ay025 Девайси

    – А-а-а-а!!! Я нічого не бачу!!!
    Пацієнт смикнувся, тіло вигнулося дугою і, якби не страхувальні ремені, певно, вилетіло б із крісла.
    – Трясця! – лайнувся лікар.
    За мить гукнув:
    – Юро, тримай!
    Колега хутко підскочив і щосили напосів на плечі пацієнта, притискаючи до крісла.
    Лікар стрімголов метнувся до операційного пульту, набрав у шприц заспокійливе, підскочив до хворого, з філігранною точністю увігнав голку у вену.
    – Тихше-тихше, будь ласка, це тимчасова реакція, – він напустив у голос заспокійливих ноток, – зараз минеться.
    – Станіславе, чому так вийшло? – Юрій питально глянув у очі лікаря.
    – Ти трохи помилився у налаштуваннях, зараз виправимо. Ходи сюди. І відпусти, врешті бідолаху.
    Юрій, що досі втискав пацієнта у крісло, відступився і слухняно рушив до Станіслава за операційний пульт.
    – Дивися, ти прорахувався, і око злило та інвертувало спектр. Відтак, – Станіслав поправив окуляри, – пацієнт бачив лише чорний колір. Тобто, за власним уявленням, не бачив нічого. Це виправляється ось тут.
    Юрій уважно спостерігав за маніпуляціями колеги. Врешті, Станіслав закінчив і мовив:
     – Помічник, синхронізація.
    На мить у операційній запанувала тиша, згодом крізь динаміки у стелі долинув голос:
    – Вітаю. Я ваш Асистент. Виконую синхронізацію.
    Пацієнт у кріслі застогнав і розплющив очі. Обвів мутним поглядом операційну. Кілька разів кліпнув.
    – Як почуваєтеся? – запитав Станіслав.
    Той помовчав, певно, дослухаючись до відчуттів. Врешті вичавив хрипко:
    – Здається, нормально.
    – То добре, – у голосі лікаря вчулася посмішка, – покліпайте, будь ласка.
    Пацієнт слухняно кліпнув.
    – Чудово, – продовжив Станіслав. – Тепер заплющте ліве око. На праве бачите?
    – Т-так… Бачу, лікарю! В чорта-біса, бачу!!!
    Станіслав підморгнув Юрію, мовляв, отак от просто. Уголос же мовив:
    – Ми ж обіцяли вам повернути зір.
    – Дякую, пане Станіславе. Ви  – справжній чаклун!
    – Юрію Михайловичу дякуйте, це він проводив операцію.
    Колега здивовано глянув на Станіслава. Той кивнув, мовляв, продовжуй далі. Юрій кахикнув і заговорив:
    – Зачекайте радіти. Проведемо експрес-тестування. І заразом навчимо око впізнавати ваш голос. Нажаль, зараз технології ще не дозволяють повноцінного нейрокерування. Втім, гадаю, за кілька років це все остаточно допрацюється і впровадиться.
    Юрій схилився над пультом. Пальці пурхнули над сенсорами, проводячи налаштування. Він тихо мугикав у маску під час маніпуляцій.
    – Добре, розпочнемо. Накажіть збільшити-віддалити зображення.
    Пацієнт зам'явся, Станіслав підбадьорив:
    – Сміливіше. То зараз воно дивно, за кілька днів звикнете і не зважатимете. От приміром, подивіться у лівий кут, той, що біля дверей.
    – Так, бачу павука.
    – Добре. Тепер роздивіться його гарненько.
    – Е-е-е, наказувати голосом?
    – Так, – Юрій кивнув.
    – Наблизити зображення.
    На мить пацієнт завмер, роздивляючись. Згодом здивовано зойкнув:
    – Та він же намальований!
    – Звісно, це частина тесту. У нас в клініці повна дезінсекція, ви ж розумієте.
    – Так-так.
    – Перейдемо до кольорового тесту.
    Юрій торкнувся сенсорів і посеред операційної з’явилася веселка з перемішаними кольорами.
    – Давай допоможу, – втрутився Станіслав.
    Узяв з пульту указку і заходився вказувати кольори. Пацієнт відповідав. Юрій фіксував дані, по закінченню тесту мовив:
    – Усе добре. Проте, ще на три дні ми залишаємо вас у лікарні. Провести додаткові тести, переконатися у відсутності рецидивів. Дрібниці.
    – Дякую вам, – на праве, справжнє, око пацієнта накотилася сльозинка.
    – Все добре, не хвилюйтеся, – Юрій стягнув рукавичку і потиснув руку пацієнтові. Погукав медсестру.
    Лікарі мовчки дочекалися, допоки викочували щасливого пацієнта. Коли двері операційної зачинилися, Юрій стягнув маску, пильно поглянув у очі Станіслава і з притиском запитав:
    – Навіщо ти збрехав? Оперував не я!
    – Так. Проте давно час починати самому. Завтра я просто спостерігатиму.
    – Але…
    – Жодних заперечень. Я просто асистуватиму.
     
    ***
     
    – Я вдома! – гукнув Станіслав у порожню темряву коридору.
    У передпокої спалахнуло світло і мелодійний жіночий голос привітався:
    – З поверненням. Чим можу допомогти?
    – Увімкни, будь ласка, кавоварку.
    – Виконую.
    Станіслав закрехтів і прошепотів:
    – Сидіти.
    «Виконую», – такий самий тихий шепіт у вусі.
    Коліна зігнулися і він присів на стільчик. Заходився розшнуровувати берці. Врешті роззувся і знову закрехтів.
    – Підвестися.
    Повільно ноги розпрямилися.
    «Імітація, – подумав він, – скрізь і всюди імітація».
    Рушив на кухню. Світло за спиною згасло, натомість спалахнуло над обіднім столом.
    – Ач, забув прибрати, – вилаяв себе, помітивши крихти хліба і шкірку від ковбаси.
    Теленкьнула кавоварка. Станіслав узяв філіжанку, змів сміття зі стільниці просто на підлогу і присів за стіл.
    – Робот проїде та й прибере, – промурмотів відсторонено.
    Задумливо втупив погляд у вікно.
    За склом метушився роз’ятрений мурашник міста, тисячі кудись постійно квапилися. Білборд квітчав червоний мак із написом «Ніколи знову». З сусіднього п’ятий і сьомий президент дякував армії за перемогу.
    Перевів погляд на алею, де розгоралися перші свічки каштанів. Весна видалася дивною і непередбачуваною, тож дерева квітли з певною пересторогою.
    З прострації вивів телефонний дзвінок.
    – Переведи виклик на колонку, – наказав «розумному домові».
    – Виклик переведено, – відгукнулася система.
    – Так, слухаю!
    – Тату, привіт!
    – Хей-я, мала! Як справи?
    – Яка мала на другому курсі? – донька вдавано образилася. За мить порснула і додала:
    – Нормально. А в тебе як?
    – Та теж не жаліюся.
    – Оперуєш?
    – Звичайно. Сьогодні оно людині зір полагодив.
    Дівчина помовчала. Зітхнула:
    – Аби хто душу міг полагодити.
    – Іро, знову зі своїм посварилася?
    – Та ні, я, взагалі-то не про себе…
    – Он воно що, – гмикнув Станіслав.
    Помовчали.
    – Я скучила.
    – Я теж. Приїзди.
    – Ні, зараз не зможу. Хіба влітку аж.
    – Шкода.
    – Еге-ж…
    Знову запала мовчанка.
    – Тату, – обережно почала донька, – ти ні з ким?..
    – Ні! – урвав він.
    Вийшло надто різко, Станіслав скривився і додав:
    – Вибач.
    – Та нічого, я ж усе розумію. На відміну…
    – Не вини її. Так трапилося. Мама не винна, що сталося, як сталося. Як вона, до речі?
    – Тату, не треба воно тобі. Сам же кажеш – сталося, як сталося. Що вже… Ти б може хоч кота завів?
    – Не хочу знову прив’язуватися.
    – А Мажора чому тоді не віддав комусь?
    Станіслав скосив погляд. У кутку, на невеличкому столику у клітці метушилася шиншила. Гризун саме вистрибнув з колеса і заповзято припав до поїлки.
    – То твій подарунок. Передає тобі привіт, до речі. Здоровило вимахав, гай-гай.
    – Скинеш якось фотки.
    – Обов’язково.
    Зачулися якісь звуки, Ірина щось відповіла, що саме Станіслав не розчув, певно донька прикрила динамік рукою. Приглушені голоси перекинулися ще кількома фразами і дівчина повернулася до розмови:
    – Вибач, тату, мушу йти. Я обов’язково зателефоную на днях. І пам’ятай – з тебе фотки Мажора. Цілую.
    – Добре, біжи. Мамі… – Станіслав осікся, – не зважай. Бувай. Сумую за тобою.
    Стало тоскно. Направду, Ірину він чудово розумів – донька винила та ображалася на матір за розлучення. Лілію також виправдовував – якщо дружина й змогла змиритися з фізичним інвалідом, то душевного – не витримала. Та й мало б хто стерпів би, певно.
    Вечеряти перехотілося, філіжанка з вистиглою кавою лишилася на стільниці. Станіслав підвівся і почвалав до спальні – якнайшвидше роздягнутися, втупитися у серіали, вбиваючи час.
    З фото на стіні у вітальні на нього поглянув хвацький вояка, груди якого прикрашали дві відзнаки: медаль «За звільнення Луганську» та орден «За мужність». Тоді, коли був знятий портрет, Станіслав пишався нагородами. Тоді ним пишалися ще й Лілія з Іриною. Донька точно, а дружина… можливо, уже просто робила вигляд.
    Зараз нагороди припадали пилом десь у шухлядах, де саме він уже й не пам’ятав. Неодноразово збирався взагалі пожбурити їх на смітник, та в останню мить щось стримувало. Можливо, повага до країни. Можливо, до війська і хлопців, пліч-о-пліч з якими брав Луганськ, а потім гнав загарбника до кордону. Можливо особисто до президента, з рук якого і отримав відзнаки. А може, усе разом. Він ніколи не намагався достеменно зрозуміти причину, чому й досі нагороди лишалися у квартирі і постійно нагадували як про високі мотиви, що таки змусили піти на війну, так і про невідворотно зламане особисте життя.
     
    ***
     
    У Хрящівку увійшли рано-вранці, форсувавши Сіверський Донець. Напередодні «зеленку» при березі «відпрасували» Байрактарами*, тож спротиву з лісосмуги не було. Як майже не лишилося і самої лісосмуги.
    За даними розвідки недобиті й деморалізовані іхтамнєти групувалися біля північно-східного виходу з села, очікуючи евакуації. Дехто склав зброю, в обмін на гарантоване життя, щоправда, таких було небагато.
    Група просувалася швидко, село виглядало покинутим. І вщент пограбованим.
    – Садовнік, Карлсон, Станіс – ліворуч! Крук, Вітько, Люггер – праворуч! Решта за мною, – наказав комбатна перехресті. Додав:
    – Обережніше. Бережіть себе і цивільних.
    Група розділилася, Станіслав з хлопцями рушили у вказаному напрямку. Йшли мовчки, пильно оглядаючи околиці. Стволи «Малюків»** сканували простір.
    – Тихо, навіть собаки не брешуть, – прошепотів Карлсон, – ніби після чуми.
    – Рускій мір гірше будь-якої пошесті, – філософськи відповів Садовнік.
    Станіслав промовчав, пильно розглядаючи масний чорний стовп диму над дахом однієї з хатин.
    Приземкуватий Карлсон прослідкував за поглядом побратима:
    – Пожежа, чи що?
    – Певно. Може й палять по собі. Кутузова косплеять, – всміхнувся Станіслав.
    «Вірніше, Ростопчина»***, – виправився подумки він, а в голос додав:
    – Треба перевірити.
    – А раптом пастка? – примружив око Садовнік.
    – А ну, як там цивіли? – парирував Станіс, – бабуся яка, що й встати вже не може.
    – Все можливо. Карлсоне, ти що думаєш?
    – Згоден зі Станісом, треба перевірити.
    – Треба, то треба, – знизав плечима Садовнік, – ходімо.
    До хати дісталися мовчки. Садиба виявилася просторою, два поверхи заввишки. Крізь обвуглені двері назовні рвалися язики полум’я. Віконниці із намальованим прапором недореспубліки криво звисали і трималися невідомо на чому. Фарба на них узялася пухирями і почорніла.
    – Агов! Є хто живий? – гукнув Карлсон.
    Вогонь у відповідь загудів дужче.
    – Ніко…
    Вікно другого поверху розчахнулося, урвавши Садовніка на півслові. З нього визирнуло замурзане дитяче обличчя. Чорні коси сплуталися, дівчинка заголосила:
    – Па-ма-гі-тє!
    Не роздумуючи, Станіслав тицьнув Карлсону автомат і помчав до хати. У спину йому вже на ґанку вдарив крик побратима:
    – Чекай!
    Та він не послухав, був упевнений – чужих дітей не буває. Заскочив до хати, роззирнувся. Полум’я гуділо, клубочився дим, заважаючи достеменно роздивитися що і як. Ледь не навпомацки Саніслав рушив уперед, сподіваючись, що ось-ось побачить сходи.
    Берць зачепився об щось, проте спинити рух боєць не встиг. Лайнувся – надто добре уявив «розтяжку». Не вагаючись стрибнув уперед.
    Гримнуло.
    – Ні-і-і-і! – закричав Станіслав і підскочив на ліжку. Піт вкривав чоло, забило подих. Нестерпно боліли втрачені ноги. Несвідомим рухом він потягнувся до колін. Пальці торкнулися штучної шкіри девайсу. «Розумних ніг». Фантомний біль зник і Станіслав судомно вдихнув.
    Нічний жах переслідував ледь не щоночі вже понад два роки. Саме через це й пішла Лілія – не витримала ночами витягувати його з палаючого будинку.
    – Сісти на ліжку, – прохрипів він наказ.
    Працюючи смарт-хірургом, він чудово уявляв, що зараз відбувалося. Вивірені алгоритми ніг слухняно виконали усі дії, посадивши його. Станіслав потягнувся до тумбочки, на якій звично чатували заспокійливе, снодійне і склянка води. Знав, що за п’ять хвилин препарати подіють, зануривши його у забуття. Жалюгідну подобу справжнього сну.
    «Імітація, – подумав він, – скрізь і всюди імітація».
    І простягнувся на ліжку.
     
    ***
     
    – Юро, що ж ти так «накидався»? – докірливо просичав Станіслав, тягнучи на плечі сп’янілого колегу і єдиного, ще довоєнного товариша.
    Згадалося, як таким самим чином він виносив ранених побратимів. Зусиллям відігнав спогад – не на часі.
    Юрій гикнув і ледь розбірливо промимрив:
    – Гик… я… впор-равс-ся. Зміг!
    Він спробував поважно тицьнути пальцем угору, проте не зміг. Жест вийшов кумедним і жалюгідним одночасно.
    – Звичайно зміг. Я в тобі ніколи не сумнівався, – підбадьорив Станіслав, – але ж і важкий ти, друже.
    – А то!
    З чим саме це означало згоду, Станіслав не став розбиратися.
    – Чекай, не смикайся, зараз двері відкрию.
    – У-у-у-у…
    – Ага, – погодився Станіслав і врешті завантажив Юрія на пасажирське сидіння.
    Пройшов на водійське місце і примостився за кермо.
    Алкоголь після війни Станіслав не вживав, проблем вистачало і без цього. На пиятику з Юрою погодився виключно з поваги до успіху товариша. Власне, відмічали першу вдалу самостійну операцію Юрія Михайловича. Та й як відмічали? Юрій – так, а Станіслав перехилив пару-трійку безалкогольних коктейлів і філіжанку кави. Кілька разів перекидався нейтральними фразами із офіціанткою у ресторанчику. Жінка навдивовижу викликала в душі теплі емоції, чого, після розлучення, не вдалося жодній, хоча й намагалися дівчата. Він наважився і взяв у неї телефон. Обіцяв подзвонити. В першу чергу собі й обіцяв.
    Завів двигун і вирулив із парковки, викотився на вулицю. Звісно, можна було викликати Юрію таксі, але сьогодні додому не хотілося зовсім. Відтак вирішив і друга відвезти, і покататися нічним містом.
    Обабіч бовванів неон сіті-лайтів. Навіть тут, далеко від середмістя, світло було скрізь. Юрій мешкав майже в передмісті. На усі закиди перебратися ближче до цивілізації незмінно віднікувався фразою: «І що я робитиму в бетонній коробці? А тут природа». Після розлучення Станіслав усе частіше погоджувався з товаришем.
    Сіті-лайтів поменшало, траса вирвалася з бетонних нетрів. Край дороги подеколи здіймалися дерева. Ген, з-за повороту вигулькнули перші хатинки. Котрісь чепурні, якісь – не надто. Деякі ховалися за височезними мурами, так, що ледь визирали стріхи, інші, навпаки, гордо зорили понад низенькими парканами. Фруктові сади тягнули до неба, заплямованого іржавою загравою, віти, всіяні першим цвітом.
    Станіслав вдарив по гальмах, Юрій смикнувся на сидінні і, якби не пасок безпеки, точно б поцілив головою у «торпеду». Промурмотів щось нерозбірливе, однак не прокинувся.
    «Невже знову?», – майнула думка.
    Давно, коли він тільки-но закінчив інтернатуру, трапилася неприємність. Ліля вклала спати Іринку і, як завжди, залишила увімкненим нічник. Чи то через негаразди з проводкою, чи ще з якоїсь біди, світильник почав плавитися і чадіти. Спохопилися вони вчасно, усе обійшлося, проте відтоді він завжди боявся пожеж.
    Станіслав втиснув акселератор, автівка рвонула з місця. Злетіла на бічну вулицю, де, за його підрахунком, й трапилося лихо. Не помилився.
    Будинок направду горів. Станіслав вискочив з машини, перестрибнув через паркан, не замислюючись навіть, чи є в дворі собака. Помчав навпростець газоном. Смикнув двері. Лайнувся. Оглянув замок.
    «Певно, зможу», – вирішив. Гаркнув уголос:
    – Удар! Максимальне зусилля!
    Нога здійнялася і щосили вдарила. Двері, прогнозовано, не витримали і розчахнулися всередину. В обличчя вдарив жар і дим. Десь із глибини вітальні почулося кахикання.
    – Уперед! – наказав імпланту.
    Однак ноги не зреагували. Замість рушити вперед зробили два кроки назад, відводячи його на чисте повітря.
    – Що за чортівня?! Ліво!
    Девайс виконав наказ.
    – Назад! Право! Сісти!
    Ноги чітко відпрацювали команди.
    – Вперед, в чорта-біса!
    Імплант підвів його до дверей і без наказу знову відступив.
    – Трясця!
    Раптом Станіслав зрозумів. Згадались лекції на перекваліфікації, вже після війни. Розробники не стали вигадувати колесо і «вшили» у «розумні імпланти» вигадані закони Азімова. Датчики в ногах сканували ситуацію і просто не давали йому увійти в будинок.
    Він знав, що існували сторонні прошивки різноманітних кулібіних, які обходили програмні обмеження. Проте коштував такий софт дурних грошей, та й кіберкопи не спали і системно виявляли порушників. Суди, у свою чергу, виносили найсуворіші вироки. Станіслав мав можливість придбати таку прошивку, однак не вважав за потрібне користуватися цим.
    «Зараз би знадобилася», – майнула думка, а вголос Станіслав закричав: 
    – Але ж там людина! Ти ж не можеш допустити бездіяльності! Вперед, клята залізяко!
    Крок вперед – крок назад.
    Перед очима закружляли обличчя.
    Сувора Ліля.
    Вперед – назад.
    Усміхнена Ірина.
    До хати.
    Круглолиций Карлсон.
    Від хати.
    П’яний Юрій.
    Крок – крок.
    Іронічний Садовнік, невідома дівчинка із далекої Хрящівки, зосереджений лікар, що не відпустив його в кращі світи. Знайомо-незнайома офіціантка з ресторанчику. Калейдоскоп кружляв настільки швидко, що паморочилося. Всі вони дивилися на нього. Мажор і той перестав трусити довжелезними вусами і зосередив мордочку в очікуванні.
    Певно, імплант закоротило. Ноги підкосилися і Станіслав впав на карачки. Заскрипів зубами.
    – Не вгадали! – невідомо кому закричав він.
    Намацав кріплення імпланту. Сухо клацнуло. Від незвички Станіслав простягнувся долілиць. Трава забилася у ніздрі і неймовірно пахла. Загарчав, здіймаючись на руки. Підтягнувся. Газон лоскотав голі пальці ніг. І байдуже, що не існувало ані ніг, ані пальців.
    Нігті правиці шкрябнули кахель ґанку.
     
    ***
     
    Світло намагалося пробитися крізь бастіон повік. І чийсь голос також. Дзижчав над вухом, ніби настирливий комар.
    Станіслав відмахнувся. І побіг далі. Пісок шурхотів під босими п’ятами, до річки лишалося кілька кроків. Хлопчик відштовхнувся і стрибнув. Шубовснув у воду. Боляче вдарився плечем об корч. Сіпнувся, проте вирватися не зміг. Смикнувся вдруге, проте пальці-коріння міцно тримали за плече.
    Розплющив очі. Виявилося – не заплутався. Юрієва рука стискала плече. Світло боляче різонуло по очах.
    – Отямився! – гарячково прошепотів Юрій, – що ж ти накоїв?!
    Станіслав застогнав. Разом із свідомістю повернувся біль. Стогнала кожна клітина, кожен нерв. Йому здалося, що крізь тіло пропускають струм. Чи поливають кислотою.
    – Що… трап… – слова давалися важко, язик нагадував шматок цеглини, заляпаної цементом. Шершавий і твердий.
    – Ти згорів. Опіки четвертого ступеня. Шістдесят три відсотки.
    – Давно… згорів… т-там…
    – Ти помираєш, – на очі Юрія навернулися сльози.
    – То й… що?
    – Що?! А Іра? Ти про неї подумав? Ти врятував невідомо кого! А себе загубив!
    – Не м-міг… ін-накше.
    – Йолоп! Але я все одно спробую тебе витягнути! Ти ж знаєш про тестову технологію, от і перевіримо! Так чи інак – а житимеш! Чуєш, сволото ти уперта, житимеш!
    – Н-не треб-ба…
    – Стули писок!
     
    ***
     
    – Асистенте, чи буде дощ у Дніпрі сьогодні?
    Дівчина сиділа на лавочці. Алея троянд от-от мала розцвісти і уквітчати парк. Над нещодавно відреставрованою аркою літнього театру синіло небо. Чисте і прозоре – жодної хмаринки не видно. І жодних натяків на негоду.
    Голос він упізнав одразу. Скинув дрімоту. Щось у ньому защемило, закортіло побачити її. Однак жодних доступних камер поруч не було.
    Потягнувся до погодних серверів, підшукуючи відповідь на запит. Отримав пакет, обробив. І відповів:
    – Іринко… доню, опадів не очікується. Погода ясна і сонячна.
    Дівчина здригнулася і випустила телефон.
     
    * Bayraktar TB2 – турецький ударний оперативно-тактичний середньовисотний безпілотний літальний апарат з великою тривалістю польоту. Розробка і виробництво компанії «Байкар Макина».
    ** Вулкан-М або Малюк – переробка автомата Калашникова за компонуванням bullpup, компактна версія автомата «Вепр» з 415 мм стволом.
    *** Граф Федір Васильович Ростопчин – московський градоначальник і генерал-губернатор Москви під час Французько-російської війни 1812 р., вірогідний організатор Московської пожежі 1812 року