...На Абрисі жили колишні земляни. Втім, не кожен з наших міг упізнати тут своїх співвітчизників. Коли близько чотирьох сотень років тому раса мороків змагалася з Землею за газові копальні, вони зуміли підкупити мешканців цієї колонії обіцянками забезпеченого майбутнього. Місцеві в односторонньому порядку розірвали з Землею колоніальний договір і привітали на своїй поверхні мороцький флот. На Абрис налетіли будівельники, шахтарі і, звісно, військові, котрі отримали наказ охороняти нову власність Великого Мороку, якщо Земля раптом не прийме рішення колоніального уряду.
На превелику радість (а може, і жаль) абрисців, Блакитну Планету на той момент трусила пластикова лихоманка. Місцеве управління раптом зіткнулося з боротьбою громадян більшості земних країн за кожен шматок чистого грунту і кожен ковток не забрудненої води. Чи ж до колоній тепер — тут власну планету від війни порятувати б!
Мороки пожили на Абрисі років 20. За цей час дійсно встигли набудувати гарних лікарень, добре освітлених доріг, а також шкіл, обладнаних за останнім словом техніки 24 сторіччя. Навчання велося державною — тобто, мовою нових власників планети. Абрисці і не проти були — життя у кожному з місцевих поселень стало настільки легким і комфортним! Заради цього не те, що мороцькою — навіть крадячою мовою, більше схожою на рохкання земних кабанів, заговориш.
Шахти розроблювалися, на планету прибували все нові морокці. Причому разом із талановитими інженерами їхали шахраї, відчуваючи легкий зиск (одурити сп'янілого від легких грошей газокопача було простіше простого). А разом із лікарями — дівки легкої поведінки. Одним словом, населення планети що не день, ставало все більш різномасним і балакучим...
А потім газ у копальнях скінчився. Інженери і лікарі вибралися на інші колонії, де їх працю могли гідно оплатити, а шахраї (що вже встигли набудувати тут розкішних палаців) лишилися, за допомогою щедрих “пожертв” кому треба дорвавшись до влади. Так само лишилися і харчові фабрики, м'яснярні та “суспільні корита”, швейні цехи, живоферми — все, як на Мороку (від підприємств земного типу нові власники планети за мовчазною згодою місцевих позбулися ще в перші роки).
І корінні абрисці, звісно ж, лишилися! Бо після деколонізації на велику Землю виїхали тільки одиниці — більшість не схотіли лишити обжитих дворищ, та й обіцянки морокців гріли душу.
Час ішов. До гарних лікарень перестали завозити ліки, а до шкіл — підручники. З часом вийшли з ладу електростанції, потріскалися дороги. Звісно ж, губернатор надсилав заявки на Великий Морок, але отримував незмінну відповідь: “Не отримуємо від вас податків і прибутків, тож не бачимо сенсу витрачатися на збиткову планету”. А де ж їх, ті податки, взяти, якщо все, що вирощується на поверхні, проїдається тут же, на Абрисі? Навіть на торгівлю не залишається. Все, що змогли — спорудили допотопну атомну електростанцію. То тільки електрикою і рятувалися, даючи людям змогу вечорами, після виснажливої праці на полях, відпочивати під розважальні шоу з голографічних ретрансляторів.
Тим часом Земля оговталася від сміттєвої кризи. Як і будь-яка глобальна проблема, пластикова лихоманка породила черговий сплеск науки. Люди навчилися видобувати з грунту трьохсотлітній скам'янілий пластик і використовувати його на будівництві, відфільтровувати від смогу повітря цілих міст, очищувати воду, ворощувати генно модифіковані дерева (що розкидали могутню крону і могли повноцінно плодоносити не за 8, а за 3 роки). І земне життя не тільки стабілізувалося, а ще й наблизилося до комфорту середини 21 сторіччя: різноманіття дешевої їжі, роботи-працівники на сонячних батареях, швидкі електромобілі...
Адміністрація Абрису заборонила новинарням писати і розповідати про земний розквіт. Але в багатьох місцевих на старій Землі були родичі, тому, попри тишу у ЗМІ, всі все знали — і про широкий вибір та доступні ціни в магазинах, і про міста-сади, що виростали за якихось 5 років у приморських зонах, і про загальнолюдське піднесення. Знали — і відчували себе обдуреними. Це ж ВОНИ мусили розквітнути! Вони мали створити у себе маленький рай, і хай хоч весь усесвіт занепадає!
Пізніше, зі зміною 2-3 поколінь, про земне життя тут все ж поступово забули. А от про свої розбиті мрії — ні. Бо хіба ж дадуть це забути руїні розкішних старовинних лікарень на 7 тисяч місць, чи збережені у більшості регіонів пишні сади з непритаманною цій планеті рослинністю, що за кілька віків встигли перетворитися на дикуваті джунглі?!
Вони продовжували харчуватися у “суспільних коритах”, носити мороцькі спідниці (дівчата зелені, чоловіки червоні), розмовляти нещодавно вивченою, хоч і збагаченою “старовинними” земними слівцями мовою. Більшість продовжила плекати сподівання на те, що мороцька велич ще повернеться на цю планету. Тому офіційною владою схвалювалися пошукові експедиції у надра Абрису. Хлопці розповідали — тут набирали кожного охочого: й учених (у тому числі з немісцевих), і просто цікаву до пригод молодь. Прикро було, звісно, що часом такі експедиції гинули — але ж це були жертви заради суспільної мети. Тож абрисці оплакували загиблих героїв цілою планетою (навіть якщо “герої” гинули з власної необережності — скажімо, від пиятики), а потім споряджали нову експедицію.
Ось тому, власне, я й летів сюди.
Добрі люди ще з дому порадили одягтися, немов абрисівець, адже чужим тут не довіряли. Звісно, довелося добряче побігати — у Жулянах продають одяг різних рас, але мороцька мода (через надмірну зажерливість цієї раси і часті мороцько-земні конфлікти) тут не популярна. Але нарешті знайшов наполовину карнавальну, наполовину серйозну крамничку і виторгував собі червону спідницю в три десятки складочок, синю куртку до неї і інженерський чорний берет (дарма, що сам максимум у статусі учня спеціаліста досі ходив). Логічно розсудив, що на такій відсталій планеті, як Абрис, диплома можуть і не спитати, а знань у мене — он, повна голова. Що б не попросили зробити — все зумію!
Мати голосила:
— Ой, і чому ж ти на той край галактики зібрався! Вони ж і раніше як вовчуки жили, ті абрисці — а оце після того, як один з наших там те саркастичне живе шоу зняв, та ще й секретно від адміністрації, і на людський глум виклав — то вони до нас зовсім по-ворожому ставитися почали! Чи ж там можна гроші нормальні заробити, чи побачити щось цікаве? Он, на Метіду краще виберися, там люди кажуть — краса неземна! Або на Марс. Гравітація там незручна, але ж які заводи, фабрики! За півроку до спеціаліста доростеш, а там і до майстра недалеко...
Та де їй знати, до кого я насправді лечу.
До батька, ось до кого. І добре, що не здогадалася. Вона ж досі думає, що він на Джіренау живе, бджіл там у штучній атмосфері розводить. Але знайомі хлопці з Джі переказали — збанкрутував мій старий і на Абрис торік перебрався. Ховається там від кредиторів. Це ж знак! І от я поїду туди, стану шанованою персоною, доклавши руку до розкопок століття (а я вже дуже, дуже постараюся), і, звісно, грошей зароблю. От хай тоді спробує відмовитися від сина, якого вся планета на руках носить і якому сам губер правицю тисне! *** Все в них, абрисців, не як у людей.
Якщо в наших портах оглядають багаж, то тут у першу чергу закидають десятками запитань. І будь ласкавий відповідати швидко, без затримки! Нелояльних чужаків, бач, шукають...
Добре, я у свій мозковий чіп ще з дому місцевий діалект записав. Тепер головне — не лайнутися українською. Словник же бісові лінгвісти писали, всю лайку з мови вичистили. І як тепер почуття висловити, якщо, скажімо, ліктем тут стіл зачеплю? Ой-йой-йойкати?
Але наче повірили в легенду (я назвався земним опальним інженером, не згодним з політикою діючого у моїй рідній країні уряду і колоніальними правилами планети в цілому, а сюди приїхав, бо це — батьківщина матері). Хлопці сказали, що буде краще, якщо абрисці відчують, що прибулий максимально лояльний до них. А то ж і розвернути можуть. І таки так — з десяток заробітчан-шукачів щастя таки не випустили з корабля. А мені дали повний карт бланш!
Їх столичний порт виявився ще тією ямою. Від білосніжної багатометрової анфілади, яку колись будувала Земля (і зображення якої я бачив у дитинстві, в підручнику з історії — наша вчителька була помішана на колоніях-відкидниках), не лишилося і сліду. Місцеві звели тут приземкуватий овальний купол мороцького типу. Всередині роботи ще сяк-так підтримували порядок, а от за воротами починався справжній Дикий Схід: роздовбана бруківка, по якій стрибали допотопні колісні автомобілі, затоптані перехожими клумби з обсмиканими кущами, перевантажені сміттєві ями. І безлюдність, до якої я, мешканець не такого вже й великого земного міста, мабуть, не зможу звикнути ніколи. На весь міжпланетний аеропорт людей з десять у дворі набралося, та й ті швидко втрамбувалися в маршрутний автокар і покотилися до міста.
А одна дівчина не встигла. Бідолашна бігла по тротуару, жваво розмахуючи руками, але капосний водій так і не загальмував...
Я вже хотів було просто посміятися з невдачливої абрисівки, а потім зрозумів, що бігла вона не від великої радості: з найближчої ями вистрибнула худа собака... Вірніше, місцевий аналог цієї тварини: лапи довгі і маслакуваті, три хвости з мисливським гаком на кожному, зміїний язик. Псисько засичало, дівчина пустилася в галоп вже не за транспортом, а просто куди подалі. Але перечепилася через камінець бруківки, розтяглася на сіруватому абриському грунті.
Була б вона якоюсь іншою... Не знаю, що б зробив. Я ж собак побоююся, навіть земних мопсів. А тут — за вожаком ще чотири штуки вискочили.
Але у п'ятдесяти метрах від мене розбила коліно до крові юна струнка блондинка, коротко стрижена і з блідим овальним обличчям. Я завжди млію, кули зустрічаю таких дівчат.
Схоже, крові сьогодні має пролитися більше... Але я обхопив довгу ручку власної сумки і, розмахуючи нею, немов пращею, полетів на тварин.
Не знаю, що саме спрацювало — ефект несподіванки чи моя кремезна статура (не те, що я м'язистий, скоріше просто широкий у плечах... і не тільки у плечах), але тварини стратегічно відступили за найближчий ангар.
В очах Гали (ім'я в неї теж виявилося гарним) я постав героєм. Гарний знак початку пригод на новій планеті!
...На жаль, у державну бригаду мене не взяли. Таки не вистачило документації — не диплому, так хоч сертифікату про профільну освіту (а я ж хоч набив руку у гірничодобувній справі, та на навчання грошей не вистачило — вислужувався у “важкому темпі”, з учня... а якщо вірніше, з “піди-подай”).
Неусмішливі хлопці з хижими очима, що засідали у конторі, сказали просто:
— Ш-че раз-с поткнешс-ся — намнемо боки. Нам тут ш-шукачів с-скарбів не бракує. Півріч-чний ліміт п'яниц-ць і нероб вич-черпано. Нас-с-ступний!
Але все ж удача ще не забула мого імені: не встиг відійти від офісної будівлі довше, ніж на півкілометра (ще навіть до мозку не повністю дійшов факт того, що я прилетів сюди даремно і час змотувати вудочки), як мене нагнав хлопчина з асимільованих морокців. Затяг у провулок і тут же зашепотів у вухо, сторожко озираючись наліво-направо:
— Ш-шчо, не дали міс-сця? З-снаю, вони там мало роз-зуміютьс-ся на толкових хлопцях... А в нас приватна бригада з-сбирається. У недержавну копальню. У людс-ську. Ш-шани не отримаєш-ш, а заробиш-ш добре... Ти ж-ш з-сдоровий? ...Дуж-ше добре! Не пожа-жалкуєш-ш!
По суті, вибирати мені не було з чого: їхати додому, взявши квитка у кредит (бо на дорогу сюди витратився під нуль), чи заробити. Тому я без заперечень пішов за шепелявим.
***
Нас таких набрався цілий автокар — 12 чоловік. Кожного спритний морокець виловив перед дверима відділу кадрів, де кожному ж і відмовили. Були і старі, і відверто немічні (один — так точно з колишніх наркоманів). Я на їх фоні виглядав ще дуже пристойно... І це бадьорило, адже я вирішив: більше зроблю, більше зароблю, а роботи я не боюся.
Їхали довго. Вікон у транспорті не виявилося. Автокар і не пасажирським був, а для перевезення хліба. Шепелявий пояснив — це конспірація, адже уряд не вітає приватних копалень. Судячи з відчайдушних стрибків транспорту, ми майже одразу покинули більш-менш рівні міські дороги і всі три години шляху промоталися по заміських грунтівках.
Випустили нас ближче до заходу сонця. Металевий двір: з трьох боків здоровенні фанерні ангари, а з четвертого ворота з ржавої сітки. Шепелявий пояснив, що тут ми отримаємо спорядження і будемо розквартировані. Заходити потрібно по одному, адже в конторі тісно, а комбінезон варто міряти перед тим, як розписатися про його отримання.
І ми, як вівці перед закланням, простовбичили під стіною ще хвилин з сорок. Зсередини мене вже почав лаятися голодний шлунок, якого я погодував аж у кораблі. Але я ввімкнув силу волі на максимум. Що вимагати їдла, якого ти ще не заробив?! От поставлю “хрестик” у документах, отоді вони вже будуть відповідати за моє здоров'я. Тоді і про годівлю поговоримо.
Зайшов останнім. Вузьким, темним коридором довелося тулити навпомацки (які це тут великі гроші нам платитимуть, якщо навіть лампу не спромоглися вкрутити?) А потім збоку в шию щось боляче вкололо, і я...
...Відчув під спиною щось жорстке. Відкрив очі — темно. Піді мною металева койка з тонким матрацом, збоку груба стіна. Голова розколювалася, та не вся, а тільки зона над правим вухом. І нудота... І мороз поза шкірою...
Паршиво — чи не захворів оце я. Симптоми говорять про початок молодовірусу. Смішно, цією болячкою людство нагородило саме себе, намагаючись винайти “вірус вічної молодості”. Так, першу хвилю хворих дійсно назвали “вічно молодими” (земля їм пухом). Але потім у нас навчилися давати хворобі раду...
У нас — це на Землі. А тут?
А до речі, де я оце?
Піднявся на ноги, зробив крок — і боляче приклався обличчям об грати. Зліва, справа — там металеві стіни, ззаду теж стіна. Не кімната, а шафа якась з ліжком.
Але це вже не смішно...
Почав несміливо “гейкати”. Що за жарти?
Звідкись зліва хрипкий голос відповів:
— Та щоб ви показилися... Померти спокійно не дають... Заткни пельку!
— Де я? Ти хто? — як же я зрадів, що тут є інші люди, хай і в не найкращому гуморі!
— А ти як вважаєш? — перепитали вже справа.
— Це квест якийсь? — я все ще сподівався мислити оптимістично.
Правий чоловік гірко розсміявся, а потім глибоко, задушено закашлявся.
— Квест... Помрій... Ти в лабораторії, синку. Щуром тепер працюєш.
— Не вигадуй, у лабораторіях вже років 40 немає піддослідних тварин. Конвенція ж! — огризнувся я.
— Це дивлячись де, — глибокодумно відповів Правий. — На Землі, приміром, немає. А от на Абрисі — все є. Тут кому треба доплатиш, то на кому хоч досліди ставитимеш. Ти, до речі, чим хворієш?
— Я здоровий, як кінь, — похвалився... і теж закашлявся я.
— Був здоровий. Як і я... — зітхнув Правий. — Тепер на мені легенева мімікрія. Цю ніч ще якось перебуду, а назавтра мабуть, к бісу всі пухирці викашляю, бо щось у них з ліками туго. А в тебе..?
— Морозить щось, і над вухом болить... — вже доволі щиро поскаржився я власникові невидимого голосу.
— А-а-а, молодовірус... Щастить. Ця зараза у них розроблена добре. Відкачають тебе. Ні, на волю після цього, звісно, не випустять. Але хоч мучитимешся менше...
— Але постривай! — у моїх мізках ніби блискавка проскочила. — Таж у нас, на Землі, давно цей вірус лікується! І пігулки не дешевші за банку узвару!
— Ти про синтетичні ліки? Є такі, є... Тільки в них один недолік — досліджуються ін-вітро. А декого це не влаштовує... Ну, є такі забобонні люди, вірять, що комп'ютер 100% ситуацій не змоделює, і без дослідів на живих організмах по-справжньому якісні ліки не виробити...
Я вже раніше чув таку думку. За “Закон про піддослідних” голосувала навіть моя мама, як і її подруги. Але вони — люди, які свідомо вибрали не шлях науки, а шлях створення родини і здобування загальної користі для суспільства. Голоси людей, що насаджують клумби і борються за права білок у парках, не переважили голосів профільних медиків і науковців, тож ідея закону була визнана невірною. На Землі...
— А ти думав, цю лабораторію абрисець тримає? — продовжив добивати мене новинами Правий. — Землянин... З високопоставлених. Чи у “суспільних “громадян знайдеться стільки коштів? Там депутати замішані, високочолі політики... Беруть нас, дітей космосу, яких ніхто шукати не стане, і...
— Ану ша-ша! — прикрикнули у гучномовець.
Морокець! От хто тут верховодить.
Я щосили закричав, направивши обличчя в бік голосу:
— Мене шукатимуть! У мене мама на Землі! І друзі!
Шепелявий зловтішно засміявся:
— Ш-шукатимуть його, диви... А матус-ся твоя хоч з-снає, у порт якого міс-ста ти прилетів, га? Не пос-спішай відбріхуватис-ся, я по твоїх оч-чах бач-чу... Я душу кожного з вас-с бач-чу в окуляр, і не з-сводь так грізно брови, герою! Ти мій до ос-станнього подих-ху. Так ш-шчо не галас-суй, бо довбону с-с-струмом по гратах...
Моє пригнічене тіло ляпнулося на койку. Я у відчаї обхопив голову руками і затих, з усіх сил намагаючись заглушити думки, кожна з яких люто вбивала мене зсередини.
Заробив.
Мама навчала не довіряти незнайомцям? Але ж ти в нас найрозумніший, так?
Герой. Добігався.
Всього трясло. І явно не від страху. Молодовірус розходився тілом. А отже, без лікування скоро мене кидатиме... Стягнув матраца на підлогу, ліг, обхопив голову руками. Руки дрижали, зісковзували...
...А потім прийшло світло.
В очі різнуло, в шию кольнуло.
Я ще встиг подумати: може, відчинять двері, і поборюся за волю? Але яке там, руки висять мотузками, ноги підгинаються... ледве йдуть...
Ідуть?
Мене ведуть коридором, обхопивши попід руку!
На вулиці чоловік притулив моє, спітніле і дрижке від пропасниці, тіло до стіни, щоб передихнути, і я зміг поглянути йому в обличчя. І зрозумів: це все глюки. Насправді я лежу там на підлозі і агонізую. А це — плід моєї уяви. Адже де тут візьметься батько?
Чоловік же тим часом підігнав одномісного кара, безцеремонно запхнув моє тіло до багажника. Скочив за кермо. Автоматичні ворота зашурхотіли за машиною, ми пострибали грунтівкою.
І тільки після цього він заговорив.
— Зачухана планетка, шахраї і шукачі легкої наживи... На Бога, Демку, що ти тут робиш?
А потім він лаявся. І знову розпитував — про Землю, про маму. Чому я не отримав освіту. І знову — що тут роблю?
Лихоманка частково відступила. Зуби вже цокотіли не так швидко, тому я зміг прохрипіти у відповідь:
— Гроші... заробити... Ні... тебе... шукаю...
— Та ЯК?! Як ти дізнався де я?
— Хло... хлопці з Джжжа.... ти там бджіл...
Батько промовчав. А потім глухо зізнався:
— Не було ніяких бджіл. Я ж вірусолог. Я ліки людям роблю. А через ці бісові конвенції і нові стандарти змушений переховуватися, як якийсь партизан! Навіть колеги почали осуджувати. Не розуміють... От я для них ту легенду і вигадав...
Я подрімав з годину. Потім автокар перестало трусити.
Батько знову заговорив:
— От що, Демку. Тут є людина, м'ясник. Свиней ріже, а не те, що ти міг би подумати. Він мені винен, я йому дитину лікував... Пересидиш у нього. Антидот я вже вколов, ти вже не заразний. І на всяк випадок додав тобі вакцини від інших... Не важливо. Через цей санаційний “коктейль” тиждень ще будеш слабким. Так що мій знайомий сховає тебе, і не рипайся! В лабораторії буде переполох через твоє зникнення, шукатимуть старанно. Через це до мене не можна. Добре хоч, ти не під моїм прізвищем прилетів... А коли одужаєш, дуй додому, не смій до мене потикатися! Завтра привезу тобі одяг, гроші. І заради всього святого, не голися. У космопорту тебе не зачеплять, але до нього ще доїхати треба буде... ***
...Старому Янку я, мабуть, не сподобався. Але він виявився людиною честі, тож не відмовив своєму благодійникові. Виділив мені “апартаменти”...
Вже аж коли батько поїхав, я дізнався, що це — навіть не кімната, а будинковий підвал, заставлений банками з кольоровими плодами, які абрисці консервують, готуючись до голодних, не врожайних років.
Не встиг я спуститися, Янко вже поклав зверху ляду, а на неї накинув запилюженого килима. Добре хоч, вручив перед цим розкладачку та голоокуляри з навушниками, а в самих “апартаментах” був електроконектор.
Три дні я помалу одужував. Господар підгодовував не вельми поживно, тож я робив йому дрібні капості — кінчиком пряжки з ременя відкорковував його запаси та під'їдав плоди. Одні були солодкими, інші солоними, але в цілому, смаки були доволі нічогенькі.
Говорити мені заборонили. А от думати — ні. І я постійно думав. Про молодовірус, який на Землі давно став чимось на кшталт сезонної застуди. Ліки від цієї хвороби зберігалися в кожній будинковій аптечці, щоб людина одразу могла ковтнути пігулку, відчувши характерний біль у голові! Про забобони, які проникли не тільки на кухні “суспільних “громадян, а й в голови членів влади. І ці люди управляють містами, цілими планетами! Про долю людей, яких ось зараз мордують на смерть заради випуску непотрібних, по суті, ліків...
...А далі прийшла вона.
Дівчина ввімкнула світло і нагнулася за банкою, але побачила мої ноги в бісових складках мороцької спідниці і, звісно, здійняла крик. Довелося підскочити, скрутити їй руки, затиснути рота. І молитися (дарма, що я з дитинства атеїст), щоб у будинку не виявилося інших людей.
Коли вона перестала хвицатися, нарешті почула мій заспокійливий шепіт і навіть хитнула головою (мовляв, “так, не кричатиму, відпускай”), я розтиснув долоні і нарешті роздививися пташку, яку упіймав голіруч... І не повірив власним очам.
Гала! Красуня-блондинка, яка всього кілька днів тому дала мені шанс з годину побути героєм. Дивовижна дівчина, як легко вона дозволяє мені міняти ролі! Був героєм, і ось вже я здаюся їй бандитом, до смерті наполохавши. Хоча, з огляду на чотириденну щетину, скуйовджене волосся і невипраний одяг, ким ще мене можна вважати?
Її очі не прийняли б брехні. Тому розповів усе, як є: і про пошуки щастя, і про лабораторію, і про втечу. Янку подякував. Красуня наказала описати його зовнішність... Повірила.
— Отже, ти не волоцюга — це дійсно мій батько... — похитала головою. — А я все думаю, чому він заборонив мені їсти рамбутани цього тижня...
— У рамбутанів страшний охоронець... — спробував пожартувати я.
— Та не такий вже й страшний, просто нечесаний, — посміхнулася дівчина. — Ти от що... Вдома нікого немає. Батько буде аж післязавтра. Вилазь, я ванну наберу, знайду щось із його чистих речей. А потім почаюємо. Люблю гостей!
...Галинка довго розпитувала про піддослідних. В кінці навіть розкричалася: як, я просто так втечу на безпечну Землю?! А як же нещасні ув'язнені? Просто помруть у металевих застінках? Якщо вже мені доля дала шанс на порятунок, це знак — їх кидати теж не можна!
Дівчина говорила з таким запалом, що я теж загорівся. Хоча хоробрим ніколи не вважався. Але ж і ситуація вигідно змінилася: тільки годину тому я був ренегатом на ворожій планеті, а тут диви — і однодумиця є. За годину (незважаючи на те, що за розмовою вже серйозно стемніло) під'їхали ще й її друзі, з якими вона грала в авангардному рок-гурті, а з ними — кілька представників малочисельного фан-клубу. От вам і невелика армія — троє дівчат, десятеро хлопців!
План порятунку розробили швидко. Підозрюю, ці прекраснодушні молоді люди розуміли, що завтра я можу прокинутися і передумати, тому не злазили з мене до останнього: а покажи на знімках з супутника, які саме там склади. А намалюй план двору і будівлі... А згадай, скількох людей з тобою привезли...
Ближче до ранку (хоча сонце ще не зійшло) один з фанів, ветеринар, кудись відійшов. Повернувся швидко і страшенно задоволений собою.
— Є! Повний автокар! Усі виловлені на пасовищах і вже прищеплені від біснуватості. Але ще нервові...
План рокери вигадали простий, але нахабний, і тому він здавався вдалим навіть мені: фотокарта, що вільно “лежала” в мережі, допомогла їм знайти потрібні ангари. Підкрадаємося з боку степу. Ножівкою по металу робимо дірку в одному з гаражів, запускаємо псів (це їх привіз ветеринар). Це вирішить питання цифрових замків і охорони одночасно: тварини дорогою добряче розлютяться, тож одні з численних дверей у боках ангарів мусять відкритися — персонал кинеться навтьоки. Ми засідаємо перед кожними і просто чекаємо...
— Гей! Ну, втрапите ви... ми всередину, а пси? — спробував було донести краплю розуму до їх нарваних мрій я.
— У нас для них є оце, — зверхньо відповів ветеринар і показав невеликий прилад, схожий на автомобільний гудок кінця 19 сторіччя. — Кожному роздам! Люди цих цяцьок не бояться, а от гавриків вони примусять нас шанувати!
— А для агресивних людей у мене буде це, — підняла Гала перцевого балончика. І задоволено розсміялася.
***
...Я все ж сумнівався, але в них вийшло!
Пси рвонули в металевий отвір, як рамбутани з розбитої банки. Усередині лабораторії миттю зчинився рейвах. Спочатку я навіть почув звуки пострілів (ветеринар лайнувся, але стримався на місці). Потім все ж одні двері широко розчахнулися... І я тут же влупив кулаком межи очі Шепелявому, котрий з виряченими очима вискочив назовні. Гидота морокська. От він точно заслужив такої “поваги”!
Дівчата змотали негідника мотузкою, а ветеринар вже роздавав... Бронежилети?
— Поцупив з історичного стенду в нашій школі, — гордовито пояснив він. — Я там прибиральником на півставки працюю. Вони старезні, ще з військових маневрів п'ятисотлітньої давності, але в дії не були, тож навряд чи несправні. Кулю чи ніж витримають...
Ми заскочили всередину. Втім, воювати не було з ким: у такий ранній час з персоналу тут був тільки Шепелявий сторож. То й прекрасно!
Рокери позбивали замки на камерах прихопленими з дому сокирами і ломами.
Усього пацієнтів набралося 23 людини.
Деякі були настільки деморалізовані ув'язненням і хворобами, що кричали, відбивалися, не розуміючи, що ми робимо. Двоє таки випручались і погнали кудись у степ. Думали, захопимо по дорозі, але пізніше ми їх так і не знайшли...
В цілому ж, люди вели себе мирно — троє навіть радісно обіймали своїх рятівників. Та більшість навіть цього не могли; їх або виводили попід руки, або виносили.
Звільнених ми повезли до міста, залишивши псів на волі — у степу, де їм і місце. Шкода, що хворих довелося розтрясти дорогою, та мусили поспішали — шляхів тут небагато, а за годину-дві в лабораторію мав потягнутися персонал. І хтозна, скільки їх. Ми не мали наміру перетинатися...
Хлопці вже й сховок вигадали: місцева школа. Одне її крило було повністю закритим. Красти там нічого, тож його навіть не охороняли (тим більше, що у дирекції школи банально не вистачало коштів на додаткового охоронця), от ми й окупували там спортзал: повкладали під стінами спальні мішки, поставили бутлі з водою. Роздали ліки від молодовірусу, вітаміни.
Двоє дівчат залишилися медсестрами-волонтерками, а ми з Галою посунули відсипатися. Все ж, звечора на ногах! Ох, і пишалися ж ми собою...
...Всього через кілька годин нас розбудили, причому доволі грубо.
Мій батько влетів до будинку і одразу розкричався. Він тупав ногами, плювався слиною, вимахував кулаками, а обличчя старого розчервонілося так, що піднеси сірника — спалахне.
— Молокососи! Тупі вилупки! Ви хоч розумієте, що наробили?! Ви хоч знаєте, які хвороби розпустили по місту?
— Молодовірус? У нас є синтетичні ліки, в більшості аптек! І ми вже купили! — незалежно хитнула коротко стриженою головою Гала.
— Пігулки? Там було ДЕСЯТЬ різних хвороб високої тяжкості! Три — летальні у межах першої доби! Ви ж, дурні, хоч здогадалися одягнути захисні біокомбінезони?
Ми з Галою перезирнулися. Її обличчя спохмурніло. А в мене взагалі серце обірвалося, потонувши в океані власної безпорадності. Говорив же, говорив мені Правий про якийсь легеневий синдром! Бісові затуманені молодовірусом мізки… Як я міг про це забути?!
— Гряде епідемія! — продовжував кричати батько. — На цій убогій недопланетці, де в лікарнях навіть кисневих подушок для багатих не настачиш! Я вже мовчу про те, що ти, вилупку, зруйнував мою кар'єру і, може, репутацію... Але про наш зв'язок можуть і не дізнатися... Ви ж відчинили ящик бісової Пандори! І до цього ніхто... Ніхто не готовий!
— Ти ж привіз ліки? — з надією запитав я. — Ми зараз підемо, роздамо тим людям... і нашим друзям теж...
— А-а-а, там ще й друзі були? — тепер вже батько зблід. — Як багато? ...Ні, не говори, всі вони вже все одно трупи. Ліків тобі? Все вже забрано зі сховків і летить на Землю, до замовників. А лабораторія знищена! Дурню, ви ж її розсекретили своєю забавкою!
Він кинув на ліжко пачку банкнот, сумку з непримітним одягом.
— Бачити тебе не можу... Але ти — мій син, моя бісова кров. Поки не почалася паніка, ми ще можемо полетіти спокійно. Збирайся. До космопорту добирайся своїм ходом. Квитки я замовив у різних салонах. Вже в кораблі поговоримо...
Я простягнув руку до грошей... І тоді Гала впала. Моєю першою думкою було “перенервувала, бідолашна”. Але її чоло зрошував рясний, недобрий піт...
— У неї вже симптоми! — батько відсахнувся до дверей. — Я щеплений, але контактувати не збираюся. Я пішов. Космопорт, 17:45. Корабель не чекатиме!
— Я не можу... Я не покину... — пробурмотів я.
Батько плюнув під ноги і гучно захлопнув двері.
Я підняв Галу і вклав на ліжко. Кинувся до аптечки, але вона чомусь виявилася порожньою. Звісно, ми ж звезли все, що мали, у той бісів спортзал!
Вискочив на вулицю, кинувся до найближчої аптеки, яку бачив з вікна. Вихідний, зачинена. А таке можливо? У нас аптеки працюють цілодобово!
Побіг шукати іншу. Розпитувати людей боявся, тому просто ганяв по вулицях, відвертаючись від нечастих перехожих. Нічого не знайшов, мало не заблукав, повернувся аж через годину.
Вона вже прийшла до тями. Розплакалася — бідолашна Галинка злякалася, що я покинув її одну.
Зробив їй чай, знову побіг до аптеки — туди, куди вона вказала. Але там бісових ліків не виявилося! Старенький провізор завченими фразами лаяв погане постачання з Великого Мороку.
Взяв знеболююче, якісь вітаміни.
...Щоб відволіктися, вона увімкнула голопроектор. Хотіла послухати музику, але зачепилася за канал новин — і вже не вимикала. Спохмурніла білява морочка-ведуча розповідала, що за містом відбувся теракт — терористи з Землі заклали вибухівку в торговельну базу. Крім того, влада підозрює землян у завезенні на Абрис біологічного вірусу. В місті десятки хворих, служба здоров'я не встигає висилати медикари. Кількість ліжок у лікарні стрімко зменшується...
Дійсно, лікарня!
Гала слабким голосом пояснила, як набрати лікарів. Сама дівчина говорити не могла, тому що кожен звук у відповідь завдавав болю. Вона і голо слухала, обмотавши голову трьома рушниками (знеболююче ще не подіяло).
— Вибачайте, немає міс-сць... Ми беремо тільки дітей, вони найс-слабш-ші... У дорос-слих ш-шче є надія на влас-сний імунітет... — відповіла слухавка.
Не буде медикара... А самим не дійти, бо це — зо 10 кілометрів. І ветеринар (у котрого єдиного на гурт було авто, хоч і службове) не брав слухавки...
В новинах усе лякали новими подробицями: адміністрація Абрису вже відзвітувала на Великий Морок про теракт. Схоже на те, що чергове “крижане перемир'я” між двома расами завершується. Губернатор радить усім військовозобов'язаним чоловікам і жінкам не покидати межі міст...
Галі ставало все гірше. Я метався по кімнаті, заламував руки. Намагався носити їй воду, але чим вона зарадить? Врешті на вулиці стемніло, ризикнув підібратися до тієї аптеки, що поряд. Металеві двері, грати на вікнах... Спробував поколупатися в замку, потім — збити його. Вдалося! Вигріб все, що лежало на вітринах, потягнув у дім...
Вона ледь усміхнулася порепаними через жар губами:
— Ти дійсно дурник... це ж аптека для вагітних... у нас там системи мінералізації плоду… тести на майбутню стать… генетичні проби… на вірогідні хвороби...
— А знеболююче? Вакцини? — тупо перепитав я.
— Немає... — трохи винувато відповіла вона і тихо застогнала.
Двадцять троє.
Двадцять троє врятованих життів...
Хоча — чому врятованих? Що ми їм дали — ліки від молодовірусу при легеневій мімікрії? Про що ми думали? Лежать вже, мабуть, наші “врятовані” холодним трупами в тій школі... А вентиляція в усіх корпусах в умовах такого запилюженого повітря, як на Абрисі — єдина...
Та й навіть якби ми їх дійсно врятували, цих п'яничок, волоцюг і шахраїв... Чи варті всі їх життя гамузом проти одного життя оцієї дівчини, сильної і наївної? Яка мріяла зробити цей світ кращим, чистішим? Та так сильно мріяла, що зараз, лежачи при смерті, навіть слова не сказала про те, що жалкує про скоєне? І не прокляла зустріч зі мною...
...На ранок у новинах заговорили про комендантську годину. З цим на планеті було швидко. Ще б пак — при їх рівні медицини епідемії спалахували зі швидкістю лісових пожеж! Також грозилися відстрілом грабіжників, а особливо — розкрадачів аптек...
Цікаво, а вони вже помітили плоди моєї праці за вікном?
Вулиці спорожніли. Денне світло аж колихалося від невизначеності і тривоги. Стогін лікарняних машин звучав, як реквієм.
Гала хрипко дихала. Перед тим, як зомліти востаннє, вона благала зателефонувати її друзям, розпитати про їх стан... Або забігти до школи, занести тим людям воду і залишки знеболювального — може, хоч їх воно візьме... Але я лишився. Не через страх — мені просто було плювати на всіх. Крім неї.
Я міняв ковдри (вони за півгодини повністю вимокали від поту), через силу напував її, щоб не хоча б зневоднення побороти. Дівчина скрикувала крізь безпам'ятство і в моменти найгострішого болю вигиналася дугою.
Спіймав себе на думці, що вже вдесяте подивляюся на двері. Чому? А раптом ось зараз вони відчиняться, і повернеться батько. З ліками. Хоча б з однією пігулкою, яку він напевне зберіг для себе. Нам вистачить! І байдуже, що саме його приведе — совість, корабель, який зупинили через епідемію, чи навіть сам губернатор, який пригнав сюди військо по мою душу. Врятуйте Галу, а зі мною робіть, що хочете. Заслужив.
Я сподівався через силу. Батько спам'ятається! Він не може залишити мене на агонізуючій планеті самого... не зрадить... тільки не ще раз.
...І двері дійсно розчахнулися!
Але це був м'ясник. Почувши про епідемію, він кинув удовицю, в якої ночував, коли завозив товар у їх район, і примчав до доньки. От у кого батьківське серце застогнало аж за 40 кілометрів від дому.
Ех, шкода, що запізно...
***
...Наступного ранку в дім увірвалися полісмени, надійно запаковані в захисні костюми. За допомогою супутникових знімків вони нарешті з'ясували особу дівчини, яку бачили перед ангарами за три години до теракту.
Але в будинку застали тільки два ліжка, накритих білими простирадлами... Та ще заплаканого хлопця, що сидів на підлозі кухні і немигаюче дивився у стіну. Коли намагалися дізнатися його ім'я, єдине, що він зміг вимовити: “Як можна сподіватися на допомогу від людини, яка покинула тебе немовлям і 20 років не хвилювалася, голодний ти чи ні. Ненавиджу... ненавиджу... ненавиджу...” |
Рассказ открыт для комментариев