 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Юна чекала цього моменту, знала що колись це неодмінно станеться. Можна скільки завгодно робити вигляд, ніби нічого не помічаєш, вдавати байдужість або поводитися як справжній друг і тільки друг, та все буде марно. За два роки, що вони працювали разом, Дикий захоплювався нею все більше, був готовий зробити все, що вона накаже, і дівчина безсоромно користувалася цим. Вона звикла до постійної уваги і відданості, та чим далі, тим менше це нагадувало стосунки колег або приятелів. Освідчення було неминучим, та все одно застало її зненацька. Дикий зустрів її біля в входу до штольні і мовчки простяг згорток, з якого стирчали паростки. Юна взяла пакет і відгорнула край захисного паперу. Паростки заворушилися, наче сліпі змії, покрутили трохи кінчиками і повернули їх до обличчя Юни. На кожному з’явився пуп’янок і почав швидко бубнявіти, Юна не могла відвести погляду і подумки повторювала безнадійне прохання: «Фіолет! Фіолет! Нехай буде фіолет, колір прощання!» За мить бульбашки почали тремтіти і одна по одній розриватися, випускати в повітря мед і палати багрянцем. О, якби це був один з більш світлих відтінків, малиновий флірт, рожева пристрасть, навіть безсоромна фуксія – чесне запрошення до дружнього сексу, але ні, цей багрянець відливав золотом, зовнішні пелюстки повиверталися, а зсередини потроху сипався золотавий пилок. Отже, все серйозно.
Дикий не говорить. Не такий він розумний, як всі ці розумники. І розумниці, еге ж. Тільки б і розводили теревені одне перед одним. Тільки і знають, що вихвалятися, ніби це зробить їх щасливими. А дзуськи! Кожна розмова для них як змагання, і завжди хтось переможений і нещасливий. Та і переможець не довго святкує, бо завжди знаходиться хтось ще розумніший.
Юна любить виклики. Вона бралася за складні завдання, поринала в роботу з головою, віддавалася їй часто без надії на перемогу. Якою ж солодкою була потім ця перемога! Рік життя пішов на розробку «Ловця пластику». Мікрочастки пластику століттями змінювали склад води, осідали в організмах її мешканців. Сміттєві острови в океані можна було побачити лише на старих записах, предмети з минулого потрапляли до фільтрів все рідше, хоча все-таки з’являлися. Та саме розчинений у воді пластик зробив деякі водойми малопридатними для життя. Коли ловець запрацював і почав збирати невидимі часточки пластику, спочатку нічого не змінилося. Та перше озеро ще не встигло пройти весь цикл, як життя повернулося до нього. Це були лише мікроорганізми, але їхня поява ясно сказала, що все можливо. І, дійсно, реінкарнованих озер існувало вже кілька. Були і поразки. Так і не вдалося реабілітувати колишній полігон. Юна розробила для нього новий спосіб фільтрації, залишки хімічної зброї були нейтралізовані, показники води і ґрунту прийшли до норми, та все ж щось було не так. Подекуди почав з’являтися мох, а потім і ростки дерев, але всі вони мали вади, що ставали все виразнішими з часом. Аналіз показав пошкодження геному, всі ці рослини було знищено, а на їхнє місці висіяно нові. Коли ж ці нові, захищені від хвороб і покращенні в продовж тисяч поколінь насінини, жолуді, зернята і корінці прокинулися і випустили стебла, в Юни обірвалося серце. З першого погляду вона зрозуміла, що ця земля спотворила найкращих і найсильніших. Тільки, як саме вона це зробила, лишилося неясним. Який чинник, яка прихована отрута паплюжила все живе навіть після кількаразових спроб очищення? Чому повноцінна реінкарнація так не відбулася, тепер з’ясовували інші науковці відновлювачі. Тоді наполягли на тому, щоб Юна відпочила, а після відпустки взялася за новий об’єкт.
Дикий все життя на таких об’єктах. Він і народився на одному з них, батьків не пам’ятає, лише відчуття тепла і затишку в темряві, лише запах прянощів і ліків. Завжди любив темряву, люди думали, що він хоче сховатися, може і хотів, та скоріше просто любив темні кутки, почував там себе вдома. Коли його знайшли, ті, інші люди, вони жаліли його, він це добре відчував. Дивувався і довго не розумів, чому жаліють і від чого лікують. Зрештою усвідомив, що надто несхожих на себе вони вважають хворими, і тоді пожалів їх. Він міг би їм дещо сказати, та пожалів. Обрав мовчання.
Юна не потребувала відпочинку. Принаймні, не так, як інші. Сім поколінь тому її предок, Овчар-Срібний 15-18ПВО,саме таке ім’я писало в архівній довідці, витратив непристойно великі кошти на те, щоб вдосконалити себе. Тоді це міг зробити кожен спроможний заплатити. Овчар-Срібний був з таких, та пішов далі інших сміливців. Коли більшість скаженіла від можливості поліпшити свій фізичний стан і вдосконалити тіло, він був одним з перших, хто ризикнув на зміни в мозку. Втручання в мозок досить швидко було заборонено, хоча свідоцтв про негативні наслідки майже не лишилося. Модифіковані тіла натомість такі наслідки мали, і довелося обмежити кількість втручань, можливих за життя. Коли почалася гонитва за так званим тваринним магнетизмом, мало хто міг встояти перед спокусою. Після втручання тіло швидко змінювалося і набувало нових властивостей. Дихати під водою як риби, стрибати в висоту і бачити в темряві як кішка, вирощувати нові зуби як акула було неймовірно привабливим. Тільки з часом виявилося, що зміни забирали ресурс здоров’я, суттєво скорочуючи тривалість життя. Однак зміна, що відбулася раз, обов’язково відтворювалася потім, якщо, звісно, змінений встигав передати свої гени. Перші з них часто гинули він нових хвороб, а ще з’ясувалося, що зміни заважають розмноженню. Ні, статеві функції , сила і витривалість як раз поліпшувалися, а от діти здебільшого народжувалися нежиттєздатними. Таким чином тваринний магнетизм скінчився природним шляхом, ті, хто наважувався на кардинальні зміни заради сумнівних заробітків в шоу і боях потвор, знали, що не матимуть дітей. Ті ж, хто попри зміни, дав потомство, змінили людство назавжди.
Дикий одразу побачив, що вона інша. Теж інша, геть інша, ніж всі ці люди, але і не така як він. Ніхто її не жалів, всі поважали, а дехто навіть побоювався. Його теж боялися. Дикий знає, він схожий на древніх людей. А ті любили вбивати. Вони нищили одне одного і все довкола, і тільки зміненим вдалося врятуватися. А вона… Можна подумати, що в її генах немає змін, але є в ній щось таке… Що зачаровує тих, хто дивиться на неї, і чоловіків, і жінок? Дикий не знає таких слів, якими сиплять ці люди, не вміє так вправно все пояснювати. Та і від них він не чув пояснень, тільки бачив, як всі вони дивилися на неї. Їхні погляди спинялися і не рухалися далі. Багато-багато разів він бачив, як люди зачудовано спостерігають її плавні рухи, легкі повільні жести, якими вона часто замінювала слова, усмішку, що лише трішечки підіймала кутики губ. Може їх зачаровували хвилі буйного русявого волосся з рудими пасмами чи її бліда ніжна шкіра, що ніби сяяла? Їхні очі не такі як в Дикого, вони не бачать того, що бачить він. Справжнього сяйва її шкіри, переливів її волосся. Вони не звертають увагу на її мовчання. ЇЇ голос розсипає срібло і вони завмирають, коли чують його. Та більшість часу вона мовчить.
Юна читала, що колись було припустимим спитати в людини, чиї гени вплинули на її, скажімо, вкриту золотистим руном шкіру або видовжені щелепи, оздоблені довгими зубами. Додаткові пари рук, що мали допомагати, безпорадно висіли вздовж тіла, на спинах стирчали горби, а очі, що бачили вночі, займали пів обличчя. Все це корегувалося хірургічними втручаннями, та далеко не завжди можна було досягти по-справжньому людського вигляду. З часом багато хто перестав звертати увагу на якусь там луску на стегнах чи зачатки рогів на лобі, якщо вони не надто впливали на здоров’я. Тепер людська раса настільки урізноманітнилася, що двох схожих людей знайти годі. А зустріти когось схожого на незмінену людину ще можна, хоча і не надто часто. Хтось вважає таких найгарнішими, а хтось потворними, хоча насправді вони теж мають зміни, просто не такі помітні.
Дикий назавжди втратив спокій, коли почув. Дикий працює, Дикий мовчить. Ніхто так не вміє орієнтуватися в темряві, навіть мудрі машини. Людям потрібна його праця, вони добрі до нього. Вони не показують, що жаліють його, та він це знає. Він не ображається. Вони добрі. Він мовчить. Не треба їх лякати. Але те, що він почув… Коли вона прибула сюди, одразу взялася за ділянку землі біля штольні. За якийсь місяць з’явився маленький садочок і крихітне озерце. Дикий почув. Вийшов вночі, бо вода лилася через край озера і бриніла. Вода заливала ніч, лилася аж до місяця і верталася назад. І таке робив з водою її голос. Вона співала і вода співала з нею.
Юна інколи міркувала над тим, що б робили люди, якби не зміни. Мабуть, загинули б разом зі всією розумною робототехнікою. Тваринний магнетизм, захоплива і руйнівна пристрасть, скалічила стільки життів, і разом з тим дала можливість вижити. Відомо, що ті люди намагалися рятувати невеличкі залишки лісів і відроджувати заражені землі. Вони посилали туди роботів, керували ними на відстані, з-під захисних куполів, якими накрили свої міста. Їм вдалося небагато, а місця, придатні для життя продовжували стискатися. Так тривало, поки не з’явився Великий Мураха. Досі сперечалися, що переважало в його особистості, людське чи мурашине. Він зрозумів землю і винайшов спосіб глобального очищення, він любив життя і пішов на самопожертву, повівши за собою інших. Ціла армія змінених зголосилася на додаткові зміни, щоб теж стати мурахами і вийти з-під купола. Це вони керували створенням першого фільтру, проводили досліди і перші реінкарнації на малесеньких ділянках. Вони дуже швидко гинули, та ніхто більше не міг би працювати в такому отруйному і такому гарячому повітрі. Навіть там, де через радіацію могла не витримати техніка, люди-мурахи витримували і просувалися вперед. Тут, біля входу в штольню, як і на інших стінах в різних куточках землі, розмістився меморіал. Великий Мураха і його армія рухалися на стіні, і цей рух можна було відчути, якщо прикласти руку до каміння. Юні вистачало кількох секунд, щоб побачити себе однією з мурах і зрозуміти їхню впертість, розділити їхню надію. Захват, відчайдушність, розпач і дивна радість охоплювали водночас, вона була однією з них, підіймала руку, йшла на смерть, вітала життя. Так було всюди, меморіали часто розміщувалися на стінах важливих споруд, біля них спинялися люди, правда, більшості з них треба було більше часу, щоб приєднатися. Ніхто не робить цього надто часто, колективна пам’ять болюча, приєднання до неї може бути виснажливим. Для Юни таке виснаження часом ставало рятівним. Коли зусилля здавалися марними, а життя втрачало сенс, вона прикладала руку до камінної стіни і ставала мурахою, що вперто лізе вперед, хоча не має ні майбутнього, ні віри в нього, лише надію і достатньо впертості, щоб сподіватися.
Дикий не комаха, не мураха. Дикий захищає. Попереджає вибухи газу, обвали ґрунту чи затоплення підземних проходів. Він знає про це раніше, ніж зреагують прилади. Дикий не хоче, щоб люди гинули. Йому не треба торкатися стіни, щоб відчувати те саме, що і приречені на смерть мурахи. Дикий знає, що вони щасливі.
Юна дивиться, як золотий пилок злітає в повітря,здається, квіти видихають його. За кілька хвилин утворилася мерехтлива хмара, яка вкрила всю її постать. Однієї хвилини багато, щоб дізнатися правильну відповідь, Юні достатньо зосередитися, щоб її потужний швидкий мозок знайшов найкращий варіант з можливих. Саме тому їй вдалося зробити так багато. Повернути життя в озера, що лишалися мертвими навіть, коли вже найбільші ділянки були очищені. Знайти могильник відходів там, де його не шукали інші. Тут, за входом з колонами і меморіалом на стіні, була штольня, хід вглиб землі на кілька кілометрів. Це була одна з найбільших копалень останнього часу, і Юна керувала нею. Колись відходи утворили подобу гірських масивів навколо міст і велетенські острови в океані. Спроби переробки так чи так закінчувалися спалюванням, а це в свою чергу призводило до ще більшого забруднення повітря. Так могло тривати і далі, якби люди цікавилися лише вдосконаленням самих себе, спробами жити довше, виглядати молодше. Та вони змушені були шукати відповіді, шукати можливість вижити. Юна вирішила багато задач, вміла аналізувати, зважувати і знаходити відповіді там, де губилися інші. Вона не могла подумати, що квіти поставлять їй питання, на яке не існує правильної відповіді. Вона так звикла до цього чоловіка, до опіки, якої раніше не знала, до затишного мовчання, яке заспокоювало. Вона хотіла, щоб так тривало і далі, сподівалася, що він не наважиться. Вона не знає, що сказати.
Дикий багато знає. Йому не треба про все дізнаватися від інших і перевіряти дані в базах. Він просто знає. Батьки порушили заборону, зробили те, чого не мали робити. Вони були нещасні, коли помирали і думали, що він теж помре. Але він чув ще декого, іншу родину. Це вони обрали його батьків, щоб продовжитися. Вони щасливі.
Юна майже ніколи не говорила про Галу, та люди звідкись дізнавалися. Тоді досягнення Юни одразу втрачали свою вагу, здавалися не такими вже й видатними. Дійсно, тобі просто пощастило, що через п’ять поколінь її гени прокинулися в тобі. Хоча було чудово відомо, описано, зафільмовано і задокументовано, що над тим проектом працювало багато людей впродовж кількох десятиліть, вважалося, що авторка головного відкриття саме вона, Гала. Просто Гала, її ім’я не потребувало продовження чи уточнення, всі одразу розуміли, що це та сама Гала. Це вона перемогла сміттєвий колапс, завдяки їй стало можливим не просто очищення, а те, що зараз називали реінкарнацією. Це крихітні істоти, тепер їх існує близько двох тисяч видів, та всі вони ведуть свій родовід від тих, найперших, вирощених Галою. Вони харчуються пластиком, переробляють його на придатний для подальшого застосування гумус. Саме на ньому стоять гігантські багатоярусні теплиці, що забезпечують людство різноманітними рослинами. Великі міста мають по кілька «садів Гали», а крім того кожен мешканець може влаштувати собі міні-версію, невеличкий садок. Та щоб важили землі й сади без води? Гала чудово розуміла це, тільки не привертала уваги до свого вміння повертати життя саме водоймам.
Дикий чує. Співи води, голоси вітру, стогони землі. Знає, що інші не чують цього, як і його власних співів. Люди не можуть його почути. Він ніколи не зустрічав тих, хто міг почути. Крім неї. Вона може. Він втратив спокій, відколи вона з’явилася. Мовчати легко. Люди добрі до нього. Не співати важко. Чи буде вона доброю, як почує? Страшно.
Юна докладно вивчила історію «садів». Сміттєвих звалищ спочатку було так багато, що в це важко було б повірити, якби не записи основних подій. Цілі гірські масиви, які ще й час від часу починали горіти, задимлюючи і нагріваючи і без того перегріту атмосферу. А промислові труби, які випускали стовпи різнокольорових димів! На записах це мало дійсно апокаліптичний вигляд, Юна раділа, що не народилася в той час, не змушена дихати отруйними викидами, потерпати від спеки і роками не бачити дощів. Ті гори і острови давно перебрані. Перші «комахи Гали» могли переробляти лише певні матеріали, доводилося сортувати і відкладати те, що не могли перетравити перші покоління, і чекати наступних. Пакети, пластмаси, пінопласт, резина, штучні будівельні матеріали, штучні тканини – нарешті все це могло бути ні, не знищеним, а перетвореним. До того ж виявилося, що звільнені землі здатні відродитися, хоча не всюди це відбувалося легко, а подекуди зовсім не відбувалося. А втім, за майже сто останніх років з’явилися нові ліси, а середньорічна температура суттєво знизилася, посухи зі страшними нищівними суховіями пішли в минуле. Тепер існував дефіцит сміття з минулого, його доводилося шукати.
Дикий вміє знаходити. Дикий бачить далеко, чує рух підземних вод, знає, де вони. Інколи він зазирає так глибоко, що починає бачити минуле. Чує голоси. Минуле хоче щось сказати, та розібрати важко. Тільки родинні голоси, ці Дикий розуміє добре.
Юна посміюється над спробами зробити сенсацію з того, що сміттєвий ресурс обмежений. По-перше, хоча сучасні речі підлягали швидкій і нешкідливій переробці, все-таки більшість з них була сміттям. Так, тепер ні виробництво, ні переробка не потребували таких зусиль і таких ресурсів, як колись, але споживання тривало і постачало нові сорти сміття. А по-друге, і тут Юна знала більше, ніж інші, колишні звалища все ще знаходилися. Крім гір, що виросли навколо міст, і островів, що збилися в купу морськими хвилями, були ще котловани. Інколи їх знаходили випадково, та частіше завдяки пошукам. Колишні шахти, з яких видобули все вугілля, в певний час почали заповнювати сміттям. Інколи для цього використовували природні заглиблення, яри, пересохлі озера, іноді спеціально робили копальню. Штольня, в якій зараз Юна облаштувала лабораторію, мала кілька відгалужень. Вони були щільно заповнені залишками колишніх предметів, колишніх життів, колишніх уявлень. Тепер більшість часу займало ретельне сортування, бо в таких старих звалищах знаходилися дивні антикварні речі, які мали історичну цінність. Окрім машин, які розгрібали ґрунт, аналізували склад знайдених предметів і відповідно складали їх, були потрібні люди, щоб складати ціну цим речам. Ті самі іграшки, які раніше були всього лише одним з видів пластику, тепер цікавили колекціонерів. Іграшка розміром з людину була рідкістю попри різноманітність виробів з пластмаси. Втім, пластмасовою виявилася лише обгортка іграшки, всередині знайшли рештки людини. Гени цієї людини не мали жодних штучних змін, і були дуже цікавими для дослідження.
Дикий збентежений. Можливо, мертва людина хоче щось сказати. Дикий слухає. Дикий нервує. Не розуміє. Якби він міг проспівати. Він не може. Боїться, що вона почує.
Юна досліджує життя. Не мертвих людей і не мертві речі, що вийшли з ужитку. Зараз її цікавила можливість оживити штольню. Тут можна спробувати вивести рослини, які майже не потребують світла. Тут можна розводити кажанів, які ховаються в печерах. Цих тварин віками звинувачували в вампірстві, а потім виявили, що з їхньої крові можна виготовляти ліки для людей. Цей вид зник з природнього середовища, кажани лишилися тільки в лабораторіях, та можна спробувати заселити їх в первісні умови. Однак ферма для кажанів була надто простим рішенням, Юна марила ідеєю утворити в колишній шахті підземне озеро. Вона завжди марила озерами, але з підземним ще не мала справи. Ідея захопила її, це був справжній виклик. Важко жити там, де немає світла, та вона зможе зробити озеро живим, рослини і тварини самі випромінюватимуть світло, це буде її шедевр. Ах, вона мріє про величну печеру, освітлену живими ліхтарями, що повиростали з озера і піднялися над водою. Віддзеркалення сяє, а кажани мов заколисані сплять на дальній стіні печери.
Дикий прокинувся від того, що співав уві сні. Дикий більше не може мовчати. Він наказав квітам допомогти. Дикий вміє обирати квіти. Він не хоче, щоб вона боялася. Раніше, коли він співав, птахи лякалися. Коти лякалися, інші звірі теж. Люди не чули, та багатьом ставало незатишно, вони нервували. Почали казати про Дикого, що він лихий. Що в нього погана енергія. Він не ображається. Вони інші. Він співав в надії, що хтось його почує. Ні. Нікого. Дикий сам-один. Довгі ночі. Довгі роки. А що сталося, коли він почув спів? Такий, як і його, тільки набагато кращий. Прекрасний. Досконалий. Тоді він сам злякався.
Юна знає мову квітів. Що там казати, вона сама розробила деякі модифікації, додала кілька нових відтінків. Мода на це тривала вже давно, і, чим далі, тільки набирала обертів, квіткарство зробилося справжнім мистецтвом. Треба визнати, що букет, який обсипав її золотим пилком, був неймовірним. Юні освідчувалися часто. Інколи вона відчувала щось схоже на захоплення, та чоловіки швидко набридали, і вона йшла. Для неї це було розвагою, тому, коли дізналася про спробу самогубства, яку вчинив покинутий коханець, розгубилася. Він хотів втопитися в одному з її озер, та його врятували. Відтоді уникала стосунків. Хотіла тільки спокою, та піддалася спокусі цієї дивної дружби. Таких гарних квітів вона ще ніколи не бачила. Як же вона допустила, що цей букет потрапив їй прямісінько до рук?
Дикий бачить її мозок. Він прекрасний, досконалий, як і її спів. Він бачить її відросток для співу, він не зовсім такий як у Дикого. Вона отримала його від води. Від тих істот, що живуть у воді. А вона чомусь не бачить так, як він.
Юна не знає, що робити. Таке з нею вперше. Ну чому він? Цей мовчазний дивак, якого всі стороняться, її кращий друг. Він з’являється, коли вона потребує допомоги, зникає, коли вона хоче лишитися на самоті. Він знає, що вона любить, як вона працює, знаходить все, що її цікавить. Він незамінний там, де немає світла, він знаходить підземні шляхи і відчуває небезпеку. Схоже, він мало що вивчав, але знає набагато більше інших. Чому вона сподівалася, що все так і залишиться між ними? Вона не хоче робити йому боляче. Вперше в житті вона не наважується сказати «ні», її думки загальмували, очі все дивляться на мерехтіння пилку, його так багато.
Дикий чекає. Він зробив це сам. Він міг би робити багато такого, чому позаздрили б інші, та не мав потреби. Дикий сам виростив квіти. Дикий хоче, щоб вона побачила.
Юна тримає квіти в руках, а вони продовжують випускати золоті хмарки. Вона вдихає солодкий аромат, він якого поморочиться в голові. Нарешті вона дивиться на чоловіка, який дав їй ці квіти. Він мовчить. Він завжди мовчить. Тепер, крізь хмару пилку, він здається іншим. О, він геть інший! Його очі такі розумні, його обличчя зовсім не хиже, як здавалося раніше. Він ледь помітно усміхається, запрошує дивитися пильніше. Як запрошує? Дивно, але Юна розуміє це без слів. Вона приймає запрошення, бачить, що він так мало схожий на інших людей, як… Майже як і вона. Він просить не боятися. Якимось чином його думки торкаються її думок, вона розуміє, він просить не боятися і подивитися ще. І тоді вона бачить. Не очима, а якимось іншим чином вона бачить його сонар. Він отримав його він істот, які вміють літати. Це зовсім не те, що в неї, але ні, це те саме.
Юна проспівує кілька несміливих нот. Ніхто не може цього чути. Ці квіти одурманили її, тому примарилося бозна що. Цього не може бути.
Дикий все ще боїться. Дикий обережно видихає ледь чутні звуки. Вона чує його, і тоді він співає трохи гучніше.
Юна робить крок, однією рукою вона тримає квіти, а іншою торкається цього чоловіка. Його руки, плеча, обличчя. Вона наспівує, срібна вода переливається через край.
Дикий дякує квітам. Він співає відверто, вітер летить вгору, перебирає верхів’я дерев, спускається вниз, щоб торкнутися дзеркальної поверхні, він обережно колише латаття, перебирає руді і русі пасма очерету, він здіймає хвилі, і срібне сяйво води співає разом з ним. Підземне озеро оживає, прокидаються рослини, які живими вогниками світять над плесом, і відблискують на стіни печери. Вода мерехтить, а в глибині переливаються співи підводних мешканців, і дівчина підспівує їм. Вона чує і пісні тих істот, що ховаються по темних кутах печери, і пісню, яку співає для неї він, чоловік, який любить темряву так, як вона любить озера. Інші люди милуватимуться красою підземного озера і печери, деякі навіть відчують дивні вібрації в повітрі, плеск і шурхотіння, ніби в воді хтось плаває, а в повітрі хтось літає. Звичайно, вода ллється і дзвенить, бо з озера витікає струмок, повітря очищується, і тому вітерець колише і перебирає стебла наче струни. Та чомусь все це разом справляє дивне враження присутності чогось, що важко пояснити. Одним здається, що вони бачили духів, які ховаються в печері, зливаючись з її стінами, іншим вчуваються чарівні голоси, і вони стверджують, ніби чули, як співає саме Срібне озеро.
|
|
|
|
Время приёма: 22:07 03.05.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев