 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
Ніщо не провіщало біди. Місце було тихе, спокійне, майже не засвинячене, хіба що неподалік валялася обгоріла цеглина й консервна бляшанка. В бляшанці колись була тушонка, потім земля й черв'яки для риболовлі, а тепер лише сама земля. Риболовля передбачала воду, і справді, трохи далі річку перегородили гребелькою й вона розлилась у немаленький ставок. З жабами, бо як же без жаб. Може й гадюками, але я витяг з рюкзака пачку махорки й потрусив навколо - кажуть, гадюки тютюн не люблять. Багато разів так робив, і ще жодна вночі за пазуху не заповзла.
Вище на березі розташувалися руїни палацу Остен-Закенів, через які, власне, я й затримався, не схотів їхати поночі та вирішив заночувати просто неба. Чому б не заночувати. Не вперше, дай боже, й не востаннє. Кінець літа, земля тепла, плащ-намет на купу трави й мотоциклетне сидіння під голову.
Є правда, небезпека, що аборигени вночі прийдуть красти, але сподіваюсь в такому випадку прокинутись. Теж не вперше.
Я розпалив невелике багаттячко, підсмажив сардельку, з'їв, хильнув з кишенькової фляжечки, загриз яблуком. Краще б, звісно, лимоном, але це ж треба блюдечко, цукрову пудру, келих... Хай уже будуть яблука.
В палаці нічого цікавого не знайшлось. Все що можна було вкрасти, вкрали задовго до мене; що можна було спалити - спалили; що можна було зламати - зламали. Земля навколо палацу й круглого майданчика перед ним була просто засіяна кришечками від пива й горілки. Детектор пищав, не перестаючи. На півсотні корків знайшлася одна монетка, та й та - три копійки п'ятдесят дев'ятого року. Може, колись вона й коштуватиме великі гроші, але мені до тих часів навряд чи дожити.
Така сама пустка була й безпосередньо серед руїн. Хіба що з стін де-не-де стирчали грубі куті цвяхи. Їм було років по двісті, але як тільки витягнеш з стіни - вже антикварність не доведеш. Бо ковалі в колгоспах ще зовсім недавно таке кували, за мого дитинства. Мабуть, подекуди й зараз кують, просто колгоспи скінчилися.
Може десь у стіні й був замурований скарб, але я не знайшов, тільки згаяв весь день аж до вечора.
Ніщо не віщувало біди, але вона таки сталася.
Першою ознакою стала вантажівка, чи то ГАЗ, чи то ЗіЛ, немолода вже, торохтлива та деренчлива. Мабуть, і гази вже пускала з вихлопної труби, сизі гази недогорілого палива, але то вже мені не видко було. Заїхала на круглий майданчик і стала біля руїн.
Заглух двигун. Хряпнули двері. Хтось голосно стрибнув на щебінь - аж захрускотіло, й не менш голосно вилаявся. Без приводу, просто так. Аби порушити тишу. Аби прогнати її будь-яким шумом. Розмовою. Музикою.
Ненавиджу шум. Особливо портативні магнітофони та приймачі.
Телевізори, на щастя, в переносному варіанті ще не так популярні.
Хряпнули ще одні дверцята, й два голоси почали радитись, що витягати в першу чергу, а що в останню. Була ще надія, що розвантажують якісь будматеріали, або дрова, або гній, але ні. Виразно прозвучало спочатку "підсилювач", а тоді найстрашніше - "колонка".
За часів молодості мого прадіда та прапрадіда на танцях грали троїсті музики. Дідова молодість припала на період, коли було не до танців, але якби були, то, мабуть, грав би духовий оркестр. Батько женихався під патефон, я під магнітофон, втім, усього лише пару разів за усе життя.
Ненавиджу шум. Особливо російську попсу. Гірше за неї тільки російський блатняк, але під нього важко танцювати.
У сімдесятих-вісімдесятих в моді була західна музика, й серед неї траплялася непогана, а серед російської чомусь не траплялася.
Я зітхнув і поглянув на протилежний берег. Та ні, все одно долинатиме. Кілометрів на п'ять долинатиме. Не сховаєшся, простіше вже їхати прямо на Київ. Ех, не хотілося...
Втім, навряд чи дискотека аж до самого ранку. Скоріш за все заплановано до одинадцятої, реально скінчиться о дванадцятій, ще з годину народ не розходитиметься, будуть пиячити й битися, а якщо когось заріжуть, то ще міліцію чекатимуть і труповозку...
Хлопці з вантажівки закінчили монтувати апаратуру, підключили мікрофон і над ставком прокотилося могутнє "Раз... раз...". Я неголосно зримував, і рима була не на користь діджея. Хоча... Може він справді такий і є.
З першого разу налаштувати підсилювач не вдалося, й слідом за "разом" з колонок долинув пронизливий свист.
Я хильнув з фляжки й пригасив багаттячко. Не варто привертати увагу, особливо підпилих дискотечних підлітків. Відбитися-то відіб'юсь, але воно мені треба?
Почалося за півгодини. Як не дивно - з "Боні Ем" і ще якоїсь групи, що я її багато разів чув, але так і не завдав собі клопоту поцікавитись назвою.
Що ж, не найгірший варіант. Не "Ласковий май" який-небудь, або ці, як їх... ну, що з Саратова. Потерплю. Якби ще й не дуже голосно...
На диво, виявилося, що не дуже. Зазвичай у диджеїв та музинантів профдеформація, їм аби голосніше, але тут ні. Чи то диджей молодий, чи підсилювач слабуватий.
Я сидів, роздивлявся воду та зорі, час від часу хиляв з фляжечки й точив яблука. Біля руїн гупала музика, трохи поодаль групувалися пияки, на урвищі час від часу з'являлися парочки й думали, що їх тут ніхто не бачить. Але чесно кажучи, й дивитися не було на що, лише обіймалися-цілувалися. Молоді, недосвідчені. Може навіть цнотливиці та цнотливці. Все ж село, не розпусний Київ.
Годині о десятій серед пияків сталася перша бійка, але така собі, слабенька. Учбово-тренувальна, так би мовити. За півгодини когось потовкли вже серйозніше, аж дівки верещали. Але дискотеку не зупинили, швидку не викликали - значить, обійшлося без ножів та кастетів. І пострілів також не пролунало.
Райська, ідилічна картина. Хоч бери та переселяйся. Глянути, що там за люди, чи що?
Для початку я глянув на свій мотоцикл. Вже з кількох кроків він зливався з кущем, не відрізниш, де кінчається руль, а де починаються гілочки. Про всяк випадок перевірив, чи замкнено руль й чи увімкнено сигналізацію. Виявилось, і замкнено, і увімкнено.
Гроші брали на вході з вулиці, а я піднявся з боку ставка, через урвище, тому обійшлося без грошей. Пройшов біля парочки - так і є, підлітки. Клас сьомий-восьмий. Цілуйтеся, дітки, та не ходіть у кущі, бо дитинка знайдеться.
Дорогою знайшлося ще кілька юних парочок, а серед натовпу, що смикався й гоцав під "Modern talking" траплялися і не юні. З розвагами в селі ситуація так собі, в клуб не зганяєш, в оперу не завітаєш, хоч не хоч, а приїхала дискотека - іди.
Було навіть кілька дідусів та бабусь. Правда, вони не гоцали, а всілися неподалік на поваленому стовпі й про щось теревенили. Скоріш за все, згадували, як добре було в часи їхньої молодості, та як погано все зараз. Хоча ні, деякі з них усміхнені. Мабуть, онуками вихваляються.
Що ж, подивимось, які тут онучки...
Чесно кажучи, дивитися не було на що. Надто яскраво були вдягнуті жінки та дівчата, точніше. не так вдягнуті, як навпаки - хто більше покаже. Я розумію, що після суворого пуританського СРСР маятник хитнеться далеко в інший бік, але мистецтву гарно роздягтись треба вчитися, а не оцево. Можливо, тому увагу привернула не якесь дівчатко з декольте до пупа й спідницею до, гм, теж майже до пупа, а навпаки - дівчина у довгій спідниці, ошатній блузці, з медальйончиком поміж грудей і... далі я не роздивлявся, бо зустрівся очима.
Мистецтво стріляти очима - це вам не з рушниці бахкати, це треба вміти. Дівчина вміла. Першим залпом мене ошелешило й оглушило, другий пошкодив систему управління і я відчув, як збиваюсь на циркуляцію вліво. У морському бою таке означало б повну Цусіму, розгром і потоплення, або, принаймні, ганебний полон, але ближче до цілі я так-сяк повернув здатність керуватися й ганьби не сталося. Ну, майже.
Бо замість "Пішли потанцюємо" я бозна-чого виголосив цілу промову "Не відмовте у задоволенні запросити вас до танку?". Біс його зна, чому так. Ненавиджу пишномовство, та й дівчата балаболів не люблять.
Крім того, враховуючи специфіку театру бойових дій, дівчина, скоріш за все скаже "Га?" й пошукає очима когось із знайомих хлопців.
- Красно дякую, з превеликим задоволенням! - посміхнулася дівчина, й простягла руку - не так, щоб ухопити й потягти в загс, а долонею вниз, наче для поцілунку.
Я й поцілував. Дівчина сприйняла це абсолютно природно й невимушено, як наче їй "Доброго ранку!" сказали.
- Але чи вам не здається, що музика трохи непідходяща?
Слухайте, дівчата, жінки та дівчата слухайте. Уважно слухайте, бо зараз я видаватиму страшний чоловічий секрет. Коли чоловіка про щось просиш - зроби це так, ніби й сумніву не виникає, що він це зробить. І несуттєво, про що йдеться - чи сміття винести, чи заробити мільйон, чи видертися на Еверест. Якщо в чоловіка вірити - він продасть сміття, з виручених грошей Еверест збудує і видереться.
- Дозвольте я вирішу цю проблему.
Дівчина милостиво кивнула. Я також кивнув, відпустив її руку (неохоче, слід визнати, відпустив) й, ще не зовсім уявляючи, що маю робити, шаснув до диск-жокея.
- Якого ще вальсу? - хлопець здивовано вирячив очі.
- "Прекрасний блакитний Дунай", наприклад, - недбало відповів я, так само недбало витягаючи з кишені американську десятку.
Насправді я просто не знав інших вальсів, але навіщо комусь про це казати.
- Глип! - сказали очі діджея, відстежуючи кожен рух десятки.
Губи, мабуть, дуже хотіли сказати, що нема, але не могли. Руки дуже хотіли десятку схопити, але морда попереджала, що не варто - просто так не віддадуть, а у разі чого страждати їй. Десь під чолом гарячково бігали та стрибали думки, але вистрибнути не могли.
- Нееее... - таки почали-було промовляти губи, але тут думки прорвали блокаду. - Хоча... Зачекайте хвилинку...
Хлопець збігав до машини, притяг стару занедбану сумку, й вивалив просто на траву.
В сумці був скарб. Точніше, років двадцять тому це був би скарб, років десять тому - теж скарб, але значно менший, років п'ять тому ще можна було його так-сяк продати, а зараз тільки й лишалося, що возити у старій сумці, раптом згодиться.
Згодилося.
А складався цей скарб з купи потертих старих касет.
"Bony-M" було написано на касеті. "ABBA" на другій. "Песнярьі" на третій. На четвертій нічого написано не було, але приліплений портрет Алли Пугачової. На п'ятій був напис "Земляне" і за інших обставин я б може навіть ностальнічно покрутив її у руках. Приблизно на дев'ятнадцятій було олівцем надряпано "Медляки".
- Тут може бути, - невпевнено кинув хлопець, вставив касету в другий магнітофон й приклав до голови дебелий навушник. Увімкнув запис, скривився, перемотав, увімкнув ще раз, знову послухав, перемотав, і так кілька разів, весь час поглядаючи на десятку. Аж раптом просвітлів обличчям і голосно вигукнув:
- Є!
З сумнівом глянув на мене й попередив:
- Але якість не дуже.
Я не став йому казати, що в моєї десятки якість теж може виявитися не дуже. Принаймні, потикатися в обмінний пункт я б з нею не став. Може й справжня, але сумнівна.
Дівчина знову подала руку, я зробив крок назад, і...
Танцюрист з мене так собі. Всі нормальні люди походять від мавпи, а я від якогось з ведмедів. З великих, не з пандочок. В цьому, звісно, є свої переваги, але є й мінуси. Як, наприклад, у випадку, коли треба з дамою в руках пурхати над підлогою. Або в даному випадку, над потрісканим і зарослим травою асфальтом. Яке вже там пурхання. Дай боже дівчині ніжки не відтоптати.
Так от. Ніхто нічого не відтоптав. І ми не пурхали - ми справді літали.
В колонках похрипував "Блакитний Дунай", народ примовк і розступився - чи то злякано, чи то здивовано. У якогось дядька з рота випала щойно припалена цигарка. Бабусі на поваленому стовпі перестали вирішувати, хто з хлопців пияк, а кому з дівчат доведеться терміново проситися заміж. Дядьки, що розливали на трьох, завмерли, причому один завмер з гранчаком у руках, і його не підганяли. Навіть гава, що вирішила перелетіти з стовпа на дерево, задивилася й мало не врізалась у гілля.
Ми літали.
В парі має вести чоловік, а дівчина підлаштовуватись - але тут про звичайний розподіл гендерних ролей не могло бути й мови. Дівчина завдавала тон - і я невідомо як за нею встигав. Вона скеровувала невловимими рухами ніг, рук, талії - так, навіть талія підказувала мені куди стати, як повернутись.
Не ми кружляли - увесь світ кружляв навколо нас.
Колонки хрипнули востаннє і магія зникла. На мить у повітрі зависла тиша, а тоді раптом хтось несміливо ляснув у долоні, за ним ще хтось, і ще, й натовп буквально загримів аплодисментами, ніби на передостанньому з'їзді КПРС.
Не випускаючи моєї руки, дівчина розвернулась і вклонилася - ледь-ледь, символічно. Кланяюсь я, мабуть, ще гірше, аніж танцюю; мабуть - бо ніколи не пробував, але зараз невідомо як і невідомо чому те саме зробив і я.
- А тепер - ховаймося! - весело кинула мені дівчина, і так саму не випускаючи з руки, скерувала до дірки в паркані.
Натовп все ще був ошелешений, і нам вдалося.
За спиною все ще плескали, свистіли, гукали (наче схвально), та ми не зупинялись, аж поки не опинилися за метрів за триста.
На майданчику оговталися й увімкнули ламбаду. Шкода, бо тиша була таки краще. Втім, біля нас було майже тихо. Навіть якась пташка несміливо витьохкувала щось про кохання.
І, нарешті, тут нас охопив приступ сміху, майже істеричного реготу, до сліз, до спазмів у горлі, до того, що вже головою розумієш, що досить, а зупинитись не можеш. І так тривало хвилини зо три, може й більше.
Пташечка подивилися-подивилася на таке, знизала крилами й перелетіла деінде.
А ми розговорилися. Я признався, що приїхав оглянути руїни палацу, а дівчина сказала, що мешкає неподалік. Я не сказав, як саме я оглядав палац і для чого, а дівчина змовчала про те, де саме знаходиться недалеко. Я сказав, що їй дуже личить довга спідниця, підкреслює чудову фігуру і всяке таке, а дівчина подякувала й сказала, що це ще й не довга. Я спитав, чи не турбуватиметься хтось з дискотеки, що вона десь зникла, а дівчина лише відмахнулась і сказала, що навряд чи там хтось її знає. Я ще багато чого сказав і почув, а дівчина також багато чого розповіла і почула.
Я не залицявся, а вона не кокетувала - нам просто було цікаво одне з одним. Настільки цікаво, що коли раптом виникла коротесенька пауза, то обидва аж здивувались тиші... а, он воно що! Музика вже не грала, і навіть ніхто й не гомонів на майданчику, і навіть двійко немолодих ліхтарів також згасли.
Але вони й непотрібні були. Місяць посміхався нам з неба - радісно, задоволено, кругловидо; не так щоб голки збирай, але цілком достатньо, аби не спотикатись. Втім, хоч би й не посміхався. Нам уже і в печері було б непогано.
Ми повернулися. Без світла ліхтарів палац видавався не таким уже й зруйнованим. Мабуть, та сама думка проскочила й у дівчини.
- Глянь, - сказала вона. - Поки ми гуляли, хтось відновив палац.
- Це душі, - охоче підхопив я. - Душі тих, що колись тут мешкали. Мабуть, їм сподобалося, як ми танцювали.
- Справді! - засміялася дівчина. - Незримо присутні, вони стежать за всім, що тут відбувається.
- І якби ж лише стежили! - продовжив я гру. - А то ж пліткують, кісточки перемивають усім присутнім, з'ясовують, хто з хлопців гульвіса, а з дівчат кокотка.
- Точно-точно! Он там, на лавочці графиня Гуровська з баронесою Перовською. Обидві пліткарки, яких пошукати! І це при тому, що Перовська - донька якогось кучера, в дворяни потрапила через адюльтер!
- Ганьба, що й казати! - я аж обурився. - А що то далі за парочка?
- О!.. - дівчина приклала пальчика до вуст. - Ті двоє не просто так. Ходять чутки про якесь таємне товариство, масонську ложу, і навіть заколот. Ті двоє весь час усамітнюються, аж підозріло.
- То може справа не так у заколоті, як...
- Пхе! - дівчина зморщила носик і на мить набрала невимовно безгрішного вигляду, хоч ікону малюй. - В порядному товаристві це питання не обговорюють.
"Хоча може й не в заколоті справа, цілком може бути!.." - протанцювали бісики у її очах.
- Та покиньмо тих збоченців! - я махнув рукою, наче відганяючи примару. - Глянь, краще, яка чудова сьогодні княгиня... е-е-е...
- Тарновська, - підказала дівчина. - Ще б пак, з такими діамантами на шиї. Недаремно біля неї в'ється з десяток гусарів. Але маю для них погані новини - вона вже заручена й найближчим часом залишить нас.
Дівчина зітхнула - наче сумовито, але насправді з полегшенням; звичайно, і те, і те було награним, як у театрі: мовляв, ось, радію, що позбавилася суперниці. Не дивись на неї, на мене дивись.
Трохи перегравала. Втім, у театрах завжди трохи переграють.
- А то що за група? - я вказав пальцем навмання, вийшло у найдальший куточок
- Ай, нічого цікавого, - дівчина зморщила носика. - То якісь поміщики з півдня, я їх не знаю. Вони нудні. Весь час обговорюють види на урожай. Отой, товстенький у зеленому камзолі, хоче, щоб почалась яка-небудь війна на морі, бо коноплі насіяв. А ті двоє, навпаки, хочуть сухопутну кампанію, бо у них вівці.
- Е-е-е... а який зв'язок?
- Та найпростіший. З коноплі - пенька для кораблів, а овечої шерсті - сукно для солдатів.
- А, точно! Може, підкажемо їм, хай у кавуни вкладуться? Будуть баржами у Київ возити...
- Та ну їх. Зараз танці почнуться. Он, чуєш музики вже бринькають. Зараз мажордом вийде посеред зали, грюкне посохом об підлогу і проголосить...
- Менует? - навмання підказав я.
Навмання - бо інших танців не знав.
- Ти що, менует уже ніхто не танцює! - замахала руками дівчина. - Мабуть, і пам'ятають не всі, як танцювати, хіба що бабусі. Почнуть, мабуть, з сарабанди, але то так, для урочистості. Надто вона похмура. Особливо німецька. Особливо Генделя. Чув?
Про гендель я чув, але, здається, мова йшла не про той гендель. Ще чув слово генделик, але, припускаю, це було взагалі з іншої опери. Тому, щоб не зганьбитися, швиденько перевів мову на інше. На що-небудь.
Над майданчиком гойднувся й блимнув ліхтар - мабуть, проводка геть зогнила й замикалася-розмикалася як хотіла. О!.. Про це й поговоримо.
- Але ж надворі, мабуть, уже темно?
- Аякже! - з готовністю закивала дівчина. - І ось поспішають служки з великими шандалами, по два десятки свічок на кожен. Спеціально навчений лакей прокладає між ними нитку-стопін. От він уже закінчив, і зараз... подивись, подивись, це має бути гарне видовище!..
Дівчина говорила настільки переконливо, ніби й справді поміж кущами стояли ослінчики, сиділи поважні дами у кринолінах, бігали слуги, розставляючи важкі залізні шандали, і лакей в яскравій уніформі... як там вона називалася... а, ліврея! - лакей у лівреї зібрався підпалити стопін.
Ліхтар знову блимнув, потім спалахнув яскравіше, і наче й справді майданчиком пробіглася хвиля світла, тьмяного мерехтливого світла, зблиснула на діамантах княгиня Тарновської, вдарилась об стіну темряви навколо майданчика, хитнулась, гойднулась та так і лишилася у повітрі. Темна діра, що чорніла замість парадних дверей, теж колихнулась. наче випускаючи з себе невиразну фігуру.
- А ось і мажордом! - дівчина явно захопилася, й наче й сама вірила в те, що з дверей вийде ошатний поважний чоловік з бантами, з посохом у руках, грюкне, і оголосить...
- Алеманда! - мрійливо протягла дівчина. - Чудовий танок, і музика гарна! Ось прислухайся!..
І заспівала без слів, тихенько-тихенько, аби не зламати магію. Бозна як, але в її голосі чулися і струни клавесина, і звучання соліпки, і навіть слабенький, але цілком виразний голос скрипки.
- Подивись, як зграбно виходять пари! Наче струмок тече! - прошепотіла вона, якось примудрившись не обірвати музику - і з напівтемрями начебто й справді покотився ручай, розсипався на два потічки, ті закрутилися вихорами - чоловік-жінка, чоловік-жінка, чоловік-жінка. Зблискували діаманти, лунала музика, мерехтіли свічки. По обличчю війнуло легким вітерцем - якась пара крутнулася зовсім поруч.
На відстані витягнутою руки танцювали молоді, усміхнені люди, хлопці й дівчата, живі, юні, радісні; в камзолах з блискучими позументами та ботфортах, з глибокими декольте й спідницями до самих підборів. з неприродно блідими від пудри обличчями й складними зачісками - настільки складними, що й не зрозуміти, де кінчається волосся, й де починається, власне, перука.
Лунала музика, кружляли майданчиком пари, мерехтіли свічки й метушилися поміж них слуги, вчасно міняючи згаслі на цілі; я відчував навіть запах - запах пудри й парфумів, трохи занадто, як на мене, але ж його взагалі тут не мало бути, це ж явна мара!..
- А тепер - гавот! - радісно вереснула дівчина, схопила мене й знову, як під "Дунай", закрутила у танці. Уявлення не маючи, що воно за гавот такий, я раптом відчув, що дівчина мене направляє, тихо, лагідно, непомітно, але впевнено; ноги самі ставали, де треба, рука піднімалися, пропускаючи дівчину під собою; ми кружляли й відчували себе піщинкою в морі, в морі танку та радощів, ритму й мелодії, молодості та спокусливої краси.
Торкаючись самої лише руки дівчини - це ж гавот, це ж вам не вальс з обіймами! - я п'янів від її близькості, горів її вогнем, відчував її тіло й душу краще, ніж притискаючись до випадкової партнерки в ламбаді... а ламбада - це ж вам не вальс з обіймами, це практично секс, тільки не дуже глибоко.
Ми танцювали ще, і я не знаю, як називалися танці; ми порушили усі правила, не розлучаючись ані на мить; мабуть, ми зібрали всі осудливі погляди та багато реплік, але ми того не бачили і не чули.
Ми танцювали.
Ніхто не розливав на трьох за кущами. Не лузав смердюче насіння. Не матюкався. Не ліз у бійку. Якщо хтось комусь призначав дуель, то вона відбувалася наступного дня у спеціально відведеному місці.
- Останній танок! - оголосив мажордом. - Сарабанда!
- Ой, ні, - не зупиняючись, прошепотіла дівчина. - Це надто сумна мелодія. Я не хочу танцювати під неї.
Глянула ще раз на мене, завагалася, й сказала зовсім уже пошепки, наче зважившись на щось відчайдушне:
- Давай утечемо!
- Давай! - негайно погодився я.
А хто б не погодився?
Цього разу настала моя черга вести. Я зробив крок назад й опинився за межами освітленого свічками кола. Якби на нас хтось дивився, то був би здивований. Збоку такий рух має вигляд, ніби людина просто розчиняється в темряві.
Але кому тут було дивитись?
Вже розвіданим шляхом, тим самим, що я ним піднімався від ставка, ми ковзнули вниз, стежкою, схилом, шаснули крізь кущі й опинились на березі, біля води.
Кумкали жаби, стрекотіли цвіркуни й тьохкала пташка - чи то не спалося їй, чи то навпаки, вже прокинулась.
Від палацу долинала урочиста сумна мелодія й мерехтіли вогні.
Ми цілувались.
На поцілунках я розуміюся трохи краще, аніж на танцях, але ніколи, ніколи, ніколи в житті я так не цілувався.
Ми почали з ніжного доторку губ, навіть не доторку, а простого наближення, коли лиш відчувається тепло один одного, коли не хочеться дихати, аби випадково не здути, не прогнати те відчуття. Її губи були солодкі, а дихання здавалося подихом моря.
Ми цілувалися палко й шалено, наче досвідчені коханці в розпалі пристрасті, коли в хід ідуть не лише губи, але й язики, й важко розрізнити вже, хто кого цілує, а хто підставляє ріт, хто бере, а хто віддається.
Ми цілувалися до болю, до крові, до несамовитого вихору в серці, коли вже не бачиш з ким, і не знаєш, що робиш, а хочеться лиш ніколи, ніколи, ніколи не припиняти солодкої муки, і нехай там біль, нехай кров, нехай зойки та стогони, нехай темно в очах, нехай хоч кістки тріщать, аби лише ніколи воно не кінчалось.
Але все кінчається. Лише сумна урочиста мелодія так і линула від палацу. Як наче невтомні музики здатні були грати її двісті років підряд без перерви.
- Ти мене вб'єш? - тихо прошепотіла дівчина.
Я не став відповідати - все й так було зрозуміло.
- і жодних шансів, що я тебе подужаю? - запитала вона так само неголосно.
- Жодних, - похитав головою я.
Зненацька війнуло холодом - наче крижаний вітер раптом здійнявся навколо нас, але тут таки й зник, розбився об непереборне. Що ж, вона таки спробувала. Я б на її місці теж спробував.
- Я б сказала... - трохи голосніше, але все ще на диво спокійним голосом мовила дівчина. - Що від мене нікому ніякої шкоди. Але ж ти не повіриш?
- Не повірю.
Я обернувся до неї спиною, присів, торкнувся рукою води. Ставок відгукнувся болем і гнівом. Мертві, поховані в ньому люди волали до мене, просили, молили, заклинали помститися.
А ще я сподівався, що дівчина таки зважиться й нападе. Тоді мені буде легше. Тоді я вб'ю її просто захищаючись.
Не напала.
- Лише в цьому ставку, - я побовтав долонею у воді. - Не менше двадцяти хлопців. Молодих, гарних, дужих. І дитина. Боже, тому хлопчик лише десять-дванадцять років. Його-ж бо навіщо?
- Хлопчик не мій, - на мить з-під гарного личка промайнуло те, що під ним ховалося. По ідеї я мав би злякатися, але я так знав, що там. Чого вже тут лякатись.
- Хлопчик сам потонув.
- Ну сам так сам...
Я піднявся й глянув у бік палацу. Мара зникла. Не горіли свічки, не кружляли у танку пари, не бігали служники, й поважні дами на ослінчиках не обговорювали, хто картяр, а хто утриманка. Тільки музика грала, важка, урочиста, похмура - але вона не біля палацу грала, а в голові. Нехай собі. Може, не дасть ворушитись чорним думкам. Хоча який там не дасть...
- Я остання, - раптом сказала дівчина. - Розумієш? Остання. Старий граф помер, його син продав маєток іншому графу і десь подівся. Кінець кінцем палац купив якийсь селянин - уявляєш, такий палац в руках неписьменного дядька з села? Кажуть, обікрав якогось попа чи ксьондза. Потім всіх розстріляли. Потім спалили палац...
- Тому й спалили, - знизав плечима я. - Бо щокілька років зникав молодий хлопець. Неписьменні селяни, а бач, здогадалися. Ну, майже.
- Майже, - луною повторила вона. - От і я майже. Майже жива. Майже двісті років. Майже звикла.
Я піднявся. Дівчина стала ближче до води, а спиною до мене.
- Зроби це швидко, - попрохала вона.
Я зробив.
Страшенно хотілося хильнути з кишенькової фляжечки, та що там хильнути - хотілося висмоктати все, що там лишилося, а потім купити ще пляшку й осушити її тут же, негайно, з горла і без закусі. Щоб затьмарилась свідомість, щоб світ поплив й згасло світло в очах, щоб три доби або й тиждень валятися непритомним, й не мислити, не думати, не згадувати її губ, очей, рук.
Але небо вже починало сіріти. Час було сідлати мотоцикл, їхати на Київ й писати рапорт.
Він буде короткий. Я вже знаю, що напишу. Укладусь в один рядок, не рахуючи дати й підпису.
Манав я таку роботу.
|
|
|
|
Время приёма: 12:08 07.05.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев