 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
– Вітаю! Допомогти встати? – молодий юнак, що стояв наді мною протягнув руку.
– Дякую, я сама, – звелася на руки. Нечувана легкість окутала з ніг до голови.
– Як хочеш, – хлопець по-дитячому насупив брови.
– Я упала?
– Ти померла.
– Що? Вибачте, мені треба додому, – я швидко звелася на ноги.
– Куди ти підеш? Обернись! – незнайомець показав пальцем на землю позад мене.
Я обернула голову назад. На асфальті лежало моє закривавлене тіло.
– Це жарт – задихаючись мовила.
– Ну, то смійся – іронічно відповів юнак.
– Господи, хто ти?
– Самаель – ангел смерті.
– Ти? – здивовано запитала.
– Я лікар! – до мого тіла швидко підбіг чоловік літнього віку.
– А ти хотіла побачити стару кістляву бабу в чорному балахоні і з косою?
– Знаєш, я уявляла її саме такою.
– Спеціально для тебе, можу організувати саме таке амплуа.
– Ні, дякую. З мене вистачить і цього, що є.
– Швидко дайте мені щось, що можна підкласти під голову – сказав чоловік, що назвався лікарем.
Над моїм тілом стовбичило зо два десятка людей. Якась жінка дала свою сумочку.
– Я не могла померти! – протестуючим тоном мовила.
– М-да! Дозволь запитати, чому?
– Хоча б через те, що я щойно вийшла з воріт церкви. – Я пальцем показала на будівлю, що була збоку.
– О, так. Це аргумент! – насмішкуватий тон юнака добряче діяв на нерви.
– Щонеділі я відвідувала церкву, сповідалася та причащалася. Я жила по тим чортовим заповідям. І це така мені дяка? – лють рвалася назовні.
– Це ти краще запитай його, – Смерть показав пальцем на переляканого підлітка, що трусився, мов у пропасниці обабіч дороги.
– А він хто?
– Ангел твій – відповів. – Ну що, прошляпив душу праведниці? – з співчуттям запитав у підлітка. – Співчуваю, – Смерть поплескав хлопчика по плечу.
– Вона померла – з сумом констатував чоловік-лікар. – Викликайте швидку.
– Уже викликали – відповіла жінка, чия сумочка була у мене під головою.
– Я не вірю! Це просто нісенітниця. Я марю, або у мене шоковий стан, – я заплющила очі, в надії, що коли розплющу, нічого і нікого уже не буде. Вдихнула, видихнула. Розплющила.
– Ку-ку! – Смерть посміхнувся та помахав рукою.
– Чуєш, ти до усіх так, чи це мені такий бонус, – невдоволено мовила.
– Рахуй, що ти виграла джек-пот. Я можу бути і іншим.
Почувся звук сирени «швидкої допомоги», дитя-ангел зробив кілька кроків у нашу сторону.
– Раба Божа, Ліліє, ви… – він запнувся, затрусився, замовк.
– Касіан, тільки не починай, – Смерть дратівливо звів очі догори.
– Що не починати? – втрутилася. – Дай дитині сказати.
Зовнішній вигляд ангела, дійсно, викликав сміх.
– Бе-бе-бе, я не слухаю тебе, – з награною сердитістю мовив Самаель. – А ти, птічка, дуй на гору, – уже без награності продовжив до ангела. – Тобі ще, пернатик, сьогодні влетить.
Самаель тупнув ногою, після чого злякане дитя-ангеля розчинилось у повітрі.
Я не зводила погляду з куполу церкви. Краєм ока бачила, як бригада «швидкої» пакувала моє тіло у машину, як чоловік-лікар давав показання, як жінка втирала сльози хустиною. Із воріт церкви посипався люд – закінчилася служба. У моїй голові ніяк не вкладалося, як мене могла збити машина у воріт церкви. У долі понівечене почуття гумору.
– Вітаю серед неприкаяних, – сухо мовив.
– Самаель…
– Кажи просто, Сем – перебив.
– Добре, Сем, що далі?
– Лялечко, у твоєму випадку…нічого! – звів плечима.
– Тобто?
– Ходімо в забігайлівку. Спробую усе пояснити.
Я повільно йшла центральною вулицею міста слідом за Семом. Я, як вірна християнка, вірила, що існує потойбічне життя. І якщо жити по Божим заповідям, то неодмінно потраплю до Раю. Я по різному уявляла смерть, але аж ніяк не думала, що це буде юнак в джинсах та у футболці. Усе на чому базувалася моя віра, рухнуло з таким грохотом, що його було б чутно навіть на місяці.
Ми зупинилися біля одного із будинків, повз котрий я щодня проходила по дорозі на роботу. Цей будинок був порожнім близько ста літ. Ще змалку я мріяла зайти у нього, та бабуся забороняла мені дивитися навіть у його вікна, мовляв, побачиш бенкет нечисті. Колись тут повішалася уся сім’я. Після цього, будинок купив чоловік, котрий теж помер не своєю, а підлою, смертю. А після нього тут таємниче зникла жінка, тіло якої досі не знайшли. Зрозуміло, що продати будинок після цього було неможливо. Він пустував, та на диво, не руйнувався. Звідусіль поріс бур’ян, стіни та покрівлю переплів дикий хміль. Час від часу, звідси тхнуло дохлятиною та чулося виття. Адміністрація міста склала акт, щоб знести будинок, але не знайшлося сміливця, котрий би наважився це зробити. Мер міста зобов’язав бригаду МЧСників нарешті поставити жирну крапку у цій історії. Але напередодні дня знесення керівник бригади звільнився та виїхав з країни. Мера невдовзі після цього піймали на хабарі, пов’язаному із цим же ж будинком. Остаточну крапку таки поставлено - більше ніхто не наважується зашкодити будівлі. Старі баби, проходячи повз нього, тричі хрестяться та плюють у його бік. Особисто я ніколи не надавала значення, але при можливості переходила на протилежну сторону і більше, навіть після смерті бабусі, не намагалася туди увійти. Нечисті мені вистачає і у житті.
Ми стояли перед входом у той самий двір. Сем спокійно рушив, а я, мов заціпеніла. Переді мною була не напівзруйнована хатинка, а шикарний ресторан, принаймні, заклад, що був дуже на нього схожий.
– Чого ти? Ходімо! – він кивнув головою у сторону будинку.
Я намагалася втримати усі свої думки при собі. Руки інстинктивно склалися, щоб перехреститися. Але, в якийсь момент, я зрозуміла, що це навряд мене урятує. Вдихнула і гордо пішла, мов королева на престол. Сем підмітив мою впевнену ходу, я побачила це по його погляду, але він промовчав. З однієї сторони, це добре, адже я б не мала, що відрізати у відповідь, а падати лицем у бруд я була не готова.
Серед усіх присутніх, у своїй літній сукні, я виглядала, мов жебрачка, але дуже гонорова. Одним словом – горда обідранка.
– Це ж треба померти, ще й так вишукано та елегантно одітими – розпочала розмову, показуючи очима на присутніх дам.
– Мені влом тебе засмучувати, та ти одна тут неприкаяна душа, – насмішкувато відповів, сідаючи за один із столиків.
– Я як Булгаковська Маргарита на бенкеті нечисті? – уїдливо запитала.
– Так! Але в дещо спрощеному варіанті. І саме тому, я б радив, більш коректніше виражатися стосовно присутніх, – такою ж інтонацією відповів.
Я озирнулася та помітила, що усі столики порожні. З вигляду, усі відвідувачі були такими собі пристойними «аля» людьми. Лише в декількох було помітно невеликі ріжки із-під густого волосся.
– А чому ніхто нічого не замовляє?
– Ти думаєш, що демони їдять?
– Але ти ж ангел Смерті.
– Я і ангел, і демон одночасно. Не Добро, і не Зло. Скажімо, я те що, між тим, і між тим.
– Якщо нічого не робити, то сенс тут сидіти?
– А як тоді, по-твоєму, розважатися? Ти в усьому хочеш вбачати сенс! Відкрию тобі вели-и-и-и-ику – слово «велику» він зумисне протягнув – таємницю, що його взагалі не існує.
– Дякую, що відкрив мені таку велику істину, але Смерть, як на мене, не найкращий порадник.
– А хто ж тоді?
– Його слова змусили мене задуматись.
– Що далі? – різко перевела тему.
– Твоя душа витатиме серед живих сорок діб, а тоді аж відправиться до Пекла чи до Раю. Та твоя, певне що, до Раю.
– А що мені робити цих сорок діб?
– А я відкіль знаю. Ти ж у нас експерт у питанні життя. – Після короткої паузи продовжив. - Переважно завершують свої земні справи. Помста. Допомога. Як жила, що нажила...
– Мені буде 24 …було б. Що я взагалі могла нажити? – прошепотіла.
– Тобі видніше, лялюсь.
Я свердлила поглядом юнака, який явно не був схожим на того, ким являвся. Він теж не зводив погляду.
– Познайомиш нас, Семе?
До нас підійшла гарно вбрана жінка із густим кучерявим волоссям рижуватого відтінку. Жінка була на підборах та у вечірній сукні. Від неї віяло дорогими сигарами та парфумами.
– Залюбки. – Сем перевів погляд. – Ліля, перед тобою славнозвісний вершник Апокаліпсису – Чума. Чума, це Ліля, – з дивною інтонацією представив.
– Цікаво! І чого б це ти, любий, удостоїв просту смертну рандеву. Екзотики захотів? – жінка підморгнула та виставила оголену ногу.
– Так! Ти знаєш, від класики уже нудить.
Жінка ображено обернулася та попрямувала до виходу. Не знаю як його, а мене точно нудило від цієї ситуації.
– Мені теж пора, – я спокійно підвелася та зібралася йти.
– Цікаво, куди? – запитав у спину.
– До дідька! – грубо обірвала, не повертаючи обличчя.
Я йшла тією ж вулицею, якою вранці поспішала до церкви. Дивне відчуття, нікуди не поспішати. Наче ти вже все і звідусіль устиг. Ще вранці, моя голова була сповнена планів на день, на тиждень, на найближчий рік. А що тепер? Як я можу завершити усі плани за сорок діб, коли мені було мало 24 роки? І чи треба взагалі?
Двері під’їзду були відчинені настіж. Сусідка, яка завжди стверджувала, що я макоцвітна (тобто пустоголова), гірко плакала. Я піднялася сходами. Квартира відчинена, дзеркало при вході завішене простирадлом.
– Господи, мамо!
Моя мила ненька стояла на колінах та голосно плакала. Сусіди поралися по хаті, півчі відспівували.
– Не найкраще місце ти обрала. Поганенький у тебе смак.
Я повернула голову, коло мене стояв Сем.
– Перепрошую, що?
– Кажу, скучно тут.
– Це мій похорон. Не пригадую, щоб ми домовлялися зустрітися, – грубо відповіла.
– Я слідкую за твоєю душею, щоб не утекла.
– А далеко можна утекти?
Запала мовчанка. Коли моїй мамі почали водити нашатирем під носом, а діти навипередки цупили солодощі із корзини, зібраної святому отцю, я здалася.
– Ходімо.
– Пішли, дещо покажу.
У сутінках місто здавалося сирим та непривітним.
– Не варто було йти на свій похорон.
– Чому? Ти, що у нас експерт у смерті? – запитала, а потім зрозуміла, що бовкнула зайве.
Знову мовчанка.
– До речі, це тобі – Сем дістав із кишені квітку.
– Що це?
– Міддлеміст червоний.
– Дякую, – взяла квітку та заклала за пасмо волосся. – Я вперше чую таку назву.
– Це найрідкісніша квітка у світі. Її налічується лише два екземпляри. Ну, вже один. Колись британський садівник, подорожуючи по світі, випадково натрапив на чарівну квітку, схожу на троянду. Він викопав її та посадив у теплицю, не підозрюючи, що врятував останню представницю із цього виду.
– Але для чого ж ти її зірвав?
– Усе на світі приречене на смерть – рано чи пізно.
Ми вийшли на найвищий поверх однієї із багатоповерхівок. Місто запалало різними кольорами вітрин, вивісок та біг-бордів.
– Вибач, я на хвилинку.
Я кивнула на знак згоди.
Тиша, що сумувала навколо, окутала мене з ніг до голови. Кумедно спостерігати із висоти, як хтось кудись поспішає. Особливо, якщо сама уже не в рамках часу. «Я перемогла час». Це один із тих моментів, коли хочеться заплющити очі і відчувати серцем. Та тільки-но я заплющила очі, як почула неприємний знайомий голос.
– Ну що, праведнице, на смерть зазіхаєш? – переді мною стояла Чума.
– Я перепрошую, риже опудало, але по моєму, Середньовіччя сюди не звали.
– Ти не грайся зі мною, душенько. Пекла стане мало, – дівчина була розлючена.
– Я до Пекла не збираюсь.
– Ще раз побачу біля Сема, зостанешся неприкаяною вовік. Второпала? Він мій!!! – Чума кидала словами, мов списами.
– Ти ба, а я думала, що Смерть одна на всіх.
Жінка розлютилася. Її волосся розлетілося в усі сторони, з-за спини показалися два чорних крила. Вона підлетіла до мене та вхопила за горло.
– Я не жартую! Він мій! – прошипіла, мов змія над жертвою і зникла.
– Не сумувала? – запитав Сем через секунд п’ять.
– Не встигла, – я лежала на підлозі, у тому ж стані, що мене залишила Чума.
– Що трапилось?
– Немає значення, – я підвелася та знову сіла на застережне перило.
– Та все ж.
– Зі своїми жінками «тире» дияволицями розбирайся сам. Я не маю наміру брати у цьому участь.
– Ти ревнуєш?
– Констатую…
– …ревність.
– Ти мене дратуєш.
– Тоді чому не йдеш?
– Куди?
– На всі чотири сторони, наприклад.
– Тоді, «не допобачення».
Я повільно злізла з перила та пішла до сходів. Головою розуміла, що душі не обов’язково традиційно спускатися, але перевіряти здібності не стала. Сем спостерігав за тим, як я гордо чеканю кроки та посміхався.
– А щоб тобі – тихо прошепотіла та спустошеною попрямувала у парк. – А я ще надіялася, що смерть порядна, – відчай став комком у горлі.
Місто ніколи не спить. До якої б лавочки не підходила, звідусіль зайняті, переважно закоханими парочками, які ще не зрозуміли, що кохання в усій своїй основі – лажа, брехня, зрада та біль. Але чи можу я в свої не повні 24 стверджувати те, що не вдалося перевірити? Плюнула на все, та знову пішла додому.
Мама лежала на ліжку без ані найменших ознак життя. Сусідка, тьоть Люся, сиділа коло неї та намагалася підбадьорити.
– Оксано, тобі треба триматися… – тихо розпочала вона.
– Для кого? – простогнала у відповідь мама.
Їхня досить змістовна розмова перервалася тривалою мовчанкою. Я підійшла до мами та намагалась взяти її за руку.
– Не роби цього – Сем відбив мою руку уже біля самої маминої.
– Чорт. Якого дідька ти тут робиш? Ми наче попрощалися, – моя лють в перемішку з нерозумінням свердлила його поглядом. – Чого ти за мною ходиш? У тебе таких, як я, вагон. Вали до них, а мене зостав у спокої.
– Така, як ти, одна! І це ТИ! – він сказав такою інтонацією, яку взяти під сумнів я не наважилась.
– Я хочу побути одна! В кінці-кінців, я маю право побути одна? – я майже кричала.
– Якщо ти дійсно не хочеш мене бачити, скажи, я піду. Та це буде наша остання зустріч. Я не турбуватиму тебе. Якщо ти дійсно цього хочеш!
– Та, Господи, зостав мене в спокої, – я викрикнула з останніх сил, лише потім збагнувши зміст сказаного.
Сем зник. Я дивилася на те місце, де він щойно стояв і усвідомила, що накоїла – прирекла себе на самотні сорок діб. Та лякала мене не самотність, а факт того, що він дійсно не знаю, що мені робити далі.
Наступні декілька днів, я відвідувала знайомих та друзів. Гіркий присмак реальності остаточно зруйнував мою психіку – життя продовжується далі. Більшість людей, із якими я проводила добрячу частину часу, відразу ж після похорону викинули мене із свого життя. Фото у рамці, повідомлення в соц. мережах, нагадування привітати з днем народження: усе стерлося. Мов мене і не існувало, мов я не народжувалась. На роботі, мене швидко і вдало замінили на іншу, навіть не згадавши імені попередниці. Найліпша подруга, пояснюючи своїм дітям(яких я любила, як рідних), чому я більше не приходжу, сказала, що я поїхала у тривалу відпустку і забула про них, і щоб вони теж забули про мене.
Істинна. Гірка істинна. Я дійсно померла для усіх, і дуже швидко. Лише мама згорблена, понура та сива потихеньку чукикала на кладовище, щоб пригостити мене моїм улюбленим печивом. Я дивилася на неї, та більше не наважувалась взяти за руку.
– Ліля! Ліля! – Мене хтось звав по імені. Я оторопіла.
– Хто тут? Хто мене кличе?
Позаду одного із мармурових пам’ятників стояло маленьке дівча. Вона визирала, мов грала в хованки і перевіряла чи місце її знаходження не відкрито. Я підійшла ближче:
– Звідки ти знаєш моє ім’я?
Дівчинка злякано побігла між хрестами. Я побігла за нею, не помічаючи нічого навкруги.
– Стій. Я не скривджу тебе. Стій.
Коли останні сили покинули мене, я зупинилась, щоб перевести погляд. Від дівчинки і слід простиг. Я була незрозуміло де. Навколо були чотири кам’яні стіни без входу та виходу – схоже на склеп.
– Агов, допоможіть – я била кулаками по стінах, бігаючи з одного кутка в інший.
Я у пастці. З відчаю притулилася спиною до стіни та гірко заплакала. Вперше за усі ці дні я дозволила емоціям взяти верх наді мною. Ноги підкосилися, я сповзла до самої землі. Каміння затрусилося, стіни почали звужуватися.
– О ні. Ні. Ні. Ні! Тільки не це. Допоможіть. Мене хтось чує? Допоможіть, – я плакала і кричала одночасно.
Стіни звузились настільки, що я поміщалась лише боком. Я заплющила очі.
– Сем, допоможи!
За долю секунди я відчула як дужі руки схопили мене. Приємний запах квітів змусив мене розплющити очі. Поряд сидів Сем. Я лежала на полу. Моя шкіра була неприємного голубуватого відтінку, мов синець на усе тіло.
– Де я? – знесилено запитала.
– У безпеці – відповів не повертаючи до мене обличчя.
– А де була? – я спробувала звестися та не стало сил. – Чому я така обезсилена?
– Тебе упіймав могильник.
– Хто?
– Дівчинка, за якою ти побігла – потвора, що краде душі. Обезсилена ти, через те, що вона майже усю твою душу висмоктала.
– Але для чого вона їй?
– Щоб продати.
Якби моя голова могла боліти, вона, певне б, луснула від почутої інформації. Я думала, що життя складна річ, а виявляється, що після смерті не краща.
– Дякую – прошепотіла, визнавши свою поразку.
– За що? – Сем нарешті подивився у мій бік.
– За те, що врятував, – думки систематизувалися. – А звідки ти знаєш, що то була дівчинка?
Сем мовчав, пильно дивлячись в мої очі. Я теж не зводила погляду.
– Я спостерігав за тобою.
– Тобто, до того моменту, як я тебе позвала, ти знав, що я у біді?
Дика мовчанка та здогад обпікав усе моє синє тіло аж до кінчиків пальців. Добре, що я цього не відчувала, бо, певне, здохла б від болю.
– Я…
– Ти знав і не діяв.
– Я контролював ситуацію. Ще було декілька секунд. Я б не дав тобі померти – ще раз.
– А якби ти не встиг?
– Я б встиг. Я пообіцяв, якщо проженеш, більше не прийду. Я виконував обіцянку.
– А якби не позвала?
– Порушив би, але ти цього б не знала.
Спокій наповнив мене з середини, мов гелеву кульку газ. А разом із спокоєм і самолюбство.
– Нарешті сили почали повертатися. Я сіла коло Сема і дивилася на свої руки, які повільно знову ставали білими.
– Хто такі могильники?
– Почвари, що заманюють неприкаяних та висмоктують із них душу. Коли душу віднесли до Пекла чи до Раю, могильники не можуть її взяти, вона уже підконтрольна. Душу, що висмоктали вони продають…
– Але кому? Кому потрібна душа?
– Ти впевнена, що хочеш знати?
– Хіба може бути ще щось страшніше?
– Дводушники, подвійники, перероджені. І ще, і ще, і ще. Ти навіть собі не уявляєш скільки нечисті є навколо. Тих кого ти бачила у «корчмі» найменше зло, яке може бути, бо воно чисте. Є й гірші екземпляри.
– Припустимо, хто такі дворушники та подвійники я ще розумію. А от, перероджені…
– Душу знову вселяють у людське тіло, але уже із чортовою міткою. Відьмаки, мольфари, пророки, екстрасенси, чула про таких?
– Це перероджені?
– Угу.
– Але ж вони не усі злі. Серед них є і добрі.
– У тебе неправильне поняття Добра і Зла. Розумієш, є добре Зло і зле Добро. Якщо смертний робить добру справу, це не означає, що він світлий. Сила переродженим дана нечиста, та це не стверджує, що вони одні із Темних.
– Стоп! Чим більше ти говориш, тим менше я розумію.
– Взагалі, це все складно пояснити.
– Мене цікавить одне питання.
– Запитуй, якщо це в межах пристойного, – Сем посміхнувся та підморгнув.
Я вдала, що не зрозуміла натяку.
– Коли ти дивишся на людину, ти бачиш дату її смерті?
– Так, якщо це відбудеться скоро. В рідких випадках, коли ні.
– Мою бачив?
– Я з тобою познайомився уже після.
– А ти в змозі вплинути?
– Взагалі-то ні. Але інколи я собі дозволяю таку наглість.
– Мама. Коли її дата?
– Тобі краще…
– …не знати. Я сама вирішуватиму, що краще, а що ні.
– Ти з усіма така прямолінійна, чи лише зі Смертю?
– Дата? – Я була наполеглива та вперта.
– Скоро. У неї хворе серце. До того ж вона тю-тю, – Сем покрутив пальцем біля скроні.
– Врятуй її!
– Це безнадійно.
– Чому?
– Вона суїцидальниця, – обачно мовив, мов не хотів цього казати.
– Що? – задихаючись панікою запитала.
– Газ.
– Допоможи мені врятувати її.
– Але як?
– Сем!
– Я спробую.
У квартирі була уже достатня кількість газу. Мама лежала непритомна. Сем поглядом зачинив конфорку. Сильний подих вітру відчинив квартирку. Я сиділа над мамою та невпинно слідкувала за тим, чи рухається її грудна клітка.
– Цього достатньо? Може подати знак сусідам?
Сем похитав головою.
– Цього достатньо, але я все рівно бачу дату.
Я розчаровано дивилася на маму.
– Зробиш дещо для мене? – Сем подивився мені у вічі.
– Ти забагато просиш.
– Я зроблю усе, що ти скажеш.
– Навіть обереш Пекло замість Раю?
Я затамувала подих. Усе навколо мене почорніло та зпопеліло. Сильний вітер подихом в обличчя приніс мені усвідомлення того, задля чого усе це. Йому теж потрібна лише душа.
Я кивнула.
– Ласкаво прошу у темний світ, лялечко.
Біль здушив мене з середини, та хай там як, він не побачить моїх сліз.
Я сиділа на ліжку поряд із мамою, коли вона прийшла до тями.
– Невже жива? – прошепотіла вона. Розчарування на її обличчі важко було не прочитати.
Вона встала та пішла у ванну кімнату, я слідом за нею. На склі, що висіло над умивальником, великими літерами зубною пастою було написано: «Живи. P.S. Ліля». Мама вхопилася за серце та заплакала. Вперше за усі дні, вона видихнула з полегшенням та посміхнулася.
– Я люблю тебе, доню.
– І я люблю тебе, мамо, – я перевела погляд на Сема.
– Дата зникла, якщо ти про це.
Я дивилася на порівняно щасливу маму і криво посміхалась.
– А не завелика ціна за її життя?
– Якою б ціна не була, це замало, щоб віддячити за все те, що вона для мене зробила.
– Тобі видніше. Просто тепер тобі…
– Давай ми про це поговоримо потім, – втомлено перебила. - Дякую, мамо. Життям за життя.
Ми йшли вулицею вічно живого та вічно молодого міста. Світанок. Щасливі парочки, випробовуючи нерви батьків, цілувалися, мов востаннє. Я б розповіла їм, що таке любов, але…
Я повільно переставляла ноги. Думки у голові роїлися, мов студенти перед аудиторією. Що далі? Я прожила своє коротке життя чесно та праведно, щоб, в кінці-кінців, обрати Пекло. І не хто інший, як той, хто мені подобався, відібрав у мене право вибору. Все ж таки у долі понівечене почуття гумору.
|
|
|
|
Время приёма: 22:41 02.05.2021
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев