшли від вхідних дверей до найближчого вікна.
"Ми її знайдемо", - сказав Олег.
Артур поглянув на друга і неохоче йому сказав:
"Дякую. Ти мені допомагав. Я ціную, але далі я сам".
Олег здивовано поглянув на друга.
Артур уникаючи його погляду подивився у вікно і аж відкрив рота: з дверей прямо під їхнім вікном вийшла дівчина з рудою собакою на повідку. Олег прослідкував за його поглядом і спитав:
‑ Це вона? Гарна!
Артур оглянувся і помітив сходи вниз. Він побіг по них. Олег не став за ним іти.
‑ Сам то сам. Може так і на краще, - сказав Олег сам собі.
Він почув як відчиняються знизу двері. Олег ще раз поглянув на дівчину через вікно. Її собака розвернулася і пішла назад до входу. Дівчина теж розвернулася, присіла і рукою почала намацувати собачий поводок. Олег кілька секунд поспостерігав за нею.
‑ От бляха, - прошепотів він і таки пішов за Артуром вниз.
Артур вибіг назовні і зупинився, побачивши, що дівчина далеко не відійшла. А тоді пішов до неї. Коли її собака розвернулася, а дівчина присіла і рукою почала шукати щось перед собою, Артур шоковано зупинився.
Підійти до неї було б дивно і тупо. І ЩО він їй скаже, ЯК він їй скаже, а головне НАВІЩО?
Артур розвернувся і ступив кілька кроків в напрямку дверей, коли з них вийшов Олег.
Хлопці сумно поглянули один на одного. Ніхто нічого жодним способом не сказав. Олег дав Артуру шанс прийняти рішення самостійно.
Артур заплющив очі. І до тиші додалася ще й темрява. Якщо він зараз не спробує то буде шкодувати все життя. А якщо спробує – це буде ніяково і важко.
Та що він втрачає? Не зможе познайомитися з дівчиною, яку ніколи не знав і не чекав? Яку він ніколи б не зміг почути, якби не знак, а вона його ніколи не змогла б побачити?
Він розплющив очі, розвернувся і впевнено пішов до дівчини.
Хроніки Мар’яни
Мар’яні останнім часом майже щоночі снився один і той самий сон – епізод з минулого. Але в ньому вона бачила себе ніби збоку.
Їй шість років. Вона йде рідною сільською вуличкою до магазину тростиною вистукуючи собі шлях. Її сусідка з сином Андрієм повз яких проходить дівчинка фарбують паркан. Жінка нахиляється до хлопчика і шепоче:
– Мар’яна кілька тижнів назад осліпла, тому будь дуже акуратним з нею. І залиш при собі свої тупі жарти. Чув?
Хлопчик здивовано киває.
Мар’яна теж все чула.
– Привіт. Це ти, Андрійку? На канікули приїхав? Пограємось якось? – питає вона.
– Добре, - радісно відповідає Андрійко, - Я привіз з міста розмальовки. Ой…
Хлопчик злякано прикриває рота руками. Мар’яна сумно йде далі
Потім навколо неї людей стає все більше і більше. Вони тикають в неї пальцями і співчутливо хитають головами.
– Бідненька, - каже хтось.
– Як вона тепер в школі буде вчитися? – продовжує інший.
– Подарую їй скрипку для розради, - мовить її мати, - Вона буде грати, а інші захоплюватися талантом сліпої.
Нагромадження людей навколо малої Мар’яни стає все більшим, вона кричить з усієї сили і прокидається.
Цього сонячного травневого ранку вона теж прокинулася від такого сну. Але він її вже не сильно лякав. Після операції, яка повернула їй зір пройшло вже більше п’яти років і лікарі говорили, що загроза відторгнення вже минула.
Мар’яна почала збиратися в універ: вмилася, одягнула красиву літню сукню, заколола волосся "крабиком" і дістала свою улюблену червону помаду, щоб намалювати губи. Та в її очах почалося дивне мерехтіння, що за секунду змінилося на суцільну темряву. Вона випустила з рук помаду і злякано притулилася спиною до стіни.
– Ні, ні! Тільки не це. Будь ласка, - почала вона просити в когось.
Це тривало кілька секунд. Зір повернувся так само раптово, як і зник.
Замість універу вона пішла одразу до свого лікаря.
Лікар дуже довго її оглядав, змусив здати аналізи і пройти кілька діагностичних процедур. І лише тоді, коли в нього на руках були всі результати він сумно зітхнув і сказав:
‑ Боюсь новини не втішні. Таки пішло відторгнення.
‑ Але ж уже стільки років минуло!
‑ На жаль від цього ніхто не застрахований.
‑ То що мені робити? Ще одну операцію?
Мар’яна з надією поглянула на лікаря.
Але лікар не відповів одразу. Він встав, підійшов до дверей і заглянув назовні. Переконавшись, що там нікого не було, він повернувся за стіл і сказав:
‑ Будь-який інший лікар саме це буде рекомендувати. Але ти вже повнолітня, тому зараз вона для тебе буде платною - близько шістсот тисяч гривень.
‑ У мене є квартира, - впевнено сказала Мар’яна, - отримала у спадок від бабусі. Я можу її продати і…
‑ Я тебе веду з дитинства, тому скажу як є: операція не допоможе. Можливо, через кілька років, коли з’являться нові технології. Але зараз в ній немає сенсу. Ти просто витратив багато грошей і часу на дуже нетривалу затримку неминучого. Приступи сліпоти будуть частішати і ставати довшими, доки ти не осліпнеш остаточно. Мені дуже шкода.
Очі Мар’яни наповнились слізьми. Вона стерла пальцями солоний струмок, що покотився по обличчю.
‑ Скільки у мене ще є часу?
Лікар взяв бланк рецепту і почав натхненно писати.
‑ Я випишу тобі деякі препарати, які пригальмують процес. Якщо будеш приймати регулярно – то в тебе буде кілька місяців – три-чотири, можливо навіть до півроку.
Мар’яна заридала.
Лікар сумно поглянув на неї і взяв її руку у свою.
‑ Подзвони своїй сім’ї. Я знаю, що в тебе є підтримка. Ти не повинна бути сама, коли це станеться.
Мар’яна висмикнула свою руку з його і, витерши сльози та взявши рецепт, пішла геть.
***
Дівчина гуляла парком біля лікарні і посилено думала. Її сльози вже висохли, а в голові вкоренилося єдине запитання "що робити?".
Намотавши навколо парку кілька кругів, вона присіла на лавочку і написала у меседжер сестрі:
"Кать, привіт. Ти сьогодні вільна? Хочу поговорити. Приходь до мене ввечері. "
"Щось сталося?" – запитала у відповідь Катя.
"Це не телефонна розмова", - відписала їй Мар’яна.
Вона хвилин десять просто мовчки сиділа і дивилася перед собою. Час від часу змахувала з очей свіжі сльози. Поки до неї не підійшов старенький чоловік з рюкзаком за спиною.
‑ А Пані дозволить присісти поряд? – грайливо спитав він, - Потепліло – всі лавочки зайняті.
Мар’яна мовчки кивнула.
Чоловік сів на лавочку і витягнув з рюкзака лоточок з пиріжками. Він відкрив його, взяв один і надкусив. Мар’яні у ніс вдарив нестерпний сморід.
Вона принюхалася і, впевнившись звідки йде запах, спитала:
‑ Як ви можете це їсти? Воно ж смердить!
Чоловік щиро здивувався.
‑ Дійсно? Донька привезла з-за кордону кілька кілограм дуже дорогого сиру. Стільки, що мабуть з рік буду його їсти. Я вважав, що такий дорогий продукт не смачним бути не може.
Він засміявся, але поглянувши на обличчя Мар’яни спохмурнів.
‑ Можу поцікавитися, чому така гарна молода дівчина плаче?
‑ Ні, це особисте, - відповіла Мар’яна.
‑ А якщо я пригощу пиріжком? – спробував пожартувати чоловік і простягнув їй надкушену випічку.
Мар’яна відхилилася і теж усміхнулася.
‑ Ні, ні, я утримаюся.
‑ Ну як хочеш, - чоловік знову вкусив пиріжок.
Мар’яна скривилася спостерігаючи, як чоловік наминає смердючий пиріжок, але це все ж підняло їй настрій.
Чоловік був звичайним стариганем, який нічим не відрізнявся від інших стариганів цього міста. Сиве волосся, спортивний костюм, рюкзак з лоточками для їжі і… татуювання на шиї.
Дивний паралелограм привернув увагу Мар’яни. На мить їй здалося, що знак на шиї зблиснув. Вона втупилася поглядом у нього так, що чоловік це помітив.
‑ Дивишся на наколку?
Мар’яна почервоніла.
‑ Вибачте.
‑ Нічого. Це "Вікно в інший вимір", - байдуже сказав чоловік, - Колись натрапив на групу монахів високо в горах, що вірили ніби цей знак магічний.
‑ І в чому ж його магічність? – поцікавилася Мар’яна.
‑ Вони казали, що сліпий через нього побачить, глухий почує, черствий відчує. Деякі з монахів свідомо позбавляли себе відчуттів: глушили, або виколювати очі, а потім робили собі татуювання знаку і чекали, щоб щось через нього відчути.
Мар’яні по спині пройшов морозець і вона відвела очі.
"Сліпий через нього побачить".
‑ Це тебе чимось зачепило, бо ти зблідла.
‑ В дитинстві я потрапила в аварію і втратила зір, - почала розповідати вона, - Жила в темряві вісім років. Деякий час назад мені зробили операцію і я почала бачити. Але тепер… Я знову сліпну.
Очі дівчини знову наповнилися слізьми. Чоловік сумно дивився на неї і кивав.
‑ О, вибач. Тобі, звісно, від того не стане легше, але я тебе розумію.
Він покрутив в руці пиріжок.
‑ Сир в цьому пиріжку дійсно смердить, хоча на смак досить приємний. Тому його мабуть можуть їсти лише ті, хто не відчуває запахів. А я один з них.
Чоловік поклав недоїдений пиріжок в лоток.
‑ В той час,коли я зробив це тату, я щиро вірив, що воно мені допоможе.
Мар’яна опустила очі.
‑ Надія вмирає останньою.
‑ А знаєш що? Можливо тобі він теж допоможе.
Чоловік дістав з рюкзака маркер, взяв руку Мар’яни і намалював на ній знак.
‑ А вам що, допоміг?
Чоловік зітхнув.
‑ Допоміг. Правда не так як я думав. Це ж вікно, а вікна зазвичай тримають закритими. А якщо і відкривають, то не завжди для нас. Інколи для того, щоб хтось інший через нього побачив. І ще, - він встав, - щоб через знак щось побачити, мають бути відкриті вікна в обох вимірах – і в тому в якому знаходимося ми, і в тому в який хочемо заглянути.
Мар’яна подивилася на знак.
‑ Не розумію.
‑ Якщо пощастить - колись зрозумієш.
Він поклав свою руку їй на плече.
‑ Вікно в потрібний мені вимір закрилося навіки, коли померла моя дружина. Але я вірю, що ти своє зможеш знайти. Щасти, дитинко! І не падай духом!
Чоловік усміхнувся і пішов.
Мар’яна кілька хвилин просто розглядала знак на руці. Вона підняла руку до сонця і знак знову зблиснув.
"А чому б і ні, - подумала Мар’яна, - Надійся на краще, готуйся до гіршого. Так казала мама…"
Крізь пальці вона помітила мольберт, що стояв посеред трави. Юний художник розкладався поруч, щоб почати малювати пейзаж.
Мар’яна усміхнулася. Якщо їй разом із світлом та кольорами залишилося жити всього кілька місяців – то варто було не ревти, а провести цей час з користю.
І підготуватися… до найгіршого.
Тому по дорозі вона зайшла в магазин канцтоварів.
***
Коли ввечері до Мар’яни зайшла Катя, то побачила посеред кімнати мольберт та купу художнього причандалля.
‑ Ого, ти вирішила стати художницею? – поцікавилася Катя.
Мар’яна посадила сестру на диван, дала чашку чаю з м’ятою і розказала все як є.
Катя шоковано сьорбала чай час від часу, задаючи ті ж самі запитання, які задавала Мар’яна лікарю.
‑ Але ж пройшло стільки часу. Чому? Ми так сподівалися, що все пройшло успішно.
‑ Від цього ніхто не застрахований, - Мар’яна сумно повторила фразу лікаря.
Катя поклала чашку на журнальний столик і взяла руки Мар’яни в свої.
‑ Знай, ти не сама. Ми в тебе є. Ти завжди можеш повернутися до батьків.
‑ Ні. Я не повернуся!
‑ Я не зможу тебе до себе забрати, - Катя нервово забрала від сестри руки, - в мене двоє дітей – своїх клопотів вистачає. А ти не зможеш жити в місті сама.
‑ У мене є ще кілька місяців, щоб навчитися і підготуватися. Поки що не кажи нічого батькам, прошу!
Катя похитала головою.
‑ Я не хочу знову бути тягарем і предметом для жаління – додала Мар’яна.
‑ Мені дуже шкода, - промовила Катя, - але таке життя.
‑ Пообіцяй, що ти нікому не скажеш? Я сама повідомлю, коли прийде час.
Катя зітхнула і кивнула головою.
‑ Я не обіцяю, але постараюся не сказати. Чим я тобі зможу допомогти в твоїй, - Катя зам’ялася, - підготовці?
Мар’яна опустила очі.
‑ Коли будеш в селі – захопиш мою скрипку?
Катя здивовано звела брови.
‑ А ти сама не можеш?
‑ Якщо я приїду її забирати – мама щось запідозрить.
Катя погоджуючись кивнула.
***
Мар’яна цілий тиждень гралася з кольорами в перервах між вивченням конспектів. Вона малювала квіти, птахів, дерева. Її малюнки були дитячими і смішними. Інколи вона одягала маску для сну на очі і намагалася малювати в темряві. Але великий аркуш на мольберті стояв чистим.
А ще дівчина постійно перемальовувала "Вікно". Вона розписувала ним поля в конспектах, малювала в кольорі на папері, креслила крейдою на асфальті в парку. Але дива не ставалося. Хоч раптового зникнення зору більше не було, але кожного візиту до лікаря той фіксував погіршення стану.
Травень закінчувався і йшла посилена підготовка до екзаменів. Мар’яна готувалася теж, хоча підсвідомо розуміла, що на другий курс вже не піде.
Кому потрібні сліпі інженери-механіки?
Вона купила собі тростину, встановила всі можливі додатки для сліпих на смартфон, але ніяк не наважувалася почати тренування…
Катя дотримала слова - привезла їй скрипку і навіть не розповіла нічого батькам..
‑ Все ж не розумію – навіщо вона тобі? – поцікавилася Катя, - В дитинстві ти казала, що ненавиділа її.
‑ В мене є план, - відповіла їй Мар’яна.
І вона дійсно мала план. А для скрипки там було особливе місце – скрипка мала б стати тим, що полегшило прийняття ситуації її матір’ю.
Мама любила скрипку. Після тяжкого робочого дня в селі, змучена жінка приходила ввечері додому і просила малу Мар’яну грати.
‑ Моя талановита сліпа дівчинка, - постійно говорила вона Мар’яні.
Потім почалися різні музичні конкурси. І на кожному Мар’яну представляли як "талановиту сліпу дівчинку".
Коли після операції зір повернувся Мар’яна перестала грати. Вона більше не була "талановитою сліпою дівчинкою" і це її радувало. Дівчина переключилася на математику і фізику. В науках все було чітко і структуровано, так як і в музиці…
Але мати любила скрипку. Звуки її заспокоювали. І, щоб вона не виносила мозок дочці після "дня ікс", не істерила, не плакала, Мар’яна була готова відновити свої заняття музикою.
Скрипка лежала в футлярі вже п’ять років. Мар’яна обережно відкрила його і поглянула всередину.
Звичайний шматок дерева з натягнутими струнами вдовж осі. І дехто називає це мистецтвом.
Мар’яна витягла скрипку, провела пальцями по струнах і зрозуміла, що вони геть розстроїлися. Вона потратила близько півгодини, щоб привести звучання до ладу. Але струни були старі і не хотіли довго триматися правильного тону.
Тож зрештою дівчина просто взяла смичок і спробувала заграти як є.
Скрипка видала тужливі скрипи.
Мар’яна закрила очі і заграла простеньку мелодію.Пальці на автоматі міняли акорди, а смичок рухався по струнах звільняючи тонкі дещо пискляві звуки.
Стільки років пройшло, Мар’яна вже забула, як це - грати, а пальці – ні.
Наступного дня вона купила нові струни і почала свої "сліпі" тренування.
Спочатку ходила з тростиною по дому, а через кілька днів вийшла на вулицю. Мар’яна одягла маску на очі і пішла в напрямку парку. І вже по дорозі в неї виникало купа питань:
Як їй сідати на маршрутку,щоб доїхати на навчання/роботу і назад? Постійно питати в людей номер? А якщо вона буде на зупинці одна?
Як їй орієнтуватися, якщо в її районі щось зміниться? З’явиться новий бордюр, чи зникне старий? Чи зебру змістять на двадцять метрів?
ЯК вона може справитися з цим усім сама?
Вже на третьому бордюрі вона не витримала і зняла маску.
Початок тренувань означав примирення з самим фактом втрати зору. Але їй все одно було занадто страшно бачити життя в темряві.
До парку Мар’яна дійшла без маски. На місці знову її одягнула і, глибоко вдихнувши кілька разів, пішла по стежці, простукуючи тростиною шлях.
Через кілька метрів хтось вихопив палицю з рук. Вона відкрила очі і побачила руде цуценя, що бігло геть тримаючи в зубах тростину. Мар’яна швидко наздогнала собаку і почала виривати з маленької, але міцної пащі свою палицю. Та пес міцно стиснув зуби і не відпускав.
В очах знову потемніло. Вона присіла на траву і так залишалася поки приступ не пройшов і зір не відновився. Песик сидів навпроти неї все ще тримаючи в зубах тростину і вже не тікав.
Вони з розумінням дивилися один в одному в очі.
‑ Тобі потрібен дім, так? – спитала Мар’яна і погладила цуценя за вушком, - а мені мабуть поводир.
Зрештою, чи повинна вона залишатися сама?
***
Собаці Мар’яна дала ім’я Джесі, оскільки то була дівчинка. Через знайомих вона знайшла кінолога, що погодився її навчати.
‑ Але ж ви розумієте, - сказав той, коли побачив Джесі, - що це дворянка – я не можу гарантувати, що вона стане поводирем.
‑ Стане, - запевнила його Мар’яна.
Джесі вчилася швидко, хоча курс навчання собак-поводирів триває до двох років. І для того, щоб отримати диплом – Джесі потрібно було їхати в столицю і здавати спеціальний екзамен.
Мар’яна теж вчилася, тренувалася ходити в темряві, грала на скрипці…
Несподівано музика її захопила. Коли ти нічим не відрізняється від натовпу, коли ти просто "талановита дівчинка", без зайвих приставок, то просто насолоджуєшся процесом і не думаєш про реакцію оточуючих.
Мар’яна навіть почала грати на вулиці і виявила, що її навіть не сліпу слухають з задоволенням.
‑ Все буде добре! Все буде, - казала Мар’яна Джесі, чухаючи її руду шерсть, - ми з тобою справимося.
В середині червня Мар’яна забрала документи зі свого вузу. Усі її одногрупники та викладачі були шоковані – вчилася вона досить добре. І в цей же день, проходячи повз музичний факультет місцевого вузу Мар’яна сама не розуміючи, що робить, занесла документи туди. Через кілька тижнів, вона вже була студенткою музичного.
І приступи ставали все частішими…
Три-чотири місяці спливали в жовтні, але Мар’яна не наважувалася розказати найближчим.
***
В кінці літа в гості приїхала мама.
Вона прийшла разом з Катею і та поглядом дала зрозуміти, що мама все знає.
‑ Я приїхала забрати тебе додому, - сказала мати з порогу.
‑ Так буде краще. Мама з татом подбають про тебе, - додала Катя.
З кімнати вибігла Джесі і зацікавлено почала розглядати гостей.
‑ А це ще що таке? – здивувалася мама.
‑ Це Джесі, а не "що".
‑ У нас в селі вже є собака.
‑ А це моя собака і я нікуди не їду. У мене навчання. Я не казала, але я кинула універ і поступила на музичний факультет. Я знову граю на скрипці.
Мама враз стала ніжнішою і усміхнулася.
‑ Це чудово. Переведешся на заочний і будеш вчитися вдома. В нас є кому слухати твою гру.
‑ Ні, твердо відповіла Мар’яна, - Я пройшла конкурс, де було п’ять людей на місце. Мене слухали, тому що я дійсно гарно граю. А я завжди вважала, що мене хвалять лише тому, що я сліпа. Кожного разу після моїх виступів у нашому клубі я чула «О, бідолашка, щоб їй таке приємне сказати і як поспівчувати». Я хочу рости і розвиватися, а не щоб мене постійно жаліли.
Мама похитала головою.
‑ Ти навіть не уявляєш, наскільки важко буде сліпій дівчині у місті без підтримки. А ми не можемо все кинути і жити тут з тобою.
‑ Я не прошу у вас жертви для мене. Мені страшно, а ще страшніше стає, коли інші починають мене переконувати в тому, що я не зможу. Я знаю, що буде важко, але ніколи собі не пробачу, якщо не спробую.
Мама оперлася об стіну і заплакала. Мар’яна підійшла до неї та обняла. Катя теж приєдналася і сказала до матері:
‑ Я буду допомагати їй, мамо. Не постійно, але час від часу. Обіцяю!
‑ Ідіть в кімнату, я чаю зараз зроблю, - крізь сльози промовила Мар’яна, - з м’ятою – вона заспокоює.
Коли Мар’яна прийшла в кімнату, мати сиділа на дивані, а Катя стояла біля мольберта і розглядала фарби.
‑ Ти так нічого і не намалювала.
Мар’яна підійшла до неї.
‑ На цьому аркуші буде моя перша картина, коли я остаточно осліпну.
‑ Ти так говориш, ніби вже змирилася, - промовила мати.
‑ Мабуть так і є, - відповіла Мар’яна, - Надійся на краще, але готуйся до гіршого. Правильно?
Мати кивнула скривившись від сліз.
‑ Мені б тільки знову побачити сніг, - замріяно сказала Мар’яна.
***
Закінчувався грудень, а снігу все ще не було.
Мар’яна як завжди встала вранці і почала збиратися на навчання. Її погляд затримався на вікні.
‑ Сніг з цим глобальним потеплінням така рідкість, - сказала Мар’яна Джесі спостерігаючи, як важкі краплі дощу стукали за склом.
Джесі за кілька місяців виросла майже втричі і коли ставала на задні лапи, досягала Мар’яні до плечей. Дівчина погладила собаку і відійшла від вікна.
Приступ почався раптово. Мар’яна вже навчилася спокійно сприймати його і не шукати місця, де присісти. Вона стояла на одному місці і рахувала секунди і хвилини по звуку цокаючого годинника на стіні.
Одна, два, три.
Ще ніколи затьмарення не тривали довше п’яти хвилин.
Чотири, п’ять, шість.
Мар’яна затамувала подих.
Сім.
Отже все.
Мар’яна напомацки дійшла до мольберта, нащупала кісточку і фарби. Додала трохи води, що завжди стояла в склянці на журнальному столику. І рух за рухом почала вимальовувати Вікно. Спочатку вертикальну лінію знизу вверх. Далі, не відриваючи кісточку від паперу, - зигзаг на три кути вниз і завершила малюнок лінією вверх.
Вона усміхнулася – кісточка жодного разу не відірвалася від паперу, а тоді відступила крок назад, ніби сподіваючись побачити картину повністю.
Знак на картині засвітився і прорвався крізь темряву в її очах. Світ навколо знову набув кольорів і став для неї видимим.
Лікар уважно вислухав її історію і без краплі насмішки оглянув її очі ще раз.
‑ Мені шкода. Я розумію, ти хочеш зберігати надію. Але дива не сталося. Вибач.
Мар’яна сумно кивнула.
‑ Що ти збираєшся робити? – поцікавився лікар.
‑ Те що й завжди, - відповіла Мар’яна, - тільки напомацки.
Вона вийшла з лікарні і попрямувала в парк. Був мороз. Мар’яна щільніше закутала шарф навколо шиї. Ще не дійшовши до лавочки вона відчула знайомий запах.
Стариган знову наминав свій сир і годував ним Джесі.
Мар’яна останнім часом часто бувала в цьому парку і часто бачила цього старигана. Він завжди ввічливо з нею вітався і навіть приглядав за Джесі, поки Мар’яна була в лікарні.
‑ Господи, - засміялася дівчина, - скільки ж у вас цього сиру?
‑ Ще десь на півроку, - усміхнувся старий і простягнув їй бутерброд.
Мар’яна затамувала подих і відкусила. Сир і справді був непоганим на смак, якщо його не нюхати.
З неба почав падати лапатий сніг. Мар’яна зачаровано дивилася на нього і усміхалася.
‑ Так що, вікно допомогло? Ти вже не сліпнеш? – поцікавився чоловік.
Мар’яна похитала головою.
‑ Шкода, - сумно сказав він, - але сьогодні ти не виглядаєш засмученою.
‑ Можливо Вікно таки трохи допомогло, - відповіла вона.
‑ Правда? Це ж чудово. Як?
‑ Можливо це воно дозволило мені побачити востаннє сніг.
***
‑ Ну скажіть їй хоч ви, - обурливо накинулася на майстра Катя, - от навіщо їй псувати своє тіло. Вона ж навіть не побачить це тату.
Майстер тату-салону зацікавлено спостерігав за дівчатами, що стояли перед ним.
‑ Я все вирішила, - сказала Мар’яна, - твоя робота проконтролювати, щоб намалювали точно так як на ескізі.
Мар’яна протягнула майстру малюнок, який вона намалювала ще коли бачила.
‑ Цікавий знак. І що він означає? – спитав майстер.
‑ Це "Вікно в інший вимір", - відповіла Мар’яна, - Кажуть, що сліпий через нього побачить, глухий почує, черствий відчує.
Майстер розуміюче кивнув.
Коли вони йшли з тату-салону, Катя знову почала свою тираду.
‑ І як ти тепер додому приїдеш, що матері скажеш?…
Джесі акуратно бігла попереду час від часу натягуючи поводок.
Звуки вулиці без світла відчувалися дуже гостро. З наближенням до зупинки вона почула скрипку і впізнала стиль своє одногрупниці Насті..
‑ Привіт, - сказала Мар’яна Насті, коли вони наблизилися до музикантки.
‑ Як ти впізнала мене? - здивувалася Настя.
‑ Хороший слух, - усміхнулася Мар’яна.
‑ Готова до концерту?
Мар’яна кивнула головою.
‑ Тоді удачі! – сказала Настя і продовжила грати.
Мар’яна різко повернула і на когось наткнулася.
‑ Вибачте, - промовила вона, а Катя за руку її направила в потрібному напрямку.
Шум машин перебивав музику скрипки. На одну єдину мить їй здалося, що вона бачить дівчину зі скрипкою на зупинці. Але картинка зникла, як тільки вона, Катя та Джесі зайшли в маршрутку.
"Прості галюцинації-спогади".
Але через три дні на її першому студентському концерті галюцинації повторилися. Вона грала свою останню партію. Музика наситила звуками весь актовий зал і кожну її клітинку. Але мозок крутив картинку - вона ніби бігла коридором. Картинка то з’являлася, то зникала.
Це було дивно. А коли глядачі почали плескати в долоні, картинка стала ще чіткішою. Та вона зникла, як тільки Мар’яна покинула сцену.
Кажуть, що людина, яка втратила руку, може ще довго відчувати її. Принаймні думати, що відчуваєш. Мар’яна запевнила себе, що то лише уривки якихось спогадів. Вона зібралася і попрямувала до виходу через чорний хід. Джесі вправно вела її по вивченому маршруту. Мар’яна збиралася через кілька місяців завезти її на екзамен.
Дівчина вийшла з приміщення і пішла за Джесі до зупинки. Та раптом собака зупинилася і потягла Мар’яну в інший бік.
‑ Джесі, ти чого?
Мар’яна розвернулася, присіла і рукою нащупала знайому м’якість шерсті.
‑ Ну ну, не балуйся, - тобі ж екзамен здавати.
Джесі гавкнула і Мар’яна відчула чиюсь присутність. Вона встала.
‑ Тут хтось є? – спитала вона вголос, - чому ви мовчите?
Раптом у темряву проникло світло. Мар’яна побачила вулицю і… себе з Джесі навпроти. Вона підняла руку і постать у видінні зробила те саме. Вона зробила крок назустріч і те саме повторила та інша Мар’яна. Інша вона почала наближатися, хоча сама Мар’яна не рухалася. Отже рухалося джерело видіння.
Інша вона стояла впритул до Мар’яни. Вона знайшла свої очі у цій картинці і заглянула туди. В очах було відображення – дивний хлопець зі смішними вухами. Він підняв руку і показав тильну сторону долоні. Навіть у відображенні очей Мар’яна впізнала знак Вікна, який безупинну світився.
Хлопець відкрив рота і невпевнено повільно промовив:
‑ Артур Я. |
Рассказ открыт для комментариев