 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
«Не існує ніяких меж, не існує паралельних світів, є лише один світ. В ньому ВСЕ… Ти лише зумій не просто дивитися, а буквально вилупися на нього широко вительбушеними очиськами, слухай його, нюхай його, жуй його великими шматками і тоді прозрієш… Бо наш світ і є Світом Магії, Світом Жахів і Світом Фантазій…»
Ви знаєте: бувають такі чудернацькі персони, від яких просто пахне неадекватністю… А ще поряд з ними завжди клубочиться вертливими хмаринками запах дитинства та свободи і, не виключено, кави та коньячку. А до того, від них вчувається нотка якогось дурману, від якого п’янить, аж дух захоплює, так і хочеться вдихати цей аромат знову і знову. Ці персони ніби мають присмак, особливий присмак. А відчуття при перебуванні поряд з ними таке, як після кави з перцем в спекотний літній день – гаряче, проте приємно. Люди, зазвичай, від таких шарахаються, бояться, але лише тому, що відчувають їхню диковинку, специфічність і наркотичну дію… Спілкуєшся з ними, але ніколи повністю не розумієш їх, ловиш себе на думці, що вони «з придуркуватістю». Та, в той же час, якась частинка тебе ловить від них блаженний кайф, о, цей дивний пекуче-солодкий післясмак. На перший погляд здається, що вони заражені якимось космічним вірусом, і він передасться, варто лише подивитися в очі і вдихнути…
Ні, такі персони не божевільні, не придуркуваті, не обов’язково викликаюче і дико одягнені. Ні! Доволі часто вони сором’язливі, але, разом із тим, якісь шалені. Просто вони «інші» - з маленькою домішкою неадекватності. Це як ніби їсти пиріжок ложкою. Вони читають світ між рядків, завжди заглиблені в свої ілюзії. Принаймні так їх сприймають ті – «нормальні». Питання тільки в тому, чий світ реальніший?
Бувають же такі персони? Мабуть, злегка такою була і я, або швидше стала такою.
Давайте почнемо прорізати віконця і вилазити догори дригом із кватирок своїх стереотипних світоглядів у такий цікавий світ. Бо ж химерно жити в химерному світі без химер. Отже, далі моя нереально-правдива історія… Тож продирайте оченята і виймайте пробки з вушок.
Будьмо знайомі, я – Анджеліка, нещодавно розміняла третій десяток свого колючого життя… і бла-бла-бла… Насправді я не дуже люблю людей, не люблю шумних компаній, більше мені до вподоби цікавенька книга, музика, різні дивакуваті штучки. І ще у мене є феєрично-магнетична особливість бачити те, чого насправді немає, і влізати у неприємності, яких не існує. Можливо, таки це не я шизік, а всі навколо трішечки недобачають і недочувають? Ігноруючи видиме, невидиме ігноруватиме вас… Ах, це уже краплинка моєї абракадабрської філософії.
А ще я маю великі мудрі очиська, дотепний погляд і трошки ластовиння на щічках.
Так от, не повірите, навіть попри мою широкомасштабну фантазію, спостережливість і велике вміння знаходити потаємні сенси і знаки, така чудасія зі мною трапилася вперше. Бо ж я таки відносно нормальна людинка і не спілкуюся з уявними друзями чи щось таке… Отже, одного суботнього ранку я спокійнісінько петляла до вокзалу зустрічати батьків (вони майже рік уже мешкали у Львові, а я у Рівному, оскільки навчалася на 4 курсі, а батьки переїхали у зв'язку з татовою роботою), та зараз не про це. Іду собі, іду, слухаю музику і зиркаю по сторонах: навпроти пробіг якийсь хлопчина, аж спотикався (певно, проспав щось важливе); далі жіночка вигулювала собачку. Скрізь відносно тихо та спокійно. Я чимчикувала, особливо ні над чим не задумуючись, мугикаючи під ніс якусь пісеньку. І тут раптом із-за рогу будинку, вигулькнув котик, ну чи, може, кішечка, не знаю. Таке воно хороше: чорне, пухнасте, а хвостик біленький. Я аж замилувалася, та аж так на нього таращилася, що котик теж так неквапливо зупинився, муркнув щось своє котяче і бац – підморгнув мені!!! І то, я запевняю, був не глюк… я бачила його хитрий погляд. Я хотіла упіймати його, але ж те мале чортеня так швидко шмигнуло в провулок, що я й отямитися не встигла. Я трішечки постояла у трансі, а потім вирішила, що таки мені це привиділося, бо то у мене бувають інколи дивні вимисли. Але ж це ще далеко не все. Отже, пройшла я метрів двісті, і тут якраз невеликий продуктовий магазинчик, а звідти поспіхом виходить мій одногрупник Тарас (якщо чесно, недолюблюю його, він зарозумілий, нечемний, завжди тільки про себе думає, кожен тиждень з новою дівчиною зустрічається, мало того, що з попередніми розлучається по-свинськи, так ще і говорить про них всіляку бридоту опісля, єдине тільки, що симпатичний і привабливий з себе). Вся суть у тому, що вийшов він не сам, позаду нього бігла, рохкаючи на всю вулицю, свиня: велика, якась незграбна, з виваленим, як у скаженого пса, язиком, брудним писком і якимось неприроднім поглядом. Я аж уклякла. «Звичайно, все може бути, світ тепер дивний, - подумала тоді я, - але гуляти зі свинею по магазинах і вулицях, тим більше, де б він її узяв таке одоробало і навіщо?» І ото з таким розкритим ротом я стою і витріщаюся, а Тарас зиркнув поспіхом на мене, зрозумів, що я, як то кажуть, вилупилася, і спитав:
- Привіт, лялечко, що це з тобою? Ти що привида побачила?
А я тільки й змогла промимрити:
- Ти що подружку нову завів? Міг би і симпатичнішу вибрати.
- Ти про що?
- Ну як, он за тобою біжить. Аж спотикається.
Він ошелешено оглянувся по всім сторонах.
- З тобою все в порядку? Чи це жартуєш?
- Та це я про свинку твою, де ти її викопав?
- Яку ще свинку, Ліка, що ти мелеш? Ти що обкурена якась?
Я нагнулася, хотіла торкнутися тварини, щоб переконатися, що він з мене прикол гонить, але тут свиня голосно запищала і зникла.
Людоньки, я була в такому шоці, що аж позеленіла, а Тарас з переляку побіг назад в магазин по воду. Декілька хвилин приходила в себе, але не стала його чекати і попленталася дорогою далі.
Я не на жарт перелякалася за свій стан, почала обдумувати що, де і коли я таке галюциногенне могла з’їсти. На думку нічого не спадало. Мало того, всю дорогу до вокзалу мені здавалося, що за мною хтось спостерігає чи переслідує мене. Подумала, що швидше за все хтось із друзів вирішив мене розіграти, бо це все уже здавалося зовсім нереальним. Та де, навіть придуркуватим якимось. Периферійним зором я постійно вловлювала дивні рухи, як то у фільмах буває, коли на великій швидкості хтось «прошмигує» поряд чи, знаєте, як ніби машина «пролітає» повз.
І щоб не виглядати зовсім дурепою, я почала дзвонити друзям і знайомим і випитувати, чи бува то не вони такі жарти викидають. Та всі спроби щось дізнатися заходили в глухий кут. Тому, щоб трошки прийти до тями, я знайшла лавку у парку, повз який якраз проходила, бовхнулася на те дерев’яне спасіння і знесилено заплющила очі. Обдумувала якісь адекватні варіанти і пояснення, як тут мій телефон зайшовся скаженим ритмом Lordi - Hard Rock Hallelujah. Мама дзвонила: уже чекала з татом мене хвилин 20. І от я з того сказонула, що зустріла одногрупника і заговорилася з ним про те, про се. І раптом з усієї дурі хтось як заволає мені у вухо: «Брехуха, брехуха…. Не бреши мамі!!!!». Я так злякалася, що заверещала, впустила телефон, а люди на сусідніх лавках перелякано озиралися і почали питати, чи все зі мною гаразд. Але ж люди!!! Нічого не гаразд!!! Біля мене нікого не було. І навіть близько не можна було уявити, щоб хтось міг непомітно підбігти, крикнути і втікти. Тим паче, той вереск, мабуть, лише я чула. У мене запаморочилося в голові. Я майже втрачала свідомість. Та якась свята жіночка підбігла і дала мені водички, я вдячно напилася, навіть злегка вмилася, і ніби полегшало. Фух. Господи! Наче посторонніх дивних звуків не чути, і тварин, чи чим би вони там не були, я більше не помічала. Тому підняла телефончик, як не дивно, він був цілий, можливо, лише завдяки надійному захисному склу та травичці, яка пом’якшила падіння. Передзвонила батькам і якось незграбно побігла-потеліпалася на вокзал.
Далі ситуація ставала ще дивнішою і все більше безглуздою та диковинною. Коли я зустріла батьків, то взагалі відчула, що втрачаю зв’язок із реальністю. Я ще здалеку побачила, як біля них в’ються якісь чудні зловісні тіні. Мама з татом наближалися, а за ними повзла величезна змія і своєю парселмовою щось голосно шипіла і якось страхітливо причвакувала довгим гострим язиком. При цьому погляд її був прикований до мене, а на її зміїній пельці був якийсь аж надто людський саркастичний самовдоволений вишкал. Очі налиті кров’ю, а зуби неприродно стирчали в різні сторони. У мене баньки не те що на лоб повилазили, вони просто-таки повистрибували з орбіт на саму макушку, там безпорадно шмигали то вправо, то вліво, і від побаченого начисто втратили свою «очну свідомість». А за ними мало і я не втратила. Попри все, та зміє-людино-тінь і далі повзла поряд з татом, а він, як ні в чому не бувало, ішов назустріч, весело махаючи мені рукою. Тінь то зникала, то з’являлася, підморгувала, вишкірювала зуби, міняла колір, щось цівкала і злісно звивалася навколо батькових ніг, здавалося, вона от-от кинеться на мене і проковтне чи задушить, чи навіть пошматує. Далі я божевільно-спантеличеним поглядом глянула на маму, і очі втупилися на її плече, бо там сидів, безтурботно теліпаючи ніжками, одноокий, злегка злохмачений домовичок світло голубого кольору, чи то якась схожа істотка такого роду. З вигляду він, на відміну від попередніх «глюків», був досить милий і доброзичливий. Навіть якось дивно світився голубувато-іскристим сяйвом. Що було далі, історія дещо умовчить. Спочатку з метою цензурності, а потім з ціллю приховати мою слабкість і маленьке боягузтво, бо я безсило телепнулася на землю. Мабуть, мене довгенько приводили до тями, або ж я багато «цікавого» не пам’ятала, бо вже встигла добряче відпочити і навіть відчути прилив сили і, як мені здалося, здорового глузду. Та весь мій оптимізм зрадливо шмигнув у віконце,як тільки я відкрила очі і зрозуміла, що в кімнаті немає батьків, зате є дещо інше. І це «дещо інше» якось зверхньо і самовдоволено позиркувало на мене, риючись у моїй шафі. Створіння нагадувало інопланетянина: зелене, з смішними антенами-вусиками на голові, з великими чорними очима, які густо вкриті неприродно довгими синіми віями. «Чудо-чадо» мало гострі зубки, чимось схожі на ті, які зображуються у вампірів. Ще чимось ця оказія була схожа на телепузіка, бо коли не шкірила зуби і не показувала свій довжелезний зелений язик (такий, що аж в трубочку згортався), то виглядала доволі мі-мі-мішно, котно і невинно. До того ж, у нього був невеличкий животик, який додавав йому округлості та мультяшності. Руки та ноги (чи то лапи) були майже людськими, тільки трохи грубшими. Зростом воно було невелике, приблизно мені до пояса, проте надзвичайно прудке і, наскільки я зрозуміла, доволі сильне. А до того, нахаба ще та. Тільки уявіть, що воно витворяло прямо на моїх очах – вибирало з шафи мої улюблені речі (наприклад, один носок, маєчку, колготки, одну із сережок, книгу, яку якраз читаю та ін. в такому дусі) і переховувало у інші місця, причому так швидко, що я не встигала зорієнтуватися що і куди. От де діваються речі, які найбільш потрібні в той чи інший момент. А я вже грішила на свою пам’ять і домовиків. «Хоча, може, це такий домовий», - розмірковувала я. «Ніякий я не домовий, і не телепузік, і не інопланетянин», - заявило чудо-чадо (так я його стала прозивати), - «я – твоя тінь!».
- Аха- ха, ха-ха, хаххх...
Я якось злякано-істерично, але щиро розсміялася.
- Ти не можеш бути моєю тінню, ти якась чудернацька істота, до того ж, тінь не може розмовляти, це абсурдно!
- А от і може!
Чудо вперто засперечалося.
- Проте ти не повинна мене бачити, це неправильно і дуже-дуже погано. Якщо про це дізнаються інші тіні, то у нас з тобою будуть великі зубаті проблеми.
Я досі не могла втропати, що це створіння таке патякає і де воно, врешті-решт, взялося. І доки я лежала в легкому стані трансу, воно продовжувало говорити:
- Я от, якщо чесно, давно хотіла з тобою познайомитись.
("То виявляється - це дівчинка", - прошмигнуло в мене в голові.)
- Але до цього часу ніколи не траплялося, щоб люди починали бачити свої тіні. Ну, майже ніколи, окрім… ум… ну то потім дізнаєшся.
- Слухай, поясни нормально, що відбувається, бо мене скоро в психушку заберуть.
- Ах, які ви, люди, безфантазійні і невірні, та ще й тугодуми.
- Бу-бу-бу
- Добре, розповідаю один раз, більше не перепитуй. Той світ, який знаєте ви, люди, точніше бачите, насправді не зовсім такий. Ви бачите те, про що думаєте і у що вірите. Це ваш так званий «реальний» світ, де все можна науково обгрунтувати і логічно пояснити. Всього іншого ви, кажучи молодіжним сленгом, тупо не помічаєте. Ви вважаєте, що магія, чудовиська, інші форми життя – це лише казочки і вигадки. І вас, і нас такий стан вашого світобачення влаштовує. Ви не маєте нас бачити і, тим більше, розуміти, це порушить баланс, переверне догори дригом світ. Хаос і паніка поглине всю землю, а далі гірше, про що я згодом розповім. Так от, ми, тобто я і ота змія, яка тебе налякала, - ваші тіні. Точніше, ваша сутність, те, чим ви є насправді, без масок, лицемірства, ми - ваш лик, ваше правдиве дзеркало душі. Такий собі портрет Доріана Грея. Але ми можем змінюватися протягом життя, якщо змінюєтесь ви. І ти собі уявляєш, що буде творитися, якщо кожен бачитиме і знатиме, хто ким є насправді. Правда зруйнує світ. Не лишиться цивілізації, люди, фігурально кажучи, а може й насправді, перегризатимуть один одному горло. Суспільство перетвориться в озлоблену неконтрольовану масу. Так що тобі, моє любе фарфорове обличчя, моя симпатична обгорточко, тепер прийдеться туго. Як і мені, бо окремо ми не існуватимемо. Тіні далеко не всі добрі та пощадливі, тим більше, якщо це стосується зрушення світового порядку. Отже, тобі або потрібно робити вигляд, що ти нічого не помічаєш, або нас швидше всього знищать.
- Чекай, чекай! Але ж та змія то була татова! Цього не може бути! Це неправда!
- Мені шкода, та твій тато зовсім не такий, як ти думаєш. Він доволі небезпечний.
- Ні, миршава істотко, це все якась галюцинація. І ти галюцинація. Іди геть! Тебе нема!
- Це нелегко перетравити, тобі потрібен час, але в нас його обмаль. Уже як мінімум троє тіней знають, що ти нас бачиш. Тому хочеш ти чи не хочеш це усвідомлювати, якщо хтось тебе питатиме про те, що ти бачиш, - мовчи. І не реагуй на тіней, не викривай себе. А я поки подумаю, як все виправити.
- Але чому я, взагалі, вас почала бачити, якщо такого не може бути?
Я ошелешено лупала очиськами, стаючи схожою на фізіономію тупенького двієчника першокласника, який не тямить, що від нього хочуть.
- Може бути все!
Тінь продовжувала:
- Абсолютно все. Ти, люба, навіть себе як слід не знаєш, тобто мене, тобто нас... ну, ти зрозуміла. У всесвіті може трапитися, що завгодно, варто лише захотіти і повірити в це. У мене є здогадки, як ти прозріла, хоч це було і не зовсім на свідомому рівні. Та про це згодом. А поки що ні в якому разі не дивися на тіней.
- Не може бути все так просто. Тоді всі би мали і робили, що хотіли.
- Насправді це не так легко зробити звичайній людині. Потрібно чимало зусиль і віри, і то не вдасться мати абсолютно все, що захочеться. Людські голівоньки дуже забиті різними стереотипами та сміттям, інколи так наглухо, що нічого іншого туди не помістиш. Потрібно очиститись.
- Звичайні люди??? А я що не звичайна? Чому мені вдалось?
- По-перше, ти відкрита для всього незвичного і нового, ти у це віриш. А по-друге, ну… Ходять плітки, що у тебе відьомська кров по батьковій лінії. Здається, твою далеку родичку спалили на вогнищі за магію.
- Натякаєш, що я теж відьма?
- Сама вирішуй. Втім, зараз не до цього.
- Зачекай! То це ти горлала мені у вухо брехуха???
- Ну та звісно я.
Тінь задоволено і дещо з насмішкою захихотіла.
- Навіщо? Я так перелякалася, мало заікою не стала.
- А то щоб ти не вчилася обманювати
Я хотіла щось заперечити, та після цього чудо-чадо прудко шмигнуло у відчинену кватирку і зникло. Мій мозок почав збуджено метати нейронами, здавалося, що сіра речовина зараз через вуха вилізе. Та раптом я почула стукіт і в дверях показався лікар з мамою. «Хух, добре, хоч тата немає», - заспокійливо промимрила я.
Одночасно із гостями в палату проповзли дві істото-тіні. Мамина, яку я описувала раніше, хоч і була добродушна з вигляду, але дуже насторожена. А лікарева нагадувала дивне плямисте створіння, схоже на гібрид зебри з колобком. Воно теж не було злим, але мало гострі зубки і чудернацький хвіст, який вигинався в різні боки.
Обидві дивилися мені в очі. Я це відчувала. Здавалося, вони проникливо намагалися прогризти мені зіниці. Та я прямо на них не дивилася. Робила вигляд «нормальної», хоч думаю це у мене не дуже й виходило.
- Сонечко, як ти нас налякала, - почала збуджено говорити мама.
- Ма, все гаразд.
- Доню, розкажи нам,що сталося.
Я розгубилася, бо ще не придумала, яку історію свого переляку їм сповістити.
Тоді до мене підійшов лікар і спитав, як я почуваюся, задав деякі стандартні запитання і сказав, що якщо мене нічого не турбує, ми можемо бути вільні.
Я вирішила заспокоїти маму: «Ти не хвилюйся, мам, я просто була голодна і перенервувалася через майбутній іспит, про який мене по дорозі сповістив одногрупник, та ще й ця спека.
Ми вирішили поки що заспокоїтися і поговорити дома. Найбільше мене стурбувало, що тато чекає нас на вулиці біля лікарні. Я не знала, як себе поводити і як не реагувати на ту змію. Та виявилося, що мої старання і так марні, бо змія знала...
Ми вийшли на вулицю, там мама попросила зачекати, доки вона збігає в магазин. Я на мить залишилася сама, а потім мій світ похитнувся... і перевернувся догори дригом. Перше, що я почула, це уже знайоме шипіння позаду. А потім тілом пробігся цілий табір мурах, мене обдало холодним потом, я відчула дивну слабкість, в очах затуманилося...
Кліп... кліп… кліп...
Раптом повіки мляво заморгали, і я розплющила очі...
Розплющила очі в іншому світі. Чи іншому вимірі, я тоді не знала напевно. То був ліс. Напрочуд гарний і такий же страхітливо-лякаючий. Повітря там було таким свіжим і чистим, що здавалося аж дзвеніло, мов струна. Та попри це, воно не було прозорим, а мало якийсь фіолетовий відтінок, і ще було якимось густішим. Хотілося вхопити його рукою, відчути його, спробувати на смак. І сам ліс був суцільною гущею, ніде і натяку на стежину. Скрізь німа тишина, навіть співів птахів не чути. Ліс був такий заворожуючий, наче казковий. До того ж, у цьому світі день і ніч ніби перетиналися, бо не було ні темно, ні світло. Прямо переді мною пітьма була огорнута світлом. У нас схожий краєвид, коли сонячні промені пробиваєються із-за густої темної хмари в ранковому тумані. Це небачена краса! Дивовижа! В цьому фіалковому тумані хотілося купатися, хотілося їсти його руками, мов солодку вату.
Не знаю, скільки часу я стояла мов укопана, та мене до тями привів голос: грубий, хриплуватий, з присвистуванням. Я обернулася - змія! Позаду лежала, весело шкірячись, татова тінь.
- Так, так, і хто ж це у нас прозрів? Здається, ти, люба, навіть сама не тямиш, яка мана спала з твоїх очей.
- Де я? Чому я вас бачу? І що ви хочете від мене?
- Ми там, де ти хочеш бути. Думаю, щось схоже ти часто хотіла побачити, я допомогла тобі побачити.
- То це галюцинація якась?
- І так, і ні. Це твоя реальність. Реальність, яку ти вигадала, та це не значить, що її не існує. Все, що існує в твоїй голові, існує насправді.
- Я не дуже розумію.
- Тобі і не знадобиться, моя люба.
- Що?
- Це буде останній світ, який ти бачиш.
Нещадний жах поглинув моє зрадливе тіло та здавлював горлянку все сильніше. Я почала плаксиво благати-скиглити.
- Ні, не вбивайте мене, я нікому нічого не розповім.
Мабуть, в дію вступили інстинкти, бо ноги вже смикнулися тікати, але на моменті недоладного стирбка переляканого страуса, оговтався мозок. Тут то я і зрозуміла, що тікати нікуди, я навіть не знаю, де я, скрізь лише страхітливий моторошний ліс.
Я ще більше розгубилася і просто стала як укопана, а те іклате чудовисько зрозуміло, що я хотіла зробити, тому самовдоволено хихикало і сичало...
- Куди зібралася, леді, від себе не втечеш.
- Я від тебе, почваро, втікаю, а не від себе.
- Ти таки прозріла не прозрівши... ех, навіть вбивати не жаль таку недотепу.
- Що ти верзеш?
- Для тебе вже не важливо.
І тінь-змія почала обвиватися навколо мене все ближче. Я чула чвакання її язика у пельці, відчувала запах гнилі і ще чогось солодко-нудотного. Здається, вона ще наспівувала якусь пісеньку.
Коли я відчула, як вона обвиває мене з ніг до голови, хотіла вирватись і тікати чимдуж, але змія вже обхватила ноги. Я могла лише кричати. І закричала, зарипіла, запищала... заплющила очі і відчувала, що падала в прірву...
І тишина...
Тишина так давила, що аж дзвеніло у вухах, я отямилась...
Глип... глип... очі розплющила - а там тато! Я кинулась в обійми і якусь мить пригортала його. «Але... але... але ж змія то татова», - буркнув раптом писклявий внутрішній голосок.
Я сахнулася, тато відпустив мене, але шепнув: " Не бійся, все буде гаразд".
І заговорив до обабіч чекаючої незадоволеної тіні:
- Це ж моя донька, ти що здуріла, я не дам її вбити.
- Вона становить загрозу, не можна її лишати живою.
- Ні, мені ж шанс дали, і їй треба дати.
- Вона не така, як ти. Вона сповнена справедливості і добра, я наскрізь бачу цей миролюбний душок.
- Вона зрозуміє.
- Ні, вона захоче комусь допомагати, робити добро, комусть розповість - і все... кінець нашим світам, кінець людству і тіням.
- Ліка зміниться, от побачиш, дамо їй шанс.
- Що ти пропонуєш?
- Дамо їй прогулятися своїми світами, якщо їй вдасться вибратися в реальний, тоді ми не вбиватимемо її, і я спробую переконати бути з нами заодно.
- Хм, ну якщо ти їй не будеш підказувати, як вибратися, я згідна, бо, швидше за все, ці світи її ж і зжеруть… Хі хі... сссссссссс...
«Тату, ти що? Як? Ти ж не збираєшся мене тут лишити саму?» - закричала я.
- Доню, ти знаєш, що робити, сконцентруйся, подумай... подумай добре.
Даючи зрозуміти, що ніяких більше слів і підказок тато не даватиме, змія засичала:
- Ну що ж, прощавай, мала.
А тоді зміюка прищурила баньки, хмикнула і зникла, а за нею і тато, з жалібливим виглядом, подаючи якісь знаки руками. Та я була охоплена панікою та відчаєм, що ледве на ногах трималася, не те, щоб ще знаки розуміти.
Я просто стояла, дивлячись в точку, де зникли ті двоє. Боялася поворухнутися. Але врешті почала оглядатися навкруги. В лісі, здавалося, ставало темніше і ще більш лячно. Я вловила якісь ледь чутні звуки, що нагадували швидше якесь хрумкотіння, ніж чиїсь кроки, тому ще дужче настрожилася. Звуки здавалися ближчими, я вертіла головою на всі сторони, намагаючись зрозуміти, звідки цей шелест. І тоді очі нарешті сфокусувалися на тому, що наближалося... То був один із моїх найбільших страхів – павуки: гігантські, схожі на тих, що показували в «Гаррі Потері». Їх було декілька, з величезними баньками, які вбивчо світилися дикою люттю. Ті бридкі лохматі лапи лячно хрустіли і швидко наближалися. Більше нічого я чи то не хотіла, чи то не могла побачити, бо зсередини горлянки вирвався такий вереск, що я почала задихатися. Вхопивши ковток повітря, єдине, що спрацювало вчасно – інстикт виживання. І я побігла. Та скільки я не гналася, чула позаду хрускіт. Не дивлячись на викид адреналіну, ноги починали підкошуватися. Декілька раз я падала і піднімалася, та врешті знесилилася. Лягла на землі, скрутившись калачем, і боялася підняти очі. Серце стрибало, мов на батуті. Та десь в голові почула легесенький, вже знайомий, голос моєї тіні: «Це все в твоїй голові, цього не існує, це лише твій страх, ти маєш в це повірити». І я лягла на живіт, притулилася головою до трави піді мною і повторювала: «Це лише страх, павуків не існує». Але я все одно чула хрускіт уже поряд. В цей момент зрозуміла, що більше нікуди не дітися: або я, або мій страх. І, підвівши голову, подивилася на своїх особистих волохатих чудовиськ і закричала: «Геть, геть, я вас не боюся, вас немає!» І вони просто зникли, людоньки, просто зникли.
Я впала на землю і розплакалася, розтираючи бруд по обличчю. Коли емоційна хвиля відступила, я почала гукати своє чудо-чадо, та воно більш не озивалося. Я не знала, що робити, але почала роздумувати над усім, що відбулося і останніми словами батька. Прийшла до висновку, що я таки можу це контролювати, це якісь галюцинації, чи страхи, чи ще там щось в моїй голові. Отже, ця вся реальнісь існує тільки тому, що я в неї вірю. Тому треба уявити себе у своєму світі, у справжньому світі. І я, заплющивши очі, почала старанно намагатися думати про те, де б я хотіла опинитися. Згадала тренінги із психології, на яких зазначали, що потрібно детально візуалізувати місце і повірити, що ти там уже знаходишся. І у мене таки щось вийшло, але не зовсім так, як я хотіла. Я таки справді опинилася біля лікарні, на тому місці, де зупинилася чекати маму. Спершу все видалося нормальним, і я видихнула із полегшенням та бухнулась на лавочку поряд із лікарнею. Та спершу я радше відчула, ніж побачила, що щось не так. Щось не так із людьми. Вони брели звідусіль, кумедно тягнучи ноги за собою, ніби зламані ляльки, які відчайдушно хотіли жити. Очі були пусті, обличчя перекошені в нелюдських гримасах. «Господи, зомбі!», - завищала я. І цей крик сполошив їх миттєво, вони опецькувато порозвертали свої оті «лялькові механізми» і рушили в мій напрямок. Знову кинулася бігти. Вломилася в якийсь книжковий магазин, присіла за стелажами, обхватила коліна руками і впилася нігтями в шкіру, щоб вгамувати дрижаки в ногах. Зомбі апокаліпсис був другим найбільшим моїм страхом. А потім змусила себе зібратися і почала візуалізовувати місце, де хотіла опинитися.
Цього разу я розплющила очі на березі моря. Безхмарне небо, сонце, грайливі хвилі. І нікого навкруги. Благодать. Я впала на пісок і декілька хвилин насолоджувалася спокоєм.
Та раптом зрозуміла, що стало темніше, значно темніше. Шум грайливих хвильок перетворився на шалений рокіт. Я подивилася на море - і прямісінько на мене насувалося цунамі. «Ні!Ні!Ні! Невже знову???!» - завила я.
І як ви уже зрозуміли, я страшенно боялася цунамі і навіть просто великих хвиль. Мені здавалося, що це водяне чудовисько, яке затягне мене на морське дно.
Ще декілька разів я переносилася подумки в різні світи і скрізь мене переслідували мої страхи. Я так знесилилася, що не відчувала ніг. Останні сили покидали мене.
Врешті, в момент повного знеможення і фізичного, і емоційного, я чомусь почала ясно і свідомо мислити. Перекрутила, мов плівку, все, що сталося, обдумала сказані моєю тінню, татовою змією та самим батьком слова. І зрозуміла. Все було настільки просто, що здавалося чимось надзвичайним. Якщо ми віримо, що щось існує, то воно і справді є. Або буде. Я сама творю свою реальність і тільки я її бачу такою. Це так само як говорять, що у кожного своя правда чи свій світогляд. Ми самі «оживляємо» свої страхи і свої мрії. І якщо ти віриш у магію, то помічатимеш її скрізь, якщо віриш у привидів чи монстрів, то рано чи пізно ти їх побачиш. Або принаймні сам себе переконаєш, що бачиш це. І це буде таким же справжнім, як і усе.
Нещодавно на таку ж тему я проходила тренінги з психології. Тоді намагалася уявити, яка справжня людська сутність. Щоправда, я не зовсім так візуалізовувала, але твердо запевнила себе, що побачу людей з іншої строни – їхнє єство. Всесвіт мене почув. Він завжди чує наші бажання.
То чи було фантастикою, все, що відбулося зі мною? Можливо. Я не знала правда це чи вимисел, але точно знала, що робити.
Тому розплющила очі у своїй квартирі. На дивані сидів тато, а мама була на кухні. Біля батька вительбушила очиська зміюка-тінь. Вона злісно зашипіла і роззявила пащу. Та тато лише грізно кинув на неї погляд і обійняв мене. Позаду мене щось заворушилося, але я навіть, не оглядаючись, знала, що то моє чудо-чадо. Зелений телепузік радісно стрибав і вигукував, яка я молодець.
Я дивилася татовій тіні прямісінько в очі і не відчувала ні краплі страху. Він переслідував мене у всіх світах, які я проектувала. Проте, змусивши свій мозок повірити, що страх – це лише ілюзія, він зник.
Батько, переконавшись, що мама розмовляє з кимось по телефону і не чує нас, зачинив двері. Тоді він взявся переконувати мене, що він теж випадково почав бачити тіней, але нікому нічого не розповідав, мама теж не знає. І ще щось на зразок того, що він не таке чудовисько, яким я його почала вважати. Я слухала, але не вірила його словам. Його тінь уже показала за нього все, що мені потрібно було знати. Він був підлою і дволикою людиною, зраджував мамі, а ми за стільки років нічого не підозрювали. Єдине, у що я ще могла повірити - те, що він любив мене. Не так, як би я цього хотіла, але любив. Пообіцяв, що більше мене ніхто не зачепить, якщо я нікому не розповім, не робитиму дурниць і не вершитиму правосуддя. Я і не збиралася, принаймні поки що. Та я знала, що батько далеко не все мені говорить. Можливо, на якийсь час вони справді лишать мене в спокої, але... чи я лишу їх. Моя жага до справедливості не дасть мені дивитися на зло і несправедливість крізь пальці. Я тепер бачу, хто є хто. Думаю, тато теж цим користується, і Богзна - які темні справи він провертає. Та я була змучена, тому просто сказала, що все буде гаразд і пішла.
На вулиці я спостерігала за людськими ликами. Мені не було страшно, просто було цікаво і дещо дивно. Деякі люди мали дуже милих тіней, деякі чудних, деякі злих. Траплялися і досить бридкі тіні, інші - миролюбні і гарні.
Незважаючи на те, що я уже переборола страхи і заспокоїлась, не давали спокою думки про тата: «Невже все життя він мене обманював? А маму? Чи він так змінився? Чому? Невже і я згодом перетворюся на такого монстра?»
Схожі ми з батьком були лише зовнішністю. Я успадкувала його світле хвилясте волосся, кирпатий ніс, губи, ластовиння та овал лиця. Лише великі очі були у мене від мами. Та ще її аристократичні манери і природна грація. І хоч мама практично не носить взуття на підборах, бо тоді стає значно вищою за тата, це не заважає їй рухатися як на подіумі. Вона жваво виляє стегнами та рівненько, наче по прямій лінії, ступає довгими стрункими ногами. Ця риса також передалася мені, якось я навіть подумувала стати моделлю.
Тато ж, навпаки, має середній зріст та трішки повнуваті і криві ноги. Це звичайно не позбавляє його шарму. Адже його симпатична мордочка та почуття гумору роблять всі інші дефекти не такими помітними. Та все ж, гуляючи разом з мамою, вони виглядають якось недоречно.
А от характером я радше вдалася в бабусю по батьковій лінії: вперта, норовлива та амбітна. Ще трішки доброти від мами, дивакуватість та почуття гумору від батька – і от вийшов такий собі «перчик». Ах, і ще у мене татова відлюдькуватість. Я люблю залишатися наодинці та рідко тусуюся з великими компаніями. У мене лише один хороший друг - це мій сусід Даня.
Якийсь час я роздумувала над всім, шо відбулося, над своїм життям та над своєю родослівною. От так і витріщалася на прохожих, сидячи на лавочці. Та зненацька я відчула легеньке поколювання під ребрами, на тілі знову влаштували марафон гігантські мурашки, гасаючи туди сюди. Щось в цьому світі було не так!!! І хоч я ще не могла у це повірити, та вже знала...
Подивилася на годинник – 14:20. Та весь цей час, з тих пір, коли я з'явилася вдома, розмовляла з татом і сиділа на вулиці, постійно були сутінки. Спершу я думала, що вже вечір, та годинник показував обідню пору. І це ж літо. Перепитавши в декількох прохожих, виявилося, що мій годинник справний. Але що тоді??? Що??? Нікого більше це не хвилювало, все було, наче так і має бути.
Я відчувала, що мене знову били такі дрижаки, наче в якоїсь скаженої собаки. Страх повертався, накочуючи хвилями паніку, в животі засмоктало від хвилювання. І я знала. Знала, що насправді так і не повернулася до свого світу. Цей ніби і був таким самим, та тут не було ні дня, ні ночі, лише сутінки. Світ сірості... бляклості... невизначеності.
А в голові залунало знайоме зловісне хихотіння-шипіння. Клята змія!!!
Як повернутися і що робити? Не знала. Сам на сам зі своїм страхом. То хто кого? Справжня битва була ще попереду.
То чи можем ми назавжди здолати свої страхи? І де та межа між уявним та реальним? Чи достатньо лише віри у щось, щоб наш світ був таким, яким ми його сприймаємо? Мабуть, це і дещо інше я розповім, якщо повернуся...
|
|
|
|
Время приёма: 13:36 04.05.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев