 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
– Відкрийте сумку. Пройдіть через рамку. Підніміть руки. Розставте ширше ноги. – Я вкотре за день вимовляв звичні фрази, а сам тим часом роздивлявся людей у черзі на перевірку.
Обшукували всіх, це ж був столичний вокзал! Шукали заборонені тексти, формули, схеми, деталі від машин. Такий суворий контроль проводили на вокзалах, в аеропортах, метро, іноді навіть у супермаркетах. Могли також прийти будь до кого додому чи підійти на вулиці. Вся країна охоплена надзвичайними заходами безпеки, тому що заколотники постійно намагаються завдати шкоди нашій справедливій та турботливій державі. Але столиця – це передній край нашої оборони. Так нам завжди каже командир. Хоча я і не розумію, для чого він це робить – ми ж однаково ще не заперечили жодного наказу.
Люди у черзі поводилися по-різному: деякі стояли спокійно, якось ніби приречено, інші нервувалися, нетерпеливилися та намагалися це приховати – нікому не хотілося зайвих підозр. От ця невисока жінка зі світлим волоссям просто поспішає – робить усе швидко, навіть не чекаючи мого наказу, значить, їздить часто. А рудий хлопець за нею помітно хвилюється, і це підстава оглядати його речі особливо ретельно.
Я зазирнув до сумки хлопця, перевернув кілька речей. Рушник був надто щільно згорнений: усередині щось могли сховати. Я розгорнув тканину – якісь знаки були надруковані просто на ній. Я встиг побачити лише кілька слів, начебто з інструкції: «Під’єднується за допомогою…» Не мало значення, що там написано. Головне, що інформацію намагалися приховати. Хлопець не встиг навіть відсунутися, як я заломив йому руку за спину. З другого боку рудого схопив мій напарник. Ми потягли хлопця у кімнату для допитів і залишилися на варті. Слідчий уже чекав на затриманих, як завжди. Рудого посадили на стілець та під’єднали до голови електроди. Почався допит.
– Як вас звуть?
– Адам Лис.
– Який ваш рід діяльності?
– Студент дизайнерського коледжу.
– З якою метою ви скопіювали і перевозили схему, громадянине Лис?
Адам став соватися на місці, сховав руки під столом, за мить заговорив, розтягуючи слова:
– Яку схему? Я нічого забороненого не перевозив.
Слідчий витяг із принесеної валізи хлопця рушник і продемонстрував написи на ньому. Тепер я побачив, що це ціла інструкція зі складання якогось приладу. Слідчий трохи скривився, ніби від звичного болю, і натиснув кнопку на своєму пульті.
– Хотів зібрати окремий принтер, – відповів Адам без вагань, проте очі в нього розширилися, наче він дивувався власним словам.
– Для чого вам знадобився незаконний прилад? Ви хотіли виготовити зброю, вибухівку? Синтезувати отруту, наркотики?
Затриманий зблід, руки в нього затремтіли, він спробував виправдатися:
– Ні, ні. Я просто хотів надрукувати свої роботи. Я дизайнер, розумієте?
– Чому ви не могли це зробити в законний спосіб?
– Ну… мої роботи не пройшли художню комісію, мовляв, не мають мистецької цінності, їх не рекомендували до втілення. Щоб надрукувати звичайну чашку свого дизайну, треба мати висновок про доцільність… – Адам осікся і замовк, переляканий своїми ж словами.
Слідчий запитав:
– І які ж матеріали ви збиралися використати?
– Ми хотіли замість стандартних виробів, рекомендованих, робити свої. Ніякого використання ресурсів понад норму. Жодної шкоди навколишньому середовищу. Ну хіба не все одно – така чашка чи інша? Навіщо ці всі комісії, дозволи? Нема ж уже серійного виробництва, як раніше. І ми вирішили скласти свій принтер, щоб він працював без під’єднання до мережі та контролю… Знайомі техніки пообіцяли віддати нам списані деталі, вони теж хотіли отримати щось новеньке…
Обличчя в Адама стало ще більш розгубленим, він і сам не розумів, для чого це все говорить, його ж іще навіть не спитали.
– Ви кажете «ми». Тобто ви діяли у складі організації…
Щоразу те саме, зараз Адам почне розповідати про своїх товаришів, як багато хто до нього. Технологія діяла, зараз вона впливала на центр мови, і ніхто не міг їй опиратися.
***
Уночі я довго лежав у казармі та не міг заснути. Хоч би якось і мозок нам «вимикали», чи що… А то ліг і лежиш колодою. Мимоволі згадується все, що було. І хотілося б позбутися цих спогадів і стати справді машиною, але я не можу.
– Оп-ля! – Макс робить ножем надріз на своїй руці.
– Ти чого? – кричу я та відбираю в нього ніж.
Макс дивиться, як з порізу тече кров, і не дає мені її витерти та обробити ранку. Коли місце порізу стає червоним, Макс виймає з кишені невеличкий флакончик і пшикає з нього на рану. І вона просто на очах починає затягуватися, запалення зникає, і за декілька хвилин ушкодження виглядає так, наче йому вже кілька днів.
– Клас! – вигукую я.
– Це ще початок, Антоне! – Макс задоволено посміхається. – От коли ми доведемо до пуття цю розробку, рани взагалі миттєво загоюватимуться.
Через тиждень Макс приходить до мене похмурий, як чорна хмара. Сідає за стіл на кухні, крутить у руках серветку та мовчить. Я знаю, який мій друг вразливий, тому запитую обережно:
– Щось сталося? Невдалий експеримент?
Він кидає серветку на стіл і відповідає, намагаючись не перейти на крик:
– Нашу розробку взагалі не включили у план досліджень лабораторії! Ні на квартал, ні на рік. Кажуть, це неактуально. Тепер ні матеріалів, ні робочого часу не виділять. Треба займатися тим, що ці мастодонти там винаходять уже двадцятий раз під новою назвою. Покращують! Завтра напишу заяву на звільнення.
– Та зачекай, можна ж піти до вищого керівництва. Або отримати грант.
Очі Макса на хвильку загораються, та він заперечує:
– На грант треба подавати щось готове. Щоб можна було показати результат. А в мене що? Заживив подряпину?
– А сам ти не можеш якось удосконалити? Щоб у лабораторії не знали, над чим ти працюєш? – запитую я.
– Там же все перевіряється. Хто що синтезував, хто які речовини брав. Начебто бояться, що працівники робитимуть наркотики, - відповідає Макс, та замислюється на кілька хвилин.
Я мовчу, не хочу заважати йому, знаю, що зараз він щось вигадає. Нарешті Макс говорить:
– А взагалі-то в мене залишився синтезатор ще з дитинства, коли я ходив у гурток, пам’ятаєш? Він, правда, старий і простенький, але якщо до нього приєднати… – Макс починає захоплено креслити деталі на серветці. Я мовчки дивлюся. Коли він закінчує, кажу:
– Я б міг надрукувати в себе на заводі щось подібне, внесу зміни в модель, а потім підчищу. А деталі спишу як брак. Там того браку все одно більше, ніж путнього.
Макс захоплюється ідеєю, каже, що і реактиви в лабораторії можна списати, якщо потроху.
Наступного дня ми починаємо виконувати цей план. А за тиждень Макса, кількох його колег і мене заарештовують за виготовлення наркотиків.
***
Цього дня ми патрулювали вулиці: ходили вздовж та впоперек; шукали підозрілих громадян; заглядали у підворіття, чи не ховаються там бандити з автоматами та гранатами; відкривали сміттєві баки, чи не підклав хтось туди бомбу. Робота не стільки гидка, скільки дурна. Ну коли у нас востаннє в столиці знаходили зброю? Було б це просто тупе ходіння, якби… Якби не люди. Я мусив придивлятися до кожного перехожого, визначаючи непевних, і бачив в очах зневагу або й огиду. Ми для людей – вірні слуги керівництва, виконавці його наказів. Саме ми вриваємося в оселі зранку, обшукуємо, затримуємо, розганяємо будь-які збори незадоволених. Добре, хоч за погляд не треба затримувати. А раптом у когось прохопиться слово «запроданець» чи «манкурт», доведеться його взяти. Буде потім бідолаха пояснювати, що він має проти захисників суспільства, потрапить під підозру, втратить роботу, а може, і свободу.
Проте цього разу сталося щось зовсім інше: я побачив співчуття. Жінка дивилася так, наче все розуміла. І те, що ми не належимо самі собі. І те, що не можемо не виконати наказу. І те, як ми ненавидимо себе за це та хочемо звільнитися. Що я відчув? По-перше, вдячність. Потім сором. А ще стало шкода себе, точніше, не себе, а того Антона Терна, яким я колись був.
***
Я стою босий на холодній кахельній підлозі. Приміщення схоже на операційну в лікарні. У скляних шафах лежать інструменти. Стіни пофарбовані у світло-сірий колір. На мені лише спідня білизна. Люди, які сидять за столом навпроти, пильно дивляться на мене. Я не можу поворухнутися. Усі м’язи немов затерпли. Потім я падаю долілиць на підлогу, боляче вдаряюся носом та підборіддям, бо навіть не зміг виставити перед собою руки. Піднімаюся, знову падаю. Відчуваю, як з носа тече кров, але, звісно, не можу її витерти. Тоді починаю робити різні рухи руками та ногами, як на зарядці. Люди за столом стиха перемовляються, ствердно хитають головами, посміхаються, я чую промовлене шепотом слово «біоробот».
Тримали нас в одиночках, допитів було небагато. На них, ясна річ, били. Запитували, хто нами керує. Казали, що і так усе знають, проте зізнанням я полегшу свою долю. Та одного дня все змінилося. Спочатку довго не викликали на допит. Потім прийшли, поголили голову і кудись повели. Я думав, що ведуть на страту, але привели до операційної. Після операції я почувався дуже погано, проте про мене дбали: годували добре, помістили у лікарняній палаті. Правда, ні з ким не давали спілкуватися. Коли ж мені трохи покращало і я зміг сам рухатися, почалися ці вправи. Спочатку вони були безглузді та навіть смішні. Я піднімав руки, присідав, повертав голову, навіть вимовляв деякі слова. Страшне у вправах було те, що я робив їх поза своєю волею. Мені ніхто нічого не наказував, я не знав, що зроблю наступної миті. Моє тіло ніби не належало мені. Розум же залишався ясним. Тому таким жахливим було те, що сталося, коли в лабораторії з’явився Макс.
Цього разу я стою перед столом не один. Навпроти мене – Макс, він теж майже голий і не може поворухнутися. Зненацька проти своєї волі я викидаю вперед руку та б’ю Макса в обличчя. Він ніяк не захищається, просто стоїть, з розбитих губ тече кров. У його очах я не бачу звинувачення – лише співчуття. Люди за столом схвально посміхаються. Я б’ю Макса вдруге і втретє: в обличчя, в живіт, потім зверху у шию. Він так само не борониться, а після останнього удару падає на підлогу. Проте його піднімають, і він знову стоїть без руху.
Люди за столом перемовляються, один з них показує на Макса. Макс сіпається, його права рука ледь підіймається вгору. Але одразу ж після цього його починає трусити, немов у пропасниці, на губах у нього з’являється рожева піна, він падає та б’ється головою об кахлі підлоги. Один із чоловіків за столом голосно, так, що я ясно чую, говорить: «Цей не підійшов». Макса хапають за руки та ноги і тягнуть геть із лабораторії. За ним по підлозі тягнеться кривавий слід.
***
Я у тому самому дизайнерському коледжі, який тепер під особливою підозрою. Нечутно йду коридором, прислухаючись до кожного звуку. Із-за однієї з дверей чути стишений чоловічий голос:
– Я вже закінчив, давай швидше.
– Хоч подивися, – відповідає йому жіночий.
– Вау! Класна штука! Це кому? – тепер хлопець говорить голосніше, мабуть захоплений побаченим.
Хоча мені теж цікаво, що там у них за штука, я намагаюся пройти повз, але все одно відчиняю.
– Сестричці, у неї сьогодні день народження. Вона дуже любить цю казку, – тим часом відповідає дівчина.
Бачу в аудиторії молодих людей у сірій формі. Дівчина тримає в руках горщик з яскравою квіткою, яка майже як жива. Квітка наче ще росте, її бутон поступово розкривається, і в чашечці видно сплячу дівчинку. Помітивши мене, дівчина намагається сховати іграшку за спину. Я бачу, як закривається бутон, ніби оберігаючи свою маленьку мешканку. Я виголошую: «Вас затримано. Негайно здайте заборонені предмети і станьте обличчям до стіни». Вони не рухаються. На обличчях відчай.
– Ну будь ласка, – благає дівчина. – Це ж подарунок.
«Будь ласка, – я також прошу подумки. – Це ж просто іграшка». Та програма, що керує мною, глуха до благань. Я так само стою, направивши на них паралізатор. За мить хлопець кидається на мене, мабуть, щоб дати дівчині змогу втекти. Я маю натиснути на гачок паралізатора, проте всіма силами опираюся. Палець не слухається мене і сунеться до гачка. Хлопець уже дуже близько. Я не бачу в його очах ненависті, він просто хоче затулити собою дівчину. Палець на гачку. Я б мав уже натиснути. Але світ перед очима закриває червона пелена, тіло стає мов ватяне і падає на підлогу. Та несподівано я відчуваю свободу рухів та одразу ж відкидаю подалі паралізатор. Через глухий шум у вухах я чую голос хлопця: «Що з ним, він зламався?» Йому відповідає дівочий: «Ні, він помирає». |
|
|
|
Время приёма: 15:51 09.05.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев