 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
Білою ковдрою аж до обрію простягається біла рівнина. Місячне сяйво відблискує на поверхні, надаючи білій пустелі дивовижних барв — від теплих жовто-зелених відтінків до холодних блакитних. Тінь шаттла повільно повзе поверхнею, набуваючи фантастичних обрисів чи то павука, чи то жука. Це — Європа, супутник Юпітера. Світ суцільної криги. Дуже незручне та небезпечне місце, щоб посадити корабель. Тороси, тріщини, крижані шипи та скелі, гострі, як уламки кришталю — вони лише виглядають надійними. Але починають сипатися, ледь щось важке торкнеться них. Під ними може розпочати виверження підводний вулкан, або вже готовий прорватися гейзер, чи просто тепла вода непомітно промила величезні каверни, та скелястий масив, який раніше стояв непохитно мільйони років, падає у безодню підльодового океану з глибиною понад тридцять кілометрів...Тиша та спокій оманливі. Рельєф поверхні непомітно, але постійно змінюється. Тут, на поверхні, нема структур, які були би молодше ніж сто мільйонів років. У цьому світі, застиглому у білій тиші, нема нічого постійного...
Узявши останній віраж, шаттл "Нагльфар" розпочав зниження. Тепер крижану поверхню Європи можна було роздивитися в усіх деталях. Павло Музика, інженер з людських комунікацій, відпочивав, милуючись пейзажами на моніторах, вдало замасковані під ілюмінатори. Він згадав, як. в дитинстві летів до Нью-Йорка над хмарами, назавжди залишаючи свою батьківщину. Він, шестирічний хлопчик, уявляв себе полярним льотчиком, який летить над Арктикою, милуючись дивовижними образами хмар. Одні хмари нагадували дивовижні замки, інші драконів, китів, верблюдів, ведмедів та інших тварин. Потім, вже в дорослому віці, він кілька разів ще приїжджав до Києва за відрядженням, потім знову повертався до Хьюстона. Але лише зараз він відчув, що до нього повернулися ті дивні відчуття з дитинства...
Переговори пілотів перервали безтурботний хід його думок. Дружній регіт пілота та штурмана привернув його увагу та змусив прислухатися.
— Нагльфар викликає Асгард! Нагльфар викликає Асгард! Чи дозволяєте ви посадку?
Десь із хвилину панувала тиша, а потім почувся тихий регіт.
— Це, напевно, корабель тролів! Якого йотуна в нього назва "Нагльфар"? Вашого капітана часом не Локі звуть?
— Нашого капітана звуть Свен Торсен, а я штурман Нільс Ольсен, а Локі у нас немає!
— А мерці з вами часом тут не летять?
— Ні, мерців поки що в нас немає.
— Чув? Нема в них мерців! Нігтів мерців теж. Корпус металевий. Рагнарок поки що відкладається! Посадку та стикування із станцією Асгард дозволено!
Останні слова ледь не потонули у дружньому реготі екіпажу шатлу та диспетчерів станції…
Попри свою грізну назву, шаттл сів без зайвих пригод. Крім Павла, у шлюз спустилися ще двоє — охайний смаглявий чоловік із сивим волоссям, на вигляд років під п'ятдесят, та тендітна смаглява жінка віком років під сорок. Вони переглянулися та на мить взялися за руки.
"Мабуть, подружжя," — подумав Павло. Це було рідкістю. Зазвичай, працювати на станції відправлялися розлучені люди або відлюдькуваті одинаки, яким не було що втрачати.
Вся трійця рушила на реєстрацію. андроїд-секретар, одягнений "під вікінга" у крилатому шоломі, швидко зчитав ідентифікаційні дані, надіслані з комунікаторів, та видав чергову фразу "Вітаю! Ласкаво просимо до Асгарду!"
"Містер та місис Рівас! На вас чекає директор станції! Викликайте модуль-провідник, він проведе вас!"
Потім він обернувся до Павла:
"Вас, містер Музика, чекає шеф з питань безпеки! Прошу викликати провідника, та відвідати його кабінет!"
***
Провідник швидко з'явився за викликом, та довів Павла до кабінету заступника. Йдучи довгими коридорами, Павло із захопленням дивився на прозорі стіни. За ними було видно шматки кам'яної породи та криги. Прозорий шар силікатного ізоляту міцніший за сталь, але відчуття тривоги, що це скло трісне та розсиплеться, не відпускало його. Деінде у залах траплялися фрески, барельєфи та скульптурні композиції за мотивами скандинавської міфології. Ось Тор рубає молотом Морського Змія, Тюр рубає мечем вовка Фенріра, а Одін б'ється з вогняним велетнем — Суртом. Нагльфар, корабель мерців, з Локі на носі, пливе, щоб наблизити Рагнарок. Павло приклав екран комунікатору до "вічка", та двері відчинилися. Він зайшов до кабінету.
— Заходьте. Дієго Варгас, Заступник директора станції Асгард з питань безпеки! — представився чоловік за столом. Він пригладив своє чорне волосся, та торкнувся клиноподібної борідки. Якби не костюм працівника космічної станції, він би нагадував конкістадора зі старовинної гравюри, який, сановито розвалившись у кріслі, приймає у себе індіанських вождів. Він уважно придивлявся до новоприбулого чоловіка.
— Пауло Мьюзіка, я правильно вимовив ваше ім'я?
— Так, майже. — відповів Павло, посміхаючись.
— Ваше прізвище звучить трохи дивно. Чи ваше життя якось пов'язано з музикою?
— На жаль, не дуже. Мій предок десь добре вмів грати музику. Мабуть, заробляв десь на весіллях, днях народження та похованнях.
— А ви самі? Вмієте грати на якомусь інструменті?
— На жаль, ні. На мені природа вирішила відпочити. Я вмію грати виключно на нервах.
— Це вміння вам може знадобитися, — сказав заступник директора із посмішкою. — Бо інженер людських душ мусить виявляти правду. А це нелегко!
— Ближче до діла. Мене викликали, бо на станції стався інцидент, який, можливо, не є випадковістю?
— Так, в точку! Я сам католик. Містикою мене важко здивувати. А тут… Аж занадто.. Не вірю!
— Чому саме не вірите? Опишіть ситуацію!
— Буено. Дивиться. Як вам відомо, головна мета станцій — це вивчення підлідного океану Європи та ймовірних життєвих форм. Група геологів шукала метали. Тут лише чотири скелястих масиви, які височіють над кригою, й на них стоять станції. Тому, зазвичай, ми шукаємо залишки метеоритів, що колись впали на поверхню. Бо возити метали та каміння з Ганімеду чи Амальтеї дуже дорого, хоча іноді й доводиться. Тому час від часу ми надсилаємо дрони, щоб вони шукали залишки метеоритів. Після цього на місце знахідки вирушає партія геологів, які досліджують об'єкт та визначають перспективність його розробки. Одна з партій знайшла на плато Йотунхейм дивний артефакт з написами. Ці написи дуже схожі з І-Цзин, китайським алфавітом, який використовується у ворожінні. Я подумав, що це міг бути такий таємний код. який використовують китайці. 64 знаки для парних комбінацій дають понад 4000 варіацій, плюс ще 16 базових знаків для позначення категорій… Це повноцінний набір понять який може позначати майже весь семантичний корпус… Тому наказав тримати у таємниці цю знахідку, взяв розпис про нерозголошення та наказав нашому системнику провести моделювання написів для їх розшифрування.
— І як успіхи дешифрування? — спитав Павло.
— Прориву немає. Вдалося розкрити деякі базові категорії на кшталт "ґрунт", "небо", "вода", "вогонь" — вони збігаються. Це поки що все, що нам вдалося. Лінгвіст сказав, що ця мова виходить за межі людської логіки.
— Тобто? Цей зонд може бути позаземного походження? Належати іншій цивілізації?
Варгас подивився на Павла стривожено, потім відвів погляд та вимовив:
— Я цього не можу виключати. Проте, наш керівник категорично виключає таку ймовірність. Він скоріше готовий визнати, що Китай міг надсилати зонди із секретними місіями, як вони це робили на Місяці років сорок тому...
— Що думаєте саме ви? — спитав Павло.
— Це неважливо, — відповів Варгас. — Але я не виключаю жодного з варіантів.
— Ближче до справи. Опишіть коротко обставини цієї загадкової смерті.
— Смертей вже дві. — сказав Варгас. — Спочатку стався інцидент з геологом Степаном Бучком. В нього виявився пошкоджений кисневий балон, почалася розгерметизація. Товариші замінили на резервний, але там виявився азот. Він помер від задухи, поки товариші второпали, що сталося. Два дні тому раптово помер Ханс Штайгер, другий геолог з цієї партії. Поки що все що ми знаємо — він замість абсенту, який він готував для себе у пробірках, він випив розчин метилового спирту. Ймовірно, він майже одразу осліп, тому не зміг викликати допомогу. Він помер впродовж двох годин у страшних муках.
— Містика якась! — вигукнув Павло. — Ви вірите що це просто збіг?
— Здається, що це просто збіг, — відповів Варгас, чухаючи потилицю. — Але я католик. Я вірю у безсмертя душі, у привидів. А у проклятий зонд, який забирає життя — не вірю. В нас замало фактів. — Ну що ж, я для цього сюди й прибув. Щоб це розслідувати.
— Моя вам порада. Ви спеціаліст із комунікацій, так? Тоді займіться вашою безпосередньою роботою. Ніхто не повинен знати крім мене та керівника станції що ви тут робите. Про свої успіхи, труднощі та невдачі, а також про здогадки — повідомляйте мене. Я вже дав наказ, щоб вам надали коди доступу до бази даних, камер відеоспостереження та всього іншого. Ваш комунікатор діє як універсальна картка. Ви матимете доступ до будь-яких приміщень станції. Лише не раджу вам лізти у технічні приміщення, бо це зіпсує вашу легенду. Також не раджу звертатися з допомогою до нашого системника — Маркса Морено.
— Чому саме? — поцікавився Павло.
— Вважайте це чуйкою. Я йому не вірю. Він з родини марксистів. Навряд в нього можуть інші погляди. Мого діда стратили його однодумці.
— Ви навіть не уявляєте, скільки моїх дідів та прадідів знищили його однодумці, — сказав Павло. — Ми пливемо в одному човні, друже.
— Отож, можете звертатися, коли треба, у будь-який час. Мій номер та екстрені номери вже внесено до вашої адресної книги. Відпочивайте, освоюйтесь, та зичу вам успіхів у роботі! Провідник буде закріплено за вами. Окремо у вас буде робот—служниця, андроїд-секретар, та робот помічник, якщо буде треба щось робити без вашої участі! На все добре!
***
Кімната, яку йому виділили, нагадувала великий палац ватажка вікінгів з старого фільму про Беовульфа. Стіни стилізовано під дерево, навіть біля дальньої стіни був камін. Атмосфери додавали щити, мечі та сокири, які висіли на стінах. Величезне ліжко мало форму дракару. Не просто житлова кімната, а номер у готелі. Навіть хутро тварин на стінах та на ліжку — дарма що синтетичні, атмосферу створювали затишну та комфортну. Тому голографічний екран у повітрі посеред цього оздоблення викликав певний дисонанс. Наказавши роботу—служанці приготувати каву та пиріжки з повидлом, Павло одразу поринув у роботу…
Перше що він зробив — попросив дані про останній виліт групи Степана Бучко. Він деякий час просто милувався краєвидами плато Йотунхейм, де було знайдено той таємничий зонд. Здавалося, що шатл летить над Антарктидою, ті самі тороси, крижані каньйони та крижані скелі, які сяяли у тьмяному світлі далекого сонця. Для повноти бракувало лише моря та пінгвінів. Долина, де залягало це скупчення металу, мала позаземний, навіть потойбічний вигляд. Павло вже вкотре здивувався, як влучно підібрано назви. Стовпи пари виблискували як духи льоду із міфів. Замерзлі стовпи за обрисами нагадували велетенські крижані постаті — ніби легендарні йотуни постали у всій своїй красі та величі. А серед крижаних гір він помітив білий, як сніг обеліск. Було незрозуміло, чи він з криги чи з каменю. Люди його не помічали. Крім одного. Він застиг, хитаючись, ніби у трансі. А потім розвернувся та пішов до шаттлу. А його товариші уже тягнули величезну кулю з темно—блакитного металу, вкриту кригою та дрібним камінням… На корпусі ледь помітно виблискували гексаграми азбуки І-Цзін. Окремі знаки у квадраті, та парами.
Він попросив комп'ютер вивести на екран дані хімічного аналізу зразків з артефакту. "Ірідій — 40 %, індій —20%, палладій —10 %, ванадій —10 %, тантал — 8 %, германій — 5 %, осмій — 5 %, реній — 2 %" Всі метали — рідкоземельні, які головним чином можна знайти у метеоритах. Мабуть, він коштував стільки, скільки можуть зібрати великі країни на річний бюджет. Жодна країна не могла собі дозволити створити такий зонд. Коли це китайці використовувати І-Цзін замість ієрогліфів? Останні записи цим алфавітом було зроблено понад три тисячі років тому. Далі користувалися лише традиційними ієрогліфами. Отже, позаземне походження зонду було найбільш ймовірним. Але чому саме керівник станції не хоче це визнавати?
***
У їдальні під час обіду Павло зустрів подружжя Рівас. Обидва лікарі виглядали збентеженими.
— Вітаю, Пабло! Ми, здається, прибули разом з вами?
— Вітаю, пане Рівас! Так, пригадую…
— Мене звуть Хорхе, а мою дружину — Лючія! Сідайте разом з нами! Якщо не проти, звісно...
— Приймаю запрошення! — Павло сів за столик, покликав робота-офіціанта, та зробив замовлення.
Поки очікували, коли робот принесе замовлення, Лючія спитала Павла, чи він одружений. Павло здивовано подивився на неї, і відповів:
— Був одружений. Колись… Зараз розлучений. Просто наші шляхи у житті розійшлися. Я отримав волю та полетів туди, де знадобилися мої здібності. Ні, дітей теж нема. Через роботу вже не мав часу та бажання.
— Шкода, — сказала Лючія. — Такий приємний хлопець! Ми з Хорхе — виключення. Ми прожили повноцінне життя, тридцять років разом. Троє дітей виросли з нами та вже мають свої власні родини. А ми вирішили востаннє послужити людству. В нас все чудово! А в більшості тут не так. Більшість тих, хто прилітає сюди — ескапісти. Кожен пережив якусь власну драму або трагедію. Вони свідомо обрали самотність, бо так легше загоїти рани...
— Так, це свого роду монастир, — сказав Хорхе. — Без постригу, але зазвичай звідси вже вороття немає. Більшість з тих, хто відпрацював тут — у вічній півтемряві та за однією шостою земної гравітації ніколи не повернуться на Землю. Вони осядуть або на Марсі, або на Місяці. Або взагалі не долетять до місця призначення та знайдуть спокій у капсулі серед астероїдів.
— Або в'язниця, — сказав Павло. — Для самого себе. Якщо вважаєш себе винним у чомусь та не можеш це собі пробачити. А коли дивишся на це чорне небо та знаєш що звідсіля нікуди не втекти — голос совісті звучить тихіше…
Він не договорив. Робот приніс замовлення: піцу та страви мексиканської кухні. Вони обмінялися черговими люб'язностями, та приступили до їжі. Закінчивши, Хорхе Рівас поставив питання чи знайомий йому Білл Бредлі?
— Так, наскільки мені відомо, це один з тієї партії, які знайшли стару міжпланетну станцію, а потім почалися ті інциденти, — відповів Павло. — Він зараз перебуває в ізоляції під охороною.
— Дивно, — сказав Хорхе. — Знаєте, він одразу мені не сподобався. Дуже слизький тип. Він почав мене розпитувати хто я такий, навіщо ми прибули на станцію, та чи чули ми про інцидент з паном Бучком. Очі в нього бігали… Коли він почув, що ми медики та всякі там містичні пригоди нам не цікаві апріорі… Здалося, що він втратив до нас інтерес. Навіть хвилини з нами не висидів та пішов…
— А того дня сталася друга смерть… Теж випадкова, — промовив Павло скоріше до себе. — А вже потім цього кадра посадили під нагляд. Дуже дивно...
— Нас ця ситуація дуже напружує, якщо чесно — сказала Лючія. — Ми у прямому сенсі живемо на вулкані… Люди дуже напружені, хоча намагаються цього не показувати… Тому веселяться та жартують, щоб показати. що не бояться...
— Я розумію, — сказав Павло. — Сам це помітив. Тому тут жартують та кепкують, щоб скинути напругу.
— Нам не звикати, — сказала Лючія. — В себе ми теж жили біля вулкану. Ми звикли. А цей чоловік жодного разу не посміхнувся. Він ніколи не посміхається. Є підозра, що він не той, за кого себе видає. Придивіться до нього краще…
— Дякую за пораду, Хорхе! Мені вже час іти! Ще зустрінемось, — Павло встав, та вдячно потиснув руку лікарю...
***
Коли Павло виходив з їдальні, його вивів із задумливості виклик комунікатора.
— Павло? Це Варгас. Зайдіть, будь ласка, до мене! Ще одна нагла смерть! — Варгас перебував у дуже похмурому настрої.— Ще один учасник тієї проклятої експедиції помер сьогодні вночі. Збіг?
— Як саме він помер? — спитав Павло, та сів у крісло навпроти.
— Переплутав ароматизатор для душу із гідратом сірки. Тобто, пролив собі на голову сірчану кислоту. Звісно, він осліп, та з його голови злізла шкіра. Деінде оголився череп. Помив собі чоловік голову…
— Хто це був? — спитав Павло. — Вітор Хіменес чи Білл Бредлі?
— Хіменес, — відповів Варгас, та сплюнув. — Каррамба! Я ніколи не вірив у містику, але тут я вже готовий плювати через ліве плече та тягати чорну кішку, щоб перебігала мені дорогу…
— В нас завжди вважалося, що чорна кішка — це до невдачі, — посміхнувся Павло.
— Та один чорт, — відповів Варгас. — Три смерті за тиждень — це вже занадто. До нас буде прикута увага всього Сектору Зовнішніх Планет. А нам зайва увага потрібна якнайменше.
— Що я можу зробити, щоб цьому зарадити? — спитав Павло.— Минуло лише три дні, я тільки но дістався матеріалів про смерть Штайгера…
— Які у вас висновки? Чи міг він переплутати пробірки?
— Я дуже ретельно вивчав його досьє. Штайгер був педантом. Навіть шкарпетки в нього лежали кожна пара на свому місці. Він навіть труси складав за кольорами та візерунками. Щоб такий педант сплутав мензурки з рідиною? Я би скоріше повірив що він випив занадто, ніж випив щось не те.
— Отже, хтось йому допоміг? — спитав Варгас.
— Думаю, що так. Хіменесу теж. Це могла бути одна й та сама людина.
— Тоді. я гадаю було би слушно взяти Біла Бредлі під пильну охорону. Він останній у тій партії, хто лишився живим. А ще я посилю нагляд за Марксом Морено.
Коли Павло, занурений у свої думки, повертався до своєї кімнати, на нього напали. Напад здійснили два андроїди. Вони спочатку вигукнули одночасно "Це ворог людства! Це не людина! Знищити ворога!" Один був озброєний пістолетом з бронебійними кулями, в другого був ультрафіолетовий бластер. Павла застигли зненацька, бо він не очікував нападу. Коли він зрозумів, що сталося, йому пропекло ліву ногу нижче коліна та прострелили праве плече. Права рука повисла як пліть. Все що він зміг — це відповзти за ріг. Андроїди повільно насувалися, маючи намір добити. Але назустріч вибігли двоє співробітників Служби Безпеки станції. Постріли привернули увагу, та найближчий патруль завітав у гості. Це його і врятувало. Бій тривав не більше як хвилину. Обидва роботи були швидко знешкоджені. Їхні блоки пам'яті забрали на дослідження.
За кілька хвилин прибула медична бригада. Медсестра та фельдшер швидко зупинили кров, перев'язали рани та доправили до лазарету. Чотири дні Павло перебував у лікарні, випавши із розслідування…
Лише на п'ятий день його навістили спочатку подружжя Рівас, які, як виявилося, його прооперували, витягши дві кулі. Він подякував Хорхе за допомогу. А потім його навістив Дієго Варгас. Він повідомив, що спробував заарештувати Маркса Морено, але через день керівник станції наказав його звільнити, бо "без нього усе встало". Єдине, на що вони сподіватися — що за кілька днів з Ганімеду пришлють нового сисадміна "без тягаря сумнівної ідеології".
— Сталося немислиме! — сказав Варгас. — Ніколи не було такого, щоб андроїд напав на людину! В них прошито, що людині шкодити не можна за жодних обставин!
— Три закони робототехніки. Але тут є нюанс — під час нападу ці андроїди волали "це не людина, це ворог людей!"
— Пор фавор? — спитав Варгас, та його брови злетіли. — Отже, хтось виключив вас з роду людського! Але Морено в цей час був під арештом! Хто міг таке зробити?
— Та хто завгодно! Логічно, що у злодія є спільник. Мені обіцяли, що за два дні випустять. Займуся тим, щоб встановити, кому це вигідно. Як казали римляни "qui prodest — et ut culpam!"
— Римляни ще вважали, що Quid Pro Quo — це краще за гроші. — сказав Варгас. — Я сам вивчу, хто може бути пов'язаний із Морено. Так ми вийдемо на слід убивць…
Вони попрощалися, вже як друзі. Павло вийшов з кабінету у коридор.
"Добре, хай копає де хоче. А мене більше непокоїть — а чи не стоїть за цими вбивствами сам керівник станції? Якщо він наказав не повідомляти нікуди про знахідку зонду, та якщо він так несамовито заперечує можливість його позаземного походження? Хто як не він може наказати сисадміну піти на порушення? Оце буде проблема. Як саме вивести на чисту воду самого керівника?"
***
Коли Павло зайшов до себе у кімнату, він побачив, що у нього гостя. На його ліжку сиділа Валькірія. У блідому освітленні в блідому світлі нічного ліхтаря вона здавалася нереальною, позаземною істотою. Але, коли вона повернула голову із розкішними золотавими косами, Павло зрозумів, що це андроїд.
— Милий, де ти був так довго? Я давно на тебе чекаю! Я Фрейя!
Павло зупинився та застиг біля дверей. Він мимоволі витріщився у бліде лице, на якому блищали підведені яскраво оченята, з червоними тінями, на яскраві губи, пофарбовані яскравою помадою криваво-червоного відтінку. На нього витріщалися яскраво-сині, як сапфіри, оченята. Жінка -андроїд провела язиком по губах, та посміхнулася, показуючи бездоганно білі зубки. Вона встала з ліжка, плаття сповзло з плечей, оголивши бездоганні груди у формі лимончиків з яскраво червоними пипками. Павло відчув, що в нього у штанях стало гаряче. Без сумніву, це андроїд-гейша. Хтось любив блідих японок у кімоно, хтось надавав перевагу смаглявим індійським дівчатам у сарі, хтось — гречанкам у прозорих хітонах чи арабкам у вбранні "під танець живота". А були ті, кому подобалися суворі біляві або руді валькірії у хутрі. Але ж він не замовляв гейшу! Перебуваючи у відрядженні, Павло ніколи не дозволяв собі розслаблятися та відпочивати таким чином. Він ніколи не пив спиртного, не курив кальян чи ароматичні трави. Будь-що з того, що туманить розум під час роботи — табу. А жінка, нехай штучна — найсильніший наркотик…
Але гейша не чекала згоди. Вона йшла, похитуючи округлими стегнами, розкинувши руки для обіймів, та розкривши губи для поцілунку. На Павла нахлинула хвиля парфумів, в нього закружилася голова. Ще мить, він сам накинеться на гейшу із гарчанням, як дикий звір... Але, голос розуму його зупинив. Щось тут було неправильне. Як ця гейша проникла до його кімнати? Якого біса, якщо він не замовляв цю послугу?
— Йди до мене, котику! Ну-бо, поцілуй мене! — проворкотала гейша. — Лизни мої грудки, вони такі солодкі, як цукерочки!
Павло зупинився та закусив губу, прокусивши її до крові. Біль повернув його у реальність. Він виставив перед собою руки.
— Ні! Я тебе не кликав! — закричав він. — Забирайся звідси!
Вираз обличчя андроїда різко змінився. Замість "кохання" він побачив злість. Обличчя андроїда перекосилося. Тепер його вираз став схожим на морду розсердженої кішки. Вона зашипіла та блискавично метнулася до нього, обхопивши його шию залізною хваткою. Павло забився, розуміючи, що андроїд має намір його задушити. Він вивернувся та схопив гейшу за шию. Двома рухами він вивернув шию. Жінка -андроїд миттєво обм'якла, її хватка ослабла, і вона повільно осіла на підлогу…
Солодкий, ледь помітний запах гіркого мигдалю доносився від її губ, сосків, і промежини. Здогадка промайнула миттєво, Павло помчав у ванну кімнату та приніс хімічний аналізатор. Та тут же переконався у своїй правоті. Слизові оболонки андроїда було змазано потужною отрутою, яка могла би вбити кілька людей…
"Дякую тобі боже. що я не кобель", — подумав Павло із посмішкою.
Раптом задзвонив дзвінок з комунікатору. Варгас. Павло свідомо виділив його номер окремим звуком — "Польотом Валькірій" Вагнера.
— Павле, у вас все гаразд? — голос Варгаса був схвильований. — У нас ще одна смерть! Морено помер у своїй камері!
— Як це сталося? — спитав Павло, все ще важко дихаючи.
— Викликав до себе гейшу, та помер від серцевого нападу…
— Терміново перевірте губи, смочки та піхви гейші на отруту! Це не жарт! Я ледве зміг уникнути такої ж долі!
— Гаразд! — відповів Варгас. — Я вас почув! Де ви знаходитесь? А, бачу. В себе в кімнаті. Залишайтеся там. Чекайте, я надішлю за вами ескорт! Вони проведуть вас на місце злочину...
Оглядати три мертвих тіла за три дні — це ще те задоволення. Він дивився на тіло Морено, тримаючи у голові, що він би зараз так само лежав з посинілим обличчям, якби не його витримка… Раптом надійшла звістка, що ще одна людина померла від серцевого нападу після любощів з андроїдом. Варгас оголосив тривогу та перевірку всіх андроїдів на станції на наявність зламу захисту та проникнення у "прошивку". У свою чергу, Павло попросив комп'ютер перевірити всі контакти та візити Маркса Морено. Він відчував, що вже дуже близький до розгадки...
*** — Отже, ви повідомили, що справу розкрито, і ви докопалися до істини? — Дієго Варгас виглядав розгубленим.
— Так, я саме про це повідомив, — відповів Павло Музика. — Тому я прошу затримати Білла Бредлі як підозрюваного у вбивстві чотирьох людей. Та організації замаху на мене.
Обличчя Варгаса витягнулося.
— Сподіваюся, ви маєте докази, — він включив комунікатор та швидко віддав наказ.
— Всі мої докази у файлі. До файлу прикладено відповідні відеозаписи з камер спостереження. Копію мого рапорту я вже надіслав вранці до Департаменту у Справах Зовнішніх планет через радіограму. Ще я прошу дозволу вколоти підозрюваному сироватку правди та провести жорсткий допит.
— У вас на це є всі повноваження!
— Формально, на це потрібен дозвіл начальника станції або його заступника.
— Ви його маєте. Що ще потрібно?
— Покликайте сюди керівника станції. Навряд він буде читати цей протокол. Хотів би, щоб він теж вислухав доповідь.
Дієго Варгас знову ввімкнув комунікатор та надіслав повідомлення. Стуре Еспен, директор станції, прибув хвилин через десять.
— Вітаю, пане Музика! — сказав директор, потискаючи руку Павлу. — Нарешті ми зустрілися. Отже. я так розумію, справу розкрито?
— Так, майже. Залишилося отримати зізнання від підозрюваного.
Еспен сів у крісло поряд з Варгасом.
— Тоді, ми вас слухаємо. Що саме вам вдалося встановити?
— Розповім послідовно. Підозрюваний, Білл Бредлі, громадянин США змінив ім'я за два роки до вступу до Академії. Його справжнє ім'я — Владлен Хлєбніков. Це вам про щось говорить?
— Тобто. за походжденням він росіянин? — спитав Еспен. — Як кажуть, нема поганих націй. Є погані люди. Він сумлінний працівник, прибув на станцію рік тому. Нічим до цього не виділявся.
— Безперечно. Як будь-який глибоко законспірований агент спецслужб, — сказав Павло.
— Отакої! — вигукнув Варгас. — Як казав мій дід "від росіян не чекай на щось добре. Навіть якщо він дарує тобі квіти, у них напевно заховався скорпіон". Я чилієць. Ми добре пам'ятаємо про совєти та як вони нам свого часу "допомогли". Жодна країна, якій допомагали росіяни, не вибралася зі злиднів!
— В мене до них свої рахунки, — сказав Павло. — Не будемо про це зараз!
— Отже, ви вважаєте, що смерті Степана Бучка, Ханса Штайгера, Вітора Хіменеса, та Маркса Морено не були випадковими? — спитав Еспен.
— Не лише вважаю. Маю докази цього, — відповів Павло. — Не люблю, коли мене перебивають!
— Вибачте! Ми вас уважно слухаємо! — сказав Еспен
Павло розповів про свої припущення. Звісно, все почалося з того, що було знайдено сліди отрути.
— Я згадав один епізод, — сказав Варгас. — Це сталося незадовго до смерті Степана Бучко. Він доповів що зустрів Бредлі у ангарі, де зберігався артефакт. Він йшов взяти зразки металу для аналізу, та побачив Бредлі, який ставив якісь датчики. Бредлі сказав що ставив їх за моїм завданням, а я такого завдання не давав. Я викликав Бредлі до себе та питав чому він збрехав? Він відповів що збрехав, бо не любить коли ставлять дурні питання.
— Ви забули про це? Тоді питання до вашої компетентності!
— Я перевірив Бредлі на детекторі брехні. Так, про всяк випадок. Нібито він не брехав. Я мусив виписати йому догану, та відпустити. Це було помилкою.
— Помилкою, яка коштувала життя чотирьом людям, і могла обірвати і моє життя.
— Якщо вас це потішить, я подам рапорт на звільнення, — роздратовано сказав Варгас.
— Я вважаю, що це питання вашого сумління. — сказав Павло. — Отже, вирішуйте самі.
— Це питання ми вирішимо, коли все з'ясуємо! — перервав його Еспен. — А зараз я хочу почути відповідь: що встановило розслідування?
— Першим кроком стало вбивство Степана Бучко. Влад Хлєбніков, або Бредлі — бо так швидше, звичніше та простіше для вас, підлаштував все так, щоб виглядало як нещасний випадок. Він до чергового вильоту пробрався в ангар та пошкодив скафандр, у якому Степан виходив на поверхню. А саме — дихальний шланг від балона. Резервні балони з киснем він замінив на балони з азотом. Він навіть змінив маркування на всіх восьми балонах. Коли система повідомила що кисневий балон несправний, та повідомила що треба замінити на резервний балон — Степан отримав балон з азотом. Звісно, він помер від задухи перш ніж хтось зрозумів, що сталося. Бредлі прикинувся хворим, та не полетів у цей рейс. Замість нього літав Ханс Штайгер. Саме він випадково зустрів Бредлі біля ангара. Бредлі перелякався що на нього паде підозра, та проник до лабораторії, де Штайгер робив досліди із зразками з поверхні артефакту. Штайгер навчився синтезувати абсент, та маскував його під реактив. Бредлі проник до його лабораторії, та підлив у мензурку з напівготовим абсентом метиловий спирт. Штайгер випив достатню дозу, щоб осліпнути, а через годину померти, перш ніж було піднято тривогу. Через сліпоту він не зміг натиснути тривожну кнопку на комунікаторі. Метиловий спирт в нього був серед реактивів, отже жодної підозри це не викликало. З тієї команди залишився лише Вітор Хіменес. Він наніс візит Бредлі — вони випивали віскі у барі. Не знаю, про що була розмова — бо зберігся лише запис їхньої зустрічі. Можу лише зробити висновок, що Хіменес засумнівався що ці дві смерті — це просто збіг. Бредлі над ним поглузував, а потім вийшов.Пішов не куди-небудь, а до свого спільника — Маркса Морено. В нього він отримав код для проникнення у приватні покої Хіменеса. Він знав, що Хіменес полюбляє ароматичний душ. Він підсунув замість ароматизатора пакетик з сульфідом натрію. Напис на пакетику також був японською, як на ароматизаторах. Отже. Хіменес пішов у душ, заправивши порошок в головку, що подає воду з іонами. Що було далі — вам відомо. Утворилася сірчана кислота та гідрид натрію. Йому просто роз'їло шкіру голови, обличчя та очі. Виглядало все так, ніби Хіменес переплутав порошок. Тоді вже Бредлі злякався викриття, та попросив про нагляд та охорону, щоб зняти з себе підозри.
— Але тут з'явилися ви, — сказав Варгас. — Цього його план, напевно не передбачав.
— Як завжди у його земляків. Величезна "многоходовочка", яка сиплеться від одного єдиного непередбаченого фактору чи обставини. Бредлі продовжував листування із Марксом Морено. Та наказав йому, щоб той придумав щось, щоб позбутися мене. Я почав його дратувати. Спочатку Морено перепрограмував андроїда, який здійснив на мене збройний напад, виключивши мене із людей, бо 3 закони робототехніки забороняють робити шкоду людині. Мені пощастило, що андроїд не влучив у мене одразу. Я отримав лише поранення в руку. Тоді Морено надіслав до мене андроїда-гейшу. Вона нібито помилково зайшла до мене у каюту та почала зваблювати. Я впустив її, бо вона повідомила, що має для мене важливу інформацію, яка дуже конфіденційна. Я впустив її, бо не вбачав загрози. Я справді вважав, що тут сталася помилка. Якщо врахувати, що вони завжди обприскуються парфумами з афродизіаком, мені дуже важко було втриматися. Коли я відмовився від її пестощів, гейша почала мене душити. Єдине що я зміг — звернути їй голову й тим самим вивести її з ладу. Одразу я про всяк випадок зробив мазки з губ та піхви. Це не було зайвим — на слизову поверхню було нанесено отруту. Отрута дуже підступна, бо складається з нешкідливого, але стабільного компонента, та шкідливого, що утворює токсичну суміш, і розпадається протягом півгодини.Через це я отримав легкі опіки шкіри рук. Ця отрута — так званий "Ньюбі", який використовували ще спецслужби совєтів за півстоліття до нас, щоб вбивати опонентів. Смерть виглядала як серцевий напад. Саме так спочатку помер випадково той бідося — техник, забув його ім'я. Це було випробування зброї, яку готували для мене. Після всього, було вирішено що Бредлі нічого не загрожує та його випустили з під охорони, залишивши нагляд за його помешканням. Він скористався андроїдом гейшею свого спільника, а потім наніс андроїду отруту на губи і піхви, залишивши йому сюрприз. Морено помер в обіймах гейші від серцевого нападу. Тоді я дослідив та порівняв залишки речовини на губах обох гейш. Вони співпали. Таким чином, весь пазл у моїй голові склався.
— Прекрасна робота, пане Музико! — сказав Еспен. — Ви розслідували цю справу та виявили злочинця. Я вже маю отримати результати ментоскопії підозрюваного. Хвилинку… — він набрав код на комунікаторі, та його обличчя зморщилося від розпачу. — Ти диви! Бредлі спромігся опиратися ментоскопії. Запис його думок зіпсовано. Пишуть, що він весь час співав якусь пісню. Чортівня. Ось вона, я зачитаю: "Білий сніг, синій лід, на розтріскавшийся землі, ковдрою клаптевим на ній місто в дорожній петлі. А над містом пливуть хмари, закриваючи небесне світло, а над містом жовтий дим. Місту дві тисячі років. Прожитих під світлом зірки на ім'я Сонце. Дві тисячі років іде війна, війна без особливих причин, війна — справа молодих, ліки проти зморшок." ( Віктор Цой «Зоря По Імені Сонце»). Що це в біса за маячня така?
Павло заблимав очима, щось пригадуючи:
— Це така пісня. «Зоря По Імені Сонце». Такий був радянський співак - Віктор Цой. Цю пісню співали у кожному дворі. Її співали ті, хто потім їхав на танках вбивати мій народ. Той співак загинув у автотрощі півстоліття тому. Не його провина, що його пісні співали та продовжують співати покидьки...
— Введіть підозрюваному сироватку правди та чекайте на мене! — наказав Еспен, та виключив комунікатор. — Ходимо, друзі! Ми маємо всі почути всі зізнання цього покидька!
Вони втрьох рушили до ізолятора, де тримали підозрюваного. Цього разу Бредлі виглядав спустошено і знеможено. Його зазвичай нахабний та зухвалий вираз обличчя кудись подівся.
— Ти визнаєш, що вбив Бучка, Штайгера, Хіменеса, Дхонга, та Морено? — спитав Еспен.
— Визнаю, — прохрипів Бредлі. Він з ненавистю свердлив візитерів очима. — Я знаю, що помру на електричному стільці за мої злочини. Ви не витрачатимете ресурси на моє транспортування на Місяць. Вбивство двох та більше осіб — навмисне чи ні, карається смертю. Я знаю Кодекс!
— Знали, чим це вам загрожує, та все одно зробили? — спитав Еспен. — Тоді чому?
— Я ненавиджу їх! — відповів Бредлі. — Цю породу зрадників. Вони занапастили мою країну. Вони позбавили її величі. Вони розвалили її на частини. Мій дід воював з ними у шахтарському краї, та горів у танку! Я сам хотів їх вбивати! — він засміявся як божевільний, вирячивши очі. — А тут ще випала така нагода! Я отримав наказ! Я не міг вчинити інакше!
—Чий наказ? — спитав Варгас. — З Кремля, якому ви служили щонайменше останні десять років?
Бредлі зареготав.
— Ні, Кремль занадто далеко! Мені наказав Обеліск!
Всі троє спантеличено переглянулися.
— Який такий обеліск? — спитав Павло, й відчув холод у грудях. Він зрозумів, про що саме йшлося. "Мертвий Простір, гра мого дитинства. Невже там було щось з того, що є насправді, крім тієї божевільної секти?", подумав він про себе. — Як само ви здійснювали комунікацію з ним?
— Я чую його голос в моїй голові— сказав Бредлі. — Бо я обраний! Зонд зламався, — додав він. — Наставники залишили нашу систему. Але вони лишили стражів та наглядачів. А піддослідні не повинні знати їхні тайни! Мені було наказано знищити модуль, запустивши програму самознищення, та вбити всіх, хто його бачив! Включаючи тебе, шеф з безпеки, та тебе, жалюгідний соціальний інженере! Вас всіх було наказано вбити! Цілі обеліску збігаються з цілями тих, хто мене сюди послав! Чому би й ні! Ви всі помрете! Ви маєте всі померти! Я запустив програму. За три дні ця станція буде знищена разом з зондом! Ви всі помрете! Ви всі…— він почав задихатися, випроставши язик, та його тіло забилося в конвульсіях. Його обличчя посиніло та перекосилося від болю.
— Медиків, швидко — закричав Еспен у комунікатор. Але було запізно. Коли бригада медиків ввірвалася у кімнату, Бредлі уже не дихав.
Хорхе Рівас приклав аналізатор до грудей, та встромив пристрій, схожий на градусник, до рота.
— Механічна асфіксія, — сказав він. — А також повна зупинка серця. Наче йому наказали померти, і він помер.
Тим часом Еспен уже віддавав накази у комунікатор.
— Негайно викличте техніків, заберіть з ангара той клятий зонд "Енігма", та вивезіть його до чортової матері кудись у масив Муспельхейм чи Хельхейм. та викиньте його там! Так, це наказ! Просто спустити з шатлу у тороси! У вас година на збори! — він вимкнув комунікатор, та втомлено опустився у крісло, витерши піт з лоба. — Аби не було запізно… — сказав він. — Три доби уже минули. Той покидьок занадто довго пролежав у безтямі після ментоскопії.
***
Все керівництво станції Асгард зібралося у приміщенні командної рубки станції. У центрі, на капітанському містку, сидів Еспен. З правого боку сидів Варгас, з лівого боку — Іван Дещиця, шеф з наукової діяльності. Павло сидів поряд з ним. На центральному моніторі показували політ шатла "Іггдрасиль", якій віз небезпечний артефакт. Це була дуже ризикована місія. Під сироваткою правди не брешуть. Бредлі під виглядом встановлення датчиків спромігся запустити програму самознищення артефакту. Якщо шатл не встигне відлетіти достатньо далеко, вибух може пошкодити кріосферну плиту, і ось тоді і станція, і все що на ній провалиться у тридцяти кілометрову безодню океану. Про це не хотілося думати. Павло стискав пальці, так що нігті впивалися у долоні. До вибуху залишалися кілька годин, або навіть хвилини. Нарешті шатл завис над кратером, та Еспен дав наказ скинути вантаж.
— Відкриваємо шлюз вантажного відсіку. Об'єкт впав у кратер! — докладав пілот шатлу.
— Робить розворот та повертайтеся на базу! — гукнув Еспен
— Зрозуміло! Буде виконано. Повертаємося на базу!
Шатл зробив віраж та злетів трохи вище. Аж раптом, у кратері спалахнув вогник. Він розрісся до кульки, сяючи у примарному світлі далекого Сонця всіма кольорами веселки, заповнивши весь кратер, та сягнувши розмірів померанчево—жовтого супутника Іо, який саме зараз проходив у небі над тим районом. А потім кулька почала темніти, ставши чорною як сама ніч. Ще мить, та спалахнуло таке яскраве світло, що люди замружили очі.
"Анігіляція!" — подумав Павло. — "У зонді у магнітному полі зберігалася антиматерія. Станція просто зникла би у просторі, перетворившись на купу фотонів. Разом із всім персоналом та апаратурою!"
Але це було ще не все. У кратері почалося виверження. Спочатку з'явилася пара, наче дим із земного вулкана. А потім у небо на десяток кілометрів вдарив стовп води. Гейзер, якого тут не було видно тисячі років. Вода почала осипатися кульками криги, й там, де вивергалися тисячі тон води, утворилася крижана гора. Кратеру Котел Квасира більше не існувало. Тепер там стояла крижана гора, яка за висотою не поступалася горі Котопахі у Чилі. А після цього станцію затрусило. Всі, хто стояв на ногах. впали на підлогу. Дехто випав з крісел. Але більшість втрималася. Кілька товчків, та все замовкло.
— Метеостанція Валькірія викликає Асгард! — почувся голос у динаміках. — Що у вас сталося! Ми щойно кілька хвилин тому зафіксували інтенсивні сейсмічні поштовхи з магнітудою дев'ять балів! Епіцентр знаходиться на глибині три кілометри від поверхні, за сто кілометри від вашої станції! Зафіксовано прориви гейзерів! У Локі сталося виверження!
— Яке виверження? — роздратовано спитав Еспен.
— Кріовулканічне. Вулкани поблизу ніби з ланцюгу зірвавлися! Хвергельмир знову пробився!
— У вас такий голос, ніби розпочався Рагнарьок, — сказав Еспен.
У динаміку почувся дружній сміх.
— Ні, це ще далеко не Рагнарьок! Ще Фенрір не пробудився! Та Йормундгард все ще спить!
— Отже, шановні колеги, цього разу Рагнарьок не відбувся! — оголосив Еспен. — Поки що Ходдимір не потрібен. Модулі "Лів" та "Лівтрассир" нехай залишаться на своїх місцях! Вільно! Всім відпочивати! Слова керівника станції потонули в радісному гомоні. Люди кричали, плакали, обіймалися — атмосфера дружби та братерства перед величезною небезпекою вражала.
"Іноді це корисно, коли живеш на вулкані", подумав Павло, дивлячись на це святкування з незворушністю буддисткою ченця. "Коли смерть в тебе під ногами, вже не до того, щоб плести інтриги, з'ясовувати стосунки, чи ще щось. Дивлячись на них, я спокійний — людство виживе за будь-яких обставин. Коли треба, ми всі можемо об'єднатися у єдиній меті, незважаючи на національність, расу, стать чи релігійну належність. Бо всі ми — людство"
|
|
|
|
Время приёма: 02:47 09.05.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев