 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Горнятко кави, випущене з рук, із тріскотом розбилося.
Майже одночасно почали галасувати всі мобільні телефони у квартирі. І навіть старий стаціонарний апарат, яким вже декілька років ніхто не користувався.
Юрій повільно підняв телефон до вуха, діставши його із кишені штанів, не відриваючись від неба. Прийняв дзвінок.
Із трубки на нього одразу вилився потік якихось збентежених голосів, що поєдналися у суцільний безладний шум.
Нарешті, на тому боці трубки хтось голосно крикнув щось на кшталт: «Замовкніть уже і дайте мені трубку»
Юрій посміхнувся, одразу зрозумівши, хто це.
– Алло. Юра, це ти? – знайомий голос Кості зараз діяв як заспокійливе. Принаймні, хоч одна людина в цьому світі не панікує разом із ним. Це вже чудово.
– Я. Ти теж це бачиш?
– Та хіба я сліпий по-твоєму, чи що? Ці довбані знаки ледь не перекривають собою Сонце. Що це в біса таке?
– Я що по твоєму, екстрасенс? Звідки я знаю?
– Твоя правда. Приїдеш в Центр?
– Скоро буду.
Юра кинув трубку та кинувся надягати вихідні штани, замість своєї піжами.
– Господи, Юра, ти бачиш це? Тітка Тоня щойно мені телефонувала! У Броварах точно те ж саме! – показалась у дверях перелякана Оля.
– Ти тільки не бійся. Я сам не знаю, що воно таке, але це справа часу,– Одягнувшись, Юрій поцілував дружину на прощання та миттю вибіг із квартири, мало не перечепившись на сходах.
…
Заледве дихаючи, Юра таки дістався потрібної кімнати. Все ж таки сходи були його головним ворогом у всі часи.
– Нарешті прийшов! – Костя практично машинально потиснув йому руку та запросив до столу. За яким вже йшло жваве обговорення інциденту.
– Інцидент Х745, – наголосив Костя, – це наразі робочий код.
–Хай буде. То що нам відомо?
– Абсолютно нічого! Нічогісінько. Окрім того. що й так очевидно.
– А які ідеї? – Юра тим часом знайшов свою улюблену чашку та заходився заварювати собі каву.
– Це або надзвичайно дивне природне явище, яке ми маємо честь спостерігати вперше за всю історію, або…
– Або з нами граються прибульці, – посміхнувся Юра, сьорбнувши свою каву.
– Це точно щось штучне. Механізм подібний до такого ж при полярному сяйві, але воно чомусь збирається саме у такі дивні конструкції. Ми вже отримали повідомлення з усіх обсерваторій. Це відбувається скрізь. Крім того, ефект видимий навіть у сонячний день. Кажуть, американці вже почали готуватися до вторгнення, без жартів. – Володимир, молодий хлопець, що тільки но влаштувався до них, втрутився у розмову, повністю забуваючи про формальності. Його погляд аж іскрився від цікавості. Цей факт приємно здивував обох учених, завжди добре, коли молоді кадри так поринають у професію.
– Гадаю, раса, що змогла зробити Таке, – вже б загарбала Землю, якби справді хотіла. Знати б, що ці всі знаки означають… – замислився Юрій.
– Не схожі на будь-яку із людських мов. Процес розшифрування буде важким, але над цим працюють буквально всі. Гадаю, колективне людство зробить це досить швидко.
– Ну, якщо те колективне людство не пересвариться, як це завжди буває, – іронічно промовив Костя.
– Давайте вже працювати, я теж хочу дізнатися, що все це означає,– зробив останній ковток кави Юрій,– не треба надіятись на когось.
– Оце гарна думка! – Костя злегка поплескав його по плечу,– в такий час живемо. Хто його зна, що буде далі.
…
Юрій повертався додому пізно. після довгого робочого дня у чотирьох стінах. Прохолодне вечірнє повітря було саме тим, що потрібно. Однак ця затримка точно не сподобається Олі. Вона часто переймається через його перебіток. Власне, він і сам через нього переймався, але зараз не та ситуація, щоб перенапружувати себе думка про сімейне життя. Мабуть, саме через це він і поринув у ці думки майже як у глибоке блакитне море.
Із роздумів його вивела тиха пісня. Юрій озирнувся навколо. Намагаючись знайти джерело настільки мелодійного співу. Скільки він жив на землі, а таких прекрасних звуків ніколи не чув. Врешті, після довгих пошуків, він таки натрапив на місце, звідки виринала прекрасна мелодія.
Звичайна собі помальована графіті стіна. Таких безліч у їхньому місті.
Юрій не міг пояснити цей феномен, хоч і шукав відповідь усередині мозку, перебираючи всі можливі варіанти, від шизофренії до якогось космічного опромінення (Після сьогоднішньої небесної вистави, він був готовий повірити у значно більшу кількість речей, ніж раніше), однак шизофренія у своєму умовному списку, Юрій все ж таки поставив на перше місце.
А тоді стіна розломилася на двоє.
В її центрі виник невеликий розлом, що вів у якийсь білий простір, десь за межами цього світу та його розуміння.
Пісня звучала просто із нього. Така гучна і прекрасна.
Юрій несвідомо потягнувся до розлому, немов риба до наживки.
Ще трохи і він зайде до нього і побачить джерело звуку.
Забере його собі.
Слухати і слухати…
Із трансу його вивів ненависний рингтон мобільного.
Юрій швидко відступив від розлому, і разом із його відступом закрився і сам портал. Прекрасна музика спинилась, а разом із нею розчинилася і мара, що оповила чоловіка.
– Алло, слухаю…– заледве промовив Юрій.
– Ну де тебе носить? Я вже зачекалася. Ніч на дворі, а він десь шастає!
– Вибач, Олю, я скоро буду вдома, вже ось підходжу.
– Дивись мені. Вечерю сам будеш готувати на себе. Чекаю.– Оля кинула трубку, навіть не попрощавшись нормально.
«Розлючена», – подумав чоловік на зітхнув, – а я щойно мало не увійшов незрозуміло куди.
Юрій заледве тримав телефон тремтячими, немов від сильного морозу, пальцями. Його нарешті охопила хвиля страху, яка чомусь довго не могла підкрастися до свідомості. Але ні, боятися немає сенсу.
Дорогою додому, він залишив повідомлення про інцидент всім, кому міг, та додатково записав усе що сталося до блокноту в телефоні, доки пам’ять ще була свіжа. Додзвонитися. На жаль, ні Кості ні Володимиру так і не зміг.
А тоді його зустріла розлючена та стурбована дружина, самим лише поглядом запросивши його відвідати вже зовсім холодний борщ.
…
Захеканий Юрій заледве зайшов до кімнати, вмостившись на один із стільців.
– Ну нарешті, ви довго їхали,– буркнув Володимир.
– Як тільки прокинувся так і пішов. Навіть із дружиною не попрощався.
Чого не брав трубку вчора,– нарешті заспокоїв дихання Юрій,– І де Костя?
– Це я у вас хотів спитати. А не взяв трубку через те що… Ну, чесно кажучи, я так і заснув за роботою. А телефон я зазвичай відкладаю подалі, коли з головою входжу в розрахунки.
Юру накрило хвилею страху. Він одразу спробував зателефонувати Кості, але він, звісна річ, був поза зоною.
– Господи! Тільки що зайшов у інтернет. Тут таке пишуть! Люди безвісти зникають у всьому світі. В основному науковці, але є і просто звичайні собі обивателі.
Юрій глянув на нього важким, сповненим болю поглядом.
– Хочете сказати, що Костянтин…
– Я не знаю точно. Скоріше за все... Я теж ледь не зник. Не знаю, як тобі пояснити те, що відбулось. Схоже на якесь затягування у пастку. Не будемо гаяти час. – Юрій взяв себе в руки, хоч було видно, що це коштувало йому значних зусиль, – ти хоч щось дізнався?
– Так. І багато. Я консультувався з колегами із інших країн. Ми зуміли розібрати деяку частину повідомлення.
– То кажи! Що воно означає?
– Перша частина зовсім не зрозуміла. Навіть після обобки даних на найкращих комп’ютерах, ми не змогли зрозуміти бодай щось. Однак, його друга половина складалася лише із двох знаків. Вони виглядають трохи дивно. Але ми швидко розкусили все. Ці два знаки – це найбанальніші одиниця та нуль. Тобто в повідомленні міститься код, який досить таки легко розшифрувати. В цілому, там є всього три окремих числа. Перші два схожі на якісь координати, однак ми такою системою не користуємось. У мене є деякі гіпотези, але їх ще треба перевірити. А ось третє число стовідсотково відображає дату. Конкретну дату. Вісімнадуяте липня дві тисячі двадцять першого.
– Завтра?!
– Вчора, – відрізав Володимир, – не задавайте дурних питань.
– То що ж нам робити?
– Всі, хто не зник, саме думають над цим питанням.
– Це якась повна нісенітниця. Невже це справді вторгнення прибульців? Ми в що в якомусь американському блокбастері?
– Ну або в матриці. Я ще спробую дещо перевірити, і з колегами переговорити. Якщо у вас є бажання, то долучайтеся.
– Добре, тільки Олі зателефоную. Ти ж не проти, якщо вона побуде з нами?
– О, Юрію Петровичу, вам пощастило, що особисте життя не моя сильна сторона, може б тоді і я когось покликав. А так, мені навіть немає з ким прощатися… Тільки хай не заважає.
– Це діло молоде, хлопче.
Володимир одразу повернувся до роботи, поки Юрій набирав номер дружини, аби пересвідчитись, що все гаразд.
Пролунали довгі гудки.
«Абонент знаходиться поза зоною»
Ці слова стали йому поперек горла.
Він проковтнув їх, заледве дихаючи від шоку.
– Їдьте туди, – тихо сказав Володимир. Я і сам упораюсь. Може, ще не все втрачено.
– Дякую. Телефонуй, якщо що, – голос Юрія тремтів, але в нього вистачило сили, щоб стримати бажання заскиглити просто тут, перед молодим поколінням.
Двері за ним зачинились, віддаючи пронизливим скрипом.
…
Юрій забіг у квартиру і голосно покликав дружину, в душі сподіваючись, що вона от зараз прийде, розлючено скаже щось на зразок: « Чого розкричався? Клепки в голові немає, чи що?»
Ніхто не відгукнувся.
Чоловік пробіг усі кімнати декілька разів, марно сподіваючись на якесь диво.
Врешті, сів на стілець, закриваючись тремтячими руками.
Знову пролунала та сама пісня.
Він так добре її пам’ятав, наче чув її декілька хвилин тому.
Вона звучала все гучніше і гучніше, аж доки перед ним не відкрився розлом.
Він іскрився у центрі кімнати, віддаючи красивим білим сяйвом.
Але пісня вже не діяла на нього, як магніт. Тепер контроль був у його руках, вдруге цей трюк не вийде провернути.
Заграв дурненький рингтон телефону
«Як іронічно, знову те ж саме» – подумав Юрій, відповідаючи на дзвінок.
¬– Алло, ви знайшли дружину? – знайомий голос Володимира зовсім повернув чоловіка до реальності.
– Запізнився.
– Я зрозумів код. Не дарма мене в універі вважали вельми обдарованим! Це координати на зоряному небі. Вони записані трохи дивно. Але все ж таки.
– Які ще координати?
– Перший набір цифр це Земля. А інший вказує на ще не розвідану частину космосу. Я тут оперативно зв’язався з американцями, вони мені дали доступ до супутника і…
– Давай коротше.
– Це гіпернова. Просто гіпернова.
– Гіпернова? – повторив Юрій.
– Така велетенська зірка, що саме зібралась померти.
– Та я знаю, що це таке.
– То не питайте тоді! Ця зірка, коли нарешті помре, можливо, відправить нам подарунок, у вигляді гамма-спалаху. Я точно не знаю, ми це відчуємо вже тоді, коли потік опромінення вдарить у нас. До цього моменту, ми бачимо лише її минуле.
– І що з того? Що це нам дає?
– А ви не зрозуміли? Хтось, чи щось, хоче нас врятувати від катастрофи! Або ні… Я, звісно, не знаю, чи воно справді так… Та й ніхто не знає.
– Тобто, ці розломи покликані відправити нас у безпечне місце?
– Можливо. А може нас відправлять працювати на якихось уранових шахтах, в іншому боці галактики.
– Цікаві перспективи. Особливо друга.
Помовчали.
– Ви підете в портал?
– А хіба у мене є вибір? Вона ж там без мене не зможе. Навіть якщо все це обман, я не можу покинути Олю. Хоч знайти її у мене мало шансів.
– Я теж піду. Знаєте, він зараз у мене в кабінеті, ось просто тут. Я хотів спочатку з вами поговорити.
– Сподіваюся, ми з тобою ще побачимось.
– А я сподіваюсь, що ні.
Юрій невдоволено закотив очі.
– Та жартую. Удачі вам. Хотів просто розрядити обстановку.
– На рахунок три?
– Три!– закричав Володимир по той бік.
Дзвінок одразу перервався.
Юрій підхопився зі стільця, та з криком пірнув у портал. Все накрило яскраве біле сяйво.
…
– Юра, ти живий! – Оля одразу кинулась обіймати чоловіка, мало не зваливши його з ніг.
– Ти диви, швидко ж ми зустрілися,– посміхнувся Володимир.
– Де це ми?– запитав Юрій, роззираючись навкола.
Замість звичної йому квартири, він миттєво опинився у велетенській залі із світла, що, однак, зовсім не засліплювало, а лише давало усім можливість бачити.
– Не пройшло і п’яти хвилин, Юра! – Костя боляче вдарив його у плече, радісно усміхнувшись другу.
– І ти тут?
– Так, мене пісня сюди заманила. Декілька хвилин я думав, що помер, але потім сюди і твою дружину закинуло. Десь за хвилину чи дві. А ось і ти тут.
– Хвилину? Там на Землі минув цілий день.
– Видно, в цьому просторі час йде значно повільніше, – підсумував Володимир, схрестивши руки на грудях, – треба знайти того, хто нас сюди закинув. Гадаю, таких коміркових вимірів дуже багато, адже ми тут лише в чотирьох, а людей зникло безліч.
– А нас сюди закинув випадково не та дивна штука? – Оля вказала пальцям кудись у бік, і всі нарешті помітили велетенську сріблясто-білу сферу.
У всіх у голові одночасно заграла пісня.
Однак вона була не така, як попередня. Ця була більш весела, якась, привітна.
– А… Добрий, мабуть, вечір, – посміхнувся Костя. – Чи мені це треба проспівати?
Ритм у голові став трохи більш різким, а тоді повернувся до першого тону.
– Ясно, співати не треба, – кивнув чоловік, – А хто ви є?
– Хто… Ви… Є – прозвучав тонкий, немов синтетичний голос.
– Воно аналізує мову! Фантастика! – Вигукнув Володимир.
– Я. Допомагати. Ви. Чекати, – промовила істота.
– Та почекаємо. Робити все одно немає чого.
Все навколо раптом заіскрилося. Промені світла від істоти розійшлися в усі боки, заполонивши собою увесь простір. Люди не встигли навіть скрикнути, і вже за мить, були викинуті на понівечену бруківку, десь у центрі міста.
На будинках тепер майже не було вікон, а дерева та кущі заполонили усе, повністю захопивши колишні кам’яні джунглі.
– Ох і далеко в майбутнє він нас закинув. Мабуть. щоб ми точно не відчули ніяких наслідків гамма-спалаху,– обтрусив із себе пилюку Володимир.
– Якого ще сплеску? – здивувався Костя.
Володимир і Юрій одночасно махнули йому рукою, мовляв: «То вже зовсім не важливо»
– Багацько ж у нас роботи. Хлопці, тут стільки прибирати.– поставила руки в боки Оля.
– Агов, тут ще люди! – крикнув хтось із далеку.
– Ось, якраз візьмеш у помічники,– посміхнувся Юра.
– А хто ж він був? Чи вона?
– А може то було воно?– саркастично відповів Володимир, – певно, якась дуже розвинута істота, далеко за межами наших уявлень про життя. Ніхто ж і не казав, що воно має бути тільки органічним.
– Спасибі йому, – Юрій подивився кудись у небо, – людству треба використати свій другий шанс.
– Я почну,– посміхнувся Володимир,– із цієї хвилини йду у відпустку.
Всі разом гучно засміялися, ловлячи на собі здивовані погляди незнайомців, що саме зібралися навкруги, посеред порослої травою вулиці.
|
|
|
|
Время приёма: 21:57 08.05.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев