 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Яскравий спалах на мить осліпив його, стерши все навкруг. Коли ж зір повернувся, величезне громаддя Нео-Ковчегу вже відлітало. Не минуло й кількох хвилин як обриси останньої надії на виживання розчинилися в пітьмі, перетворившись на крихітний вогник у поцяткованому зорями небі. Чоловік спинився і приречено понурився.
– Ви залишили мене! – вигукнув він, але не розчув власний голос. Під ногами ревло та кашляло, наче величезний застуджений підземний дракон проривався на поверхню. Озирнувшись, бідолаха побачив як світяться у темряві ріки розпеченої лави, пропалюючи собі русла і до невпізнанності змінюючи довколишній краєвид. Будівлі на пагорбі зникли швидше, ніж він встигнув змигнути оком і чоловік намагався не думати чи був хтось всередині. Це вже не мало значення, нічого не мало значення. Його покинули у вмираючому світі, прирікши разом з мільярдами інших.
Він помер. Це доля кожного і ще жодній живій істоті не вдалося її уникнути. Можна не народитися, але неможливо не вмерти. Покинутий бідолаха згинув на охопленій катастрофою планеті, яка в одну мить розправила плечі і позбулася штучних пут, накинутих на неї розумними істотами. Так зникла цивілізація, але не людство.
Нащадки покинутих вціліли. У надійних сховищах, розумних житлах, здатних пристосовуватися навіть до найгірших стихійних лих або ж просто вдало опинившись на незачепленому клаптику світу. Злякані, вони чекали, коли лють планети вгамується, а потім несміливо виходили, намагаючись повернутися до минулого життя. Покоління вмирали у цих марних спробах, аж доки зв’язок з минулим не обірвався, перетворившись на неймовірні обірвані сказання. Історія почалася наново, земля потроху відроджувалася і здавалося, що з первісної чистоти от-от проростуть зерна нової Золотої Ери.
Аж тут нагадав про себе Нео-Ковчег.
54-ий рік Божественної Епохи.
Вони завжди приходили у перший день Дощової Пори. У Скальдах, звісно. В інших землях боги з’являлися в інший час: десь на початку Часу Цвітіння, деінде посеред Білих чи Чорних Снігів. Скальди були доброю землею і Чорний Сніг тут падав зрідка, й то лише ледь-ледь притрушував густо порослі вічнозеленим поживним мохом скелі. Від нього гинув врожай, але скальдці живуть мисливством, тож їх це не лякало. Чого не скажеш про Сходження Богів.
З’являючись щороку, вони забирали кількох людей. Небагато, навіть по міркам малих поселень скальдців, але кожна така втрата краяла серця родичів та друзів. Тим, хто чинив спротив, боги обертали на попіл навіть не торкаючись. Сховатися теж не виходило: небожителі були всевидющі і завжди знаходили, кого хотіли забрати, при цьому ще й руйнуючи житла та псуючи запаси. Жоден із забратих ніколи не повертався і потроху в різних землях прийшли до одного вирішення проблеми.
– Цього дня боги осяють нас своєю величчю, обдарувавши удачею та процвітанням на весь наступний рік! – голосив жрець у білій хламиді, стоячи на грубо сколоченому дощаного помості. У нього була голомоза голова, більмасте ліве око і зрощені пальці на правій руці. Такі каліки іноді народжувалися після візитів богів і ставлення до них вельми різнилися у різних землях. Одні вбивали їх одразу після народження, інші намагалися не виділяти серед решти, прилаштовуючи до підходящої роботи. У скальдців бідолах традиційно призначали жрецями, навчаючи усіляким корисним ритуалам та закляттям. Звісно, якщо було кого навчати, бо іноді вроджена недуга калічила не лише тіло, а й розум.
Остання біда вразила іншого жреця – горбуна зі скутими колодками руками і в наморднику на потворному, немов з розплавленого воску, обличчі. Він не розмовляв, був агресивним, хтивим і часто нападав на жінок та дітей. Не дивно, що на зібраннях постійно пропонували вигнати його до лісу, але ніколи на це не зважувалися. Всі розуміли, що самотужки йому не вижити і куди милосердніше просто проштрикнути нещасного списом.
– Обранці приєднаються до наших творців на вічному бенкеті в захмарних палацах! – голос жреця тремтів, видаючи, що йому самому не терпиться опинитися за божественним столом. – Вони ніколи більше не знатимуть голоду, холоду чи злиднів, не постарішають та не помруть. Не сумуйте через розлуку з любими вашому серцю, славні скальдці, адже ви неодмінно зустрінетеся знову. Навіть ті, кому не судилося бути забратими при житті, після смерті вирушать на небеса, де їх зустрінуть поважні предки та добрі боги.
Варг особливо не вслухувався в його слова, адже змінюються жреці, а не їхні балачки. Чоловікові не терпилося повернутися додому, перекусити в’яленим м’ясом, а потім вирушити на лови. Варто перевірити сильця та капкани на Червоній Стежці і, може, зайти цього разу трохи південніше. Там починаються землі ґердців, але вони рибалки і не сваритимуться з сусідами через мисливські угіддя. Не щастить йому останнім часом, вчора навіть без здобичі додому повернувся. Ще кілька таких невдач і доведеться Клому Пузатому Незламний Спис передати.
Фірга ніжно торкнулася руки чоловіка, обірвавши його думки. Варг поглянув на красуню дружину, на її округлений живіт, на доньку Валку, яка міцно вчепилася у мамину спідницю. Ні, не треба йому ніяких захмарних палаців! Все, що потрібно для щастя він має тут, на землі. Хіба що звірини б в лісі побільше, та щоб Фірга сина народила, бо не хочеться Незламний Спис втрачати.
– Починається! – вигукнув голомозий жрець, здійнявши руки над головою. Його горбатий товариш радісно застрибав, булькочучи якусь маячню. Цікаві задирали голови, більш досвідченіші ж, навпаки, заздалегідь прикривали очі. Валка вражено скрикнула і Фірга пригорнула до себе доньку. Дівчинка була надто маленькою, щоб пам’ятати попередні Сходження, тож це стане її першою зустріччю з богами.
Яскравий спалах боляче різонув по очам навіть тим, хто здогадався їх заплющити. Потім почулося надокучливе дзижчання, наче від комашні завбільшки з бобридру. Зроблений з сяючого металу крилатий курінь зависнув над землею на висоті всього двох людських зростів. В ньому сам собою з’явився отвір, з якого вилетіло кілька лупатих сталевих птахів. Вони кружляли навкруг зачудованої юрби, іноді подовгу зависаючи на одному місці. Одна з цих чудернацьких небесних птиць завмерла навпроти Валки, роздивляючись дівчинку своїми величезними дзеркальними очиськами. Зважившись, дитина обережно торкнулася її пальчиком і одразу відсмикнула його, боляче обпікшись. Птиця полетіла геть, наче й не помітивши цього.
Тим часом у стовпі світла з куреню спустилися самі боги. Їх було всього семеро, у блискучому металевому одязі, з обличчями прихованими чорним склом. Шестеро тримали чудернацьку зброю, подібної якій не мав жоден смертний, а сьомий, головний, – сяючий диск завбільшки з колесо для возу. Варгу вкотре подумалося, що одяг, зброя, а також посланці богів зроблені з того ж металу, що й Незламний Спис. Невже він їхній подарунок? Що ж, тоді чоловік щиро вдячний безсмертним, адже ця чарівна зброя не раз рятувала йому життя.
Тіло охопило заціпеніння, що завжди супроводжує зустріч з богами. Світ перед очима зробився нечітким та розпливчатим, а думки – сонними й млявими, як після келиха мохової хмелівки. З диску головного бога простягнулися в’юнкі пагони чистого світла, вихоплюючи з юрби людей і тягнучи їх до нього. Серед обраних виявилася і Фірга.
Дружина обернулася і сумно поглянула на свого чоловіка. Сльози струмками текли з її великих зелених очей. Валка поривалася до матері, але батько її утримував. Богам не можна суперечити, а з дружиною вони ще зустрінуться. Обов’язково зустрінуться.
Раптом горбун підскочив до Фірги і спробував задерти їй спідницю. Розлючений Варг метнув у нього Незламний Спис, але промазав. Натомість Спис влучив у плече головного бога, відскочивши, мов від каменю. Наступної миті блискавка зі зброї іншого небожителя обернула Варга на попіл. Скрикнувши, Валка впала на землю.
Інша блискавка вразила голомозого жреця, який марно намагався вгамувати свого божевільного побратима. А потім списи полетіли в богів, відскакуючи від їхньої броні і нітрохи їм не шкодячи. І божественна кара впала на голови необачних скальдців, не відаючи пощади.
Валка отямилася вже вночі. Тіло нило від довгого лежання, кінцівки заклякли і не хотіли слухатися. Вона змерзла, але щоку, навпаки, пекло немов вогнем. Дівчинка підвелася і розгублено озирнулася, не впізнаючи рідне поселення. Напівзруйновані курені палали і у відблисках полум’я вона бачила викривлені від жаху людські постаті з попелу на зеленому моху, надто детальні, щоб бути малюнками. Це й усе, що зосталося від її односельців, від її… батьків? Дівчинка схлипнула і несподівано сильний поштовх збив її з ніг.
Потворна перекошена постать нависнула над нею. Горбун! Без пут і намордника! Злякана, вона марно шарила руками у пошуках якогось дрючка. Жрець подався вперед і притиснув дівчинку до землі. Його руки жадібно мацали крихітне тільце, а з рідкозубого рота смерділо гниллю. Губи торкнулися її плеча. До цього Валку часто цілували мама й тато, але в тому, що робив з нею горбун було щось геть неправильне і дуже лихе. Раптом полум’я пожежі освітило обличчя дівчинки і жрець злякано відсахнувся. В його крихітних бляклих очицях промайнув звірячий жах.
Тієї ж мить рука Валки наштовхнулася на камінь. Схопивши важкий шмат граніту дівчинка з усіх сил вдарила нападника у скроню. Всього раз, ледь не вивихнувши зап’ясток, але цього вистачило. Булькнувши, горбун завалився набік і більше не підіймався. Попелястий мох вкрився червоним.
Валка не покидала поселення до самого ранку, зігріваючись біля вогню. Коли навкруг проясніло, а від куренів зосталися тільки тліючі кістяки, вона рушила до джерела вгамувати спрагу. Схилившись, дівчинка побачила своє відображення. І заверещала від жаху.
Вирушаючи у мандри, вона взяла з собою наконечник батьківського списа. Не лише для захисту, а й тому, що помітила засохлий багрянець на блискучому металі. Крові було небагато, але це точно була кров. Така ж, як на каменюкі, якою вона вдарила горбуна. Отже, боги не сильно відрізняються від людей і їх теж можна поранити.
Чи навіть вбити.
71-ий рік Божественної Епохи.
На щорічному ярмарку Жаркої пори у землях нордців кожен знаходив заняття собі до смаку. Одні торгували, інші купували, решта ж розважалися. Діти бавилися іграшками та каталися на гойдалках, дорослі чоловіки робили ставки, а найзавзятіші мірялися силою, заробляючи добру славу собі та своєму роду. Хтось боровся на руках, хтось змагався у кидках списа чи каменю, були й вправні бігуни та стрибуни. І лише на одному з майданчиків минулорічний чемпіон нудьгував в очікуванні суперника.
– Невже жоден не наважиться кинути виклик Вулу Безумцю з Роду Гострозубих? – допитувався розпорядник, виділяючись темною шкірою і кволою статурою серед кремезних білолицих нордців наче зерно чорного перцю між золотого пшона. – Чи в Північних Землях зовсім не зосталося сміливців? То чого ви взагалі тут зібралися? Біжіть до своїх жінок, ховайтеся їм під спідниці, боягузливі займиші!
Чоловіки сердилися, червоніли і присоромлено відводили очі, але не розходилися. Вула недарма прозвали Безумцем: чемпіонство він здобув, відкусивши носа супернику. Зостатися безносим ніхто не бажав, тому сподівалися на прихід відчайдуха, який добряче відлупцює Гострозубого чи бодай гарну бійку покаже.
Час минав, а сміливець не з’являвся. Чемпіон колупав босою ногою витоптану землю, длубався в носі і кілька разів вилаявся. Розпорядник витирав спітніле чоло і поглядав на сонце, думаючи, що якщо бійки не буде, то він не матиме за що повечеряти. Знудьговані глядачі потроху розходилися, розчиняючись у ярмарковому натовпі. Аж раптом пролунало, на мить заглушивши весь торгівельний гамір:
– Я кидаю виклик.
Нордці шанобливо розступилися, пропускаючи претендента. Величезна тінь впала на майданчик, ледь не вкривши його повністю. Незнайомець був на голову вищим від найвищого з присутніх і вдвічі ширшим в плечах. Кулачиська мав завбільшки з людську голову, а обличчя повністю ховала густа каштанова борода. Від брудних засалених шкур, у які він вбрався, йшов такий густий звірячий дух, що навіть не гидливі нордці відсахувалися та затуляли носи.
Відсахнувся і приземкуватий, міцно збитий Вул, але з іншої причини. Підійшовши, невідомий нависав над ним, виявившись вищим щонайменше в півтора рази. Розпорядник стурбовано поглянув на чемпіона своїми чужоземними чорними очима.
– Я приймаю виклик, – Вул демонстративно сплюнув велету під ноги. – Але спершу назвися.
– Різ Безрідний, – пробасив здоровань. – З лісу.
«Чужинець! Байстрюк! Дикун!» – прокотилося перешіптування натовпом. Між нордцями давно ходили чутки про велета, що живе самотньо в хащах, лише іноді з’являючись та приносячи щось на обмін. Розповідали, начебто його ростили дикі звірі. А ще ніби зустріч з ним передвіщає лихо і близьку смерть у родині. Одні казали, що він лютий, мов скажена тварина, інші ж стверджували, що не скривдить, якщо його не зачіпати. Але правди не знав ніхто і навіть у існуванні таємничого лісовика сумнівалися. До цього дня.
Різ роззувся і оголився по пояс, подібно до свого суперника. Під шкурами його величезне, вкрите шрамами й рубцями від зубів та пазурів тіло виявилося несподівано чистим, навіть чистішим від більшості нордців. Отже, велет не гребував купанням, лише пранням. Вул же розчаровано цокнув язиком: він сподівався, що суперник виявиться вайлуватим, але, попри вражаючі розміри і трішки зайвого сальця, той був складений на диво гармонійно. Розпорядник плеснув у долоні, даючи знак починати і поспішно відбіг на безпечну відстань.
Вул розпочав з легких ударів, оцінюючи супротивника. Велет не реагував на провокації, пильно стежачи за вертким чемпіоном уважними карими очима. Залишився байдужим він і до серйозніших ударів. Збагнувши, що треба змінити підхід, Безумець кинувся супротивнику у ноги, сподіваючись його повалити. І тоді на голову бійця обрушився величезний кулак.
Вул заточився і відступив, ледве встоявши на ногах. Юрба навкруг злилася в розмите пістряве місиво, а звуки втратили сенс, проте зробилися значно гучнішими. Він побачив як супротивник широко посміхається міцними білими зубами і лють додала йому сил. Розмахнувшись, чемпіон зацідив по бородатому підборіддю, вклавши в удар всю свою вагу. Різ похитнувся і вдарив у відповідь. Сильніше.
Юрба обурено рокотала, невдоволена ходом бою. Нехай їм і не подобався чванькуватий Безумець, та все ж він був своїм, а не зайдою з лісу. Нордці проклинали його, вимагаючи підвестися і, якщо й програти, то не так ганебно.
Лежачи на землі, Вул відсапувався. Різ не добивав його, хоча й мав право, даючи чемпіонові останню спробу. Піднявши розбите обличчя, Вул зустрівся поглядом з розпорядником і ледь помітно кивнув. В ту ж мить біля його руки опинився кинджал. Схопивши зброю, боєць блискавично скочив на ноги і завдав удар. Трикутне лезо пронизало порожнечу, а третій потужний удар в голову остаточно занурив його в темряву.
Доки колишнього чемпіона приводили до тями, Різ Безрідний оглядав отриману винагороду, перебираючи тьмяні кругляки своїми величезними мозолястими пальцями. Зграйка обірваних дітлахів пробігла повз і раптом спинилася, вражено розглядаючи лісового велета, не схожого на їхніх батьків та односельців. Посміхнувшись, Різ простягнув їм відкриту долоню з монетами. Найсміливіший цупко схопив їх і діти одразу втекли.
До нього підійшов невідомий зі списом, блискуче вістря якого вказувало на Давній Метал. Невисокий, обриси приховує темний плащ з каптуром. Велет важко підвівся і заявив, не гаючи час на вітання:
– Дай подих перевести, завзятий хлопчино! Призначимо двобій на завтра чи бодай на вечір, якщо поспішаєш.
– Я не битимуся з тобою, Безрідний, – промовив невідомий несподівано м’яким голосом, від чого Різ аж здригнувся. «Невже жінка?», – подумалося йому.
– Я хочу тебе найняти, – продовжила незнайомка.
– Нецікаво, – відказав здоровань і, попри звичну небагатослівність, вирішив пояснити: – Я б’юся не заради платні, а задля розваги. В лісі жоден звір не здатний здолати мене, тож я шукаю гідного супротивника серед людей. І поки що не зустрів.
Жінка відкинула каптур. Різ побачив недбало підстрижене мідне волосся до плеч, блискучі смарагдові очі і біле обличчя, злегка поцятковане веснянками. Ніс і все нижче нього приховувала вилиняла чорна хустка.
– А як щодо того, щоб кинути виклик Богам? – запитала Валка.
Стріла пробила три колоди підряд і розколола четверту, ввійшовши в неї наполовину. Воїни вражено ахнули.
– Як бачите, навіть з кам’яним наконечником, жодні лати не вбережуть від пострілу з мого інвістрілу, – повідав куций чоловічок з трикутною борідку, крутячи воріт і знову натягуючи тятиву. – Крім, звісно, зроблених з Давнього металу. До того ж, інвістріл не лук і стріляти з нього може навіть старий, каліка чи мале дитя. Ми знищуватимемо цілі армії без жодних втрат, просто осипаючи ворогів стрілами ще до того, як вони наблизяться. Щоправда, для цього знадобиться значно більше інвістрілів, ніж я маю зараз.
Міцний білобородий воєвода у кольчужній сорочці підняв руку, просячи його замовкнути.
– Це дуже добра зброя, Інві, хоча назва не вдала. Скромнішим варто бути, – воїни засміялися, змусивши круглі щоки винахідника почервоніти. – Але є одна біда. Ми Береговий народ. З одного боку в нас Безмежний Океан, з іншого Кирпаті Гори…
Свої слова воєвода супроводив жестами, вказавши на блакитне море праворуч, що лизало берег, ледь не торкаючись його чобіт, і ледь видимі крізь серпанок туману зелені вершини зліва.
– І більше нічого, – продовжив воєвода. – Тож єдині наші вороги це розмальовані горці, які нападають голяка, ледь соломою дупи прикривши. Й нащо нам тоді витрачатися на твої інвістріли?
– Але ж так буде не завжди! Раптом завойовник прийде з-за гір з величезним військом, або чужинці перетнуть океан? Тоді нам знадобиться значно краща зброя, якщо не хочемо згинути чи стати рабами. Одумайтеся! – спробував переконати його Інві, але воєвода вже торкнувся підборіддя, що в Берегового народу означало прощання, і рушив до фортеці. Співчутливо позираючи на винахідника, воїни прослідували за командиром. Берег стрімко спорожнів і лише тоді чоловічок помітив дві постаті, які спостерігали за його демонстрацією на віддалі. Впевнившись, що воїни не повернуться, незнайомці попрямували до нього.
Інві переводив зляканий погляд з одного на іншу, незграбно стискаючи інвістріл. Чужинці не часто з’являлися на землях Берегового народу, а подібну чудернацьку парочку він взагалі бачив вперше.
– Нас цікавить твоя зброя, – заявила Валка, дивлячись не на самого винахідника, а на його відображення у вістрі її списа. – Могутнішої від неї немає ніде у Відомих Землях. Але її треба покращити.
– Хіба це можливо? – здивувався потішений похвалою Інві. Жінка кивнула:
– Скажи, ти колись працював з Давнім металом?
У кузні було так жарко, що просякнута водою хустка Валки одразу висохла, оповивши господиню серпанком пари.
– Зняла б ти її, доки не задихнулася! – порадив Різ, що допомагав Інві старанно та бездумно, доповнюючи геній винахідника своєю безмірною силою. З одягу на чолов’язі були лише шкіряний фартух та рукавиці по лікоть і оголені ділянки тіла рясно вкривали отримані під час роботи опіки.
– Покваптеся, – звеліла Валка, проігнорувавши пораду. – Всього сім світанків зосталося до Дня Золотого Колосся. Якщо не матимемо вдосталь зброї, то доведеться наступного року чекати.
– Давній метал важко плавиться і швидко остигає, – пояснив Інві, дивлячись на розжарений до червоного уламок крізь темні скельця окулярів. – Це зворотній бік його надійності та довговічності. Наконечники, які ми зробимо ніколи не зламаються, та щоб відлити їх, потрібен час.
– Ми його не маємо! – вигукнула жінка. – Боги не чекатимуть, а укмальці не терпітимуть нас ще рік у своїх землях.
– Можна спробувати застати богів південніше, – запропонував Різ. – Тобі ж відомо де і коли вони з’являються.
– Але в інших землях нам не дозволять на них напасти, – заперечила Валка. – І тим більше не дадуть людей у поміч. Нам дуже пощастило, що княприн Укмалу ненавидить небожителів не менше від мене і згоден ризикнути, аби помститися за забрату доньку. Але йому вже сорок вісім, тож до наступного Сходження може й не дожити.
– Так, вік людський короткий, – сумно погодився Інві. – Ми зробимо все від нас залежне, але не проси неможливого. Врешті-решт, ми лише люди.
– Люди, що кинули виклик Богам, – нагадав Різ, таємниче посміхнувшись.
За короткий час землі Укмалу заполонили прибулі з інших країв, бажаючі приєднатися до битви проти богів. Гамір чужих голосів, суміш незнайомих говірок не стихали ні на мить. Не вміщаючись у межах городища, вони розбивали табори навколо нього і вночі навколишні пагорби всипав розсип вогнів, роблячи їх відображенням зоряного неба. Княприн разом з Валкою дивилися на них, стоячи на земляному валу.
– Сьогодні піщари прийшли, – сповістив сивобородий володар Укмалу. – Півсотні вершників на тварюках, яких у цих краях зроду не бачили. Їхні землі так далеко на півдні, що невідомо як взагалі про нас довідалися.
– Чутки швидко розходяться, – неуважно відповіла руда, дивлячись на відображення небесних світил у блискучому вістрі батьківського списа. Літній княприн пильно поглянув на войовницю.
– Про цих кочівників недобрий поголос йде далеко за межами їхніх країв, – повідав він. – Вони грабують, ґвалтують та вбивають своїх осілих сусідів, спалюючи вщент сіла та городища. Решта наших союзників ненавидить їх і прагне пролити кров.
– У всіх народів є образи одне на одного, – відказала Валка. – Хіба Укмал живе в мирі з усіма сусідами?
– Принаймні, намагається, – зітхнув старий. – В тому й справа. Не можна в одному хліві тримати вовкопса і козягня. Ми зібрали докупи людей, що ворогують поколіннями. Рано чи пізно хтось не стримається і розпочнеться бійня. А найбільше постраждає Укмал.
– Боги не забаряться, – заперечила руда. – Ми виступимо разом супроти них, бо ненавидимо їх значно більше, ніж одне одного. А вцілілим буде не до розбірок. Пощастить, якщо бодай один з цих піщарів повернеться у рідні землі.
– Заради своєї помсти ти прирікаєш на смерть сотні людей, – вражено прорік княприн. – Як ти з цим житимеш?
– А як ви житимете, володарю? – гмикнула Валка. – Я перекотиполе, сирота без роду й племені, а ви відповідальні за кожного жителя Укмалу. І я оголосила війну богам не заради помсти. Моя мета це воля наших нащадків. Якщо діти Різа зможуть без страху дивитися на небо і відзначати свято врожаю не втрачаючи рідних, то ми проливали кров недарма. А зараз я змушена вас залишити, володарю. Мені треба виспатися.
Вона зійшла з валу і невдовзі вже хропла на відведеному їй ложі. Натомість княприн не змикав очей до самого світанку, терзаючись важкими думами, сумнівами та переживаннями.
Цього року на День Золотого Колосся зібралося навіть більше народу, ніж зазвичай. Вбрані, згідно укмальського звичаю, у довгі плащі з каптурами, прихожани шанобливо схилися перед прикрашеним пшячмінним колоссям олтарем. Навкруг нього стояли жреці у своїх білих хламидах, простягаючи руки до небес і навперебій волаючи різні молитви. Раптом яскраве сяйво на мить осліпило всіх навкруг, а потім з’явилися добре знайомі металеві птиці. Посланці Богів покружляли, озираючи зібрання, а згодом зі стовпу світла з’явилися самі небожителі.
Сяючі пагони, розгалужуючись, потяглися у натовп і раптом відсахнулися. Боги розгублено перезирнулися і повторили спробу. Нарешті, головний з диском підійшов до найближчого прихожанина, відкинув його плащ і побачив незугарне солом’яне опудало. Наступної миті стріла влучила йому в руку, вибивши диск.
Поранений заволав від болю, впавши на витоптану землю. Жреці, а насправді засуджені злочинці, що вдавали їх в обмін на помилування, кинулися врозтіч. У повітрі свистіли стріли з наконечниками з Давнього металу, влучаючи в Богів і застрягаючи у їхніх блискучих тілах. Замість крові з ран сипалися іскри. Не одразу, але боги почали відбиватися, метаючи блискавиці. В повітрі запахнуло грозою, а опудала та найближчі курені обернулися на попіл. Зачепило й одного зі стрільців, від якого зосталася лише кисть, що намертво вчепилася в обвуглений інвістріл.
– Треба схопити головного! – вигукнула Валка, здіймаючи свій спис і вистрибуючи з укриття. Різ помчав за нею.
– Куди ти, скажена? – вигукнув велет, ухиляючись від стріл та блискавиць. – Загинеш!
Жінка не чула його і навіть не помічала загрози. Вона бачила лише головного бога, що повз до стовпу світла, не наважаючись підвестися. «Якщо він втече, то все було марно», – промайнуло у неї в голові. Валка гадки не мала, звідки взялася ця думка, але не сумнівалася в її правоті. Ось між ними зосталося всього з десяток кроків, але втікачу лишається тільки простягнути руку, щоб врятуватися. Розмахнувшись, жінка метнула спис і… промазала. Зброя вгрузла в землю зліва від головного бога, змусивши того злякано відсахнутися. Наступної миті поряд з нею спалахнула блискавиця і лише поштовх в спину врятував їй життя.
– Спини його! – заволала вона невидимому рятівнику. Різ розгублено зупинився між двома озброєними богами, але рани взяли своє і обидва сконали стоячи, незграбно скоцюбившись. Настигнувши головного, велет схопив його і підняв на рівень очей. Шолом впав з голови небожителя, відкривши бліде перелякане обличчя з безбарвними волоссям та очима. Стовп світла згаснув, а сталевий курінь опустився на землю й відкрився.
– У нього кров червона, – недовірливо пробурмотів велет, тримаючи пійманого бога, наче шкодливе щеня. – Зовсім як у нас.
– Не вбивай його. Тільки він знає як дістатися захмарних палаців, – слабким голосом звелів Інві. Щока винахідника почорніла, обпечена блискавкою, і хоча рана була й несмертельна, він заледве міг стояти на ногах, підтримуваний коханцем. Вкотре чоловік заприсягнувся не брати участі в битвах і довірити перевірку зброї більш вправним воякам. Обіцянка самому собі, яку він так і не спромігся виконати.
Різ відпустив бога. Принижено розпластавшись біля їхніх ніг, той щось злякано залопотів незрозумілою мовою.
– Заспокойся, – Валка опустилася поряд з переможеним божеством і ніжно торкнулася його обличчя. – Обіцяю, що якщо ти нам допоможеш, то зостанешся живим. Нам треба потрапити у захмарні палаци, ти це розумієш?
Небожитель невпевнено кивнув.
– Нео-Ковчег? – розгублено запитав він.
– Ми матимемо час знайти спільну мову, – Різ та Інві перезирнулися, певні, що під своєю хусткою Валка посміхається до самих вух. – А зараз ходімо оцінимо наші втрати.
Попри добре спланований напад воїнів в битві полягло чимало. Загинув навіть княприн, не зоставивши спадкоємця і прирікши Укмал на довгі роки міжусобиць.
Поховальні обряди тривали сім днів. Палали вогнища, споруджувалися кургани, справлялися тризни. Прагматичні Валка та Інві рвалися в бій, але Різ утримував їх, стверджуючи, що людям необхідно попрощатися з загиблими. Тож лише за сім днів набитий воїнами летючий курінь здійнявся над землею, взявши курс на оселю богів.
Всередині політ майже не відчувався, лише злегка тремтіла гладенька металева підлога вже стоптана сотнею брудних черевиків. Різ намагався зайвий раз не дивитися у крихітні круглі віконця, натомість Валка прилипнула до одного з них, розширеними від захвату смарагдовими очима розглядаючи пропливаючі повз хмари. Аж ось з їхнього білого серпанку виринуло чорне громаддя Нео-Ковчегу.
– Яка вона величезна! – ахнула руда і воїни одразу, штурхаючись, приникнули до вікон. Місто богів скидалося на летючу гору, утикану баштами, які зрідка підморгували різнокольоровими вогнями. Пильні очі Валки розгледіли основу з потемнілого від часу металу, більше подібного до каменю, та більш нові, блискучі надбудови. Раптом всередині пролунав незнайомий голос, що говорив мовою богів. Небожитель, який керував куренем, щось йому відповів і невдовзі почав знижуватися, готуючись до посадки у Небесній Фортеці.
– Звідки ти знаєш, що бранець не викриє нас перед своїми? – стурбовано запитав Різ.
– Він боягузи і понад усе прагне зберегти власне життя, – пояснила руда. – Якщо нас не пустять до Нео-Ковчегу або знищать на підльоті, то він теж загине. Тож єдиний шанс йому вцілити це привести нас всередину і дати зітнутися з небожителями, а потім уповати на милість переможця.
– І якщо переможемо ми ти його помилуєш? – поцікавився велет.
– Звісно, – не вагаючись, відповіла Валка. – Я ж бо слово дала. До того ж, без решти він нешкідливий і може допомогти Інві винайти щось корисне. А тепер приготуйся: ми на ворожій землі.
Бог, що вийшов зустріти прибулих, зайшов у один з куренів і одразу ж вивалився назовні, пронизаний наскрізь Незламним Списом.
– В атаку! – вигукнула Валка, вириваючи зброю з металевого тіла, що іскрило та незграбно смикалося. Одразу назовні висипали воїни. Замайоріли блискавки, спалюючи десятки нападників, але решта ринулася в бій прямо по тілам побратимів.
Шлях їм перепинила суцільна блискуча стіна. Воїни відчайдушно кололи та рубали її зброєю з Давнього Металу. Різ врізався всією своєю вагою, ревучи, наче дикий звір. Нарешті, перепону знесли і смертні увірвалися в оселю богів.
Далі все виявилося значно простішим, ніж будь хто очікував. Всередині Нео-Ковчег виявився лабіринтом вузьких коридорів, освітлених сяючими смугами на стінах, що час-від-часу приводили у жилі або порожні кімнати. Іноді траплялися озброєні боги у броні, але більшість носили лише прозоре сніжно-біле вбрання з безліччю розрізів, віддалено схоже на хламиди жерців. Вони відразу падали на коліна, здаючись в полон і щось лепечачи своєю мовою. Щадили не всіх.
Різ тріснув дубиною надто надокучливу металеву птаху. Та поперхнулася та, іскрячи, впала на підлогу. Велет скрушно зітхнув: вбивати нешкідливу животину йому не хотілося. За черговим поворотом вони з Інві наштовхнулися на ставного сивочолого бога, поряд з яким йшов білявий молодик у темному одязі і з тацею у руках. Небожитель впав на коліна і побратими вже хотіли звично зв’язати його та рушити далі, коли супутник несподівано обрушив тацю на голову бога. Юнак бив, аж доки з пробитого черепа не вивалився закривавлений мозок, а потім витріщився на прибульців божевільними блакитними очима.
– Сам ти primitivniy, погань! – вигукнув він мовою нордців, плюнувши на вбитого. Вгамувавши свою лють, білявий з надією спитав:
– Ви ж рятувати нас прийшли?
– Прилетіли, – відповів Різ і юнак полегшено зітхнув, почувши знайому вимову: його народ був недовірливим.
– Таких як ти тут багато? – діловито поцікавився Інві.
– Десь три сотні, – відповів молодик. – Але ви маєте знати, що вони зробили з рештою. З більшістю забратих. Ходіть за мною.
Білявий привів їх у величезну кімнату, стеля якої губилася далеко вгорі. Всю її заповнювали величезні скляні посудини, у яких лежали людські руки, ноги, голови, серця, легені, печінки, шлунки та нутрощі. Й що найжахливіше вони й досі були живі. Червоні мішечки сердець стукали, прискаючи кров’ю, довгі змії кишок перекачували перетравлену їжу, випльовуючи її прямісінько на скло, що миттєво очищувалося. Руки стискали та розтискали скручені пальці, мовби намагаючись когось вхопити, ноги відчайдушно смикалися. Роти розкривалися у беззвучному крику, а перелякані очі блищали від сліз. В декого втім, не вистачало одного, а то й обох очей і їх заміняли порожні криваві очиці.
– Що це таке? – Різ відвів погляд, щоб не бачити блідого личка шестирічної дівчинки, від якої зосталася лише голова. – Це пекло? Навіщо? Навіщо вони так з нами?
– Бо ми для них не люди, а худоба, – відповів білявий. – Вони вмирають, а ми живемо. Я сам мало що розумію у цих doslidjennyah, але суть проста: нас ріжуть, аби подовжити власне паскудне існування.
– Це неймовірно! – Інві приклав долоню до скла і відсмикнув, обпікшись. – Якщо ми зрозуміємо як вони це роблять, то здолаємо саму смерть. Розумієш, Різе, замість боротьби з богами ми станемо богами!
– Я краще зогнию у канаві, – відказав велет. – Дай-но мені небесну зброю.
Винахідник не наважився йому суперечити. Поклавши палець на замалий для нього гачок, Різ востаннє поглянув на нещасну дитину і відкрив вогонь. Замайоріли блискавки, розбиваючи скло і спалюючи жертв витівок небожителів за ним. Він стріляв, доки зброя не розрядилася. А тоді жбурнув її у вогонь і, не обертаючись, пішов геть. Побачене у тій кімнаті переслідуватиме його до скону.
Валка відбилася від решти і звернула у бічний коридор, вийшовши до золотих дверей з витіюватим гербом. Зайшовши всередину, вона побачила бога, чиє біле вбрання доповняла червона накидка. Він стояв під власним портретом, що рухався мов живий, і тримав у руках зброю небожителів. Руда кинулася вбік і її обпекло блискавкою, яка ледь не зачепила жінку. Валка підсковзнулася і, вже падаючи, жбурнула спис.
Наважившись підняти очі, вона побачила як бог сповзає на підлогу, пронизаний наскрізь. Підійшовши до нього, руда поставила ногу на тіло, щоб висмикнути зброю. Поглянувши у бічну кімнату, вона здригнулася: на неї з жахом дивилися красуня жінка та двоє дівчат, всі троє блакитноокі і з довгим лляним, майже білим волоссям. Старшій було десь п’ятнадцять, молодшій не більше шести. Хоча у віці богів легко помилитися. Здригнувшись, Валка вийшла з кімнати і повернулася у летючій курінь.
Розграбування Небесної Фортеці тривало цілий день. До нападників приєдналися бранці богів, які жорстоко відплачували колишнім господарям за минулі приниження та життя у страху. Коли оселя небожителів раптом накренилася, злякані земляни поспішили до летючого куреня. Вцілілих богів великодушно забрали з собою, аби не прирікати на смерть. На землі частину з них забрали в рабство, а решту відпустили. І, враховуючи безпорадність більшості небожителів, ще не відомо кому випала гірша доля.
Різ зібрав прихильників і вв’язався в міжусобиці, викликані смертю останнього княприна. Врешті-решт, Різалія не лише зрівнялася в розмірах з колишнім Укмалом, а й перевершила його, приєднавши землі нордців, ґердців та південних скальдців. Велет мав трьох дружин і вісімнадцять дітей, померши уві сні на своєму ложі сивий як лунь. Літописці протягом сторічь сперечалися прожив він сорок сім років чи всі п’ятдесят.
Інві пощастило менше. Він повернувся на батьківщину, де дивував земляків чудернацькими пристроями, забратими у богів. На жаль, це, а також його потяг до красенів-юнаків, привернуло увагу Чорного Ордену не-жерців і винахідника засудили до втоплення. Не бажаючи танцювати під чужу дудку, він отруївся напередодні страти.
Про Валку відтоді не чули. Перша боговбивця зникла, щойно летючий курінь повернулися на землю, навіть не попрощавшись з побратимами. Різ знайшов лише її напівзотлілу хустку в одному з багать.
17-ий рік Безбожної Епохи.
– Ну, все, люба, мені час, – широкоплечий засмаглий чоловік кинув стурбований погляд на довгу вервечку возів, що повільно виїжджали з поселення. – Це всього на три, щонайбільше чотири дні. Продаємо врожай на Великому Ярмарку, купуємо насіння та крам і одразу назад. Не вперше ж…
– Я знаю, – середніх років повна жінка схлипнула і по-дитячому витерла смарагдові очі кулачком. – Просто мені страшно самій без тебе.
– Ох, не переживай! – він лагідно торкнувся її мідного кучерика, що вже віддавав сріблом, а потім пробігся пальчиком по опіку на щоці. – Кохаю тебе. Мені справді час, чекай на мене.
Чмокнувши її на прощання, чоловік побіг, наздогнавши та спритно заскочивши на останню підводу. Дружина послала йому навздогін повітряний поцілунок і довго дивилася вслід, аж доки вози не зникли за рогом.
Йдучи до свого куреня, жінка міркувала чи справді він повернеться. Чоловік молодший від неї, красень та багатій, тож щоразу вона боялася, що він зустріне на Ярмарку звабницю і покине свою потворну дружину. Ці думки так часто краяли їй серце, що вона навіть змирилася з неминучою розлукою, насолоджуючись відведеним щастям і не помічаючи як минають роки спільного життя. Мабуть, лише на смертному одрі бідолаха схаменеться, збагнувши, що обранець завжди кохав тільки її.
Раптом міцна рука схопила руду за зап’ясток, а щось гостре притиснулося до горла.
– Не думала, що це буде так легко, – палко прошепотіли їй на вухо з сильною південною говіркою. – Я б могла вбити тебе стрілою, але ти б тоді навіть не зрозуміла за що. Живеш тут серед землеробів та ремісників, які й не здогадуються хто ти насправді. Я мріяла помститися тобі роками, боговбивце…
Валка вдарила нападницю потилицею, розбивши їй носа. Від несподіванки дівчина заточилася і впала. Болем обпекло підборіддя, але руда навіть не звернула увагу, озираючись навкруг у пошуках зброї.
Нападниця підвелася, тримаючи закривавлений серповидний кинджал. На ній була брудна біла туніка, стоптані шкіряні чобітки і трихвостий кистень піщарів на поясі. Недбало підстрижене лляне, майже біле, волосся ледь сягало плеч, а сапфірові очі палали ненавистю на засмаглому до чорноти обличчю. На лівій руці не вистачало мізинця, а на тонкій шиї виділявся широкий червоний слід від нашийника, який вдягають у південних землях особливо агресивним невільникам.
Валка згадала дівчинку, чийого батька вона вбила у Небесній Фортеці і гірко всміхнулася, все зрозумівши. Розлючена цією усмішкою, нападниця кинулася на неї, але руда схопила мітлу і вдарила її, знову збивши з ніг. Від наступного удару держак тріснув і розламався навпіл, зоставивши жінку беззбройною.
Валка метнулася до куреню і панічно мацала рукою під настилом, аж доки її руки не торкнулися знайомого древка. Витягнувши надійно схований від сторонніх очей Незламний Спис, жінка наставила його на супротивницю, чиє викривлене відображення відбилося у блискучому вістрі з Давнього металу.
Донька бога наступала, розмахуючи кистенем. Всі три хвости загрозливо свистіли, розтинаючи повітря. Користуючись довжиною Списа, Валка тіснила її, аж доки білява не уперлася в стіну. Тоді руда раптово вдарила її в груди тупим кінцем, збивши дихання. Попри те, що вона не тримала зброї в руках вже більше п’ятнадцяти років, Валка билася як ніколи вправно та швидко. Наступний удар мав стати смертельним і жінка змусила себе промазати. Незламний Спис увійшов у стіну трохи вище плеча нападниці.
«Вона має право помститися за відняте дитинство», – подумала Валка, коли три сталеві гульки вдарили її по голові. Руда впала на землю і мовби звідкись здалеку до неї долинуло:
– Здохни, тварюка!
А потім наче грім з ясного неба пролунало:
– Мамо!
Обидві обернулися. З хижі визирала налякана руда дівчинка років шести. В зелених оченятах блищали сльози. Білявка якийсь час переводила погляд з неї на Валку, а потім процідила з неприхованою відразою:
– Живи.
Все ще не вірячи почутому, жінка важко підвелася і, підійшовши до доньки, ніжно її приголубила.
– Все гаразд, мила, – вона спробувала усміхнутися, але вийшла хіба що жалісна гримаса. – Мама просто невдало впала. Піди принеси рушник голову перев’язати.
Тим часом блакитноока свистом підкликала до себе повністю загнузданого кіньдрака – величезного чорного звіра, до того ж чистопородного, а не тих диких покрутів, що рискають лісами та шматують необережних подорожніх. Бажаючи щось сказати їй наостанок, Валка гукнула:
– Ти розумніша, ніж була я у твоєму віці.
– Анітрохи, – відповіла білявка, заскакуючи в сідло. – Просто не хочу все подальше життя озиратися, очікуючи, коли прийдуть по мою голову. До того ж, я зустрічала кількох колишніх небожителів. Вони допомогли мені збагнути, що я більше дикунка, ніж богиня. Але знаєш, що смішно? У Різалії Вальці Вогненній споруджують храми, моляться та приносять жертви. Наче богині. Тож ти нічого не досягла, боговбивце. Нічогісінько.
Щось гортанно викрикнувши, вона помчала геть, здійнявши наостанок хмару куряви. Прокашлявшись, Валка поглянула їй вслід і сумно усміхнулася:
– Ти не права.
Спершись на Незламний Спис наче на старечу клюку, вона зайшла до оселі, де донька вже знайшла чисті рушники і нагрівала воду.
Життя продовжується з богами та без них.
|
|
|
|
Время приёма: 01:23 07.05.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев