ay015 Втрачений артефакт

    *

     
    - Сховай меч.
    - Нащо?
    - Сховай кажу!
    Сивий, як сама старість, чоловік уважно подивився на свого співрозмовника. Незвично владно як для своєї дрібної та сухої комплекції. Інший – чорнявий, значно молодший і кремезної статури наче зніяковів.
    - Кажу він не знадобиться. Лише зашкодить. Для лицарів вже запізно. Або зарано…
    Сивий старець замислився. Останні роки він став надто сентиментальним. Багато думав про майбутнє й минуле. Яким воно було. Чи було взагалі?
    Чорнявий чоловік завозився у купі поламаних дощок, меблів та інших явно несправних речей. Для людини, що звикла до вандалізму та численних герців, йому було чітко зрозуміло, що все те було кинуто на купу з не дуже великої висоти. Старець не одразу помітив метушню, з якою він це робить. Авжеж. Йому було стільки років, що він не зміг і сам згадати точну їх кількість.
    -Облиш, – сказав він. – Я все одно накладу відведення очей. Хоча  ту купу після цього десятиліття не прибиратимуть. Тут і так за собою довго не прибирають.
    Чоловік перестав копирсатися і просто жбурнув довгий півтораручний меч, списаний рунами, у шпарину між рештками стільця і величезної різнокольорової картини, що зображала якогось поважного пана у шатах.
    - Перев’язь і пояс теж, – нагадав старець і докірливо подивився на більш молодого супутника. Той без видимого бажання розпоясався і кинув до купи багату перев’язь, що подекуди поблискувала  різнокольоровими, переважно зеленими, камінцями.
    - Були часи, коли я був паном і ти мене слухався, а не навпаки, старче. – прокоментував чолов’яга, надавши купі, до якої тепер входили й його лицарські обладунки, додаткової інерції. Купа піддалася з жахливим скреготом.
    - Було та загуло, – старий озирнувся навколо.
    Вони стояли посеред безлюдного тісного завулку. Навколо їх оточували трьох та чотирьох рівневі будинки. Вікна були замаленькі, як для замків, до яких звик стариган, але достатні, аби умістити принаймні одну людину у повний зріст. Відчувалось, що їх епоха минає.
    - Це все? – перервав роздуми старого чолов’яга.
    - Ні. Ще одежа, – старий провів рукою з ніг до макітри свого співрозмовника. –  Це занадто старе.
    Процес відбувався нешвидко. Всупереч тим, хто думає, що можна миттєво перебудувати матерію з однієї форми в іншу, це дійство потребувало певного часу. Однак старий завжди насолоджувався ним. Бачити, відчувати, як одна форма змінює іншу. Як змінюється кожна молекула, кожен атом, як електрони змінюють своє місце розташування. Він вчився цьому роками, але вже століттями насолоджувався кожною такою оказією, постійно вдосконалюючи навички. Він міг би навіть зробити цей процес трохи швидшим. Проте умисно розтягував задоволення.
    - Тепер все, – констатував чарівник і вони вдвох рушили до шумного краю завулку.
     
    Мовчки йшли недовго.
    - Навіщо ти мене витяг з Острова? – спитав чорноволосий супутник, здивовано і дещо засмучено.
    - Мені потрібна груба фізична сила, - не повертаючи голови відповів старий.
    - Нащо тобі сила? У тебе є магія.
    - Магії в ці часи лякаються.
    - Її завжди лякалися.
    - Не так як зараз. Зараз не лишилось справжньої магії. Та, що є –просто фокуси. Та й служить вона тільки для забави.
    Вони вийшли з завулку й повернули за ріг. Чолов’яга зупинився ошелешений. Вулиця нагадувала ярмарку. Люди квапливо пересувались  в обидва боки, але робили це виключно попід будинками. Самі будинки були кам’яними і нагадували невеличкі палаци, але майже однакової форми і притулені один до одного. Середина вулиці була віддана для пересування вершників і дивних возів, окованих металом і чимось прозорим. Вони надто шуміли й тхнули як горіла твань.
    - Пішли. Потім все поясню.
    Люди іноді натикались на них, наче не бачили. Тільки чарівник знав, що їх дійсно не бачили. Сонце вже було низько над будинками і вони пришвидшились. Чолов’яга вже переборов себе, згадавши, що він все ж таки прославлений лицар, тож шли швидко, впевнено і цілеспрямовано. Принаймні його супутник точно знав куди йде.
    - На чому я зупинився? Магія і чарівники майже зникли. Так є віщуни, є люди з талантами, є навіть майже геніальні, але вчити їх нікому. Вони гинуть від своїх же чарів, деградують, кладуть головою на війні або згнивають у канавах. У кращому разі йдуть у релігію.
    - У яку релігію?
    - Вона зараз одна. Ну, майже. Дехто створює власні. У мене теж була спокуса. Майже збився на манівці, – чародій широко посміхнувся своїми старими, але білими, рівними і здоровими зубами.
    - Стежиш за здоров’ям? – спитав чолов’яга, натякаючи на нереалістично здоровий прикус старигана.
    - Після століть у печері навчився його цінувати, – відпарирував той.
    Вони приблизно з годину петляли вулицями. Спускались і підіймались крутими узвозами, але, несподівано для лицаря, зупинились навпроти одного з будинків. Як і всі інші – він був оздоблений дивакуватим ліпленням, але цей прикрашали сцени турнірів, війн та лицарських звитяг. Сюжети були показані не дуже реалістично, але цілком впізнавано. Тим більше для нього.
    Чародій закопирсався в одежі й вийняв невеликий ключик. Всунув його в замкову шпарину та тричі повернув проти годинникової стрілки. Потягнув за кнокер, що висів на дверях і, з непритаманною для такого старигана спритністю і силою, відкрив важкі дубові двері.
    - Ласкаво прошу до моєї скромної оселі…
     

    **

     
    Кімната була водночас скромною і розкішною. Під кожною стіною квадратного приміщення стояло по два - три столи, вкритих червоними оксамитовими скатертинами. Одинокі підсвічніки та азійські лампади, розставлені поверх них, на вигляд були старішими за свого господаря. Здавалось вони давно вже забули, як блищали під час карткових партій, таємних зустрічей або бідняцьких вечерь. Столи були завалені пергаментами, папірусами, сувоями та книгами з посипаними і засмаленими від багаторазового читання сторінками. Зверху це шкіряне та паперове зібрання було безладно закидано зброєю різного розміру й різновиду, а також великою кількістю незрозумілого, а іноді й таємничого реманентну.
    Стіни у незрозумілому порядку були завішані затертими вицвілими гобеленами, вишуканими картинами тонкої роботи, військовими щитами різної форми і навіть дивними дерев’яно-мотузковими виробами, що зображали чиїсь обличчя. Останні виражали досить різноманітні емоції — від гомеричного сміху до лютої ненависті. Вінчала весь цей інтер’єр свічада, у вигляді дерев’яного колеса з дванадцятьма свічками, яка майже торкалась стін і давала стільки світла, що можна було розгледіти кожну дрібничку у дальньому куті. Вікон у кімнаті не було і це мало підкреслювати серйозність розмови, яка мала відбутись.
    - Тобі варто знайти собі домогосподарку, - першим почав гість.
    - Я думаю одружитись, - із серйозним обличчям пожартував тисячолітній стариган.
    - Ти вже пробував, - чоловік злегка посміхнувся.
    - У моєму віці завжди є варіанти. Тим більше я  непоганий зібрав скарб, - старий посміхнувся, натякаючи очима на те, що знаходилося у кімнаті.
    - Тобі не подобалось мені слугувати?
    - Ти все такий же зарозумілий баран, яким і був, Харзар. Я відірвав тебе від блаженства і повернув майже з того світу не для того, аби знову прислужувати бовдуру.
    Обидва засміялись одночасно, як знайомі, що не бачились тисячу років. Хоча на справді так і було. Сміялись досить довго. Старий зупинився першим:
    - Ти мені потрібен.
    - Інакше ти б не витратив стільки сил на те, аби відтягнути мене від жінки, Есміре.
    - Ні. Я серйозно, - той, кого назвали Есміром раптом дійсно став повністю серйозним. Цю раптовість можна було порівняти лише з дощем, який лив, мов з відра, а потім в одну мить перестав. І при цьому засяяло пекуче пустельне сонце.
    Його настрій, хоча і помітно повільніше, підхопив співрозмовник. Давались взнаки роки проведені в разпацьканій ніжності.
    - У чому справа?
    - Дуже багато чого відбулось. Відтоді, як ми бачились, бувало всяке. Злети, падіння, вигнання, ув’язнення.
    - Ти і ув’язнення? - гість посміхнувся краєм губ.
    - Урешті решт я тут, — відпарирував Есмір. - Але зараз не про це. Був час, коли я зібрав непогану колекцію артефактів, але так вийшло, що розгубив. І тепер збираю їх знову.
    - Навіщо тоді я?
    - Ти багато пропустив. Пройшло декілька століть. Мене намагалися спалити на вогнищі, колесувати і просто закидати камінням. Але час йде і люди розвиваються. Від магії зовсім відмовились, а війна й досі рухає прогрес. Що люди вміють найкраще — так це вбивати собі подібних.
    - Ще ж є полювання?
    - Є, та вистачить його ненадовго. Але не відволікаємось. Як я казав, я розгубив багато артефактів. Серед них є й такі, якими можна користуватись без особливої підготовки. Вони можуть бути небезпечними навіть для чарівників. Навіть для мене.
    - Великий Есмір і чогось просить у простих смертних, - Харзар розсміявся так, як не сміявся вже тисячу років.
    - Не забувай, що тебе теж звали Великим колись. Поки ти не заліз на тисячу років під спідницю, - тільки очима розсміявся чарівник.
    Його гість знову замовк, розуміючи, що це правда. Настав час обговорити план.
     

    ***

     
    Ніч виявилась тихою. Спустіле місто давно вже спало і бачило невтішні сни про майбутнє. Есмір та Харзар стояли перед входом в будівлю, що вирізнялась поміж сусідніх не лише величним фасадом, а ще й двома червоними ганчірками, які висіли ніби прапори. На цих полотнах не було жодного, навіть таємного, знаку. Хоча хоругви і прапори зазвичай містять герби їх власників. Вони спокійно колихались під невеличким вітерцем, що не псував теплого травневого вечора.
    Есмір спокійно стояв, притулившись до дерева, вдихаючи нічне повітря, в якому змішався аромат бузку й каштану. Вулицями час від часу крокували групи вояків, розриваючи гробову тишу ритмічним цокотінням каблуків по бруківці. Однак ніхто з них не міг побачити двох людей, що стояли і спостерігали за будівлею. Харзар трохи нервував, бо встиг забути як давно брав участь в пригодах.
    Незвичним було майже все. Одежа військових була сірою і занадто тонкою, аби захистити від будь-якого, навіть легкого, меча. Зброя слабко нагадувала будь-що з того, що він колись знав. Солдати несли на плечах дивну палицю довжиною приблизно в три — чотири фути, що розширювалась до низу. Зверху на палицю був насаджений невеликий тесак. Останнє було єдиним, чим, на думку Харзара, можна було битися з супротивником, тому що сама палка виглядала так, наче зламалась би при першому ударі по супротивнику. Тому його стан постійно мандрував від нервозності до відвертого здивування.
    - Як зайдемо? - не втримавшись спитав він.
    - Просто через двері. Зараз, тільки нічна варта пройде. Можемо й так, але виглядатиме занадто дивно. Нас бо поки не бачать.
    Чергова варта відцокотіла повз і спільники рушили до будинку. Вхідні двері були міцні й достатньо товсті. На них було помітно лише вишукану ковану ручку і дві щілини для ключів, розміром приблизно з долоню Харзара. А це була не маленька долоня.
    Чародій підніс руки до нижньої та закрив очі. Раптом щось досить гучно і з дуже великим небажання клацнуло у замку. Харзар озирнувся. Нікого не було поряд, але напруження привело в тонус усі м’язи тіла. Есмір залишався незворушним, хоча здається теж сконцентрувався на чомусь далекому від тих дверей. Пройшла хвилина, але нічну тишу ніщо не порушувало. Стариган підніс руки до верхнього замка. Все повторилось — клацання, напруження, концентрація і хвилина очікування.
    Чародій привідкрив обережно двері, так аби залишилась лише невелика шпарина. Зупинився на мить і продовжив доки у них не змогли увійти удвох. Зліва від дверей, напівлежачи на підлозі, сидів солдат. Харзар впізнав палку з тесаком, яку він тримав у руках. Таку саму, як у вартових. Сплячий солдат обіймав її наче кохану жінку, міцно притуливши до свого серця. При цьому ще досить безтурботно посапував в обидві ніздрі.
    - Я його приспав, — зізнався чаклун пошепки і прикрив двері за собою. Замки не замикали, аби не видати свою присутність.
    Есмір повів компаньйона ліворуч по коридору до самого кінця. Тут коридор повертав праворуч. Другий коридор, як і перший був довжиною майже в стадій[1]. Всю дорогу, їм зустрічалися лише мовчазні двері. Пересуватись у повній темряві було важко, але чарівник і лицар мали кожен свої навички для подолання цієї проблеми. Дерев’яні поли по-зрадницькі скрипіли, тому доводилося рухатись обережно і повільно.
    Нарешті закінчився і другий коридор. У кінці їх зустріли, в усю ширину і висоту коридору, залізні ґрати. Щілини між вертикальними прутами були такими малими, що Харзар крізь них би не проліз, навіть будь утричі худішим. Ворота відкривалися посередині і були скріплені лише навісним замком.
    - Ці ще пройдемо, але далі мабуть твоя черга, - зізнався чародій.
    Він обережно взяв у руки замок і зняв його як переспілу грушу. Брама відчинилась зі страшним і противним скрипом. Попереду з’явились широкі сходи, що вели в темну глибину підвалу, звідки повіяло сирістю і залишками життєдіяльності.
    - Впевнений що нам туди? - обережно спитав лицар.
    Есмір не дуже охоче ствердно махнув головою. Харзар скривився і перший ступив на просирилі, холодні сходи.
    Спуск був неприємним. З кожним кроком сильнішим ставав запах випорожнень і дохлятини. Складалось враження, що сходи слугували відхожим місцем для всієї будівлі. З часом до цієї ароматної какофонії додався запах брудних онуч. Чарівник затиснув пальцями ніс і посміхнувся. Лицар, хоч і не відповів йому, але ще рішучіше продовжив спуск. Як тільки супутники пройшли три прольоти, запах почав здавлювати горло і спустошувати легені, але рух потрібно було продовжувати. Зрештою коли дихати стало майже неможливо, сходинки раптово закінчились міцними і широкими дверима.
    Харзар показав пальцями на щілину замку, натякаючи, на те, що її потрібно відкрити, але Есмір заперечливо помахав головою.
    - Артефакт тут заважає моїм здібностям. Ми вже близько. - прошепотів він.
    - І як ми непомітно відкриємо ці двері? — лицар у розпачі вдарив долонею по перешкоді, наче намагаючись підкреслити про які двері йдеться.
    Перешкода не дуже довго опиралася несподіваній агресії. Старі залізні петлі лиш трохи нечутно скрипнули і у дверях привідкрився отвір. Вони були незамкнені.
    Спільники переглянулись мов крадії, яким посміхнулась доля. Харзар вже збирався увірватись у кімнату, з усією лицарською відвагою, але в останню мить старий зупинив його, схопивши за руку. З щілини, що так раптово відкрилась, линуло світло, і супроводжувалось воно ледь чутним, але міцним людським храпом.
    Есмір підніс вказівний палець до губ, в універсальному, на всі часи й народи, символі тиші. Він обережно, не поспішаючи, почав відчиняти двері і потроху їм обом почала вимальовуватися повна картина, того, що відбувалось у кімнаті.
    За перешкодою, трохи праворуч від проходу, сидів сонний, як бабак, чатовий. Він, як і його колега біля вхідних дверей, обіймав зброю, розвалившись на перевернутій до низу дном бочці, спиною до супутників. Він оперся об стіну і натягнув свій картуз на очі. Напевне аби затулити їх від світла лампади, що стояла на підлозі праворуч. Чарівник спробував нахилитись до нього ближче, але вже за метр від чатового стало чутно перегар від низькоякісної дешевої бражки.
    Есмір кивнув головою, більше собі ніж товаришу, і продовжив повільно відкривати прохід. За дверима відкривалась немаленька кімнатка довжиною приблизно у 20 пасів[2]. Її освітлювали два світильники. Один з них знаходився у чатового, який мирно почивав. Інший – на протилежному кінці кімнати, біля таких самих дверей. Між ними покотом лежало близько півсотні безформених хроплячих і соплячих тіл на смугастих матрацах.
    Старий повернувся до лицаря і повторивши жест мовчання, неспішно рушив уперед. Одразу, коли зайшли до кімнати відчули, присутність невеликих протягів. Було прохолодно, але це позбавляло запаху зі сходів, хоча і не допомагало від аромату давно несвіжих онуч і перегару, але звиклому до військової справи Харзару, це зовсім не заважало.
    Пробиратися прийшлося обережно, переступаючи чи обходячи сплячих охоронців. Поряд з кожним лежала його зброя. Лицар хотів вже розпитати Есміра про неї, бо військова справа була колись його найбільшим інтересом, але зараз був точно не час для запитань. Чарівник вже майже дістався дверей, а йому потрібно було прокрастися повз декількох сплячих. Не те щоб це було важко, але відчувалось, що він став більш незграбним, з тих пір як в останній раз брав у такому участь.
    Його напарник вже дістався мети, коли зі сторони перших дверей, почулися поспішні кроки сходами. Ситуація виходила з під контролю і лицар не довго думаючи перемахнув відстань, що залишилась, одним стрибком, збивши з одного з сплячих картуза.
    Коли він дістався дверей, Есмір все ще возився відмичкою у щілині замку. Харзар приготувався до жорсткої й не дуже рівної бійки. Охорона у кімнаті почала прокидатися, хоча вони не дуже розуміли що відбувається. Кроки на сходах стало чути краще.
    Потім в декілька секунд сталось одночасно кілька подій. По-перше,чарівник таки закінчив мучитись з замком, який досить гучно клацнув у дверях. По-друге, це розбудило найближчого охоронця і той розплющивши очі, широко викотив їх, намагаючись зрозуміти хто перед ним. У протилежному кінці кімнати гучно відкрились двері і в них показалась ще одна група солдат. Охоронець, що прокинувся відволікся на прибулих і чарівник отримав час на те, аби частково відкрити двері і прошмигнути в невеликий отвір. За ним послідував лицар, якому прийшлось трохи вивернутись і протиснути свій кремезне тіло. На останок він встиг добряче пнути ногою лампадку, що стояла біля дверей так, що вона вдарилась об стіну, розбилась і майже миттєво підпалила найближчий матрац.
    Останнє Харзар побачив краєм ока, коли поспіхом захлопував за собою двері. Майже рефлекторно закрив два немаленьких засуви, які чомусь були розміщені з внутрішньої сторони кімнати. Тільки після цього обидва видихнули з полегшенням і присіли на підлогу.
    - Привіт, хлопчики! - прозвучало за їх спинами. Обидва здивовано повернулись на голос, де на них, привітливо посміхаючись, дивилась жінка, яку вони обидва дуже добре знали.
     

    ****

     
    Ця кімната була меншою за попередню. З рівними стінами довжиною в п’ять-шість пасів. Посередні стояла клітка з товстими ґратами. Навколо неї горіло чотири світильника. Посеред клітки, вхопившись за ґрати, стояла молода жінка.
    Полонянка була одягнена у плаття зелено-синього кольору, що трималося на тонких, майже непомітних, бретельках. Поділ плаття повністю закривав ноги, а позаду по підлозі слався шлейф. Довге чорне волосся жінки було прикрашене тонким блакитним обручем, що поблискував навіть при достатньо слабкому освітленні. Здавалося, що в сонячний день він міг перетворитись на осліплюючий німб.
    - Дякую, що прийшли мене звільнити,- порушила вона тишу, яка на декілька секунд огорошила чоловіків.
    Вони ще не могли поворухнутись від здивування. Спливали секунди, а Есмір і Харзар все ще стояли наче заворожені. Напевне це могло б продовжуватись і довше, але раптовий поштовх у двері, які вони все ще підпирали спинами, привів їх у притомний стан. Лицар почав шукати чим можна заставити двері, а чарівник поспішив до клітки, перебираючи свій комплект відмичок.
    - Бачу ти дуже радий мене бачити, - промовила жінка, коли Есмір підійшов до ґрат і почав їх відмикати. Іронія ув’язненої вдарила у яблучко.
    - Останній раз ми розійшлись не дуже приємно, - відповів він.
    - Ти сумував?
    - Сумно було. Навіть трохи нудно. Сподівався ніколи більше тебе не побачити, Ітрон.
    - Ти себе прирік на мене. Не пам’ятаєш? - вона посміхнулась грайливо і трохи зухвало.
    - Намагаюсь забути Брекілієн, ніколи більше туди не повертався, - відповів він, зробивши останній рух у замку трохи різкішим, ніж було потрібно.
    Двері намагались вибити все інтенсивніше. Харзар підсунув під них все що знайшлось у кімнаті — письмовий стіл, невеличку тумбу і пару стільців, спорудивши імпровізовану барикаду. Це мало дати трохи більше часу на новий план.
    - Мої чари тут не діють, — зізнався Есмір, продовжуючи обертати серцевину замка.
    - Звісно. Мої теж. Інакше мене б тут не було.
    - Пошукай артефакт, - крикнув чарівник лицарю. - Може десь всередині столу.
    - Та невже. Ти думаєш я не здогадався це зробити?
    - Думаю тобі не вистачає для такого клепки, - посміхнувся Есмір і зробив останній оберт у замку. Клітка відчинилася.
    - Мерщій через протилежні двері, — скомандувала Ітрон.
    - А як же артефакт? - здивувався чарівник і зупинившись, подивився на лицаря.
    Той не відповів, а попрямував до протилежного кінця кімнати і з розмаху приклався ногою до дверей в тому місці, де знаходився замок. Фурнітура зі страшним гуркотом капітулювала і відкрила темний пустий коридор, звідки в спільників вдарило холодне повітря, наповнене запахом дохлятини і пацючого посліду.
    Харзар схопив найближчий світильник і без страху і докору пірнув в темний отвір. Ітрон взяла другий і не вагаючись послідувала за ним. Чарівник, залишившись в меншості, зрозумів, що апелювати марно і поспішив їх доганяти.
    Квест перетворився у втечу. Шлях на волю проходив по пересічній місцевості. Коридор, по якому вони намагались пробиратись був завалений уламками меблів, возів і дощок незрозумілого призначення.
    Пробиратись було нелегко, але гуркіт погоні у двері ззаду надавав наснаги. Есмір намагався не відставати і трохи наздоганяв свою давню знайому. Ітрон, хоч і довелось пробиратись крізь захаращений прохід у незручному платті, справлялась досить пристойно. Харзар рухався краще за всіх. Лицар наче згадав свою давнішню форму і проявляв непогану вправність, однак через деякий час зупинився і він.
    Світло лампи вихопило з мороку три двері і перед втікачами постало питання вибору шляху на роздоріжжі. Чарівник лише через зупинку зміг наздогнати своїх спільників:
    - Я бачив це місце, коли готувався до цієї ночі. Двоє з цих коридорів ведуть в підземні тунелі за межами будівлі. Лівий — йде під будівлею. Але я досі не розумію чому не можу чарувати. Мені ж вдалося прозондувати це місце раніше.
    - Ось чому я завжди називав тебе дурнем, - пожартував Харзар.
    - А ти не думаєш, що вся справа в мені, - Ітрон посміхнулась однією зі своїх дивних посмішок, яка могла означати що завгодно. - Йдіть ліворуч і через деякий час зможете вибратись, а мені прийдеться трошки полазити по катакомбам. Я вас знайду з часом.
    - Ти мене вже одного разу заманила до печери, - заперечив Есмір.
    - Ну я ж маю віддячити своїм рятівникам, — знов посміхнулась вона, але вже достатньо щиро.
    Чарівник намагався продірявити її поглядом, наскільки це було можливо при світлі всього двох світильників.
    - У нас все одно більше шансів, якщо розділимось, - запропонував Харзар.
    Есмір не довіряв полонянці, але вибору не було. В цей час двері в залишеній кімнаті піддались і барикада, навалена під ними, з гуркотом і прокльонами посипалась.
    - Добре, але ми підемо в середні двері, - погодився старий і подивився на Харзара поглядом, що не допускав заперечень.
    Лицарю більшого не було потрібно. Він вправно, як у найкращі часи, вибив всі троє дверей, аби заплутати переслідувачів і поспішив вздовж середнього коридору, що був вужчим, але повністю вільним від мотлоху.
    Харзар та Есмір намагались рухатись швидко, але молодшому і спритнішому лицарю все ж таки доводилося себе трохи вповільнювати, аби чарівник зовсім не відстав.
    - Хтось занадто згадав минуле, - заговорив перший, аби розбавити мовчання, що затягнулося.
    - Когось зрадила власна дружина з другом, - розвалившись відпарирував чарівник.
    - Моя дружина давно вже померла і її не повернеш, як повернув мене ти, - сумна тінь пронеслась над його обличчям, закриваючи від світла лампи невеселий вираз емоцій. - Але в тебе є шанс пробачити і повернути все назад. Сьогодні ти здобув більше, ніж артефакт.
    - Можливо, - сухо відповів Есмір.
    - До речі, як називався той артефакт, що ти хотів повернути сьогодні?
    - Кристал Ітрон, - відповів чарівник і зупинився. — я думав, що він схований тут.
      Харзар зупинився теж, а наступної миті вони вже стояли в домі Есміра, в тій самій кімнаті, з безладно заваленими столами.
    - Вважай ти його знайшов, - констатував лицар усміхнувшись, і старий чарівник вперше зрозумів, що це правда.
     

    *****

     
    Вони сиділи один проти одного в робочій кімнаті Есміра. З одного боку чарівник, що постарів за десятки віків, які пролетіли швидше, ніж життя будь-якої пересічної людини. Віків у пригодах, пошуках, погонях і втечах. З іншого боку - чорнява нестаріюча чарівниця, володарка його серця, широкого і бездонного, як найбільше озеро в цьому світі. Він навчав її чарувати, а вона його зрадила.
    Вони мовчали. Слова були зайвими. І вербальні і ментальні. Їх очі вели мовчазний діалог, значно довший за всі роки проведені далеко один від одного. Цей діалог був сповнений болем, сумом і надією.
    Раптом двері відчинилися і увійшов Харзар. Лицар був у обладунках і при мечі, що додавало кремезності, і без того міцній статурі воїна.
    - Не заважаю? Може ви тут справами займаєтесь? Він закрив за собою двері, однак йому ніхто не відповів, хоча він й очікував на реакцію Есміра.
    - Я можу повернути тебе на Острів,- раптом сказала Ітрон.
    Лицар зробив паузу і раптом змінив тон на серйозний:
    - Знаєш тут якось цікавіше. Сестра без мене не знудиться, ти ж її добре знаєш, - підморгнув оком і змінив тему. - до речі, що сталося з кристалом?
    - Мені нещодавно довелось його проковтнути, коли потрапила в пастку одного негідника. Ось і позбулась, на якійсь час, своїх здібностей, - відповіла чарівниця.
    - Тільки позбав мене від подробиць яким чином ти його дістала.
    - Не передумаєш на рахунок Острова?
    - Поки ні.
    - Тільки на вулицю не виходь. Хто знає за кого тебе приймуть, — пожартував старий чарівник і легенько посміхнувся, а товариші підтримали його дружним щирим сміхом.
    

    [1]     Міра довжини, що дорівнює 185 метрів.
    
    [2]     Старовинна міра довжини, що дорівнює приблизно 1,5 метри.