 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
*
Ксео біг все повільніше. Здавалося, що сил залишилось лише на кілька кроків. Озирнувшись, він не побачив військових, які довгий час його наздоганяли. Мабуть, нарешті вдалося відірватись.
Помітивши зламане дерево, Ксео присів поруч, зіперся на нього і витягнув вперед ноги. Напруження почало відступати. М’язи пекли, зрідка відчувалось поколювання в ікрах. Стопи боліли від сухих гілок, шишок і каміння. Ніжна шкіра не звикла до таких випробувань після м’якого піску Галаксу. Навіть у експериментаріумі на підлозі було створене покриття, повністю імітуюче пісок рідної планети.
Ксео вперше задумався про те, що сталося. Як люди могли довідатися про експериментаріум? Надійна система захисту, семишарове звукоізоляційне покриття, голограмна ілюзія лісу на місці споруди врешті-решт. Де ж стався збій? Чому система навіть не сповістила про наближення чужаків? Чи може хтось їх сам привів? Не зайвим було б перевірити записи та допитати кур’єрів.
Хоча, на що він розраховує? Мабуть, не залишилось ніяких записів, люди їх або знищили, або забрали на ретельне вивчення. Це логічно, він би й сам так зробив на їхньому місці. Напевно, і допитувати немає кого. Хто залишився живим, приречений до кінця життя бути піддослідним у людських лабораторіях. Їм не позаздриш.
Нехай. Потрібно лише дочекатися апарату, а тоді, як дістанеться Галаксу, Ксео обов’язково проведе розслідування і розплутає цю справу. Просто так не можна цього залишати. Сотня галаксян, потужні технології, склад з ще не вивченими елементами Землі. Скільки людських років було витрачено лише на пошук цих елементів, і все потайки, непомітно для людських очей. Особливо шкода було результатів закінчених досліджень. Вони вже були за крок до виведення формули для виробництва золота, з дня на день мали провести останнє дослідження! Тепер всі носії інформації були знищеними кількома потужними вибухівками людей.
Тихий шурхіт серед дерев змусив Ксео загострити вуха. Затамувавши подих, Ксео хвилину прислухався і сканував очима простір. Не відчувши небезпеки, він розслабився, але вирішив, що відпочивати досить. Не можна поки що надовго зупинятись, потрібно відійти якомога далі від експериментаріуму. Точніше, від місця, де тепер його уламки.
*
– Поліно Григорівно, є! Сподіваємось, що цього разу це – він!
Поліна різко скочила з крісла у своєму кабінеті, зачепила горнятко з кавою і перекинула його. Кава розлилася на столі, заливши стос документів. Поліна потягнулася прибирати, але, поглянувши на колегу, що досі стирчав у дверях, чекаючи на неї, махнула рукою і побігла за ним. Розлита кава залишилась хазяйнувати, поступово переповзаючи з одного документу на інший, поки врешті-решт не дісталася краю стола і закапала на підлогу.
– Розкажи коротко, поки йдемо, – Поліна з колегою майже бігли до дослідної лабораторії.
– Його знайшли у покинутому будинку серед лісу, колишньому санаторії, – колега охоче почав розповідати. – Він переховувався у підвалі, у ванній кімнаті. Харчувався, мабуть, птахами, оскільки навколо було безліч кісток і пір’я.
– Чому вважаєте, що це галаксянин?
– Кров на аналіз вже взяли, ще чекаємо на результат. Але він відрізняється від попередніх. Тіло дуже схоже на людське, немає ні хвоста, ні крил. А головне: у нього є шрам, схожий на татуювання.
Поліна після почутого побігла швидше, застукавши високими підборами.
– Покажіть його мені! Схоже, ми нарешті його знайшли!
У лабораторії вже зібралось чимало колег. Усі скупчилися перед великим скляним кубом з товстими стінками і розглядали істоту, яка знаходилася в ньому.
Істота дійсно на перший погляд була схожа на людину. Тільки коли Поліна наблизилася до скла, стало видно, що тіло покрите не шкірою, як у людей, а сіро-зеленою лускою. Істота мала по дві руки і ноги, але на ногах не було пальців, суцільна стопа. Зріст істоти було важко оцінити, тому що вона стояла на колінах, повільно поверталася і оглядала присутніх людей по колу. Очі істоти були схожими на очі хамелеона: вони ледь вирячені, рухалися незалежно одне від одного і дивились у протилежні сторони.
Коли істота повернулася до Поліни спиною, вона помітила малюнок на правій щиколотці. Татуювання?
– Ви вже перевіряли ультразвуком? – запитала Поліна у чоловіка, що стояв поруч з текою у руках.
– Ще ні, чекаємо аналізу крові.
– Не будемо марнувати час. Починайте перевірку!
– Але ж…
– Я майже впевнена, що це він, то навіщо тягнути?
Чоловік був відверто незадоволений таким наказом, але змовчав і кивнув. Повернувшись до столу зі встановленими на ньому приладами та апаратами, він махнув рукою хлопчині, який сидів за пультом управління, і той натиснув кнопку.
Істота у кубі закрутилася та почала звиватися на підлозі, міцно затиснувши руками вуха. Скляний куб був звуконепроникним, але по виразу обличчя істоти можна було припустити, що вона кричала.
– Досить! – крикнула Поліна за хвилину і хлопець за пультом зупинив дослід. – Вмикайте запис.
На усю лабораторію залунав крик. Поліна з першої секунди все зрозуміла і її впевненість розсипалась на дрібні шматочки.
– Ми ледь його не вбили, – сказав чоловік, коли запис закінчився, з погано прихованим докором у голосі.
– В мене гарний зір, я сама бачу! – грізно, як відрізала, відповіла йому Поліна і пішла з лабораторії.
Вже в коридорі її наздогнала лаборантка і протягнула червону теку.
– Поліно Григорівно, аналіз готовий!
– Це вже не має значення, – сказала Поліна, проте теку взяла.
*
Ксео вже не біг. Проаналізувавши, що він відійшов на достатню відстань від експериментаріуму, він вирішив, що давно вийшов з радіусу пошуків військових. Скоріше за все, вони і не здогадуються, що ще є кого шукати. Вони не могли знати точну кількість галаксян, що працювали в експериментаріумі. Звісно, якщо не були заздалегідь інформовані зрадником. Це Ксео обов’язково з'ясує, коли повернеться на Галакс.
Подати сигнал однопланетянам Ксео збирався ще у лісі. Але подумав, що може виказати своє місцезнаходження, якщо буде почутий людьми або спійманий людськими радарами. Після останніх подій він не був упевнений у технічних можливостях людей, адже їм якось вдалось розпізнати голограму. Тому Ксео відклав свій задум до того часу, поки знайде безпечне місце.
Сутеніло, коли Ксео вийшов з кукурудзяного поля на асфальтовану дорогу. Глянувши у різні боки, він не помітив людей та навмання повернув наліво. Асфальт був приємнішим на дотик, ніж земля на полі, і ще теплим після сонячного дня. Попереду на горизонті вимальовувались низькі споруди. Мабуть, поселення людей. Ксео стишив крок і просканував простір: жодного руху.
Галаксянин підійшов до першої споруди, з якої починалось поселення, і зазирнув всередину крізь незачинені двері. Споруда була збудована з дерева і мабуть слугувала складом: у кутку були звалені старі інструменти для роботи з ґрунтом. З іншого боку до стіни приставлені дерев’яні сходи, що вели на другий поверх. Ксео озирнувся, оглянувши все поселення. Невелике, кілька десятків хат. З деяких вікон сяяло світло. Вирішивши, що на складі, скорше за все, люди не живуть, Ксео зайшов усередину.
Спочатку Ксео обрав для відпочинку другий поверх. Але залізши по дерев’яним сходам наверх та розтягнувшись на сухій траві, що зберігалась там, він змінив своє рішення. Солома колола тіло ще більше, ніж трава ноги під час бігу, і завдавала ніжному тілу Ксео нестерпного болю.
Спустившись донизу, Ксео оглянув підлогу у пошуках місця для себе. Не знайшовши вільного кутка, він переставив кілька залізних посудин, посунув інструменти з дерев’яними ручками та залізними наконечниками різних форм, і кинув на підлогу шматок якоїсь тканини, що знайшов у тих посудинах. Не надто зручні умови, і витягнутися не вдасться, та все ж краще так, ніж там, де все колеться. Ксео ліг на тканину, скрутився клубочком та тихенько заспівав.
То була не просто пісня, а спеціальна комбінація звуків. Вона запускала передавач сигналу на верхній частині долоні Ксео. Він легенько засвітитився блакитним світлом, у той час передаючи сигнал про місцезнаходження на Галакс. Датчики у головному організаційному центрі мають отримати сигнал, однопланетяни зрозуміють, що він живий і відправлять на Землю апарат, щоб забрати свого додому. Можливо, Ксео виявиться не єдиним, хто вижив і не потрапив у полон. Залишилось зачекати, апарат – питання часу.
*
У кабінеті Поліна намірилася кинути теку на стіл, але вчасно помітила темну калюжу на паперах і згадала, що не прибрала після нещодавнього інциденту. Поклавши теку на стілець і зібравши всі мокрі папери, вона спочатку намагалася витерти з них каву та, зрозумівши, що це марна справа, викинула їх у смітник. Діставши новий рулон серветок, Поліна зайнялася протиранням столу, піднімаючи по черзі предмети, під які затекла кава. Коли у руці опинився зошит з помаранчевою обкладинкою, вже приглушена хвиля розчарування знову повернулася.
Настрою на подальше прибирання не було, тому Поліна просто підійшла до вікна, відчинила його навстіж і глибоко вдихнула повітря на повні груди. На очах бриніли сльози. Вона так налаштувалася на перемогу, що невиправдані очікування завдали болючого удару.
Поліна ще раз поглянула на зошит і перегорнула сторінку. "Мене звуть Орест Тильний..." Ці слова Поліна знала напам'ять, як і усе, що далі написано, до останньої сторінки. Вона читала їх мільйон разів. Цей зошит був для неї Біблією, він вплинув на вибір справи її життя.
Орест Тильний став людиною-легендою серед уфологів і астрофізиків після своєї смерті. Він загинув у своєму будинку під час пожежі. Від будинку майже нічого не залишилось, крім кількох речей, які дивом уціліли. Серед тих речей був і цей зошит, щоправда напівзгорілий.
Зошит виявився робочим щоденником Тильного, у якому він зізнавався, що тримав вдома двох інопланетян з планети Галакс, яким вдалося вижити після знищення їхньої лабораторії на Землі. Орест був уже на заслуженому відпочинку, але до пенсії працював у науковій сфері. Тому він скористався нагодою, нікому не сповістив про своїх "квартирантів" і проводив на них досліди, результати яких записував у щоденнику. До речі, галаксян після пожежі не знайшли. Чи вдалося їм уціліти і чи були вони причиною пожежі, у якій загинув науковець, — залишилось нез'ясованим.
Цей щоденник — єдиний доказ того, що галаксяни досі живуть на Землі, і єдиний документ, що описує їх зовнішній вигляд. Орест написав, що за будовою тіла вони майже як люди, хоча шкіра у них інакша: зовсім лиса, набагато чутливіша за людську і швидко старіє. Для існування їм потрібен дуже вологий клімат. Вони спілкувалися незрозумілою мовою, проте розуміли мову людей. А ще вони свистіли під ультразвук на дуже високих частотах, небезпечних для інших жителів Всесвіту.
Велику частину дослідів Тильний присвятив аналізу крові інопланетян. Поліна перегорнула ще кілька сторінок у зошиті. Орест писав, що йому нарешті вдалося знайти відмінність крові галаксянина від крові людини чи будь-якого гостя з далеких планет. Справа була у наявності у їхній крові білку, який був невідомий науці раніше. Орест назвав цей білок умовно літерами UN і підкреслив, що саме він може вважатись особливістю галаксян, що виділяє їх з-поміж усіх інших істот.
А ще татуювання. Поліна перевернула зошит на останню сторінку. Точніше на останню цілу сторінку. Частину зошиту таки пошкодив вогонь, тому записи обривалися, залишаючи цілу низку питань без відповідей. Поліна прочитала останній абзац:
“Не можу з точністю стверджувати, що татуювання обов'язково присутнє на усіх жителях планети Галакс, але у обох моїх піддослідних воно є. Лише припускаю, що це як спеціальна мітка, яку наносять усім при народженні. Однаковий малюнок, не схожий ні на що. Можливо, це якась літера їхнього алфавіту, або символ, значення якого нам невідоме. Але, що дуже дивно...”
На цьому сторінка закінчилася, а від наступної залишився лише маленький чорний клаптик. Скільки б Поліна не гадала, що здалося Тильному дивним і як саме виглядало татуювання, це були лише гіпотези, підтвердити які можна лише знайшовши галаксянина.
Саме цим Поліна і займалася вже багато років. Але результатів досі не було. Пошукові групи знайшли багато інопланетян, які проходили тести згідно набору критеріїв, сформованого по дослідах Тильного: на тілі шукали татуювання, хоч і не знали яке саме, кров перевіряли на UN білок, високими частотами ультразвуку спонукали засвистіти. Але ще жодна істота, знайдена і доставлена у лабораторію, тест не пройшла. У партнерські лабораторії, які займалися вивченням інопланетян, передали сотні марсіан, гостей з Юніору та Пронокса, абсолютно не схожих між собою за зовнішнім виглядом і поведінкою. Жодного галаксянина.
Поліна поглянула на годинник — час додому. Вона зачинила зошит у сейфі, одягнула плащ і згадала про теку, яку поклала на стілець. Поліна відкрила теку і швидко пробігла очима по документу. Черговий юніорець. Поліна кинула теку на стіл і пішла.
*
Ксео прокинувся від яскравого світла, що вдарило в очі. Він випростався у кутку і побачив перед собою людину, судячи з довжини волосся і одягу – жінку. Вона стояла за кілька кроків від нього, уважно його розглядаючи. З її очей капала рідина. Жінка тримала у руках металеву ємність, зброї Ксео не помітив.
– Прокинувся? – запитала жінка тихим голосом, наче боялась налякати його. – Я тебе давно помітила. Не хотіла будити, ти солодко спав і співав уві сні.
Ксео було дивно, що людина його не боїться. Навіть військові, тримаючи зброю у руках, все ж не могли приховати страх в очах. У жінки його не було. Натомість був якийсь сум. Невже жаль до нього?
Ксео перевів погляд на ємність у руках жінки.
– Я тобі води принесла, – мовила вона, помітивши це.
Жінка обережно протягнула руки з ємністю до Ксео. У ємності дійсно була безбарвна рідина, схожа на воду. Ніздрі Ксео не вловили жодних запахів. Ксео вирішив ризикнути і спробувати, адже він дійсно відчував спрагу, та й шкіра вже підсохла і де-не-де потріскалася від сухого повітря, пекучого сонця і нестачі вологи. Він зробив ковток, тоді ще один, ще, і випив усе до останньої краплі. Вода виявилась прохолодною і дуже смачною, якоюсь наче трохи солодкуватою.
Ксео віддав жінці порожній посуд. Вона взяла його і поставила поруч себе на підлогу.
– Молодець, – сказала жінка, посміхнувшись, і повільно протягнула руку до Ксео, щоб торкнутися його.
Ксео відсахнувся і завмер, очікуючи. Жінка трохи почекала і знову потягнулася до Ксео. Він здригнувся, але цього разу не відійшов. Від дотику м’якої і теплої руки жінки тіло Ксео завібрувало.
– Ти вмієш мурчати? – здивувалась жінка. – Це добре, отже тобі приємно. Не бійся мене, я не завдам тобі шкоди.
Жінка погладила долонею руку Ксео з сухою порепаною шкірою і помітила на його долоні бліде татуювання. З очей знову закапала рідина.
– Бідолаха! Звідки ж ти втік? Наче з якого концтабору. Які нелюди могли так знущатися над тобою, що жодної волосинки на тобі не залишили, ще й таврували, як скотину?
Ксео здивовано дивився на жінку, намагаючись зрозуміти, що вона має на увазі. На власний подив, він відчував від неї таке тепло, як від матері, тому довірився їй, почуваючись у безпеці. Вібрації тіла ставали все сильнішими, сигналізуючи про те, що ця людина не становить загрози.
– Можеш залишатися тут скільки потрібно, – продовжила жінка, – Я тебе не видам. А як захочеш, можеш назовсім залишатися. У хаті я живу сама, і тобі місце знайдеться. А зараз трошки поспи, відпочинь, поки я їсти щось зготую. Тобі потрібно сил набиратися.
Жінка підняла порожній посуд, у якому була вода, і пішла. Вийшовши зі складу, вона не зачинила двері до кінця, залишивши просвіток, крізь який пробивалося світло.
Ксео знову скрутився на тканині у кутку, думаючи про жінку. Виходить, не всі люди агресивні до інопланетян. Ця людина, що нагадала йому маму, добре поставилася і потурбувалася про нього. Не зрозуміло лише, чому їй його жаль. Невже їй відомо про знищений експериментаріум? Можливо, вона розповість, що знає, наступного разу. І ще раз торкнеться. Йому дуже хотілось, щоб жінка повернулася. Ксео в очікуванні зупинив погляд на щілині між дверима і знову заспівав.
*
Дім зустрів Поліну теплом, смачним запахом вечері і обіймами маленької донечки. Не зважаючи на пізній час, Мартуся ще не спала. Щовечора вона сідала коло вікна з розмальовкою, малювала і виглядала у вікно маму. А тоді, коли помічала її машину, стрімголов мчала до дверей зустрічати. Часто Поліна, затримуючись на роботі до ночі, знаходила доньку сплячою на підвіконні. У такі дні Поліна картала себе за те, що поставила роботу на перше місце , обіцяла собі і доньці, що відтепер стане зразковою мамою і повертатиметься раніше, щоб разом вечеряти та переглядати мультики. Наступного дня все дійсно так і відбувалося. Але обіцянки, на жаль, вистачало на пару днів.
От і зараз Поліна обійняла доню, яка потирала кулачками сонні оченята. Поліна подякувала і відпустила няню, підхопила Марту на руки і понесла до спальні. Поклавши доньку в ліжко, Поліна підіткнула ковдру і поцілувала її.
– Мамусю, залишишся сьогодні зі мною? – спитала Марта так тужливо, що у Поліни защемило серце.
– Звичайно, доню! Тільки зачекай, я переодягнуся.
Поліна зняла костюм і сорочку, повісила їх на спинку дитячого крісла. Залишившись у білизні, вона зайшла до ванної кімнати і поглянула на себе у дзеркало.
– Знову марно згаяла час, марно віддала перевагу роботі, а не доньці. Заради чого це все? Можливо, мені ніколи не вдасться знайти хоч одного галаксянина. Може, їх давно вже не залишилось на Землі, всі пошуки безглузді?
Стомлений вигляд, темні кола під очима, у очах сльози. Погляд Поліни затримався на родимій плямі на плечі. Така сама, як розповідала бабуся, була у діда на руці. Сама Поліна його ніколи не бачила, він помер молодим від якоїсь рідкісної хвороби. Така є й у Мартусі під правою сідничкою. “Наші павучки”, – казала вона, коли була зовсім маленькою.
Подумавши про сім'ю, Поліна згадала батька. Він завжди вірив у неї, підтримував будь-які її починання. У хвилини, коли Поліна хотіла опустити руки, він її підбадьорював, піднімав настрій і заряджав енергією. Завдяки підтримці батька, Поліна обрала свою ціль у житті і цілеспрямовано йшла до її досягнення, з непохитною вірою у те, що вона на вірному шляху.
Та що це вона! Ні, не можна кидати справу на середині дороги! Стільки зусиль витрачено на пошуки, стільки років! Сьогодні просто чергова невдача, яка не повинна зруйнувати все та похитнути віру в себе! У Поліни з'явилось передчуття, що насправді вона за один крок до перемоги.
Поліна нанесла міцелярний тонік на ватний диск і почала поступово змивати макіяж. Коли на обличчі не залишилось слідів косметики, Поліна вмилася холодною водою. Залишившись задоволеною своїм відображенням і помітивши у очах просвіток рішучості замість розпачу, вона підморгнула собі у дзеркало.
– Так тримати! – прошепотіла, одягнула футболку і вимкнула світло.
Коли Поліна повернулася у кімнату, Мартуся вже дрімала. Жінка обережно лягла поруч, погладила рукою по м'якому на дотик волоссі дитини, і тихенько почала наспівувати мелодію колискової. Це єдина колискова, яку вона знала, тому що їй її співала мама у дитинстві. Мелодія дуже проста, але трохи незвична. Поліна думала, що, мабуть, її колись придумала бабуся, тому її співають лише у їхній сім'ї, і більше вона нікому не відома.
Коли Поліна помітила, що Мартуся вже міцно спить, вона припинила спів, обійняла дівчинку, закрила очі і дуже швидко сама провалилася у сон — напружений день дався взнаки. На плечі у Поліни та на сідничці Мартусі ледь-ледь блимали блакитним світлом родимі плями.
|
|
|
|
Время приёма: 12:24 09.05.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев