ay026 Свин

    Коли висохне останнє дерево і помре остання тварина, ви зрозумієте, що у
    Всевишнього для вас немає іншої Землі.
    Б.Д. Орлі

     
    Звідусіль линув сморід, змішавшись із чистим та прохолодним ранковим повітрям. Чоловік ледь отямився, повіки повільно опускались, але в ту ж мить, досягнувши цілі – швидко піднімались. Тіло гуділо наче після побоїв, перед цим накотивши не один стакан міцної. Перед очима лише чисте небо і незрозуміла біла пляма, яка пливла по небу як човен по ріці. На таємній плямі важко було зосередити погляд, аби чітко побачити предмет. Кожна його спроба увінчувалась ниючим головним болем.
    Йому хотілося відвести кудись свій погляд, але обличчя як і все тіло стримували грати із труб та дроту. Запаморочення, нудота та біль розривали Івана, але він нічого не міг вдіяти, навіть поворушити пальцем. Чоловік не розумів де знаходиться і що з ним діється.
    Лише з часом, коли запаморочення минуло разом з нудотою, а замість них прийшов голод, Іван зрозумів, що він скований і зовсім не відчуває пальців. Попри усі намагання поворушити тілом, далі за лікті та коліна нічого не доходило. Голод нагадував про себе, але з часом і він зник.
    Новий день нічого не приніс, окрім свіжої голови та спраги. Добре, що язик був вільний і можна було злизати кілька крапель ранньої роси із дроту та труби.
    Біль уже не так сильно роздирав Іванів мозок, і йому нарешті вдалося розгадати таємницю білої плями. Пляма виявилась нічим іншим як звичайним квадрокоптером. Тепер він міг почути  його тихе жужання.
    До вух долинав віддалений звук працюючої техніки. «Люди» – єдина ясна думка, яка зринула цього ранку. Від цієї думки зародилося тепло, яке до цього здається він не відчував і миттю із космічною швидкістю наповнило усе тіло. Воно доносилось із кожної живої Іванової клітки. Це життєве тепло потривожило і шлунок, який невдоволеним бурчанням нагадав про себе.
    «Люди» – знову наче електричним струмом прошило увесь мозок.
    - Допоможіть! – заполонило усю Іванову голову, так ніби крик покрив усе навкруги. Але на волю вирвався лише глухий крик віслюка, що не подолав навіть метра, проте, він приніс його власнику пекельний біль у горлі, яке і без того мучила спрага. Крик змінився на кашель, приносячи лише біль і гіркоту.
    День минав, а за днем уже ніч, а за ніччю знову день. Іван уже не пам’ятав скільки пройшло часу, скільки він отак лежить нерухомо, не маючи нічого, крім неба та смороду.
    Черговий ранок приніс Іванові нові зміни. Чоловік прокинувся в ямі посеред сміття, неначе метеорит, що увірвався крізь атмосферу і звалився у самісіньке сміттєзвалище, утворивши сміттєвий кратер. На його спині виднілись свіжі рани, які каліграфічно звивались у слово «СВИН».
    Ранішні промені сліпили Івана, а нудота знову стояла посеред горла, не даючи забути, що він іще живий. Його думки були безладно розкиданні по усій голові як сміття навкруги і ніяк не могли пов’язатись між собою.
    Він відкинувся на спину і уже спина долучилася до симфонії Іванового болю. Підсвідомо він покликав на допомогу. У горлі запершило й загуло болем, але звуку не було.
    Іван схопився за горло, але замість рук відчув холодні палиці. Він підняв руки, поглянув на них, та побачив лише свинячі ратички, які грубо пришиті до його передпліччя. Від побаченого паніка повністю охопила Івана, а губи затряслися у судомі. Чоловік звів свій погляд до неба у пошуках відповідей, але небо мовчало.
    Обережно і повільно Іван звівся на лікті, аби підвестися і шукати допомоги. Після чого він вперся об уже свою нову руку та повільно переносив на неї свою вагу. Кожен його рух викликав колючий біль у руці. Мозок зірвався від болю, а Іван рухнув на землю і пригадав нещодавні муки.
     
    ***
    Іван вів старенький форд із причіпом різноманітного хламу, наспівуючи разом з Вакарчуком, голос якого звучав по радіо. Пісня закінчилася і салон знову заполонило Іванове буботіння на адресу його дружини.
    Неодноразово вона просила вивезти непотріб, котрий десятки літ накопичувався за будинком. І все могло б закінчитися як звичайно, але цього разу Люся вирішила покінчити із безкінечними обіцянками. І це ж коли? Саме перед початком фіналу Ліги чемпіонів. Нічого окрім лаяння і чергової обіцянки не вирвалось з Іванових вуст, але Люся була міцна немов стіна, тож прийшлось їхати.
    Він беземоційно поглянув на старе тату на вказівному пальці, що неначе звивалося у таємну цифру 30. Воно зроблене ще років двадцять назад, коли Івану було дев’ятнадцять і він захоплювався буддизмом. 
    Долати близько двадцяти кілометрів по розбитій дорозі не входило у плани Івана, а швидке вирішення проблеми – це залишити сміття на узліссі. Іван не був прихильником тих, хто забруднює все довкола, але сьогодні явно не той день, особливо коли на результат поставлені не малі гроші.
    Чоловік знову поглянув на тату, але плюнувши та пробурмотівши щось, звернув із дороги, виїхавши на розбиту лісовозами ґрунтову дорогу. Побачивши перші розідрані мішки з непотребом, він проїхав ще з півкілометра, аби з дороги не було видного його авто.
    Не втрачаючи ні хвилини, Іван вискочив з автомобіля й швидко, наче досвідчений злодій оглянув усе довкола у пошуках зайвих очей. Не знайшовши те, що шукав, чоловік поспішив звільнити вміст причепа.
    Першими полетіли мішки із старим одягом. За мішками в іншу сторону полетіло зламане крісло, а розвагу продовжили старі автомобільні шини. Деякі труднощі виникли із розбитим тапчаном. Не в силах та і не в бажанні волочити тапчан подалі, він залишив його на краю дороги й узявся за інший непотріб. Іван наче дитя натхненно позбувався хламу, аби отримати заповітну нагороду.
    Усю забаву перебив звук розбитого скла. Іван настільки захопився роботою, що й не помітив як невідомий чоловік наблизився й почав гамселити його авто бейсбольною битою. Він повільно, наче пійманий злодій на місці злочину поглянув у сторону джерела звуку, і побачене його шокувало.
    Невідомий здоровило у чорному спортивному костюмі із свинячим рилом на голові трощив його автомобіль, зовсім не звертаючи уваги на присутність власника.
    З іншої сторони з’явився такий же самий чоловік, лише трішки нижчий за першого. Але той не кинувся до авто, він відразу наніс удар об Іванове стегно. Удар був сильний і залишив по собі чималий синець, та все ж частину удару прийняв на себе смартфон. Іван рефлекторно схопився за ногу, і тут же отримав по спині. Зваливши суперника, він приєднався до побратимів та почав трощити авто.
    Відійшовши від шоку та ударів, Іван від гріха подалі накульгуючи побіг у ліс, постійно озираючись. Попри біль у стегні та спині він намагався пришвидшитись, але через п’ять-сім кроків накульгування поверталося до нього.
    Прошкандибавши чималий шлях із тяжкою задишкою, Іван вперся об сосну. Він вчергове озирнувся, та переконавшись, що він у безпеці – дістав із кишені телефон. Але користі від нього було зовсім ніякої. Із розпачу він кинув телефон подалі від себе. Він взявся за голову, і присівши, почав глибоко дихати, аби хоч трохи вгамувати паніку.
    За спиною залунали дикі крики та вигуки. Іван обережно визирнув із-за сосни. Троє чоловіків бігли в його сторону, а один із них навіть підскакував, наче це не полювання, а дитяча розвага. Іван розгублено спостерігав за ними, до поки в поле зору не потрапило два далекі вогники.
    - Вони підпалили моє авто.
    Іван розгублено спостерігав за вогниками, а голоси все наближалися. Він раптово кинувся поміж дерев наче заєць, що помітив хижака, який на нього полює. Переслідувачі помітивши свою жертву та заверещали ще дужче.
    Задишка душила втікача так, що у вухах відчувався кожен шалений удар серця. Іван біг попри біль у нозі та поколювання у боці. Та біг повільно перетворювався у ходьбу. Він уже забув про матч та гроші. Він думав лише про одне – порятунок. В очах темніло, тому Іван зупинився, аби перевести подих. Дикий галас на мить затьмарив грім та гуркіт металу, після якого волання стали ще гучніші.
    Іван знову побіг, але тут же перечепився і звалився. Він підвівся, але вже не думав про втечу. «Що з ним буде?» – єдине, що тривожило чоловіка. Він намагався швидко йти, але сили покидали його. За мить він уже помітив переслідувачів, але продовжував рух.
    Перший удар звалив Івана на коліна, інший – на землю. За ними пішли в хід удари ногами. Чоловік скрутився, намагаючись прикрити голову руками. Удари слідували один за одним, а коли вони закінчилися, один із здорованів приклав ганчірку до Іванових вуст. Попри усі Іванові намагання, йому не вдалося відвернути сильну руку. Солодкуватий запах заполонив його чуття, а за мить він зовсім обм’як.
     
    ***
     
    Прийшовши до тями, Іван уважно все оглядав наскільки дозволяло світло місяця, промені якого проходили крізь невелике вікно. Нічого не припало до Іванових очей. Він відчув на собі ремені, але попри них все одно намагався рухати кінцівками. Виникло бажання закричати, покликати на допомогу, але крізь дерев’яні стіни залунав свинячий вереск, тож Іван мовчки дослухався до звуків. Коли свиня заглохла, можна було розчути слова невідомих осіб.
    - Ох і жирненький кабанчик нам попався.
    - Е-е-е, то ще слабенький. От у мене теща годувала два роки, ото був кабанюра. Ні в кого такого не бачив.
    - Порозказуй тут мені. Знаю я тебе і твої байки.
    - Я серйозно говорю. Ти шо не віриш мені?
    - Ти, Лисе, давай менше базікай! – мовив третій голос.
    - І краще присмалюй, щоб аж чорний був. Так його легше мити. Але не перестарайся. Знаю я тебе. – додав інший.
    - А може нам того кабанчика трошки присмалити?
    - Не помішало б. А ну, дайно мені лампу. Піду-но я гляну чи оговтався наш поросюк.
    Від цих слів Іван почав рватись, але все дарма, ремені добре тримали заручника. Від розпачу і жаху Іван покрився холодним потом, а його серце билося наче птах у клітці. Можливо вперше у житті він почав молитися і благати про порятунок, але молитву перервав прохолодний вітер. Іван почув важкі кроки та шум паяльної лампи. Його очі бігали з кутка у куток, намагаючись побачити незнайомця. Незнайомець натиснув на перемикач і єдина лампа освітила невелику будову, а Іван зажмурився.
    - О, наше порося оговталося.
    - Не вбивайте мене. Я заплачу скільки скажете. У мене сім’я. У мене діти. Тільки не вбивайте, благаю.
    - Хлопці! Йдіть-но сюди, – незнайомець став так, аби заручник його бачив. Іван намагався добре розгледіти чоловіка, але свине рило замість обличчя і паяльна лампа у руці відбили це бажання. – Ви чули? Це порося пропонує нам гроші. От ти, Вовче, скільки хочеш?
    - Мільйон. – а за мить додав, – Долярів.
    - О, і я хочу мільйон. Так що кожному даєш по мільйону і гуляй собі.
    - Але... я-я-я – не в змозі закінчити речення Іван розплакався.
    - Що не маєш? – перебив його незнайомець. – То що ж ти нам пропонуєш те, чого немає.
    - Бу-будь ласка.
    - Щось тут смаленим запахло, вам так не здається? – хлопці лише похитали головами, а він без жодної каплі жалю наставив лампу на правицю Івана.
    Іван заволав нелюдським криком, який здавалося рознісся на сотні метрів. Незнайомець солодко спостерігав як обгорають Іванові пальці. Широка та задоволена посмішка ховалася за маскою, але кат все ж погасив лампу.
    -  Хороше підсмажив. Треба цьому поросюку ім’я дати.
    -  А Лис діло говорить.
    Іван крізь сльози оглядав свою обвуглену, із запеченою кров’ю долоню. Він хотів щось їм крикнути, але сил вистачило лише, щоб зціпити зуби та поглянути крізь маску у вічі незнайомцю.
    - А як же його назвати? Фунтик уже був і імена трьох поросят теж були. Навіть Пепа була.
    - А давайте Свин.
    - Свин? – перепитав чоловік із лампою.
    - Той був Пепа, а цей буде Свин, як з мультика: свинка Пепа і тато Свин.
    - А що? Непогано. Що скажеш, Вовче?
    - Свин так Свин. Мені геть по барабану.
    - Тоді , Лисе, ти йди досмали того кабана, а ми з Вовчиком про цього подбаємо. А зараз допоможи нам його підняти і можеш іти.
    Знявши фіксатори, троє чоловіків почали піднімати стіл разом із заручником, після чого один із них відкрив засув із тильного боку столу та опустив дерев’яну кришку, оголивши Іванову спину.
    - Ні, будь ласка, – заскиглив Іван.
    - Може йому кляпа дати?
    - На ось ганчірку запхай до рота.
    - Відкрий рота, – мовив Вовчок, ставши навпроти Івана, але Іван лише міцніше стулив зуби, відвернувши голову.
    Вовчик довго не панькався із заручником, і зламав один із обвуглених пальців. Іван заверещав, а Вовчика не прийшлося довго припрошувати.
    Двоє чоловіків уважно розглядали Іванову спину. Один із них із скрині дістав лезо й заглибив його у тіло жертви, і натхненно як художник, що малює одну з найкращих своїх робіт, виводить літеру за літерою.
    Від першого дотику леза Іван вигнув спину, проте, це ніяк не зупинило роботу майстра. Мичання, попри ганчірку, заповнювало невелику будівлю, але усім було байдуже до нього. Сльози стікали по очах й повільно спадали на підлогу. Іван подумки розкаявся у своїх гріхах, а майстер впевнено і повільно продовжував роботу.
    Завершивши свою частину, Вовчик відступив у бік, давши побратиму волю рухів, а той дістав бартку й поглянув у Іванові очі. Вони благали про помилування. Чоловік повільно обійшов Івана і похитав головою, а тоді наніс удар.
    Тіло Івана напнулося, зіниці розширилися ніби їх і не було, а крик лунав крізь ганчірку. В очах читався нестерпний біль і люта ненависть. Чоловік наніс ще один удар, але передпліччя залишалося приєднаним до руки. Зчепивши зуби, Іван витримав і цей удар, але тіло обм’якло, уже не відчувши третього удару. Не почув Іван і як його рука звалилася на залиту кров’ю підлогу.
    - Потапич, може йому цього, наркоз дати? – сказав Вовчок. – Боюсь, щоб не відкинувся він, а то змарнує всю нашу працю.
    - Думаєш?
    - Я десь читав, що від сильного больового шоку можна дуба дати.
    - Може ти і правий. Вперше мені когось шкода на цьому столі. Закінчуй тут, у мене охота пропала. З наркозом чи без, роби як знаєш. І про голосові зв’язки не забудь, а то горлатиме як недорізаний.
     
    ***
     
    В животі знову забурчало. Іван очима шукав щоб то положити до рота і чим втамувати спрагу. У поле зору потрапила лише бляшанка з-під тушонки. З надією хоча б на малий залишок їжі Іван повільно, на ліктях та колінах повз до бляшанки, задерши ратички догори. Напіввідірвана ратичка, сунучись по землі, нагадувала про себе болем та дискомфортом. Та відірвати її до кінця у Івана не вистачало духу.
    Не пройшло і двох хвилин як чоловік добрався до своєї цілі і не дарма. Навіть посмішка переможця з’явилась на його обличчі, побачивши на стінках бляшанки залишки м’яса та жиру. Вцілілу ратичку обережно поклав за бляшанку, аби та нікуди не покотилась. А тоді на мить задумавшись, висунув язик і кинувся до поживи, не зважаючи на тухлий запах. Перший же порух призвів до болю. Його язик наткнувся на один із зубців поспіхом відкритої банки. Рот заполонив солонуватий присмак, але це не зупинило Івана. Наступні рухи були більш обережними. Він не зупинявся до поки не вилизав геть усе. Але тіло жадало продовження банкету.
    Іван відкинувся на спину і знову поглянув у небо в роздумах про своє життя. Він прислухався до свого серця, але нічого не відчув окрім спокійного й рівномірного стуку. Іван лежав вдивляючись у блакитну даль, прислухаючись до всього навкруги. Квадрокоптер як завжди спостерігав за ним, наче йому зовсім не потрібна підзарядка.
    Лише скрип металу потривожив Івана і вже за мить тінь нависла над ним. Він швидко перекинувся на живіт і звівся на лікті й коліна, натхненно попрямувавши до країв ями.
    Вгорі стояв чоловік з свинячим рилом, який одним рухом звільнив вміст ржавого відра. Шматки вареної картоплі та сирого м’яса виблискували на сонці. Іванові очі запалали, а рот наповнила слина. Іван жадібно поглинав кусок за куском, пережовуючи картоплю та м’ясо. Скло хрустіло між зубів, пошкоджуючи ясна і зуби. Рот наповнювався кров’ю, придаючи страві вишуканості.
    Закінчивши свій сніданок, Іван задоволено поринув у сон,  забувши про свої турботи. А прокинувшись – почав шукати нові ласощі для себе. Він рискав посеред сміття, допомагаючи рити здоровою ратичкою, носом та ротом. Хоча найбільше він сподівався, що чоловік із свинячим рилом повернеться. По цій причині він не наважився покидати територію свого кратера.
    Він не помилився. Чоловік повернувся і не з пустими руками. Як і минулий раз він приніс дарунки, а Іван кинувся на їжу. Перед його очима з’явився шматок пальця із знайомим символом. Він на мить задумався, а тоді без вагань проковтнув кусень.
     
    ***
     
    За круглим столом із червоного дерева, відкинувшись у шкіряних кріслах, і втупившись у свої айпади, дванадцятеро осіб у чорних смокінгах задоволено спостерігали за діями Івана.
    - Як на мене, браття, ми виконали свій обов’язок, – мовив найстарший чоловік, прикувавши до себе увагу усіх присутніх. – Завдяки нашій праці і ще одна свиня знайшла своє болото.
    - Пане магістре, ви як завжди маєте рацію.