ay030 Квіточка

     Наш корабель вистрибнув з варпу за добу лету до планети, яку наші назвали Квітучим Садом. Звісно, мовою аборигенів назва була зовсім не такою, а на момент відкриття нами цієї планети після якоїсь-там міжсистемної конференції іншопланетян вже змусили наносити на свої мапи саме оригінальні назви космічних тіл, якщо на тих вже існувало розумне життя (тобто, якщо було кому давати своїм планетам ці оригінальні назви). Та справа в тому, що англійською (а цю планету відкрили американці) її самоназва звучала як матюк, довгий і доволі закручений. От “цнотливі” вчені і перейменували її під своє вухо. Тож тепер на всіх зоряних людських картах ця “Земля”, щедро засіяна різноманітним збіжжям, плодовими лозами, декоративними овочами, їстівними суцвіттями та іншою флорою, значиться саме як Сад (Flowering Garden, якщо бути точнішим).
     Але щодо мене — хай хоч як її обзивають. Головне, що наші переказували: тут мешкають дуже симпатичні аборигеночки. Щоправда, зі шкірою жовтувато-оранжевого відтінку і очиськами, як у старих японських мультиках, але хто ж без гріха!
     Василь Петрович, що торік повернувся звідси, замріяно шепотів:
     — Апельсинки… Пахнуть, як наші земні лілії… А очиська — газель бачив? Та не той бісовий автомобіль трьохсотлітньої давності — тварину таку африканську, неук ти! От-такені очі! А якщо подивитися нижче...
     Якими поглядами вони зиркали на наших парубків! А голосочки які ніжні! А фігурки — ну, все при них (дарма, що дівчата-садівчанки намагаються ховати свої принади під мережані плащі, схожі на крильця наших, земних, метеликів)! А які звабливі знаки ховаються у тих примарливо-темнавих очах!
     Чоловіків на планеті катастрофічно мало — винищила війна. Ні-ні, не подумайте, цього разу ми тут ні до чого, ми вже пізніше з ними сконтактували! І оце ж вантажі возимо, допомагаємо відбудовувати міста (якщо ці поселення так можна назвати), та ще сільську промисловість. І летимо переважно чоловічими екіпажами (а от зараз розкажу, чому).
     ...А щодо Саду — пару у них там, в цьому десятилітті, катастрофічно немає з ким скласти. От і труться ті дівки біля різних позаземних станцій. Та й не тільки коло наших! Навіть до дикобразців заграють, дарма, що на вигляд вони — майже не гуманоїди. Так що у людського брата там точно безліч шансів на перемогу.
     Особисто я мріяв про них ще мало не з Землі. А все чому? Та тому, що капітан (розумний, в цілому, дядько, але в дечому він таки відверто переграє) заборонив брати на борт колег жіночої статі. Навіть на камбуз. Минулого разу в його екіпажі молоденька японка завагітніла, і довелося висилати за нею медичного човна з найближчої колонії — бач, медики досі не дозволяють народжувати в космосі, навіть при наявності штучної гравітації. А це ж чималий гак, і три дні простою! А до того було — дві дівки (і серйозні ж посади обіймали, одна штурманка, інша перша помічниця кока) третього механіка ділили. Мало того, що здійснили базарний гвалт, ганяючи по судні в одному спідньому (себто, механік і кокеса ганяли, а штурманка, якій ці двоє начепили роги, за ними). Так бійку ж улаштували, і в результаті — одне ножове і дванадцять швів у однієї, гауптвахта, а потім трибунал — для іншої...
     З того часу наш кеп суворо заборонив: “Більше ніяких бабів на судні! І хай мене всі феміністки світу по судах затягають! Не-доз-во-лю!”
     Сказано — зроблено… І от весь переліт мені довелося знемагати від самотності. Рятувався тільки нічними підмиканнями до “солодкої реальності”. Але це — як пити штучну каву замість натуральної. Синтетична бридота! Тож тільки й жив, що мріями про “апельсинок” з Саду.
    
    
    
    ***
     ...Та-дааам!
     Три години як приземлилися і навіть почали активно вивантажувати гуманітарку (вірніше, просто відкрили трюми для спеціального транспорту), а я вже гірко страждав від відчуття вселенської несправедливості. Бісів кеп, пристрасний фанат протоколів і іншої бюрократичної писанини, навідріз відмовився відпускати нас у “самоволку”. Мовляв, ми не отримали досить інструкцій з приводу місцевих культури і звичаїв, тож спілкуватися з місцевим населенням зась!
     Тож ми тинялися базою, наглядаючи, як місцеві “апельсини” тарабанять наші тюки на свої “крилатики”. Дихали чудовим, насиченим квітковими ароматами повітрям, милувалися гірськими, блискуче-зеленими схилами, хтось робив знімки для соцмереж.
     Розумію тих бобиків, що намагалися захопити цю планету — рай, та й годі!
     Вахтанг (наш радист) навіть гвинтівку виніс. Вирішив позбивати з дерева плоди, до болю схожі на земні груші, а заодно розігнати зграю місцевих… Що воно таке? Чи то горобці, чи то крупна сарана? Я б сказав “ельфики” — тільце довге, голова оката, а ніжки як сірнички. Зате крила — во!
     Але ельфикам того дня щастило — у гвинтівці відсирів порох (а нíчого в харчоблоку було її ховати, там же щоп'ятого дня пара стоїть, як туман у долині — то я борщ для команди варю). Тож ми, звірившись з електронним фотодовідником (плоди їстівні, і навіть корисні для земного організму, колір шкірки більшості екземплярів говорить про 95% стиглості), потупцяли трусити “грушку” вручну.
     Плоди (як і все в Саду) були смачними... І саме їх грубувата м'якоть (а може, пожадливість нашого кепа, котрий за раз вмолотив мало не зо три десятки) зіграли мені на руку: одразу після закінчення розвантажування судна бідолаху скрутив приступ апендиксу. І, поки наш судовий хірург чаклував над ним у медичному блоці, старий Вахтанг стукнув мене кулаком у плече. Вказуючи поглядом на силует дівчини, котра стояла за огорожею нашої станції, старанно роблячи вигляд, що земний екіпаж її не обходить, сказав:
     — А то я не пам’ятаю, що таке бути молодим! У тебе година! Якщо що, я прикрию — скажу, що ти груші в вантажний відсік поніс!
    
    
    
     ...ЇЇ звали Квіточка (це якщо перекласти земною).
     Я йшов до неї з легким острахом. Як заговорити, які компліменти цінують ці дівчата? Чи, може, знак який подати — вклонитися (бо така врода дійсно заслуговувала поклонів)? Чи, навпаки, тут прийнято грубувато ляскати обраницю по… Ну, ви зрозуміли?
     Але не встиг я підійти, як вона перестала прикидатися, ніби розглядає схил, зарослий пурпурово-білими квітами, рвучко повернулася до мене, широко всміхнулась… І в її очах я побачив таку готовність до “позаземних контактів”, що аж розтанув — за мить і повністю.
     Побачивши мою посмішку у відповідь, дівчина говорила небагато — одразу взяла за руку і повела в бік квітучих кущів. Я навіть електронний перекладач вимкнув. Та навіщо він здався, ми тут зараз мовою тіла побалакаємо! Космічний матрос у любові — колос! (Ну, як здоровенна кам'яна, могутня статуя, а не як злак похилий — ну, чого всі одразу перепитують і регочуть?)
     У кущах було затишно, ароматно (як і скрізь на цій планеті), сонячно і м’яко від килимів вікової трави. Сонячні зайчики легковажно ковзали по її засмаглих помаранчевих щічках, стрибали по легкій блакитній сукні. Звідкись згори посипалися пелюстки, додаючи романтики цьому і без того прекрасному моменту.
     Я потягнувся губами до її вуст, що скидалися на пелюстки тепличних троянд. Вона дозволила поцілувати себе, хоч і з великим подивом. Очевидно, в Саду такого не практикують. Та нічого, я ж не заради цього тут з нею засів!
     Простягнув руку до зав’язок її сукні. Вона пожвавилася, сама почала смикати мереживну тканину, потім завовтузилася з моєю сорочкою. Оце вже діло!
     Спробував запустити долоні в її декольте, але Квіточка з посмішкою відсунулася і, притягнувши до грудей суцвіття одного з “соняшників”, що оточували нас (їх потужні стебла проростали крізь кущі у п'яти чи шести місцях), нагнула його до свого оголеного плеча. Звідти (просто зі шкіри, яка — присягаюся — до того була гладесенькою) виріс довгий мацак і занурився в пилок. Дівчина прикрила очі, глибоко, з насолодою зітхнула, ще раз посміхнулася і простягла цього ж “соняшника” мені.
     Я крутив квітку в руках, не розуміючи, чого від мене хочуть. Це якийсь місцевий шлюбний ритуал? Ну, гаразд! Я був ладен хоч на голову його собі надягнути, тільки б мене пошвидше допустили до краси, яка привідкрилася моїй збудженій уяві у напіврозстебнутому корсажі.
     Квіточка нетерпляче замахала руками, вказуючи на моє плече і на квітку.
     Я, не розуміючи нащо, притулив “соняшника” до плеча. Дівчина сердито зацокотіла по-їхньому. Довелося вмикати електронного перекладача і розбиратися, чого ж вона хоче від мене.
     Чорт!
     Виявилося, що красуня вимагає негайно вийняти свого плечового мацака і запліднити цю “чічку сонця” з усією можливою повагою!
     Я обережно відповів:
     — Але ж, мила, немає у мене ніяких плечевих… гм… Але у мене є дещо краще… І не для квітки-чічки (хай яка вона красива), а для тебе!
     Та вона навіть слухати не захотіла. Старанно пояснювала мені свою точку зору стосовно любові, а перекладач все цокотів, розмірено доносячи до мого мозку суть її палкої промови.
    
    
     В нашого командування постійно не вистачає коштів на толкові інструктажі по культурі-звичаях кожної планети, на яку літає земний флот. Про деякі все ж устигли зняти навчальні фільми і навіть підготували коучів, які супроводжують команду під час шляху. Але це стосується тільки рас — наших крупних постачальників товарів або інтелектуального майна, від якого залежить економіка земної “золотої десятки”. Якщо землянин осоромиться в одному з їх портів, йому свої ж голову знесуть (я в переносному сенсі, звісно). А такі планети, як Сад, самі намагаються підлаштуватися під Землю, від якої залежать у ресурсному плані. Навіть мову нашу вже вчать. Тим не менш, навіть при вродженій схильності до мімікрії (от, як у садівчан) вікові традиції і банальні особливості виду у корінного населення завжди вирізняються...
     Але щоб аж так?
     Виявилося, закохані пари на цій планеті вибирають “соняшник” собі до смаку, сідають біля нього, дружно (і обов'язково з повагою, бо інакше дія вважається непорядною і осуджується) передають у поживний пилок… Так сказати, зразки свого ДНК. Потім терпляче поливають рослину, носячи воду з найближчих джерел (варто знайти обов'язково зеленаве) і чекають, коли в ній, у самому серці чічки-квітки, зародиться дитя. На це йде близько трьох днів. Коли ж маля виходить з пелюсток, батьки знайомляться з ним, щоб пізніше воно могло знайти і рідного батька, і матір у натовпі. І відпускають у небо. Там дитина шукає собі подібних, разом із друзями досліджує світ, особисто контактуючи з кожним представником флори планети. Батьки ж терпляче чекають його повернення, займаючись своїми звичними справами. А після повернення маляти і його линьки (відпадають крила, подовжуються кінцівки) починають навчати дитя мові і ремеслам...
     Я вхопився за голову. То та зграя птахів, яку Вахтанг хотів розганяти своєю гвинтівкою, була місцевими дітлахами? Хвала небесам і відсирілому порохові допотопної зброї... Ох, і серйозний міжпланетний конфлікт ми мало не спричинили!
     А таки правий був кеп — ми дійсно так собі поінформовані. Звісно, кожному ще на старті роздали по методичці про Квітучий Сад, але хто ж її гаразд читав! Особисто я тільки сторінку з фото місцевих панянок зберіг...
     Дівчина ще щось собі цокотіла — про те, як давно хоче дитину, і що це не страшно, навіть якщо у сина або доньки буде моя земна бридка (бридка?!) шкіра… І що вона готова самостійно вирощувати маля, розуміючи, що мене обов'язок кличе до зірок...
     Але я вже не слухав. Бо мене її цокотання більше не стосувалося.
     Ні, ви не подумайте! У мене в житті всіляке було. Я ж 15 років на космофлоті — прийняли юнгою, коли ще навіть вуса не голив! Мене душила своїми щупаками семиножка з Океану біля Глізе. Ксеноморфочка на Беті Живописця присвятила мені два зі своїх сорока татуювань. А про мої розваги з авісінкою з Надземлі Кеплера, після яких я три дні відпльовувався пір'ям, на моєму колишньому кораблі досі ходять анекдоти!
     Але: з кожної з цих зоряних “битв” я вийшов переможцем! І дівчата, які удостоїли мене честі познайомитися з тілесними (чи, якщо хочете, гріховними) розвагами їх виду, неодмінно залишалися задоволеними.
     А тут!
     Так, я готовий був кохати Квіточку до втрати свідомості… Любити щиро і якісно, як це вміють тільки у космофлоті... палко, радісно, нерозважливо... Але ж — дівчину, а не справжню квітку, чорт забирай!
     Пробормотавши в отвір перекладача щось про те, що ми мусимо відчалювати через годину, тож часу на поливання “соняшника” у мене немає, та й з плечевим мацаком у нашої раси облом, я, швидко задкуючи до виходу з кущів і на ходу застібаючи сорочку, кинувся навтьоки.
     Услід линула мелодійна, співоча, ніжна, але все ж — доволі образлива та ущиплива лайка обманутої у найкращих сподіваннях садівчанки.
     Я червонів (адже перекладач, якого я так і не вимкнув, послужливо перекладав кожен соковитий епітет, а слів красуня не вибирала — і була ж права). Сподівався тільки, щоб хлопці не завбачили моєї відсутності і не дізналися про мій “проліт”.
     Першим же! Першим з земного флоту (не рахуючи, мабуть, учених — але хіба ж ці вумні дослідники цікавляться любов'ю) встановив контакт з представницею місцевого населення... І толку! Навіть похвалитися перед матросами нічим...
     “Погуляв”, називається, з екзотичною кралечкою… А ви кажете — “апельсинки”, лілеї, газелі!