 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
– Хай вам грець, це викрадення людини! – Вадим гепнув кулаком по бильцю крісла, що розташовувалося всередині мікроавтобуса з тонованими вікнами. Ремінь безпеки щільно притягав його тулуб до спинки, заважаючи дихати.
– Поскаржишся в ЄСПЛ, – гмикнув здоровань, що порався з наплічником у кінці салону. – Коли випустимо.
– Я зараз…
– Не ламай нігті, замочок зачаклований. Дбаю, щоб ти не вистрибнув на повній швидкості. А то в труні будеш негарний.
– Ти покидьок!
– Ще й який! О, знайшов! – бурмило обернувся, вправно зберігаючи рівновагу всередині кузова, що добряче хилитався. Крислаті дерева й попутні автівки промаювали за темними вікнами з такою швидкістю, що мигтіло в очах. Глипнувши у вікно, Вадим з розпачем зазначив, що бус уже виїхав з міста.
Здоровань гепнувся на сідало навпроти, розвернув до нього планшет і простягнув стило.
– От! Почнемо з автографу!
– Навіщо?
– Чи пан професор не вміє читати? Якщо погано видно, збільш картинку. Електронний підпис, відбитки пальчиків і фото сітківки, щоб не відкрутився. А тоді розмовлятимемо далі.
– Я не погоджувався працювати на твій харцизятник!
– Доведеться.
– Хочеш мене змусити? Ану!
Здоровило понуро зітхнув.
– Вадику, годі комизитися! Ми з тобою не маємо вибору. Я за тебе підписався.
– А мене спитав?
– А ти дав спитати? Одразу почав торочити всяку дурню!
– Я просто спитав, куди ми їдемо, і чи надовго!
– А я не міг тобі сказати, поки не підпишеш оце! І не скажу!
Вадим люто рипнув зубами й смикнувся в ременях.
– Гадаєш, я не зможу вилізти з оцих пасиків і викинути тебе у вікно?
– Можеш, – примирливо погодився здоровань. – Але не варто. Ти останні десять років викладав історію, а я робив дещо інше. Не хочу тобі випадково щось звихнути. І вікна, до речі, броньовані. От що… пробач. Я не подумав. Але мені останнім часом нема коли думати. Бо я востаннє спав позавчора. І якби мав інший вибір, то ніколи б тебе не чіпав. Хоч це ти розумієш?
Вадим знову рипнув зубами. Кров люто стукала в скронях, наче відбиваючи ритм ударів.
От як тут не розізлитися, хай йому грець?
Звичайний робочий день, ти читаєш собі лекцію студентам – і тут прибігає секретарка учбової частини з вибалушеними з переляку очима. Мовляв, пане Вадиме, вам тут телефонують з СБУ, якийсь полковник, він зараз під’їде до університету, і ви мусите вийти надвір і його зустріти, бо до вас у нього якась термінова справа. А у вас же ж на час лекції вимкнений комунікатор, тому він не міг зателефонувати особисто…
Отут тебе починає сіпати. Не через те, що СБУ. Але прізвище полковника тобі добре знайоме, бо цей харцизяка доводиться тобі найліпшим другом дитинства, ще й колишнім шуряком. І якщо він отак зненацька прикотив до тебе на роботу, то стовідсотково щось трапилось. Навряд чи добре.
Тож ти, мов обпечений, мчиш униз, стрибаючи через три сходинки й намагаючись приборкати холодну хвилю паніки. Що сталося, з ким? Нещасний випадок? Аварія? Мама? Колишня дружина? Діти? (Боже збав, аби не малі!)
Стрибаєш у прочинені дверцята буса, наче гончак. Вони з гуркотом зачиняються за спиною, дебела лаписька пхає тебе в крісло – «Сідай, пристебнись!» – і за мить повз тоновані вікна промаюють стовбури дерев на бульварі.
Лише тепер починаєш похапцем щось питати. «Та ні, з усіма все добре, ти що, здурів?» Полегшено видихаєш. Приходиш до тями. І зрештою виникає цілком природне питання: а нащо тоді я тут? І куди ми женемо, наче обпечені? «Бач, Вадю… змушений терміново мобілізувати тебе як фахівця-консультанта. По справі державного значення».
Звісно, ти питаєш – по якій? Бо бракує клепки уявити, на хіба спецслужбам з їхнім розмаїттям експертів може придатися пересічний історик зі спеціалізацією по Середньовіччю. Ще й аж так терміново, щоб вихоплювати його просто посеред лекції.
І отут починається маячня. «Ні, спочатку підпиши зобов’язання про нерозголошення… на який час їдемо? на скільки треба!.. не потрібно ніяких речей – вдягнуть, погодують і дадуть де спати… та нічого з твоїми студентами не станеться, знайдуть заміну… ні, жодних дзвінків… ні, у нас не поліцейська держава, але спочатку зобов’язання про нерозголошення»… І далі по колу.
От як притомна людина має на це реагувати?
– Максе, ти мені нарешті вирішив помститися? – в’їдливо процідив Вадим. – Що я розлучився з твоєю сестрою?
– Ти здурів? – щиро обурився здоровило. – Та це найрозумніше, що ти зробив у житті! Я тобі ще на початку казав – не заводься! Бо вона хоч і моя сестра, але ж чиста сволота! Та хіба ти слухав? Я завжди почувався винним, коли вона тобі парила мізки!
– Тоді нічого не розумію! Що там у вас трапилось? Якісь сатаністи повилазили?
– Та ні. Гірше.
– Терористи?
– Тіпун тобі на язика! Назаре, встигаємо?
– Намагаємось, – кинув водій через плече, не обертаючись.
– Куди встигаємо? – смикнувся Вадим.
– Бач хмару? – Макс тицьнув пальцем у вікно. – А на нас чекає літачок. Мусимо вилетіти до того, як негода доповзе до міста. Бо за прогнозом грози й буревії заведуться на кілька днів. Якщо не встигнемо, доведеться дибуляти наземним транспортом, і мені начальство відірве голову. А я без неї буду негарний… Підписуй уже!
– А коли підпишу – скажеш, в чому справа?
– Чорт, як ти вже дістав! Скажу! Я вже півгодини це тобі торочу!
– Тоді давай.
– Нарешті! Невже диво таки станеться?
– Але спочатку прочитаю.
– Вадю, я тебе колись уб’ю! Справді!
– Якщо привезеш мій труп, тобі точно відірвуть голову, – вишкірився Вадим. – А ти без неї будеш негарний. Де писати?
– Отут… пальці… подивися в цю штуку… готово! Ху-у-ух! Нарешті! Здійснилося!
– А тепер кажи!
– Роззяв очі й поглянь у вікно, – глумливо вишкірився Макс. – За цим парканом летовище. Вже приїхали. Час, щоб щось дізнатися, ти щасливо пробазікав… Назаре, від КПП одразу їдь на смугу!
Поговорити в літаку теж не вдалося. Військовий вантажно-транспортний борт був не пристосований для пасажирів, і гостей влаштували на додаткових кріслах в пілотській кабіні. Далі пересадка на гелікоптер…
Та зрештою кудись прилетіли. Вадим виліз назовні, роззирнувся – й отетерів остаточно.
Бо опинився в іншому світі.
Довкола розляглася пустеля. Горби піщаних барханів, де-не-де порослих купками трави, сягали обрію в усі боки. В улоговині розташувався військовий табір – плямисті намети і багатоколісні машини футуристичного вигляду з радарними антенами нагорі. Схожі конструкції також стирчали довкола на високих шпичаках. Між наметами зміїлися товсті жмути дротів і кабелів – подекуди на підпорках, а часом просто по піску. Щось неподалік неголосно, але дратівливо джеркотіло. Далі з-за барханів видніли смуги дротяної загорожі, що оточувала табір, і хлопці з автоматами під навісами від сонця. Попри середину квітня спека була, наче влітку, вже за пів хвилини спину залоскотали цівки поту.
– Е-е-е… Де це ми?..
– Олешки, – повідомив Макс. – Олешківські піски. Ходімо, покажу розташування. Он, диви, тут усе підписано. Там їдальня, ото біовбиральні… Не наступай на дроти! Де попало ходити не можна, бо тут заповідник і оця, як її – «екосистема». Ящірок не ловити, вони червонокнижні…
– Зажди! – Вадим спинився, спантеличено розглядаючи таблички на наметах з друкованими написами українською і англійською. – А навіщо оце все?
– Міжнародна місія, - пояснив Макс. – Бач, у цьому пісочку дещо знайшли. А в цьому дечому є написи або позначки, щось таке. І в них досі ніхто не може розібратися.
– А штучний інтелект?
– Його задіяли в першу чергу. Всі системи дешифрацій, які лише існують. Бач, фахівці тут колупаються не відучора. Але всі ШІ спіймали облизня. Нічого не втямили. На виході видають абракадабру, ще й кожен свою. Тобто, без живих людей не розберешся.
– Але ж спецслужби мають людей…
– Кого? Всі шифрувальники працюють по готових таблицях. А тут потрібні науковці, які здатні збагнути саму концепцію. Але бач, яке лихо… В наші часи геть усе, що треба розшифровувати-розраховувати, робить ШІ.
Вадим кивнув. Він колись працював з історичними ШІ. Система була здатна розібратися з усіма живими та мертвими мовами й писемностями, аж до шумерських табличок та індіанських вампумів. Її не збивали з пантелику руни, ієрогліфи і навіть незвичні системи запису нот. Вона сама могла створювати найрізноманітніші кодування будь-яких сигналів.
– Я сюди возив усіх, хто може бодай щось в цьому тямити, – вів далі Макс – Нобелівських лауреатів, математичних аналітиків, програмістів й навіть хакерів. Айтішники працюють досі, бо будь-яку гіпотезу треба згодовувати машині на оцінювання. Але дуля!
– Дивно!
– Отож, – зітхнув Макс. – Бо ця система, схоже, не має стосунку до математики. У неї якась інша логіка. А вся наша наука моделюється математикою. Науковці нічого іншого не знають. Плюс є ШІ, який вирішує всі проблеми, які лише можуть виникнути. То нащо заморочуватись?
– Слушно. Але до чого тут я?
– Бо ти колись вивчав усякі дивні середньовічні коди.
– Це було за царя Панька. І мені не дали їх узяти темою для дисертації. Сказали, що це нікому не потрібно. Тому я перейшов на іншу тематику.
– Але все одно копирсався із тими штуками. Я ж знаю.
– Заради забавки. Тому не певен, що зможу чимось допомогти… – аж раптом майнув здогад: - Трясця! Це ти на мене настукав? Що я колись?..
– Надто добре про мене думаєш, – пирхнув Макс. – Я б не втямив, що твої колишні забавки можуть тут придатися. Це тебе здали колеги з універу. Всі претензії до них. Не вийде – то не вийде, не ти перший. Просто вже нема кого запрошувати, скажу тобі щиро…
Всередині військові намети виявилися зручнішими, ніж виглядали зовні. Ніби звичайні багатокімнатні приміщення з готельним умеблюванням, хіба тканина замість стін. У вітальні навіть були м’які канапи й килим на долівці.
Проте довго тішитися вигодами польового табору не довелося. Вадим ледве встиг відсьорбнути каву, як у Макса теленькнула рація.
– Так… Плюс. Вадику, вставай! Поїхали!
– Ку…? Пф-ф-р!
Гаряча кава втрапила не в те горло. Вадим вдавився, скочив з канапи й розхлюпав пів келишка собі на штани.
– Тю, та що ти такий незграбний! – гримнув Макс. – Ворушися! Тарадайка вже чекає!
«Тарадайка» виявилась гарненьким джипом-«Хмілем» із відкритим верхом. Гамуючи кашель, Вадим не одразу розгледів, хто там сидів, бо через засльозені очі всі плямисті однострої зливалися. Лише коли поглянув вперед, намагаючись збагнути, куди саме їх несуть чорти – очі вихопили з-поміж захисних кольорів незвично яскраву пляму.
Це була жінка в помаранчевому сарі. Маленька на зріст, але напрочуд зграбна, з гладенькою шкірою кавового кольору. Гарне обличчя з величезними карими очима, тонким носом і маленькими вустами вражало якоюсь неземною гармонією – Вадимові навіть спало на гадку, що саме так мають виглядати справжні ельфи. Спочатку вона здалася йому юною дівчиною, але згодом помітив сріблясті нитки в блискучому чорному волоссі й збагнув, що вона, певно, не молодша за нього.
– Вітаю в нашій компанії, професоре! – огрядний лисань із вишуканою британською вимовою простягнув Вадимові руку через прохід між лавочками. На грудях товстуна був бейдж із написом англійською «Деррік, керівник проекту». – Дозвольте познайомити вас із пані Келані. Вона професорка з Університету Ченнаї, Таміл Наду. Лінгвістика і давні мови. Працюватимете разом.
Тамілка привітно усміхнулась, яскраво блиснувши цукрово-білими зубами. Вадим знічено вишкірився у відповідь, намагаючись прикрити ліктем кавову пляму на коліні.
Серед барханів визначати відстань було важко, але їхали десь кілометри зо три, кружляючи низинами між піщаними горбами. Проминули два КПП й зрештою зупинилися біля намету, що самотньо стирчав з піску.
– Мусимо вдягти захисні костюми, – повідомив Деррік. – Біологи вже дослідили об’єкт, там немає нічого загрозливого для людей. Але не варто лишати всередині людське ДНК, це може завадити іншим дослідникам.
Вадим приречено кивнув. Цупка хламида з каптуром і прозорою маскою-забралом навіть на вигляд була страшенно незручною. Проте не посперечаєшся.
Далі рушили пішки настилом, що був встановлений на підпорках трохи вище рівня піску. Завернули за бархан…
Вадимове серце нервово закалатало.
Він ніколи не бачив вирв від вибухів. Народився в часи, коли війн уже не було, бо міжнародна спільнота нарешті навчилася застосовувати проти держав-терористів критерії здорового глузду, а не юридичну казуїстику. Про бойовища минулих сторіч знав хіба з книжок.
Але одразу збагнув, що це вирва. Бо чим ще може бути величезна яма під барханом, довкола якої розкидані брили, спечені майже на скло?
Та зараз довкола було тихо, мов на цвинтарі. Плямки розплавленого піску зблискували на сонці, наче вода, серед вцілілих купинок трави сновигали ящірки.
Хідник вивів на широкий риштак, що оточував яму. Вадим поглянув униз і розгублено закліпав очима.
– Е-е-е… що це таке?
– Об’єкт, - пробурчав Макс. – Гепнувся з космосу. І він створений не на Землі.
– Це… літаюча тарілка? Справжня?
– Радше літаюча виделка. Отам сходи. Тримайтеся за линви.
Якщо літальний апарат і нагадував виделку, то її «зубці» були сховані під барханом. Назовні виднів лише товстий «держак», що лежав у ямі навкоси. Він був метрів зо двадцять завдовжки і близько трьох завширшки, обтічної форми, в розрізі трохи сплюснутий. Якось дивного буро-плямистого кольору, ще й наполовину обліплений спеченим піском. Вхідний отвір нерівної овальної форми заввишки трохи понад метр розташовувався збоку, як у літака. До нього від сходів вів додатковий риштак.
В глибокій ямі, оточеній піщаними відвалами, в кількох кроках від чорного прорізу Вадимові чомусь стало моторошно. Здалося, що горби щомиті можуть посунутись, поховавши їх під товщею піску. Або з чорної діри виповзе щось жахливе…
– Це ви прорізали отвір в стінці? – спитала тамілка англійською.
– Ні, – відповів Макс. – Це вхід. Відсувні двері. Ми відчинили їх зовні. Певно, система замикання пошкодилась при ударі.
– А перехідний шлюз за входом є? – спитав Вадим, згадавши побіжні відомості про космічні кораблі.
– Немає.
– А когось знайшли… всередині?
– Ні.
– Гаразд. Дурне питання.
– Ми нічого від вас не приховуємо, – відрубав Макс. – Всередині справді нікого не було. Гадаємо, це безпілотний корабель-розвідник.
– А навіщо тоді в ньому вхід?
– Для технічного обслуговування.
– Схоже, ці істоти менші за людей, – промовила жінка. – Вхід маленький.
– Або вони не пересуваються вертикально, – зауважив Деррік. Вона згідно кивнула.
– То що, готові? – спитав Макс. – Ходімо всередину. Рухайтесь точно за мною й нічого не торкайтесь.
Діра виявилась не такою й чорною, коли Макс увімкнув світло. Акумулятор стояв перед входом, а всередині проведені тонкі, майже невагомі дротики з лампочками. Вадим нервово зітхнув, нахилився й пірнув до отвору.
Всередині було несподівано просторо – принаймні, він вільно випростався. А коли роззирнувся, то знову перехопило подих.
Все довкола було блискучим і напівпрозорим, наче виробленим з кристалів або скла, і в світлі лампочок миготіло різними барвами. Подекуди видніли сірі металеві конструкції, але вони наче розчинялися в кристалічній масі. Все обладнання розташовувалось уздовж стін, лишаючи всередині вільний простір. В дивовижних формах довкола вгадувались технічні прилади, але геть не схожі на людські. Настільки відмінні, що Вадим остаточно упевнився – це, хай йому грець, точно не підробка.
– З чого все це зроблено? – здивовано прошепотів він.
– Фізики кажуть – термічно оброблені сполуки кремнію, – пояснив Макс. – Є доданки інших речовин, але основа – звичайний пісочок. Дивіться сюди!
Одна з бічних стін була пласка й рівна, і на ній шерегами розташовувались опуклі позначки. Або радше тривимірні. Вони трохи відрізнялися одна від одної за розміром, але всі мали доволі чітку геометричну форму – краями утворювали або куби, або призми, або циліндри. Проте всередині цих форм…
– От, – пробурчав Макс. – Це вочевидь якась писемність або інформація. Оце й є ваша задача. Розібратися, що це означає.
Вадим нахилився до позначок, вгледівся в крайню. З відстані вона нагадувала кубик, приліплений до стіни, та насправді ані площин, ні ребер не було. Враження кубічної форми утворювали краї інших форм, що клубочилися всередині, проте в них не було нічого геометричного. Деякі нагадували химерні напливи, що утворюються взимку на морозі там, де на землю згори крапає вода. З них випиналися не менш вигадливі форми, схожі на водорості, сніжинки, паморозь на шибках або листя папороті. Подекуди вгадувались частки фракталів, які перетікали в примхливі вигини. Внутрішнє «начиння» кожної позначки було не схоже на сусіднє.
– Очманіти! – пробурмотів Вадим. – Максе, з цим нереально розібратися навіть за сто років!
– Матимете на допомогу комп’ютерні тривимірні моделі цих штучок, ШІ, математиків та айтішників, - відрубав Макс. – Від вас потрібна лише концепція декодування. Посидьте тут, роздивіться як слід. Може, щось спаде на думку. Але нічого довкола не торкатись!
– А що буде, якщо торкнемося?
– Ці штучки чіпати можна, – уточнив Макс. – Але все довкола – зась. Бо ще влізете в систему керування й гайнете кудись до космічного простору. І невідомо, чи ми вас звідти виловимо.
– Маєш на увазі – цей корабель може злетіти?
– Хтозна. Але ще ніхто не довів, що не може. Тому обережно!
Вадим скинув оком на неймовірний інтер’єр довкола – й відчув, що його хапають дрижаки від завзяття. Оце так задачка!..
Він занурився в роботу аж по вінця. Навіть не зважав, як минають дні, що він їсть і де спить. Майже не згадував про універ, лекції та студентів.
Розв’язувати загадки і шифри було Вадимовим захопленням ще змалечку. І зараз він почувався так, наче повернувся в юнацькі роки – до світу, сповненого дивовижами. Де існують зв’язки і сполучення між речами і явищами, які можуть розгадати лише знавці. Де відомості, здатні змінювати долі держав і народів, маскуються під звичайні побутові речі.
Він вивчив всі версії, які висували його попередники. В дечому знайшов раціональні ідеї, дещо відкинув. Хоч би як, але вони успіху не досягли, тож треба шукати інший шлях.
Фізики вже дослідили «кубики» й запевняли, що це не якісь прилади, електронні плати або носії пам’яті. Не функціонал, а голісіньке зображення. До того ж не викарбуване разом зі стіною, а нанесене окремо. Макс жартував, що це напис на кшталт «Не влізай – уб’є», але на всій стіні не було анічогісінько, що б потенційно могло «вбити».
З професоркою вони співпрацювали не надто тісно. Кожен мав власний «робочий намет», де копирсався здебільшого самотужки. Вона була приязна, але не балакуча. Лише коли Вадим вперше назвав її «Келані», як було написано на бейджі – зауважила:
– Трохи не так. Кальяні.
– О, перепрошую…
– Це не ваша провина, – її ельфійська усмішка мимоволі заворожувала. – Англійські транслітерації фонетично дуже неточні. Я б також не змогла вірно вимовити ваше ім’я по напису на бейджі, якби не чула, як ваші співвітчизники звертаються до вас. А скільки літер у вашій рідній мові?
– Тридцять три, – повідомив Вадим.
– В моїй тридцять одна окрема, шість додаткових і двісті шістнадцять комбінованих.
– Очманіти! Як ви їх всі запам’ятовуєте?
– Якось запам’ятовуємо, – засміялася вона. – І тамільська писемність ще не найскладніша. Тож якщо будуть якісь гіпотези стосовно літер – звертайтеся. Може, я стану в пригоді.
– Красно дякую. Обов’язково.
Але до суто лінгвістичних питань поки не доходило. Вадим почав досліджувати версію, що кожен «кубик» - це цілий блок інформації. Артефакти мали надто багато елементів, щоб бути літерами або навіть словами. А якщо це безпілотний корабель, то що може бути написане всередині?
Технічна інструкція. Або релігійний трактат – власники корабля могли вмостити щось таке як данину традиції. Деякі збіги в формах вже був намацав штучний інтелект, проте вигадати пояснення не зміг.
Вадимові це теж поки не вдавалося. Вдивлявся в тривимірні зображення дивних знаків до мерехтіння в очах, крутив їх на різні боки. Намагався пристосувати до них різні системи кодування. Часом виникало відчуття, що вже вловив зашифрований у них сенс і ось-ось його зрозуміє. Бачив артефакти уві сні, і вони нібито щось йому шепотіли. На жаль, коли прокидався – забував, що саме. Але не втрачав надії, що одного разу таки не забуде.
Вечорами, коли трохи спадала спека, він виходив на край табору, щоб відпочити й подивитись на пустелю. Прислухався до розміреного шепоту піску на барханах і дивних тіней, що час від часу ковзали схилами. Мріяв про те, як було б чудово, коли б він розшифрував інопланетну загадку першим. Його ім’я на перших шпальтах провідних видань, запрошення до кращих університетів планети. Зробити таке – це ж увічнити себе в історії!
Але ж спробуй розгадай!
Та якось наприкінці дня Кальяні підійшла до нього, коли він виходив з їдальні після вечері.
– Вадиме, маєте вільний час? Я б хотіла з вами дещо обговорити стосовно роботи.
– Залюбки, - кивнув він.
– Тоді прошу до мого намету. Хочу вам дещо показати.
Поки Вадим тупцяв біля входу, обтрушуючи взуття від піску, тамілка гайнула до шафи, витягла звідти велику паку роздруківок й почала викладати їх просто на килим. Вадим нахилився, щоб краще бачити. Й за хвилину почав розгублено шкрябати потилицю.
– Що це таке?
– Пісок, – пояснила Кальяні. – Я попросила змоделювати динаміку жмені піску, підкинутого в повітря, при різному тяжінні – земному, меншому й більшому. І зробити стоп-кадри з різних боків і на різних стадіях руху в просторі. Нічого не нагадує?
– Очманіти! Виходить, ці форми в «кубиках» утворюються саме так? Як ви до цього додумались?
– Подивіться на корабель. Головний технічний матеріал у цієї цивілізації – не метали, а кремнієві сполуки. Отже, пісок для них важливий. Припускаю, що корабель сів в Олешках, а не деінде, бо має алгоритм для вибору саме таких місць.
– Тобто, рідна планета цих істот виглядає як піщана пустеля?
– Гадаю, не обов’язково як пустеля. Реголіт, тобто матеріал, подрібнений до стану піску, є на поверхні багатьох планет і астероїдів. На моє замовлення фахівці змоделювали рух різних версій подрібненого матеріалу. Але склад піску – це задача для хіміків. А наша – зрозуміти, що означають ці форми.
– Еге ж, – погодився Вадим. – Тобто, ми маємо справу з істотами, для яких звичні піщані вихори. І які мають якесь доволі просте знаряддя, щоб виплавляти такі речі з піску. Не складніше за нашу кулькову ручку. Хоча я, щиро кажучи, не уявляю, як це можна зробити технічно.
– Але мене збиває з пантелику ще дещо, – зауважила Кальяні.
– Що саме?
– Освітлення. Ми бачимо ці витвори в нашому звичному освітленні. Але мені цікаво, як їх бачать власники цього корабля. Я питала фізиків, яку довжину хвиль має оригінальне світло. Але мені не сказали.
– Чому?
– Бо не знають. Вони не знайшли, де воно вмикається.
– Може, ці істоти взагалі сліпі? І користуються інфразвуком?
– Хтозна. Але я попросила змонтувати ліхтар, який дає не лише те світло, яке ми вважаємо видимим. Додати інфрачервоний і ультрафіолетовий компоненти до меж людського зору. І я б хотіла запросити вас випробувати його разом.
– Дякую, залюбки візьму участь в експерименті, – кивнув Вадим, долаючи нудотне шкрябання всередині. Було збіса прикро, що ця маленька жіночка навигадувала більше гіпотез, ніж він. Та що вже тепер…
– То йдемо? – спитала вона. – Вже достатньо стемніло.
– А нам неодмінно потрібна темрява? – уточнив Вадим. – Може, краще вдень?
– Ні. Потрібна темрява. Чи ви боїтеся?
– Та ні. Чого там боятися? Ходімо.
Коли світла пляма табору зникла за пагорбами, Вадим знову відчув себе закинутим до іншого виміру.
Хвилі барханів ледве проглядали довкола в примарному світлі молодика, а над головою висіла велетенська чорна чаша, помережана цятками зірок і напівпрозорою стрічкою Чумацького Шляху. Там був Всесвіт – неозорий і нескінченний. Що таке Земля у порівнянні з ним? Крихітна каменючка, на якій випадково завівся тоненький, майже непомітний з відстані шар білкової плісняви. Двоногі мікроби завзято в ній шкрябаються, розводять і пожирають інші різновиди живого дріб’язку, плодяться самі, будують скупчення будиночків для житла, вигадують собі халепи й пихато називають все це «цивілізацією», а себе – «вищою формою життя». Але в порівнянні з масштабами і потужністю Всесвіту все це настільки мізерне й незначне…
Він заточився й наче прокинувся. Роззирнувся довкола й лише тепер почув дивні звуки – шурхіт, тоненький посвист і шепіт. Зауважив, що вони нібито складаються в мелодію. Струснув головою, намагаючись позбутися мари. Але звуки стали лише голоснішими і, здавалося, забриніли не лише у вухах, але й у мозку. Над барханами злетіла напівпрозора хмарка, малюючи на тлі темного неба фантастичні форми. Розсипалася, здійнялася трохи далі…
– Це вітер, – прошепотів Вадим сам собі. – Просто вітер. І пісок…
Затиснув вуха й кинувся наздоганяти Кальяні, що м’яко й майже нечутно простувала колією, вибитою колесами джипів. Подумав – таки добре, що шлях позначено, бо серед горбів можна заблукати просто поряд із табором. Схотів був гукнути їй, щоб увімкнула світло в ліхтарі. Але попереду вже заблимав крихітний вогник біля останнього посту перед «об’єктом Ікс».
Дотримуючись інструкції, вони вбралися в захисні балахони, але каптури з масками не вдягали.
– Не треба вмикати акумулятор, – промовила Кальяні, коли дісталися входу до корабля. – Ліхтаря вистачить.
Модифікований ліхтар був, схоже, зібраний з перших-ліпших годящих запчастин, що знайшлися на базі, і мав доволі дивний вигляд. Працював автономно, від батарей. В невеличкому колі світла нутрощі літального апарату виглядали ще більш химерними, ніж при стаціонарному освітленні. Але всі елементи були на своїх місцях. І стіна з «кубиками» виглядала, як і зазвичай.
«Якісь дурощі, – трохи роздратовано подумав Вадим. – Ми як ті малі діти, що залізли до темного сараю з ліхтариком і шукають у ньому вигадані скарби».
– Спробую інший режим, – повідомила Кальяні й простягнула йому чорні окуляри. – Вдягніть, це світлофільтр. Бо попече очі. Готові? Вмикаю.
І повернула перемикач.
Світло блимнуло й зникло. В темряві перед очима закружляли кольорові плями. А далі все знову почало помалу вимальовуватись, лише в іншій кольоровій гамі.
Напівпрозорі прилади уздовж стін засяяли ядучим синім і бузковим світлом, яке ніби йшло зсередини. А «кубики»…
Примхливі візерунки змінилися. Тепер вони мерехтіли й палали блакитним вогнем, що перетікав і кружляв всередині форм. На стіні вималювались тіні, схожі на дивовижні скелясті краєвиди, над якими кружляє вітер й кидає туди-сюди піщані вихори.
– Це треба зняти на відео…– прошепотіла Кальяні.
І раптом заклякла, дивлячись розширеними очима кудись за Вадимову спину.
Він теж обернувся – й припинив дихати.
На вільному просторі, перегороджуючи вихід з корабля, маячіла жахлива напівпрозора постать, наче вилита зі скла. Нічого спільного із земними істотами вона не мала. Нагадувала нерівну гантель, поставлену вертикально й всіяну отворами зі зловісними зубчастими краями. Численні мацаки стирчали врізнобіч і перегороджували весь прохід. Те, що можна було вважати «головою», нагадувало здоровезного павука на товстих кутастих лапках.
Єдине, що спало Вадимові на думку: « От, усе…»
Бігти не було куди. Битися нема чим. Хіба що…
– Дай-но ліхтар… – його власний голос забринів у тісному замкненому просторі, наче звідкілясь збоку.
– Не рухайся… – зашепотіло ззаду.
«Яке там «не рухайся»! – розпачливо заволало всередині. – Треба пробиватися й тікати!»
Він обернувся, шукаючи поглядом світильник. І раптом збагнув, що в маленькій Кальяні щось змінилося.
Тамілка мовби перетворилася на статую. На нерухомому обличчі вимальовувалась дивна, нелюдська посмішка – вичікувальна й глузлива водночас. Руки зведені на рівень плечей, пучки пальців стиснуті. А над її головою…
Спочатку йому здалося, що це мара. Примхлива гра світла й тіней. Але за мить збагнув, що ні.
З тіла жінки, ніби висотуючись з її спини й плечей, поволі виростала велетенська змія. Вище… вище… З легким шурхотом розгорнувся широкий «каптур» з двома зловісними чорними колами на тлі мерехтливої луски. Здоровезна трикутна голова рушила вперед, бо вже ледве вмішувалася під стелею. Схилилася над його маківкою, наче затуляючи від небезпеки.
– Не рух-х-хайс-с-ся…
Він спробував сіпнутись, але збагнув, що не може. Ніби щось м’яко, але нездоланно оповило руки й ноги. Глипнув униз і з жахом побачив товсті лускаті кільця, що обкрутили його від плечей до гомілок. Вони здавалися напівпрозорими й примарними, але водночас він відчував їхню вагу. Таку, що аж зібгало захисний комбінезон.
Вадим закляк, почуваючись, наче в нічному жахітті. Лише важке сапання, що вихоплювалося з його грудей, упевнювало, що він досі живий і притомний.
Інопланетну потвору він тепер бачив лише бічним зором. Але помітив, що вона позадкувала й наче зіщулилася. Її поверхня ущільнилась, потьмяніла й утворила дрібні брижі. «Павук» на голові випростався на лапках, а тоді раптом відірвався й стрибнув на бічну панель. Почав щось там копирсати, висуваючи й вмикаючи. Панель тихо забриніла й почала змінювати кольори, або навіть форму – по примарному мерехтінню плям було годі збагнути.
Зрештою щось приглушено дзенькнуло. Зашурхотіло, заповнюючи простір всередині корабля, вуха й мозок. Наче пісок у пустелі…
Вадим не одразу збагнув, що шерехи створює не панель, а дрібніші мацаки гантелеподібної істоти. Вони стрімко ворушилися на верхній частині, наче граючи на фортепіано.
А ще за мить від панелі пролунав механічний, але цілком розбірливий голос:
– Вітаю, люде…
– Тікаймо! – Кальяні вхопила його за руку й потягнула вгору по сходах.
Він майже не бачив нічого довкола. Сходинками дряпався рачки й мало не злетів з настилу в пісок, але міцна маленька рука вхопила його за плече й потягла за собою.
Ледве усвідомив, як пробігав через порожній пост – лише блимнуло світло над головою. Далі, далі… Там настилу вже не було, і ноги грузнули в піску, сповільняючи рух, наче в жасному сні.
Аж раптом земля під ними загуркотіла й здригнулася
– Лягай! Вдягни маску! – промовила Кальяні – незвично спокійно, наче замовляла каву в кондитерській. Смикнула його вниз, притиснула до піску.
І тут все довкола злетіло в повітря.
Принаймні, йому так здалося. Потужний поштовх знизу й купи піску, що підстрибнули зусібіч. Сліпуче світло різонуло очі навіть крізь чорні окуляри, які він не встиг зняти. Двигтіння землі, від якого заклацали зуби…
Коли нарешті все стихло, вони ще довго лежали нерухомо. Він міцно обіймав Кальяні й слухав, як згори, наче рясний дощ, із шурхотом сиплеться пісок. Подумки подякував їй, що нагадала про маску. Через піщану хмару довкола нічого не бачив, але принаймні міг дихати.
Коли шерех припинився, вона поворухнулась. Обережно виборсалася з його закляклих рук. Тихо спитала:
– Ти живий?
– Так…
Він сів, розгрібаючи пісок, що засипав їх майже цілком. Важко видихнув. Похмуро спитав:
– І що тепер розповідатимемо начальству?
– Правду, – посміхнулась вона. Він не бачив її обличчя в темряві й під маскою, але почув по голосу.
– Але… Про кобру розміром з корову – теж?
– Ні, – пирхнула вона. – Про Нагу можеш забути.
– Нага? Це воно так зветься? Аякже, таке забудеш! А що це насправді було?
– Ти ж бачив, – в голосі Кальяні забринів метал.
– Я бачив кобру заввишки з паротяг. І ти… Як ти її створила?
– Енергетично.
– Але вона була матеріальна! Я ж її відчував!
– Матерія перетворюється на енергію, і навпаки. Шкільний курс фізики.
– Але як ти це робиш? Поясни, будь ласка. Бо я ж науковець. Я ж не відчеплюся.
Кальяні похмуро зітхнула.
– Бач, у чому справа… Мої пращури не з Таміл-Наду, а з острова Ланка.
– Шрі-Ланка?
– Так він зветься нині. Я не тамілка, а з народу Нагів. Він вважається одним із найстаріших на Землі. Власне, Наги споріднені з тамілами, а таміли…
– Належать до дравідійської цивілізації, яка існувала ще до виникнення аріїв, - підхопив Вадим. – Тамільська мова давніша за санскрит і є найстарішою з класичних мов, а карнатична музика – прототип всіх музичних систем світу. Я дещо про це знаю. Бо я ж історик.
– Саме так, – кивнула Кальяні. – В давнину Наги були дуже відомі. Про нас є дописи в Рамаяні, Махавамсі, Манімекалаї та багатьох інших текстах. З Нагами родичалися найвпливовіші королівські династії Індії. Коли Будда приїздив до Ланки, то гостював у Нагів. Мої пращури жили в Нага Наду, яка нині зветься Джафною, кілька тисяч років. Вони переїхали до індійського Таміл Наду лише в минулому сторіччі, коли тікали від наступу сингальських військ. Зараз про нас рідко згадують як про окремий народ, здебільшого вважають тамілами. Але насправді є значна різниця. Бо таміли не можуть робити того, що Наги.
– Тобто… перетворюватися на кобр?
– Так.
– Схоже, на того прибульця твоя змія справила враження.
Вадим мимоволі зіщулився, згадавши неживий, монотонний голос машинного перекладача: «Цивілізована раса – та, яка вміє утворювати симбіоз. Коли особини різних видів не змішуються, але формують єдність і взаєморозуміння. Ті, хто конкурує – це дикі раси. Вони чинять зло, а зло підлягає винищенню. Ми спостерігали за людьми. Бачили спільну працю, та не знайшли симбіоз між несхожими. Але зараз бачимо»…
– Цікаво, що б сталося, якби ти була не з Нагів, – пробурмотів Вадим. – Схоже, цей мацакуватий хлопець не вважав співпрацю між звичайними людьми ознакою цивілізованості.
– Він мав слушність, – зауважила Кальяні. – Тварини теж утворюють стада або зграї та допомагають одне одному. Але симбіоз – це інше. Це здатність гармонійного існування і взаємодопомоги у несхожих видів. Як у нього й того павучка.
– Тоді, виходить, ми збили його з пантелику, – гмикнув Вадим. – Бо насправді людська цивілізація базується на конкуренції. От я лише зараз подумав… Навіть у деяких земних тварин є симбіоз, чи не так? А от у людей немає.
– Навіть навпаки, – сумно промовила Кальяні. – Люди часто намагаються знищити тих, хто на них не схожий. Оповідають, що коли Будда приїхав на Ланку і розмовляв з людьми, пішов дощ. Тоді король Нагів Мухалінда перетворився на Змія й накрив Будду своїм каптуром, щоб захистити від зливи - хоча таміли і Наги ніколи не приймали його вчення. Кілька тисячоліть Наги однаково боронили і тамілів, і сингалів від ворогів. Але коли сингалів-буддистів на острові стало більше, вони почали захоплювати наші землі, а нас убивати. Коли ми втекли до Таміл Наду, то приховували, що ми Наги. Звалися тамілами. Заради безпеки.
– У мого народу було дещо схоже, – кивнув Вадим. – Колись сусідня країна вважала, що ми взагалі не мусимо існувати, і нас треба знищити. Лише за те, що ми не такі, як вони. Хоча ми самі ніколи на них не нападали.
– От бач! Добре, що прибульці не втямили, що до чого, – зауважила Кальяні. – І вирішили, що ти і Нага – це різні види. А ти таки відчайдух! Той мацакуватий розмірковував, вбити нас чи ні, а ти йому: «Спочатку розкажіть, що означають ті письмена на стіні!»
Вадим засміявся.
– Сам не знаю, чого це мене смикнуло. Зате тепер ми знаємо.
– Самі б не второпали, - пирхнула Кальяні. – Нізащо. Бо не знали про симбіоз.
– Ти майже здогадалася.
– Ні. Стосовно іншого освітлення – це мені підказали доповіді фізиків. Але не спало на думку, що ці істоти можуть ставати настільки прозорими, щоб спокійно гуляти просто серед нас удень. І вивчати нас, поки ми вивчаємо їхній корабель. Здається, я кілька разів навіть їх бачила! Відчувала, що це не просто марево над розпеченим піском. Але не вірила самій собі.
– Я теж читав доповідь про освітлення, – кивнув Вадим. – Але не взяв до уваги. Вважав, що матеріальна форма – це головне…Трясця! Нам же ж доведеться писати доповідь про все, що сталося!
– Мені здається, що стосовно деяких фактів…
– Звісно. Не переймайся. Жодних змій там не було. Самісінькі інопланетяни. От як про таке розповісти начальству, щоб нас не відправили до божевільні? Хай йому грець, ти щось бачиш у цій куряві? Я навіть не уявляю, в якому боці наш табір!
– Не заблукаємо, – пирхнула вона й легко підхопилася на рівні. – Ходімо?
Він встав, струсив з комбінезона пісок. Їхні руки зустрілися й міцно зчепилися в одне.
– …тобто, це певний вид мистецтва, – Вадим скинув оком на шереги похмурі облич довкола довгого столу. – Тривимірний піщаний вихор має символіку, яка висловлює ті або інші емоції. А тіні, які падають від нього при різних напрямках освітлення, мають утворювати відображення певних краєвидів.
– А навіщо вони роблять таке на стінах? – спитав ще хтось.
– Традиційна прикраса інтер’єру. Як, наприклад, українські вишивані рушники. Щоб створити таку річ, треба довго марудитися. Вони поринають в цю справу під час довгих перельотів. І це спільна творчість.
– Тобто, ці позначки – взагалі не письменність? Вони нічого не означають?
– Означають. Це складне мистецтво, яке відображає їхнє уявлення про світ. Але витвір мистецтва не можна перекласти математичними або писемними знаками.
– А чому контакт був такий короткий?
– Здається, я вже пояснював, – Вадим ледве стримав роздратування. Це збіговисько було вже не першим, і дурні запитання добряче набридли. – Якщо шановне панство вважає, що людство – це унікальний феномен, який мусить неодмінно цікавити весь Всесвіт, то це прикра помилка. Бундючна ілюзія, що існує лише в нашій уяві. Ці істоти прилетіли сюди по власних справах. Вони збирали інформацію, яка їх цікавила. Зібрали й полетіли геть. В їхні плани не входило спілкування з аборигенами, тобто з нами. Контакт відбувся випадково – лише тому, що ми з пані Кальяні опинилися в кораблі тоді, коли вони вже планували відлітати. Вони не збиралися нас просвіщати, і добре, що вдалося дізнатися бодай щось. Машинний переклад нашої мови вони зробили для власних досліджень, а не заради того, щоби з нами базікати. Бо вони не вважають нас достатньо розумними для спілкування.
– З чого ви зробили такі висновки?
– Вони самі це сказали. В уяві людства головна ознака розуму – це наявність технологій. Але коли я про це повідомив, вони відповіли: «Технології не є ознакою розуму, це ознака любові до зручності. Розум виявляється в здатності до симбіозу несхожих видів і створенні форм відображення фізичної та енергетичної реальності». Останнє – це вони мали на увазі мистецтво.
Наметом прокотився здивований і невдоволений гамір.
– Як це – технології не ознака розуму?
– Що чув, то й кажу, – визвірився Вадим. – До речі, вони виплавляють міжпланетні кораблі з усім технічним обладнанням із самісінького піску. Як на мене, варто замислитись.
– Ми маємо симбіоз! – гукнули з дальнього краю столу. – Вирощуємо рослини і тварин…
– Це не симбіоз, а використання як ресурс. Зовсім інша річ.
– Але, наприклад, собаки…
– Зараз вони всі перетворені на декоративні живі іграшки, а їхні природні форми поведінки вважаються небажаними й усіляко пригнічуються. Я консультувався з біологами з цього приводу.
– А ви певні, що йшлося саме про симбіоз?
– Певен, бо це бачив. Прибульці в кораблі належали до різних форм життя. Отже, саме симбіоз для них – це головне. Докладніше все в моїй доповіді. Якщо відповідей на якісь ваші питання там немає, то їх на наявний час не існує взагалі.
Коли вони з Кальяні вийшли з намету, до них підійшов Макс. Усміхнувся жінці, підбадьорливо ляснув Вадима по плечу.
– Радий, що з вами все гаразд. Коли ви зникли, я страшенно пересіпався.
– Нас збираються відправляти додому, чи ні? – пробурав Вадим. – Хочу нарешті поспати в ліжку, де піді мною не хрустить пісок.
– За пару годин буде гелікоптер.
– А зайве місце там знайдеться? Хочу показати Кальяні Дніпро й Київ.
– Симбіоз? – весело підморгнув Макс.
– Гм… До певної міри. Максе, чуєш? Ти все ж таки СБ-шник. Поясни, будь ласка, цим дубоголовим, що не все так просто. Бо ця літаюча виделка може прилетіти знову й сісти десь у Сахарі. І якщо ці інопланетні хлопці побачать тамтешні міжплемінні чвари… Вони, я так зрозумів, дуже не люблять істот, які нищать одне одного. Мені б не хотілося, щоб усю нашу Землю модифікували до стану Олешків – зважаючи на їхню пристрасть до пісочку.
– Ти це серйозно? – Макс ураз споважнів.
– Цілком! Я намагався це пояснити. Проте, здається, ніхто не втямив. Мантра «ми – верхівка еволюції» застить очі. Але це патякання мало сенс, лише поки ми були єдиними жабами на болоті. А тепер, здається, настає час розумнішати. Терміново…
|
|
|
|
Время приёма: 08:46 03.05.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев