 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
Знято з конкурсу бо плагіат.
|
Червень видався напрочуд спекотним. Полуденне сонце пекло, як в серпні, тому по обіді старий Олекса постійно відпочивав. Він сидів на лаві біля огорожі свого квітника і дивився на стрімкі води. Шум гірської річки ледь долинав - будинок Олекси стояв високо на узгір'ї, метрів за двісті від води. Перед будинком і лавкою пролягала доріжка, відразу за нею схил круто спускався вниз, а потім полого тягнувся до самісінької води. Сонце марно намагалося дістати старого - його захищала тінь шовковиці. Дерево росло на узбіччі грунтової дороги, яка вимушено обминала товщелезний стовбур, і машини тут ледь не скочувалися вниз. Втім, тут звикли до вузьких доріг і невеликих автомобілів, та й їздили тут тільки місцеві, так що поки ніхто не зірвався. Інші вважали за краще їздити по шосе, яке було вище і набагато далі від берега.
До лавки підійшов Орест, товстий і спітнілий, сів поруч з Олексою, послабив краватку, змахнув піт з лисини і сказав, зітхнувши:
- Слава Ісу! Усе. Вважай, продав.
Олекса ліниво кивнув.
Орест дістав з кишень піджака дві банки пива, спритно відкрив їх і простягнув одну банку Олексі.
- Тепле? - ліниво відгукнувся на пропозицію Олекса.
- Ображаєш.
Старий взяв пиво, сьорбнув, задумався і з сумнівом примружився, розглядаючи банку.
- Не наше якесь. Без окулярів не роздивлюся.
- Баварське.
- Гидота якась, а не пиво, - відразу виклав Олекса.
Орест втомлено закотив очі.
- Олексо, ну що ти верзеш? Визнай вже, що не все у німців погане. Тим паче пиво.
- Пиво - погань! - вперто повторив старий.
- Та ну тебе, - відгукнувся Орест.
- І машини у них погань, - рішуче сказав Олекса. - Вранці їхала тут одна, чорна, як сажа, крізь скло людей не розгледіти. Величезна... Ось скажи мені, навіщо людям такі сараї? Дрова возити? А?
- Інша культура, - філософськи прорік Орест. - Зате там холодильник є.
Олекса з підозрою глянув на гостя.
- Це означає ?..
- Ну так, так - підтвердив здогад Орест. - Новий сусід. Будинок тітки Стефи купити хоче. Пивом пригостив на честь угоди. Але він не німець, а наш, суддя з міста.
- Суддя - це не до добра, - пробурчав старий. - Що він тут забув?
- Каже, донька у нього, для неї старається. Треба, мовляв, їй чисте повітря та тиша.
- Від дітей одна морока. Згадаєш моє слово: міська розмазня нам тут влаштує веселе життя.
- Ой та годі. Тобі так здається, тому що у тебе своїх немає. А дитина є дитина, - став сперечатися Орест. - Суддя каже, доні спокій потрібен. У місті шумно, а у нас тут тихо. Повітря чудодійне, ліс, річка. - Орест на мить задумався і посміхнувся. - А суддя - хитрий чортяка, каже, я поки на тиждень будинок винайму, а там видно буде. Сподобається - куплю.
- Не купить, - тут же вирішив Олекса.
- Купить. Обов'язково купить, - відповів Орест вже з деяким сумнівом у голосі, а потім піднявся і сказав: - Гаразд, піду. Справ по горло.
Коли Орест пішов, Олекса вилив пиво на землю, постукав об край лавки порожньою банкою - струсив останні краплі, і начепив її на кілочок забору.
Олекса жив на околиці, далі стояли тільки сараї з інструментами, а за ними будинок тітки Стефи. Дорога бігла повз будинок, звивалася вниз, спускалася на берег річки, майже губилася в камінні, потім знову з'являлася і йшла в сусіднє містечко. Господар викотив з-під навісу старий, як він сам, велосипед і поїхав до міста. Коли проїжджав повз припаркованого на узбіччі Мерседеса, плюнув йому під колеса і побажав їм відвалитися.
Повернувся Олекса пізно, сонце сідало за хмари. Мерседес тепер опинився за парканом, де чоловік тітки Стефи колись ставив старенького Фіата. Чудо німецького автопрому там ледь помістилося і підпирало бампером ворота.
Олекса під'їхав до свого будинку, зняв пакунок з покупками і завмер. На стовбурі шовковиці світилася здертою корою пляма голої деревини.
- От лишенько! Хто ж тебе так? - вигукнув старий.
Подряпина йшла впоперек стовбура, напевно, машина зачепила. Олекса дістав з нагрудної кишені окуляри й уважно оглянув слід на дереві, навіть побмацав пальцями. Похитав головою - не можна так з шовковицею. Він заспокійливо погладив стовбур рукою і пішов до будинку.
Садовий вар господар приготував за старим перевіреним рецептом, зі смоли, воску і жиру, на водяній бані. І таблетку аспірину додав - хоч дерева і не люди, але бактерії їм теж шкідливі. А того бандита, що обдер стовбур, старий ладен був сам побити. До того прикро було за шовковицю.
Коли вар загус, сонце вже зайшло. Олекса при світлі ліхтарика ще раз оглянув рану на стовбурі, позітхав, стер з щоки сльозу і акуратно замазав пошкодження варом. Потім обмотав стовбур мішковиною, щоб нічого не заважало загоєнню.
- Ти давай, видужуй, - прошепотів він дереву. - А я тебе поллю, а то он скільки шовковиці вродило.
Він протягнув до дерева шланг і пустив воду. Сам влаштувався в кріслі на веранді. Дивився у вікно на зірки, слухав шум річки, дихав свіжим нічним повітрям, згадував колишнє. І не помітив, як заснув.
Олексу розбудив дзвінкий дитячий сміх, який лунав з вікна. Напевно, добре прокидатися на світанку під щасливий дитячий голосок. Але якщо ти немолодий і проспав всю ніч сидячи, таке пробудження не принесе радості. Старий ледве відірвався від спинки крісла і насилу піднявся - всі кістки ломило.
У вікно було видно, як у калюжі біля шовковиці стрибає босонога дівчинка років восьми в зеленому платтячку і з копицею рудого волосся.
- Ах ти! - прохрипів Олекса і погрозив у вікно кулаком. - Ось я тобі!
Крехчучи, господар поспішив на вулицю. Затерплі ноги слухалися погано і, щоб не впасти, йому довелося триматися за стіни і меблі. По дорозі Олекса схопив віник і вийшов з ним. Тільки даремно поспішав - поки він добирався, дівчинка втекла.
За ніч води натекло достатньо - калюжа розлилася на всю ширину дороги, а мішковина на стовбурі потемніла від бризок.
- От бісова дитина! - вигукнув Олекса і сам не зрозумів, що його більше засмутило - чи то мокра тканина на дереві, чи то безкарна втеча дівчинки, чи то даремно витрачена вода.
Старий господар відкинув віник, підібрав шланг, з якого все ще бив струмінь води, напився сам і підключив його до саморобної системи поливу в палісаднику - при такому сонці квіти краще поливати увечері або з самісінького ранку.
Вся невелика ділянка перед будинком потопала в зелені. Чайні та в’юнкі троянди, флорибунди, троянди патіо - всього сімдесят два кущі. Старий господар невтомно доглядав за ними цілий рік. Ось і зараз помітив стеблинку бур'яну і виполов, потім обрізав зайвий пагінець, за ним другий, і якось непомітно для себе втягнувся в роботу (навіть не поснідав), що якийсь незнайомець застав його геть зненацька.
- Шановний пане Олексо, я гадаю?
Біля хвіртки стояв до противного охайний для села чоловік і легенько постукував пальцем по пивній банці на паркані. Олексі стало незручно за цю прикрасу.
- Олександр Олександрович, - відрекомендувався незнайомець. - Вчора я оселився в будинку неподалік і маю намір пожити тут якийсь час. Перейду відразу до справи. Це дерево необхідно спиляти, - він показав на шовковицю. - Воно заважає проїзду.
Олекса від такого нахабства навіть не відразу знайшовся, що відповісти, тільки пальці самі собою склали непристойну фігуру.
- Як я розумію, ви не згодні? - після паузи поцікавився новий сусід.
-Ти з глузду з’їхав, добродію, як тебе там? Це моє дерево! І я не збираюся його пиляти! І не ти часом на нього вчора наїхав?
- Звичайно, я. Але у мене не залишалося вибору - дорога стала обсипатися.
- Так не їздив би тут, якщо не вмієш! Чого вас у місті вчать?
- Водити я вмію, - недобре примружився новий сусід. - І домагатися свого теж вмію. Папери на землю є? Я маю на увазі землю, на якій росте це дерево.
Олекса промовчав.
- Отже, немає, - вирішив гість. - Виходить, земля громадська і дерево теж. І розмовляти треба з іншими людьми, в управлінні селищної ради. Ну що ж, так і зроблю. Приїдуть і спиляють.
- Швидше, пошлють тебе куди подалі, - хмикнув старий.
- Мене не пошлють, - запевнив суддя.
Олекса вирішив пояснити:
- Послухайте, пане, це не просто дерево. Я його сам колись посадив. З дружиною разом, як символ нашої любові. Діточок нам Бог не дав, ми всю свою любов ось цим зеленим пагонам передавали… А ти мені його спиляти пропонуєш?
- Пам'ять про дружину? Що ж, розумію. І навіть готовий піти назустріч. Тоді так: ремонт та фарбування кузова обійдеться в тисячу євро. Я пришлю рахунок.
Старий задихнувся від обурення.
- Тобто, мало того, що ти мені трохи дерево не зламав, тепер ще й грошей просиш через те, що водити не навчився ?!
- Я даю можливість вибрати, - спокійно відповів новий сусід. - Ми домовилися?
- Йди ти до біса!
- Отже, не домовилися, - зробив висновок суддя.
Візит нового сусіда розлютив Олексу. Міський пройдисвіт ліз не в свою справу. Всі сільські знали, що ця шовковиця означає для старого, думка спиляти дерево нікому і в голову б не прийшла. А тут якийсь чужинець у перший же день намагається нахабно встановити свої порядки. Господар ніяк не міг заспокоїтися. І коли після обіду знову поруч з’явився Орест, Олекса відразу ж став обурюватися:
- Ні, ти дивись, який нахаба! Суддя твій. Каже, шовковицю спиляти треба. А те, що він об'їхати її не може, як всі нормальні люди, так це не він винен, а дорога вузька. Міський, одним словом. Ні-і, не приживеться він тут, не наш чоловік.
Орест мовчки вислухав розповідь про ранковий візит сусіда, і його реакція Олексі не сподобалася. Занадто тихий і задумливий був Орест.
- Віддай ти йому гроші, Олекса. Хочеш, позичу?
- Ще чого! З якого дива?
- Послухай, адже він має рацію. Дерево дійсно росте на спільній землі і заважає проїзду.
- Оресте, кому воно тут заважає ?!
- Ну, мені, наприклад ...
- Ти здурів зовсім ?! Ти ж голопузий поруч бігав, коли ми з Мартою його садили. Коли це воно тобі заважало? Коли ти собі пузо від’їв і тобі ширини дороги стало не вистачати, так чи що?
- У мене солідний живіт, - образився Орест. - А повз шовковицю хіба що твій велосипед проїде. Ось були б у тебе гроші на машину, ти б зрозумів ...
- А ти мої гроші не рахуй!
- Було б що рахувати. Я тобі допомогти хочу, а ти ...
- Теж мені… допомога. Ти що, боїшся, що він будинок Стефи не купить? Схоже, тобі гроші дорожче друзів.
- Ну, знаєш. Одне іншому не заважає.
- Ну і йди ти звідси!
- Ну і піду! - Орест схопився, сунув руки в кишені і попрямував у сторону села.
Олекса ще посидів трохи, насуплений і похмурий, як старий ворон, і пішов до будинку. Дорогою на прикрощах штовхнув відро води і зашипів від болю. ому здалося, що хтось над ним тихо засміявся, озирнувся, але нікого не побачив. Може, почулося.
Сонце сідало за обрій. Багряний горизонт відбивався в хвилях і розфарбовував їх червоним і помаранчевим. Ближче до берега вода ставала зеленою, і тільки на мілині набувала звичного, синьо-блакитного кольору. Ніби веселка за день так втомилася, що прилягла на хвилі. Олекса вмостився на лавці і милувався барвами. Він давно звик до таких фарб. Але іноді раптом в якийсь момент завмирав: "Як же тут красиво!".
Він задивився на вечірню річку і не помітив, як на краю лавки прилаштувалася ранкова знайома, все така ж босонога і в тому ж платті. Олекса почув тихий подих збоку і обережно повернув голову, боячись порушити красу моменту. Дівчинка залізла на лаву з ногами, обняла обдерті коліна і, відкривши рот, захоплено дивилася на захід сонця. Старий не став їй заважати, хоча думка схопити хуліганку і покарати за ранковий переполох майнула. Але він залишив це на потім.
Вранці Олекса прокинувся пізно. Коли вийшов з дому, вже щосили гріло сонце, а в палісаднику, біля однієї з найрозкішніших троянд, завмерла дівчинка. Вона з закритими очима тицялася в квітку носом.
- Тільки не зривай, - сказав господар.
Від його голосу дівчинка здригнулася та зірвалася з місця.
- Та не бійся ти, - вигукнув Олекса.
А дівчисько відразу перемахнуло через паркан, моментально сховавшись за шовковицю. І тільки опинившись у безпеці, обережно визирнуло з-за стовбура. Немов дикунка якась. Старий відчув себе ніяково - так налякав дитину.
- Ти ж дочка нового сусіда? - запитав Олекса. Не дочекавшись відповіді, продовжив: - Тобі троянда сподобалася? Хочеш, зріжу? Тільки рвати не треба.
- Не хочу, - відгукнулася дівчинка.
- Ну, як хочеш, - сказав Олекса і задумався, як би продовжити розмову. - Це моя дружина Марта троянди посадила. Правда, з того часу я вже всі кущі не один раз поміняв.
На дитячому личку відбилася якась внутрішня боротьба.
- А ти будеш ще калюжу робити? Мені подобається калюжа.
- Сьогодні не планував, - розгубився Олекса.
- Зроби калюжу, будь ласка, - серйозно попросила дівчинка.
- Ну, якщо тільки ввечері.
- Добре, я згодна, - сказала і сховалася за стовбур.
Старий почухав потилицю, задумливо хмикнув і пішов вмиватися. Настрій чомусь поліпшився, Олекса навіть став насвистувати простеньку мелодію. А після сніданку він помітив Ореста біля шовковиці. Той то нахилявся до дороги, то розгинався і щось бурмотів під ніс. При цьому він сопів, як паровоз.
- Ти що там робиш? - весело запитав Олекса. - Зарядкою вирішив зайнятися, живіт прибрати?
Орест озирнувся.
- Тут і двох метрів немає.
- Чого?
- Дорога, кажу, дуже вузька.
Олекса відразу спохмурнів.
- Оресте, ти знову за своє? Облиш вже.
- Не можу. Я староста села. І змушений реагувати на скаргу і розширити дорогу за рахунок незаконних насаджень.
- Ось ти як заговорив? А то ти не пам'ятаєш, що тут раніше і дороги-то не було, стежка одна?
- Нічого не знаю! - відрізав Орест. - Бачить бог, я хотів домовитися по-доброму, гроші тобі пропонував.
- Ти бога-то в свідки не клич. Жадібність - гріх.
- Сьогодні діти у мене зайняті, а завтра прийду з синами і спиляємо, - не зважаючи на слова старого, вів далі Орест.
Якщо раніше Олексі здавалося, що у них з Орестом звичайна дружня суперечка, яка невдовзі забудеться, то зараз він зрозумів, що все серйозно.
- Оресте? Я ж тебе з пелюшок знаю. Невже ти насправді так вчиниш?
- Так. Все згідно закону, - переможно відповів староста села, з клацанням звернув рулетку і, не оглядаючись на старого, попрямував до села.
Олекса свердлив йому спину довгим поглядом.
- Що хотів цей чоловік?
Старий господар здригнувся від голосу. Дівчинка непомітно опинилася поруч.
- Ти що, спеціально сандалі не носиш, щоб підкрадатися тихо, як миша?
- Ні.
Олекса зрозумів, що подробиць не дочекається.
- Цей чоловік хоче спиляти мою шовковицю.
- Шовковицю пиляти не можна, - твердо сказала дівчинка.
- Правильно кажеш. Тому доведеться попрацювати.
Олекса викотив велосипед з-під навісу, виніс звідти садовий інструмент, відра та інші речі і почав розбирати споруду. Ламати - не будувати, впорався за годину, незважаючи на вік.
- А що ти робиш? - запитала маленька гостя. Вона, обхопивши коліна, сиділа на теплій плитці доріжки і спостерігала за старим.
- Я-то? Готую будівельний матеріал, щоб розширити дорогу. Тікай з дороги, - попросив Олекса і, коли дівчинка посунулася, став носити дошки і стовпи.
Стовпами він зміцнив схил навпроти найвужчого місця дороги, в метрі від краю, до них прибив дошки, а між дошками прилаштував дрібні кусочки черепиці з даху навісу, щоб не залишалося великих щілин, і щоб земля не просідала. Дівчинка допомагала - подавала цвяхи, черепицю, а потім розкладала в отриманому між огорожею і схилом проміжку дерен і грунт, який Олекса підвозив на тачці. Сонце жарило. Старий ледь не падав від утоми, тримався тільки на впертості, а дівча бігало босоніж по свіжій землі, утрамбовуючи її п'ятами, і завзято сміялося.
- Зовсім старий став. Ще років десять тому сам би впорався, а зараз без тебе ніяк, - жартівливо зауважив Олекса.
Робота була у розпалі, коли з’явився новий сусід. Постояв, подивився, але нічого не сказав і пішов. Дівчинка від нього сховалася.
Уже ввечері зовсім знесилений Олекса сидів на лавці і дивився на результат їхньої праці. Дорога розширилася так, що тепер там і Мерседес судді міг легко проїхати, головне, щоб стовпи витримали.
- Треба буде ще підпірки поставити і цементом залити, - вголос зауважив господар.
- Ти обіцяв зробити калюжу. – сьогоднішня помічниця знову з'явилася безшумно. Замурзана, але дуже серйозна.
- Ох, і правда ... - Олекса закрехтів, піднявся, тримаючись за поперек. - Тільки я її в іншому місці зроблю, а то, боюся, нашу роботу змиє.
- Ні. Зроби тут. А землю не змиє, я простежу. Ти обіцяв, - повторила дівчинка.
Старий з сумнівом подивився на неї, але шланг приніс. Потекла вода, і дівчинка ще довго, сміючись, носилася по калюжі, бризкала водою і шльопала босоніж.
На наступний день з'явився Орест з двома синами.
- Думаєш, це все? - обережно він встав на свіжий насип і злегка пострибав для перевірки.
- А що тобі ще треба? - відповів Олекса. - Тепер будь-яка машина проїде. Тут навіть ширше вийшло, чим далі по дорозі.
Вони стояли біля шовковиці, а сини Ореста - здорові лоби - тупцювали біля свого пікапа, в кузові якого лежали бензопила і сокири.
- Ну, добре, нехай так, - погодився Орест, зірвав ягідку шовковиці і засунув в рот.
- Облиш мою шовковицю об’їдати. Чи не заслужив, - серйозно сказав Олекса.
- А вона не твоя, а всієї громади. Земля громадська, - відповів сільський голова і демонстративно зірвав ще одну ягідку. - Збирати пора. Чуєте, хлопці, - звернувся він до синів, - несіть ряднину, зараз обтрусимо.
- Оресте, у тебе зовсім совісті немає? - обурився старий.
- Правда, батьку, це ж дядька Олекси шовковиця, - підтримав один із синів.
- Поговори мені тут, - відповів йому батько. - Дерево загальне. Все що на ньому, належить тому, хто перший збере врожай.
Олекса згадав, як нещодавно суддя цікавився паперами на землю і запитав:
- А документи у тебе на дерево є?
- Які документи? - не зрозумів Орест.
- Якщо воно загальне, треба ж суспільну власність хоч в якійсь реєстр внести, урожай відзначити. А то як з будинком Стефи вийде. Тобі її діти спадок довірили продати, а ти, мабуть, половину в кишеню собі намірив, а про оренду взагалі забув їм розповісти, - продовжив Олекса.
Орест подивився на нього пильно і зло, немов на ворога, і відповів:
- Буде тобі документ. Йдемо, хлопці.
Вони поїхали, а Олекса важко опустився на лавку - після вчорашнього він ледве ходив, і задумався. Шовковиця належала йому, і врожай щороку він збирав сам. Але зараз не було ні сил, ні часу, щоб встигнути до того, як повернеться Орест.
- Чому він хоче забрати собі все? - дівча знову підкралося непомітно.
- Тому що хоче, щоб мені було прикро, - відповів Олекса.
- Це не добре.
- А що робити? У житті взагалі багато неприємностей, всіх не уникнути. Звичайно, хочеться йому ніс утерти, хоча б частину зібрати. Але мені навіть сидіти важко - не впораюся.
- Хочеш, допоможу зібрати? - серйозно запитала босонога гостя.
- Спасибі тобі. Збери тоді хоч трішки, скільки зможеш, - не став відмовлятися Олекса і піднявся, спираючись на паркан. - Піду приляжу. Кошики за будинком.
Здавалося, він тільки приліг і закрив очі, як пролунав автомобільний гудок. Олекса застогнав, але піднявся і вийшов на ганок. Сигналив Орест. Він стояв у пікапа, сини сиділи всередині.
- Чого тобі?! - крикнув старий.
- Ти як це влаштував? - запитав Орест. В голосі чулися злість і розгубленість.
- Що?
- Як зібрати встиг? Нас всього півгодини не було.
Олекса подивився на шовковицю. Гаразд би, якщо ягід просто стало менше, але їх зовсім не виявилося серед листя.
- Так ти ж останні зжер, - незворушно сказав старий. - Дивись, як живіт здувся. А обжерливість - гріх. Грішиш багато. Сходив би до церкви, покаявся.
Обличчя Ореста пішло плямами, але він стримався.
- Олексо, якщо розкажеш, як ти це провернув, я забуду про шовковицю.
- Гаразд-гаразд, - зглянувся Олекса. - Скажу. Дочка судді допомогла. Дівчинка хоч маленька, але спритна.
- Даремно ти так, - сільський голова склав руки на грудях. - Міг би і чесно сказати.
- Не хочеш- не вір.
Олекса пішов до будинку, а Орест крикнув:
- Дівку, що з суддею приїхала, Анжелою звуть, і цій кобилі років п'ятнадцять!
Олекса на мить завмер, але не обернувся, а попрямував за будинок. Там стояли кошики, повні шовковиці, а поруч сиділа маленька помічниця і перебирала плоди. Господар опустився біля неї навпочіпки.
- Ти хто? - запитав він. - Дочка судді?
- Ні.
Більше Олекса нічого запитати не встиг. Пролунав рев бензопили, до якого тут же додався звук деревини, що падає. Дівчинка закричала тонко й жалібно, немов від жаху. Старий схопився (і звідки тільки сили взялися?) і побіг до шовковиці. Вилетів за хвіртку, щоб побачити, як дерево нахиляється і, ламаючи гілки, падає вздовж дороги.
Товстун вимкнув пилку і переможно сказав:
- Нема врожаю - немає дерева...
Олекса врізав йому в скулу. Орест похитнувся, але встояв і тут же відповів вільною рукою. Нехай замах був безглуздий, але рука у сільського голови важка - збив з ніг. Та й чи багато треба старому? Олекса впав невдало, стукнувся головою і піднятися вже не зміг. А Орест метушився навколо, показував на Олексу пальцем і кричав синам:
- Бачили ?! Бачили ?! Він перший на мене напав, я захищався! Буде знати, як на людей кидатися!
Сини Ореста перенесли старого в будинок, поклали на ліжко і пішли. З вулиці ще якийсь час лунали звуки працюючої пилки і стукіт сокири - Орест прибирав дерево з дороги і заодно поспішав забрати собі дрова, потім почувся шум від'їжджаючої машини, і настала тиша.
Олекса остаточно прийшов до тями і застогнав - не від болю, а від втрати. Немає більше їхньої з Мартою шовковиці. І Орест ... От уже ніколи б не подумав, що той здатний на таку підлість. Нехай для когось ця шовковиця була всього лише деревом, але для нього означала набагато більше. І Орест знав це! Зовсім людині гроші голову затуманили. Як жити далі поруч з таким сусідом? Як він в очі старому тепер буде дивитися? Але головне, шовковицю шкода.
Олексі здалося, що поруч хтось є, і він підвівся на ліктях. Біля ліжка, на стільці, сиділа дівчинка. Нерухома, немов статуя, руки на колінах, спина пряма. тільки напівпрозора - крізь тіло світилась спинка стільця. Старий подумав, що у нього і справді з головою біда або з очима щось трапилося, але все ж запитав:
- Ти мені здаєшся?
- Ні, - ледь чутно відповіла вона.
- Ти якась несправжня. Хто ти?
- Я дріада. Дух шовковиці. Моє дерево загинуло, і я не можу більше бути тут. Невдовзі зовсім зникну.
Олекса спробував переварити почуте. Життєвий досвід говорив, що дріад не існує, але прозора дівчинка поки нікуди не зникала, і це абсолютно не вкладалася в голові. Думки ж, що він зійшов з розуму, старий гнав геть. Вже краще повірити в неймовірне.
- То легенди не обманюють, - нарешті вимовив старий. - Звідки ти взялася?
- Як і все в світі - від любові. Тільки я спала. А потім ти мене розбудив, коли лікував.
- Треба ж ... Мені дуже шкода, що так вийшло з деревом. Я можу тобі чимось допомогти?
Вона промовчала.
- Але ж з пенька може з'явитися поросль? - з надією запитав Олекса.
- Якщо у людини відрізати ноги, з них виросте людина?
- Ні, звичайно.
- І я не зможу.
- Чим же тобі допомогти?
- Не знаю. Якби там хоч одна гілка залишилася ...
- А якщо ... Якщо я все-таки не зійшов з розуму і щось розумію в рослинах ... Йдемо. Раптом вийде?
Встати було важко і йти теж. Олексу нудило - схоже до втоми додався легкий струс мозку. На вулиці замість улюбленого дерева із землі стирчав пеньок, і сонце нарешті дісталося до лавки. Кілька доріжок тирси показували місця, де Орест пиляв стовбур, всюди валялися відламані гілки. Господар підібрав пару гілок і відніс за будинок.
Дріада уважно дивилася, як Олекса викопав у саду невелику ямку і помістив туди саджанці. Один мало не впав, дівчинка спробувала його підхопити, але він пройшов крізь руку. Старий сам його поправив, вбив поруч кілочок, прив'язав і полив.
- Ось так, - стомлено сказав Олекса і сів на землю. - Як думаєш, приживеться?
- Так. Я допоможу. Але паросток слабкий, і я довго не зможу не спати, - її голос став зовсім невагомий.
- Нічого, поспи. Я доглядатиму, щоб тут йому ніхто не нашкодив. Тобі це допоможе?
- Не знаю. Розбудиш мене? Потім.
- Розбуджу. А коли?
- Коли з'являться ягідки...
- Це буде років через десять, не раніше. Чи дочекаюся? Може, раніше прокинешся?
Дріада не відповіла. Вона зникла, і навіть тіні від неї не залишилося. Та й чи була ця дивна дівчинка в зеленій сукні, може, привиділася? Ось тільки кошики з урожаєм стояли поруч, а Олекса знав, що і за день все не зібрав би сам. І він вирішив чекати. Зрештою, десять років - не так вже й багато, а він ще міцний.
|
|
|
|
Время приёма: 12:41 08.05.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев