ay013 Острів

    Вночі йшов дощ. Я куталася в ковдру і слухала, як порощали у вікно важкі краплі, а гілки дряпали покрівлю, ніби гігантські птахи шкребли пазурами черепицю й люто довбали в неї дзьобами. Їм вторував годинник, відраховуючи секунди: втомлено і глухо, але незмінно. До ранку негода стихла. Сірий світанок змінився прозорою синявою неба. Вогонь маяка згас. Будинок за ніч охолонув, я змерзла й розпалювала плиту, коли повернувся Даг. Він увесь захекався, дихав хрипко і важко, крикнув:
    – Кейт, допоможи!
    Від несподіванки і звуку його голосу я здригнулася, впустила поліно на ногу і скрикнула:
    – Ай!
    Даг нетерпляче тупцював у дверях, затуляючи світло. Сиве волосся розпатлалося, під очима залягли темні ободи, зморшки прокарбували глибокі борозни навколо рота. Відчула провину – чоловік втомився після ночі, а я тут метушуся, сніданок не приготувала, вогонь щойно розпалила.
    – Тіло на пляжі. Йдемо швидше, – Даг стрімко вийшов. Двері ледь не зачинилися, але я встигла проскочити і побігла слідом.
    
    Стежка петляла серед мокрого каміння, ноги ковзали – схил крутий, якщо впадеш – переламаєш усе. Я квапилася та однаково ледве встигала за Дагом.
    Вода відступила, оголивши невелику ділянку берега, вкритогогалькою – пляж з’являвся тільки під час відливу.
    Чолов'яга лежав на боці, так, що видно було спину і незграбно розкинуті руки. Хвилі торкалися босої ноги – на лівій був відсутній черевик – та з шипінням поверталися у море. Даг першим добіг до кам’яного причалу, стрибнув на пляж, сів навпочіпки й похитав головою: нічим уже не допоможеш.
    Я теж спустилася, схилилася над незнайомцем. Очі закриті, обличчя спокійне, ніби не мертвий, а спить. Брова розсічена, і трохи крові зібралося на скроні під волоссям. На лівій руці виднілося татуювання – русалка посміхалася, граючи хвостом. Подумала: «Молодий… і красивий, як шкода».
    – Моряк, – вирішив Даг і чомусь насупився.
    – Бачив його з оглядової? – запитала в чоловіка.
    – Що трапилося? Ні. Вранці примітив, уже на пляжі.
    Раптово з моря потягнувся туман. Незвично для наших місць. Біла імла підступала до берега, і все блякло, тонуло в ній, немов невидима рука витирала фарби. На губах виступила сіль, небо посіріло, але вітру не відчувалося, і вода була спокійна. З туману з’явився човен. Порожній та ніким некерований, він йшов сам по собі, ніби гнаний швидкою хвилею. М’яко тицьнувся в берег й хитнувся, пошкріб далі по гальці до самих скель. Я заглянула всередину і скрикнула. На дерев’яній лавці згорнулася клубком дівчинка. Одягнена у нічну сорочку і боса, немов вискочила з дому поспіхом та не встигла вдягнутися. Довге заплутане волосся закривало обличчя.
    Я зойкнула, схопила дівчинку за руку, перевірила пульс і повідомила чоловікові: – Жива.
    
    Принесли її до будинку, поклали на ліжко. Даг повернувся на пляж за утоплеником, забрати, поки не почався приплив, а я залишилася у будинку.
    Розглядала дівчинку, прибрала волосся їй з обличчя. Вона не поворухнулася, лише посміхнулася блаженною, легкою такою, щасливою посмішкою.
    Скільки їй років? Тринадцять, п’ятнадцять? Навряд чи більше, аж надто тендітна, тоненька. Волосся світле і шкіра, ніби прозора. Личко бліде. У кімнаті жарко, натоплено, а вона навіть не розчервонілася.
    Бідолаха, мабуть, змерзла. Вранці холодно, та й вітер у морі крижаний. Я накинула ковдру, старанно підіткнула. Як вона вскочила у таку халепу? Але хоч неушкоджена, на тілі ні подряпини. Помацала дівчинці лоба. Теплий, не гарячий, і дихання рівне.
    Що ж трапилося? Весел у човні не було, мабуть, впустила у море. Берегова лінія у нас складна. Пощастило, що вітром не знесло на скелі, і човен прибило до берега. «Сама вона була або з кимось?» – гадала я.
    Завив вітер, рипнула, розчинилася рама, задзвеніло скло. Небо знову супилося, клубочилося хмарами. Я похапцем закрила вікно.
    
    – Прокинулася? – чоловік з’явився на порозі і стояв, спираючись руками в одвірок, немов прохід став для нього раптово затісним.
    Дівча ворухнулося, ковдра збилася, з-під неї виглянуло кругле дівоче коліно. Даг шумно видихнув. Простежила за його очима – важкий погляд, мутний, недобрий. Вийшов, і двері вхідні грюкнули.
    Кинулася слідом і завмерла на ґанку, зупинена поривом вітру. Погода остаточно зіпсувалася, море гарчало й билося об скелі. Мерзлякувато щулячись, я стежила, як чоловік віддаляється.
    Даг озирнувся.
    – Хочеш допомогти з утоплеником? – крикнув він. – З острова зараз не виїхати. Поховаємо тут.
    Я кивнула, одягла дощовик і поспішила слідом. Вітер, ніби чекав, накинувся з подвоєною люттю, обпік обличчя, розметав волосся, змусив підняти комір, втягнути голову в плечі.
    
    Утопленик лежав на ящиках у старому сараї для човнів. Обличчя і верхню частину тулуба закривала ганчірка.
    – Знайшов щось при ньому?
    – А що тут знайдеш, – чоловік знизав плечима. – Одяг без позначок, ось, тільки прикраса.
    Даг прибрав ганчірку, і я побачила ланцюжок із жовтого металу, а на ньому такого ж кольору монетку-дармовис. Ланцюжок був порваний, тонкою змійкою скрутився на грудях покійного.
    – За ґудзик зачепився. Як думаєш, його?
    Хотілося розглянути, але я не наважувалася, боячись доторкнутися. Хоча чого боятися, мертвий, він і є мертвий.
    – Не сам потонув, допомогли, – хитнув головою Даг.
    Я, нарешті, перевела погляд вище, побачила багряні відбитки на шиї й опухле, безформне обличчя, зовсім не таке, як вранці на пляжі.
    – Та подивися ти, не бійся! – Даг простягнув мені прикрасу. Ланцюжок закрутився, монетка хитнулася. Схоже, що золота, й обличчя жіноче на ній. Не чоловіча цяцька. Певно, моряк коханці готував, та не доніс.
    Чоловік дивився на мене запитливо, немов очікував відповіді або рішення. Монетка бовталася вправо-вліво, ніби маятник у старих часах на кухні, і секунди тікали, а гойдалка летіла й завмирала, вгору-вниз…
    – Залиш йому та давай закінчувати, – сказала я, не відводячи погляд від монетки.
    – Дурепа. Невже думаєш, що небіжчик прийде за своїм золотом? – Даг розсміявся, сунув ланцюжок до кишені.
    І я розсміялася разом із ним. Знову подивилася на утопленика. Чому я вирішила, що він змінився? Те ж обличчя і кров, що засохла над скронею, а слідів на шиї я просто не помітила.
    Чоловік підхопив тіло під руки, я взяла за ноги, завантажили до тачки й повезли назовні. Даг штовхав, я поруч йшла з лопатою. Почався дощ – дрібна мряка, чи то водній пил, чи то бризки морські - і подумала я, що за покійним хтось плаче.
    
    Яма була вже викопана, якраз над урвищем, скинули бідолаху туди, стали землею засипати. Чоловік зачекав, вийняв ланцюжок із кишені, покрутив перед очима, ніби сумнівався, а потім кинув у могилу. Так і поховали.
    
    Із сутінками Даг пішов на маяк, а я залишилася одна. Прибирала на кухні, дивилася у вікно, як ллється світло з вежі. Дощ зарядив із новою силою, від поривів вітру краплі лупили у скло, ніби скажені, струмені води виписували візерунки, віконна рама дрібно тремтіла. Раптом я відчула, як холодний липкий погляд лоскоче потилицю. Обернулася. Нікого, але відчуття чужої присутності не відпускало. Вітер за вікном гудів і підвивав, а по плечах повзла холоднеча. Вогонь у лампі відхилився, немов на нього подмухали, ґніт зачадив, і зовні з’явилося обличчя. Чоловік склав руки в трубу й заглядав у вікно, намагаючись мене роздивитися. Я відсахнулася, всередині все обірвалося. Утопленик. Обличчя щезло, полум’я в лампі вирівнялося, рівно горіло, наче нічого й не сталося. Серце калатало, у вухах шуміло, знадвору у темряві лунали крики чайок, різкі і тривожні.
    Я вискочила з кухні та натрапила на дівчину. Вона стояла посеред коридору зі свічкою у руках, вогник ще тільки розгорявся, осяваючи бліде личко і яскраво-зелені очі, прямо як у кішки. Від несподіванки я закричала.
    Дівчина не злякалася, дивилася на мене спокійно, ніби знайомі давно, і немає нічого дивного в її появі тут у будинку. Навіть свічка не здригнулася.
    – Звуть тебе як? – запитала я.
    – Айла, – дівча чомусь засміялося.
    Сміх переливчастий і мелодійний, точно дзвіночки зателенькали. І зараз вона виглядала майже дорослою, стала вище, ніби витягнулася, зросла.
    Усе ще сміючись, Айла пройшла повз мене до кухні, хазяйновито підняла кришку каструлі, в якій мліла печеня, понюхала, схвально прицмокнула, дістала із шафи тарілку і стала накладати м’ясо, рясно поливаючи соусом. До печені додалися картопля і відварені овочі. Й ось уже гостя сиділа за столом, дриґала ногами й уминала моє куховарство за обидві щоки. Я розгубилася, не знаючи, що робити.
    – Хліба дай, – сказала Айла з повним ротом, – і попити.
    Відрізала їй хліба, плеснула у кухоль води, подала. Дівча кивнуло, вимакало підливу, ретельно до краплі. Облизало пальці, подумавши трохи, витерло їх о сорочку.
    Налетів порив вітру, заметалися гілки, у небі спалахнуло й загуркотіло прямо над будинком. Погляд ковзнув по вікну, згадалося нещодавнє обличчя, і я здригнулася, але зовні тільки згущувалася тьма, і швидкі струмені води збігали по склу.
    – Ти чого? – здивувалася Айла. – Доросла, а боїшся. Гроза це.
    Дівчина стояла поруч, майже торкаючись плечем, і теж дивилася у вікно, а я й не помітила, як вона підійшла.
    – Зараз знайду тобі щось з одягу, – я заметушилася. – Босоніж і в нічній сорочці, адже застудишся.
    – Не турбуйся, сама впораюся, – зупинила мене Айла і зникла в коридорі. Я розгублено попленталася слідом і виявила дівчину в нашій спальні. Айла встигла надіти мою спідницю і блузу, затягла на талії хустку замість паска і спокійно й докладно шнурувала мої черевики, ніби це була її спальня і речі, і не вона, а я тут випадкова гостя.
    Від подиву я майже заніміла, розкрила рот, щоб обуритися, та слова так і застрягли в горлі. А дівчина подивилася, ніби із невдоволенням, закінчила одягатися й пішла назад.
    На кухні брязнула клямка. Відкинувши заціпеніння, я попрямувала на звук, рухаючись у темному коридорі майже на дотик, добре, що знайоме все. З-під зачинених дверей видніла тонка смужка світла, чувся шум води і стукіт посуду. Пролунав тихий голос чоловіка, він спокійно розповідав про щось, і лункий сміх Айли. Але Даг на маяку, доглядач не може відлучатися.
    Я потягнула за ручку та увійшла. Чоловіка на кухні не було, лише Айла діловито мила посуд, мугикаючи під носа пісеньку:
    
    Татко мій, що ліхтар маяка боронив, 
    І з русалкой морською амури крутив,
    І від їхніх пригод утворилась сім’я:
    Брат-косатка, тріска і найменшенький - я.
    
    Події дня не йшли з голови, я ворочалася, не в змозі заснути. Спочатку утопленик, потім Айла… Пустотливий сміх, дзвінкий голос юності, життя в цьому старому скрипучому будинку. Дівчина, дівчинка… Яка могла бути моєю, але її мені не дали, забрали. У грудях спочатку стиснулося, а потім стало гаряче, і думки прийшли теплі й затишні, наповнили, потекли через край, і я купалася, ніжилася в їхньому теплі, поки не заснула.
    Піднялася рано, ще затемна, а всередині, у душі все співало, і було радісно й легко, ніби не пішла ця нічна знемога. Розставила посуд: три тарілки, три чашки, підсмажила яєчню і кров’яний пудинг нарізала кільцями.
    У коридорі щось стукнуло й покотилося. Даг? Визирнула – нікого. Повернулася і розгублено блукала очима, згадуючи, що робила.
    Посуд, виделки на столі, усього по троє, і чайник кипів на плиті, шумно випускаючи пару носом. Захотілося попестувати дівчинку, підхопила тарілку і віднесла до спальні. Айла вже прокинулася, сиділа в ліжку, заплітаючи косу. Побачивши мене, зраділа і з жадібністю накинулася на їжу, немов не їла вічність.
    Тонкі губи, бліда шкіра, крапельки поту на носі, вологі після сну завитки світлого волосся. Збиралася запитати, хто вона і звідки, але стикнулася з поглядом очей кольору весняної зелені, чомусь зніяковіла і спіхом вийшла.
     
    Повернувся чоловік, сів снідати. Руки в нього ледве помітно тремтіли, а під нігтями зібралася бруд. Хотіла сказати, щоби вимився, але Даг уже їв, чіпляв кільця чорного пудингу, відправляв до рота цілком і ретельно пережовував.
    Айла, дівчинка… Я виводила пальцем на столі візерунки, рахувала щербинки й нерівності. Губи чоловіка ворушилися, голос пролунав розкотисто, але ніби здалеку, і я не розчула, скоріше зрозуміла, що кличе.
    – Кейт. Кейті?
    Вловила останнє його «ті».
    – Заснула чи що?
    – Дівчинка… – це я сказала? Напевно. Думки ще не повернулися зі мрій.
    – Яка дівчинка? – пробасив чоловік.
    Я опустила очі, відчула, як кров приливає до щік. З голови відразу все пішло, стало порожньо і дзвінко.
    – Ти чого? – Даг усміхнувся. Очі в нього почервоніли, розтріскалися мережею кривавих павутинок. Він підлив собі в кухоль і запитально глянув. – Будеш?
    Я кивнула, простежила, як булькає бурштинова рідина. Піднесла кухоль до рота, видихнула, випила й закашлялась, бризкаючи сльозами.
    – Ось дурна, – Даг поплескав мене по щоці. – Що сказати хотіла?
    Я хитала головою, усе ще кашляючи, і чоловік розсміявся. Крізь його сміх почула, як зателенькали дзвіночки – Айла прийшла. Склала тарілку в таз для миття посуду, плеснула туди води з чайника, розбавила холодною. І заспівала тоненько:
     
    Вийшов в море я, місяць із неба світив,
    Човен радісним співом на хвилю скочив.
    А по правому борту «Агов!» пролунало,
    Там русалка у хвилі високій пірнала.
     
    Чоловік подивився на Айлу, очі його стали прозорими як скло. І цим скляним поглядом він водив із боку в бік. Годинник на стіні пробив голосно і тривожно, забився пораненим птахом маятник, йому в унісон застукало серце.
    Айла закінчила співати і сказала:
    – Заспокойся.
    І я перестала дихати.
     
    Прокинулась від стуку чи то двері, чи то гілок у вікно. Я примудрилася заснути, поклавши голову на стіл. І тепер у ній шуміло й гуло, немов вітер метався не тільки зовні, але і всередині. Здавила скроні пальцями й насилу піднялася, тіло затекло й не слухалося.
    Чоловік спав, з глибини будинку чулося переливчасте хропіння. А крім цього, не чути було ні звуку. На столі валявся брудний посуд. Згадала, що Айла почала мити, але мабуть, прибрала тільки за собою. Лаючись, я згребла тарілки, поклала до полумиска і чайник поставила на плиту розігріватися.
    Утопленик виник на порозі, ось так запросто, ніби проходив повз та й вирішив заглянути, привітатися. Алкоголь ще не вивітрився з голови, і я не злякалася, запитала:
    – Чого тобі?
    Він мовчав, звичайно, але не йшов. Мокрий весь, вода так і капала. У волоссі заплуталися водорості, одне око витекло, а з вуха стирчала ще жива риба і ворушила хвостом. Він дістав її та відправив у беззубе провалля рота, примружившись єдиним оком.
    – Не розумію, чого ти хочеш? – продовжила я. – Ми тебе не кинули, поховали, як належить, прикрасу не взяли, залишили. А якщо передати кому хотів, то на жаль. З цим допомогти не маємо змоги.
    Він видав дивний звук, схожий на мукання й захитав головою. Бризки і водорості полетіли на підлогу.
    – Гей, навіщо смітиш, – розсердилася я. І він весь якось знітився, втягнув голову в плечі й раптом вилився на підлогу мокрою калюжею.
     
    Привиділося ж таке. Я повільно відірвала важку голову від столу, де мене зморило після сніданку. Ото вже, не варто було пити зранку.
    Однак сон непокоїв, я одяглася і вийшла. Море почорніло, хвилі пінилися, розбивалися об скелі, хмара бризок долітала майже до самого будинку. Низьке небо, кутаючись у важкі сизі хмари, вивергало косі потоки дощу. Стемніло, ніби настали сутінки.
    На стежці птиці влаштували бійку. Побачивши мене, чайка повернулася, замахала крилами, забруднений кров’ю дзьоб розкрився двома гачками. Опустивши голову й намагаючись не дивитися на метушливий клубок із лап і пер, я звернула зі стежки й рушила в обхід, однак незадоволені голоси-докори ще довго мчали в спину.
    На вершині скелі стояла давня, майже зруйнована каплиця. Півколо стіни, купа каміння й уламків – усе, що від неї залишилося. Втім місце святе, а я прийшла слово сказати. Сіла на валуни й помолилася про утопленика. Моряку місце в морі, але як прибило до берега, то земля і прийняла. А море, ось воно, унизу, нікуди не поділося, завжди тут і завжди з нами.
    Велика чайка приземлилася на останки даху, втупилася на мене, повертаючи й нахиляючи голову. Проте не кричала, сиділа мовчки і величаво.
    «Добре, – подумала я. – Вгамується моряк, тепер його душа в надійному місці».
    
    ***
    День добігав кінця, маятник гойдався, годинник тікав й наспівував мелодію. Тріска лежала на дошці, витріщалася мертвими очима. Я скребла рибу ножем від хвоста до голови. Дрібні лусочки відходили легко, липли до леза, робота кипіла. Слова пісеньки, що засіли в мозку, полилися назовні:
     
    «Ти скажи, де сини мої мешкають нині?» –
    Мати каже й надією в погляді лине.
    «Старший в цирку батрачить на лихій чужині,
    А тріску запекли в сухарях і вині.»
    
    – Що ти робиш? – почулося за спиною.
    Я випустила ножа й обернулася.
    Айла дивилася на мене не кліпаючи, очі палахкотіли зеленим вогнем.
    – Вечерю, – здивовано пробурмотіла я.
    – Ненавиджу! Не їм рибу! – Айла закричала, голос задзвенів, як струна, і вискочила геть.
    Я похитала головою, мовляв, не хочеш і не треба, навіщо галас здіймати. Підняла ніж, витерла об фартух.
    Тріска на столі підстрибнула, вдарила мене в лоба, так, що я втратила рівновагу і впала. А мертва, випотрошена рибина скакала по кухні, роззявляючи беззубу пащу, і норовила вкусити. Я заверещала, поповзла до дверей, намагаючись відбитися, і тут стеля і стіни обвалилися, обсипалися риб’ячою лускою, ховаючи мене під нею. І стала я рибою з розкритим ротом і без голосу, й опустилася на дно.
    
    На груди навалилася вага. Я лежала в непроглядній темряві та боялась поворушитися. У ніздрі потрапила луска, і здавалося, якщо вдихну, вона полетить всередину й нафарширує мене до краю. А потім щось мокре й холодне обвилося навколо зап’ясть і смикнуло вгору.
    
    – Кейті?
    Я відкрила очі, побачила стривоженого Дага. В одній руці він тримав лампу, а в інший ніж із закривавленим лезом, той самий, яким я чистила тріску. Даг поставив лампу на стіл, відклав ніж і допоміг сісти. Підніс кухоль з водою.
    – Ти в порядку?
    Я неуважно кивнула. Напів порізана риба лежала на дошці, кухня виглядала чистою та охайною, тільки уздовж моєї долоні тягнулася неглибока подряпина. Згадала Айлу та очі її злющі, видавила:
    – Дівчинка…
    Звук вийшов, як шелест осіннього листя. У горлі саднило і відчувався присмак гнилизни. Я вихопила в Дага кухоль, зробила кілька жадібних ковтків, але вода відгонила рибою, а горло заболіло сильніше.
    – Розумію, – сказав Даг. – Потерпи трохи, Кейті. Шторм закінчиться, і ми поїдемо на велику землю, купимо будиночок де-небудь біля Форту Вільяма, піднімемося на Бен Невіс. Пам’ятаєш, я обіцяв?
    Звичайно, я пам’ятала й усміхнулася, стало легше, і риба більше не турбувала.
    – Сирітку візьмемо, якщо вже так хочеш, – додав чоловік.
    Тепер він назвав це, промовив словами, і сказане знайшло значення. А всередині щось обірвалося, і з’явився провал, порожнеча, бездонна чорна яма. І я мовчала, щільніше стискаючи губи.
    Дівчинка, украдена, не моя, чужа, тепер я хотіла, щоб Айла зникла.
    
    Чоловік пішов. За вікном розливався вечір, і так само стукали гілки, дряпаючи черепицю, і блимало світло маяка, посилаючи йому одному відомий сигнал.
    Зап’ястя і щиколотки здавили кайдани. Від них тягнулися важкі та іржаві ланцюги, проходили крізь підлогу і шли далі в землю, кріпилися до скелі.
    Виїхати, залишити це місце, вирватися. Ми більше не в’язні, ми – втікачі, адже одного разу задумане рано чи пізно здійснюється. Треба лише дочекатися, коли закінчиться шторм.
     
    Маяк підморгнув, біля обриву майнула біла фігура. Айла? Шо вона робить у темряві й у таку погоду? Я здригнулася, серце закалатало. Наступний оберт світла вихопив худу босоногу дівчинку в наскрізь мокрому одязі. Айла, а я вже не сумнівалася, що це вона, стояла на краю, розкинувши руки, ніби хотіла злетіти.
    Не зволікаючи ні секунди, я кинулася назовні. Нікого. Дощ, вітер і вируюче море внизу. Невже впала? Я добігла до краю й обережно перехилилася. Чекала й одночасно боялася побачити розпластане на гострих виступах тіло. Раптово втратила рівновагу й поїхала вниз.
    Закричала, вивернулася, намагаючись вхопитися. Ноги не зустрічали перешкоди і ковзали, а серце падало, завмирало й зупинялося. Нігті шкрябали мох, виривалися з м’ясом, і я зрозуміла, що падаю. У розпачі та безсиллі дряпала каміння й раптом повисла, зачепилася за уступ, ноги знайшли опору.
    
    Не пам’ятаю, як вибралася. Очунялася вже в безпеці, далеко від краю, і зігнулася, звалилася на коліна, мене нудило.
    Вимокла, вимазана й зовсім знесилена я брела додому. Східці на ґанку здалися нескінченними, я спотикалася і падала, піднімалася й починала знову. Нарешті, встала рачки і, допомагаючи собі руками, здолала ґанок та ввалилася в передпокій. А там довго лежала на підлозі, приходячи до тями, поки неспокійний і дробовий стукіт у вухах не став рівномірним, а тремтіння в грудях і в суглобах не вгамувалося.
    
    Рушник знайшовся на кухні, я витерла обличчя і волосся та відправилася до спальні за сухим одягом.
    Айла сиділа на ліжку у взутті. Усередині відлягло. Жива, мені знову здалося.
    У кімнаті панував безлад: бруд, шматки землі на ковдрі, немита тарілка з крихтами, зім’ята нічна сорочка на підлозі. Я згадала, як ковзала й падала, думаючи, що там вона… Через неї все.
    – Звідки ти взялася на мою голову? І взагалі хто така? – я майже кричала.
    – Як хто? – Айла здивовано звела очі, зелені, немов твань. – Дочка твоя, усе життя з вами живу.
    – Дочка? – я замовкла. Збиралася додати, що в нас із Дагом ніколи не було дітей, але слово застрягло, не хотіло вимовлятися. Погляд метався в пошуках опори, і напоровся на золотий дармовис, що висів у Айли на шиї. Той самий, утопленика. Застукало в скронях, годинник відбив час, маятник хитнувся, заметався стривоженим птахом.
    – Звідки це в тебе? – я схопила прикрасу.
    – Моє, не чіпай, – Айла зойкнула. Вона сіпнулася, ланцюжок не витримав і порвався, впав, скрутився біля ніг золотистою змійкою.
    
    Чайка заплескала крилами, зайшлася в пронизливому крику. Монетка, дівоче личко, бруд під нігтями, утопленик та його золото, сліди на шиї, рибка в поїденому вусі. Русалка посміхнулася і змахнула хвостом.
     
    Потягнулася за ланцюжком, пальці зловили повітря. Спальня була порожня й холодна, нетоплена. Айла втекла. «Вона ж зовсім доросла!» – промайнуло в голові.
    Кільця світлого волосся, крапельки поту над верхньою губою, важкий, ніби кам’яна гряда, погляд Дага, округле жіноче коліно, повні груди у вирізі тісній сорочці.
    Я затримала подих, повільно видихнула. Думка прийшла не відразу, але з’явившись, більше не відпускала. Вони у вежі, обидва. Чоловік і вона, Айла та Даг.
    На верхньому поверсі, якраз під ліхтарем, є кімнатка: оглядове віконце, вузька лавка й люк у стелі з приставними сходами. Я бувала там часто вдень і ніколи вночі. Зараз у кімнаті двоє – коханці, тіла сплелися в екстазі.
    
    Я квапилася, піднімалася сходами, летіла, не дбаючи, що східці скриплять, однаково не почують. З кожним новим обертом часте дихання, пристрасні та хрипкі стогони звучали чіткіше. Нарешті я завмерла біля жаданих дверей. Пальці стиснули ручку, побіліли від напруги. А я дивилася на них, ніби вони чужі. Входити, не входити… Хотіла відпустити ручку, але пальці немов вросли у неї. Тоді я смикнула двері щосили.
    
    Серце калатало, а годинник, навпаки, тікав ледь чутно, неголосно і з перебоями, потім маятник сіпнувся й завис, хитнувся востаннє. Годинник зупинився.
    Важкі двері рипнули й розчинилися. Я стояла на ґанку. Небо сіріло, дощ майже припинився, і вітер стих. Скоро ранок, світло маяка згасне. Вежа? Я стрепенулася. У ній Айла і… Ті двоє заснуть, стомлені ласкою.
    
    Руки мої чогось узяли сокиру, але це була не я, а руки, вони тепер існували самі по собі, окремо. А я просто йшла поруч, дивилася на сокиру й руки, питала навіщо, зупинилася навіть, але руки продовжили рух, і мені довелося прискоритися, щоби їх наздогнати. Не могла ж я допустити, щоби мої руки пішли без мене?
    Вежа маяка біліла попереду, свічкою спрямовувалася в небо, ніби виросла з кручі, ставши її продовженням.
    Мої руки не зайшли до сараю з човнами, залишили його позаду, оминули місце, де покоївся утопленик, дісталися до старої каплиці. Закричала чайка, злетіла з обриву, і я повернулася до моря.
    
    По ранкової водної гладіні плинув човен. Моряк бив веслами, розсікав воду, краплі бігли по дереву, летіли солоні бризки. Дівчина заспівала, голосок тоненький, ніжний. Моряк знав пісню, підхопив, і далі мелодію виводили удвох:
    
    Світло в русалки очах промайнуло,
    Мертвою іскрой в волоссі блиснуло,
    Зникла русалка, плеснула хвостом:
    «Бодай би ти здох зі своїм маяком!»
    
    Пролунав останній куплет, дівчина хитнула косами. Зелені очі, морські водорості. Дівочі руки обняли моряка за шию, кістляві пальці з довгими кігтями стиснули горло. Чоловіча рука потягнула за ланцюжок. Луска блиснула на сонці золотим боком.
     
    Тиша вибухнула протяжним і різким звуком – завив ревун. Я здригнулася, і руки мало не випустили сокиру, але пальці не розгубилися, вчепилися в держак.
    Море штормило й нервувало, а небо було світлим, без грозовий чорноти. Мої руки знову рушили вперед, змусили поспішити.
    Від маяка хтось біг і жестикулював, подаючи мені знаки. Високий і плечистий, у знайомому светрі з грубої в’язки. Чоловік? Я здивовано моргнула. Він щось крикнув, але ревун завадив розчути, і вітер відніс слова. За спиною Дага з’явилася жіноча постать.
    Мої руки міцніше стиснули держак, звалили сокиру на плече. Даг поспішав, жінка не відставала, вони бігли поруч, нога в ногу. Раптом білі тонкі пальці схопили чоловіка за шию. Я скрикнула, ревун заглушив голос.
    
    Даг почервонів, незграбно змахнув руками, намагаючись звільнитися, силкувався щось сказати, але з рота вирвався лише хрип, і цівки поту побігли з чола й по підборіддю.
    Коси Айли майоріли на вітрі, ховаючи обличчя, а неприродно довгі нігті вп’ялися Дагу в горло. Він і вона, чоловік і жінка. Треба зробити вибір.
    – Хто ти?
    – Я острів, – Айла розсміялася.
    
    Моє тіло барилося, але руки знали, що робити. Ревун скорботно завив, я занесла сокиру, замахнулася, опустила на голову білявої тварюки. Айла повільно завалилася, і я жадібно вдарила її знов. Кров не текла, тільки бризнула вода й зелений слиз. Пальці розкрилися. Сокира впала і покотилася. Даг повалився на коліна й раптом закричав, витягнув руку, вказуючи на щось. Я обернулася.
    У морі утворилося провалля, з якого піднімалася хвиля. Вона врізалася в сушу, здійнялася над скелею й рухалася прямо на нас, зім’явши і будинок, і сарай, як листки паперу.
    
    – Швидше на маяк, він витримає, – я допомогла Дагу піднятися, і ми побігли. А позаду шипіла та невблаганно наближалася велетенська біла стіна.
    
    Йо-хо-хо, вітер морем мандрує,
    Ох, життя під водою вирує!
     
    
    Примітки:
    
    Вірші за мотивами пісні: «The Keeper of the Eddystone Light».
    
    Форт Вільям (англ. Fort William, шотл. гел. An Gearasdan) – містечко в Шотландії, в області Гайлендс.
    
    Бен-Невіс (англ. Ben Nevis, шотл., ґельск. Beinn Nibheis) – гора на заході Шотландії 1344 м (4409 футів). Найвища точка британських островів. Розташована в Грампіанських горах в області Гайлендс.
    
    Айла (Isla) – традиційне шотландське жіноче ім’я, яке походить від «Айлей» («Islay»), що є назвою острова біля західного узбережжя Шотландії.