 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
На ніжці ліжка знову стрічка червоніє - прив'язана.
І де узяв? Я, начебто, усе, що могло за неї бути, з хати повикидала. Ані червоної ниточки ніде не завалялося, ані шнурка, ані мотузки... Та зара. Думала - найрозумніша? Дещо все одно прогледіла.
Червона пластикова тасьма від зів'ялого букета, який я у смітник запхала, а винести полінувалася. Так і знала, що не варто цей віник додому тягти. Нехай би і стояли ті троянди на підвіконні в офісі, на радість чайкам за вікном. Аде ж ніт. Пожалкувала, що нікому не потрібна краса пропаде. А сама додому аж на світанку дісталася, після тривалого променаду по барах з колишніми вже колегами, і у воду змучений букет поставити полінувалася.
Стрічку затягнули добряче, не розв’язати. Довелося йти на кухню за ножем. Заразом і виделку прихопила. Виделку - під подушку, залишки розрізаної стрічки - у пакет для сміття, до букету, ноги - в кеди.
Підійшовши до шафи, смикнула на себе дверцята.
- Бодай тобі повилазило! - батарейки в підсвітці знову посажені вщент. Звично потягла до себе торшер, спрямувала в шафові надра “вусик” з лампочкою для читання.
Напівпорожнє нутро шафи зустріло мене розвішаним на плечиках дрантям та дерев'яною перечницею на верхній поличці. Вже здогадуючись, що побачу, поворушила те, що колись було одягом. Так і є: старі футболки, потерта на ліктях кенгурушка, розтягнені флісові спортивки. Усе те, що я буцімто повикидала. Принаймні думала, що повикидала, бо колись улюблені й зношені до дірок речі давно вже зникли з мого поля зору.
Матюкнутися дуже кортіло, але я втрималася. Бо ж образиться. І довго ще зниклі "вихідні" речі не поверне. Тому просто зітхнула, позирнула вгору з докором і вирішила йти як є. Давно вже зсутеніло, можна і в піжамних штанях вискочити. У темряві підуть за модні шаровари. Сміття винести конче необхідно.
І неважливо, що на ніч перед сном виносити - погана прикмета. Хіба мені перейматися щодо якихось там несправжніх прикмет?
***
Стрімкими, яскравими уривками сну купа осіннього листя злетіла й опала до моїх ніг.
Я стояла в колі тьмяного світла самотнього ліхтаря. Плафон скрипко розхитувався під пронизливо-холодним вітром. Довгі, криві тіні голих тополячих лап дряпали дах пошарпаної автобусної зупинки, корчилися у шаленому танці під ногами. Вітер із гуркотом гнав по землі сухе, зашкарубле листя.
На вулиці - ані душі. Будинки витріщилися на порожнечу тротуарів сліпими очима темних шибок. Лише у вікні п'ятиповерхівки на дальньому кінці вулиці затишно поморгував телевізор. Проте це вікно було недосяжно далеко, за межами хиткого кола світла, порушити кордон якого я боялася. Панічно. До судом у животі. До повного паралічу, котрий не дозволяв зробити ані кроку.
Тільки очам і діставало сили поворухнутися. І погляд метався, невідривно стежачи за краєчком світлової плями. Ліворуч-праворуч. Коло за годинниковою стрілкою. Ривок уперед. Еліпс проти годинникової. Знову ліворуч-праворуч, немов маятник годинника. Тік-так. Тік-так... Тік...
Годі. Час рухатися.
Справа нехитра: переступити хиткий кордон світла, зробити три кроки, спуститися розбитими бетонними сходами... їх рівно сім. Остання сходинка вполовину нижча за інші. Забудеш - вдаришся несподівано п’ятою об потрісканий асфальт доріжки.
Доріжка та нетверезо зміїться поміж подертих двоповерхівок, кособоких дерев'яних сарайчиків і сміттєвих контейнерів, перевернутих стараннями котячих банд. Чомусь у цьому провулку надзвичайно багато смітників і вуличних котів. А ліхтарів взагалі немає.
Двоповерхівки вже давно сплять - на дворі глупа ніч. Коти не сплять, але світла їхніх очей недостатньо, щоб подолати чотириста тридцять метрів від “мого” ліхтаря до рятівних дверей.
Ці чотириста тридцять метрів я буду бігти. Нестися, не розбираючи дороги, по брудних, затягнутих тонким нічним льодом калюжах. Буду сіпатися від кожного шереху, що лунає від смітників, з висоти яких мене проводжатимуть уважні вогники очей. І байдуже, що очі в котів самі по собі не світяться, що має десь бути джерело світла, яке відіб'ється від котячих зіниць...
У цьому провулку з мого дитинства очі у кицьок світяться самі по собі. І це - єдине, що дозволяє не збожеволіти від переляку, почувши тужливий собачий вий із вузького проходу між сарайчиками. Туди, де тліють гнилухи котячих очей, псам сунутися зась.
Оминувши сарайчики, доріжка пірнає у пустир і розчиняється в його багнюці. Витоптане, полисіле футбольне поле з майже справжніми воротами, з яких велетенським павутинням звисають залишки сітки. Вітер, якого я не відчуваю на шкірі, хитає скрипкі гойдалки. Їх багато років ніхто не змащує і не перефарбовує. На пустирі найголовніше - не заблукати, не звернути з ледь помітної стежки. Як те станеться, можна довго ходити колами, поки не втупишся у стіну з дерев'яних сарайчиків та не перечепишся через повалений смітник. І тоді - майже весь шлях наново, сподіваючись, що котячі очі ще не згасли.
Наступні двадцять два метри - найстрашніші. Вузький прохід між глухих бічних стін двох будинків, жива огорожа з недбало обскубаних кущів вовчої ягоди. Про кущі радше пам'ятаєш, аніж бачиш їхню присутність. Темрява позаду, темрява обабіч - за кущами вона ще темніша. Тіні нашептують різне, але зупинятися не можна. Можна стиснути щосили щелепи та дивитися лише вперед, і тоді здаватиметься, що крізь темряву можна розгледіти заповітні двері.
Остання ділянка шляху найкоротша та найдовша. Двері - ось вони: руку простягни - торкнешся. Але до них доведеться буквально повзти по галявині, поритій корінням гігантської груші та проваллями ям-льохів. Кожен крок - ризик спіткнутися або провалитися. Бігти ці останні метри не можна. А собачий вий за спиною змушує робити надзусилля, щоб не дати ногам зробити поспішний, і від того невірний, крок.
Місія складна, але не нездійсненна. Проте перш ніж подолати цю нескінченну відстань у чотириста тридцять метрів, треба зробити ще дещо. Сили волі та рішучості це дещо вимагає у рази більше, ніж весь подальший шлях. Той самий, єдиний крихітний крок за межі хиткого кола світла тьмяного ліхтаря. У темряву, що наїжачилася шерехами. Сама думка про цей крок розчавлює груди непідйомною вагою і перехоплює подих, а повітря відмовляється заповзати до легенів крізь щільно стиснуті щелепи.
***
Повітря із зусиллям пропихалося до легенів крізь щільно стиснуті крихітною ручкою рот і ніс. Якби не кругла, розміром із п'ятицентовик, дірка в самісінькому центрі цієї долоньки, дихати було би зовсім неможливо. На груди тиснув тягар, несумірний із розмірами крихітного тільця, що вмостилося на мені верхи. Китиця червоного нічного ковпачка лоскотала моє ліве око.
Долаючи безсилля, що скувало тіло, повільно просунула руку під подушку, намацала виделку. Стиснути холодну металеву ручку вдалося далеко не з першої спроби. Гидка сонна слабкість не давала пальцям як слід зімкнутися - їм просто бракувало сили утримати столове приладдя. Не гаючи часу на замахування, я встромила виделку просто в отвір у долоньці, що впиралася у мої груди прямо над серцем. Прохолодні вістря зубчиків дряпнули шкіру крізь пижамну футболку.
Чоловічок засмикався, випустив мої рот і ніс, які стискав другою ручкою. Я хрипко вдихнула, відчуваючи, як наповнює легені п'янке, по-нічному прохолодне повітря.
- Гей, так нечесно... - протягнув Кошмарик, сполохано притримуючи ковпачок.
- А червону стрічку до ніжки ліжка прив'язувати чесно було? - відрізала я. - Подякуй, що ковпачок не відібрала. І ми, здається, вже домовлялися, що жодних кошмарів ти більше не насилатимеш.
- Кошмари не мої, а твої власні, і я голодний! - чоловічок хижо облизнувся, показуючи два ряди численних, дрібних, але надзвичайно гострих зубів. - Пропонуєш сидіти біля накритого столу і слиною захлинатися? А грошей у мене більше немає! - мстиво додав він.
- Та задарма відпущу, як дещо з'ясую. Потрібні мені твої гроші, - відмахнулася я. - Сама зароблю. Краще скажи: Людину з Мішком навіщо викликав?
- А як тебе ще розштирхати? - нахнюпився Кошмарик. - Ти ж до розумних порад прислухатися не хочеш. Неслухняна дівчинка! - заверещав він.
- Під розумними порадами ти маєш на увазі дерев'яну перечницю, що падає на мене щоранку з верхньої полиці? Чи зниклий одяг? Звідки у мене взагалі перечниця могла би взятися, ти хоч подумав? У платяній шафі.
- Я подумав, що ти визнаєш це знаком згори і нарешті наважишся, а ти не слухалася, і я вирішив, що сам не впораюся... - зітхнув чоловічок, поправляючи перекособочений ковпак. - І викликав важку артилерію.
- Щоби цей бовдур мене знов у мішок, з якого я давно виросла, пхати намагався, докладно розмірковуючи про те, яке запашне мило з моїх зайвих кілограмів вийде? - пирхнула я.
- Щоб ти нарешті дослухалася до розумних порад і зважилася! - розлютився Кошмарик.
- Та звільнилася, відучора ще, - зітхнула я. - В понеділок зустріч із банком щодо кредиту, бізнес план вже готовий.
- Тоді чого боїшся? - не зрозумів Кошмарик. - Пізно боятися, ти вже крок за межі того клятого кола зробила. Далі тільки бігти вперед.
Знову він не лише живився моїми страхами, а ще й у сон піддивлявся.
- Нумо, відпусти мене? - попросив мій занадто дбайливий монстрик. - Я більше не буду, чесне піонерське!
- Ти хоч знаєш, хто такі піонери? - не втрималася, посміхнулася - він ще й руку в піонерському салюті здійняв. Майже. Більше на вправу з "виробничої гімнастики" схоже: Кошмарик задер ручку над головою, навіть похилився ліворуч усим тулубом.
- Це якісь нечисті духи з твого дитинства. Їх можна було барабанами викликати, і вони ковпачок замість краватки на шиї носили! - гордо поділився "знанням" Кошмарик. Ну як на нього такого злитися?
Зітхнувши, я витягнула виделку з дірки в крихітній долоньці. Чоловічок потрусив у повітрі рукою, подмухав на неї, немов на обпечену. Докірливо на мене глянув наостанок і, підстрибнувши, скотився на підлогу старою, пошарпаною дерев'яною перечницею.
Я знехотя сповзла з ліжка, підняла перечницю і понесла її до шафи. Платтяної. Мої монстри завжди воліли саме її.
Цікаво, чому з поміж усіх дрібних дерев'яних предметів, на які він міг перетворитися, Кошмарик з Дірявою Рукою для "знаку згори" обрав саме стару перечницю? Натяк на те, що я так і постарію, не наважившись вилізти зі зони комфорту і розпочати врешті свою справу?
|
|
|
|
Время приёма: 16:22 03.05.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев