 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Сантехнік Назар Потапенко та кіповець Михайло Яремчук удвох лагодили опалення дитсадочку. Хоч що робили – нема перепаду, та й годі. Схоже на повітряний корок. А бригадир щохвилини телефонує, метушиться:
«Хоч ночуйте собі на об’єкті, а щоби зранку той перепад був!»
От уже день добігає кінця, а Назар із Михайлом усе ще гарують у бойлерній. Пролився дощ, відгриміла майже літня гроза. За розчахнутими дверима – веселка на пів неба.
Перше ніж усе знову перевірити, всілись повечеряти. Порізали на газетці ковбаску, огірки, обібрали картоплю від мундирів… ну, сіль там, цибуля, ще й пляшечку наздогін.
– Добре! – Михайло зібрав лушпайки та хотів зібгати газету. – Зараз би попоспати.
– Стривай, цікава стаття… «За англійським повір’ям, там, де веселка сходиться з землею, зазвичай заховано барильця з золотом».
– Ага, «зазвичай»… То ти йди, пошукай, а для мене зараз найкраще – то шпака удрати.
– Ти, правда-ж, подрімай, а я пройдуся.
Закинутим футбольним полем Назар пішов назустріч веселці. Спочатку відстань до неї не зменшувалась. Райдуга перекривала небо вдалині, мов мушля літньої естради. Здавалося, що веселка його дражнить – що швидше Назар наближався до семибарвного стовпа, то спритніше той віддалявся.
– Та тьху на вас! – Назар повернувся й пішов назад…
Аж раптом він ледве не вкарбувався лобом у райдужний стовп. Роздивився. Щоправда, барилець із золотом на поверхні не було, а копати – нема чим. То що ж… Назар поплював на долоні, міцно обхопив стовпа – та почав сходження.
Побіч пливли хмари. Перша – легка, купчаста, зі смаком дощу. Друга – темно-бузкова, страшна, з жовтою окрайкою, яка нагадувала підпалини. Назар одночасно страшився і мріяв упасти. Особливо коли зрозумів, що тепер вони з веселкою – єдині, а сам він, звичайний земний слюсар, віднині став таким само примарним, як веселка, до якої необачно прагнув. Зоставався лише рух до незбагненої мети, та й той залежав од наявності спостерігача.
Задивившись на хмари, Назар боляче луснувся лобом о середній зелений щабель райдуги. Знепритомнів на мить, але незабаром відчув, як його тягнуть кудись нагору.
Прийшов до тями, дивиться – чимала висота, повітря висвистує у вухах. Ач! Хіба таке можливо? Він уже на райдузі верхи! Та не сам. На чолі веселкового столу світить Місяць. Повний, яскравий, аж дивитися боляче. Глянув убік – а просто поряд сидить величезний грак із цигаркою в дзьобі. Зсиня-чорні пір’я тьмяно виблискують у місячному сяйві. Грак поважно киває Назару:
– То що, познайомимось? Мене Феніксом звати. Та купчаста хмара – на ймення Ганна, а грозову звати Катрусею.
Назар поважно кивнув, а потім придивився й побачив, що за хмарами реє ще щось необачно-велике, схоже на дирижабль.
– Я Цепелін… – пролунало звідти.
Назар ошелешено глянув униз, кліпнув очима й судомно ковтнув – Земля звідси нагадувала географічну мапу.
– Д-добре… Я Назар Потапенко, слюсар-сантехнік шостого розряду. Тільки розкажіть, будь ласка, як мені звідси дістатися додому… на Землю, тобто…
Назар зап’явся, бо злякався, що зрозуміють його в тому сенсі, що тутешня компанія не до вподоби. Проте товариство сприйняло його слова приязно, а Ганна заходилася відповідати.
– Деякі вважають, що райдуга – то лише сонячне світло, відбите чи пряме, заломлене в дощових краплях достатньої величини. Проте роздивимося цей предмет уважно. І вийде, що веселка – то віковічна мрія. Її можна побачити, але не можна доторкнутися, бо мрія, що втілена, перетворюється на вічну муку.
– То що ж, мені тепер мучитися довічно?
– Не варто занепадати духом. Найтемніші часи – перед світанком. І з висновками ніколи не поспішайте. Адже ми, хмари, та ж вода. Проте, будь ми лише водою, ви з нами б зараз не розмовляли.
– І ми з вами, – басовито пролунало з боку Цепеліна.
– І ми з вами, – підтвердила Ганна. – Все залежить від точки зору. Бачте, як вам пощастило – ви одночасно і веселка, і її спостерігач.
– У сенсі? – розгубився Назар.
– Ось, дивіться, – Ганна повернула Місяць освітленим боком до себе, а потім із помітним зусиллям відчепила з оксамиту неба невелику зірочку. – Умовно приймемо, що поверхня Землі пласка, – вона накреслила горизонтальну лінію, відокремивши знизу Місяця «лимонну часточку». – Оця лінія, – Ганна намалювала похилу срібну стрілку, – веде від Сонця до центру веселки. Тоді наступна пройде від її вершини до очей спостерігача. – Ганна щільно заштрихувала бічний сектор, утворений перехрестям променів, Місяць зойкнув – «лоскотно!» – Ближче підійти не можна. Тут завжди має бути сорок два градуси.
Ганна роздивилась те, що залишилось од зірки, примірилась – і з усього маху жбурнула на Землю. Зірка пролетіла метеором і згоріла в повітрі. Назар мерзлякувато пощулився, уявивши себе на її місці.
– То ви слухаєте чи ні? – набурмосилася Ганна. – Те, що ми звикли називати веселкою, насправді лише контур основи великого «волана», який неможливо побачити зсередини, бо його там немає.
– Ніхто не може побачити себе зсередини, – підтвердив Місяць і струсив зі щоки залишки зоряного пилу.
– Ви ніколи не перестанете бути своєю веселкою, – зітхнула тим часом Ганна. – Проте спробуйте змінитися разом із нею.
– І веселка стане Назаром Потапенком?
– Так.
– І зможе вмикати в бойлерній насоси? Навіть регулювати перепад на вводі?
– Звичайно! Щоби покращити соціальний статус, досить невеликого зусилля мозку. І незабаром світ матеріальний сам собою перетвориться на омріяний.
– Я матеріаліст, – гордо відповіла райдужна істота, яка нещодавно була сантехніком шостого розряду.
– Тим приємніше вам буде керувати матерією за допомогою власної свідомості.
З цим Назар не міг не погодитися, проте не втримався, щоб не додати:
– Я завжди мав підозру, що зі хмарами щось... скажемо, не так.
– Що саме? – ввічливо поцікавилася Ганна. – Хіба людина на сімдесят відсотків не складається з води?
Назар подивився на свої руки, які, здавалося, вже перетворилися на півпрозорі, хмарно-дощові, і злякався:
– От скажіть мені, будь ласка, як жити відтепер? Адже Місяць зайде, дощу й веселки вранці не буде... Я загину, так?
– Та ні, чому ж? Навіть у суху погоду навколо Сонця завжди можна побачити гало. Врешті-решт, його мають і нічні ліхтарі, коли в повітрі достатньо вологи. А масляні калюжі? Це теж рідина, і вони так чудово переливаються різними кольорами! Цього добра завжди досхочу.
– А тепер, нарешті, почнемо грати в карти, – нервово попросив Місяць, і щось дуже спритно заховав на Термінаторі – тобто на неосвітленому боці. – Я наново роздам на всіх. Заперечень немає?
– У дурня гратимеш? – спитала хмара Катруся.
Вона чимось нагадувала Назару його колишню дружину, за якою він часом сумував. Тож він подумав – і погодився. Нізвідки з’явилася колода карт.
– Тільки… – Назар красномовно вивернув порожні кишені.
Грак голосно зареготав і презирливо пихкнув цигаркою:
– То геть не суттєво! Ми ж бо граємо не задля грошей, а тільки б вічність згайнувати. Дивись!
Крайнебом попливли чудернацькі споруди, повільно похитуючись, мов поплавці.
– Це повітряні ідеї будівель, – пояснив крук. – Грецький Парфенон, якого ще не підірвано підступними венеціанцями. Колізей – бач, мов новісінький! Напевно, ще й живі гладіатори всередині. Оце – Фароський маяк. Подалі – Десятинна церква… – Фенікс зітхнув. – Вони зруйновані, проте житимуть вічно. Бо навіть те, що втрачене, лишається фата-морганою в нашій уяві. А в тому боці – те, що досі збереглося. Мон-Сен-Мішель, собор Святого Петра в Римі, Емпайр-Стейт-Білдінг… Тож обирай нагороду! – Фенікс великодушно махнув крилом. – Виграєш – надхмарний замок твій. Програєш – лишишся в небі назавжди, нам теж сантехніки потрібні, бо маємо справу з водою.
Назар тицьнув у Колізей:
– Виграю – гладіаторів і тварин відпущу на волю. Бо мріяв про це з дитинства!
Здавав Цепелін:
– Ба ні, не залишуся більше дурнем!
Катруся захихотіла, Цепелін ображено надувся, а Місяць чемно промовчав, бо в нього на темному боці було приховано п’ятого туза. Проте бачив це лише Назар, і вдавав, що не зрозумів, у чому справа.
Карти роздали на темне полотно залитій яскравим місячним сяйвом галяви. Зіграли кін, і Катруся зосталася дурнем, хоч Назар і намагався їй підігравати…
А тоді в дурнях побували всі, крім Місяця та Назара. Катруся припустила, що це шахрайство. Місяць не зізнавався, проте Ганна вказала на п’ятого туза, схопила його й тицьнула Місяцю в очі. Місяць відмагався:
– Буває несправжній місяць. А це – несправжній туз. Міраж, брокенський привид!
– Несправжній місяць? – раптом гаркнув тихий Цепелін. – А несправжні стусани бувають?
Назар у бійці участі не брав, але від Катрусі й Цепеліна Місяць заробив добрячих штурханів, літаючи поміж ними мов наповнена гелієм повітряна кулька. Цікаве природне явище, напевно, подумали на Землі. Аж раптом Місяць зачепився за веселку, щось там задзеленчало, й навсібіч посипалися райдужні друзки. Земля… Тобто не земля, а те, на чому вони всі сиділи (казна що, насправді) пішло з-під ніг. Назар злякався, що шубовснеться з висоти та згорить у щільних шарах, мов той нещасний метеор. Від переляку він на мить заплющив очі, а коли наважився глянути навкруги, опинився в бойлерній дитсадочка.
Напарник Михайло щосили трусив його за плече, намагаючись розбудити:
– Прокидайся, сонько, вже десята ранку! Ну ти мастак, твою растак! Зізнавайся, де підкрутив?
– Що підкрутив? Я нічого… А перепад є?
– Та що той перепад! Є, звісно! Працює все, мов годинник. Тільки…
– Що?
– Та хтозна. Мо’, трохи перебрав учора. Мо’, влігся на жорсткому незручно. Але, лишенько, таке вночі приверзлося! Тільки заприсягнися, що не скажеш нікому!
– Та не скажу! – зітхнув Назар, бо й сам уже мав такі спогади, що «нікому-нікому», бо ще за схибленого вважатимуть.
– Здавалося, що грак із цигаркою в дзьобі порався в щиті автоматики та щось там лагодив. А потім Місяць під стелею замість лампи літав, а з повітряників справжні хмари вилітали. Може, й щось ще було. Тільки я, коли це побачив, із переляку так лобом об трубу торохнувся, що зірки з очей повилітали, та відрубався до самого ранку. Чуєш, Назаре?
– Та чую, звісно. Ти до чого ведеш?
– Премія нам тепер належиться, Назаре. Оце таке діло! Так і скажемо бригадирові.
Назар кивнув і тихесенько вийшов надвір. Ані веселки, ні фата-моргани вже не було. Тільки гайворон на яблуні сидів. Чи то грак? Зсиня-чорні пір’я лисніли, грак був нереально здоровезний, і одним оком уважно так спостерігав за Назаром. А під яблунею хтось нещодавно кинув недопалок, і він ще димив.
«Премія – річ непогана, – подумав Назар. – Але на хмарний замок так і не надбав. Шкода» |
|
|
|
Время приёма: 14:49 09.05.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев