 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Чорні панчохи всю дорогу різали око Василю. Він намагався зосередитися та куточок відкритої плоті над мереживом, був для нього як магніт.
— Червоооний! — заголосила пасажирка.
Водій хутко крутнув головою наліво. Вогні потягу засліпили його. А у вухах продовжувала звучати пісня «AC DC».
***
“HIGHWAY to Hell, I`m on the HIGH-WAY to hell…”
— Вась, ти чуєш мене чи ні?
Чоловік відкрив очі. Над ним стояла Ірина, тримаючи в руках, зняті з його голови навушники:
— На роботу збираєшся, я питаю? — обличчя дружини було перекошене від люті, — Тиждень вже відходняки ловиш. То треба було так пити? Треба було, я питаю?
— Ір, не починай… — Василь скривився, бо вже знав, що йому доведеться вислухати.
— Не починай ЩО? Не починай говорити, що грошей немає? Що з робити до біса виженуть? Вася, в нас машина в кредиті! Чи ти хочеш, щоб її забрали? Ні? То сідай і таксуй! Ти чоловік чи шмаркля?
Вася лежав на дивані і дивився, як Іра продовжує розкривати рота, проте думки його були десь далеко. Ще коли він працював у великій компанії, де була штатна психологиня, йому дали пораду, до якої він дослухався і зараз. Просто подумки на людину, від якої йшов негатив, одягав банку. І все, що вона транслювала, залишалося десь там усередині.
Ірку обурював байдужий погляд чоловіка. Вона кинула навушники на підлогу і з усієї сили почала топтатися по них. Тріскіт пластмаси і пісня “Highway to Hell” завершилася.
Вася дивився на дружину, немов дитина, в якої відібрали улюблену іграшку. Відібрали назавжди.
— Сам винен, — Іра хоч вже й пожалкувала про скоєне, (все ж таки у їхньому становищі не треба було трощити, вже б продала краще) та вирішила цього не показувати і просто вийти з кімнати.
Василь натягнув джинси, що висіли на кріслі, зібрав уламки навушників у кишеню, одягнув сорочку і пішов.
Завівши двигун, він підключився до мережі у пошуку нових замовлень. До рота закинув два м`ятних льодяники для свіжого подиху і увімкнув магнітолу.
Насправді він любив їздити по місту. Знайомитися з людьми. Все було краще, аніж перебування вдома з жінкою. Та й розлучатися він не думав. Якось так все відбувалося за течією, все життя ніби пропливало, а Вася був лише спостерігачем. Немов водій, що дивився з вікна своєї машини на навколишній світ, а люди лише заходили і виходили з його життя. Він навіть сам не обирав, куди їхати. Йому казали.
На розі біля універу в машину сів молодик у вузьких джинсах і реглані, що був на нього завеликим. Його обличчя світилося, а пальці постійно щось клацали на мобільному.
— Юхуу! — сказав хлопець і трохи припідняв руку.
— Що, стипендію підвищили? — запитав Василь, глянувши у дзеркало на пасажира.
— Та нє, — юнак все ще посміхався на всі свої тридцять два, — Катька згодилася зі мною зустрітися.
— Що, до клубу підете?
— Ні! Вона не така! — студент замріяно подивився у вікно, — Завтра підемо до музею.
— Ти ба! Молодь ще й по музеям ходить!
— Ходить! — в руках хлопця задзвонив мобільний, — Так! Ні, я не можу завтра! Ну, я розумію, але ж… А без мене ніяк?
Вася бачив, як з обличчя юнака зникає посмішка. Тим часом вони вже доїхали до торгівельного центру і водій зупинив машину. Хлопець кивком подякував за поїздку і вийшов, продовжуючи телефонну розмову.
Сьогодні Василю щастило, наступне замовлення прийшло одразу, клієнт очікував у двохстах метрах, біля офісного центру.
Чоловік у дешевому костюмі, з портфелем і рідкою борідкою, що відрощувалася для більш солідного вигляду, сів на заднє сидіння. Його обличчя було трохи спітніле, проте очі сяяли. Він дістав із кишені клітчату хустинку і протер лоба.
— Спекотно? — запитав Вася.
— Та ні, то я від нервів, — чоловік втомлено посміхнувся, — на співбесіді був.
— Ось воно що! І як усе пройшло?
— Наче добре!
— О, то я Вас вітаю.
— Дякую! — борода трохи розтягнулася у посмішці.
— А що за робота?
— Ой, та… — чоловік махнув рукою, — не чоловіча взагалі. Бухгалтером. Хотів своє відкрити, та дружина почала умовляти, що потрібно щось стабільне. Велика компанія… Соцпакет. А в мене економічна освіта. Ось і пішов.
— Хм, я теж колись тими дебетами-кредитами займався, а зараз ось — баранку кручу!
— Зупиніть біля дитячого! — зненацька вигукнув пасажир, — Згадав, що малій обіцяв щось принести!
Машина під`їхала до магазину із різнокольоровими літерами і молодий батько вийшов, подякувавши за поїздку.
Вася поїхав далі. На дорогу майже вибіг чоловік у дорогих туфлях із піднятим ноутом в руці, яким він намагався зупинити машину.
Водій пригальмував біля нього:
— Вам куди?
— До Залісинців! Якнайшвидше! — чоловік не дізнавшись ціну одразу сів у машину. — Рушаймо!
Василь трохи підняв брову, але натиснув на газ.
— Щось трапилося? — запитав він у пасажира, схожого на бізнесмена.
— Трапилося… — тихо протягнув він, тарабанячи пальцями по ноуту. Лівою рукою чоловік потягнувся до комірця, щоб розстібнути верхній ґудзик.
— Сподіваюся, що все владнається, — намагаючись підтримати розмову, сказав Василь.
— Та…владнається…— скептично сказав чоловік і стукнув себе рукою по коліну, — Я говорив, що не можна так робити! А вони все тиснули — проводь, проводь… Провели! А тепер, хто відповідати за все буде?
Водію було дуже шкода пасажира, що розповідав про свої проблеми майже плачучи. Він намагався чимось зарадити йому, тому доїхав до селища, яке знаходилося в декількох кілометрах від міста, так швидко, як тільки міг.
Вася виїхав із невеличких вуличок Залісинців. На дворі вже сутеніло, а на душі були якісь дивні відчуття. Щось його бентежило, але, що то було — зрозуміти він не міг.
Дерева нависали над дорогою, яка підсвічувалася тільки світлом від фар машини.
Раптом на дорозі нізвідки з`явилася темна постать. Василь натиснув на гальма, що враз заскрипіли, проте вчасно зупинилися. Серце водія калатало.
Темна постать розвернулася і підійшла до водійських дверей.
— Підвезете до міста? — у віконці Вася розгледів правильні риси обличчя жінки і охайно нафарбовані червоні вуста.
— Сідайте, що з Вами робити? — водій навіть стримав себе і не вилаяв пасажирку за ходіння посеред дороги.
Дівчина сіла біля водія і її спідниця трохи підскочила, оголивши мереживо чорних панчіх.
Вася на декілька секунд завмер та потім отямився і рушив з місця. Голова стала нестримно боліти. Певно, давався взнаки тиждень, проведений у міцній дружбі з оковитою. «Все, більше нікого сьогодні брати не буду. Ще й людину трохи не збив. Посплю краще в машині біля дому, а Ірці скажу, що заказів не було».
Дорога була одноманітною, а пасажирка неговіркою. Почувши звуки улюбленої пісні, що лунали з магнітоли, Вася потягнув руку і зробив трохи голосніше, аби не закуняти. Кутовим зором він спіймав маленький білий трикутник оголеної ноги, що виднівся над червоним мереживом панчіх.
Він намагався дивитися на дорогу, та замість дорожніх знаків йому усюди вбачалися ті мережива.
— Червоооний!
***
“HIGHWAY to Hell, I`m on the HIGH-WAY to hell…”
— Вась, ти чуєш мене чи ні?
Розчервоніле від люті обличчя Ірки нависало над чоловіком.
«І чого вона весь час так верещить? Аж голова розколюється…»
Дружина продовжувала волати, а Вася думав про своє: «Ось якби від її голосу було щось корисне… електроенергія, наприклад, вироблялась. Певно, не тільки нам вистачило б, а й на весь будинок!»
Головний біль все не проходив.
Вася подивився на зламані Іркою навушники і вирішив збиратися, доки вона не розтрощила ще щось. Краще вже за кермом поблукати містом і трохи заробити, щоб заспокоїти дружину.
Перший пасажир трохи підбішував своїм молодим радісним обличчям. «І що в нього такого могло статися? В лотерею виграв? Навряд. Може стипендія?»
— Катька згодилася зі мною зустрітися!
«Оце радість у людини… Зараз вип’єте, потім вона вагітніє і не зчуєшся, як промайне півжиття. А одного ранку прокидаєшся і дивишся — а поруч з тобою Горгона на подушці лежить… Ні, треба застерегти хлопця!»
— Що, до клубу підете?
— Ні! Вона не така! Підемо до музею!
«Таких дівчат, що ходять до музею, самих можна туди як експонати виставляти.»
Пасажирові зателефонували. Від розмови по мобільному він змарнів.
«Що, накрилися твої з Катюхою плани? Так, життя воно таке! Ще молодий, не втямив цього!»
Дверцята за молодиком голосно ляснули і водій поїхав далі.
Наступний пасажир невдовзі сів до Васіної машини.
«Чому з нього так і ллється піт? Може, хвороба така?»
— То від нервів, на співбесіді був.
«Колись і я так пітнів. Не те, що зараз — все по цимбалах»
— І що за робота? — без особливої цікавості запитав Вася.
— Бухгалтером. Дружина умовила. Я взагалі хотів своє…
«Ха… Своє він хотів. Все, як оженився, то вже своє відхотів… Раніше хотіти треба було! Колись і я щось хотів. Тепер вже нічого не хочеться»
— Зупиніть біля дитячого! Згадав, що малій обіцяв щось принести!
«Так, доки дочка мала можна тішитися з неї. З перших кроків, перших слів. Звісно, коли не працюєш цілодобово на роботі, нав`язаній дружиною. А їй наче й добре, що тебе немає ніколи — тільки б грошей побільше приносив. Ой, друже, якби ти знав, яке життя тебе чекає! Я ж бо знаю це все. Підросте скоро дочка, заживе власним життям (навчена мамковою філософією). Тебе ж не було, щоб по-інакшому виховати! А ти залишишся з тою, кого ніколи не кохав. Та якось так жилося і все. Не було часу замислитися, чи живеш ти так, як хочеться тобі. А коли ж думати? Потрібно гроші, ремонт, нові меблі…»
— Дякую Вам! Гарного дня! — сказав чоловік і вийшов з машини.
— Щасти!
«Тобі щастя знадобиться, повір мені!» Вася поїхав далі, занурившись у свої роздуми. Так, думаючи про життя, він трохи не наїхав на людину, що вибігла на дорогу. «Зовсім клепки немає???»
— До Залісниців! Якнайшвидше!
«Ну, якнайшвидше, то потрійний тариф… Ще й моральна компенсація за переляк!.. Погодився — треба було більше брати. Вдягнений у брендовий одяг. Звісно! Знаю я всі ці марки … Чого ж він втікає в те забите село?»
— Я говорив, що не можна так робити, а вони все тиснули: проводь, проводь! Провели…
«Кого провели? Дівчину додому? Хмм… Я теж колись напроводив, підставні фірми, номінальні директори… Знаємо це все! Шкода мені тебе, майбутній колего по керму! І це ще в кращому випадку! Якщо не вб`ють і не посадять! Так, треба скоріше довезти людину! Мені ці проблеми ні до чого.»
Машина проїхала залізничний переїзд і невдовзі дісталася потрібної пасажирові адреси. Біля зарослого плющем паркану бідолаха вийшов і почав продиратися крізь бур`ян до ймовірної хвіртки. Вася востаннє кинув оком на облущену червону фарбу таблички з номером будинку і поїхав.
Вечоріло. Клени з дубами майже виходили на дорогу. Можливо їх також потрібно було підвезти?
Сяйво фар впало на постать, що знаходилась посередині дороги. Гальма.
— Підвезете до міста? — її голос видався дуже рідним та знайомим. Навіть обличчя десь він вже бачив. Проте згадати не міг.
— Сідайте, що з Вами робити? — доки пасажирка сідала Вася встиг розгледіти червоне мереживо чорних панчіх під її спідницею.
«Червоне — то любов, а чорне — то журба…» — подумав він про себе і вже хотів рушити з місця та у дзеркалі побачив, що під носом юшить кров. І як він не відчув цього?
— Серветку? — запропонувала попутниця і простягнула йому білий пахучий папірець з нотками півонії.
Кров яскраво-багряними краплями спадала на серветку, розтікаючись у візерунках.
«Все, більше сьогодні нікого брати не буду. Ще й людину трохи не збив!»
— Вам би виспатися! — чорноока красуня заглядала немов би у самісіньку душу.
— Так, зараз додому поїду вже, — водій зітхнув, натиснув на газ і повільно почав рух.
— Знову спати у машині?
Питання незнайомки спантеличило Васю: «Звідки то вона знає? Чи може думає, що усі таксисти не мають власного житла? Та ну її! Треба хутчіше доїхати!»
З динаміків почала лунати знайома пісня «Hіghway to hell». Вася зробив трохи голосніше, щоб не розмовляти з дивною пасажиркою. Око знову зачепилося за мереживо, що обрамляло стрункі ноги. Водій відчув, що дівчина спіймала його погляд і підняв очі на її обличчя. У напівтемряві вона дивилася йому прямо у душу і з холодним спокоєм червоні вуста майже пошепки вимовили:
— Червоний.
***
— ВАСЮ! — гримнула Ірка на фоні ледь чутної мелодії, що грала у знятих нею навушниках. А потім спантеличено додала, — Що це в тебе під носом?
Чоловік провів рукою по обличчю і, подивившись на долоню, потупився у змазаний червоний слід.
— Все? Добухався! Це вже певно мізки твої через ніс витікають! — жінка продовжувала свою тираду, проте Василь мовчки вдягнувся і швидко вийшов.
Біля машини він стрельнув у двірника цигарку і, зробивши велику затяжку, почав розмірковувати: «Та й треба ж такому наснитися? Напевно організм дав сигнал, що з носа юшить і примарилось оце все».
Трохи заспокоївшись, він поліз рукою за ключами. Натомість пальці нащупали дещо інше. За хвилину він з цікавістю розглядав поламані навушники.
«Чи я здурів? Вона зламала їх уві сні, сьогодні такого не було!». Чоловік запустив другу руку у кишеню і дістав звідти скривавлену серветку і ще декілька пар зламаних навушників. Васю похитнуло і він вирішив присісти на невеличкий паркан. Вмостившись, він зрозумів, що ключі знаходилися у задній кишені, бо брелок боляче впивався у п`яту точку. Чоловік підскочив і вирішив все ж таки сісти у машину.
Заведений двигун вже давно прогрівся і не розумів, чого це водій не рушає з місця — бодай вже давно не зима.
Вася дивився порожнім поглядом у лобове скло, намагаючись пригадати усі деталі свого сну.
«Може не їхати взагалі? Посплю в машині тай по всьому!» — пальці тарабанили по торпеді, відбиваючи улюблений приспів.
Раптом Васині очі поширшали, він трохи нахилився вперед, наче щось розгледівши там, всівся зручніше і поїхав.
Юнака з придуркувато-радісною посмішкою на своєму звичному місці не було. Та й взагалі — жодних замовлень водію чомусь не приходило.
Вася їхав маршрутом зі свого сну, але ні молодого батька, ані бізнесмена на дорозі він не зустрів. Зайнявши ліву полосу, водій впевнено рушив до Залісниців. Він проїхав залізничний переїзд і дорожній знак, прикрашений червоними півоніями. Потім проїхався по селу і, розвернувшись у зворотній бік, став на узбіччі. Руки почали тремтіти. Водій увібрав повітря на повні груди і видихнув, прагнучи втамувати душевний тремор. На вулиці почало темнішати.
Вася обережно натиснув на педаль і машина попливла дорогою через ліс. Невдовзі фари підсвітили худорляву постать дівчини, що йшла по центру. Вася обережно їхав за нею, а вона все йшла по осяяній для неї доріжці, не озираючись. Зрештою дівчина розвернулася і байдуже подивилася на машину, яка впритул під`їхала до неї. Вася зупинився. Ніхто не збирався починати розмову.
У повній тиші красуня мовчки підійшла до машини, вистукуючи підборами по асфальту, відкрила дверцята і сіла поруч із водієм. Червоне мереживо зрадницьки вилізло з-під спідниці. Вона дивилася перед собою, незважаючи на Василя.
— Довго чекала? — чоловікові здавалося, що він сам не впізнає свій голос.
Дівчина повела лівою бровою:
— А ти мене?
Вася зніяковів і не знайшовся, що відповісти, тому вирішив перевести розмову на іншу тему:
— Гарні панчохи. І мереживо таке…яскраве.
— Як знала, що ти помітиш! — мовила вона із сарказмом.
— Так. І цей аромат півоній… Кохання, — на видоху сказав чоловік.
— Кохання? — дівчина різко повернула голову до водія.
Зневажливий вираз з`явився на її обличчі. Водій прибрав з керма спітнілі руки.
— І як я міг тебе не впізнати?
— А сам себе ти впізнаєш?
— Вибач мені, Кать.
Дівчина полізла у кишеню і дістала звідти засушену квітку червоної півонії:
— «Символ кохання і вірності» казав він, — скептично мовила вона, розглядаючи прим`яту квітку.
— Я тебе і справді любив.
— І я тебе, —дівчина ніби вколола його своїм поглядом, — Лю-би-ла…
— Вибач, що не прийшов тоді… Так вийшло.
— В тебе завжди «так виходило», — Катя нахилила голову в бік, розглядаючи Васю, — Навіть не провідав…
Чоловік відчув ніби щось всередині почало роздирати його. Йому стало дуже огидно, і він не міг зрозуміти, як позбавитися цього відчуття. Та як від нього позбавишся, якщо це огида до самого себе…
— Все ж таки я щаслива людина… якщо ТИ прийшла за мною. На таку гарну смерть я не очікував, — куточки губ сіпнулися у посмішці.
— Дурбелик ти, Вась… Яким був, таким і залишився, — протягнула дівчина, запустивши свою руку у його волосся. (Як він скучив за її пальцями!!!) — Ти так і не зрозумів, що вибір є завжди. Так і пливеш за течією…
Чоловік почухав лоба. Він досі не міг до кінця збагнути, що ж це з ним коїться.
— Не вини себе, — сказала Катя втомлено, — Я вже давно тебе пробачила.
На Васині очі наверталися сльози. Пробачити себе він не міг.
— Як же так сталося? — Вася добре пам’ятав, які ніжні почуття в нього були до Каті. Він був певен, що вони створені один для одного.
А що вийшло? Намагаючись догодити старості (чи то через своє виховання, чи то через те, що легше було зробити, аніж пояснити щось), він був з Катериною не так багато часу, як хотів. Міркував, ось закінчить навчання і вони все надолужать.
Вручення дипломів. Вася не думав залишатися на вечірку. Та й костюм із собою не брав. Йому ще Катю потрібно було зустріти — вона саме від батьків поверталася. Але Іра вмовила зайти хоча б на півгодинки.
Колишні студенти відривалися по повній. Хто був одягнутий у костюм медсестри, а хто був штурмовиком. Ірка взагалі грала роль Червоної Шапочки, проте вигляд у неї був зовсім недитячий. Вася дивився на ту компанію і відчував полегшення від того, що бачить це все в останній раз.
— Хоча б один шот випий! Все ж таки п’ять років разом! Ну давай! — вмовляла його Ірка, підносячи тацю з чаркою і цукеркою, — Один напій і ми тебе відпускаємо до своєї Катьки! Я навіть з Тьомою домовилася — він дасть тобі ключі від машини! Встигнеш!
Вася знову згодився. Швидко перекинув чарку і гарячий вміст коктейлю розійшовся по його тілу. Треба все ж закусити. Тим паче, ще за кермо сідати. Одна чарка це ж нічого? Нібито дозволено. Він взяв цукерку і закинув до рота. Незвичний присмак. Хлопець потягнувся за серветкою, щоб витерти липкі пальці після солодкого. Дивно. Чомусь на ній залишилися червоні сліди.
— Ой, а я не сказала — ми ж сьогодні п’ємо на брудершафт! — Ірка голосно розсміялася, висмикнула з рук Васі брудну серветку і викинула її, а потім всілася на його коліна. З-під спідниці виглянули червоні мережива чорних панчіх. Хлопець не встиг оговтатися, як вона сьорбнула в себе вміст чарки, що тримала в руці. Потім припала вустами до його рота і у алкогольному поцілунку залила у Васю вміст чарки, який не проковтнула. В голові колишнього студента трохи запаморочилося…
Вася намагався забути той вечір. Все те, що відбувалося було взагалі не схоже на нього, наче це робив не він. Та й події він пам’ятав якимись уривками — можливо мозок намагався його вберегти і блокував ці спогади.
Водій натиснув на газ і потроху рушив із місця. На узбіччі виднівся дорожній знак залізничного переїзду, прикрашений вінком півоній. Трохи нижче виднілася вигоріла на сонці світлина. Навіть вдень не можна було розібрати, хто на ній, не те, що вночі. Та Вася знав — на ній була вона. Катя.
— Ти вже вирішив? — холодно запитала дівчина.
Насправді, Вася вирішив вже давно. Ще тоді, у лікарні. Коли йому сказали, що після аварії на переїзді вона не вижила. Проте зробити задумане заважали лікарі. А потім… Потім Ірка сказала, що вагітна. Подумав, що це якийсь знак. Може, не даремно його залишили живим. Навіть назвав дочку Катькою.
І як він тоді не побачив той червоний?
— Не треба було їсти ту цукерку, — сумно сказала дівчина.
Вася задивився на її бліде обличчя — «Яка ж вона гарна!».
Він потягнувся, щоб поцілувати її. В салоні автомобіля стало світло. На повному ходу наближався останній потяг. |
|
|
|
Время приёма: 11:55 05.05.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев