Мабуть, таке моє щастя по життю, – завжди знайду пригоди на свою дупу, навіть на рівному місці. Свиня, як то кажуть, усюди багно знайде! Але все по порядку.
Почалося це з того, що мої знайомі з Украстродору поділилися по секрету інсайдом, що міжнародний консорціум планує розпочати будівництво нового астробану. Ну, ви знаєте, що це таке. Не треба мати потужний варп-двигун, достатньо доповзти до астробану хоч і на реактивній тязі, а там в тунелі часопростір уже викривлений – жени собі “з вітерцем”, тільки поворот свій не проґав. І правил ніколи не порушиш, навіть якщо захочеш. Не подорож, а прогулянка.
Інша справа – шурувати невторованими шляхами зоряного степу. Та ще й за коштовним вантажем. Тут не обійтися без volume overcoming lorry. Ну, ми звемо їх скорочено – волами. І ганяємо ними по сіль. Тільки не по натрій-хлор, такого добра і вдома вистачає. А по монофторид унбігексію – є такий надважкий елемент. Справа в тім, що для будівництва астробанів використовується синтезований московій. Але він дуже примхливий і нестійкий, хоч як китайці пхають той московійусюди, де тільки можна, кричачи, що вміють його стабілізувати.
Та все змінилося, коли на орбіті молодої зорі Либідь відкрили планету Либідь-сіз великими покладами монофториду унбігексію. Навіть китайці визнали, що цей суперактиноїд набагато кращий для будівництва шляхів, ніж московій. І теж стали гасати туди по сіль. Тільки вони, переважно вихідці з європейської частини Китайської Федерації, називають себе “старатєлі”. Ну, а ми, як на волах та по сіль, та ще й Чумацьким Шляхом – чумаки, та й годі. Інакше й не назвеш.
Тільки доживає наше чумакування останніх своїх часів. Бо астробан консорціум будуватиме саме до Либіді. Воно й зрозуміло – черпай тоді сіль повними жменями ледь не задарма. Та поки не збудували – останній шанс підзаробити. Як розпочнуть будівництво – ціни на сіль на біржах злетять до галактичних висот. І можна не сумніватися, що китайські “старатєлі” вже лаштують свої “воли” – хто перший, той і зніме вершки.
А мені аж муляє. Не тільки те, що вони дурний куш зірвуть, а й те, що позиції свої і вплив на консорціум посилять. Тож треба негайно збиратися в путь, а в мене, хоч плач, “Сивий” іще й наполовину недогодований. Поки заправиться, “старатєлі” й повернутися встигнуть! Така от халепа!
Я тоді до хлопців, бо ми ж зазвичай караваном ходимо, так безпечніше. Та в них та ж біда – енергії тільки в один бік вистачає. А мені ж свербить! А що, кажу, панове, як навпростець гайнути? Воно, звісно, не так безпечно, але ж значно швидше й енергії менше треба. А ті дві чорні дірки на шляху можна навіть на користь обернути. Якщо їхні гравітаційні лінзи для пришвидшення задіяти – вийде і скоріше і менш затратно... Та тільки не вмовив я нікого. Хтось спочатку довго макітру чухав, а потім відмовляв, а хтось одразу пальцем біля скроні крутив. Отак і залишився я сам по собі...
***
Але ж вийшло! У мене таки вийшло! Ми з бортовим компом усе чітко розрахували. Від чорної діри Гаргантюа до чорної діри Пантагрюель, а потім і до Либіді – шугонули так, що аж кофта здулась! Ледь устигли загальмувати. Коло пошани на орбіті планети зробив – бачу, нема нікого, от тільки на горі біля кар’єру прапорець якийсь майорить. Роздивитись важко, але до ворожки не ходити – “старатєлі” поставили. Мабуть, під час попереднього свого візиту. Мовляв, територію помітили. Та тільки не зважатиме ніхто. Бо не визнає світова спільнота ці краї територією виключних економічних інтересів КФ. Тим паче, що планетну систему Либіді першим дослідив відомий український мандрівник Василь Миклуха, з яким, між іншим, я мав честь особисто спілкуватися!
Але тим не менше, треба якнайшвидше трюми сіллю набити й ушиватися. Від гріха подалі, поки китайці не нагрянули. Бо з них станеться. За відсутності Інтерполу будь-яку провокацію можуть утнути. Це в них з давніх-давен як годиться, особливо в тих, що з європейських провінцій. Були б хоч хлопці поруч, а так – сам-один... Від зграї не відіб’юся.
Сідаю на поверхню і одразу ж починаю “насолоджуватись” такою знайомою, але вже трішки підзабутою важкістю трьох “джи”. Компенсатори вже старенькі, треба було б нові встановити, та забігався й забув – збирався ж бо поспіхом! Добре хоч гірничодобувний комплекс повністю автоматизований. Запустив його з панелі в рубці – і плазуй собі житловим відсіком між ліжком, харчоблоком і санвузлом, благо відстані невеличкі. А ще періодично бажано зазирнути до рубки, щоб поглянути, як робо-завод невпинно набиває трюми вола сіллю. Звісно, в потужних корпорацій усе більш цивілізовано – там роботами з орбіти керують, а з рудою човники вантажні туди-сюди шурують. Скоро і тут таке буде. А поки що ми, малий бізнес, на своєму пузі, як на матінці-Землі в старі добрі докосмічні часи.
Тож левову частину часу марную, валяючись на спині в компенсаторному ліжку, час від часу запускаючи масажер. А ще туплюсь в проєкцію зоряного неба на стелі й слухаю ретро-музик, що-небудь душевне, на кшталт:
“Зійшла-а зо-оря ізве-ечо-ора, да й ста-ла сві-ітать.
Ста-али-и во-оли-и чу-ума-ацькі-ії в степу при-иставать.
Стали-и йо-ого рідні бра-а-аття в степу по-окидать”...*
...Аж ось і сигнал з рубки:
– Остапе, трюм заповнено! – вимогливо скаржиться бортовий розум. – Годі байдики бити, ледацюго! Гірничій модуль уже закінчує згортання! Хутчіш у крісло та й гайда вже звідси!
– Та йду вже, йду, навіжений, – крекчучи сповзаю з ліжка й рачкую до рубки.
Нарешті злітаємо! На орбіті – одразу полегшення таке, наче років триста скинув. Відходимо на безпечну відстань – і вола на повну! Цоб-цабе!
Наостанок “Сивий” встигає помітити якийсь об’єкт, що наближається до Либіді-сі. “Старатєлі”? Чому це раптом наодинці? Ці шакали зазвичай зграями швендяють. Та й грець із ними, головне – вчасно вшилися! Тепер уже не наздоженуть, дзуськи!
Отакечки на куражі, тобто у піднесеному настрої підходимо до першої дірки. Вкотре перевіряємо з “Сивим” усі розрахунки. Начебто все до ладу, тож хвацько заходимо в лінзу. Та й вже ж не вперше!
Аж раптом – трясця його матері! – замість проходження по дузі з прискоренням – завалюємось в пологоспадну орбіту.
– “Сивий”! – волаю несамовито. – Де ми помилилися?! Негайно вивертай від діри! Двигун на повну!
А горизонт подій все ближче!
– Виконую “вивертай”. А розрахунки були вірні, – спокійно зауважує залізяка. – Просто не враховані непередбачувані зміни гравітаційних характеристик об’єкту Пантагрюель.
Як же ж я іноді ненавиджу оцей його воловий спокій!
– Для подолання гравітаційного колодязя потужності двигуна недостатньо, – з крижаним холодом виносить вирок “Сивий”.
– Скидай до біса!.. – не встигаю я віддати наказ і втрачаю свідомість...
***
Стою. На чому я стою? Під ногами – зорі, над головою – зорі. Стою в вакуумі без скафандра, в “домашній піжамі” – бортовому комбінезоні. Дихаю. Чим я дихаю у вакуумі?!
Це, мабуть, саме такий вигляд має рай для зоряних бурлак.
Роззираюсь і помічаю в десяти кроках позаду себе широченну стійку з гарненьким дівочим личком над нею. Звісно, не апостол Петро, але так навіть краще!
Підхожу ближче – і бачу більше. Матінко божа, які форми! Та з такою дівулею...
– Обережніше з думками, будь ласка, – соловейком цвірінькає краля. – Особливо, коли не в змозі контролювати їхню гучність.
– Пробачте, – розгублено ніяковію я. – Мені...
– Нічого, – чарівно посміхається німфа. – Просто майте на увазі, що все це – лише ваше сприйняття. Насправді я представниця дуже не схожої на вас раси, тож навряд чи вам настільки сподобалась би... А ви, вочевидь, уперше в нас?
– Так, чесно кажучи, я... – затинаючись, белькочу, не в силах добрати, що відбувається і як на це реагувати.
– Не хвилюйтеся. Оскільки ви в нас уперше, то система ще не встигла як слід підлаштуватись. Запевняю вас, із часом вам ставатиме дедалі комфортніше... Ну що ж, давайте реєструватися? Ваше посвідчення особи?
Сам собі дивуючись, дістаю з кишені ай-ді-картку.
– Остапе Богдановичу, – ледве глянувши на картку, запитує дівчина, – а іншого документа, окрім внутрішнього, у вас при собі немає?
Якщо ай-ді-посвідчення міжнародного зразку – лише внутрішній документ, то який ще, в біса, зовнішній може в мене бути?
– То ви взагалі в Альянсі вперше? Ну нічого, ми вас і так поселимо.
– Поселите? Це що, готель? – починаю поволі приходити до тями.
– Можна і так сказати, – невимушено кидає миловидна ілюзія, не відволікаючись від маніпуляцій за стійкою. Мабуть, мене реєструє.
– А як щодо платні? – нарешті прокидається здоровий глузд. – Що як я неплатоспроможний? І на який термін ви мене?.. І взагалі, з якого переляку?..
– Ми селимо вас із відкритим кінцевим терміном, – так само незворушно, але приязно муркоче кицюня. – Ваше проживання сплачується з консолідованого бюджету Альянсу. Харчування в номері... А “з якого переляку” – пробачте, я не втаємничена в усі подробиці. Найближчим часом до вас має завітати хтось із офіційних осіб і все пояснити... А зараз, будь ласка, – продовжує вона, повертаючи мені картку, – можете пройти до ліфту і він відвезе вас просто до ваших апартаментів.
Простеживши за напрямком її жесту, я знову бачу поцятковану зорями безодню й більш нічого.
– Ну що ж ви, сміливіше! Я впевнена, ви швидко адаптуєтесь!
Зробивши кілька кроків у вказаному напрямку, помічаю, як перед носом просто в зоряному “ніщо” роз’їжджаються невидимі стулки ліфта, відкриваючи за собою м’яке ненав’язливе сяйво блідо-шампанського кольору.
З невимушеним виглядом готельного старожила заходжу в блідий туман ліфта і миттєво опиняюсь перед наступними стулками, що розходяться. А за ними – типовий готельний номер. Достобіса земний, чорт забирай! Навіть екран на стіні! Хоча, навряд чи тут транслюють земну телевізію. Навпроти входу – величезне вікно, повністю закрите важкими шторами. Цікаво, що тут у них за вікном? Відтягую штору вбік, а там... Глуха стіна. Отакої! Не інакше як у наших арабів дизайнерський трюк підгледіли.
Не стільки фізична, скільки нервова втома змушує, ледь скинувши черевики, плюхнутись на божественно м’яке двоспальне ліжко. І одразу ж думки починають блукати своїми, тільки їм підзвітними, манівцями.
Оце чумакував ти, Остапе, чумакував... Дочумакувався... Як той мураха швендяв по хащах неподалік рідного мурашника. А варто було завернути на незвідану стежку – і ось ти на краю лісу. А ліс твій, виявляється, – зовсім і не ліс, а всього лише парк в середмісті великого мегаполісу. Альянс. Розумні раси. І щось їм від тебе треба. А ти, мураха, почуваєшся повним бовдуром, навіть ліфтами їхніми користуватись невтьопний! А вони ж, диви, які запопадливі, в готель тебе за бюджетний кошт... Ох, не до добра все це... Що смачніший сир – то страшніша мишоловка...Тож тримай, братику, вуха насторожі та спи у пів ока...
Та попри голос розуму, нервова система вирішує собі тихесенько проігнорувати останній висновок і з насолодою вимикається...
***
Розбудив мене стук. Розплющую очі і погляд упирається в малоінформативну стелю. Що це за маячня мені наснилася? Підвожу голову – де я? Та ні, виявляється, то був не сон! А скільки ж я спав? Менше трьох годин за моїм часом. Не густо.
– Заходьте! – кричу в бік дверей, хоч і не впевнений, що вони не зачинені.
До номеру входить нічим не примітний чолов’яга в такому бездоганному діловому костюмі, що аж здається штучним. Типовий чиновник.
– Дозвольте? – питає гість, вказуючи на крісло, і не чекаючи відповіді, сідає. – Бачу, ви вже потроху адаптуєтесь, – киває в бік вікна.
Повертаю голову і бачу за відсунутою шторою шмат вікна від підлоги до стелі. А за ним – невеличка тераса, а далі – травичка, потім ліс чи парк.
– Здається, так, – відповідаю, повертаючи погляд на гостя.
Його вигляд, скоріш за все, – теж симуляція. Цікаво, який він направду? Павук чи тарган?
– Насправді я більше схожий на головоногого молюска, – незворушно зауважує чиновник.
А я, мабуть, від сорому зараз більше схожий на свіжезвареного членистоногого.
– Пробачте...
– Не беріть до серця, – відмахується чиновник. – Навпаки, це я маю вибачитись за таке... ммм... не надто люб’язне з нашого боку запрошення вас у гості. Але ви маєте нас зрозуміти – непересічні обставини. Отже, Остапе Богдановичу... До речі, можете звати мене Арбітром. Так, мабуть, буде простіше і ближче до суті...
– Дуже приємно, пане Арбітре, – приймаю і я сидяче положення, остаточно прокидаючись. – Ну, якщо вже ближче до суті – то що то за непересічні обставини?
– Гаразд, коротко і по суті... Розумієте, пане Остапе, в одному з вами секторі Галактики поруч із вашою цивілізацією існує ще одна розумна раса. І унікальність ситуації полягає в тому, що рівень розвитку тієї раси в точності збігається з вашим... З огляду на те, що ви вже стоїте на порозі контакту із сусідами... Власне кажучи, він уже майже відбувається. На тій планеті, де ви сіль видобуваєте.
– То це що, не китайці той прапорець встромили?
– Ні, уявіть собі, це не ваші одноплемінники. Це скирти – саме так вони себе називають... Отже, з огляду на ці обставини, Галактичний Альянс Розумних Рас переймається можливими наслідками такого контакту. Чисельні моделювання переконують нас, що конфронтація неминуча. І війна врешті-решт призведе до повного знищення однієї раси й глибокого занепаду другої. Погодьтеся, конфлікт краще попередити, ніж потім розгрібати його наслідки.
– Авжеж, – розгублено чухаю макітру. – Кепські справи... Тільки щось не доберу, а до чого тут я?
– Зараз зрозумієте, – продовжує Арбітр. – На жаль, ми не маємо технічних можливостей розвести ваші цивілізації в протилежні сектори Галактики або ж у різні виміри. Єдиний вихід згідно з моделюванням – ізолювати одну з рас, так би мовити, зачинити в резервації.
– Не маєте права! – само по собі вихоплюється в мене.
– Дивно, – здіймає брови Арбітр. – Перший день в Альянсі, і вже так хвацько тлумачите наші закони?
– Це загальні закони, – бурчу я у відповідь. – Без поваги до прав і свобод жодна спільнота довго не протягне. Тим паче цілий Галактичний Альянс.
– Правда ваша, – не моргнувши оком, погоджується Арбітр. – Але ж випадок дійсно унікальний. Тому нам нічого не лишається, як прийняти виключну поправку і обрати, кого саме ізолювати... Але – не кидати ж нам жереб, врешті-решт! От саме для цього ми вас і... запросили.
– А чому мене? Чому б вам взагалі не звернутися до офіційної влади?
– Та ви ж самі знаєте, що у вас немає централізованої влади. Ви роздроблені на різні народи й держави, між якими теж чимало протиріч і конфліктів. І в скиртів таке ж становище. Моделювання показує, що ви здатні об’єднатися, але тільки під час тотальної повномасштабної війни... А вас обрано тому, що ви достатньо показовий представник своєї раси. На кого ж іще орієнтуватися, як не на тих активних особин, які мандрують межами ледь розвіданих просторів і першими вступають в контакти з іншими расами? Так само обрано і вашого... суперника.
– Це ви що, – криво посміхаюсь я, – методом вульгарного гладіаторського двобою збираєтесь вирішити долю двох цивілізацій?!
– Боронь боже! – обурюється Арбітр. – Невже ви припускаєте, що ми ще більш дикі, ніж... не важливо... Буде щось на кшталт тестів, квестів... Можливо, якісь змагання... Програма ще в розробці. А вам поки що – відпочивати, адаптуватися... І маленька формальність – ваша письмова згода.
Арбітр кладе на стіл звичайний пластиковий аркуш і ручку, підводиться і, прямуючи до виходу, кидає, ніби між іншим:
– Відмова підписати згоду буде зарахована як технічна поразка. До зустрічі, Остапе Богдановичу.
– До побачення, – відповідаю автоматично і, підвівшись на рівні, проводжаю гостя поглядом.
Не обертаючись, постать Арбітра проходить крізь двері, наче примара.
***
Побіжно пробігаю офіційний пластик. Це ж треба, щирою українською мовою! А в змісті начебто нічого підозрілого. Ну що тут вдієш? Не люблю я підписувати всілякі папірці, тим паче – якісь згоди. Але ж, не підпишеш – вважай, власноруч все людство до в’язниці відправиш!
Ех! Або пан, або пропав! Підписую “паркером” Арбітра, після чого документ і ручка дружно зникають. Ну й грець із ними! Чвалаю до вікна. Ти ба, відчиняється! Як шафа-купе. І одразу ж б’ють у мозок запахи. Весна, туди її!.. Виходжу на терасу – і одразу ж до травички. Мацаю долонями. Чорт забирай, та мені б таку ілюзію на кожен день! Скидаю шкарпетки – а де наша не пропадала?! – і гайда босяка по зеленці! Ох і лоскоче! Ледь не оргазм! Це ж коли я востаннє так лугом гуляв? Навіть і не пригадую! А он – дерева попереду. Таке як сосни. Мерщій туди!
Мохові галявини – хоч спати вкладайся! Ну хіба не рай для зоряного бурлаки?!. Гм... Щоправда, з певними вивертами... Та до біса їх! Зара піду гриби збирати! А духмян який! Аж паморочиться! Ех, Мар’яну б сюди!.. Біжу підтюпцем сосновим лісом, постійно ойкаючи, наступаючи на шишки, захлинаючись дурним сміхом. Це ж як удома, на батьківщині, в Яреськах! Аж добіг до узлісся. Ов-ва, а це що там на галявині?! Матко боска, та це ж “Сивий”! До біса шишки й гілки – мчу як навіжений! Біля люка, відсапуючись, прикладаю долоню... Рай раєм, а свій волик для чумака – то і дім, і сім’я, і навіть домовина в деяких випадках!
Впускає “Сивий”, впускає, ріднесенький. Одразу ж – до рубки. Все начебто гаразд. Вмикаю діагностику. Все тіп-топ. А вантаж? Ти ба, все на місці – солі – по вінця. Ніхто і жмені не поцупив!.. Стоп!.. А що як усе це – ілюзія? Симуляція?.. Ну то й що?! Чим вона гірша за ваш готель?!
Падаю в ліжко-компенсатор і нарешті відчуваю себе вдома. Ось тепер я надолужу як слід увесь свій недосип!
Та не склалося, як гадалося.
– Пане Остапе! – долинає ззовні так, начебто я кватирку забув зачинити.
Це Арбітр. Не чекаючи запрошення, проходить крізь стіни й перебірки і зупиняється над моїм ліжком.
– Пане Остапе, ну хіба так можна?! У нас форс-мажор, а ви завіялись казна-де, шукай вас по всій Галактиці!
Завіявся – не більше кілометра від готелю. Аж вся Галактика! Хоча, хтозна як воно в їхніх ілюзіях влаштовано!
– Перепрошую, – спокійно відповідаю. – Але ж ви самі казали – відпочивайте, адаптуйтеся. А вдома й стіни допомагають!
– Так, – нервово киває Арбітр. – Все вірно. Але в нас форс-мажор! Ваші одноплемінники щойно знищили корабель скиртів на Либіді-сі. Це вже фактично початок війни!
Перша думка: “От же ж дебіли недороблені ці східняки!”
Друга: “А на місці тих скиртів мав би бути я!”
Третя: “Боже-боже, за що ти такими одноплемінниками нагородив?!”
Вголос:
– І що тепер?
– Тепер всі терміни зсуваються, – стримано нервує Арбітр. – Рішення мусимо приймати негайно! Змагання просто зараз! Все, що маємо – біг і стрільба. Наразі це – все зі спільно-адекватного!
Ну так, спільне для всіх розумних рас, що походять від тварин, – полювання і втеча. От тільки не дрищити! Якщо вже ті скирти на нашому рівні розвитку – то й біг і стрільба в них теж не надгалактичного рівня!
***
Уявіть собі, вперше бачу інопланетну істоту. Та ще й розумну! Чому він не такий, як Арбітр? Мабуть, так треба за умовами конкурсу. Типу мотивації.
А він нічогісінько так собі! Зростом з мене, сам – як жук, ноги м’язисті, як у коника, а все тіло й макітра – суцільні шипи й гребні, жвали та хеліцери, не добереш шо і де. Одоробло, коротше. Хоча і я для нього, мабуть, теж не красень – слизький слимак прямоходячий.
От те, що я знову босоніж, цього разу чомусь не радує. Та що вдієш – рівні умови, чорти б їх! Скирт-бо теж з голими ратицями, без жодних підків.
Над головою звучить постріл, огидний, як ляпас, і – побігли.
О-о, жучило, хоч у тебе і ноги від сарани, та бігаєш ти посередньо! Зі старту іду вперед і впевнено нарощую відрив.
А от стрільба мене хвилює. Зброя ж бо стрілецька! А я і в тирах не блищав, а на зборах тероборони був відмінником як оператор ракет середньої дальності. Та менше з тим, принцип знаємо – розберемось!
Аж ось і рубіж. Стаю в стійку, готую гвинтівку. Відкриваються мішені.
Мати божа! В кожній з п’яти чарунок замість чорного кругляка – маленька копія мого друзяки-скирта! Та ще й вовтузяться, копирсаються. Й******\*/***, це ж дітлахи! Руки самі не помічають, як опускають зброю... Стоп! Та тут же все довбана ілюзія! Немає тут ніяких дітлахів! Гвинтівка знову повертається в положення “до бою”. Ні, не можу! Кляті альянсники! Занадто реалістично!
Та поки я ось так тягаю гвинтівку туди-сюди, на рубіж заскакує мій приятель скирт. Підкидає зброю і йому також відкривається п’ять мішеней... А у мене волосся встає сторч.
П’ять чарунок з п’ятьма карапузами – білими, жовтими, чорними. Десь до року, не більше, повзунки.
Не гаючи часу скирт поціляє в першу мішень, і та падає набік, випускаючи червоний водограйчик.
Мій ступор минає так само раптово, як і виник. Те, що все це – симуляція, мої рефлекси чи інстинкти вирішують просто ігнорувати. З усієї своєї чумацької дурі вганяю приклад гвинтівки в те місце, де у скирта теоретично має бути розташована довбешка. Не виказуючи жодних заперечень, туша валиться на землю і більше не ворушиться.
Трясця! І що тепер робити?! Де в нього пульс шукати? Та чи був він у нього?
Але довго сушити голову цими питаннями не випадає. Я просто опиняюсь в рубці “Сивого”.
***
Ну от, курва! Зганяв, євробляха, в останній раз за сіллю! А може, так нам і треба? Одне до одного. Починаючи з відморозків-східняків і закінчуючи моєю неспортивною поведінкою. А з іншого боку – таких, як ми, заперти в резервації – це ж просто геноцид якийсь! Ми хоч і не павуки, але довго в одній банці не витримаємо.
– Сивий, ріднесенький! Де ми взагалі є і куди, в біса, пхнемось?
– Прямо по курсу – Сонце. За два цілих і сорок сім сотих парсека.
Отакої! Шусть – і ми вже майже вдома! Ох і технології в того Альянсу!.. Такий огорожу як поставить – чорта лисого колись перестрибнемо!
– А що із сіллю?
– Все гаразд. Вантаж кількісно і якісно в нормі.
Ну хоч це втішає...
Погляд блукає по панелі і раптом натикається на аркуш з текстом і пластикову картку.
На картці поміж купи мікрочипів читаю: “Чумаченко Остап Богданович. Перший асоційований представник Землі і колоній при Галактичному Альянсі Розумних Рас.” І далі – якісь таємничі позначки, мабуть те саме, тільки галактичною інтерлінгвою. Цікаво, перший – це за хронологією, чи за ієрархією?
А на аркуші: “Шановний Остапе Богдановичу! Приносимо найщиріші вибачення за ті незручності, якіВам довелось зазнати у зв’язку з відомими Вам складними обставинами, що постали перед Галактичним Альянсом. Керівництво Альянсу високо оцінює продемонстровані Вами твердість, принциповість і вірність ідеалам галактичної спільноти. З нетерпіннямочікуємо на Вашу участь в засіданнях Асамблеї Галактичного Альянсу в ролі представника Землі як асоційованого члена ГАРР. Сподіваємось на плідну співпрацю. З повагою, віцепрезидент Ради Альянсу Мдргж Брдгн, відомий Вам як Арбітр.”
Так, це все, звісно, чудово. Тільки який блідий я матиму там вигляд, коли наші “старатєлі” почнуть запускати свої мацаки в усі галактичні закапелки? Чи може, хоча б галактична спільнота спромогнеться їх вгамувати?
А ще ж біда – як я все це Мар’яні поясню? Це ж треба буде все розповісти! А вона ж і досі свято вірить, що мої подорожі нудніші та безпечніші за викопування картоплі на городі. А ще не дай боже обмовитися про ту кицьку з ресепшену! Тоді вже точно ні про які візити до Асамблеї можна навіть і не мріяти.
Ох, лишенько! Халепа на халепі! Я ж кажу – навіть на рівному місці завжди знайду проблеми на свою дупу! І що його тепер робити?
* “Очеретяний кіт” і Тоня Матвієнко – “Зійшла зоря”. |
Рассказ открыт для комментариев